Datasets:

robinhad

/

ubertext

like 0

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №334/10409/14-ц провадження №61-19245св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивач (відповідач) - ОСОБА_1, відповідач (позивач) - ОСОБА_2, третя особа (відповідач) - ОСОБА_3, відповідач - Запорізька міська рада, треті особи: Друга запорізька державна нотаріальна контора, районна адміністрація Запорізької міської ради у Дніпровському районі, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2019 року у складі судді Козлової Н. Ю. та постанову Запорізькго апеляційного суду від 20 травня 2020 року у складі колегії суддів:Маловічко С. В., Кухаря С. В., Онищенка Е. А., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у здійсненні права власності. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона з 28 січня 2010 року є власником 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1, набувши його частково згідно з розпорядженнями органу місцевого самоврядування та частково в порядку спадкування за заповітом. Другим співвласником цього будинку (1/2 частини) є її колишній чоловік ОСОБА_3. Водночас її рідний брат ОСОБА_2 не є співвласником цього житлового будинку, а також не є членом її родини, спільне господарство вони не ведуть, проживають окремо, тому проживання ОСОБА_2 у будинку чинить їй перешкоди у здійсненні нею права власності. З урахуванням уточнення позовних вимог ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди у здійсненні нею права власності шляхом виселення ОСОБА_2 з будинку АДРЕСА_1; визнати ОСОБА_2, що зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, таким, що втратив право користування житловим будинком за вказаною адресою. У листопаді 2014 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1, ОСОБА_3, Запорізької міської ради, треті особи - Друга запорізька державна нотаріальна контора, районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району, про визнання розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради незаконними, визнання свідоцтв про право власності на домоволодіння недійсними, визнання свідоцтв про право на спадщину за заповітом недійсними, визнання права власності на 1/6 частину домоволодіння в порядку спадкування за законом. Зустрічний позов обґрунтовував тим, що ОСОБА_1 є його рідною сестрою. Їх батьки ОСОБА_4 і ОСОБА_5 в 1957 році побудували житловий будинок літ. А, а в 1986 році він разом із батьками побудував житловий будинок літ. Б за адресою: АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла матір ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_4, після смерті якої відкрилася спадщина на 1/2 частину спірного домоволодіння. На час смерті матері у спірному домоволодінні мешкали і були зареєстровані: батько - ОСОБА_5 та діти: ОСОБА_2 і ОСОБА_6. Вважає себе таким, що прийняв спадщину на підставі статті 549 ЦК України (в редакції 1963 року) в розмірі 1/6 частини спірного домоволодіння. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько сторін у справі, ОСОБА_5. Про існування заповіту від 10 червня 2004 року, складеного батьком на користь ОСОБА_1 та її чоловіка ОСОБА_3 стосовно 31/100 частини спірного будинку, йому стало відомо лише після отримання позову ОСОБА_1 у листопаді 2014 року. Вважає, що вказаним заповітом батько порушив його права спадкоємця, оскільки він мав право скласти заповіт лише на свою частку у розмірі 2/3 частини спірного домоволодіння. 11 грудня 2014 року йому стало відомо про наявність розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 14 грудня 2004 року №3188р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_5", від 14 грудня 2004 року №3181р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за грн. ОСОБА_1 та ОСОБА_3", від 01 березня 2005 року №501 "Про встановлення ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1". На підставі останнього розпорядження 28 березня 2005 року Управління житлового господарства Запорізької міської ради видало: на ім'я ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на нерухоме майно на 31/100 частину домоволодіння АДРЕСА_1, на ім'я ОСОБА_1 та ОСОБА_3 свідоцтва про право власності кожного з них на 69/200 частин домоволодіння АДРЕСА_1. Право приватної спільної часткової власності на це домоволодіння за ОСОБА_5, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстроване в Орендному підприємстві "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації" (далі - ОП "ЗМБТІ"). 28 січня 2010 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 отримали в Другій запорізькій державній нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину за заповітом №1-145 та №1-144 після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, на 1/2 частину спадкового майна кожний, що складалось із 31/100 частин спірного домоволодіння. Таким чином, при зверненні до Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради, відповідачі за зустрічним позовом та його батько ОСОБА_5 приховали його існування як спадкоємця першої черги за законом після смерті матері ОСОБА_4, чим позбавили його права на спадкування. Зазначав, що народився у 1963 році у спірному будинку, який є його постійним місцем проживання, та ніколи із будинку не виписувався. Посилаючись на вказані обставини, просив суд: 1) визнати незаконними та скасувати розпорядження голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 14 грудня 2004 року №3188р "Про оформлення права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 за ОСОБА_5", розпорядження голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 14 грудня 2004 року №3181р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 та ОСОБА_3", розпорядження голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 01 березня 2005 року №501 "Про встановлення ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1", яким визнано за ОСОБА_5 - 31/100 частини, за ОСОБА_1 - 69/200 частин, за ОСОБА_3 - 69/200 частин у праві власності на домоволодіння АДРЕСА_1; 2) визнати недійсними та скасувати свідоцтво про право власності на домоволодіння, що знаходиться на АДРЕСА_3 на ім'я ОСОБА_5, видане Управлінням житлового господарства Запорізької міської ради, від 28 березня 2005 року, свідоцтва про право власності кожного на 69/200 часток домоволодіння АДРЕСА_1, видані на ім'я ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Управлінням житлового господарства Запорізької міської ради, від 28 березня 2005 року; 3) визнати недійсними свідоцтво про право на спадщину за заповітом №1-148 на ім'я ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, на 1/2 частину спадкового майна - 31/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 та свідоцтво про право на спадщину за заповітом №1-144 на ім'я ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, на 1/2 частину спадкового майна - 31/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1; 4) визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/6 частину домоволодіння АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, яке складається з житлового будинку літ. "А", службової прибудови літ. "а", вбиральні літ. "В", житлового будинку літ. Б та службової прибудови літ. Б-1, паркану №8, вбиральні літ. "З", сараю літ. "Е"; Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 20 травня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Скасовано розпорядження голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 14 грудня 2004 року №3188р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_5". Скасовано розпорядження голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 14 грудня 2004 року №3181р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за грн. ОСОБА_1 та ОСОБА_3". Скасовано розпорядження голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 01 березня 2005 року №501 "Про встановлення ідеальних часток домоволодіння АДРЕСА_1", яким визнано за ОСОБА_5 - 31/100 частини, за ОСОБА_1 - 69/200 часток, за ОСОБА_3 - 69/200 частин домоволодіння АДРЕСА_1. Скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на 31/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1, видане на ім'я ОСОБА_5. Управлінням житлового господарства Запорізької міської ради 28 березня 2005 року. Скасовано свідоцтва про право власності на нерухоме майно кожному по 69/200 часток домоволодіння АДРЕСА_1, видані на ім'я ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Управлінням житлового господарства Запорізької міської ради 28 березня 2005 року. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом №1-145 на ім'я ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, на 1/2 частину спадкового майна - 31/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом №1-144 на ім'я ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_5, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, на 1/2 частину спадкового майна - 31/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_2, право власності на 1/6 частину домоволодіння АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, яке складається з житлового будинку літ. "А", службової прибудови літ. "а", вбиральні літ. "В", житлового будинку літ. Б та службової прибудови літ. Б-1, паркану №8, вбиральні літ. "З", сараю літ. "Е". Відмовляючи в задоволенні первісних позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вказав, що позов не доведено належними та допустимими доказами, які б підтверджували незаконність зайняття ОСОБА_2 домоволодіння, або самоуправного його вселення у спірне домоволодіння. Задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суди виходили із того, що ОСОБА_2 фактично прийняв спадщину у вигляді 1/6 частини спірного домоволодіння в порядку спадкування за законом після смерті матері на підставі статей 548, 549 ЦК УРСР 1963 року, а тому оформленням права власності на весь будинок на себе відповідачі порушили його право на спадкування та отримання у власність належної йому частки у нерухомому майні - будинку, де він проживає з 1963 року, а зареєстрований з 1982 року. Узагальнені доводи касаційної скарги У січні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1. Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно встановили обставини справи, а саме: щодо набуття ОСОБА_4 права власності на будинок з урахуванням відсутності факту прийняття будинку в експлуатацію та щодо відсутності у ОСОБА_2 можливості знати про побудову будинків та потреби вводу їх в експлуатацію. Суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №213/2212/18, від 27 травня 2020 року у справі 559/372/15-ц, від 22 травня 2019 року у справі №234/3341/15, постановах Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі №6-137цс13, від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16. Крім того, заявлено клопотання про передачу справи на розгляд об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Доводи інших учасників справи У лютому 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскаржувані рішення залишити без змін. У лютому 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу задовольнити. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №334/10409/14-ц, витребувано її з Ленінського районного суду м. Запоріжжя. Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2021 року справу №334/10409/14-ц призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом ОСОБА_5 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 12 квітня 1957 року. ОСОБА_1, 1973 року народження, та ОСОБА_2, 1963 року народження, є рідними братом і сестрою. Згідно із протоколом №13 засідання виконкому В-Хортицької селищної Ради депутатів трудящих Хортицького району Запорізької області від 12 червня 1958 року ОСОБА_5, сім'я якого складається з 3-х осіб, наділено земельною ділянкою площею 0,08 га на АДРЕСА_2 під будову власних житлових будинків. Згідно із інвентаризаційною справою на домоволодіння, земельна ділянка за вказаною адресою виділялась під вже збудований подружжям у 1957 році житловий будинок літ. А. ОСОБА_4 і ОСОБА_5 у 1957 році побудували житловий будинок літ. А, а в 1986 році - житловий будинок літ. Б за адресою: АДРЕСА_1. Матір сторін - ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про смерть (повторно) серії НОМЕР_1 від 02 квітня 2013 року. Відповідно до акта прийому індивідуального будинку від 14 грудня 2004 року №3179р комісією встановлено, що будівництво житлового будинку літ. А закінчено в 1957 році, тобто ще до народження ОСОБА_1. Відповідно до акта прийому індивідуального будинку від 14 грудня 2004 року №3180р комісією встановлено, що будівництво житлового будинку літ. Б закінчено в 1986 році. Розпорядженням голови Ленінської районної адміністрації від 14 грудня 2004 року №3181р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_1, ОСОБА_3" оформлено право власності на житловий будинок літ. А, службову прибудову літ. а, вбиральню В, сарай Ж, літню кухню Г, душ К, недобудовану службову прибудову А1, у спільному домоволодінні по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1, ОСОБА_3. Розпорядженням голови Ленінської районної адміністрації від 14 грудня 2004 року №3188р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_5" оформлено право власності на житловий будинок літ. Б, житлову прибудову Б-1, вбиральню З, сарай Е у спільному домоволодінні по АДРЕСА_1 за ОСОБА_5. Розпорядженням голови Ленінської районної адміністрації від 01 березня 2005 року №501р "Про встановлення ідеальних часток на домоволодіння АДРЕСА_1" встановлено ідеальні частки на домоволодіння АДРЕСА_1 за: ОСОБА_5 - 31/100, ОСОБА_1 - 69/200, ОСОБА_3 - 69/200. На підставі вказаних розпоряджень 28 березня 2005 року ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право власності на 31/100 частину, а ОСОБА_1, ОСОБА_3 на 69/200 частин кожний. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько сторін - ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про смерть (повторно) серії НОМЕР_2 від 02 квітня 2013 року. Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом ОСОБА_3 та ОСОБА_1 отримали кожний по 1/2 частки від 31/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1. Згідно із витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 25 лютого 2010 року №25421568 за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на 31/200 частину домоволодіння АДРЕСА_1. Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №10294600 від 26 лютого 2010 року за ОСОБА_3 зареєстровано право приватної власності на 31/200 частину домоволодіння АДРЕСА_1. З матеріалів інвентаризаційної справи відомо, що домоволодіння складається з таких будівель: житловий будинок літ. А - рік побудови 1957 рік, житловий будинок літ. Б - рік побудови 1986 рік; вбиральна літ. В, паркан №1. Власником та користувачем названих будівель вказано ОСОБА_5. Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання/перебування особи та паспортних даних ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 12 лютого 1982 року. Згідно з довідкою голови квартального комітету від 07 лютого 2015 року №784, на час смерті матері ОСОБА_4, за вказаною адресою були зареєстровані: ОСОБА_5 - батько, ОСОБА_2 - син, ОСОБА_7 - дочка. Згідно з довідкою голови квартального комітету №701, на час смерті батька сторін, ОСОБА_5, за вказаною адресою були зареєстровані: ОСОБА_5 - батько, ОСОБА_8 - син, ОСОБА_9 - дочка, ОСОБА_10 - зять. Також факт проживання ОСОБА_2 у спірному будинку підтверджується укладеним ним із ТОВ "Ремондіс Запоріжжя" договором №0720385 про надання послуг з вивезення побутових відходів від 20 серпня 2013 року, рахунками ВАТ "Запоріжжяобленерго" за електроенергію з 12 вересня 2015 року до 19 січня 2016 року на ім'я ОСОБА_2, відповіддю ПАТ "Запоріжжяобленерго" №55/49-3515 від 17 травня 2018 року. Таким чином, матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_2 проживає у спірному домоволодінні з моменту народження у 1963 року та з 1982 року по теперішній час є зареєстрованим у ньому, тобто на момент смерті спадкодавця ОСОБА_4 і в період шести місяців після її смерті, що є доказом його вступу в управління і володіння спадковим майном. Листом Другої державної нотаріальної контори від 10 березня 2015 року №506/01-16 надано роз'яснення щодо порядку вчинення нотаріальних дії для видачі свідоцтва на право власності та повідомлено, що за наданими ОСОБА_2 документами неможливо встановити склад спадкового майна та видати свідоцтво про право на спадщину після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частин першої, другої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини. Згідно зі статтею 525 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. Згідно із статтями 548, 549 ЦК Української РСР для прийняття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Оскільки суди установили, що мати ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_4, померла ІНФОРМАЦІЯ_1, після її смерті відкрилась спадщина у тому числі на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, то оцінювати те, чи є спадкоємець таким, що прийняв спадщину, необхідно керуючись положеннями чинного на час відкриття спадщини ЦК Української РСР. Крім того, право власності на збудований будинок набувається у порядку, який існував на час його будівництва. Судами встановлено, що згідно із протоколом №13 засідання виконкому В-Хортицької селищної Ради депутатів трудящих Хортицького району Запорізької області від 12 червня 1958 року ОСОБА_5, сім'я якого складається з 3-х осіб, наділено земельною ділянкою площею 0,08 га на АДРЕСА_2 під будову власних житлових будинків. ОСОБА_4 і ОСОБА_5 у 1957 році побудували житловий будинок літ. А, а в 1986 році - житловий будинок літ. Б за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до акта прийому індивідуального будинку від 14 грудня 2004 року №3179р комісією встановлено, що будівництво житлового будинку літ. А закінчено в 1957 році, тобто ще до народження ОСОБА_1. Відповідно до акта прийому індивідуального будинку від 14 грудня 2004 року №3180р комісією встановлено, що будівництво житлового будинку літ. Б закінчено в 1986 році. Матір сторін - ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто після закінчення будівництва, але до реєстрації права власності на спірні домоволодіння. Розпорядженням голови Ленінської районної адміністрації від 14 грудня 2004 року №3181р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_1, ОСОБА_3" оформлено право власності на житловий будинок літ. А, службову прибудову літ. а, вбиральню В, сарай Ж, літню кухню Г, душ К, недобудовану службову прибудову А1, у спільному домоволодінні по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1, ОСОБА_3. Розпорядженням голови Ленінської районної адміністрації від 14 грудня 2004 року №3188р "Про оформлення права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 за гр. ОСОБА_5" оформлено право власності на житловий будинок літ. Б, житлову прибудову Б-1, вбиральню З, сарай Е у спільному домоволодінні по АДРЕСА_1 за ОСОБА_5. Таким чином, правильним в оцінці спірних правовідносин є висновок про те, що спадкодавець ОСОБА_4 разом із своїм чоловіком правомірно набули у власність спірне домоволодіння, оскількибудівництво житлових будинків, які є об'єктом спадщини, відбувалось відповідно до чинного на час їх будівництва законодавства та на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці, на момент смерті спадкодавця ОСОБА_4 будинки були повністю збудовані. Відповідно до частини першої статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 року, який був чинним на час збудування спірного житлового будинку, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Суди встановили, що після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на 1/2 частину вищевказаного домоволодіння. Спадщину фактично прийняли ОСОБА_5 (чоловік) та ОСОБА_1, ОСОБА_2 (діти) шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном, в якому частини кожного з них становить по 1/6 житлового будинку. Таким чином, права ОСОБА_2 є порушеними. Разом із тим під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_3 подав заяву про застосування строку позовної давності до зустрічних позовних вимог ОСОБА_2, яку мотивував тим, що ОСОБА_2 у своєму позові не навів жодної поважної причини пропуску звернення до суду, оскільки не надав суду пояснень, чому протягом 24 років не цікавився належним йому майном, оскільки усі будівельні роботи проводились відкрито, а також у його присутності техніками проводили вимірювальні роботи, комісія приймала роботи з метою введення будинків в експлуатацію, тому ОСОБА_2 було відомо про оформлення права власності на спірне домоволодіння ще з 2004 року та складання ОСОБА_5 заповіту на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_3. При вирішенні спору суди не врахували такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивний (сам факт порушення права) так і суб'єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Відповідно до статей 256, 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі №6-267цс15, від 29 жовтня 2014 року у справі №6-152цс14. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19) зазначила, що порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов'язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Отже, позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше. Звертаючись до суду у 2014 році щодо оскарження розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради про оформлення прав власності на спірний будинок, видачу свідоцтв про право власності на нерухоме майно на ім'я ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_3 та свідоцтв про право на спадщину за заповітом на ім'я ОСОБА_1, ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_5, ОСОБА_2 мав об'єктивну можливість знати про порушення його прав відповідачами, оскільки особа, здійснюючи право власності на належне йому майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема виявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан тощо. Таким чином, з моменту видачі спірних розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради, свідоцтв про право власності на нерухоме майно та свідоцтв про право на спадщину, ОСОБА_2 мав змогу довідатись про перехід права власності на спірний об'єкт, тобто про порушення його прав. Саме ОСОБА_2 повинен довести поважність причин пропуску позовної давності та факт своєї необізнаності про існування спірних розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради, свідоцтв про право власності на нерухоме майно та свідоцтв про право на спадщину. Доводи позивача про те, що до жовтня 2014 року він не знав про порушення своїх майнових прав, є необґрунтованими з огляду на те, що він не надав жодного доказу на підтвердження того, що з поважних причин пропустив строк для звернення до суду. Суд апеляційної інстанції послався на обставини звернення у жовтні 2014 року до суду ОСОБА_1 щодо усунення перешкод у здійсненні права власності, однак не врахував, що в цьому випадку підлягає встановленню саме обізнаність ОСОБА_2 про порушення права на підставі належних та допустимих доказів. Таким чином, Верховний Суд вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що позовна давність ОСОБА_2 не пропущена. Отже, враховуючи, що ОСОБА_2 об'єктивно мав можливість знати про обставини порушення своїх прав у 2004 році, що з огляду на частину першу статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності, проте звернувся до суду з цим позовом у 2014 році, суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку, що ОСОБА_2 не пропустив позовну давність. Разом із тим, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанції про те, що відсутні підстави для задоволення первісного позову про виселення ОСОБА_2 з огляду на наступне. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Отже, права членів сім'ї власника житла є похідними від прав власника. З припиненням прав власника, припиняють і права членів його сім'ї. Новий власник безумовно має право ставити питання про виселення членів сім'ї колишнього власника житла. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. За таких обставин та з підстав, передбачених вказаними вище нормами матеріального права, правильним та обґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність обґрунтованих підстав для виселення ОСОБА_2 зі спірного будинку, оскільки останній народився у 1963 році, батьки вписали його у будинкову книгу як свою дитину. З цього моменту ОСОБА_2 постійно, безперервно мешкав у спірному домоволодінні, а тому він ніколи не втрачав права проживання у спірному домоволодінні, тобто має достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання. Виселення ОСОБА_2 із житла, у якому він проживає протягом понад 55 років, за відсутності у нього іншого житла, не є співмірним. Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється не тільки згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі. Щодо клопотання про передачу справу на розгляд об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати. Посилання ОСОБА_3 про необхідність передачі справи на розгляд об'єднаної палати не заслуговують на увагу, оскільки колегія суддів не вбачає для цього обґрунтованих правових підстав, тому у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду слід відмовити. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Відповідно до частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового РІШЕННЯ: у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, то рішення судів першої й апеляційної інстанцій в частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, Запорізької міської ради, треті особи: Друга запорізька державна нотаріальна контора, районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району, про визнання розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради незаконними, визнання свідоцтв про право власності на домоволодіння недійсними, визнання свідоцтв про право на спадщину за заповітом частково недійсними, визнання права власності в порядку спадкування за законом підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру заявлених вимог. Судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови у позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини перша, друга статті 141 ЦПК України). Таким чином, враховуючи часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_3, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сума судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, в розмірі 1 866,81 грн та на користь ОСОБА_3 - сума судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 4 812,28 грн. Керуючись статтями 141, 403, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання ОСОБА_3 про передачу справи на розгляд об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2019 року та постанову Запорізькго апеляційного суду від 20 травня 2020 року в частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, Запорізької міської ради, треті особи: друга Запорізька державна нотаріальна контора, районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району, про визнання розпоряджень голови Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради незаконними, визнання свідоцтв про право власності на домоволодіння недійсними, визнання свідоцтв про право на спадщину за заповітом частково недійсними, визнання права власності в порядку спадкування за законом - скасувати, у задоволенні позову у цій частині відмовити. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 травня 2020 року в частині вирішення первісних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у здійсненні права власності залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у відшкодування судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1 866,81 грн. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 у відшкодування судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 4 812,28 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 вересня 2021 року м. Київ справа №204/6564/19 провадження №61-1970 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В. учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: акціонерне товариство "Альфа-Банк", державний реєстратор комунального підприємства "Криничанське бюро технічної інвентаризації" Шмідт Надія Миколаївна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2020 року у складі судді Мащука В. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Деркач Н. М., Куценко Т. Р., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - АТ ""Укрсоцбанк", банк), державного реєстратора комунального підприємства "Криничанське бюро технічної інвентаризації" Шмідт Н. М. (далі - державний реєстратор) про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 26 вересня 2006 року між ним та банком було укладено кредитний договір №09.2/325-6, за яким кредитор надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового використання грошові кошти у розмірі 44 250,00 доларів США зі сплатою 13% процентів річних з наступним порядком погашення суми основної заборгованості - до 10-го числа кожного місяця, на строк до 28 вересня 2021 року. З метою забезпечення виконання зобов'язання за цим договором 29 вересня 2006 року вони уклали іпотечний договір №824, за умовами якого предметом іпотеки стали майнові права на незавершену будівництвом двокімнатну квартиру - будівельний номер АДРЕСА_1. Позивач указував, що у вересні 2019 року дізнався про здійснення державним реєстратором запису про власність від 21 серпня 2019 року, номер 32943865, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 48374926, від 23 серпня 2019 року щодо квартири за адресою: АДРЕСА _1, власником якої зазначено АТ "Укрсоцбанк". Підставою виникнення права власності зазначено вищевказані договори. Вважав, що у державного реєстратора були відсутні правові підстави для здійснення відповідних реєстраційних дій, оскільки договору про задоволення вимог іпотекодержателя сторони не укладали. При цьому зазначав про повне виконання своїх зобов'язань за кредитним договором. Крім того, спірна квартира використовувалася як його постійне місце проживання, а ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2019 року накладено заборону на відчуження спірного нерухомого майна, заборонено іншим особам вчиняти будь-які дії щодо нього. З урахування наведеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд: скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 23 серпня 2019 року, індексний номер: 48374926, державного реєстратора та запис від 21 серпня 2019 року, номер: 32943865, яким зареєстровано за АТ "Укрсоцбанк" право власності на квартиру АДРЕСА_1, номер об'єкта: 27375142; внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про його право власності на вказану квартиру; вирішити питання щодо розподілу понесених ним судових витрат. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2020 року замінено відповідача у справі - АТ ""Укрсоцбанк", на його правонаступника - акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк"). Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 23 серпня 2019 року, індексний номер: 48374926, державного реєстратора та запис від 21 серпня 2019 року номер: 32943865, яким зареєстровано за АТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк", право власності на квартиру АДРЕСА_1. Внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про право власності ОСОБА_1 на вказану квартиру. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами у спірних правовідносинах не укладався окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а тому позивач не надав свою згоду на відчуження належного йому майна. Існуюча умова щодо можливості набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки не свідчить про існування волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння. При цьому перереєстрацію права власності на іпотечне майно було здійснено з порушенням вимог Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", оскільки спірна квартира є постійним місцем проживання позичальника, її загальна площа не перевищує 140 кв. м. та виступає як забезпечення зобов'язання за споживчим кредитом, наданим в іноземній валюті. Районний суд вказав, що позовна вимога про внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру є похідною від позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а тому підлягає задоволенню. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у частині розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, так як позивачем не доведено понесені ним витрати на правову допомогу у розмірі 10 550,00 грн. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_1, АТ "Альфа-Банк" задоволено частково. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2020 року змінено у частині правового обґрунтування задоволення позовних вимог ОСОБА_1. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України "Про іпотеку". Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Суд апеляційної інстанції вважав помилковим висновок суду першої інстанції про те, що між позивачем та банком такий договір не укладався, а позивач не надав свою згоду на відчуження належного йому майна, так як пунктом 4.5.3 іпотечного договору від 29 вересня 2006 року №824, укладеного між позивачем та банком, передбачено передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки (спірне нерухоме майно) у рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Разом із цим, ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2019 року було накладено заборону на відчуження спірної квартири та заборонено іншим особам вчиняти будь-які дії щодо спірної нерухомості (справа №204/5420/19). Тобто, на дату прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державний реєстратор не мав права здійснювати реєстраційні дії щодо спірного майна. При цьому рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень було прийнято 23 серпня 2019 року, тоді як дата державної реєстрації - 21 серпня 2019 року, тобто до дати прийняття рішення на підставі якого її здійснено. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції у частині застосування до спірних правовідносин Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", а також щодо задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про його право власності на спірну квартиру. Крім того, апеляційний суд відхилив доводи позивача про помилковість висновку районного суду щодо недоведеності ним понесених витрат на правничу допомогу, так як останній не надав суду доказів, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги. Суд апеляційної інстанції врахував відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить: скасувати постанову суду апеляційної інстанції у частині зміни правового обґрунтування задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та залишити у цій частині в силі рішення суду першої інстанції; скасувати постанову суду апеляційної інстанції у частині розподілу судових витрат ОСОБА_1 на правову допомогу в суді апеляційної інстанції та ухвалити у цій частині нове рішення, яким покласти на АТ "Альфа-Банк" витрати ОСОБА_1 на правову допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 1 000,00 грн; скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині розподілу судових витрат ОСОБА_1 на правову допомогу у суді першої інстанції та ухвалити у цій частині нове рішення, яким покласти на АТ "Альфа-Банк" витрати ОСОБА_1 на правову допомогу у суді першої інстанції у розмірі 10 550,00 грн. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду. Крім того, судами попередніх інстанцій належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2021 року задоволено клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження. Поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2020 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року. Відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу №204/6564/19 із Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції застосував до спірних правовідносин статтю 37 Закону України "Про іпотеку" не у редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору, та не врахував, що між сторонами не було укладено окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Вказує, що пункт 4.5.3 договору іпотеки не може вважатися іпотечним застереженням. При цьому у тексті самого договору відсутнє слово "застереження". Крім того, у матеріалах справи наявні належні та допустимі докази що підтверджують обсяг і вартість правничих послуг, зокрема, угода на надання юридичних послуг від 07 червня 2019 року №19/2019. Відповідач не вказував про неспівмірність таких витрат, а тому суди не мали права зменшувати розмір понесених позивачем витрат на правову допомогу. Посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду. Важає, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки усім його доводам. Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з дотриманням норм матеріального й процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16 ЦК України). Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 указаного Закону). Аналіз приписів статті 33 Закону України "Про іпотеку" дозволяє дійти висновку, що законодавцем передбачено право іпотекодержателя захистити свої майнові права у зв'язку з невиконанням (неналежним виконанням) боржником основного зобов'язання шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки одним із таких способів: в позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, на підставі виконавчого напису нотаріуса) або в судовому порядку за рішенням суду. Частина перша статті 36 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) передбачала право сторін іпотечного договору на позасудове вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки, що містить відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, або окремого договору про задоволення його вимог. Статтею 37 зазначеного Закону визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, (до якого згідно з частиною другою статті 36 прирівнюється відповідне застереження в договорі іпотеки), є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. З аналізу змісту наведених норм у їх поєднанні вбачається, що за Законом застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовстановлюючим документом. Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України "Про іпотеку" у редакції Закону України №800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (далі - Закон №800-VI), який набрав чинності 14 січня 2009 року, договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмети іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Нова редакція статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку", що викладена у підпункті 17 пункту 4 розділу ІІІ "Перехідні положення" Закону №800-VI, не змінює встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише уточнює їх. Аналіз наведених норм, як і Закон №800-VI у цілому, не дає підстав вважати, що законодавець із прийняттям названого закону обмежив коло іпотечних договорів із застереженням про задоволення вимог кредитора, на підставі яких за іпотекодержателем може бути зареєстровано право власності на предмет іпотеки, лише тими договорами, які укладені після набрання чинності цим Законом. Законодавцем визначений як спосіб позасудового врегулювання зобов'язань іпотекодавця перед іпотекодержателем передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору. Отже, Закон України "Про іпотеку" прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до іпотечного договору від 29 вересня 2006 року №824, який сторони уклали з метою забезпечення виконання зобов'язання за договором кредиту від 29 вересня 2006 року №09.2/325-6, предметом іпотеки є майнові права на незавершену будівництвом двокімнатну квартиру будівельний номер АДРЕСА_1. Іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку" (пункт 4.5.3 іпотечного договору). З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції обґрунтовано змінив рішення суду першої інстанції у відповідній частині. При цьому Верховний Суд звертає увагу заявника касаційної скарги, що вказані обставини не стали правовою підставою для вирішення питання про часткове задоволення позову ОСОБА_1. У цій частині суд апеляційної інстанції лише змінив правове обґрунтування рішення суду першої інстанції. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У частині першій статті 20 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що заява на проведення реєстраційних дій та оригінали документів, необхідних для проведення таких дій, подаються заявником у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених законодавством. Процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна визначено Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127. Пунктом 61 указаного Порядку визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і державний реєстратор у ході її проведення приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства. Підстави для відмови в державній реєстрації прав визначено статтею 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Встановлено, що ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2019 року було накладено заборону на відчуження спірної квартири та заборонено іншим особам вчиняти будь-які дії щодо спірної нерухомості (справа №204/5420/19). Таким чином, на дату прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державний реєстратор не мав права здійснювати реєстраційні дії щодо спірного нерухомого майна. Указаному суд апеляційної інстанції дав належну правову оцінку. При цьому рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень було прийнято 23 серпня 2019 року, тоді як дата державної реєстрації - 21 серпня 2019 року, тобто раніше дати прийняття рішення на підставі якого здійснено державну реєстрацію. Крім того, спірна квартира є постійним місцем проживання позичальника, її загальна площа не перевищує 140 кв. м і саме майно виступає як забезпечення зобов'язання за споживчим кредитом наданим в іноземній валюті, а тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано звернув увагу на положеннях Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", застосувавши відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду. Колегія суддів погоджується з висновками щодо задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про його право власності на спірну квартиру, оскільки вона є похідною від позовної вимоги про скасування РІШЕННЯ: про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Відповідно до частини першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК Українирозмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Тобто, ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19). Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Разом із цим, у справі, яка переглядається, позивачем не було підтверджено обсяг наданих правничих послуг, виконаних робіт та їх вартість, а тому суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у відповідній частині. Тому Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги про безпідставне зменшення судами розміру витрат на професійну правничу допомогу, оскільки рішення про зменшення розміру витрат у справі не ухвалювалося. При цьому вказані доводи уже були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Суди попередніх інстанцій врахували правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, які є релевантними для даної справи й обов'язковими (частина четверта статті 263 ЦПК України), а тому доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними. Посилання касаційної скарги на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду безпідставні, оскільки фактичні обставини у зазначених справах та у справі, яка переглядається, є різними. У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції, всебічно, повно та об'єктивно надав оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими. Інші доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення заявником норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2020 року у незміненій частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 вересня 2021 року м. Київ справа №125/191/19 провадження №61-19116св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Барська міська рада Вінницької області, третя особа - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (письмового провадження) касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В., Стадника І. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та судових рішень судів попередніх інстанцій У січні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Барської міської ради Вінницької області та просила визнати незаконним і скасувати підпункт 5 пункту 4.7 рішення 6 сесії 7 скликання Барської міської ради Вінницької області від 28 січня 2016 року про надання дозволу ОСОБА_2 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для оформлення права власності на земельну ділянку орієнтовною площею 0, 0040 га по АДРЕСА_1 для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель житлової та громадської забудови, а також визнати незаконним і скасувати пункт 6.14 рішення 8 сесії 8 скликання Барської міської ради Вінницької області від 07 червня 2017 року про надання дозволу ОСОБА_3 на облаштування під'їзду загального користування до квартири АДРЕСА_2 з відведенням зливних вод на зелену зону. Ухвалою Барського районного суду Вінницької області від 01 вересня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду з підстав, передбачених пунктом 10 частини першої статті 257 ЦПК України. Суд першої інстанції виходив з того, що позивач не виконала вимоги ухвали Барського районного суду Вінницької області від 28 листопада 2019 року, якою її було зобов'язано внести на депозитний рахунок суду 13 000 грн для забезпечення витрат на професійну правничу допомогу, у зв'язку з чим, врахувавши клопотання відповідача, дійшов висновку про наявність підстав для залишення позову без розгляду. Постановою Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року ухвалу Барського районного суду Вінницької області від 01 вересня 2020 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції неповно дослідив обставини справи, не дотримався усіх умов, викладених у частині четвертій статті 135 ЦПК України в їх сукупності, а саме не надав оцінки, чи дійсно позов має ознаки безпідставного чи інші ознаки зловживання правом на позов, а лише зазначив, що про дані обставини наведено представником відповідачів, а також не перевірив місцезнаходження позивача та наявності у неї майна в розмірі, достатньому для відшкодування судових витрат, а тому дійшов передчасного висновку про залишення позову без розгляду. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У грудні 2020 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу постанову Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неповно дослідив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не врахував, що незадовільний майновий стан ОСОБА_1 підтверджений належними та допустимими доказами, а також безпідставно не вирішив питання про закриття апеляційного провадження у справі в частині позовних вимог до відповідача ОСОБА_2 у зв'язку із його смертю. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 16 лютого 2021 року справа №125/191/19 надійшла до Верховного Суду. Міський голова Барської міської ради Вінницької області Саволюк В. надіслав заяву про визнання касаційної скарги. Представник позивача ОСОБА_5 надіслала відзиви на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін. Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні обставини справи, встановлені судами Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Барської міської ради Вінницької області про визнання незаконним та скасування рішень сесії міської ради. Представник відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_6 заявив клопотання про забезпечення судових витрат, у якому просив зобов'язати позивача внести на депозитний рахунок суду грошові кошти в розмірі 13 000 грн. В обґрунтування клопотання зазначав, що позов ОСОБА_1 має ознаки зловживання правом на позов, оскільки вона тричі зверталась до Барського районного суду з позовами про визнання незаконним та скасування рішення 6 сесії Барської міської ради 7 скликання від 28 січня 2016 року, де відповідачем була визначена Барська міська рада, а в одній із позовних заяв і ОСОБА_2, які були повернуті позивачу або залишені без розгляду за її клопотанням. Окрім цього вказав, що на виконанні Барського РВ ДВС ГТУЮ у Вінницькій області перебуває виконавчий лист Барського районного суду від 02 липня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 275, 60 грн. Вказаний борг нею не погашений. З цих підстав вважав, що у випадку відмови в задоволенні позову позивач не зможе виконати рішення суду, чим завдасть матеріальної шкоди відповідачам, які сплатили 13 000 грн витрат на професійну правничу допомогу. Ухвалою Барського районного суду Вінницької області від 28 листопада 2019 року клопотання задоволено, зобов'язано ОСОБА_1 протягом 10 днів з дня отримання ухвали суду внести на депозитний рахунок Барського районного суду Вінницької області суму 13 000 гривень для забезпечення судових витрат, пов'язаних з наданням професійної правничої допомоги. У зв'язку із невиконанням ОСОБА_1 вимог вищевказаної ухвали суду, ухвалою Барського районного суду Вінницької області від 01 вересня 2020 року її позовну заяву залишено без розгляду на підставі пункту 10 частини першої статті 257 ЦПК України. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 135 ЦПК України суд може зобов'язати сторони внести на депозитний рахунок суду попередньо визначену суму судових витрат, пов'язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією, про що постановляє ухвалу (забезпечення судових витрат). Частиною четвертою статті 135 ЦПК України визначено, що як захід забезпечення судових витрат суд з урахуванням конкретних обставин справи має право, за клопотанням відповідача, зобов'язати позивача внести на депозитний рахунок суду грошову суму для забезпечення можливого відшкодування майбутніх витрат відповідача на професійну правничу допомогу та інших витрат, які має понести відповідач у зв'язку із розглядом справи (забезпечення витрат на професійну правничу допомогу). Таке забезпечення судових витрат застосовується, якщо: 1) позов має ознаки завідомо безпідставного або інші ознаки зловживання правом на позов; або 2) позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування судових витрат відповідача у випадку відмови у позові. Крім того, таке забезпечення судових витрат також може бути застосоване, якщо суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування судових витрат відповідача у випадку відмови у позові. Апеляційний суд установив, що вирішуючи питання про забезпечення судових витрат відповідача, місцевий суд не дослідив обставин справи та не дотримався усіх умов, викладених у частині четвертій статті 135 ЦПК України в їх сукупності, а саме не надав оцінки, чи дійсно позов має ознаки безпідставного чи інші ознаки зловживання правом на позов, а лише зазначив, що про такі обставини наведено представником відповідачів, а також не перевірив місцезнаходження позивача та наявності у неї майна в розмірі, достатньому для відшкодування судових витрат. За таких обставин, суд апеляційної інстанції правильно скасував ухвалу суду першої інстанції про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду з підстав, передбачених пунктом 10 частини першої статті 257 ЦПК України, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції, з огляду на те, що висновок суду першої інстанції про обґрунтованість клопотання представника відповідачів - ОСОБА_7 та наявність підстав для застосування заходів забезпечення судових витрат є передчасним. Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не вирішив питання про закриття апеляційного провадження у справі в частині позовних вимог до відповідача ОСОБА_2 у зв'язку із його смертю, колегія суддів не бере до уваги, оскільки стаття 362 ЦПК України, якою передбачений виключний перелік підстав для закриття апеляційного провадження, не містить такої підстави. Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішенняне впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріально і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті й законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону й підстав для її скасування немає. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року без змін. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Вінницького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 липня 2021 року м. Київ справа №357/2300/19 провадження №61-1003св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк "Приват Банк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Руслан Олегович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "Приват Банк" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2019 року у складі судді Кошеля Б. І. та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Гуля В. В., Сушко Л. П., Сліпченка О. І., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приват Банк" (далі - АТ КБ "Приват Банк"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Р. О., про скасування державної реєстрації права на нерухоме майно. Позовну заяву мотивовано тим, що 21 лютого 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком "Приват Банк" (далі - ЗАТ КБ "Приватбанк "), правонаступниками якого є ПАТ КБ "Приват Банк", АТ КБ "Приват Банк", та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № КІА3GА00000025, відповідно до якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 109 355,20 дол. США зі строком повернення кредитних коштів до 21 лютого 2028 року. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором 21 лютого 2008 року між ЗАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, відповідно до якого позивач передала в іпотеку банку належну їй на праві власності трикімнатну квартиру, загальною площею 80,80 кв. м, житловою площею 42,50 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Крім того, 21 лютого 2008 року між ЗАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було підписано заставну №6642320, відповідно до якої зазначена квартира була передана в заставу. З претензії про добровільне звільнення квартири від 09 лютого 2018 року, надісланої ПАТ КБ "Приват Банк" на її адресу, їй стало відомо, що 29 червня 2016 року банк отримав у власність квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить їй на праві приватної власності відповідно до договору купівлі-продажу від 05 лютого 2008 року. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03 жовтня 2016 року, індексний номер 31679565, прийнято приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Р. О., і саме це рішення стало підставою внесення запису про право власності на майно. Позивач вважає таке рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень неправомірним, а державну реєстрацію права власності на квартиру за банком такою, що має бути скасована, оскільки всупереч вимогам Закону України від 05 червня 2003 року №898-IV "Про іпотеку" і Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, банком не було надіслано боржнику повідомлення про порушення зобов'язання. Це унеможливило встановлення нотаріусом завершення 30-денного строку, сплив якого пов'язується з проведенням подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, в тому числі й шляхом набуття права власності на це майно. Крім того, зазначає, що на момент прийняття нотаріусом оспорюваного рішення був чинним Закон України від 03 червня 2014 року №1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", згідно з яким заборонено примусове стягнення нерухомого житлового майна, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язання громадянина України за споживчим кредитом, наданим йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті. Вважає, що рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є неправомірним, а державна реєстрація права власності на зазначену квартиру за банком є такою, що має бути скасована із вказаних у позові підстав. З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просила суд скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за АТ КБ "Приватбанк" на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, від 03 жовтня 2016 року, індексний номер: 31679565, прийняте приватним нотаріусом Київського міського округу Швецем Р. О., та поновити в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності на квартиру за ОСОБА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію права власності за АТ КБ "Приват Банк" на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, від 03 жовтня 2016 року, індексний номер 31679565, що прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Р. О., та поновлено в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності на квартиру за ОСОБА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду мотивовано тим, що боржник та іпотекодавець не отримали письмову вимогу банку про усунення порушення зобов'язань за кредитним договором, що є порушенням вимог Закону України "Про іпотеку" і Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Крім того, на момент прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03 жовтня 2016 року, індексний номер 31679565, був чинним Закон України від 03 червня 2014 року №1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" відповідно до якого заборонено примусове стягнення нерухомого житлового майна, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язання громадянина України за споживчим кредитом, наданим йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду, АТ КБ "Приват Банк" просило скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року, ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивачу, зокрема у 2016 році направлялось повідомлення про виконання боргового зобов'язання, після чого нотаріусу були надані банком документи для проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень щодо спірної квартири за банком. Зазначені обставини суди не перевірили, не встановили наявність у позивача іншого нерухомого майна, призначеного для проживання. Суди не застосували до спірних правовідносин положення статті 36 Закону України "Про іпотеку", а з огляду на наявність у позивача іншого нерухомого майна помилково застосували норми Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Вказує, що позивач зареєстрована та проживає в іншому приміщенні та має в приватній власності 1/2 частину майна за адресою: АДРЕСА_2, про що зазначалося позичальником в анкеті-заяві про наміри укладення кредитного договору. Короткий зміст позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у березні 2020 року, ОСОБА_1 заперечувала проти доводів АТ КБ "Приват Банк", а рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року вважала законними та обґрунтованими. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ "Приват Банк", витребувано із Білоцерківського міськрайонного суду Київської області цивільну справу №357/2300/19. Ухвалою Верховного Суду від 04 травня 2020 року відмовлено АТ КБ "Приват Банк" у задоволенні клопотання про повернення судового збору за подання касаційної скарги на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року. Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 21 лютого 2008 року між ЗАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № КІА3GА00000025, відповідно до якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 109 355,20 дол. США зі строком повернення кредитних коштів до 21 лютого 2028 року. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором 21 лютого 2008 року між ЗАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, відповідно до якого позивач передала в іпотеку банку належну їй на праві власності трикімнатну квартиру, загальною площею 80,80 кв. м, житловою площею 42,50 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 03 жовтня 2016 року право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано за ПАТ КБ "Приватбанк". Підставою зміни власника нерухомого майна зазначено рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швеця Р. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03 жовтня 2016 року, індексний номер 31679565. Пунктом 22 договору іпотеки від 21 лютого 2008 року, укладеного між ЗАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_1, передбачено, що у випадку порушення позичальником умов кредитного договору або іпотекодавцями умов цього договору іпотекодержатель направляє іпотекодавцям та/або позичальнику письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом 30-денного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених підпунктами 16.7.1, 16.7.2, 16.9 цього договору відповідно до розділу V Закону України "Про іпотеку" на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у цьому договорі. Реалізація предмета іпотеки здійснюється відповідно до умов цього договору та чинного законодавства України. Згідно з пунктом 27 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця; продажу предмета будь-якій особі та будь-яким способом, у томі числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку статті 38 Закону України "Про іпотеку", для чого іпотекодавці надають іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавців, у тому числі отримати витяг з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 14 грудня 2015 року, яке набрало законної сили 17 березня 2016 року, з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ "Приватбанк" стягнуто заборгованість за договором кредиту в сумі 3 995 656,74 грн. 18 лютого 2013 року банком направлено ОСОБА_2 та ОСОБА_1 повідомлення про виконання у 30-денний строк боргового зобов'язання, а у разі його невиконання - про звернення стягнення на предмет іпотеки. З підстав невиконання умов кредитного договору щодо погашення заборгованості перед банком ПАТ КБ "Приватбанк" повідомляло позивача про намір задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, для чого звернулось до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швеця Р. О., яким 03 жовтня 2016 року прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 31679565. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 11 червня 2019 року №170116785 у ОСОБА_1 відсутнє будь-яке нерухоме майно. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ") передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Предметом позову у цій справі є вимога скасувати здійснену нотаріусом державну реєстрацію за банком як іпотекодержателем права власності на квартиру, передану в іпотеку на забезпечення виконання кредитного зобов'язання. Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Статтею 3 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. За приписами частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Положеннями статті 37 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року №800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" положеннями статті 37 Закону України "Про іпотеку" тепер передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; - право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Колегія суддів зазначає, що наявність відповідного застереження в іпотечному договорі, яке за своїми правовими наслідками прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки. Такий правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 (провадження №14-45цс20). За змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України "Про іпотеку" реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України "Про іпотеку" (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №520/7281/15-ц (провадження №14-49цс19)). Згідно з пунктом 27 договору іпотеки від 21 лютого 2008 року, укладеного між ЗАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_1, звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку, зокрема шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця. З наведеного слідує, що реалізацію предмета іпотеки слід проводити на підставі договору іпотеки з дотриманням положень статті 35 Закону України "Про іпотеку" та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127. Так, відповідно до пункту 61 згаданого Порядку для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). У постанові від 23 червня 2020 року у справі №645/1979/15-ц (провадження №14-706цс19) Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що норми статті 35 Закону України "Про іпотеку" спрямовані на фактичне повідомлення іпотекодавця, аби надати йому можливість усунути порушення і цим запобігти зверненню стягнення на його майно. Тому повідомлення іпотекодавця слід вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення. Порушення порядку повідомлення іпотекодавця про усунення порушення є самостійною і достатньою підставою для визнання звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що вчинене усупереч вимогам законодавства України. 18 лютого 2013 року банком направлено боржникам повідомлення про виконання у 30-денний строк боргового зобов'язання, а у разі його невиконання - про звернення стягнення на предмет іпотеки. Матеріали справи не містять доказів отримання цього повідомлення ОСОБА_1 та ОСОБА_2, що було встановлено судами першої та апеляційної інстанцій. Таким чином, АТ КБ "Приват Банк" не надало докази на підтвердження факту отримання ОСОБА_1 вимоги про порушення основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки, хоча у силу наведених норм матеріального права саме іпотекодержатель зобов'язаний надати державному реєстратору докази отримання іпотекодавцем такої вимоги разом із заявою про державну реєстрацію права. За таких обставин, задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що боржники не отримали письмової вимоги про усунення порушення кредитного зобов'язання. Також суди попередніх інстанцій правомірно застосували до спірних правовідносин норми Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", який набрав чинності 07 червня 2014 року. Підпунктом 1 пункту 1 указаного Закону України передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Пунктом 4 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" уведено тимчасову заборону на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. Такі висновки узгоджуються із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 (провадження №14-45цс20). Верховний Суд у постановах від 31 жовтня 2018 року (справа №465/1310/17 (провадження №61-29771св18)), від 03 квітня 2019 року (справа №686/20502/16-ц (провадження №61-21021св18)) висловив правову позицію щодо неможливості перереєстрації іпотечного майна без згоди власника (іпотекодавця) в період дії мораторію, визначеного Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". З матеріалів справи вбачається та встановлено судами, що кредит було надано в іноземній валюті - доларах США. Зобов'язання позичальника за кредитним договором забезпечено переданим в іпотеку нерухомим майном, яке використовується як місце постійного проживання майнового поручителя, а саме трикімнатною квартирою, загальною площею 80,80 кв. м, житловою площею 42,50 кв. м, розташованою за адресою: АДРЕСА_1. Наявність у ОСОБА_1 іншого нерухомого майна матеріалами справи не підтверджено. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно вважали доведеними та обґрунтованими позовні вимоги ОСОБА_1. Доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування постанови апеляційного суду, оскільки ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального права. Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "Приват Банк" залишити без задоволення. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 червня 2021 року м. Київ справа №199/6839/19 провадження №61-14739св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - акціонерне товариство "Альфа-Банк", відповідач - державний реєстратор комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради Дворецька Юлія Олексіївна, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2019 року у складі судді Спаї В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року у складі колегії суддів Макарова М. О., Деркач Н. М., Куценко Т. Р. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк", банк), державного реєстратора комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради Дворецької Ю. О. (далі -державний реєстратор), третя особа: ОСОБА_2, з позовом, в якому просила: скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 47571591 від 01 липня 2019 року, про державну реєстрацію права власності за АТ "Альфа-банк" на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, номер запису про право власності 32200932; скасувати запис про право власності: 32200932 державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за АТ "Альфа-банк" на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Позов мотивовано тим, що 02 квітня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_2 укладено кредитний договір про надання кредиту у сумі 30 000 доларів США із сплатою відсотків та повернення кредитної суми у строки та на умовах, що передбачені кредитним договором. У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 02 квітня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно з яким остання передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1, яка належить їй на праві власності. На підставі договору купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року відбулось відступлення прав вимоги за вказаним кредитним договором від ПАТ "Сведбанк" до ПАТ "Дельта-Банк". У свою чергу ПАТ "Дельта Банк" згідно з договором купівлі-продажу прав вимоги від 15 червня 2012 року уступило своє право вимоги ПАТ "Альфа-Банк" (наразі акціонерному товариству "Альфа-Банк"). З інформаційної довідки з Державного реєстру права власності позивач дізналася, що АТ "Альфа-Банк" зареєстрував за собою право власності на квартиру, що належить їй на праві власності, а саме на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Реєстрацію права власності за банком здійснено з порушенням норм чинного законодавства. Так, умовами договору іпотеки, а саме пунктом 12 передбачено, що іпотекодержатель за вибором застосовує один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2018 року у справі №199/2598/16 за позовом ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1 звернуто стягнення на передану в іпотеку квартиру. Тобто, банк скористався правом на задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду. Договором було чітко передбачено, що банк має право обрати лише один спосіб звернення. У даному випадку банк скористався своїм правом на звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості у судовому порядку, а тому звернення банку до державного реєстратора із заявою про реєстрацію права власності на дану квартиру є порушенням норм законодавства. Крім того, наразі існує заборона звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо кредит надавався в доларах США. При цьому, рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2018 року у справі №199/2598/16 встановлено, що норми Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" розповсюджуються на відносини позивача з банком, адже квартира підпадає під всі критерії передбачені цим Законом. Вказане рішення суду зупинено в частині виконання на період дії наведеного Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна. Законодавством чітко передбачено, що перед вчиненням дій, направлених на визнання права власності, кредитор зобов'язаний направити повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Також кредитор повинен був провести оцінку майна перед застосуванням такої процедури звернення стягнення для визначення ціни з метою подальшого визначення чи покриває чи ні вартість наявну заборгованість. Проте, жодних повідомлень ні іпотекодавець, ні основний боржник не отримували, тобто процедура визнання права власності в позасудовому порядку не дотримана. Таким чином, кредитор та державний реєстратор порушили вимоги законодавства, а тому державна реєстрація відповідного права підлягає скасуванню. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року, позов задоволено. Скасовано рішення державного реєстратора комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 47571591 від 01 липня 2019 року про державну реєстрацію права власності за АТ "Альфа-банк" на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, номер запису про право власності 32200932. Скасовано запис про право власності: 32200932 державного реєстратора Комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради про державну реєстрацію права власності за АТ "Альфа-банк" на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання щодо судових витрат. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що реєструючи право власності за АТ "Альфа-Банк", державним реєстратором не взято до уваги відсутність документів, передбачених Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, а АТ "Альфа-Банк", в свою чергу, вже використало право на звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості у судовому порядку. АТ "Альфа-Банк" визначився зі способом звернення стягнення на предмет іпотеки саме в судовому порядку. Відповідачем не надано будь-яких належних доказів, які б свідчили про надання ОСОБА_1 згоди на таке відчуження та неможливість застосування положень норм Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння. Банком вже було звернуто стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, тому його звернення до державного реєстратора суперечить вимогам частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку". Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі АТ "Альфа-Банк" не погодилось з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та відмовити у задоволенні позову. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18), у якій зазначено, що державний реєстратор не може бути відповідачем у цій категорії справ, оскільки відповідачем є виключно особа, право на майно якої оспорюється. (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі №11-404апп18). Таким чином, суди зобов'язані були відмовити у вимогах до державного реєстратора з тих підстав, що він є неналежним відповідачем. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків щодо наявності у іпотекодержателя права задовольнити свої вимоги лише в один спосіб, та не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі №199/8098/18 (провадження №61-19760св19), відповідно до яких не задовольнивши свої вимоги в судовому порядку, кредитор вправі звернути стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, визначений у договорі іпотеки, адже вони не є взаємовиключними. Способи звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлені сторонами в іпотечному договорі, не є взаємовиключними за умови відсутності спору щодо наявності боргу і його розміру (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі №916/3006/17 (провадження №12-278гс18). Тому, хоча на момент звернення для вчинення реєстраційних дій кредитор уже застосував один із передбачених законом способів задоволення своїх вимог, звернувшись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, подальше звернення до державного реєстратора для задоволення своїх вимог за рахунок іпотечного майна в позасудовому порядку не суперечить положенням укладеного сторонами іпотечного договору та приписам Закону України "Про іпотеку". Посилаючись на Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", суди попередніх інстанцій не врахували, що мораторій на звернення стягнення на нерухоме житлове майно, що є предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", встановлено тільки щодо примусового відчуження такого майна без згоди власника. Вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, а тому існує тільки правова підстава, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону. Аналогічна правова позиція і висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 30 вересня 2015 року у справі №6-1309цс15. У даному випадку примусове звернення стягнення на предмет іпотеки не здійснювалося, банк набув право власності у добровільному порядку, за згодою позивача на підставі застереження, встановленого сторонами в іпотечному договорі. Таким чином, рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно було прийнято на підставі згоди позивача, передбаченої іпотечним договором, а тому положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не підлягають застосуванню. Судами не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16, від 12 липня 2018 року у справі №372/977/16, від 21 листопада 2018 року у справі №640/17931/16. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно та є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за вибором іпотекодержателя, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Аналогічне викладено у постановах Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі №372/977/16, від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16, від 31 січня 2018 року у справі №910/6592/16, від 23 січня 2018 року у справі №760/16916/14. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (постанова Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року по справі №754/14175/14). Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 13 червня 2018 року у справі №757/14247/13, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Верховний Суд в своїй постанові від 23 січня 2018 року по справі №61-1727св17 (760/16916/14-ц) також дотримується позиції, що банк має право на визнання за собою права власності на предмет іпотеки і це не є порушенням норм законодавства України. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі 464/8589/15 (провадження №61-10874сво18) викладено висновок, відповідно до якого тлумачення статті 38 Закону України "Про іпотеку" свідчить, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі- покупцеві не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника). Оскільки таке право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки виникло на підставі договору про задоволення вимог іпотеко держателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем шляхом підписання відповідного договору. У постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №718/2468/18 (провадження №61-5939св19) зазначено, що положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку статті 37 Закону України "Про іпотеку" на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі). Суди попередніх інстанцій при застосуванні норм матеріального права наведених висновків не врахували та залишили поза увагою, що АТ "Альфа-Банк" скористалось своїм правом зареєструвати право власності на предмет іпотеки, що є безумовним, а позивач не довів, що виконав основне зобов'язання. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 заперечує проти доводів банку та просить залишити ухвалені у справі рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано. Фактичні обставини, встановлені судами 02 квітня 2008 року між ОСОБА_2 та ВАТ "Сведбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-банк", укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 отримав кредит у розмірі 30 000 доларів США зі сплатою 11,9% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 01 квітня 2018 року. У забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором, 02 квітня 2008 року, між ВАТ "Сведбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-банк", та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно із яким в іпотеку банку передано квартиру загальною площею 58 кв. м, житловою площею 37,8 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2018 року позов ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1, третя особа ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ПАТ "Альфа-Банк" за кредитним договором від 02 квітня 2008 року, що становить 11 122,23 долара США, з яких: заборгованість за кредитом - 9750 доларів США, за відсотками - 1372,23 долара США, звернуто стягнення згідно договору іпотеки від 02 квітня 2008 року на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 27 грудня 2000 року, шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною предмету іпотеки - 7 84 102 грн, встановленою пунктом 5 договору іпотеки від 02 квітня 2008 року. Вирішено не звертати до виконання вказане судове рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки протягом дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", що набрав законної сили 07 червня 2014 року. АТ "Альфа-банк" звернулося до державного реєстратора комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської області Дворецької Ю. О. із заявою про реєстрацію права власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 02 квітня 2008 року. Державним реєстратором комунального підприємства "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської області Дворецькою Ю. О. прийнято рішення від 01 липня 2019 року про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та зроблено запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності АТ "Альфа-банк" на спірну квартиру. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону. Відповідно до принципу свободи договору саме сторони договору вправі визначати процедуру та порядок направлення та вручення відповідних повідомлень та виконання інших вимог, встановлених Законом України "Про іпотеку", і за відсутності в договорі відповідних умов необхідно виходити з такого. Відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Згідно з частинами першою та третьою статті 36 Закону "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Відповідно до частини першої статті 37 Закону "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на предмет іпотеки пов'язана з дотриманням порядку, визначеного статтею 35 Закону України "Про іпотеку". У разі порушення встановленого вказаною нормою порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності не допускається. У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент набуття, на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. Відповідно до частини третьої статті 37 Закону України "Про іпотеку", яка має назву "Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки", іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). У пункті 12 укладеного між сторонами іпотечного договору сторонами обумовлено, що за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотеко держателя: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеним шляхом здійснення застереження про задоволення вимог іпотеко держателя, яке викладене в пунктах 12.3.1 та 12.3.2 цього пункту договору. За змістом положень підпункту 12.3.1 пункту 12.3 іпотечного договору сторони дійшли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя та за умови проведення попередньої оцінки предмета іпотеки незалежним експертом-суб'єктом оціночної діяльності. У справі, яка переглядається установлено, що іпотекодержателем АТ "Альфа-Банк" не виконано вимоги, передбачені статтею 35 Закону України "Про іпотеку" та не направляло ОСОБА_1 вимоги про усунення порушень кредитного договору з попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки у визначений спосіб. Перевіряючи доводи сторін щодо повідомлення боржників про порушення основного зобов'язання та/або іпотечного договору, суд дав належну оцінку доданим відповідачем до матеріалів справи повідомленням про звернення стягнення на предмет іпотеки, які не містять вихідних даних (номера та дати відправлення), відомостям про недоставку відправлення, витребував з Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради завірені копії реєстраційної справи та установив, що у ній відсутні докази отримання боржниками письмової вимоги про усунення порушення, направленої відповідно до статті 35 Закону України "Про іпотеку". Також відповідачем не доведена, що ціна набуття права власності на предмет іпотеки погоджувалась з власником майна, що є істотної обставиною при зарахуванні вимог, шляхом проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки. Ненадання іпотекодержателем належного підтвердження виконання вимог статті 35 Закону України "Про іпотеку" щодо надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання, унеможливило встановлення державним реєстратором завершення 30-денного строку, сплив якого пов'язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі й шляхом набуття права власності, зокрема при вчиненні реєстраційних дій було відсутнє зворотне поштове повідомлення у матеріалах реєстраційної справи на об'єкт нерухомості. Схожих за змістом висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16-ц (провадження №14-22цс19). За відсутності документів, необхідних для державної реєстрації права власності на квартиру, така реєстрація вважається проведеною з порушенням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" і Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у відповідній редакції. Такі ж висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19). Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно встановив порушення вимог договору та норм чинного законодавства щодо процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, у зв'язку з чим, обґрунтовано захистив порушене право позивача щодо переходу права власності на нерухоме майно до відповідача шляхом скасування державної реєстрації права власності та державної реєстрації прав на спірне майно за відповідачем, оскільки є установленим факт порушення порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності. Крім наведеного, звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1, посилалася на порушення вимог Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", оскільки квартира АДРЕСА_1, була передана в забезпечення зобов'язань за валютним кредитом, та є її єдиним житлом. Разом з тим, суд першої інстанції, рішення якого залишено без змін апеляційним судом, задовольняючи позов ОСОБА_1, не застосовував Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", та помилково вважав, що його норми не поширюються на спірні правовідносини. Проте, під час апеляційного розгляду справи, відхиляючи доводи апеляційної скарги АТ "Альфа-Банк" про непоширення положень вказаного закону на спірні правовідносини, з тих підстав, що реєстрація права власності на підставі іпотечного застереження в іпотечному договорі не може вважатися примусовим стягненням, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння, та норми вказаного закону щодо мораторію поширюються на спірні правовідносини. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №802/1340/18-а (провадження №11-474апп19) викладено висновок, відповідно до якого обмеження, встановлені Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", поширюються не лише на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, а й на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року зазначено, що підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон №1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. Отже, у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру. У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від правової позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №802/1340/18-а (провадження №11-474апп19), про те, що квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону №1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у справі, яка переглядається, у державного реєстратора були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на передану в іпотеку квартиру за АТ "Альфа-Банк". Запроваджений законом мораторій зупиняє можливість реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання та є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, а відтак унеможливлює укладення такого договору та наступну реєстрацію за відповідачем права власності на предмет іпотеки, що є підставою для скасування відповідного рішення державного реєстратора. Верховний Суд відхиляє аналогічні доводи касаційної скарги щодо непоширення дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" на спірні правовідносини, а також посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі №464/8589/15 (провадження №61-10874сво18), постановах Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі 372/977/16, від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16, від 21 листопада 2018 року у справі №640/17931/16, від 18 грудня 2019 року у справі 718/2468/18, оскільки у даному випадку мають враховуватись висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пізніше прийнятій постанові від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 (провадження №14-45цс20), відповідно до яких квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону №1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 у справі №755/10947/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі №199/8098/18, відповідно до яких у разі незадоволення своїх вимог в судовому порядку, кредитор вправі звернути стягнення на предмет іпотеки в інший спорі, визначений у договорі іпотеки, адже вони не є взаємовиключними, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки у справі, яка переглядається, підставою для задоволення позову стало встановлення факту порушення порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності та наявність підстав у державного реєстратора для відмови у вчиненні реєстраційних дій. Зазначення судами попередніх інстанцій, що іпотекодержатель скористався своїм правом на звернення стягнення на іпотечне майно саме в судовому порядку не призвело до неправильного вирішення спору, зокрема в частині визначення підстав для задоволення заявлених у справі позовних вимог, які зазначені вище. За таких же підстав колегія суддів відхиляє посилання заявника на те, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за вибором іпотекодержателя, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", що викладено у постановах Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі №372/977/16, від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16, від 31 січня 2018 року у справі №910/6592/16, у постанові від 23 січня 2018 року у справі №760/16916/14, оскільки наведене на правильність висновків судів у цій справі не впливає та їх не спростовує. Аргументи заявника та висновки, з яких виходили суди не свідчать, що оскаржувані судові рішення суперечать висновкам у вказаних постановах та що такі мали враховуватись у спірних правовідносинах, з урахуванням установлених у справі конкретних обставин. Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18), у якій зазначено, що судами необхідно врахувати правові висновки, викладені у справі в аналогічних правовідносинах у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі №11-404апп18 щодо суб'єктного складу, де вказано, що належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності. Так, у наведеній постанові Великої Палати Верховного Суду вирішувалось питання розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ, зокрема юрисдикційності спору з вимогами до державного реєстратора про скасування рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Упостанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року в справі №823/235/16 (провадження №11-404апп18) зазначено, що належним відповідачем у цій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності на квартиру. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав позивача) у спорі не змінює цивільноправового характеру спору. З огляду на суб'єктний склад сторін спір має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. У справі, яка переглядається, спір вирішено в порядку цивільного судочинства, питання щодо юрисдикційності спору не порушувалось, а участь у справі як співвідповідача державного реєстратора не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, адже іншим відповідачем є АТ "Альфа-Банк" та у справі установлено, що спосіб захисту, обраний позивачем відповідає вимогам закону та є ефективним. Схожих за змістом висновків, в тому числі щодо участі у справі державного реєстратора як співвідповідача дійшов Верховний Суд у постанові від 04 лютого 2021 року у справі №207/3897/18 (провадження №61-17518св20). Доводи касаційної скарги АТ "Альфа-Банк" про необхідність відмовити у задоволенні позовних вимог до державного реєстратора як до неналежного відповідача не приймаються до уваги, оскільки правильність висновків судів щодо задоволення позову та встановлених порушень під час реєстрації права власності на іпотечне майно не спростовують. Крім того, судові рішення безпосередньо державним реєстратором не оскаржуються та останній не наділяв АТ "Альфа-Банк" на вчинення таких дій. З прийняттям Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, яким статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції, із вказаної дати і на час ухвалення оскаржуваних судових рішень істотно змінилось матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, з урахуванням яких Верховний суддійшов висновку, що обраний позивачем та застосований судом спосіб захисту - скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі, відповідає вимогам закону та є ефективним. Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах №906/516/19, №905/633/19, №922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі №922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі №910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19 (провадження №61-13586св20). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанції. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" залишити без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 лютого 2021 року м. Київ справа №643/12369/19 провадження №61-21685св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний банк", державний реєстратор Комунального підприємства "Регістр Сервіс" Первомайської міської ради Харківської області Малишев Віталій Валерійович, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Перший Український міжнародний банк" на ухвалу Московського районного суду м. Харкова від 06 серпня 2019 року у складі судді ДовготькоТ. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Овсяннікової А. І., Коваленко І. П., Сащенко І. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк" (далі - АТ "ПУМБ "), державного реєстратора Комунального підприємства "Регістр Сервіс" Первомайської міської ради Харківської області Малишева Віталія Валерійовича (далі - державний реєстратор) про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування рішення, скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та скасування запису про право власності. Водночас подав заяву про забезпечення позову, в якій просив накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1. Заяву про забезпечення позову мотивував тим, що йому стало відомо, що 05 липня 2019 року державний реєстратор вніс запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до якого власником його квартири АДРЕСА_1 на підставі кредитного договору, договору іпотеки та додаткових угод до них став АТ "ПУМБ". Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також дії реєстратора вважає незаконними та неправомірними. Про факт перереєстрації права власності за банком йому стало відомо від стороннього чоловіка на ім'я ОСОБА_2, у зв'язку з чим вважає, що банк має намір відчужити квартиру на користь третіх осіб. Зазначав, що отримання ним листів від банку з пропозицією викупу житла та вимогою добровільно звільнити квартиру у випадку відмови від такої пропозиції свідчить про намір банку реалізувати це майно, оскільки право власності зараз зареєстровано саме за АТ "ПУМБ". Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 06 серпня 2019 року, яка залишена без змін постановою Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2019 року, заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Заборонено відчуження квартири АДРЕСА_1, що належить на праві власності АТ "ПУМБ". В іншій частині заяви відмовлено. Задовольнивши заяву про забезпечення позову частково, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що предметом спору є спірна квартира та невжиття заходів забезпечення позову може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду, якщо позов буде задоволено. Відчуження вказаного майна призведе до ускладнення захисту прав позивача, тому необхідним видом забезпечення позову буде заборона відчужувати майно його власником. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2019 року АТ "ПУМБ" звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Московського районного суду м. Харкова від 06 серпня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2019 року, просило оскаржувані судові рішення скасувати та передати справу для розгляду заяви про забезпечення позову з урахуванням вимог щодо зустрічного забезпечення до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з порушенням норм процесуального права. Вимоги щодо заборони на вчинення дій з відчуження квартири позивач не заявляв, а тому суд першої інстанції при постановлені ухвали вийшов за межі поданого клопотання про накладення арешту на квартиру. ОСОБА_1 не надав суду доказів, які б свідчили про наявність ризику відчуження банком квартири. Задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки унормовано Законом України "Про іпотеку" і є законною юридичною дією, не свідчить про незаконне відчуження банком нерухомого майна. Суди не врахували обставини завдання збитків (упущеної вигоди) у зв'язку неможливістю продажу вказаної квартири, тому порушили пункт 6 частини першої статті 151 ЦПК України, оскільки в заяві про забезпечення позову немає пропозиції позивача щодо зустрічного забезпечення. Аргументи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали справи. У січні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у листопаді 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою, другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Верховний Суд виходить з того, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, яка звернулась з такою заявою, позовним вимогам. Суди встановили, що між сторонами існує спір щодо квартири АДРЕСА_1. Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті, або до набрання законної сили рішенням про відмову в позові. Оцінивши доводи касаційної скарги Верховний Суд зазначає таке. Арешт майна - це накладення заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження до визначення подальшої долі цього майна. Заборона на відчуження об'єкта нерухомого майна це перешкода у вільному розпорядженню майном. Верховний Суд зауважує, що враховуючи мету застосування заходів забезпечення позову, їх вжиття щодо нерухомого майна не вимагає обмеження в користуванні ним, оскільки для найменшого порушення інтересів відповідача та збереження нерухомого майна обґрунтованою може бути визнана лише заборона відчуження такого нерухомого майна без позбавлення відповідача та інших осіб права користування ним. Верховний Суд звертає увагу, що арешт майна і заборона на відчуження майна є самостійними видами (способами) забезпечення позову, обидва способи за правовою сутністю обмежують право відповідача розпоряджатися спірним майном, але вони є різними для виконання ухвали про забезпечення позову, тому суттєвого значення у виборі їх застосування немає для вирішення справи та способу забезпечення позову. З урахуванням підстав та змісту позову, надавши оцінку відповідності виду забезпечення позову позовним вимогам, балансу інтересам сторін, суди дійшли обґрунтованого висновку про вжиття заходів забезпечення позову саме шляхом заборони відчуження квартири. Верховний Суд зазначає, що заборона на відчуження квартири, щодо якої між сторонами виник спір, не є позбавленням права власності АТ "ПУМБ". Відповідно до частин першої, другої статті 154 ЦПК України суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення). Зустрічне забезпечення застосовується тільки у випадку забезпечення позову. Згідно з частиною третьою статті 154 ЦПК України суд зобов'язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо: 1) позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або 2) суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові. Вжиття заходів зустрічного забезпечення за ініціативою суду за відсутності заяви, є правом суду, а не обов'язком, тому безпідставними є доводи касаційної скарги в цій частині. Крім того, з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 27 листопада 2019 року, яка залишена без змін постановою Харківського апеляційного суду від 16 березня 2020 року, у задоволенні клопотання АТ "ПУМБ" про зустрічне забезпечення позову відмовлено. Доводи касаційної скарги про відсутність доказів на підтвердження дійсного наміру відповідача відчужити квартиру не заслуговують на увагу, оскільки забезпечення позову у цьому спорі, який має майновий характер, спрямоване на виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Крім того, заходи забезпечення позову є тимчасовими і в разі вирішення між сторонами спору можуть бути скасовані судом. Доводи касаційної скарги, що суди порушили пункт 6 частини першої статті 151 ЦПК України, оскільки в заяві про забезпечення позову немає пропозиції позивача щодо зустрічного забезпечення, не є підставою для задоволення касаційної скарги та скасування ухвали суду. Порушення норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення питання про права заявника у справі, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Перевіривши правильність застосування судами норм процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Перший Український міжнародний банк" залишити без задоволення. Ухвалу Московського районного суду м. Харкова від 06 серпня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. С. Олійник І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №609/759/15-ц провадження №61-18224св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_2, відповідачі: Шумська міська рада Тернопільської області, ОСОБА_3, Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, Шумське районне управління юстиції в Тернопільській області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Щавурської Н. Б., Міщія О. Я., Шевчук Г. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Шумської міської ради Тернопільської області (далі - Шумська міська рада), ОСОБА_3 про скасування рішення міської ради. На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що рішенням п'ятдесят восьмої сесії Шумської міської ради шостого скликання від 07 липня 2015 року №1671 відповідачу ОСОБА_3 передано безоплатно у власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 6125810100:01:002:0137, площею 0,10 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Частина земельної ділянки, наданої ОСОБА_3, накладається на земельну ділянку, яка перебуває у його власності, та на якій ним побудовано господарські споруди. Таким чином, на думку позивача, рішенням п'ятдесят восьмої сесії Шумської міської ради шостого скликання від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" порушено його права як власника земельної ділянки. У вересні 2015 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій просив скасувати державну реєстрацію речового права ОСОБА _3 на нерухоме майно - земельну ділянку. У зв'язку зі збільшенням позовних вимог просив залучити як співвідповідачів відділ Держземагенства в Шумському районі Тернопільської області та реєстраційну службу Шумського районного управління юстиції в Тернопільській області. У листопаді 2015 року третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_2, звернулась до суду з позовом до ОСОБА _3, Шумської міської ради, відділу Держземагенства у Шумському районі Тернопільської області (далі - відділ Держземагенства у Шумському районі), реєстраційної служби Шумського районного управління юстиції Тернопільської області про скасування рішення міської ради, скасування державної реєстрації речового права на нерухоме майно та про скасування кадастрового номера земельної ділянки. На обґрунтування своїх вимог вказувала, що належна їй земельна ділянка розташована поруч із земельними ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА _3. Земельна ділянка ОСОБА_3 накладається на її земельну ділянку, що підтверджується листом відділу Держземагенства у Шумському районі від 06 серпня 2015 року №19-1918-0.62-1773/2-15. Таким чином, рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3, на переконання третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, порушує права не лише ОСОБА_1, а також і її права. 17 серпня 2015 року відділ Держземагенства у Шумському районі надав їй інформацію про те, що на даний час особою, яка здійснює повноваження державного кадастрового реєстратора, вживаються заходи для виправлення технічної помилки, допущеної у відомостях Державного земельного кадастру. Зі змісту листа відділу Держземагенства у Шумському районі від 04 листопада 2015 року №19-1918-0.9-108/15-15 ОСОБА_2 дізналась, що усунення помилки державним кадастровим реєстратором так і не проводилось, у зв'язку із чим порушено її право власності на земельну ділянку. У жовтні 2017 року позивач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_2 подали спільну заяву про уточнення позовних вимог, в якій просили: визнати незаконним та скасувати рішення сесії Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3"; скасувати державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер 6125810100:01:002:0137, площею 0,10 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), що розташована на АДРЕСА_1; скасувати у Поземельній книзі запис про державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер 6125810100:01:002:0137, площею 0,10 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована на АДРЕСА_1; стягнути з відповідачів судові витрати, понесені на оплату судового збору та проведення земельно-технічної експертизи. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Лановецького районного суду Тернопільськоїобласті від 11 грудня 2017 року позови ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_2 задоволено частково. Скасовано рішення п'ятдесят восьмої сесії Шумської міської ради шостого скликання від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3". У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Задовольняючи частково позовні вимоги та скасовуючи рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671, суддійшов висновку, що вказане рішення порушує права позивача та третьої особи, оскільки ним надано у власність відповідача частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку ОСОБА_2 (площа накладення 15 кв. м), а також накладається на 1/2 частину криниці, яка входить до складу належних ОСОБА_1 господарських споруд. Відмовляючи у задоволенні іншої частини позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що для скасування державної реєстрації прав потрібно скасувати рішення державного реєстратора, на підставі якого проводилась реєстрація права власності, проте такої вимоги позивач та третя особа не заявляли, як і не оскаржували свідоцтво про право власності за землю відповідача. Щодо відмови у задоволенні вимоги про скасування кадастрового номера суд першої інстанції зазначив, що кадастровий номер скасовується лише у разі скасування державної реєстрації земельної ділянки. Позовна вимога про скасування запису в Поземельній книзі про державну реєстрацію земельної ділянки задоволенню не підлягає, оскільки вона є похідною вимогою від вимог про скасування державної реєстрації речового права на нерухоме майно та скасування кадастрового номера земельної ділянки, у задоволенні яких відмовлено. Додатковим рішенням Лановецького районного суду Тернопільськоїобласті від 15 січня 2018 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Стягнуто із ОСОБА_3: на користь ОСОБА_2 2 023,20 грн сплачених судових витрат за проведення судової земельно-технічної експертизи від 31 липня 2017 року №1047/16-22 та 243,00 грн судового збору; на користь ОСОБА_1 1 500,00 грн сплачених судових витрат за проведення судової земельно-технічної від 31 липня 2017 року експертизи №1047/16-22; Стягнуто із Шумської міської ради на користь ОСОБА_2 243,00 грн сплаченого судового збору. Додаткове рішення мотивовано тим, що резолютивна частина рішення Лановецького районного суду Тернопільської області від 11 грудня 2017 року не містить висновків суду з приводу розподілу судових витрат, тому на підставі статті 141 ЦПК України суд вирішив питання щодо їх розподілу. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Апеляційного суду Тернопільської області від 12 квітня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Лановецького районного суду Тернопільської області від 11 грудня 2017 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасовано. Ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та третьої особи із самостійними вимогами щодо предмета спору ОСОБА_2 про скасування рішення п'ятдесят восьмої сесії Шумської міської ради шостого скликання від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що порушення прав ОСОБА _1 та ОСОБА_2 внаслідок прийняття оскаржуваного ними рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" не встановлено, тому відсутні підстави для його скасування і задоволення інших позовних вимог, які є похідними від вимоги про скасування зазначеного рішення міської ради. Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 23 квітня 2018 року виправлено описки у постанові Апеляційного суду Тернопільської області від 12 квітня 2018 року, а саме постановлено вважати правильною дату прийняття постанови "13 квітня 2018 року", та вважати написаним у сьомому абзаці резолютивної частини "Повний текст постанови складено 18 квітня 2018 року". Постановою Апеляційного суду Тернопільської області від 30 липня 2018 року додаткове рішення Лановецького районного суду Тернопільської області від 15 січня 2018 року скасовано. Зобов'язано Головне управління державної казначейської служби України у Тернопільській області повернути ОСОБА_3 судовий збір в сумі 1 039,20 грн, сплачений на р/рахунок 34315206080008, отримувач УК у м. Тернополі, код отримувача 37977726, банк отримувача 899998, згідно з квитанцією від 06 липня 2018 року №26. Квитанцію від 06 липня 2018 року №26 на суму 1 039,20 грн направлено ОСОБА_3. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції Постановою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено частково, касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 13 квітня 2018 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" скасовано. Постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 30 липня 2018 року скасовано. Справу в частині вирішення позовних вимог про скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" та стягнення судових витрат направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 13 квітня 2018 року залишено без змін. Касаційній суд вказав, що у 2003 році була проведена державна реєстрація житлового будинку ОСОБА_1, на підставі якої він отримав свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння, яке видане Шумською міською радою на підставі рішення виконкому міської ради від 25 вересня 2003 року №293. У свідоцтві зазначено, що домоволодіння складається в цілому з жилого будинку. В реєстраційному написі на документі про право власності зазначено, що домоволодіння складається з житлового будинку з господарськими будівлями, проте не конкретизовано, які саме господарські будівлі. Разом з цим судом не враховано, що у технічному паспорті від 25 вересня 2003 року міститься запис про належність ОСОБА_1 криниці, який є документом, що засвідчує факт існування об'єкта нерухомого майна й містить його технічні характеристики. А факт реєстрації криниці як складової частини об'єкта нерухомого майна - домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 здійснено позивачем 01 серпня 2015 року. Крім того, відповідно до висновку земельно-технічної експертизи від 31 липня 2017 року №1047/16-22 згідно з техпаспортом на житловий будинок ОСОБА_3, криниця не числиться серед переліку нерухомого майна відповідача. Також ні суд першої, ні апеляційної інстанцій не звернули уваги, що предметом дослідження земельно-технічної експертизи від 31 липня 2017 року №1047/16-22 була, серед інших, земельна ділянка з кадастровим номером 6125810100:01:002:0110, на якій відповідно до питання п'ятого експертизи розташована криниця ОСОБА_1. Проте, державний акт про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку із кадастровим номером 6125810100:01:002:0110 скасовано рішенням Шумського районного суду Тернопільської області від 23 грудня 2013 року. Апеляційний суд вказаній обставині не надав оцінки, та відповідно не встановив відповідність висновку земельно-технічної експертизи від 31 липня 2017 року №1047/16-22 вимогам зазначеним в статті 102 ЦПК України в частині вирішення питання кому належить земельна ділянка, на якій розташована криниця ОСОБА_1, та на якій правовій підставі. Зі змісту цього висновку (по другому питанню) вбачається, що надана ОСОБА _3 згідно з рішенням Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 земельна ділянка з кадастровим номером 6125810100:01:002:0137 накладається на земельну ділянку з кадастровим номером 6125810100:01:002:0108, яка належить ОСОБА_2 відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 24 жовтня 2012 року серії ЯМ №957599. Площа накладання становить 15 кв. м. Причиною виникнення даного накладання слугує неточність у прив'язці до пунктів державної геодезичної мережі, тобто через допущену технічну помилку. Апеляційний суд, зазначивши, що ОСОБА_2 не довела порушення її права щодо користування земельною ділянкою, виходив з того, що накладення земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_2 площею 15 кв. м виникло не з вини ОСОБА_3 чи Шумської міської ради, яка затвердила проект землеустрою ОСОБА_3, а причина саме у документації ОСОБА_2, яка вправі самостійно, без звернення до суду, усунути це накладення, звернувшись із відповідною заявою до уповноважених органів щодо уточнення та усунення помилки у системі координат, яка допущена розробниками її технічної документації при виготовленні державного акту на право власності на земельну ділянку. Крім того, за зверненням 05 серпня 2015 року ОСОБА_2 до відділу Держземагенства у Шумському районі з питання накладення земельних ділянок з кадастровими номерами 6125810100:01:002:0137 (власником якої є ОСОБА_3) із земельною ділянкою з кадастровим номером 6125810100:01:002:0108 (власником якої є ОСОБА_2), їй було роз'яснено, що особою, яка здійснює повноваження кадастрового реєстратора, вживаються заходи для виправлення технічної помилки, допущеної у відомостях Державного земельного кадастру. Зокрема, ОСОБА_3 повідомлено про суть помилки та вказано можливі шляхи виправлення відповідно до статті 37 Закону України "Про Державний земельний кадастр" та Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №10. Проте, станом на 04 листопада 2015 року відповідно до відповіді відділу Держземагенства у Шумському районі від 04 листопада 2015 року №19-1918-0.9-108/15-15 від власника вказаної земельної ділянки таких заяв у відділ не надходило та зміни, відповідно, не вносились. Отже, суд апеляційної інстанції на вказані обставини уваги не звернув, не надав їм оцінки в сукупності з іншими доказами, та не спростував встановлений судом першої інстанції факт порушення прав ОСОБА _2. Таким чином, касаційний суддійшов висновку, що суд апеляційної інстанції не дослідив докази в повному обсязі, належним чином не перевірив пояснення сторін, не встановив, в чому дійсно полягає порушення прав позивачів як власників земельних ділянок та чи відповідає обраний ними спосіб захисту суті і характеру їх порушеного права, тобто чи є він ефективним, тобто не виконав своїх обов'язків, визначених законом, щодо повного, всебічного й об'єктивного встановлення обставин справи, а тому дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову у частині позовних вимог про скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3". Враховуючи, що постанова Апеляційного суду Тернопільської області від 13 квітня 2018 року підлягає скасуванню у частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3", відповідно підлягає скасуванню і постанова Апеляційного суду Тернопільської області від 30 липня 2018 року, якою вирішено питання про судові витрати сторін. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Тернопільського апеляційного суду від 06 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Лановецького районного суду Тернопільської області від 11 грудня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" скасовано та прийнято у цій частині нове рішення, яким у відповідній частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд виходив з того, що належна на праві власності ОСОБА_3 земельна ділянка з кадастровим номером 6125810100:01:002:0137 накладається площею 15 кв. м на земельну ділянку з кадастровим номером 6125810100:01:002:0108, яка належить ОСОБА_2 згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії від 24 жовтня 2012 року ЯМ №957599, причиною виникнення даного накладання є технічна помилка - неточність у прив'язці до пунктів державної геодезичної мережі. За умови неможливості відповідно до Закону України "Про державний земельний кадастр" державним кадастровим реєстратором самостійно без участі власника земельної ділянки (ОСОБА_3) усунути помилки в координатах поворотних, враховуючи те, що ОСОБА_3 24 липня 2015 року зареєстровано речове право на спірну земельну ділянку, апеляційний суддійшов висновку, що обраний ОСОБА_2 і ОСОБА_1 спосіб захисту порушеного права у вигляді скасування рішення Шумської міської ради про передачу ОСОБА_3 земельної ділянки у власність без пред'явлення вимоги про припинення речового права на цю земельну ділянку, як це передбачено Законом України "Про державний земельний кадастр", не відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, а тому не є ефективним у розумінні частини першої статті 2 ЦПК України, оскільки не спрямований на відновлення порушеного права позивачів (задоволення судом вимог позивача та третьої особи не призведе до поновлення їх прав). Правовим наслідком розгляду таких вимог позивача та третьої особи судом є відмова у їх задоволенні. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 в частині невідповідності обставинам справи висновку суду про передачу їй частини земельної ділянки позивачів разом з частиною об'єкта нерухомості, що нібито належить ОСОБА_1 та посиланням на те, що цей висновок зроблено без урахування встановлених судовими рішеннями в інших справах обставин, що не потребують додаткового доказування та без надання належної правової оцінки висновку експерта, апеляційний суд відхилив, як такі, що не вимагають надання судом апеляційної інстанції відповідної оцінки з урахуванням мотивів відмови у задоволенні вимог ОСОБА_2 і ОСОБА_1. Крім того, апеляційний суд вказав, що відмова у задоволенні позовних вимог не позбавляє позивачів повторного звернення до суду за захистом порушеного права з вимогами, що відповідають змісту та характеру такого порушення, в той час як оцінка судом апеляційної інстанції висновку експерта чи інших доказів у цій справі, на які посилається відповідач ОСОБА_3, не є обов'язковою для врахування судом при наступному вирішенні вимог ОСОБА_2 і ОСОБА_1, правом на звернення з якими вони наділені. Суд апеляційної інстанції вважав безпідставними твердження позивача та третьої особи в частині обрання ними належного способу захисту з посиланням на те, що рішення суду в даній справі про часткове задоволення позовних вимог матиме преюдиційне значення для вирішення іншого позову про скасування правовстановлюючих документів і державної реєстрації речового права ОСОБА_3 на земельну ділянку, з яким позивачі мають наміри звернутися до суду в подальшому, оскільки ці доводи суперечать встановленому частиною першою статті 2 ЦПК України завданню цивільного судочинства щодо вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Також, крім іншого, підставою для часткового скасування постанови суду апеляційної інстанції від 13 квітня 2018 року в цій справі та направлення її на новий апеляційний розгляд в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671, касаційний суд у постанові від 12 лютого 2020 року зазначив про невстановлення судом апеляційної інстанції відповідності обраного позивачами способу захисту суті і характеру їх порушеного права (його ефективність). Ці висновки Верховного Суду, з урахуванням частини п'ятої статті 411 ЦПК України є обов'язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Аргументи учасників справи У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА _1 та ОСОБА_2, у якій вони, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 листопада 2020 року, а рішення Лановецького районного суду Тернопільської області від 11 грудня 2017 року в частині скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3" залишити в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суддійшов помилкового висновку про обрання позивачем та третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, неправильного способу захисту їх порушених прав та інтересів. Апеляційний суд допустив неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, тому помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону. Висновок апеляційного суду щодо обрання позивачем та третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, неправильного способу захисту їх порушених прав суперечить висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Суд апеляційної інстанції під час нового апеляційного розгляду: не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у цій справі; не застосував до спірних правовідносин норми права, якими вони регулюються; допустив неправильне тлумачення норм статей 16 ЦК України і частини другої статті 152 ЗК України; не спростував висновки суду першої інстанції про порушення прав та інтересів ОСОБА_1 та ОСОБА_2; не надав оцінки доводам позивача та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. У січні 2021 року від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін. Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що доводи касаційної скарги є безпідставними, спростовуються матеріалами справи. Позивачі у своїй касаційній скарзі неправильно тлумачать зміст норм Конституції України, ЦПК України, ЦК України, ЗК України та відповідні висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду. Посилання позивачів на висновок земельно-технічної експертизи, що її земельна ділянка з кадастровим номером 6125810100:01:002:0137 накладається площею 15 кв. м на земельну ділянку з кадастровим номером 6125810100:01:002:0108, яка належить ОСОБА_2 є необґрунтованим, оскільки причиною такого накладення є неточність у прив'язці до пунктів державної геодезичної мережі (допущена технічна помилка). Норми Закону України "Про державний земельний кадастр" визначають компетенцію уповноважених осіб, підстави скасування державної реєстрації земельної ділянки та порядок виправлення у Державному земельному кадастрі допущених помилок. Таким чином, на думку ОСОБА_3, позивачі обрали неправильний спосіб захисту порушеного права у вигляді скасування рішення Шумської міської ради про передачу ОСОБА_3 земельної ділянку у власність без пред'явлення вимоги про припинення речового права на цю земельну ділянку. Вимоги позивачів не відповідають змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричинених цим порушенням, тому обраний спосіб захисту не є ефективним у розумінні частини першої статті 2 ЦПК України, оскільки не спрямований на відновлення порушеного права позивачів. Апеляційний суддійшов правильного висновку про безпідставність твердження позивачів у частині обрання ними належного способу захисту з посиланням на те, що рішення суду в цій справі про часткове задоволення позовних вимог матиме преюдиційне значення для вирішення іншого позову про скасування правовстановлюючих документів і державної реєстрації речового права ОСОБА_3 на земельну ділянку, з яким вони мають намір звернутись до суду. Такі твердження суперечать частині першій статті 2 ЦПК України. Крім того, Верховний Суд у постанові від 12 лютого 2020 року прийнятій у цій справі, як на одну з підстав для часткового скасування постанови суду апеляційної інстанції від 13 квітня 2018 року та її направлення на новий апеляційний розгляд в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671, вказав на не встановлення судом апеляційної інстанції відповідності обраного позивачами способу захисту суті і характеру їх порушеного права. Зазначені висновки касаційного суду відповідно до частини п'ятої статті 411 ЦПК України є обов'язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 23 грудня 2020 року вказано, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зокрема в ній зазначено про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та вказано, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17 (провадження №12-89гс18), від 19 червня 2018 року у справі №916/1979/13 (провадження №12-62гс18) та від 19 березня 2019 року у справі №906/920/16 (провадження №12-215гс18). Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: ОСОБА_1 є власником житлового будинку з господарськими будівлями за адресою: на АДРЕСА_2, що підтверджується свідоцтвом про право особистої власності на домоволодіння, виданим Шумською міською радою 25 вересня 2003 року. Відомості про право власності ОСОБА_1 на зазначений житловий будинок з господарськими будівлями внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, що підтверджується витягом із вказаного реєстру від 06 серпня 2015 року. Серед об'єктів, що належать до складу будинковолодіння ОСОБА_1, в тому числі, значиться криниця. Рішенням Шумської міської ради від 29 червня 2004 року №2 ОСОБА_1 передано безкоштовно у власність земельну ділянку загальною площею 0,07 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка рішенням від 22 квітня 1983 року виділялась йому у безстрокове користування для будівництва житлового будинку і господарських будівель, ширина ділянки 20 м, довжина - 35 м. Рішенням Шумської міської ради від 26 травня 2011 року внесено зміни до рішення 2004 року та передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування будинку площею 0,10 га, на підставі якого він у 2012 році отримав державний акт на земельну ділянку з кадастровим номером 6125810100:01:002:0110. ОСОБА_1 також є власником земельної ділянки площею 0,0700 га з кадастровим номером 6125810100:01:002:0109 для ведення особистого селянського господарства, наданої йому рішенням Шумської міської ради від 07 жовтня 2011 року №370, на підставі якого 03 жовтня 2012 року видано державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯМ №861377. Згідно опису меж у державному акті, ця земельна ділянка межує із земельною ділянкою ОСОБА_3 (від точки Г до точки А). ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0280 га з кадастровим номером 6125810100:01:002:0108 для ведення особистого селянського господарства, яка надана їй рішенням сесії Шумської міської ради від 21 вересня 2012 року №669, на підставі якого 23 жовтня 2012 року їй видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №957599. Згідно з описом меж у державному акті, зазначена земельна ділянка межує із земельною ділянкою ОСОБА_3 (від точки Г до точки А). ОСОБА_3 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право особистої власності на домоволодіння від 28 грудня 2000 року. Також ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,0700 га з кадастровим номером 6125810100:01:002:0131 для ведення особистого селянського господарства на АДРЕСА_3, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 30 жовтня 2014 року. Рішенням Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення 24 липня 2015 року ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,10 га, кадастровий номер 6125810100:01:002:0137, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за вказаною адресою. Тривалий час між сторонами справи тривають спори щодо земельних ділянок як позивача, так і відповідача, їх площ та меж, які неодноразово були предметом розгляду у судах. 05 серпня 2015 року ОСОБА_2 зверталася до відділу Держземагенства у Шумському районі щодо питання накладення земельної ділянки з кадастровим номером 6125810100:01:002:0137, власником якої є ОСОБА_3, на її земельну ділянку з кадастровим номером 6125810100:01:002:0108, з приводу чого їй письмового було роз'яснено, що особою, яка здійснює повноваження кадастрового реєстратора, вживаються заходи для виправлення технічної помилки, допущеної у відомостях Державного земельного кадастру. Зокрема, про суть помилки можливі шляхи виправлення такої відповідно до статті 37 Закону України "Про Державний земельний кадастр" та Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №10 було повідомлено ОСОБА_3 ОСОБА_3 з заявою про внесення виправлених відомостей до Державного земельного кадастру з метою усунення помилки у координатах поворотних точок меж земельної ділянки з кадастровим номером 6125810100:01:002:0137, власником якої вона є, до державного кадастрового реєстратора відділу Держгеокадастру у Шумському районі не зверталася, що підтверджується відповідним листом від 04 листопада 2015 року, отриманим ОСОБА_2 з приводу її повторного звернення від 22 жовтня 2015 року. Згідно з висновком земельно-технічної експертизи від 31 липня 2017 року №1047/16-22 (по другому питанню) земельні ділянки з кадастровими номерами 6125810100:01:002:0108 (власник ОСОБА_2) та 6125810100:01:002:0137 (власник ОСОБА_3) накладаються. Площа накладення становить 15 кв. м, а причиною виникнення накладення є неточність у прив'язці до пунктів державної геодезичної мережі, тобто через допущену технічну помилку. Крім цього, земельна ділянка із кадастровим номером 6125810100:01:002:0137 (власник ОСОБА_3) проходить по створу на середині криниці, однак відповідно до техпаспорта на житловий будинок та витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 41878316, криниця належить до складу об'єктів нерухомого майна, яким вправі користуватися ОСОБА_1. Фактично криниця знаходиться на межі. Під час апеляційного розгляду справи також встановлено, що реєстрація речового права на земельну ділянку відповідача ОСОБА_3 з кадастровим номером 6125810100:01:002:0137 площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд проведена 24 липня 2015 року. Рішенням Шумського районного суду Тернопільської області від 23 грудня 2013 року, яке у цій частині не було змінено та набрало законної сили, державний акт від 03 жовтня 2012 року серії ЯМ №861377 про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 6125810100:01:002:0110 скасовано. Не зважаючи на те, що відповідач ОСОБА_3 не визнає право власності позивача ОСОБА_1 на криницю, нею не оскаржено правовстановлюючі документи позивача на будинковолодіння та державна реєстрація речового права на будинковолодіння, де серед об'єктів права власності вказана криниця, чи дії державного реєстратора, яким криницю внесено до переліку об'єктів, що входять до складу домоволодіння саме позивача ОСОБА_1. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування рішення Шумської міської ради від 07 липня 2015 року №1671 "Про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_3", дійшов висновку, що обраний ними спосіб захисту порушеного права у вигляді скасування рішення міської ради про передачу земельної ділянки у власність без пред'явлення вимоги про припинення речового права на цю земельну ділянку, як це передбачено Законом України "Про державний земельний кадастр", не відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, а тому не є ефективним у розумінні частини першої статті 2 ЦПК України, оскільки не спрямований на відновлення порушеного права позивачів (задоволення судом вимог позивача та третьої особи не призведе до поновлення їх прав). З таким висновком апеляційного суду колегія суддів не погоджується. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Відповідно до частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі №640/12437/16-ц (провадження №61-13037св20) вказано, що "цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим". Відповідно до частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції, помилково вважаючи, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обрали неефективний спосіб захисту порушених прав та інтересів, фактично не переглянув рішення суду першої інстанції в оскарженій частині по суті, не перевірив висновків суду першої інстанції щодо встановлених ним порушень прав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оскарженим рішенням органу місцевого самоврядування. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі №640/12437/16-ц (провадження №61-13037св20), колегія суддів вважає, що оскаржене судове рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 листопада 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Тернопільського апеляційного суду від 06 листопада 2020 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 червня 2021 року м. Київ справа №373/43/20 провадження №61-16523св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Переяславська міська рада Київської області, третя особа - ОСОБА_2, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 03 червня 2020 року у складі судді Свояка Д. В., та постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Переяславської міської ради Київської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання права власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за набувальною давністю, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Переяславської міської ради Київської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. Позовні вимоги мотивовано тим, що рішенням Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області від 04 вересня 2017 року №98-42/2 VII "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою для подальшого оформлення права власності на земельні ділянки ОСОБА_1" надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою для подальшого оформлення права власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), орієнтовною площею 0,1000 га в межах м. Переяслав-Хмельницького, присвоївши земельній ділянці поштову адресу: АДРЕСА_1. Позивач є потерпілою від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", яким, зокрема, передбачено обов'язкове відведення місцевими радами земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, тобто має першочергове право на отримання земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Вказаною ділянкою вона відкрито і безперервно користувалася з 1992 року. Незважаючи на неодноразові звернення позивача до Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області про погодження та затвердження вказаного проекту землеустрою за набувальною давністю, вказане питання не виносилося на сесію міської ради. Посилаючись на положення статті 344 ЦК України, з урахуванням уточнених позовних вимог (а. с. 60-66, т. 1), ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,1000 га, розташовану на АДРЕСА_1 за набувальною давністю, оскільки позивач вільно та безперервно протягом більше десяти років володіє спірною земельною ділянкою. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 03 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА _1 відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із недоведеності порушення прав позивача. Оскільки проект землеустрою, який поданий позивачем на затвердження, не був погоджений у визначеному порядку, нею не було набуто право власності та були відсутні підстави для "правомірного очікування" такого набуття, суди вважали відсутніми правові підстави для задоволення позову. Крім того, ОСОБА_1 не було надано доказів перебування спірної земельної ділянки в користуванні позивача саме з 1992 року, а тому, враховуючи той факт, що для набуття права власності на земельні ділянки за набувальною давністю встановлено особливий порядок, а суть вимог позивача полягає не в оцінці правомірності чи неправомірності відмови органу місцевого самоврядування передати їй земельну ділянку, а у визнанні за нею права на спірну землю, такі вимоги не підлягають задоволенню. Короткий зміст вимог касаційної скарги 06 листопада 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 03 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У січні 2021 року справу №373/43/20 передано до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 11 квітня 2018 року у справі №742/2916/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №820/4439/17, від 15 травня 2019 року у справі №729/608/17 щодо застосування статей 118, 119, 122 ЗК України. Так, у справі №742/2916/15-ц зроблено висновок про те, що право власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється статтею 119 ЗК України, відповідно до норм якої особа, яка добросовісно, відкрито і безперервно користується земельною ділянкою протягом 15 років, але не має документів, які свідчили б про наявність права на цю земельну ділянку, може звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Також у справі №729/608/17 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок щодо умов набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. У справі №820/4439/17 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок щодо процедури погодження проекту землеустрою та перевірки цього проекту на відповідність. Також зазначено, що у висновку про відмову погодження проекту землеустрою має бути наведено вичерпний перелік недоліків проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Крім того, у порушення статті 89 ЦПК України, суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили докази у справі, зокрема, акт прийому-передачі межових знаків на зберігання, який є в проекті землеустрою позивача, надали перевагу доказам третьої особи та не звернули уваги на те, що у показаннях свідків є певні неточності. Доводи інших учасників справи У січні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення. Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки при ухваленні оскаржуваних судових рішень, судами враховано правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду, на які посилається в касаційній скарзі ОСОБА_1. Посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі №820/4439/17 щодо процедури погодження проекту землеустрою та перевірку цього проекту на відповідність правового значення не має, оскільки недотримання органом влади приписів законодавства в цій частині може бути предметом оскарження у порядку, визначеному КАС України. Крім того, визнання протиправною бездіяльність міського голови Переяславської міської ради Київської області в частині невнесення погодження та затвердження проекту землеустрою ОСОБА_1 на пленарне засідання сесії було предметом розгляду у справі №320/6977/19, у результаті перегляду якої відмовлено в задоволенні позову. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 16 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Переяслав-Хмельницького міського голови Костіна Т. В. про надання дозволу на виготовлення проекту із землеустрою для подальшого оформлення документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1, площею 0,1000, яка з 1992 року протягом 25 років знаходиться в її постійному користування під сезонним обробітком, що підтверджується копією акта депутата Переяслав-Хмельницької міської ради Саулка В. В. від 31 липня 2017 року №231 (а. с. 8, 9, т. 1). Рішенням Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області від 04 вересня 2017 року "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою для подальшого оформлення права власності на земельну ділянку" надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення проекту землеустрою за адресою: АДРЕСА_1. Пунктом 4 вказаного рішення обумовлено строк його дії - один рік із дня набрання ним чинності (а. с. 11, т. 1). ТОВ "Землевпорядкування та кадастр" розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ОСОБА_1 в межах АДРЕСА_1 (а. с. 13-16, т. 1). Згідно з копією висновку "Про відмову у погодженні проекту щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1" від 24 жовтня 2017 року відділ містобудування, архітектури та використання земель Переяслав-Хмельницької міської ради надав відмову у погодженні проекту щодо відведення зазначеної земельної ділянки у власність у зв'язку з тим, що на вказаному місці відповідно до графічних матеріалів проекту вже були розроблені проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок іншим особам (а. с. 171, т. 1). Відповідно до заяв від 22 березня 2019 року, 03 травня 2019 року, 01 листопада 2019 року ОСОБА_1 зверталася до Переяслав-Хмельницької міської ради з проханням затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в межах АДРЕСА_1 та передати їй вказану земельну ділянку у приватну власність за набувальною давністю (а. с. 47-49, т. 1). Відповідно до копії повідомлення Переяслав-Хмельницької міської ради від 17 квітня 2019 року №20-22-457 на ім'я ОСОБА_1 наданий нею проект землеустрою є непогодженим відповідно до статті 186-1 ЗК України. Також відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (а. с. 168, т. 1). Відповідно до копії повідомлення Переяслав-Хмельницької міської ради від 06 червня 2019 року №20-22-698 на ім'я ОСОБА_1 на підставі рішення Переяслав-Хмельницької міської ради від 06 жовтня 2016 року №65-21/2-УІІ було розроблено проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Згідно з витягом із державного земельного кадастру про земельну ділянку від 18 жовтня 2017 року земельна ділянка на АДРЕСА_1 зареєстрована в державному земельному кадастрі за ОСОБА_2, є сформованою та їй присвоєно кадастровий номер 3211000000:01:093:0409 (а. с. 169, т. 1). Аналогічне встановлено з копії повідомлення Переяслав-Хмельницької міської ради від 26 листопада 2019 року №20-22-1492 на ім'я ОСОБА_1 (а. с. 170, т. 1) Також судами встановлено, що відповідно до копії рішення Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області від 06 жовтня 2016 року "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою для подальшого оформлення права власності на земельну ділянку" ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), орієнтовною площею 0,1000 га, розташовану в межах АДРЕСА_2 (а. с. 107, т. 1). До матеріалів справи додано копію висновку "Про погодження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_2" від 14 квітня 2017 року №23-10/54 (а. с. 110, т. 1). Також додано копію висновку про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 10 травня 2017 року №1280/82-17, підсумкову оцінку проекту землеустрою: "Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) в межах АДРЕСА_2 погоджується"; копію викопіювання з планшету; копію кадастрового плану земельної ділянки з кадастровим номером 3211000000:01:093:0409; копію акта прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 04 квітня 2017 року (а. с. 109-113, т. 1). Відповідно до копії висновку "Про погодження проекту щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1" від 04 жовтня 2017 року відділ містобудування, архітектури та використання земель Переяслав-Хмельницької міської ради погодив зазначений проект та при затвердженні проекту землеустрою вирішено замінити поштову адресу земельної ділянки з АДРЕСА_2 на АДРЕСА_1 у зв'язку з тим, що така адреса вже існує. При цьому місце розміщення цієї земельної ділянки не змінюється (а. с. 216, т. 1). Рішенням Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області від 14 листопада 2019 року Переяслав-Хмельницьку міську раду Київської області перейменовано на "Переяславська міська рада". Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 у порядку статті 344 ЦК України просила визнати за нею право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,1000 га, розташовану на АДРЕСА _1 за набувальною давністю, посилаючись на те, що вона вільно та безперервно протягом більше десяти років володіє спірною земельною ділянкою. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 зроблено висновок про те, що аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Проаналізувавши вказані норми права та правові висновки Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів резюмує, що набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. При цьому спеціальним законом, який регулює порядок набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю, є ЗК України. Відповідно до статті 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом п'ятнадцяти років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання в користування. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом. Аналіз статті 119 ЗК України дає підстави для висновку про те, що не передбачено жодних переваг для осіб, зазначених у частині першій цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов набувальної давності не призводить до виникнення права власності на землю та фактично відсилає до загального порядку надання земельних ділянок у власність або в користування (статті 118, 123 ЗК України). Ця норма надає лише право звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування і не передбачає обов'язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам при дотриманні передбаченої законом процедури звернення та подання необхідних документів. Відповідно до статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначається цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначене бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб). Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. За змістом положень статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або в користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Зокрема, сільські, селищні, міські ради згідно зі статтею 12 ЗК України передають земельні ділянки у власність або в користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Положеннями статті 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, правильно застосували норми матеріального права, врахували умови набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю та зазначили, що позивач не надала належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження наявності правових підстав щодо володіння спірним нерухомим майном саме з 1992 року, а відповідно й наявності у неї добросовісності такого володіння. Крім того, не було заявлено позивачем і жодного клопотання до суду щодо забезпечення доказів, за допомогою яких вона б могла підтвердити свої посилання. Доводи касаційної скарги про неврахування судами правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №729/608/17, Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №742/2916/15-ц є безпідставними, оскільки ОСОБА_1 не обґрунтувала, у чому саме полягає неврахування судами висновків Верховного Суду. Сам факт не зазначення постанови Верховного Суду чи номера справи не означає, що апеляційний суд розтлумачив і застосував норму права не у спосіб, визначений Верховним Судом. Аналіз оскаржуваних судових рішень свідчить про застосування судами положень статей 344 ЦК України, 119 ЗК України відповідно до зазначених висновків у справах №729/608/17, №742/2916/15-ц. Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правового висновку, викладеного постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №820/4439/17 колегія суддів відхиляє, оскільки правовідносини у вказаній справі та справі, що переглядається, не є подібними. Колегія суддів наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Верховний Суд наголошує, що правові висновки Верховного Суду не носять універсальний характер, а регулятивний вплив частини четвертої статті 263 ЦПК України, якою, зокрема, передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини. З огляду на зміст указаної постанови у справі №820/4439/17 (спір про визнання протиправною відмову в затвердженні проекту землеустрою, зобов'язання Головне управління повторно розглянути заяву про затвердження проекту землеустрою та передати земельну ділянку у власність) і зміст спору у цій справі (визнання права власності за набувальною давністю), очевидним є висновок, що правовідносини не є тотожними за предметом позову, змістом вимог та матеріально-правовим регулюванням. Крім того, у цій справі встановлено, що ОСОБА_1 отримала відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в межах АДРЕСА_1 у зв'язку з тим, що наданий нею проект є непогодженим відповідно до статті 186-1 ЗК України, зокрема, позивачу надано висновок "Про відмову у погодженні проекту щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1" від 24 жовтня 2017 року. Разом із тим, вказана відмова у затвердженні проекту землеустрою, як і висновок про відмову у погодженні проекту, не є предметом спору у цій справі. Виходячи зі встановлених на підставі належним чином оцінених у сукупності доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності за набувальною давністю у зв'язку з недоведеністю вимог є правильним. Доводи касаційної скарги про неповне встановлення судами обставин справи, ненадання належної оцінки доказам не можуть бути взяті до уваги Верховним Судом, оскільки вони спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"). Таким чином, Верховний Суд як суд права не має повноважень втручатися в оцінку доказів, надану судами першої та апеляційної інстанцій, вдаватися до переоцінки доказів та підміняти собою апеляцію. Наведені в касаційній скарзі доводи загалом аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на докази, що були предметом дослідження й оцінки судами, та спрямовані на переоцінку доказів у справі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав вважати, що судами неправильно застосовано норми матеріального права або допущено порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 03 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 листопада 2021 року місто Київ справа №715/2754/19 провадження №61-17511св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: державний реєстратор прав на нерухоме майно Чернівецької міської ради Шевчук Наталія Сергіївна, Чернівецька міська рада, ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 21 серпня 2020 року у складі судді Григорчака Ю. П. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Височанської Н. К., Литвинюк І. М., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про скасування рішення державного реєстратора Чернівецької міської ради Шевчук Н. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28 серпня 2019 року, індексний номер 48414259, на підставі якого за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0, 1902 га, кадастровий номер 7321084800:01:003:0256, яка розташована за адресою: Чернівецька область, Глибоцький район, с. Молодія. На обґрунтування позову позивач посилалася на те, що рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 березня 2010 року її визнано власником 1/2 ідеальної частки земельної ділянки, кадастровий номер 7321084800:01:003:0256, площею 0, 1902 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована у с. Молодія Глибоцького району Чернівецької області. Право власності на зазначену земельну ділянку зареєстроване в установленому законом порядку, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07 жовтня 2014 року, індексний номер 27794110. Під час розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном та зустрічним позовом ОСОБА_1 про виділ частки у спільній власності ОСОБА_2 надано копію витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права від 28 серпня 2019 року №1789022762, згідно з яким за відповідачем було зареєстровано право власності на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0, 1902 га, кадастровий номер 7321084800:01:003:0256, за адресою: с. Молодія Глибоцького району Чернівецької області. Зазначені реєстраційні дії проведено державним реєстратором Чернівецької міської ради Шевчук Н. С. При цьому, як підставу виникнення права власності у ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку зазначено договір, який судом визнано удаваним, з огляду на що рішення є незаконним. Стислий виклад заперечень відповідача Відповідачі позов не визнали, просили відмовити у його задоволенні. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 21 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції зазначив, що доводи позивача, що державна реєстрація права власності за відповідачем ОСОБА_2 порушує її права, оскільки у майбутньому можливий конфлікт під час поділу земельної ділянки в натурі через неприязні стосунки між сторонами, є необґрунтованими, оскільки позовна вимога не може ґрунтуватися на припущенні про можливе порушення прав позивача відповідачами у майбутньому. Додатковим рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 03 вересня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про стягнення судових витрат відмовлено. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 21 серпня 2020 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не надано доказів на підтвердження порушення її суб'єктивних цивільних прав чи інтересів відповідачами, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову та не потребує перевірки правомірності вимог та дій кожного з відповідачів окремо. Додатково зазначив, що відповідно до резолютивної частини рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 березня 2010 року визнано удаваними договори дарування земельних ділянок, що укладені між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, визнавши, що між ними укладені договори купівлі-продажу. Отже, зазначеним рішенням не вирішувалося питання щодо позбавлення ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку, а зазначені договори дарування визнавалися удаваними, що не є тотожним визнанню договорів недійсними. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1 23 листопада 2020 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 21 серпня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Заявником як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначено, що: - оскаржувані судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права; - суд апеляційної інстанцій ухвалив рішення з урахуванням висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у пункті 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (провадження №12-158гс18), втім судом не застосовано пункт 5.17 зазначеної постанови; - суд апеляційної інстанції застосував правові висновки Верховного Суду вибірково. Отже, серед підстав касаційного оскарження заявником рішення судів першої та апеляційної інстанцій нею зазначена та підстава, яка згадана у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що свідчить про виконання нею вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У наданих відзивах державний реєстратор та ОСОБА_2 просили касаційну скаргу зашити без задоволення з огляду на її необґрунтованість. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 березня 2010 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Крім іншого, визнано удаваними договори дарування земельних ділянок, нотаріально посвідчені 06 липня 2000 року приватним нотаріусом Глибоцького нотаріального округу Кінащук Н. М. за реєстровим №2202, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, та договір дарування земельної ділянки за реєстровим номером №2199, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, щодо передачі останньому у дар земельних ділянок, площею по 0, 0951 га кожна, які знаходяться на території с. Молодія Глибоцького району Чернівецької області, визнавши, що у дійсності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 уклали договори купівлі-продажу земельних ділянок, площею 0, 0951 га кожна. Визнано ОСОБА_1 власником 1/2 ідеальної частки земельної ділянки, кадастровий номер 7321084800:01:003:0256, площею 0, 1902 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована у с. Молодія Глибоцького району Чернівецької області, вартістю 13 791, 45 грн. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 04 червня 2010 року рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 березня 2010 року залишено без змін. Відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності державним реєстратором Шевчук Н. С. 23 серпня 2019 року на підставі договорів дарування, серії та номери 2199, 2202, виданих 06 липня 2000 року, за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/2 частку земельної ділянки, кадастровий номер 7321084800:01:003:0256. Відповідно до державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності державним реєстратором Еклеріс І. А. 07 жовтня 2014 року на підставі рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 березня 2010 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 1/2 частину земельної ділянки, кадастровий номер 7321084800:01:003:0256. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до положень статей 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Частиною першою статті 321 ЦК України установлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому згідно із вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Частиною другою статті 90 ЗК України визначено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до вимог частин першої - третьої статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме певний правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей (інший) правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Як встановлено судом апеляційної інстанції, відповідно до резолютивної частини рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 березня 2010 року визнано удаваними договори дарування земельних ділянок, що укладені між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, визнано, що між ними насправді укладені договори купівлі-продажу. Отже, зазначеним рішенням не вирішувалося питання щодо позбавлення ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку, а встановлено, що між сторонами фактично укладено договори купівлі-продажу, тобто ОСОБА_2 за умовами цих договорів є покупцем. Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення. Виходячи з наведеного, право, що не порушено, не підлягає захистові. З урахуванням наведеного, враховуючи, що право позивача на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0, 1902 га, кадастровий номер 7321084800:01:003:0256, яка розташована за адресою: Чернівецька область, Глибоцький район, с. Молодія, відповідачами не оспорюється, на момент ухвалення оскаржуваних рішень ОСОБА_2 був власником іншої 1/2 частини зазначеної земельної ділянки, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для відмови у позові. Посилання у касаційній скарзі на те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають правовим висновкам, викладеним у пункті 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (провадження №12-158гс18), Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки справи розглянуті за різних фактичних обставин. У згаданій справі позивач оскаржував державні акти на земельні ділянки, право користування якими належало йому. У справі, що переглядається, право позивача на належну їй частину земельної ділянки не оспорювалося і не заперечувалося. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України. Верховний суддійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Відповідно, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 21 серпня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 квітня 2021 року м. Київ справа №648/2444/18 провадження №61-5423св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, відповідачі: Дніпровська сільська рада Білозерського району Херсонської області, агрофірма радгосп "Білозерський", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Білозерська районна рада Херсонської області, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах яких діє представник - адвокат Петряєв Володимир Вікторович, на рішення Білозерського районного суду Херсонської області, у складі судді Рибас А. В., від 12 листопада 2019 року та постанову Херсонського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Ігнатенко П. Я., Воронцової Л. П., Полікарпової О. М., від 20 лютого 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в особі представника - адвоката Петряєва В. В., звернулись до суду із аналогічними позовами до Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області, агрофірми радгосп "Білозерський", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Білозерська районна рада Херсонської області, про зобов'язання вчинити певні дії. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 1996 року агрофірма радгосп "Білозерський" мала статус державного сільськогосподарського підприємства. 12 лютого 1997 року Білозерська районна рада Херсонської області прийняла рішення №93, відповідно до якого агрофірма радгосп "Білозерський" включена до переліку об'єктів спільної власності територіальних громад району. В подальшому рішенням Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №37 від 24 березня 1999 року агрофірму радгосп "Білозерський" передано до комунальної власності Дніпровської територіальної громади, а 28 квітня 1999 року рішенням Білозерської районної ради Херсонської області №85 надано згоду на передачу об'єкту спільної власності територіальних громад району агрофірми радгосп "Білозерський" у комунальну власність Дніпровської територіальної громади. 29 серпня 2003 року рішенням Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №74 "Про перелік об'єктів комунальної власності Дніпровської територіальної громади" агрофірму радгосп "Білозерський" включено до об'єктів комунальної власності. Позивачі зазначали, що 03 листопада 2003 року на зборах трудового колективу агрофірми радгосп "Білозерський" прийнято рішення про приватизацію земель господарства, утворено резервний фонд земель, погоджено місце його розташування і складено списки працівників агрофірми радгосп "Білозерський" та пенсіонерів з їх числа. 08 грудня 2003 року Дніпровська сільська рада Білозерського району Херсонської області прийняла рішення №79, яким вирішила клопотати перед Білозерською районною адміністрацією Херсонської області про приватизацію земель агрофірми радгосп "Білозерський та надання дозволу на розробку проекту приватизації земель господарства. 17 грудня 2003 року розпорядженням голови Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області №1188 було надано дозвіл на приватизацію земель загальною площею 1 745,2 га, які знаходилися в постійному користуванні агрофірми радгосп "Білозерський", а також надано дозвіл на розробку проекту приватизації землі. При цьому, в грудні 2003 року між агрофірмою радгосп "Білозерський" та Дніпровською сільською радою Білозерського району Херсонської області було укладено договір оренди землі строком на 49 років, невід'ємною частиною якого були списки пайщиків з визначенням земельної частки кожного в розмірі 2,75 га. Агрофірма радгосп "Білозерський" кожного року надавала позивачам зерно, проте згодом вони дізнались, що це зерно надається не у відповідності до їх пайової частки, а як соціальна пільга. Позивачі неодноразово зверталися із запитами до відповідачів щодо надання копії списків працівників агрофірми радгосп "Білозерський", які були включені до процедури приватизації землі, відповідно до протоколу зборів трудового колективу №1 від 03 листопада 2003 року, та надання сертифікатів на земельну частку (пай), однак на їхні звернення не було надано вмотивованих відповідей. Разом з тим, позивачам стало відомо, що сертифікати на їх імена про право на земельну частку (пай) так і не оформлено, крім того їм не було надано списків пайщиків із визначенням земельної частки кожного. Вважали, що мають право на земельну частку (пай) і на отримання відповідних сертифікатів, оскільки раніше працювали в агрофірмі радгосп "Білозерський" і є членами зазначеного підприємства. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА _3 просили суд: 1) зобов'язати агрофірму радгосп "Білозерський" надати до Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області списки працівників агрофірми радгосп "Білозерський", яким належить право на отримання земельної частки (паю) ; 2) зобов'язати Дніпровську сільську раду Білозерського району Херсонської області видати їм сертифікати на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразку. Ухвалами Білозерського районного суду Херсонської області від 28 лютого 2019 року цивільні справи за позовами ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 об'єднано в одне провадження. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 12 листопада 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовлено. Стягнуто із позивачів на користь держави судовий збір по 512,26 грн, а на користь Агрофірми радгосп "Білозерський" витрати на професійну правничу допомогу по 3 000 грн з кожного. Рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що позивачі не набули права на земельну частку (пай), оскільки ними не доведено факту проведення приватизації підприємства та того, що агрофірма радгосп "Білозерський" була перетворена у колективне підприємство, отримання господарством державного акта на право колективної власності на землю, до якого мають долучатися списки членів колективного підприємства, що мають право на земельну частку (пай), тобто позивачами не доведено, що були наявні усі умови для видачі сертифікатів про право на земельну частку (пай). При цьому, судом констатовано, що агрофірма радгосп "Білозерський" є комунальним підприємством та належить територіальній громаді і до теперішнього часу користується землею на підставі державного акта на право постійного користування землею серії І-Х №001727, виданого 30 серпня 1996 року згідно рішення Дніпровської сільської ради народних депутатів Білозерського району №49 від 30 серпня 1996 року, тобто державний акт про право колективної власності на землю не видавався, що виключає складання будь-яких списків та набуття особами права на земельну частку (пай), яке набувається з дня видачі цього акта. Зважаючи на відмову у задоволенні позову, суддійшов до висновку про стягнення з позивачів на користь агрофірми радгосп "Білозерський" судових витрат, понесених підприємством на професійну правничу допомогу. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Херсонського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах яких діяв представник - адвокат Петряєв В. В., задоволено частково. Рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 12 листопада 2019 року в частині стягнення з позивачів на користь агрофірми радгосп "Білозерський" витрат на професійну правничу допомогу змінено, зменшено суму стягнення із 3 000 грн до 1 000 грн з кожного. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд, погоджуючись з висновками районного суду, вказав, що безпідставними є вимоги про покладення обов'язку на юридичну особу передати списки, наявність яких судом не встановлена. Крім того, державний акт про право колективної власності на землю разом із затвердженими списками пайщиків - не видавався, тому підстави для видачі сертифікатів про право на земельну частку (пай) відсутні. Разом з тим, суд апеляційної інстанції частково прийняв до уваги доводи заявників про неспівмірність понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу, вказавши, що відзиви на позовні заяви ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 подані за підписом директора агрофірми радгосп "Білозерський" до вступу адвоката Івченка О. О. до участі в справі, а позовні заяви місять аналогічні вимоги та об'єднані в одне провадження, проте витрати відповідачем проводилась по кожному позову окремо. Додатковою постановою Херсонського апеляційного суду від 05 березня 2020 року стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь агрофірма радгосп "Білозерський" судові витрати на професійну правничу допомогу, понесені товариством під час апеляційного розгляду справи, по 1 000 грн з кожного. Короткий зміст вимог касаційних скарг 19 березня 2020 року засобами поштового зв'язку представник ОСОБА _1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - адвокат Петряєв В. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 12 листопада 2019 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, ухваливши нове рішення про задоволення позову. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №648/2444/18 та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У червні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судових рішень заявники зазначили пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, вважаючи що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №6-464цс16. Позивачі вважають помилковими висновки судів попередніх інстанції про те, що вони не набули права на земельну частку (пай), оскільки наявні всі підстави, передбаченні Законом України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", Указом Президента України №720/95 від 08 серпня 1995 року "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організація", для отримання ними сертифікатів на право на земельну частку (пай). Також вказують, що їх право на отримання земельної частки (паю) гарантоване положеннями статті 25 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно копії трудової книжки, виданої на ім'я ОСОБА_1, із 25 травня 1991 року по 28 липня 1997 року він працював водієм у радгоспі "Білозерський", а з 24 квітня 1998 року по 20 березня 2006 року в агрофірмі радгосп "Білозерський". Відповідно до копії трудової книжки, виданої на ім'я ОСОБА_2, із 15 березня 1999 року він працював керівником гуртка, а з 31 серпня 2004 року вчителем трудового навчання Дніпровського навчально-виховного комплексу "Загальноосвітня школа I-III ступенів - дитячий садок". Згідно копії трудової книжки, виданої на ім'я ОСОБА_3, вона із 08 травня 1991 року по 22 березня 2004 року працювала на посаді робітника в агрофірмі радгосп "Білозерський". Відповідно до рішення Дніпровської сільської ради народних депутатів Білозерського району №49 від 30 серпня 1996 року радгосп "Білозерський" видано державний акт серії I-XC №001721 на право постійного користування землею площею 1 745,2 га. Акт зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №103.02 лютого 1998 року Дніпровською сільською радою народних депутатів Білозерського району прийнято рішення №77 про продовження строку реформування агрофірми радгосп "Білозерський" із запланованого 1997 року до 2003 року. Рішенням Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №85 від 28 квітня 1999 року надано згоду на передачу об'єкту спільної власності територіальних громад району агрофірми радгосп "Білозерський" у комунальну власність Дніпровської територіальної громади. Відповідно до пункту 2.1 Статуту агрофірми радгосп "Білозерський", затвердженого рішенням Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №43 від 07 лютого 2003 року, та статуту (нова редакція), затвердженого рішенням Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №85 від 06 травня 2016 року, агрофірма радгосп "Білозерський" є комунальним сільськогосподарським підприємством, знаходиться на самостійному балансі та належить до комунальної власності Дніпровської територіальної громади. В матеріалах справи наявна неповна копія (витяг) протоколу загальних зборів трудового колективу агрофірми радгосп "Білозерський" №1 від 03 листопада 2003 року, згідно з яким на порядок денний зборів були винесені наступні питання: - прийняття рішення про приватизацію земель господарства на підставі статті 25 ЗК України; - визначення відповідно до статті 25 ЗК України кола осіб, які мають право на одержання земельного паю; - прийняття рішення про спільну часткову власність на земельну ділянку на підставі статті 86-88 ЗК України та передачу її в оренду агрофірмі радгосп "Білозерський" на підставі статті 93 ЗК України; - створення комісії по приватизації землі; - надання повноважень для оформлення необхідної документації, сертифікатів, державного акта та договору оренди; - передачі земель (в резервний фонд) Дніпровській сільській раді на підставі частини 9 статті 25 ЗК України, та вирішено: розпочати приватизацію земель агрофірми радгосп "Білозерський" на 03 листопада 2003 року (з моменту прийняття цього рішення) та направити клопотання до Дніпровської сільської ради та Білозерської районної державної адміністрації. В матеріалах справи відомості про складення і затвердження списків осіб, які мають право на приватизацію земель, відсутні. Відповідно до рішення Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №79 від 08 грудня 2003 року вирішено клопотати перед Білозерською районною державною адміністрацією Херсонської області про приватизацію земель агрофірми радгосп "Білозерський" та надання дозволу на розробку проекту приватизації земель господарства. Розпорядженням голови Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області №1188 від 17 грудня 2003 року надано згоду на приватизацію земель, які були надані у постійне користування агрофірмі радгосп "Білозерський" загальною площею 1 745,2 га, працівниками агрофірми радгосп "Білозерський" та пенсіонерами з їх числа, надано дозвіл на розробку проекту приватизації. Рішенням Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №37 від 28 грудня 2010 року "Про розгляд заяв громадян щодо видачі сертифікатів на право на земельну частку (пай)", розглянувши заяви громадян щодо видачі сертифікатів на право на земельну частку (пай), вирішено, враховуючи, що агрофірма є комунальним сільськогосподарським підприємством: звернутися до агрофірми радгосп "Білозерський" з пропозицією щодо проведення загальних зборів (зборів уповноважених) про приватизацію господарства. Згідно рішення Дніпровської сільської ради Білозерського району Херсонської області №64 від 02 березня 2011 року у задоволенні колективної скарги на рішення сесії Дніпровської сільської ради №37 від 28 грудня 2010 року було відмовлено, рішення залишено без змін. При цьому, відмовлено у задоволені скарги громадян щодо передачі земельних часток (паїв) із земель агрофірми радгосп "Білозерський", оскільки питання приватизації землі, яка знаходиться в постійному користуванні агрофірми радгосп "Білозерський" можливо вирішувати лише після загальних зборів про приватизацію агрофірми радгосп "Білозерський". На даний час рішення щодо приватизації агрофірми радгосп "Білозерський" не прийнято. Згідно пунктів 5.6, 5.7, 5.8 Статуту агрофірми радгосп "Білозерський", в діючій редакції, трудовий колектив господарства, який складають постійні працівники господарства, приймає рішення про приватизацію земель господарства і визначає перелік працівників господарства та інших осіб, які мають право на отримання земельного паю. Повноваження трудового колективу господарства реалізуються загальними зборами працівників підрозділів. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 цього Кодексу є неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини дев'ятої статті 5 ЗК України 1990 року кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. За частинами шостою, сьомою статті 6 ЗК України 1990 року при обчислені розміру середньої земельної частки, що обчислюється сільською, селищною, міською Радою народних депутатів, враховуються сільськогосподарські угіддя (у тому числі рілля), якими користуються підприємства, установи, організації та громадяни у межах території даної Ради, крім тих підприємств, установ і організацій, землі яких не підлягають приватизації. Загальний розмір обчисленої площі поділяється на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали у сільському господарстві і проживають у сільській місцевості, а також осіб, зайнятих у соціальній сфері на селі. Пунктом 1 Указу Президента України №720/95 від 08 серпня 1995 року "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" (далі - Указ №720/95) встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Аналогічне положення закріплене в статі 5 Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" (який діяв на час виникнення спірних правовідносин та втратив чинність відповідно до Закону України №2269-VIII від 18 січня 2018 року), відповідно до яких приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснювалась шляхом перетворення їх у колективні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціонерні товариства за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених). Відповідно до частин першої статті 10 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) земля може належати підприємству на праві колективної власності, а також може бути надана у постійне або тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, а право тимчасового користування, в тому числі на умовах оренди, оформляється договором. За змістом статті 23 ЗК України 1990 року державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян. Пунктом 4 Указу №720/95 передбачено, що розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями, утвореними у підприємствах, кооперативах, товариствах з числа їх працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству, кооперативу, товариству окремо приймається районною державною адміністрацією. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією (пункт 5 Указу №720/95). Судами встановлено, що агрофірма радгосп "Білозерський" не отримувала державного акта на право колективної власності на землю та є комунальним підприємством, яке не перетворено на колективне сільськогосподарське підприємство, сільськогосподарський кооператив чи акціонерне товариство. В матеріалах справи відомості про складення і затвердження списків осіб, які мають право на приватизацію, відсутні. За загальним правилом особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: 1) перебування в числі членів колективного сільськогосподарського підприємства на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; 3) одержання колективним сільськогосподарським підприємством такого акта, що узгоджується із висновками Верховного Суду в постанові від 03 лютого 2021 року у справі №635/2831/17. Висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 12 жовтня 2016 року у справі №6-464цс16, про які зазначено заявниками у касаційній скарзі, сформульовані за інших фактичних обставин та щодо іншого предмету спору. Отже, вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність підстав для задоволення позову. Щодо посилань заявників на положення статті 25 ЗК України необхідно зазначити наступне. Землі сільськогосподарського призначення можуть передаватися у приватну власність різними способами, які залежать у тому числі і від організаційно-правової форми сільськогосподарських підприємств. Так, відповідно до пункту 1 Указу №720/95 паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Натомість відносини щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій регламентовано, зокрема частинами першою-третьою статті 25, частинами третьою-п'ятою статті 118 ЗК України. Таким чином паювання земель сільськогосподарських підприємств згідно Указу №720/95 є особливим, але не єдиним, порядком набуття земель у приватну власність. Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верхового Суду, викладеними у постановах від 01 жовтня 2019 року у справі №922/2723/17, від 13 листопада 2019 у справі №823/1984/16. Принцип диспозитивності цивільного судочинства (пункт 5 частини третьої статті 2, стаття 13 ЦПК України) передбачає, зокрема, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Позивачами заявлені, а судами розглянуті позовні вимоги про зобов'язання агрофірми надати до сільської ради списки працівників, яким належить право на отримання земельної частки (паю), та зобов'язання сільської ради видати сертифікати на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразку. В межах заявлених позовних вимог судами правильно застосовані норми матеріального права та не допущено порушень норм процесуального права, які б тягнули за собою скасування оскаржених судових рішень. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, в інтересах яких діє представник - адвокат Петряєв Володимир Вікторович, залишити без задоволення. Рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 12 листопада 2019 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 лютого 2021 року м. Київ справа №356/759/18 провадження №61-3891св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 20 січня 2020 року у складі колегії суддів: Лівінського С. В., Березовенко Р. В., Суханової Є. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розподіл спільного часткового майна в натурі. На обґрунтування своїх вимог зазначала, що вони з ОСОБА_2 є спадкоємцями по Ѕ частині житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Пояснила, що під час спільного користування будинком у неї з відповідачкою виникають постійні суперечки. Добровільної згоди щодо розподілу вказаного будинку сторони дійти не можуть. Крім того, у спільному користуванні сторін за вказаною адресою знаходиться земельна ділянка загальною площею 0,1844 га, з яких 0,1 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, та 0,0844 га - для ведення особистого селянського господарства. Вказані земельні ділянки не приватизовані. Просила виділити їй Ѕ частину житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 в натурі та закріпити у власність: житлову кімнату 1-2, площею 24, 3 кв. м та частину веранди 1-1, загальною площею 14,7 кв. м, а саме площею - 2,52 кв. м Х4,09 кв. м Х 2,52 кв. м Х 4,09 кв. м, а також виділити їй в користування Ѕ частини земельної ділянки для обслуговування та будівництва житлового будинку, господарських будівель та споруд, загальною площею 0, 1000 га, Ѕ частину земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 0, 0844 га, та Ѕ частину земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 0,0844 га, які розташовані по АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Березанського міського суду Київської області від 07 серпня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Змінено ідеальні частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у праві спільної часткової власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1. Визначено, що частка ОСОБА_1 в спільній частковій власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 складає 39/100 частини. Визначено, що частка ОСОБА_2, в спільній частковій власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 складає 61/100 частини. Виділено у власність ОСОБА_1 в натурі 39/100 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1, а саме: 5/7 веранди (1-1) площею 10,53 кв. м; житлову кімнату (1-2) площею 24,34 кв. м; гараж (Е); погріб (Ж); огорожу ( №2). Виділено у власність ОСОБА_2 в натурі 61/100 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1, а саме: 2/7 веранди (1-1) площею 4,21 кв. м; кухню (1-6) площею 9,13 кв. м; санвузол (1-5) площею 2,91 кв. м; житлову кімнату (1-3) площею 7,04 кв. м; житлову кімнату (1-4) площею 14,64 кв. м; сарай (Б); літню кухню (В); погріб (Г); сарай-прибудову (Д); погріб (З); вбиральню (І); ворота з хвірткою ( №1); огорожу ( №3). Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 52 483,50 грн грошової компенсації за відхилення від ідеальної частки співвласників в спільній частковій власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_1: влаштувати дверний проріз між приміщеннями - житловою кімнатою (1-2) площею 24,30 кв. м та 5/7 веранди (1-1) площею 10,50 кв. м; демонтувати віконний проріз та влаштувати дверний проріз в приміщенні 5/7 веранди (1-1) площею 10,50 кв. м; в приміщенні 5/7 веранда (1-1) площею 10,50 кв. м влаштувати кухню. Зобов'язано ОСОБА_2: влаштувати перегородку в приміщенні веранди (1-1) площею 14,7 кв. м, розділивши на дві частини: приміщення 5/7 веранди (1-1) площею 10,5 кв. м та приміщення 2/7 веранди (1-1) площею 4,2 кв. м; демонтувати дверний проріз між приміщеннями - житловою кімнатою (1-4) площею 14,60 кв. м та житловою кімнатою (1-2) площею 24,30 кв. м; демонтувати дверний проріз між приміщеннями 2/7 веранди (1-1) площею 4,20 кв. м та житлова кімната (1-4) площею 14,60 кв. м. Встановлено ОСОБА_1 наступний порядок користування земельною ділянкою з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташованою за адресою: АДРЕСА_1: з точки 46, що знаходиться на передній межі ділянки/червоній лінії на відстані 13,60 м від лівого кута /точки 4/ прямо на відстань 18,41 м до точки 47; з точки 47 вліво під кутом 45 градусів 1,19 м до точки 48; з точки 48 по лінії поділу житлового будинку, від А до точки 49; з точки 49 прямо на 1,0 м до точки 50; з точки 50 перпендикулярно вправо по лінії на відстані 1 м від лівого фасаду будинку, літ. А на 4,88 м до точки 21; з точки 21 перпендикулярно вправо по лінії на відстані 1 м від заднього фасаду будинку, літ. А на 4,21 м до точки 22; з точки 22 перпендикулярно вліво на 1,97 м по лінії на відстані 1 м від заднього фасаду будинку, літ. А до точки 23; з точки 23 перпендикулярно вправо на 3,85 м по лінії на відстані 1 м від заднього фасаду будинку, літ. А до точки 24; з точки 24 перпендикулярно вліво на 21,60 м до точки 42, що знаходиться на лінії розмежування ділянок: 1000 кв. м під будівництво та обслуговування ж/будинку та 844 кв. м для ведення ОСГ; з точки 42 вліво на 9,97 м по лінії розмежування ділянок: 1000 кв. м під будівництво та обслуговування ж/будинку та 844 кв. м для ведення ОСГ по задній, лівій та передній межах через точки 11, 10, 9, 8, 7, 6, 5, 4 до вихідної точки 46. Встановлено ОСОБА_2 наступний порядок користування земельною ділянкою з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташованою за адресою: АДРЕСА_1: з точки 46, що знаходиться на передній межі ділянки/червоній лінії на відстані 13,60 м від лівого кута /точки 4/ прямо на відстань 18,41 м до точки 47; з точки 47 вліво під кутом 45 градусів 1,19 м до точки 48; з точки 48 по лінії поділу житлового будинку, від А до точки 49; з точки 49 прямо на 1,0 м до точки 50; з точки 50 перпендикулярно вправо по лінії на відстані 1 м від лівого фасаду будинку, літ. А на 4,88 м до точки 21; з точки 21 перпендикулярно вправо по лінії на відстані 1 м від заднього фасаду будинку, літ. А на 4,21 м до точки 22; з точки 22 перпендикулярно вліво на 1,97 м по лінії на відстані 1 м від заднього фасаду будинку, літ. А до точки 23; з точки 23 перпендикулярно вправо на 3,85 м по лінії на відстані 1 м від заднього фасаду будинку, літ. А до точки 24; з точки 24 перпендикулярно вліво на 21,60 м до точки 42, що знаходиться на лінії розмежування ділянок: 1000 кв. м під будівництво та обслуговування ж/будинку та 844 кв. м для ведення ОСГ; з точки 42 вправо на 9,97 м по лінії розмежування ділянок: 1000 кв. м під будівництво та обслуговування ж/будинку та 844 кв. м для ведення ОСГ по задній, правій та передній межах через точки 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 1, 2, 3 до вихідної точки 46. В задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. частково задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав за можливе, застосувавши варіант №1 судової будівельно-технічної експертизи щодо встановлення порядку поділу/виділення в натурі Ѕ спірного житлового будинку, господарських будівель і споруд та порядку користування спірною земельною ділянкою, змінити ідеальні частки у праві спільної часткової власності із виділом в натурі частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами. При цьому суд першої інстанції зазначив, що відповідачем будь-яких належних та допустимих доказів на спростування пред'явлених позивачем вимог надано не було. Відмовляючи у задоволенні решти позову, суд першої інстанції виходив із його необґрунтованості. Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просила апеляційний суд ухвалити нове рішення, частково задовольнивши позовні вимоги позивачки ОСОБА_1, встановити порядок поділу будинку в натурі та порядку користування спірною земельною ділянкою, застосувавши варіант №1 судової будівельно-технічної експертизи. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 20 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Березанського міського суду Київської області від 07 серпня 2019 року скасовано, ухвалено у справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл спільного часткового майна в натурі відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції під час прийняття судового рішення, в порушення вимог частини першої статті 13 ЦПК України щодо принципу диспозитивності цивільного судочинства, вийшов за межі наведених позовних вимог, оскільки змінив ідеальні частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у праві спільної часткової власності на спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, визначив, що частки сторін в спільній частковій власності на спірне майно складає: ОСОБА_1 - 39/100 частини; ОСОБА_2 - 61/100 частини, виділив у власність сторонам в натурі відповідні частини спірної нерухомості, стягнув з ОСОБА_2 без її згоди на користь ОСОБА_1 52 483, 50 грн грошової компенсації за відхилення від ідеальної частки співвласника в спільній частковій власності на нерухоме майно та поклав на сторони обов'язок, відповідно до поділу, провести конструктивні зміни спірного будинку, а також, у відповідності до наведеного поділу, встановив сторонам порядок користування спірними земельним ділянками. Узагальнені доводи касаційної скарги У лютому 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 20 січня 2020 року у вищевказаній справі. З урахуванням уточненої касаційної скарги від 07 квітня 2020 року заявник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції ухвалена постанова без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи. При цьому ОСОБА_1 у касаційній скарзі заявила, що заради судового вирішення наявного спору вона згодна на застосування варіанту №1 судової будівельно-технічної експертизи щодо встановлення порядку поділу спірного будинку в натурі та порядку користування спірною земельною ділянкою, на чому наполягала в апеляційній скарзі відповідачка. Доводи інших учасників справи 07 травня 2020 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому відповідач просить суд касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи. 05 травня 2020 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Судом встановлено, що власниками житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, в рівних частинах, є ОСОБА_1 - на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 03 лютого 2006 року №342 та від 22 листопада 2016 року №2259, посвідчених державним нотаріусом Березанської міської державної нотаріальної контори Тищенко Н. В., виданих на ј частину спірного майна кожне, та ОСОБА_2 - на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від лютого 2006 року №338 та від 22 листопада 2016 року №2262, посвідчених державним нотаріусом Березанської міської державної нотаріальної контори Тищенко Н. В., виданих на ј частину спірного майна кожне. За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до правовстановлюючих документів вказаний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами має наступні характеристики: загальна площа 72,8 кв. м, житлова площа 45,7 кв. м; господарські будівлі та споруди: сарай - Б, літня кухня -В, погріб - Г, сарай-прибудова - Д, гараж - Е, погріб під гаражем - Ж, погрібник - З, вбиральня - І, колодязь - К, огорожа - 1, 2, 3. Згідно з технічним паспортом на садибний (індивідуальний) житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, виготовленим ФОП ОСОБА_3 станом на 31 жовтня 2018 року, інвентаризаційна справа №983, житловий будинок позначений на плані літерою А,1958 року побудови, має прибудови, позначені літерами а - 1980 року побудови, а1 - 1987 року побудови та а2 - 2014 року побудови, має загальну площу 74,8 кв. м, житлову площу 45,9 кв. м; господарські будівлі та споруди: сарай - Б - 1963 року побудови, літня кухня -В - 1972 року побудови, погріб - Г - 1960 року побудови, сарай-прибудова - Д - 1980 року побудови, гараж - Е - 1986 року побудови, погріб під гаражем - Ж - 1986 року побудови, погрібник - З - 1986 року побудови, вбиральня - І - 1986 року побудови, ворота з хвірткою №1, огорожа - №2, №3. За висновком ФОП ОСОБА_3 від 28 грудня 2018 року, ринкова вартість житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, станом на дату оцінки 28 грудня 2018 року становить 379 000,00 грн. Згідно довідки відділу землекористування та агропромислового розвитку виконавчого комітету Березанської міської ради Київської області від 31 жовтня 2018 року №591 земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 площею 0,25 га призначена: 0,10 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та 0,15 га для ведення особистого селянського господарства; рішень про передачу земельної ділянки за вказаною вище адресою у власність Березанською міською радою не приймалось. При цьому, згідно з довідкою управління землекористування та агропромислового розвитку виконавчого комітету Березанської міської ради від 02 травня 2019 року №205 земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 0,1844 га, з яких 0,10 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та 0,0844 га для ведення особистого селянського господарства, обліковується за громадянками ОСОБА_1 та ОСОБА_2; рішень про передачу земельної ділянки за вказаною вище адресою у власність Березанською міською радою не приймалось. Висновком експерта з урахуванням уточнень, наведених у додатку до висновку експерта від 28 червня 2019 року №2-19/д, встановлено наступне: - ринкова вартість нерухомого майна, а саме житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, без врахування вартості земельної компоненти, на час проведення експертизи становить 470 725,00 грн; - технічна можливість виділу в натурі Ѕ частини житлового будинку разом з господарськими спорудами, що розташовані по АДРЕСА_1, існує з окремими відступами від вимог державних будівельних норм щодо площі та складу приміщень ізольованих квартир будинку. Суду надається два можливі варіанти поділу/виділення в натурі Ѕ частини спірного житлового будинку, господарських будівель та споруд; - технічна можливість встановлення порядку користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 існує. Суду надається два можливі варіанти встановлення порядку користування спірною земельною ділянкою. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном. Володіння та розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб'єктів на один об'єкт. Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Відповідно до частин першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Частиною третьою статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Згідно з частиною першою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні. Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки. Ураховуючи те, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України. При цьому ураховується технічна можливість переобладнання будинку у відокремлені частини із самостійним виходом (ізольовані квартири), які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася. Таким чином, виділ може мати місце виключно при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири. При виділі у власність позивача частини спірного домоволодіння, суд повинен зазначити в рішенні яка частка виділяється відповідачу, тим самим визначивши конкретний окремий об'єкт нерухомого майна, який залишається у власності відповідача. При цьому, загальні засади цивільного законодавства, зокрема засади справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), спонукають суд при вирішенні зазначених спорів ураховувати також інтереси обох сторін та встановлювати, зокрема: чи дійсно є можливим виділ частки в натурі; чи допускається такий виділ згідно із законодавством тощо. Як вбачається з позовної заяви ОСОБА_1, з врахуванням уточнень від 03 січня 2019 року, позивачка просила суд виділити їй Ѕ частину спірного житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель і споруд в натурі та закріпити у власність: житлову кімнату 1-2, площею 24, 3 кв. м та частину веранди 1-1, загальною площею 14,7 кв. м, а саме площею - 2,52 кв. м х4,09 кв. м х 2,52 кв. м х 4,09 кв. м, а також виділити їй в користування Ѕ частину спірних земельних ділянок. Рішенням Березанського міського суду Київської області від 07 серпня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. При цьому, змінюючи ідеальні частки сторін у праві спільної часткової власності і встановлюючи порядок поділу спірного домоволодіння та порядку користування спірною земельною ділянкою, місцевий суд застосував варіант №1 судової будівельно-технічної експертизи від 28 червня 2019 року №2-19/д щодо визначення такого порядку. Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на нього, в якій просила апеляційний суд ухвалити нове рішення, частково задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_1, встановити порядок поділу будинку в натурі та порядку користування спірною земельною ділянкою, застосувавши варіант №1 судової будівельно-технічної експертизи від 28 червня 2019 року №2-19/д щодо визначення такого порядку. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Постановою Київського апеляційного суду від 20 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Березанського міського суду Київської області від 07 серпня 2019 року скасовано, ухвалено у справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розподіл спільного часткового майна в натурі відмовлено. Таким чином, всупереч принципу диспозитивності цивільного судочинства й вимогам статті 367 ЦПК України апеляційний суд вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги. При цьому, апеляційний суд належним чином не обґрунтував вихід за межі доводів і вимог апеляційної скарги та не зазначив, чи було ним встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування РІШЕННЯ: При таких обставинах апеляційний суд фактично не переглянув справу в контексті доводів і вимог апеляційної скарги щодо застосування варіанту №2 судової будівельно-технічної експертизи від 28 червня 2019 року №2-19/д визначення порядку поділу та користування спірним нерухомим майном. Вказане свідчить про те, що судом не повно встановлені фактичні обставини, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи. Відповідно до пункту 3 частини п'ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. Із матеріалів справи убачається, що сторони не заперечували можливості вирішення судового спору шляхом застосування апеляційним судом при ухваленні судового рішення варіанту №2 судової будівельно-технічної експертизи від 28 червня 2019 року №2-19/д щодо встановлення порядку поділу спірного домоволодіння та порядку користування спірною земельною ділянкою. Під час розгляду справи по суті суд сприяє примиренню сторін (частина п'ята статті 211 ЦПК України). Разом із тим, апеляційний суд всупереч вимогам вказаної процесуальної норми, а також пункту 3 частини п'ятої статті 12, статей 49, 207, 373 ЦПК України не з'ясував, чи бажають сторони укласти мирову угоду, не роз'яснив учасникам судового процесу таке їх процесуальне право. Враховуючи, що апеляційним судом не повно встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, з огляду на зазначені порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, ухвалене ним рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому в силу вимог статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. При цьому слід приймати до уваги, що на стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Під час нового розгляду суду належить врахувати вищенаведене, дослідити та належним чином оцінити зібрані у справі докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 20 січня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа №175/642/19 провадження №61-8221св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агро Дар Миколаївка", треті особи: Державна реєстраційна служба речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, Новотаромська сільська рада Дніпровського району Дніпропетровської області, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, Царичанська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 березня 2021 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою "Агро Дар Миколаївка", треті особи: Державна реєстраційна служба речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, Новотаромська сільська рада Дніпровського району Дніпропетровської області, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про розірвання договору оренди, вилучення земельної ділянки та стягнення грошових коштів, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою "Агро Дар Миколаївка" (далі - ТОВ "Агро Дар Миколаївка") про розірвання договору оренди, вилучення земельної ділянки та стягнення грошових коштів. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що після смерті матері ОСОБА_2 він на підставі свідоцтва про право на спадщину успадкував земельну ділянку з кадастровим номером 1221487700:01:027:0011, площею 5,85 га, розташовану на території Новотаромської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області. При державній реєстрації вказаної земельної ділянки позивачу стало відомо про існування договору оренди між його матір'ю ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, та ТОВ "Агро Дар Миколаївка". Крім того, на його адресу стали надходити листи від ТОВ "Агро Дар Миколаївка" з вимогою переукладення договору оренди. Позивач посилався на те, що його мати не укладала договір оренди вказаної земельної ділянки, підпис у договорі оренди підроблений, що свідчить про недійсність правочину. 18 грудня 2018 року позивач отримав від ТОВ "Агро Дар Миколаївка" лист-повідомлення щодо необхідності підписання документів по орендній платі за земельну ділянку за договором від 24 травня 2016 року. Цим листом відповідач пропонував підписати акт звірки розрахунків щодо відсутності заборгованості за ТОВ "Агро Дар Миколаївка", а також додаткову угоду на зміну сторони та отримати нараховану орендну плату за 2018 рік. Разом із тим, ТОВ "Агро Дар Миколаївка", у користуванні якого перебуває спірна земельна ділянка, не сплачувало орендну плату попередньому власнику ОСОБА_2. Відповідно до Податкового кодексу України річна сума платежу з орендної плати має бути в межах 12% нормативно-грошової оцінки. Таким чином, орендна плата за п. 9. договору мала індексуватися від нормативно-грошової оцінки за наступний період та мала бути розрахована в сумах: 2016 рік - 11 976,05 грн, 2017 рік - 20 512,88 грн, 2018 рік - 20 517,71 грн, 2019 рік - 21 860,30 грн. Таким чином, відповідач має обов'язок сплатити позивачу як спадкоємцю кошти, які мав сплатити за використання земельною ділянкою з часу її використання, з моменту реєстрація цього договору (31 травня 2016 року) в сумі 53 006,64 грн. Крім того, аналіз спірного договору свідчить про зобов'язання відповідача за неналежне виконання умов договору сплатити пеню (п. 13 договору оренди) у загальному розмірі 5 804,23 грн. Не отримуючи від відповідача кошти за користування земельною ділянкою, позивач також вимушений нести додаткові податкові витрати у якості земельного податку з об'єкта, яким користується відповідач, оскільки у січні 2019 року ОСОБА_1 отримав від Лівобережного управління ГУДФС у Дніпропетровській області податкову вимогу від 13 листопада 2018 року №9506-53/17 про сплату земельного податку з фізичних осіб у сумі 1 022,81 грн, на яку нараховується пеня та застосовуються штрафні санкції. Умовами спірного договору передбачено, що вказані витрати мав сплатити відповідач, але він також у цьому допустив порушення умов правочину, що призвело до фінансових витрат позивача, порушення його прав та інтересів. ОСОБА _1 із дотриманням вимог статей 526, 527 ЦК України направлено ТОВ "Агро Дар Миколаївка" лист-претензію повернути позивачу земельну ділянку, сплатити кошти за користування земельною ділянкою та пеню, а також із метою досудового врегулювання спору запропоновано вирішити питання щодо розірвання договору за згодою сторін відповідно до статті 31 ЗУ "Про оренду землі", але цей лист ТОВ "Агро Дар Миколаївка" проігноровано. Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просив суд: - розірвати договір оренди земельної ділянки №11 від 24 травня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ "Агро Дар Миколаївка"; - вилучити з користування ТОВ "Aгpo Дар Миколаївка" належну ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 1221487700:01:027:0011, площею 5,85 га; - стягнути з ТОВ "Aгpo Дар Миколаївка" на користь ОСОБА_1 у якості компенсації грошові кошти за користування вказаною земельною ділянкою з моменту реєстрації договору у розмірі 59 833,68 грн, що складаються з суми несплачених коштів за оренду земельною ділянкою згідно з умовами договору з індексацією за нормативно грошовою оцінкою в розмірі 53 006,64 грн, пені у розмірі 5 804,23 грн та витрат на сплату земельного податку за податковою вимогою від 13 листопада 2018 року №9506-53/17 у розмірі 1 022,81 грн (а. с. 16-22, т. 1). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 07 липня 2020 року позовні вимоги задоволено. Розірвано договір оренди №11 від 24 травня 2016 року земельної ділянки з кадастровим номером 1221487700:01:027:0011, площею 5,85 га, призначеної для ведення сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новотаромської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, укладений між сторонами: орендодавець - ОСОБА_2 та орендар - ТОВ "Aгро Дар Миколаївка". Вилучено з користування ТОВ "Aгро Дар Миколаївка" належну ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 1221487700:01:027:0011, площею 5,85 га. Стягнуто з ТОВ "Aгро Дар Миколаївка" на користь ОСОБА_1 у якості суми компенсації за користування вказаною вище земельною ділянкою, які отримані ТОВ "Aгро Дар Миколаївка" з часу її використання, з моменту реєстрації договору (31 травня 2016 року) в сумі 59 833,68 грн, що складається з суми несплачених коштів за оренду земельної ділянки згідно з договором з індексацією за нормативною грошовою оцінкою у розмірі 53 006,64 грн, пені в сумі 5 804,23 грн та витрат на сплату земельного податку за податковою вимогою від 13 листопада 2018 року №9506-53/17 в сумі 1 022,81 грн. Стягнуто з ТОВ "Агро Дар Миколаївка" на користь ОСОБА_1 суму судового збору у розмірі 2 305,20 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ТОВ "Агро Дар Миколаївка" фактично використовує належну позивачу земельну ділянку з кадастровим номером 1221487700:01:027:0011, площею 5,85 га, за яку не сплачує орендну плату ні позивачу як власнику, так і не сплачувало попередньому власнику - спадкодавцю ОСОБА_2. Також ТОВ "Агро Дар Миколаївка" допустило порушення умов договору в частині сплати податкових витрат у якості земельного податку з об'єкта. Крім того, договір №11 від 24 травня 2016 року, на думку суду першої інстанції, не відповідає вимогам закону, тому не може в подальшому виконуватися, та має бути припинений. З огляду на неналежне виконання умов договору орендарем, суд першої інстанції вважав за необхідне розірвати договір оренди №11 від 24 травня 2016 року, стягнути з відповідача кошти, які товариство мало сплатити за користування земельною ділянкою з урахуванням індексації від нормативно-грошової оцінки за наступний період, пеню за неналежне виконання зобов'язання, а також сплатити у якості компенсації витрати на сплату земельного податку за податковою вимогою. Також ТОВ "Агро Дар Миколаївка" повинно припинити використання цієї земельної ділянки та повернути її ОСОБА_1 за актом прийому-передачі відповідно до пункту 22 договору. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 березня 2021 року рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 07 липня 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ТОВ "Aгpo Дар Миколаївка" не ухиляється від сплати орендної плати, вчиняє дії щодо належного та своєчасного виконання ним своїх зобов'язань за договором оренди земельної ділянки в частині виплати орендної плати. Судом встановлено відсутність із боку відповідача перешкод у отриманні позивачем орендної плати за 2018 рік та ухилення позивача від отримання вказаної грошової суми. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на отримання за життя ОСОБА_2 орендної плати, що підтверджується копією видаткового касового ордеру від 24 листопада 2016 року на суму 8 350,00 грн та копією видаткового касового ордеру від 11 грудня 2017 року на суму 9 630,00 грн. Установивши спростування доводів позивача про невиконання орендарем умов договору у частині сплати орендної плати, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині вимог про розірвання договору оренди землі №11 від 24 травня 2016 року. Враховуючи, що позовні вимоги про вилучення з користування ТОВ "Aгpo Дар Миколаївка" належної ОСОБА_1 земельної ділянки є похідними від позовних вимог про розірвання договору оренду, апеляційний суд вважав відсутніми також правові підстави для задоволення позову в цій частині. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 березня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 30 березня 2021 року, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У серпні 2021 року справу №175/642/19 передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Мотивувальна частина скарги містить також посилання на оскарження судового рішення з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України. Касаційна скарга мотивована тим, що висновок суду апеляційного суду щодо відмови в задоволенні позову суперечить сталій та однозначній практиці Верховного Суду у подібних правовідносинах стосовно того, що у разі систематичної несплати орендної плати, існують підстави для розірвання договору оренди. Зокрема, така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17, від 09 грудня 2020 року у справі №615/1397/18, від 26 лютого 2020 року у справі №130/2157/17, від 14 квітня 2021 року у справі №659/569/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі №912/1385/17 Апеляційним судом не звернуто належної уваги на системність, тобто більше двох разів, щодо несплати орендарем орендної плати, що свідчить про порушення договору оренди та є підставою для розірвання такого договору. Доводи інших учасників справи У вересні 2021 року ТОВ "Aгpo Дар Миколаївка" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Відзив мотивовано тим, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, які ґрунтуються на повному з'ясуванні обставин справи, доводів сторін із наданням належної оцінки. При цьому доводи касаційної скарги спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що на підставі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 жовтня 2014 року у справі №175/2586/14-ц ОСОБА_2 належала земельна ділянка з кадастровим 1221487700:01:027:0011, площею 5,85 га, призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Новотаромської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області (а. с. 38, т. 1). 24 травня 2016 року між ОСОБА_2 (орендодавець) та ТОВ "Aгро Дар Миколаївка" (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки №11, відповідно до умов якого ОСОБА_2 надала в оренду ТОВ "Aгро Дар Миколаївка" земельну ділянку, площею 5,85 га (кадастровий номер 1221487700:01:027:0011), призначену для ведення сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Новотаромської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області (а. с. 40-42, т. 1). Згідно з пунктом 8 вказаного договору він укладений терміном на 10 років, з урахуванням ротації культур. Пунктами 8.2, 8.3 договору оренди погоджено, що після закінчення строку договору орендар має за інших умов переважне право поновити його на новий строк. У випадку, якщо жодна зі сторін даного договору за 6 (шість) місяців до сплину строку дії договору не звернулася письмово із заявою про таке до другої сторони договору, в такому випадку договір вважається пролонгованим на тих самих умовах на той самий термін. За змістом пункту 9 договору оренди за кожен рік використання об'єкта оренди орендар виплачує орендну плату у грошовій формі в розмірі не більше 5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить на момент укладання цього договору 11 976,05 грн. Орендна плата може виплачуватись орендарем як у грошовій формі, так і у натуральному або відробітковому вираженні, в поєднанні різних форм орендної плати. У цьому випадку номенклатура, кількість та вартість продукції, що поставляється орендарем орендодавцю у рахунок орендної плати, місце, умови, порядок і строки її поставки, види відробіткової форми, обсяги, строки і місце виконання робіт та їх вартість, зазначаються в окремій угоді, яка щорічно до початку розрахунків укладається між сторонами і є невід'ємним додатком до цього договору. У випадку здійснення виплати у вигляді надання послуг та (або) продукції, орендодавець зобов'язаний до першого червня року, в якому здійснюється розрахунок, подати орендарю письмові заявки із зазначенням послуг та (або) продукції в рахунок орендної плати (пункт 9.1 договору). Відповідно до пункту 9.2 договору оренди орендна плата вноситься у такі строки: а) в грошовій формі - до 31 грудня кожного року оренди; б) в натуральній - згідно з угодою. Пунктом 9.3 вказаного вище договору погоджено, що орендар відповідно до чинного законодавства в момент розрахунку по орендній платі нараховує, утримує та перераховує до бюджету податок на доходи фізичних осіб. Пунктами 36, 37 договору оренди встановлено, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за: взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однієї із сторін у наслідок невиконання другою стороною обов'язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається. Між ОСОБА_2 та ТОВ "Aгро Дар Миколаївка" було погоджено акт приймання-передачі земельної ділянки, акт встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) (а. с. 42, зворот, 43, т.1). 31 травня 2016 року було проведено державну реєстрацію права оренди ТОВ "Aгро Дар Миколаївка" на підставі вказаного вище договору оренди, що підтверджується копією витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 09 січня 2019 року (а. с. 55-56, т. 1). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла відповідно до копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1, виданого виконавчим комітетом Новотаромської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області 16 березня 2018 року, актовий запис №04 (а. с. 36, т. 1). Дніпровською районною державною нотаріальною конторою було видано 03 листопада 2018 року ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом №1-3272 на майно ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ _1, а саме: земельну ділянку площею 5,85 гектарів, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Новотаромської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області (кадастровий номер земельної ділянки - 1221487700:01:027:0011) (а. с. 29, 38, т. 1). Згідно з копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03 листопада 2018 року №143910917 право власності на вказану вище земельну ділянку зареєстроване за позивачем 03 листопада 2018 року (а. с. 39, т. 1). 18 грудня 2018 року ОСОБА_1 отримав лист-повідомлення від ТОВ "Aгро Дар Миколаївка", в якому відповідач просив для забезпечення належного виконання умов договору оренди підписати акт звіряння розрахунків, додаткову угоду на зміну орендної плати та додаткову угоду на зміну сторони ОСОБА_2 (орендодавець) у зв'язку зі смертю на ОСОБА_1 (орендодавець) та отримати нараховану позивачу орендну плату за 2018 рік (а. с. 46-48, т. 1). 05 січня 2019 року ОСОБА_1 направив на адресу ТОВ "Aгро Дар Миколаївка" письмову заяву від 02 січня 2019 року, в якій повідомив відповідачу про відсутність наміру підписання додаткових угод та акта звіряння розрахунків; вимагав припинити використання належної йому земельної ділянки та сплатити позивачу всі доходи від її використання (а. с. 53-54, т. 1). Вказана вище заява отримана ТОВ "Aгро Дар Миколаївка" 10 січня 2019 року, що підтверджується копією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (а. с. 54, т. 1). Апеляційним судом встановлено, що за життя ОСОБА_2 отримала орендну плату за договором оренди №11 від 24 травня 2016 року, що підтверджується копією видаткового касового ордеру від 24 листопада 2016 року на суму 8 350,00 грн та копією видаткового касового ордеру від 11 грудня 2017 року на суму 9 630,00 грн (а. с. 145, 146, т. 1). Відповідно до копії фіскального чеку ПАТ "Укрпошта" від 12 грудня 2018 року ТОВ "Aгpo Дар Миколаївка" направило на адресу ОСОБА_1 поштовий переказ на суму 11 660,00 грн орендної плати за 2018 рік (а. с. 143, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши наведені у касаційні скарзі доводи, врахувавши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів. Відповідно до частини першої статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частин першої та другої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 цього Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Права та обов'язки орендодавця та орендаря встановлені статтями 24 та 25 Закону України "Про оренду землі". Положеннями статті 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, у разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. Пунктом "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою передбачено систематичну несплату земельного податку або орендної плати. Разом із тим, як зазначалося вище, згідно із частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Системний аналіз зазначених положень законодавства дає можливість дійти висновку, що при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди земельної ділянки з підстави, передбаченої пунктом "д" статті 141 ЗК України, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України, згідно з якою необхідна наявність істотного порушення стороною договору. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року в справі №912/1385/17 (провадження №12-201гс18) міститься висновок, що: "враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року в справі №6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку в справі №910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов'язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність". Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 дійшов висновку, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У пункті "д" частини першої статті 141 ЗК України визначено, що підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати. Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому, систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Тобто, систематична (два і більше разів) несплата орендної плати, визначеної умовами укладеного між сторонами правочину, не у повному обсязі (часткове виконання зобов'язання) є підставою для розірвання такого договору. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №327/163/17, від 13 травня 2021 року у справі №192/149/17, від 15 січня 2020 року у справі №709/591/18. Звертаючись до суду із позовом у справі, що переглядається, ОСОБА_1, зокрема, зазначав підставою для розірвання спірного договору факт систематичної несплати орендарем орендної плати. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вважав доведеним той факт, що ТОВ "Агро Дар Миколаївка" фактично використовує належну позивачу земельну ділянку з кадастровим номером 1221487700:01:027:0011, площею 5,85 га, за яку не сплачує орендну плату ні позивачу як власнику, так і не сплачувало попередньому власнику - спадкодавцю ОСОБА_2. Також ТОВ "Агро Дар Миколаївка" допустило порушення умов договору в частині сплати податкових витрат у якості земельного податку з об'єкта. Разом із тим, вказаний висновок зроблено при неповному дослідженні обставин справи та доказів, наданих сторонами. У свою чергу, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що ТОВ "Aгpo Дар Миколаївка" не ухиляється від сплати орендної плати, вчиняє дії щодо належного та своєчасного виконання ним своїх зобов'язань за договором оренди земельної ділянки в частині виплати орендної плати. Суд вважав відсутніми з боку відповідача перешкоди у отриманні позивачем орендної плати за 2018 рік та ухилення позивача від отримання вказаної грошової суми. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на отримання за життя ОСОБА_2 орендної плати, що підтверджується копією видаткового касового ордеру від 24 листопада 2016 року на суму 8 350,00 грн та копією видаткового касового ордеру від 11 грудня 2017 року на суму 9 630,00 грн. Колегія суддів із зазначеним висновком апеляційного суду в повній мірі не погоджується з огляду на наступне. У справі, що переглядається, судами встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 24 травня 2016 року між ОСОБА_2 (орендодавець) та ТОВ "Aгро Дар Миколаївка" (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки №11, відповідно до умов якого ОСОБА _2 надала в оренду ТОВ "Aгро Дар Миколаївка" земельну ділянку, площею 5,85 га (кадастровий номер 1221487700:01:027:0011), призначену для ведення сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Новотаромської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області. За змістом пункту 9 договору оренди за кожен рік використання об'єкта оренди орендар виплачує орендну плату у грошовій формі в розмірі не більше 5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить на момент укладання цього договору 11 976,05 грн. Орендна плата може виплачуватись орендарем як у грошовій формі, так і у натуральному або відробітковому вираженні, в поєднанні різних форм орендної плати. У цьому випадку номенклатура, кількість та вартість продукції, що поставляється орендарем орендодавцю у рахунок орендної плати, місце, умови, порядок і строки її поставки, види відробіткової форми, обсяги, строки і місце виконання робіт та їх вартість, зазначаються в окремій угоді, яка щорічно до початку розрахунків укладається між сторонами і є невід'ємним додатком до цього договору. У випадку здійснення виплати у вигляді надання послуг та (або) продукції, орендодавець зобов'язаний до першого червня року, в якому здійснюється розрахунок, подати орендарю письмові заявки із зазначенням послуг та (або) продукції в рахунок орендної плати (пункт 9.1 договору). Відповідно до пункту 9.2 договору оренди орендна плата вноситься у такі строки: а) в грошовій формі - до 31 грудня кожного року оренди; б) в натуральній - згідно з угодою. Пунктом 11 вказаного договору сторони погодили, що обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексації. Апеляційним судом встановлено, що спадкодавець ОСОБА_2 відповідно до копій видаткових касових ордерів від 24 листопада 2016 року та від 14 грудня 2017 року отримала 8 350,00 грн та 9 630,00 грн відповідно. Також встановлено, що згідно з копією фіскального чеку ПАТ "Укрпошта" від 12 грудня 2018 року ТОВ "Aгpo Дар Миколаївка" направило на адресу ОСОБА_1 поштовий переказ на суму 11 660,00 грн орендної плати за 2018 рік. З огляду на зазначені встановлені фактичні обставини справи, суд апеляційної інстанції зробив висновок про виконання орендарем умов договору оренди земельної ділянки в частині сплати орендної плати. Вказаний висновок суду апеляційної інстанції є передчасним, оскільки судом не звернуто належної уваги на умови укладеного між сторонами договору, зокрема, пункту 9 спірного правочину, відповідно до якого сторони погодили розмір орендної плати у грошовій формі, що не може перевищувати 5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить на момент укладання договору (станом на 24 травня 2016 року) 11 976,05 грн, у той час, як орендодавець за 2016 рік отримала лише 8 350,00 грн. Крім того, обчислення розміру орендної плати, визначеного договором, відповідно до пункту 11 спірного правочину здійснюється з урахуванням індексації. Тлумачення пункту д) частини першої статті 141 ЗК України, частини другої статті 651 ЦК України свідчить, що "несплата орендної плати" охоплює випадки як невиплати орендної плати у цілому, так і її виплата у розмірі меншому, ніж визначеному договором (без урахування індексації, індексу інфляції тощо). Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі №293/1011/16-ц. Зазначені обставини у їх сукупності свідчать про те, що судом повно та всебічно не досліджено обставини, що мають значення для справи, не надано належної правової оцінки доказам кожному доказу окремо, а також взаємному зв'язку доказів у їх сукупності, зокрема, не встановлено та не зазначено розмір заборгованості зі сплати орендної плати (з урахуванням умов договору щодо визначеного розміру орендної плати, а також з урахуванням індексації), не встановлено, чи здійснювалася оплата за користування земельною ділянкою на підставі п. 9.1 договору оренди в частині орендної плати в натуральному або відробітковому вираженні, що свідчить про передчасність висновку апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Із метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд касаційної інстанції дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи по суті, оскільки в силу положень статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене в цій постанові, встановити фактичні обставини справи, зокрема, розмір наявної заборгованості зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою, на підставі чого вирішити всі заявлені позовні вимоги, враховуючи сталу практику Верховного Суду у подібних правовідносинах, та ухвалити справедливе і законне рішення по суті. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. З метою забезпечення завдання цивільного судочинства, а саме: щодо забезпечення справедливого розгляду справи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова апеляційного суду - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки Верховний суддійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а тому немає підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. У випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 18 травня 2020 року у справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18). Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 березня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №395/779/20 провадження №61-7173св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач- ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Оситнянське", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Оситнянське" на рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 19 жовтня 2020 року у складі судді Забуранного Р. А. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року у складі колегії суддів: Голованя А. М., Карпенка О. Л., Мурашка С. І., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оситнянське" (далі - ТОВ "Оситнянське") про припинення договорів оренди земельної ділянки шляхом розірвання та стягнення боргу. Позовна заява мотивована тим, що він є власником земельних ділянок сільськогосподарського призначення №151, кадастровий номер 3523885600:02:000:0123 площею 4,6674 га, та №152, кадастровий номер 3523885600:02:000:3053 площею 9,3335 га, що розташовані на території Оситнянської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 01 квітня 2017 року після смерті ОСОБА_2. Зазначав, що в зв'язку з помилкою, яка була зроблена при оформленні земельної ділянки ОСОБА_2 щодо присвоєння кадастрового номеру 3523885600:02:000:0152 по земельній ділянці №152, при оформлені ним спадщини вказаній земельній ділянці був присвоєний інший кадастровий номер 3523885600:02:000:3053, що підтверджується довідкою Відділу в Новомиргородскому районі ГУ Держгеокадастру у Кіровоградської області від 05 червня 2020 року №616/118-20. За життя ОСОБА_2 на кожну земельну ділянку було укладено договір оренди з ТОВ "Оситнянське", а саме: 1) договір оренди землі б/н від 15 вересня 2014 року на земельну ділянку №152 кадастровий номер 3523885600:02:000:0152 (новий кадастровий номер 3523885600:02:000:3053) площею 9,3350 га, зареєстрований 21 квітня 2015 року Реєстраційною службою Ульяновського районного управління юстиції Кіровоградської області. Строк дії договору 10 (десять) років, починаючи з дати державної реєстрації орендарем права оренди земельної ділянки. Згідно з пунктами 9, 11 договору, орендна плата визначена в грошовому виразі і складає 13 521,25 грн за рік та повинна сплачуватись не пізніше 31 грудня кожного орендного року; 2) договір оренди землі б/н від 15 вересня 2014 року на земельну ділянку №151 кадастровий номер 3523885600:02:000:0123 площею 4,6674 га, зареєстрований 03 квітня 2015 року Новомиргородською державною нотаріальною конторою Кіровоградської області. Строк дії договору 10 (десять) років, починаючи з дати державної реєстрації орендарем права оренди земельної ділянки. Згідно з пунктами 9, 11 договору орендна плата визначена в грошовому виразі і складає 6 760,50 грн за рік та повинна сплачуватись не пізніше 31 грудня кожного орендного року. Посилався на те, що відповідачем не була виплачена орендна плата за договорами оренди землі за 2016 та 2019 роки. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд: - припинити договір оренди землі б/н від 15 вересня 2014 року площею 4,6674 га, кадастровий номер 3523885600:02:000:0123, зареєстрований у Державному Реєстрі речових прав на нерухоме майно 03 квітня 2015 року, шляхом розірвання та зобов'язати відповідача - ТОВ "Оситнянське" повернути йому земельну ділянку на умовах, визначених пунктом 21 договору; - припинити договір оренди землі б/н від 15 вересня 2014 року площею 9,3350 га зареєстрований у Державному Реєстрі речових прав на нерухоме майно 21 квітня 2015 року шляхом розірвання та зобов'язати відповідача - ТОВ "Оситнянське" повернути йому земельну ділянку на умовах, визначених пунктом 21 договору; - стягнути борг - орендну плату за користування земельною ділянкою площею 9,3350 га за 2016 рік - 13 521,25 грн, за 2019 рік - 13 521,25 разом у сумі 27 042,50 грн та стягнути пеню - 7 287,95 грн, разом 34 330,45 грн; - стягнути борг - орендну плату за користування земельною ділянкою площею 4,6674 га за 2016 рік - 6 760 грн, за 2019 рік - 6 760 грн, разом у сумі 13 521 грн, пеня - 3 643,9 грн, разом 17 164,7 грн; - стягнути судові витрати. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 19 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Припинено договір оренди землі від 15 вересня 2014 року № б/н, кадастровий номер земельної ділянки №3523885600:02:000:0123, площею 4,6674 га шляхом розірвання та зобов'язання ТОВ "Оситнянське" повернути ОСОБА_1 земельну ділянку. Припинено договір оренди землі від 15 вересня 2014 року № б/н кадастровий номер земельної ділянки №3523885600:02:000:3053, площею 9,3350 га шляхом розірвання та зобов'язання ТОВ "Оситнянське" повернути ОСОБА_1 земельну ділянку. Стягнуто з ТОВ "Оситнянське" на користь ОСОБА_1 орендну плату за користування земельною ділянкою з кадастровим номером №3523885600:02:000:3053, площею 9,3350 га за 2016 рік у розмірі 10 884,61 грн; за 2019 рік у розмірі 6 244,49 грн, а усього - 17 129,10 грн; пеню у розмірі 5 080,89 грн, а усього - 22 209,99 грн. Стягнуто з ТОВ "Оситнянське" на користь ОСОБА_1 орендну плату за користування земельною ділянкою з кадастровим номером №3523885600:02:000:0123, площею 4,6674 га за 2016 рік у розмірі 5 442,20 грн; за 2019 рік у розмірі 2 880,56 грн; а усього - 8 322,76 грн, пеню у розмірі 2 498,33 грн, а усього - 10 821,09 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Рішення районного суду мотивовано систематичним невиконанням ТОВ "Оситнянське" обов'язку зі сплати орендної плати за договорами оренди землі, а саме не сплатою орендної плати у 2016 та 2019 роках. Суд першої інстанції вважав, що розрахунок належної до виплати позивачу суми орендної плати є наступним: сума орендної плати, належної до виплати позивачу = розмір орендної плати встановлений договором - 18% від розміру орендної плати встановленої договором (податок на доходи фізичних осіб) - 1,5% від розміру орендної плати встановленої договором (військовий збір). Отже, сума орендної плати за оренду земельної ділянки кадастровий номер 3523885600:02:000:3053, площею 9,3350 га за 2016 рік становить 10 884,61 гривень (13521,25 грн -2 433,83 грн - 202,82 грн) ; за оренду земельної ділянки кадастровий номер 3523885600:02:000:0123, площею 4,6674 га за 2016 рік становить 5 442,20 грн (6 760,50 грн - 12 16,89 грн - 101,41 грн). Заборгованість відповідача перед позивачем за користування земельною ділянкою кадастровий номер 3523885600:02:000:3053, площею 9,3350 га за 2019 рік районний суд вирахував у сумі 5 099,70 грн; за користування земельною ділянкою кадастровий номер 3523885600:02:000:0123, площею 4,6674 га - 2 880,56 грн. Суд застосував позовну давність щодо стягнення суми пені за 2016 рік та від суми 10 884,61 грн розмір пені за 365 днів становить суму 3 994,43 грн, відповідно, за іншим договором від суми 5 442,20 грн розмір пені за 365 днів становить суму 1 997,21 грн. Щодо стягнення суми пені за 2019 рік від суми 6 244,49 грн, то розмір пені за 174 днів становить суму 1 086,46 грн та за іншим договором від суми 2 880,56 грн розмір пені за 174 днів становить суму 501,12 грн. суддійшов висновку, що вимоги про стягнення заборгованості з орендної плати за 2016 рік підлягають задоволенню, оскільки про факт порушення свого права позивачу стало відомо лише 25 вересня 2017 року, коли він звернувся із письмовою заявою до відповідача з проханням про надання йому копії договорів оренди належних йому земельних ділянок. Разом із тим зі вказаним позовом позивач звернувся до суду 26 червня 2020 року. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ "Оситнянське" задоволено частково. Рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 19 жовтня 2020 року в частині стягнення з ТОВ "Оситнянське" на користь ОСОБА_1 орендної плати за 2016 рік за користування земельною ділянкою з кадастровим номером №3523885600:02:000:3053, площею 9,3350 га та пені; орендної плати за 2016 рік за користування земельною ділянкою з кадастровим номером №3523885600:02:000:0123, площею 4,6674 га та пені скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ТОВ "Оситнянське" на користь ОСОБА_1 пені за 2019 рік за користування земельною ділянкою з кадастровим номером №3523885600:02:000:3053 змінено, стягнуто з ТОВ "Оситнянське" на користь ОСОБА_1 пеню за користування земельною ділянкою з кадастровим номером №3523885600:02:000:3053 у розмірі 501,12 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивованим, що висновки районного суду щодо відсутності підстав для застосування строку позовної давності є неправильними, оскільки про порушення права на отримання орендної плати за 2016 рік позивач повинен був дізнатися з дня отримання ним свідоцтв про право на спадщину, що складається із земельних ділянок, які перебували в оренді у відповідача, тобто з 01 квітня 2017 року. З позовом до суду позивач звернувся у червні 2020 року, зазначивши причину пропуску позовної давності те, що він намагався одержати оренду плату за 2016 рік в позасудовий спосіб. Апеляційний суд вважав зазначені причини звернення до суду з пропуском позовної давності неповажними, відтак, застосував до позовних вимог про стягнення орендної плати та пені за 2016 рік положення частини четвертої статті 267 ЦК України і, як наслідок, відмовив у стягненні зазначених грошових сум. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ТОВ "Оситнянське", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 19 жовтня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в частині вирішення позовних вимог щодо припинення договору оренди землі від 15 вересня 2014 року № б/н з кадастровим номером №3523885600:02:000:3053 та договору оренди землі від 15 вересня 2014 року № б/н з кадастровим номером №3523885600:02:000:3053 шляхом їх розірвання та зобов'язання повернути ОСОБА_1 земельні ділянки скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в цій частині. В іншій частині судове рішення не оскаржується, тому на підставі частини першої статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядається. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ТОВ "Оситнянське" мотивована тим, що 01 квітня 2017 року, коли позивач отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом, є безспірним початком відліку перебігу позовної давності, оскільки починаючи з неї позивач міг довідатися про порушення свого права. Отже, строк позовної давності за вимогами про стягнення виплат за 2016 рік сплив 31 грудня 2019 року. Вважає, що розірвання договорів оренди землі є незаконним, оскільки відсутня така ознака підстави для розірвання договорів оренди як систематичність. Підставами касаційного оскарження зазначених судових рішень ТОВ "Оситнянське" вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Крім того, заявник вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17, що був застосований апеляційним судом в оскаржуваній постанові (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У липні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки доводи заявника є необґрунтованими. Зазначає, що про ухилення відповідача від виплати орендної плати за 2016 рік йому стало відомо після того, як останній не виплатив йому орендну плату за 2017 рік. Вважає, що строк позовної давності ним не пропущено. При цьому безпідставними є посилання ТОВ "Оситнянське" на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, оскільки правовідносини у зазначеній справі не є тотожними до правовідносин у цій справі. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У квітні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 15 вересня 2014 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Оситнянське" було укладено договір оренди землі б/н на земельну ділянку №152 кадастровий номер 3523885600:02:000:0152 (новий кадастровий номер 3523885600:02:000:3053) площею 9,3350 га, що розташована на території Оситнянської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, зареєстрований 21 квітня 2015 року Реєстраційною службою Ульяновського районного управління юстиції Кіровоградської області, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборн відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №212272087 від 12 червня 2020 року та довідкою Відділу з Новомиргородському районі ГУ Держгеокадастру №616/118-20 від 05 червня 2020 року. Відповідно до пункту 8 договору оренди землі строк дії договору 10 (десять) років, починаючи з дати державної реєстрації орендарем права оренди земельної ділянки. Згідно з пунктом 9 договору орендна плата визначена в грошовому виразі і складає 13 521,25 грн за рік. Відповідно до пункту 11 договору орендна плата повинна сплачуватися не пізніше 31 грудня кожного орендного року. 15 вересня 2014 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Оситнянське" було укладено договір оренди землі б/н на земельну ділянку №151 кадастровий номер 3523885600:02:000:0123 площею 4,6674 га, що розташована на території Оситнянської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, зареєстрований 03 квітня 2015 року Новомиргородською районною державною нотаріальною конторою Кіровоградської області, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №210554384 від 28 травня 2020 року. Відповідно до пункту 8 договору оренди землі строк дії договору 10 (десять) років, починаючи з дати державної реєстрації орендарем права оренди земельної ділянки. Згідно з пунктом 9 договору орендна плата визначена в грошовому виразі і складає 6 760,50 грн за рік. Відповідно до пункту 11 договору орендна плата повинна сплачуватися не пізніше 31 грудня кожного орендного року. У решті зміст договорів є тотожним. ОСОБА_1, є власником земельних ділянок сільськогосподарського призначення №151, кадастровий номер 3523885600:02:000:0123 площею 4,6674 га, що розташована на території Оситнянської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 01 квітня 2017 року, зареєстрованим в Спадковому реєстрі за №60468548 та Витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 01 квітня 2017 року та №152, кадастровий номер 3523885600:02:000:3053 площею 9,3335 га, що розташована на території Оситнянської сільської ради Новомиргородського району Кіровоградської області що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 01 квітня 2017 року, зареєстрованим в Спадковому реєстрі за №60468551 та Витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 01 квітня 2017 року після смерті ОСОБА_2. У зв'язку з помилкою, яка була зроблена при оформленні земельної ділянки ОСОБА_2, щодо присвоєння кадастрового номеру 3523885600:02:000:0152 по земельній ділянці №152, при оформлені спадщини земельній ділянці №152 був присвоєний інший кадастровий номер 3523885600:02:000:3053, що підтверджується довідкою Відділу в Новомиргородскому районі ГУ Держгеокадастру у Кіровоградської області від 05 червня 2020 року №616/118-20.25 вересня 2017 року на адресу ТОВ "Оситнянське" ОСОБА_1 надіслав заяву про виплату йому орендної плати за 2016 рік, що не була виплачена ОСОБА_2, оскільки, він помер ІНФОРМАЦІЯ_1 з проханням надати копії договорів оренди, оскільки після смерті ОСОБА_2 йому не вдалося знайти оригінали цих договорів. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пунктів 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Касаційна скарга ТОВ "Оситнянське" задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення районного суду, у незміненій після апеляційного перегляду частині, та постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України). Згідно із статтею 2 Закону України "Про оренду землі" відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. За приписами статті 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. У пункті "б" частини першої статті 90 ЗК України закріплено право власника земельних ділянок самостійного господарювання на землі. Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Частинами першою-четвертою статті 31 Закону України "Про оренду землі", який є спеціальним законом і має пріоритет перед іншими законами в застосуванні до спірних правовідносин, передбачено, що договір оренди землі припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; смерті фізичної особи-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідації юридичної особи-орендаря; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці; припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійного договору (щодо договорів оренди землі, укладених у рамках такого партнерства/концесії). Договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. Водночас у пункті д) частини першої статті 141 ЗК України передбачено таку підставу припинення права користування земельною ділянкою як систематична несплата земельного податку або орендної плати. Відповідно до частини першої статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Отже, користуватися земельною ділянкою приватної власності можливо на праві оренди, підставою для якої є договір, відповідно до якого сплачується орендна плата. У статті 21 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. За положеннями статті 24 Закону України "Про оренду землі" орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати. Отже, згідно зі статтями 13, 21 Закону України "Про оренду землі" основною метою договору оренди земельної ділянки та одним з визначальних прав орендодавця є своєчасне отримання останнім орендної плати у встановленому розмірі. У разі систематичної несплати орендної плати за користування земельною ділянкою, тобто систематичне порушення договору оренди земельної ділянки може бути підставою для розірвання такого договору. Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної (два та більше випадків) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди земельної ділянки, що також є істотним порушенням умов договору, оскільки позбавляє позивача можливості отримати гарантовані договором кошти за те, що його земельну ділянку використовує інша особа. Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України). Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Отже, спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, установив, що земельні ділянки, які є предметами договорів оренди землі від 15 вересня 2014 року, на момент звернення позивача до суду перейшли у порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 у його власність, отже, до нього, як нового власника земельних ділянок, перейшли права та обов'язки орендодавця за вказаними договорами. Судами встановлено, що ТОВ "Оситнянське" не виплачувало за 2016, 2019 роки орендну плату за користування земельними ділянками, на підставі укладених між ОСОБА_2, спадкоємцем якого є ОСОБА_1, та ТОВ "Оситнянське" договорів про оренду землі від 15 вересня 2014 року. При цьому суди взяли до уваги визнання ТОВ "Оситнянське" факту невиконання зобов'язань зі сплаті орендної плати орендодавцю ОСОБА_1 в розмірі 9 124 грн за 2019 рік та ненадання ТОВ "Оситнянське" доказів на підтвердження виконання ним обов'язку перед позивачем з виплати орендної плати за 2016 рік. З огляду на зазначене суди дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині визнання припиненими договорів оренди землі у зв'язку із систематичною несплатою орендної плати. Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що сплата орендної плати є істотною умовою договору оренди, а позивач не отримав належні йому на підставі договору оренди кошти. Разом з тим, сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена в подальшому заборгованість, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Доводи ТОВ "Оситнянське" про відсутність систематичності, як необхідної ознаки для його розірвання, є необґрунтованими, оскільки під час перегляду справи касаційним судом фактів, які б спростовували несплату орендних платежів за 2016 рік та 2019 рік, заявником не подано. Посилання заявника на те, що строк позовної давності щодо вимог про стягнення орендних платежів почав свій відлік 01 квітня 2017 року, коли позивач отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом, узгоджуються з висновками суду апеляційної інстанції, який застосував положення частини четвертої статті 267 ЦК України і відмовив у стягненні орендної плати та пені за 2016 рік. Такі висновки суду апеляційної інстанції відповідають нормам матеріального права, а ухвалене ним судове рішення - положенням статей 263-265 ЦПК України. Твердження ТОВ "Оситнянське" про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) колегія суддів відхиляє, оскільки у зазначеній заявником справі встановлені інші фактичні обставини справи, які не дають підстав для висновку про неоднакове застосування норм права у подібних правовідносинах. Доводи ТОВ "Оситнянське" про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (провадження №61-41932сво18) не заслуговують на увагу, оскільки наведені ТОВ "Оситнянське" аргументи для відступлення від зазначених правових висновків є необґрунтованими. Крім того, відсутні підстави для відступу від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема, неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість зазначеного судового рішення, зміна суспільного контексту. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції, в незміненій після апеляційного перегляду частині, та апеляційний суд з дотримання вимог статей 263-265, 382 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи, вірно встановили правовідносини, що склалися, дослідили і надали правову оцінку всім наявним у матеріалах справи доказам і доводам сторін й правильно, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, ухвалили судове РІШЕННЯ: Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої інстанції, в незміненій після апеляційного перегляду частині, та оскаржуване рішення апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині, без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, на користь заявника, немає. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Оситнянське" залишити без задоволення. Рішення Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 19 жовтня 2020 року, у незміненій після апеляційного перегляду частині, та постанову Кропивницького апеляційного суду від 23 березня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 щодо припинення договору оренди землі від 15 вересня 2014 року № б/н з кадастровим номером №3523885600:02:000:3053 та договору оренди землі від 15 вересня 2014 року № б/н з кадастровим номером №3523885600:02:000:3053 шляхом їх розірвання та зобов'язання повернути земельні ділянки залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 грудня 2021 року м. Київ справа №489/3873/20 провадження №61-13713св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Товариство з обмеженою відповідальністю "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА", провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 18 березня 2021 року в складі судді Тавлуя В. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 травня 2021 року в складі колегії суддів: Крамаренко Т. В., Бондаренко Т. З., Темнікової В. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулисядо суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Товариства з обмеженою відповідальністю "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА" (далі - ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА ") та просили скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області) №7252/0/14-18 від 22 жовтня 2018 року "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду із зміною цільового призначення", визнати недійсним договір оренди землі №149-ДО від 22 жовтня 2018 року з дати його укладання. В обґрунтування позовних вимог зазначали, що наказом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 22 жовтня 2018 року №7252/0/14-18 ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА" затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку в оренду із зміною цільового призначення. Того ж дня між ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області та ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА" укладено договір оренди №149-ДО земельної ділянки з кадастровим номером 4820985000:14:000:0098. Зазначали, що цей наказ є протиправним і підлягає скасуванню з огляду на те, що при його прийнятті ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області порушило вимоги ЗК України, законів України "Про державну експертизу землевпорядної документації" та "Про регулювання містобудівної документації", оскільки земельна ділянка з кадастровим номером 4820985000:14:000:0098 належить до прибережних смуг вздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах, а тому не може передаватися в оренду для будівництва сонячних електростанцій. Крім того вважали, що оспорюваним наказом та договором оренди землі відповідачі порушують вимоги національного екологічного законодавства, чим позбавили їх права на безпечне для життя і здоров'я довкілля, участь у громадському обговоренні планової діяльності. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 18 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 26 травня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з його необґрунтованості та недоведеності, оскільки ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області в межах повноважень, визначених законодавством, змінило цільове призначення спірної земельної ділянки з земель сільськогосподарського призначення державної власності на землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Крім того, позивачі не обґрунтували порушення їхніх прав у зв'язку із прийняттям оспорюваного наказу та укладенням відповідачами спірного договору оренди земельної ділянки, а також не надали належних доказів на підтвердження того, що внаслідок таких дій відповідачів погіршилася екологічна ситуація, природні якості земельної ділянки, завдано шкоди довкіллю та обмежено їм доступ до лиману. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У серпні 2021 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_5 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 18 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 травня 2021 року й ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Підставами касаційного оскарження судових рішень зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: - застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2018 року в справі №910/8122/17, від 28 серпня 2019 року в справі №539/369/19, від 27 січня 2020 року в справі №488/6479/14-ц, від 27 травня 2020 року в справі №310/8559/16-ц, від 15 вересня 2020 року в справі №469/1044/17, від 09 грудня 2020 року в справі №676/2332/18 та від 17 лютого 2021 року в справі №477/2054/17-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини першої, підпунктів 2, 11 частини третьої статті 3, статті 9 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" у подібних правовідносинах (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що в матеріалах справи є докази, які підтверджують належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду, а також, що планова діяльність ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА" передбачала прокладення кабелів при здійсненні будівництва сонячної електростанції, а тому відповідно до вимог Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" підлягала оцінці впливу на довкілля. Проте суди першої та апеляційної інстанцій на наведене уваги не звернули, не застосували до спірних правовідносин норми статті 58 ЗК України, статті 4 ВК України, внаслідок чого дійшли помилкового висновку про правомірність зміни цільового призначення спірної земельної ділянки. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 28 вересня 2021 року справа №489/3873/20 надійшла до Верховного Суду. Представник ТОВ "ПРОГРЕСІВКА-БЕТА" Дубовський П. В. надіслав відзив на касаційну скаргу, у якому просить закрите касаційне провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, а якщо Верховний суддійде висновку про відсутність підстав для закриття касаційного провадження, залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 та у відзиві на касаційну скаргу представник ТОВ "ПРОГРЕСІВКА-БЕТА" Дубовський П. В. заявили клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з викликом сторін. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. Згідно з частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Оскільки попередній розгляд справи в суді касаційної інстанції проводиться без повідомлення учасників справи, немає підстав для задоволення клопотань про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Підстав для закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України колегія суддів не ВСТАНОВИЛА: Позиція Верховного Суду Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні обставини, встановлені судами Суди встановили, що розпорядженням Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області від 29 грудня 2017 року №402 вирішено розробити детальний план території земельної ділянки орієнтовної площею до 110 га, яку планується відвести для будівництва та експлуатації об'єктів сонячної електростанції за межами населеного пункту в межах території Ташинської сільської ради. Розпорядженням голови Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області від 14 червня 2018 року №168 відповідно до законодавства, протоколу громадських слухань від 10 травня 2018 року затверджено детальний план території земельної ділянки орієнтованою площею 110 га, яку планується відвести для будівництва об'єктів сонячної електростанції за межами населеного пункту в межах території Ташинської сільської ради. ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА" також було надано містобудівні умови та обмеження для проєктування об'єкта будівництва від 31 жовтня 2018 року №82 (із змінами), а саме щодо "Нового будівництва комплексу будівель та споруд: фотогальванічна електростанція "Піві Прогресівка-Альфа" на території Ташинської сільської ради (за межами населених пунктів) Березанського району Миколаївської області". Враховуючи пункт 3 цих містобудівних умов та обмежень, Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної державної адміністрації встановило відповідність цільового та функціонального призначення земельної ділянки містобудівній документації, а саме детальному плану території, затвердженому розпорядженням Березанської районної державної адміністрації від 14 червня 2018 року №168. Згідно з довідкою державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями від 18 вересня 2018 року №2177/165-18, земельна ділянка площею 79, 6926 га, яка розташована в межах території Ташинської сільської ради за межами населених пунктів, належала до сільськогосподарських земель. Листом від 20 вересня 2018 року №20-09-2018/01 Державне агентство водних ресурсів України повідомило, що проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки не підлягає погодженню з Державним агентство водних ресурсів України, оскільки земельна ділянка віднесена до земель сільськогосподарського призначення. Наказом ГУ Держкомземагенства у Миколаївській області від 17 серпня 2018 року №5416/0/14-18-СГ ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА" надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення в оренду із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованих у межах території Ташинської сільської ради, земельної ділянки орієнтованим розміром 27,90 га пасовищ зі зміною цільового призначення - для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об'єктів енергогенеруючих підприємств, установ, організацій (код КВЦПЗ 14.01); надано дозвіл на розроблення технічної документації з нормативно-грошової оцінки земельної ділянки. Згідно з пунктом 3 зазначеного наказу розроблений проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду підлягає погодженню та затвердженню відповідно до законодавства. Управління містобудування та архітектури Миколаївської обласної державної адміністрації 28 вересня 2018 року надало висновок щодо забудови та іншого використання територій, вибору, вилучення (викупу), надання земельних ділянок для містобудівних потреб №1198-01-26, яким погодило оформлення земельної ділянки в оренду із земель сільськогосподарського призначення. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА" із земель сільськогосподарського призначення із зміною цільового призначення, розташованої в межах території Ташинської сільської ради (поза межами населеного пункту), також був погоджений Управлінням екології та природних ресурсів Миколаївської обласної державної адміністрації, що підтверджується висновком про погодження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду від 17 жовтня 2018 року №01-04/3048-04, висновком державної експертизи Держгеокадастру про розгляд проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 02 жовтня 2018 року. Наказом ГУ Держгеокадастру від 22 жовтня 2018 року №7252/0/14-18-СГ затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду зі зміною цільового призначення. Надано ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА" в оренду на строк 30 років земельну ділянку площею 79, 6926 га (кадастровий номер 4820985000:14:000:0098) із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об'єктів енергогенеруючих підприємств, установ і організацій (код КВЦПЗ 14.01), розташовану в межах території Ташинської сільської ради з віднесенням земельної ділянки до категорії земель - землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Річний розмір орендної плати за користування земельної ділянкою на правах оренди встановлено у розмірі 5% від нормативної грошової оцінки На виконання зазначеного наказу 22 жовтня 2012 року між ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області та ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА" укладено договір оренди землі №149-ДО, за умовами якого в оренду передано вищевказану земельна ділянку. Згідно з пунктом 13 договору оренди земельна ділянка передається в оренду для розміщення, будівництва та експлуатації енергогенеруючого об'єкта: електростанції з використанням енергії сонця, що відповідає цільовому призначенню такої земельної ділянки. 22 жовтня 2018 року зареєстровано право оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 4820985000:14:000:0098. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема шляхом визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Частиною першою статті 19 ЗК України передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Згідно з частинами першою, другою статті 84 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Положеннями частини першої статті 116 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Згідно з абзацами шостим, сьомим статті 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, обов'язковій державній експертизі підлягають проекти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об'єктів; проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а також земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Статтею 50 Закону України "Про землеустрій" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому ЗК України. Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель. Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність встановлення факту порушення оспорюваними наказом та договором оренди прав позивачів. Установивши, що ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області в межах повноважень, визначених законодавством, змінило цільове призначення земельної ділянки із земель сільськогосподарського призначення державної власності на землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, яку передало в оренду ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА", і позивачі не обґрунтували порушення їхніх прав у зв'язку з прийняттям оспорюваного наказу від 22 жовтня 2018 року №7252/0/14-18 та укладенням договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2018 року, не надали належних доказів на підтвердження того, що внаслідок прийняття цього наказу та укладення договору оренди погіршилася екологічна ситуація, природні якості земельної ділянки, завдано шкоди довкіллю та обмежено їм доступ до лиману, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову. Доводи касаційної скарги про неврахування судами пункту 11 частини третьої статті 3 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" не заслуговують на увагу з огляду на таке. Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 3 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" друга категорія видів планованої діяльності та об'єктів, які можуть мати значний вплив на довкілля та підлягають оцінці впливу на довкілля, включає зміну цільового призначення земель сільськогосподарського призначення (якщо нове призначення відноситься хоча б до одного виду діяльності, зазначеного у частинах другій та третій цієї статті). Згідно з пунктом 11 частини 3 статті 3 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" друга категорія видів планованої діяльності та об'єктів, які можуть мати значний вплив на довкілля та підлягають оцінці впливу на довкілля, включає видобування піску і гравію, прокладання кабелів, трубопроводів та інших комунікацій на землях водного фонду. Частиною першою статті 58 ЗК України передбачено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті: а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; г) береговими смугами водних шляхів; ґ) штучно створеними земельними ділянками в межах акваторій морських портів. Подібні положення містить стаття 4 ВК України. Згідно з частинами першою та четвертою статті 88 ВК України з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту. Зі змісту наведених правових норм видно, що землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проєкту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон. Тобто віднесення земельних ділянок, зайнятих водними об'єктами, до земель водного фонду підтверджується самим фактом перебування їх під водним об'єктом і в межах прибережних захисних смуг. Близький за змістом висновок наведений у постановах Великої Палати Верховного Суду Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі №469/1044/17, від 12 листопада 2020 року в справі №487/688/18 та Верховного Суду від 27 травня 2020 року в справі №310/8559/16-ц, від 27 січня 2020 року в справі №488/6479/14-ц, від 17 лютого 2021 року в справі №477/2054/17-ц та від 09 грудня 2020 року в справі №676/2332/18. Суди встановили, що згідно з пунктом 3 Містобудівних умов та обмежень для проєктування об'єкту будівництва земельна ділянка з кадастровим номером 4820985000:14:000:0098 належить до земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення для розміщення, будівництва, експлуатації та обслуговування будівель і споруд об'єктів енергогенеруючих підприємств, установ та організацій. Листом від 24 вересня 2018 року Державне агентство водних ресурсів України підтвердило те, що вказана земельна ділянка не належить до земель водного фонду. Окрім цього встановлено, що проєктна документація щодо об'єкта "Нове будівництво комплексу будівель та споруд: фотогальванічна електростанція ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА" на території Ташинської сільської ради (за межами населених пунктів) Березанського району Миколаївської області" містить том 11 "Оцінка впливу на навколишнє середовище", який розроблений з метою визначення доцільності і прийнятності планованої діяльності і обґрунтування екологічних, економічних, технічних, організаційних, санітарних, державно-правових та інших заходів щодо забезпечення безпеки навколишнього середовища, у пункті 1.1 якого зазначено, що планова діяльність не належить до будь-якої категорії видів діяльності та об'єктів, які можуть мати значний вплив на довкілля та підлягають оцінці впливу на довкілля відповідно до статті 3 Закону України "Про оцінку впливу на довкілля". Проєктна документація за цим проєктом була затверджена експертним звітом від 16 серпня 2019 року №01-034-19/П, у якому зазначено, що документація розроблена відповідно до вихідних даних на проєктування з дотримання вимог до міцності, надійності та довговічності об'єкта будівництва, його експлуатаційної безпеки та інженерного забезпечення і може бути затверджена в установленому порядку. Крім того, в експертному звіті зазначено, що в проєкті міститься розділ ОВНС (оцінка впливу на навколишнє середовище), відповідно до якого будівництво та експлуатація об'єкта не викликає негативного впливу на навколишнє середовище. За викладених обставин обґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність в спірному випадку в ТОВ "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА" обов'язку здійснювати відповідно до Закону України "Про оцінку впливу на довкілля" оцінку впливу на довкілля, а тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними. Інші аргументи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки зводяться до незгоди заявника з висновками судів стосовно встановлення обставин справи та стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Висновки судів не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстав для їх скасування немає. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, арішення Березанського районного суду Миколаївської області від 18 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 травня 2021 року без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотань представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 та представника Товариства з обмеженою відповідальністю "ПІВІ ПРОГРЕСІВКА-БЕТА"- Дубовського Петра Володимировича про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 18 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: М. Ю. Тітов А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 червня 2021 року м. Київ справа №693/836/19 провадження №61-16661св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - приватне сільськогосподарське підприємство "Канюківське", третя особа - реєстраційна служба Жашківського районного управління юстиції, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства "Канюківське" на рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 25 травня 2020 року в складі судді Пічкура С. Д. та постанову Черкаського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Василенко Л. І., Бородійчука В. Г., Карпенко О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного сільськогосподарського підприємства "Канюківське" (далі - ПСП "Канюківське"), третя особа - реєстраційна служба Жашківського районного управління юстиції, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки. В обґрунтування позову вказав, що 15 серпня 2014 року між ПСП "Канюківське" та його батьком ОСОБА_2 був укладений договір оренди земельної ділянки, площею 2,51 га, розташованої на території Бузівської сільської ради Жашківського району Черкаської області терміном до 01 січня 2010 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 його батько помер і він 08 квітня 2016 року отримав свідоцтво про право на спадщину за законом в розмірі 1/2 частки земельної ділянки площею 2,5092 га, кадастровий номер 7120981200:02:001:1256, наданої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Бузівської сільської ради Жашківського району Черкаської області. У травні 2018 року він передав всі необхідні правоустановчі документи на вищевказану частку земельної ділянки керівнику ПСП "Канюківське" ОСОБА_3 для оформлення договору оренди земельної ділянки з ним як новим власником та орендодавцем. При передачі документів орендарю ним були оговорені умови, що договір повинен бути укладений на термін до 01 січня 2020 року. У березні 2019 року йому стало відомо, що орендар ПСП "Канюківське" заключив з ним договір оренди земельної ділянки терміном до 01 січня 2025 року, який він не підписував. Крім того, вказаний договір 15 січня 2018 року зареєстрований у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Договір оренди землі без номера від 16 червня 2016 року та акт приймання-передачі об'єкта оренди, примірник якого переданий орендодавцю орендарем, не має підпису орендодавця ОСОБА_1, але має підпис орендаря ОСОБА_3 та скріплений печаткою ПСП "Канюківське". При цьому, у примірнику договору оренди землі без номера від 16 червня 2016 року та акті приймання-передачі об'єкта оренди по договору оренди від 16 червня 2016 року, переданого орендарем для державної реєстрації речових прав на нерухоме майно і який знаходиться у державного реєстратора Лозіцької Ю. В., в графі "підпис орендодавця" стоїть підпис, але він вчинений не ОСОБА_1, а іншою особою. Вказані факти свідчать про те, що орендар при укладенні договору оренди землі вчинив дії, які не відповідали його внутрішній волі (намірам). За таких обставин позивач просив суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 16 червня 2016 року для ведення товарного сільськогосподарського виробництва 1/2 частки земельної ділянки, площею 2,5092 га, кадастровий номер 7120981200:02:001:1256, що розташована в адміністративних межах Бузівської сільської ради Жашківського району Черкаської області, який укладено між ОСОБА_1 та ПСП "Канюківське". Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Жашківського районного суду Черкаської області від 25 травня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір оренди землі від 16 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ПСП "Канюківське", на Ѕ частку земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 2,5092 га, розташовану на території Бузівської сільської ради Жашківського району Черкаської області, кадастровий номер 7120981200:02:001:1256. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний договір оренди землі позивач не підписував, тобто правочин був укладений без волевиявлення останнього, а тому наявні підстави для визнання договору оренди землі недійсним. Передчасною є вимога про зобов'язання реєстраційної служби внести до державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про припинення договору оренди земельної ділянки, який укладено між ОСОБА_1 та ПСП "Канюківське", оскільки рішення суду, що набрало законної сили, про визнання договору недійсним, є підставою для внесення відповідних записів до вказаного реєстру. Позивач не зазначав реєстраційну службу як відповідача, отже не може вимагати від реєстратора вчинення певних дій. Крім цього, відсутня відмова реєстратора у вчинені відповідних дій. Постановою Черкаського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 25 травня 2020 року скасовано та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано запис про державну реєстрацію речового права, проведену державним реєстратором виконавчого комітету Жашківської міської ради Черкаської області Підгаєцькою Л. В. 26 березня 2018 року, а саме - договір оренди Ѕ земельної ділянки номер: б/н, виданий 16 червня 2016 року (кадастровий номер 7120981200:02:001:1256). В частині позовних вимог про визнання недійсним договору оренди землі відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки підпис у графі "орендодавець" оригіналу спірного договору оренди земельної ділянки та ПСП "Канюківське" та підписи в графі "орендодавець" у акті приймання-передачі об'єкта оренди та додатковій угоді щодо виплати орендної плати до договору оренди землі від 16 червня 2016 року виконані не ОСОБА_1, що встановлено почеркознавчою експертизою, а тому договір оренди землі від 16 червня 2016 року є неукладеним і у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору оренди землі слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту. Натомість, реєстрація права оренди ПСП "Канюківське" на підставі неукладеного договору оренди землі не відповідає вимогам закону, а тому слід скасувати запис про державну реєстрацію вказаного речового права. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У листопаді 2020 року ПСП "Канюківське" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Черкаського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року, та з урахуванням уточненої касаційної скарги, поданої у грудні 2020 року, просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає порушення судом норм процесуального права, оскільки апеляційний суд, відмовляючи у проведенні повторної експертизи, необґрунтовано відхилив клопотання учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Вказаний висновок почеркознавчої експертизи є упередженим, необґрунтованим та таким, що суперечить іншим доказам по справі. Позивач не заперечував наявності своєї волі на укладення спірного правочину. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 10 листопада 2020 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 20120 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно із свідоцтвами про право на спадщину за законом від 08 квітня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є спадкоємцями майна померлого ОСОБА_2 в розмірі Ѕ частки кожний, що складається з земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,5092 га, кадастровий номер 7120981200:02:001:1256, що розташована в адміністративних межах Бузівської сільської ради Жашківського району Черкаської області. Відповідно до договору оренди землі від 16 червня 2016 року, укладеного орендодавцем ОСОБА_1 з однієї сторони та орендарем ПСП "Канюківське" з іншої сторони, орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться в с. Бузівка Жашківського району Черкаської області, площею 1,2546 га, кадастровий номер 7120981200:02:001:1256, який укладено на строк дії до 01 січня 2025 року. Вказаний договір зареєстровано 08 квітня 2016 року, номер запису 14082213, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, де зазначено строк дії договору оренди до 01 січня 2025 року. Згідно з висновком експерта за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи №100,129,130/20-23 від 10 березня 2020 року, підпис у графі "орендодавець" оригіналу договору оренди земельної ділянки кадастровий номер 7120981200:02:001:1256 в межах Бузівської сільської ради Жашківського району Черкаської області, який укладено між ОСОБА_1 та ПСП "Канюківське" та підписи в графі "орендодавець" в акті приймання-передачі об'єкта оренди та додатковій угоді щодо виплати орендної плати до договору оренди землі від 16 червня 2016 року виконані не ОСОБА_1. Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Згідно із частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з положеннями частини другої та третьої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, а волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Таким чином, наявність волевиявлення учасника правочину на укладання угоди, саме на зазначених в ній умовах, вільність такого волевиявлення і відповідність його внутрішній волі є необхідною умовою дійсності правочину. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа. Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Встановивши, що ОСОБА_1 заперечував факт підписання договору оренди землі від 16 червня 2016 року, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що відповідач не спростував доводи позивача про відсутність його волевиявлення на укладання спірної угоди. До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 26 червня 2019 року у справі №193/344/17 (провадження №61-37522св18) та від 16 вересня 2020 року у справі №500/1559/15-ц (провадження №61-2411св19). Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір оренди землі від 16 червня 2016 року, посилаюсь на те, що вказану угоду він не укладав, а відтак не міг її підписати фізично. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового РІШЕННЯ: Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц. Установивши, що підпис від імені ОСОБА_1 у договорі оренди землі від 16 червня 2016 року виконаний не ним, а іншою особою, яка не мала належних повноважень на вчинення такої дії, оспорюваний договір укладений без волевиявлення позивача, який не погоджував істотні умови договору оренди землі, суд апеляційної інстанції, дослідивши докази у справі у їх сукупності та взаємозв'язку, надавши їм належну правову оцінку, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для скасування запису про державну реєстрацію речового права, проведену державним реєстратором виконавчого комітету Жашківської міської ради Черкаської області Підгаєцькою Л. В. 26 березня 2018 року. Схожий за змістом висновок у справі з подібними правовідносинами висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року (справа №915/127/18, провадження №12-184гс18). У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №5 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду" судам роз'яснено, що висновок експертизи може бути доказом у справі лише в тому разі, коли експертиза була проведена на підставі ухвали суду відповідними судово-експертними установами. Вирішуючи спір, суди підставно врахували висновок за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи №100,129,130/20-23 від 10 березня 2020 року. Вказаний висновок є категоричним, тому підстав для призначення повторної експертизи суд відповідно до статті 113 ЦПК України не мав. Доводи касаційної скарги про недопустимість цього доказу є безпідставними та необґрунтованими. Крім того, суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами (суду першої інстанції у нескасованій апеляційним судом частині) норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими. Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи. Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення (суду першої інстанції у нескасованій апеляційним судом частині) ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства "Канюківське" залишити без задоволення, а рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 25 травня 2020 року (у нескасованій апеляційним судом частині) та постанову Черкаського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 квітня 2021 року м. Київ справа №675/1561/19 провадження №61-2548св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, державний реєстратор Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Кметь Володимир Леонідович, ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року у складі судді Демчука П. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Янчук Т. О., Купельського А. В., Ярмолюка О. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, державного реєстратора Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Кметя Володимира Леонідовича, ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро", про визнання незаконною бездіяльності, визнання незаконним наказу, скасування державної реєстрації права власності, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації речового права. Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. Постановою Хмельницького апеляційного суду від 10 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року залишено без змін. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, залишаючи скаргу без розгляду, виходив із того, що позивачка, яка належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи, повторно не з'явилася у судове засідання, про причини неявки не повідомляла, до суду із заявою про розгляд справи за її відсутності не зверталась. При цьому поважність причини повторної неявки позивачки не має правового значення для вирішення питання про залишення позову без розгляду. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У лютому 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 грудня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що у судове засідання, призначене на 07 серпня 2020 року, представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з продовженням Кабінетом Міністрів України карантину до 31 серпня 2020 року, спричиненого коронавірусом SARS-CoV-2, а у судове засідання, призначене на 03 вересня 2020 року, подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з перебуванням представника позивачки у відпустці, тобто зазначалися поважні причини неявки у судові засідання, проте всупереч заявленим клопотанням, порушуючи право позивача на справедливий суд, судами прийнято незаконне РІШЕННЯ: У березні 2021 року від Товариства з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро" надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3, у якому заявник просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. 16 березня 2021 року до Верховного Суду надійшла справа. Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке. Обставини встановлені судами Ухвалою судді Ізяславського районного суду Хмельницької області від 21 серпня 2019 року прийнято позовну заяву ОСОБА_1 до розгляду та відкрито провадження, призначено підготовче судове засідання у цій справі, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження. Ухвалою суду від 05 грудня 2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 22 січня 2020 року о 15 год 00 хв. 22 січня 2020 року ОСОБА_3 надіслала до суду клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв'язку із хворобою доньки. Розгляд справи перенесено на 26 лютого 2020 року о 15 год 00 хв. 26 лютого 2020 року ОСОБА_1 брала участь у судовому засіданні через свого представника адвоката Кривінчук О. В., повноваження якої підтверджуються ордером серії АА №061231 від 30 жовтня 2019 року, у якому у справі оголошено перерву. У зв'язку з неявкою позивача та її представника у судове засідання, призначене на 07 серпня 2020 року, та наявності клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3, про відкладення розгляду справи у зв'язку з продовженням Кабінетом Міністрів України карантину до 31 серпня 2020 року, спричиненого коронавірусом SARS-CoV-2, судом відкладено розгляд справи на 03 вересня 2020 року о 12 год 00 хв. У судове засідання, призначене на 03 вересня 2020 року, позивач та її представник повторно не з'явилися, про дату, час та місце проведення цього судового засідання позивач повідомлена належним чином, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення їй судової повістки 19 серпня 2020 року. Представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи. Позивачка не повідомляла суд про причини неявки, заяву про розгляд справи за її відсутності не подавала. Заява представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи у зв'язку з відпусткою, доказами про перебування у відпустці не підтверджена. (т. 2, а. с. 7). Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 10 грудня 2020 року, позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду у зв'язку із повторною неявкою позивача у судове засідання. Нормативно-правове обґрунтування За змістом статей 43, 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами. Відповідно до частини третьої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин. У справах "Осман проти Сполученого королівства" та "Креуз проти Польщі" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) роз'яснив, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. У справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії" від 07 липня 1989 року ЄСПЛ вказав, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Відповідно до частин п'ятої статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Встановивши, що позивач повторно не з'явилася у судове засідання і не повідомила про причини своєї неявки, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про залишення позову без розгляду у зв'язку із повторною неявкою ОСОБА_1 у судове засідання. Доводи касаційної скарги про те, що у судове засідання, призначене на 07 серпня 2020 року, представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з продовженням Кабінетом Міністрів України карантину до 31 серпня 2020 року, спричиненого коронавірусом SARS-CoV-2, а у судове засідання, призначене на 03 вересня 2020 року, подано представником позивача клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з перебуванням її у відпустці, Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані, оскільки суд першої інстанції правильно не надавав оцінку обставинам, на які посилалась представник позивача у своєму клопотання про відкладення розгляду справи, як на поважні причини, оскільки до клопотання не було долучено представником позивача жодного доказу, який би підтверджував існування указаних у клопотанні обставин, а саме: перебування представника у відпустці. Отже, висновки суду першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону та узгоджуються з нормами процесуального права, які судами правильно застосовані. Враховуючи викладене, Верховний Суд визнає касаційну скаргу необґрунтованою, оскільки правильне застосовування норм права в оскаржуваних судових рішеннях є очевидним. Частинами третьою та четвертою статті 406 ЦПК Українивизначено, що касаційна скарга на ухвалу судів першої чи апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 406, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 03 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 10 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 вересня 2021 року м. Київ справа №548/1244/18 провадження №61-4700св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство Відродження", відповідачі: ОСОБА_1, фізична особа-підприємець ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (письмового провадження) касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2019 року в складі Миркушіної Н. С. та постанову Полтавськогоапеляційного суду від 12 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Триголова В. М., Одринської Т. В., Пікуля В. П., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство Відродження" (далі - ТОВ "Підприємство Відродження") звернулося до суду з позовомдо ОСОБА_1, фізичної особа-підприємця ОСОБА_2 та просило - визнати поновленим між товариством та ОСОБА_1, як спадкоємцем після ОСОБА_3, на строк 7 років, визначивши орендну плату в розмірі 10 відсотків від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, договір оренди землі від 01 червня 2011 року щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення загальною площею 2, 7737 га, кадастровий номер якої 5324884400:000:023:0021, що знаходиться на території Петракіївської сільської ради Хорольського району Полтавської області, який зареєстрований в Хорольському районному відділі Полтавської РФ центру ДЗК, про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 05 березня 2012 року за №5324884400:000:023:0021; - визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 25 квітня 2018 року, укладений між відповідачами відносно вищевказаної земельної ділянки та скасувати реєстрацію права оренди, що виникла за цим договором. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 01 червня 2011 року між ТОВ "Підприємство Відродження" та ОСОБА_3 було укладено договір оренди земельної ділянки, площею 2, 7737 га, для товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Петракіївської сільської ради Хорольського району, строком на 5 років, з переважним правом орендаря поновити договір на новий строк. Вказаний договір був зареєстрований у Хорольському районному відділі Полтавської РФ центру ДЗК 05 березня 2012 року. У 2017 році товариство зверталося до ОСОБА_3 з листами-повідомленнями про поновлення договору оренди землі, до яких був доданий проект додаткової угоди. Жодної відповіді на листи-повідомлення не отримали, а тому восени 2017 року засіяли земельну ділянку, а 27 квітня 2018 року дізналися, що ОСОБА_3 помер. Право власності на спірну земельну ділянку в порядку спадкування набув відповідач ОСОБА_1, а тому 03 травня 2018 року вони звернулися до нього з листом-повідомленням про поновлення договору оренди землі, до якого додали проект додаткової угоди. У подальшому їм стало відомо, що 25 квітня 2018 року ОСОБА_1 уклав з ФОП ОСОБА_2 договір оренди землі від 25 квітня 2018 року щодо вищезазначеної земельної ділянки, чим порушив переважне право ТОВ "Підприємство Відродження" на поновлення договору оренди землі на цю земельну ділянку. Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року, позов задоволено. Визнано поновленим між ТОВ "Підприємство Відродження" та ОСОБА_1 як спадкоємцем після ОСОБА_3, на строк 7 років, визначивши орендну плату в розмірі 10 відсотків від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, договір оренди земельної ділянки від 01 червня 2011 року щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення загальною площею 2, 7737 га, кадастровий номер якої 5324884400:00:023:0021, що знаходиться на території Петракіївської сільської ради Хорольського району Полтавської області, який зареєстрований в Хорольському РВ Полтавської РФ "Центр ДЗК", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 05 березня 2012 року за №532480004001969. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 25 квітня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2, відносно земельної ділянки площею 2, 7737 га ріллі, для товарного сільськогосподарського товариства, на території Петракіївської сільської ради Хорольського району, кадастровий номер якої 5324884400:00:023:0021, та скасовано реєстрацію права оренди, що виникли за цим договором. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач дотримався процедури й строків, установлених частинами першою-п'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі", про наміри поновити дію договору повідомляв відповідача ОСОБА_1, який, у свою чергу, своєчасно не повідомив орендаря про свої наміри скористатися правом на укладення договору оренди землі з іншою особою, а тому дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У березні 2020 року ФОП ОСОБА_2, через свого представника ОСОБА_4, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2019 року та постанову Полтавськогоапеляційного суду від 12 лютого 2020 року й ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Підставами касаційного оскарження зазначає неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме: - застосування норми права без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року в справі №594/376/17-ц, у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі №312/344/17, від 16 січня 2019 року в справі №312/337/17, від 23 січня 2019 року в справі №312/265/17, від 06 березня 2019 року в справі №312/333/17, від 06 березня 2019 року в справі №312/246/17, від 09 грудня 2019 року в справі №378/319/18, від 11 квітня 2019 року в справі №903/847/17, від 04 квітня 2019 року в справі №905/174/18, від 19 березня 2019 року в справі №908/1805/17, від 19 березня 2019 року в справі №908/2484/17, від 06 березня 2019 року в справі №916/600/18, від 20 лютого 2019 року в справі №915/1401/17, від 13 лютого 2019 року в справі №911/3225/17, від 16 січня 2019 року в справі №908/127/17, від 15 січня 2019 року в справі №922/1464/18, від 11 грудня 2018 року в справі №921/43/18, від 06 грудня 2018 року в справі №908/1634/17, від 06 грудня 2018 року в справі №915/456/17, від 11 вересня 2018 року в справі №911/1170/17 та від 10 вересня 2018 року в справі №920/739/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; - судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що звернувшись 03 травня 2018 року до ОСОБА_5, як до нового власника земельної ділянки, з листом-повідомленням про поновлення договору оренди землі, позивач пропонував йому укласти договір на нових (змінених) умовах, на які ОСОБА_5 не погодився, про що свідчить надіслана ним позивачу в місячний строк з дня отримання цього повідомлення відповідь. При цьому до 03 травня 2018 року ОСОБА_5 не знав та не міг знати про наявність будь-яких прав на успадковану ним земельну ділянку, а тому його дії щодо укладення оспорюваного правочину були добросовісними. Таким чином, враховуючи відсутність досягнення згоди між позивачем та ОСОБА_5 щодо продовження орендних відносин, переважне право ТОВ "Підприємство Відроження" на поновлення договору оренди землі, строк дії якого закінчився 05 березня 2017 року, не було порушено, у зв'язку з чим підстав для задоволення позову не було. Окрім цього зазначає, що суди не звернули уваги на те, що обраний позивачем спосіб захисту - визнання договору оренди землі поновленим, є неналежним способом захисту, оскільки можливий лише у випадку ініціювання поновлення договору оренди землі на підставі частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", яка передбачає поновлення договору на той самий строк на тих самих умовах, тоді як позивач звернувся з цими вимогами з підстав, передбачених частинами першою-п'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі", яка передбачає переговірний процес досягнення згоди щодо нових істотних умов договору оренди, а відтак належним способом захисту в цьому випадку є позов про визнання укладеною додаткової угоди із викладенням її змісту. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 22 квітня 2020 року справа №548/1244/18 надійшла до Верховного Суду. Позивач надіслав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення. Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Фактичні обставини, встановлені судами Суди встановили, що 01 червня 2011 року між ТОВ "Підприємство Відродження" та ОСОБА_3 було укладено договір оренди земельної ділянки площею 2, 7737 га, для товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5324884400:000:023:0021, що знаходиться на території Петракіївської сільської ради Хорольського району, строк на 5 років. Договір зареєстрований у Хорольському районному відділі Полтавської РФ центру ДЗК 05 березня 2012 року. 03 лютого 2017 року та позивач звернувся до ОСОБА_3 з листом-повідомленням про поновлення вищезазначеного договору та додав проект додаткової угоди. 27 березня 2017 року позивач повторно надіслав такий лист. Восени 2017 року позивач засіяв вищевказану земельну ділянку, яка була передана йому за договором оренди від 01 червня 2011 року. Згідно з довідкою Петракіївської сільської ради Хорольського району Полтавської області від 27 квітня 2018 року, ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер. Спадкоємцем після його смерті є відповідач ОСОБА_3, який 20 квітня 2018 року зареєстрував за собою право власності на спірну земельну ділянку. 25 квітня 2018 року ОСОБА_1 уклав з ФОП ОСОБА_2 договір оренди землі від 25 квітня 2018 року на земельну ділянку, кадастровий номер якої 5324884400:000:023:0021, що знаходиться на території Петракіївської сільської ради Хорольського району. 03 травня 2018 року позивач звернувся до ОСОБА_1 з листом-повідомленням про поновлення договору оренди землі, до якого додав проект додаткової угоди. Істотними умовами, що пропонувалися відповідачу, є строк дії договору вже не на 5, як було раніше, а на 7 років, із збільшеною орендною платною у розмірі 10% від нормативно грошової оцінки. 22 травня 2018 року ОСОБА_6 надіслав на адресу ТОВ "Підприємство Відродження" лист-повідомлення, у якому зазначав про те, що не бажає поновлювати (продовжувати) дію договору. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У частинах другій, третій, восьмій та одинадцятій статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. У разі смерті орендодавця до спливу строку дії договору оренди землі орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це спадкоємця земельної ділянки протягом місяця з дня, коли йому стало відомо про перехід права власності на земельну ділянку. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді. У разі смерті орендодавця перебіг строків, визначених частинами другою, п'ятою, шостою, восьмою цієї статті, зупиняється до моменту повідомлення орендаря про перехід права власності на земельну ділянку. З дня, коли орендарю стало відомо про перехід права власності на земельну ділянку до спадкоємця або територіальної громади, перебіг зазначених строків продовжується з урахуванням строку, що минув до їх зупинення (частини дев'ята та десята статті 33 Закону України "Про оренду землі"). Поновлення договору оренди землі у судовому порядку в спосіб, передбачений статтею 33 Закону України "Про оренду землі", вимагає укладення додаткової угоди між сторонами як єдиної підстави продовження орендних прав і обов'язків на новий строк. Додаткова угода до договору оренди землі, зміст якої зафіксований у рішенні суду, відповідно до пункту 1 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" є підставою для державної реєстрації права оренди на новий строк у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У частині другій статті 16 ЦК України передбачано, зокрема, такі способи захисту цивільних прав та інтересів судом, як визнання права, визнання правочину недійсним, зміна та припинення правовідношення. Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі №754/5841/17 (провадження №61-17966св19) та від 26 травня 2021 року в справі №322/287/18 (провадження №61-6042св19). Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 травня 2020 року в справі №908/299/18 (провадження №12-136гс19) зроблено висновок про те, що при вирішенні спірних правовідносин щодо поновлення договору оренди шляхом укладення додаткової угоди до договору оренди землі, обов'язковість укладення якої передбачена частиною восьмою статті 33 Закону України "Про оренду землі", належним способом захисту порушеного права є визнання укладеною додаткової угоди саме із викладенням її змісту. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі №378/596/16-ц (провадження №14-545цс19) вказано, що визнання договору оренди поновленим фактично є констатацією судом обставин продовження орендних правовідносин, а не зміною правовідношення судом та поновленням договору у судовому порядку у розумінні положень статей 16 та 651 ЦК України. Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин. Звертаючись до суду з цим позовом, позивач, серед іншого, просив визнати поновленим договір оренди земельної ділянки від 01 червня 2011 року на частково змінених умовах щодо розміру орендної плати й строку дії договору оренди земельної ділянки. Позовної вимоги про визнання укладеної додаткової угоди до вказаного договору оренди позивач не заявляв. Таким чином, оскільки позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх порушених прав, у задоволенні позовних вимог у частині визнання договору оренди поновленим необхідно відмовити. У зв'язку з відсутністю підстав для задоволення позову в частині визнання поновленим договору оренди землі немає й підстав для задоволення похідних вимог про визнання недійсним договору оренди землі та скасування реєстрації права оренди. За викладених обставин помилковим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Враховуючи доводи та вимоги касаційної скарги, а також висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі №908/299/18 (провадження №12-136гс19) та від 29 вересня 2020 року в справі №378/596/16-ц (провадження №14-545цс20), у постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі №754/5841/17 (провадження №61-17966св19) та від 26 травня 2021 року в справі №322/287/18 (провадження №61-6042св19), колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій й ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з підстав, наведених вище. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу задоволено, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовано та в задоволенні позову відмовлено, то сплачений ФОП ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 5 286 грн та за подання касаційної скарги в сумі 7 048 грн підлягає стягненню з ТОВ "Підприємство Відродження" на його користь. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 10 жовтня 2019 року та постанову Полтавськогоапеляційного суду від 12 лютого 2020 року скасувати й ухвалити нове РІШЕННЯ: відмовити в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство Відродження" до ОСОБА_1, фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання договору оренди землі поновленим, визнання договору оренди землі недійсним та скасування реєстрації речових прав. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство Відродження" на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 12 334 грн судового збору. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 червня 2021 року м. Київ справа №181/596/19 провадження №61-10969св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., позивач - Приватне сільськогосподарське підприємство "Мрія", відповідачі: Межівська селищна рада Межівського району Дніпропетровської області, Фермерське господарство "Птиця А. П.", ОСОБА_1, третя особа - Межівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" на рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 06 листопада 2019 року в складі судді Юр'євої О. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2020 року в складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У травні 2019 року Приватне сільськогосподарське підприємство "Мрія" (далі - ПСП "Мрія") звернулося до суду з позовом до Межівської селищної ради Межівського району Дніпропетровської області, Фермерського господарства "Птиця А. П." (далі - ФГ "Птиця А. П."), ОСОБА_1, третя особа - Межівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, визнання та скасування рішення органу місцевого самоврядування. Позовна заява мотивована тим, що 08 грудня 2014 року на підставі розпорядження Межівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 20 листопада 2014 року № Р-522/0/313-14, № Р-523/0/313-14 та № Р-524/0/313-14 між ПСП "Мрія" та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області укладено договори оренди земельних ділянок, які є не витребуваними паями, що розташовані на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, а саме: пай № НОМЕР_1 площею 7,7989 га, пай № НОМЕР_2 площею 6,6064 га, та пай № НОМЕР_3 площею 6,5182 га, та додаткові угоди від 20 квітня 2018 року №40, №41 та №44 про перегляд розміру орендної плати. Строк дії договорів становить п'ять років - до 08 грудня 2019 року, на підставі акта прийому-передачі земельні ділянки передані у користування ПСП "Мрія". Договори оренди зареєстровано виконавчим комітетом Райпільської сільської ради Межівського району, про що зроблені запис в Книзі реєстрації договорів. До закінчення строку дії договорів оренди між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П." були укладені договори оренди земельних ділянок №4, №5 та №6 строком на 49 років, які 04 квітня 2019 року зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Петропавлівської районної державної адміністрації Руденко Ю. П. Позивачу про це стало відомо навесні 2019 року при виконанні невідомими особами сільськогосподарських робіт на спірних земельних ділянках за допомогою спеціалізованої техніки. За заявою директора ПСП "Мрія" внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) відомості та розпочато кримінальне провадження по факту самовільного захоплення земельної ділянки загальною площею 39,9918 га, яка складається з земельних ділянок з кадастровими номерами: 1222687700:02:002:0664, 1222687700:02:002:0665, 1222687700:02:002:0666. Такими протиправними діями відповідачів порушено переважне право позивача на переукладання договору оренди землі після витребування власником свого земельного паю у зв'язку з укладанням договору оренди з новим орендарем без розірвання договору оренди землі з ПСП "Мрія". З урахуванням уточнених позовних вимог ПСП "Мрія" просило суд визнати недійсними договори оренди земельних ділянок площею 6,6064 га, 7,7989 га, 6,5182 га (кадастрові номери: 1222687700:02:002:0664, 1222687700:02:002:0665, 1222687700:02:002:0666), розташованих на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, укладені 04 квітня 2019 року між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П."; визнати недійсними та скасувати рішення Межівської селищної ради Дніпропетровської області від 28 березня 2019 року №926? 18/VII, №927-18/VII та №928-18/VII "Про передачу у власність ОСОБА_1 земельних ділянок з кадастровими номерами 1222687700:02:002:0664, 1222687700:02:002:0665 та 1222687700:02:002:0666"; вирішити питання щодо розподілу судових витрат. Рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 06 листопада 2019 року в задоволенні позову ПСП "Мрія" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх безпідставності та недоведеності, прийшовши до висновку, що спірні земельні ділянки були виділені в натурі з єдиного земельного масиву і у зв'язку з цим предмет договорів оренди земельних часток (паїв), укладених між ПСП "Мрія" та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області змінився, оскільки паї зазначалися в умовних кадастрових гектарах і вказували на наявність речового, а не майнового права, а тому суд вважав цю обставиною підставою для застосування пункту 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, за яким передбачено припинення його дії у разі витребування паю його власником. Орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки, при цьому на зазначені правовідносини не розповсюджується правило переважного права на оренду. З моменту виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) та з моменту виникнення права власності на земельну ділянку в порядку, встановленому законодавством, сертифікат, на підставі якого укладено договір, утратив чинність, а укладений між сторонами договір оренди земельної частки (паю), є припиненим. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2020 року апеляційну скаргу ПСП "Мрія" залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оспорювані договори оренди між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П. " укладалися стосовно певних земельних ділянок з певними кадастровими номерами на підставі свідоцтв про право власності на земельні ділянки, які були ідентифіковані кадастровими номерами, тобто мова йдеться вже про зовсім інше майно, яке не є тотожним з тим, стосовно якого були укладені договори оренди ПСП "Мрія" з Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області від 08 грудня 2014 року. Також апеляційний суд зазначив, що позивач орендував, відповідно до договорів від 08 грудня 2014 року, не виділені в натурі земельні ділянки, які мають статус об'єктів нерухомого майна, а лише не витребувані паї, які не були сформовані у земельні ділянки. Крім того, договір оренди земельних ділянок від 08 грудня 2014 року припинено на підставі пункту 34, за умовами якого договір припиняє свою дію у разі витребування паю його власником. Орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки, при цьому на зазначені правовідносини не поширюється правило переважного права на оренду. Разом з тим, апеляційний суддійшов висновку про те, що рішення Межівської селищної ради "Про передачу земельної ділянки у власність" від 28 березня 2019 року є актом одноразового застосування, вичерпує свою дію фактом його виконання. Рішення прийняте на законних підставах з метою реалізації судового рішення про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на території Межівської селищної ради (територія колишньої Райпільської сільської ради). Крім того, апеляційний суд зазначив, що положення статті 148-1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки ОСОБА_1 набула спірні земельні ділянки у власність у порядку спадкування права на невитребувані частки (паї), тому на неї не можуть переходити права і обов'язки попереднього власника, оскільки вказаного власника до витребування вказаного паю не було. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи У липні 2020 року ПСП "Мрія" із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 06 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені вище судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій: - не врахували, що оформлення права власності на земельну ділянку дію раніше укладених їх власниками договорів оренди земельних паїв автоматично не припиняє, такі договори підлягають переукладенню, а припинення дії договору оренди земельних паїв має місце тільки після їх переукладення, відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку; - помилково дійшли висновку про припинення договору оренди земельних ділянок від 08 грудня 2014 року укладеного між ПСП "Мрія" та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області; - не врахували, що укладення договору оренди земельних ділянок від 04 квітня 2019 року №2 між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця" порушує права ПСП "Мрія", передбачені статтею 25 Закону України "Про оренду землі"; - не врахував висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, що викладені у постановах від 19 березня 2019 року у справі №924/468/14, від 22 травня 2019 року у справі №904/3558/18. Крім того, вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування права у подібних правовідносинах стосовно питання правомочності виділення в натурі земельної ділянки власнику земельного паю за рахунок колективного сільськогосподарського підприємства, членом якого власник паю не був. ПСП "Мрія" із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслало до Верховного Суду пояснення до касаційної скарги, в яких позивач просить розглянути вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки ФГ "Птиця А. П." У жовтні 2020 року Межівська селищна рада із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ПСП "Мрія", в якому, посилаючись на необґрунтованість, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Разом з тим, зазначає, що строк дії договору оренди невитребуваних земельних ділянок закінчується в разі набуття права власності на земельну ділянку і визначається днем отримання документа, що підтверджує право власності на неї. У жовтні 2020 року ФГ "Птиця А. П. " із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ПСП "Мрія",в якому, зазначило про її необґрунтованість та безпідставність доводів, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. У лютому 2021 року ПСП "Мрія" із застосуванням засобів поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 липня 2020 року касаційна скарга ПСП "Мрія" передана на розгляд судді-доповідачу ОСОБА_2. Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПСП "Мрія" з підстав визначених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), витребувано матеріали справи №181/596/19 із Межівського районного суду Дніпропетровської області та надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу. У жовтні 2020 року матеріали цивільної справи №181/596/19 надійшли до Верховного Суду. Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2020 року №2766/0/226-20 у зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2, на підставі службової записки секретаря Другої судової палати Червинської М. Є. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи №181/596/19. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 листопада 2020 року касаційну скаргу ПСП "Мрія" передано на розгляд судді-доповідача Гулейкову І. Ю. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням виконавчого комітету Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області від 24 листопада 2014 року №59-61 зареєстровано договори оренди на невитребувані земельні паї № № НОМЕР_1, НОМЕР_2 та НОМЕР_4. Згідно з договорами оренди земельних ділянок від 08 грудня 2014 року, орендодавець - Межівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області на підставі розпоряджень голови райдержадміністрації від 20 листопада 2014 року № Р? 522/0/313-14, № Р-523/0/313-14 та № Р-524/0/313-14 надав орендарю - ПСП "Мрія" земельні ділянки, площею 7,7989 га, 6,6064 га та 6,5182 га (невитребувані паї колишнього Колективного сільськогосподарського підприємства "13? річчя Жовтня" (далі - КСП "13-річчя Жовтня")), розміщені на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області у платне користування, строком на п'ять років. Пунктом 34 договору оренди земельної ділянки передбачено припинення його дії у разі витребування паю його власником. В цьому випадку даний договір припиняється, а орендар і власник паю за власним бажанням можуть заключити між собою договір оренди земельної ділянки. Актами про прийом та передачу земельних ділянок в оренду ПСП "Мрія", без дати, підтверджується передача Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області ПСП "Мрія", в особі голови, земельних ділянок в натурі (на місцевості) за рахунок земель Райпільської сільської ради площами 7,7989 га, 6,6064 га та 6,5182 га, в тому числі рілля 7,7989 га, 6,6064 га та 6,5182 га (невитребувані паї № НОМЕР_4 колишнього КСП "13-річчя Жовтня") терміном на 5 років для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Суди встановили, що ОСОБА_1 15 березня 2019 року звернулася до Межівської селищної ради із заявою про затвердження технічної документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 6,5182 га, 7,7989 га та 6,6064 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення за адресою: Райпільська сільська рада, кадастрові номери 1222687700:02:002:0664, 1222687700:02:002:0665 та 1222687700:02:002:0666, які рішеннями Межівської селищної ради №926-18/VII, №927-18/VII та №928-18/VII від 28 березня 2019 року були затверджені та передані у власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва відповідачу ОСОБА_1. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, земельні ділянки площами 6,5182 га, 7,7989 га та 6,6064 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва з кадастровими номерами 1222687700:02:002:0664, 1222687700:02:002:0665 та 1222687700:02:002:0666 відповідно, належать ОСОБА_1. Також встановлено, що орендодавцем ОСОБА_1 надано в оренду, а орендарем ФГ "Птиця А. П." прийнято в строкове платне користування земельні ділянки, що призначені для сільськогосподарських потреб, площею 6,6064 га, кадастровий номер 1222687700:02:002:0665, площею 7,7989 га, кадастровий номер 1222687700:02:002:0666 та площею 6,5182 га, кадастровий номер 1222687700:02:002:0664, які знаходиться на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області. Договори укладено на 49 років, які пройшли державну реєстрацію 04 квітня 2019 року, що підтверджується відповідними витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права. Крім того, за клопотанням позивача, судом також були витребувані свідоцтва про право на спадщину за законом на ім'я відповідача ОСОБА_1, посвідчені приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області 02 березня 2018 року та 20 липня 2018 року, зареєстровані в реєстрі за №255 та №902, що спадкоємцем майна у вигляді права на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває в колективній власності КСП "Райпільське" в с. Райполе Межівського району Дніпропетровської області після смерті ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є сестра та донька останніх - ОСОБА_1. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, посвідченим приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області від 21 травня 2018 року, зареєстрованого в реєстрі за №594 спадкоємцем майна у вигляді права на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває в колективній власності КСП "Райпільське" в с. Райполе Межівського району Дніпропетровської області після смерті ОСОБА_5 є донька останнього - ОСОБА_1. Нормативно-правове обґрунтування Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частини перша та друга статті 15 ЦК України). За змістом наведених положень способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Іншими словами, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Згідно з частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Підставами для визнання недійсними правочину за змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України є недотримання в момент вчинення такого правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 кодексу, зміст якого не може суперечити як кодексу, так і іншим актам цивільного законодавства. Положеннями частини першої статті 16, частини третьої статті 215 ЦК України, передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, сторона або інша заінтересованаособа може заперечити його дійсність на підставах, встановлених законом, у судовому порядку для захисту своїх прав чи інтересів. Відповідно до частини першої статті 14 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі укладається в письмовій формі, а статтею 18 цього Закону передбачено, що договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Земельна частка (пай) є правом на умовну земельну частку в гектарах з відповідною грошовою оцінкою без виділення у загальному масиві земель. Поняття "земельна частка (пай) " безпосередньо пов'язане з паюванням земель сільськогосподарського призначення, що належали власникам на праві колективної власності. Указом Президента України від 08 серпня 1995 року №720 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" при паюванні земель було передбачено визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості). Частиною другою розділу IX "Перехідні положення" Закону України "Про оренду землі" передбачено, що громадяни - власники сертифікатів на право на земельну частку (пай) до виділення їм у натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право укладати договори оренди земель сільськогосподарського призначення, місце розташування яких визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування, відповідно до цих сертифікатів з дотриманням вимог цього Закону. Після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Припинення дії договору оренди допускається лише у випадках, визначених цим Законом. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що набуті у власність ОСОБА_1 спірні земельні ділянки мали статус невитребуваних земельних паїв, їх було виділено в натурі з єдиного земельного масиву. Таким чином, предмет договорів оренди земельних ділянок від 08 грудня 2014 року, земельні частки (пай), укладених між ПСП "Мрія" та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області, змінився, оскільки пай зазначався в умовних кадастрових гектарах і вказував на наявність речових, а не майнових прав, що спростовує доводи касаційної скарги у відповідній частині. Крім того, такі договори укладалися не з ОСОБА_1, яка стала власником земельних ділянок. Верховний Суд також погоджується з висновком судів про те, що договори оренди земельних ділянок від 08 грудня 2014 року припинено на підставі пункту 34, за умовами якого, договір припиняє свою дію у разі витребування паю його власником. Орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки, при цьому на зазначені правовідносини не поширюється правило переважного права на оренду. Ураховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку про те, що оспорювані позивачем договори оренди земельних ділянок від 04 квітня 2019 року укладалися ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П. " щодо конкретних земельних ділянок, яким присвоєно кадастровий номер, та належних орендодавцю на праві власності, тобто щодо зовсім іншого нерухомого майно, яке не є тотожним з тим, стосовно якого 08 грудня 2014 року були укладені договори оренди земельних ділянок між ПСП "Мрія" та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області. Доводи касаційної скарги про те, що оформлення права власності на земельну ділянку автоматично не припиняє дію раніше укладеного її власниками договору оренди земельних паїв, а такі договори підлягають переукладанню, є безпідставними, оскільки пунктом 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, укладеного між позивачем та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області, передбачено припинення його дії у разі витребування паю його власником. Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі №924/468/14, від 22 травня 2019 року у справі №904/3558/18, є безпідставними з урахуванням того, що у наведених заявником постановах судів касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів встановлено різні фактичні обставини справ. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 18 січня 2021 року у справі №181/599/19, від 19 травня 2021 року у справі 181/598/19, від 31 травня 2021 року у справі 181/1481/19. ПСП "Мрія" у поясненнях до касаційної скарги просило розглянути вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки ФГ "Птиця А. П.", проте така вимога не була заявлена позивачем при подачі позову, а суди розглядають справу лише у межах заявлених позовних вимог. Верховний Суд звертає увагу на те, що межі розгляду справи судом касаційної інстанції визначені статтею 400 ЦПК України. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18)). Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, який їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень. При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява №49684/99). Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, а тому оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Згідно з частиною першою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Наведені ПСП "Мрія" аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в розумінні положення частини п'ятої статті 403 ЦПК України не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему. Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що клопотання ПСП "Мрія" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає, оскільки відсутні підстави, передбачені частиною п'ятою статті 403 ЦПК України, для його задоволення, а заявник не навів обґрунтованих мотивів щодо цього. Щодо розподілу судових витрат Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання Приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" залишити без задоволення. Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 06 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 липня 2021 року м. Київ справа №479/833/18 провадження №61-16512св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агротехінвестиційний Союз", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехінвестиційний Союз" на рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 23 травня 2019 року у складі СУДДІ: Репушевської О. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Тищук Н. О.,Лівінського І. В., Локтіонової О. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехінвестиційний Союз" (далі - ТОВ "Агротехінвестиційний Союз") про визнання правочинів недійсними. Позовну заяву мотивовано тим, що вона є власником земельних ділянок сільськогосподарського призначення, площами 3,9865 га та 4,1944 га, які знаходяться у межах території Берізківської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області. Зазначені земельні ділянки перебували у користуванні відповідача. ОСОБА_1 зазначала, що у 2018 році вона зверталась до ТОВ "Агротехінвестиційний Союз" з вимогою щодо повернення їй зазначених земельних ділянок, проте їй було відмовлено на підставі того, що у 2014 році між ОСОБА_2, який діяв від її імені та імені її покійної матері, й товариством були укладені договори емфітевзису зазначених земельних ділянок, строком на 300 років. Посилаючись на те, що вона з матір'ю видавали ОСОБА_2 доручення на укладання договорів оренди строком на сім років, а не на вчинення договорів емфітевзису, строком на 300 років, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсними договори про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 25 липня 2014 року № К-50 та від 01 серпня 2014 року № У-8, укладені між ОСОБА_2, який діяв від її імені та від імені її матері ОСОБА_3, та відповідачем щодо земельних ділянок, площею 3,9865 га, кадастровий номер 4823980200:02:000:1348, та 4,1944 га, кадастровий номер 4823980200:02:000:1491, які знаходяться на території Березівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, та скасувати їх державну реєстрацію. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 23 травня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 25 липня 2014 року № К-50, укладений між ОСОБА_2, який діяв від імені ОСОБА_1, на підставі довіреності від 08 жовтня 2010 року, та ТОВ "Агротехінвестиційний Союз", щодо земельної ділянки, площею 3,9865 га, кадастровий номер 4823980200:02:000:1348, яка знаходиться на території Берізківської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, належної ОСОБА_1, зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 29 липня 2014 року, номер запису 6494912, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 14774666 від 29 липня 2014 року, та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 01 серпня 2014 року № У-8, укладений між ОСОБА_2, який діяв від імені ОСОБА_3 на підставі довіреності від 08 жовтня 2010 року, та ТОВ "Агротехінвестиційний Союз", щодо земельної ділянки площею 4,1944 га, кадастровий номер 4823980200:02:000:1491, яка знаходиться на території Берізківської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, належної ОСОБА_1, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01 серпня 2014 року, номер запису 6541945, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 14870849, від 01 серпня 2014 року, та скасовано його державну реєстрацію. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що укладаючи оспорювані договори емфітевзису, представник з власної ініціативи вийшов за межі наданих йому повноважень та уклав ці договори порушивши при цьому права позивача, у зв'язку із чим у відповідності до положень статей 203, 215 ЦК України є правові підстави для визнання таких правочинів недійсними та для скасування їх державної реєстрації. При цьому суд, першої інстанції вважав, що ОСОБА_1 не було пропущено позовної давності на звернення до суду з цим позовом, оскільки вона звернулась до суду за захистом свого порушеного права щодо володіння та користування земельними ділянками у трирічний строк з моменту, коли довідалась про таке порушення. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Агротехінвестиційний Союз" залишено без задоволення. Рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 23 травня 2019 року залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що встановивши, що довіреність, на підставі якої було вчинено оспорювані правочини, не містить визначених повноважень повірених на укладення договорів емфітевзису, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що укладаючи оспорювані договори емфітевзису представник з власної ініціативи вийшов за межі наданих йому повноважень, що є підставою для визнання цих правочинів недійсним у силу положень статей 203, 215 ЦК України та для скасування їхньої державної реєстрації. Крім того, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не пропущено позовну давність для звернення до суду з цим позовом, оскільки ОСОБА_1 звернулась за захистом свого порушеного права щодо володіння та користування земельними ділянками у трирічний строк з моменту коли дізналась про таке порушення. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ТОВ "Агротехінвестиційний Союз", посилаючись на необґрунтоване відхилення клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України), просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції та передати справу на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неналежним чином досліджено надані докази у їх сукупності. ТОВ "Агротехінвестиційний Союз" посилається на неврахування судом апеляційної інстанції факту щорічного отримання позивачем плати за укладеними договорами та на порушення судом першої інстанції процесуальних прав відмовою у залученні до участі у справі ОСОБА_2 та директора товариства ОСОБА_4, які безпосередньо укладали оспорювані правочини. Вважає, що позивач звернулась до суду з позовом із пропуском позовної давності. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2020 року було поновлено ТОВ "Агротехінвестиційний Союз" строк на касаційне оскарження рішення Кривоозерського району суду Миколаївської області від 23 травня 2019 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року. Відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи №479/833/18 із Кривоозерського районного суду Миколаївської області. У січні 2021 року справу передано до Верховного Суду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У лютого 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржувані судові РІШЕННЯ: є законними та обґрунтованими. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки, площею 3,9865 га, кадастровий номер 4823980200:02:000:1348, що розташована у межах території Берізківської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а. с. 19). Рішенням Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 10 травня 2018 року у справі №479/310/18 за позовом ОСОБА_1 до Березівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області про визнання права власності на земельну ділянку у порядку спадкування задоволено. Визнано за ОСОБА_1 у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на земельну ділянку, площею 4,1944 га, кадастровий номер 4823980200:02:000:1491, що розташована у межах території Берізківської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, належну спадкодавцеві ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №939212, виданого Кривоозерською районною державною адміністрацією Миколаївської області 27 вересня 2010 року, зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі №011047600071 (а. с. 11, 12). 08 жовтня 2010 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (кожна окремо) видали довіреності на ім'я ОСОБА_2 представляти їхні інтереси з усіма необхідними повноваженнями в державних, громадських, господарських та інших підприємствах, установах, організаціях не залежно від їх підпорядкування, форм власності з усіх питань, пов'язаних з володінням та користуванням (укладення договору оренди, отримання належних грошових та натуральних виплат за договором оренди) належними їм земельними ділянками, призначеними для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованими у межах території Берізківської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області (а. с. 30, 31). Згідно змісту довіреностей від 08 жовтня 2010 року, текст яких є ідентичним, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уповноважили ОСОБА_2 бути їх представником з питань, пов'язаних з володінням та користуванням (укладення договору оренди, отримання належних їм грошових та натуральних виплат по договору оренди) земельних ділянок. Представнику надано право ведення від їх імені переговорів та попереднього узгодження всіх процедурних питань; підготовки проектів документів; укладення, внесення змін та розірвання договорів оренди; реєстрація договорів оренди або змін до них; подання та підпису документів, необхідних для виконання повноважень, включаючи позовні та інші заяви, скарги, одержання належних їм грошових сум та речей, дозволів, рішень, тощо; в органах нотаріату, підприємствах, установах та організаціях не залежно від їх підпорядкування і форм власності з усіх без винятку питань, пов'язаних з володінням та користуванням вищезазначених земельних ділянок; вносити належні платежі в разі виникнення такої потреби, проводити розрахунки по укладеним договорам, визначати на власний розсуд умови договорів оренди, отримувати належні за цими договорами грошові суми та натуральні виплати, розписуватись за них, у разі необхідності отримати дублікат державного акту на право власності на землю, бути представником в суді тощо. 25 липня 2014 року ОСОБА_2, як представник ОСОБА_1, уклав з ТОВ "Агротехінвестиційний Союз" договір № К-50 про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) строком на 300 років. Державна реєстрація права користування земельною ділянкою здійснена 29 липня 2014 року (а. с. 9, 20). 01 серпня 2014 року ОСОБА_2, як представник ОСОБА_3, уклав з ТОВ "Агротехінвестиційний Союз" договір № У-8 про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) строком на 300 років. Державна реєстрація права користування земельною ділянкою здійснена 01 серпня 2014 року (а. с. 14, 18). Зазначені довіреності не містять визначених довірителями повноважень на укладення повіреним інших за правовими наслідками та менш вигідних для них договорів, зокрема, довіреностями не обумовлено права повіреного на укладення договору емфітевзису строком на 300 років зі сплатою власнику користувачем 3% від нормативно грошової оцінки земельної ділянки з визначенням розміру плати - 2 402,71 грн станом на день укладення договору. Матеріали справи не містять доказів схвалення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договорів емфітевзису від 25 липня 2014 року та від 01 серпня 2014 року. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків. Згідно із статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно із статтею 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Частиною другою статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції чинній на час виникнення правовідносин) обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Право емфітевзису частиною першою статті 395 ЦК України віднесено до речового права на чуже майно. Це означає, що для його виникнення потрібно не лише укласти відповідний договір, а й зареєструвати це право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Саме з моменту такої реєстрації власник земельної ділянки вважатиметься таким, що передав право емфітевзису емфітевтові, а емфітевт - його набув. Згідно із статтею 1 Закону України "Про оренду землі", оренда - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Статтею 13 Закону України "Про оренду землі" визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. За змістом статей 16, 18, 19 Закону України "Про оренду землі" договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації у порядку, встановленому законом. Строк дії договору оренди визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. Відповідно до положень статей 78, 152, 153 ЗК України, статті 319 ЦК України, власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Захист прав громадян на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання угоди недійсною. Згідно із статтею 125 ЗК України право оренди земельної ділянки виникає тільки після державної реєстрації цього права. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно частин першої, третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Відповідно до частин першої, третьої статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє; представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Частиною першою статті 241 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Згідно зі статтею 1003 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. Статтею 1004 ЦК України встановлено, що повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Повірений може вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим. Згідно частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України). Вирішуючи спір, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що довіреності, на підставі яких було вчинено оспорювані правочини, не містять визначених повноважень повірених на укладення договорів емфітевзису, обґрунтовано вважав, що укладаючи оспорювані договори емфітевзису представник з власної ініціативи вийшов за межі наданих йому повноважень, що є підставою для визнання таких правочинів недійсними у силу положень статей 203, 215 ЦК України та для скасування його державної реєстрації, у зв'язку із чим дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у постановах від 06 листопада 2019 року у справі №191/283/18 (провадження №61-4757св19), 08 травня 2019 року у справі №229/1722/18 (провадження №61-4317св19) та від 20 травня 2019 року у справі №229/92/18 (провадження №61-48512св18). Доводи касаційної скарги щодо пропуску позивачем позовної давності є безпідставними, виходячи з наступного. Згідно до вимог статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Встановивши, що позивач про існування договорів емфітевзису дізналась, отримавши інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, які були сформовані 18 грудня 2015 року та 29 січня 2016 року та ураховуючи те, що оспорювані договори позивач не підписувала та відсутні належні й допустимі докази схвалення нею укладення ОСОБА_2 цих правочинів чи повідомлення останнім позивача щодо укладення оспорюваних договорів, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що позивач про порушення свого права дізналася із інформаційних довідок, та дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1, звертаючись у серпні 2018 року до суду із цим позовом, не пропустила позовну давність. З огляду на викладене, Верховний суддійшов висновку, що доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агротехінвестиційний Союз" залишити без задоволення. Рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 23 травня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: С. Ф. Хопта Є. В. Синельников В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №718/754/20 провадження №61-10578св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - виконуючий обов'язки керівника Кіцманської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради Чернівецької області, відповідач - ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Поклітар Ганна Олександрівна, на постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 травня 2021 року у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Височанської Н. К., Владичана А. І., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року виконуючий обов'язки керівника Кіцманської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради Чернівецької області, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_2, про звільнення та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення металевої огорожі. Позовна заява мотивована тим, що Кіцманською місцевою прокуратурою під час опрацювання інформації органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які діють на території Кіцманського району, виявлено порушення земельного законодавства в частині самовільного зайняття ОСОБА_1 земельної ділянки орієнтовною площею 0,02 га із земель житлової та громадської забудови. 18 листопада 2019 року посадовими особами Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області за участі посадових осіб Неполоковецької селищної ради проведено перевірку з питань дотримання вимог земельного законодавства ОСОБА_1 при використанні земель житлової та громадської забудови с. Берегомет Кіцманського району Чернівецької області, в результаті якої встановлено, що ОСОБА_1 самовільно зайняла земельну ділянку орієнтовною площею 0,02 га із земель житлової та громадської забудови с. Берегомет, розташовану біля власної присадибної земельної ділянки на АДРЕСА_1, шляхом встановлення на ній металевої огорожі та приєднання її до власного будинковолодіння. Станом на день звернення до суду відповідач не звільнила самовільно зайняту земельну ділянку, що підтверджується актом перевірки від 07 лютого 2020 року №138-ДК/67/АП/09/01-2020. Ураховуючи викладене, виконуючий обов'язки керівника Кіцманської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради просив зобов'язати ОСОБА_1 звільнити та повернути самовільно зайняту земельну ділянку орієнтованою площею 0,02 га із земель житлової та громадської забудови, що розташована праворуч присадибної ділянки з АДРЕСА_1, та привести вказану земельну ділянку у придатний до використання за цільовим призначенням стан шляхом знесення розташованої на ній металевої конструкції (воріт/огорожі). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 03 березня 2021 року у складі судді Нерушки Т. І. у задоволенні позовних вимог виконуючого обов'язки керівника Кіцманської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради Чернівецької області відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач недовів факту самовільного зайняття відповідачем спірної земельної ділянки. Відсутні також підтвердження предмета спору з установленням точних параметрів частини земельної ділянки, факт самовільного зайняття та визначення об'єктів, від яких слід звільнити спірну земельну ділянку. Додатковим рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 22 березня 2021 року задоволено заяву адвоката Поклітар Г. О. про винесення додаткового рішення та стягнуто з прокуратури Чернівецької області на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 48 750,00 грн. Додаткове рішення першої інстанції мотивовано тим, що згідно частини другої пункту третього статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, оскільки у задоволенні позову виконуючого обов'язки керівника Кіцманської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради Чернівецької області відмовлено, то підтвердженні витрати відповідача на правову допомогу покладаються на позивача. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Чернівецького апеляційного суду від 20 травня 2021 року апеляційну скаргу першого заступника керівника Чернівецької обласної прокуратури Чорнея В. С. задоволено. Рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 03 березня 2021 року та додаткове рішення Кіцманського районного суду Чернівецької області від 22 березня 2021 року скасовано, позов виконуючого обов'язки керівника Кіцманської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Неполоковецької селищної ради задоволено. Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити та повернути самовільно зайняту земельну ділянку орієнтованою площею 0,02 га із земель житлової та громадської забудови, що розташована праворуч присадибної ділянки з АДРЕСА_1, та привести вказану земельну ділянку у придатний до використання за цільовим призначенням стан шляхом знесення розташованої на ній металевої конструкції (воріт/огорожі). Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідач самовільно зайняла земельну ділянку орієнтовною площею 0,02 га із земель громадської та житлової забудови (цільове призначення - проїзд) у с. Берегомет, розташовану біля її присадибної ділянки по АДРЕСА_1, та використовує спірну земельну ділянку, на якій встановлено металеву огорожу, чим порушено вимоги статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2021 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Поклітар Г. О., подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий апеляційний розгляд. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2021 року відкрито касаційне провадження. У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2021 року вказану справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутністю усіх учасників процесу, третя особа - ОСОБА_2 не отримував судової повістки про виклик до Чернівецького апеляційного суду. У поштовому повідомленні на його ім'я (а. с, 124, т. 2) з позначкою повістка міститься дата і підпис працівника пошти, підпис ОСОБА_2 про одержання поштового повідомленнявідсутній. Третя особа ОСОБА_3 також не отримувала судової повістки чи іншої кореспонденції із суду. Адвокат Поклітар Г. О., яка представляла інтереси ОСОБА_2, також не отримувала ухвал чи судових повісток з Чернівецького апеляційного суду 12 травня 2021 року. Під час ознайомлення адвокатом Поклітар Г. О. зі справою, виявлено два поштових повідомлення про надсилання рекомендованих листів з ухвалою суду і з повісткою, однак на них підпис не адвоката Поклітар Г. О. та відсутня позначка кому вручено - особисто чи за довіреністю. Доводи прокурора про те, що відповідач самовільно захопила земельну ділянку, спростовуються матеріалами справи. Проїзд існує виключно для технічного обслуговування вигрібних ям, які там знаходяться з часу зведення будинку у 1989 році. Це частина земельної ділянки площею 0,02 га не є дорогою загального користування, не перебуває в межах червоних ліній. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від керівника Кіцманської місцевої прокуратури, у якому він просив залишити оскаржуване судове рішення без змін, оскільки воно прийнято при всебічному та повному з'ясуванні обставин справи, ґрунтується на правильному застосуванні норм чинного законодавства України. Фактичні обставини справи, встановлені судами Житловий будинок на АДРЕСА_1 належить на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2, що підтверджується копіями свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13 березня 2006 року, витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №10066493 Кіцманського районного бюро технічної інвентаризації від 13 березня 2006 року та витягів №242323948, 242324853, 242322789 від 29 січня 2021 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т.1 а. с.73-74, т. 2 а. с. 41-43). Згідно з технічним паспортом на житловий будинок індивідуального житлового фонду на АДРЕСА_1 від лютого 2006 року, відомості з якого стали підставою для внесення характеристик у свідоцтво про право власності та реєстрацію таких прав, останній складається з житлового будинку літ. "А-І"; літньої кухні літ. "Б,б"; комори літ. "В"; сараю літ. "Г"; гаража літ. "Д"; огорожі №1-3. Відповідно до плану земельної ділянки зазначеного житлового будинку індивідуального житлового фонду, загальна її довжина зі сторони вулиці становить 27.40 м - під будинком та городом, а також проїздом по правій стороні з боку вулиці (т. 1, а. с. 76-79). Відповідно до технічного паспорта на житловий будинок - вигрібні ями, як складові будинку, не були зареєстровані в установленому законом порядку, (т. 1, а. с. 76-79). 18 листопада 2019 року інспектором Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області складено протокол про адміністративне правопорушення та винесено постанову про стягнення з ОСОБА_1 штрафу в сумі 170,00 грн, який 22 січня 2020 року сплачено. Крім того, відповідно до припису від 28 листопада 2019 року №551-ДК/0235 Пр/03/01-19 ОСОБА_1 зобов'язано в тридцятиденний термін звільнити вищевказану земельну ділянку або вжити заходи щодо оформлення права користування нею. Згідно з розрахунком, проведеним державними інспекторами Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області, розмір шкоди, заподіяної внаслідок використання зазначеної земельної ділянки не за цільовим призначенням, становить 268,16 грн, яку відшкодовано відповідачем. 15 січня 2020 року посадовими особами Головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області під час проведення перевірки виконання ОСОБА_1 вимог припису №551-ДК/0235 Пр/03/01-19 встановлено, що остання припис не виконала, а саме не звільнила самовільно зайняту земельну ділянку. Відповідно до припису від 15 січня 2020 року №24-ДК/0005 Пр/03/01-20 зобов'язано ОСОБА_1 у двадцятиденний термін звільнити вищевказану земельну ділянку або вжити заходів щодо оформлення права користування нею. 15 січня 2020 року за вказаним фактом складено протокол про адміністративне правопорушення та винесено постанову про накладення на ОСОБА_1 штрафу в сумі 170,00 грн, який сплачено 28 січня 2020 року. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_3, ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Поклітар Г. О., задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі статтею 1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно зі статтею 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані: а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; ж) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Статтею 126 ЗК України зазначено, що право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Відповідно до частин першої та третьої статті 158 ЗК України земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. Статтею 211 ЗК України визначено, що самовільне зайняття земельних ділянок віднесено до порушень земельного законодавства, за яке громадяни та юридичні особи несуть відповідальність відповідно до закону. Повноваження прокурора у спірних правовідносинах визначено, зокрема, Конституцією України та Законом України "Про прокуратуру". Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Згідно з положеннями статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. У статті 188 ЗК України визначено, що державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади по земельних ресурсах, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - спеціально уповноваженими органами з питань екології та природних ресурсів. Порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель встановлюється законом. У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" судам роз'яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України). Положеннями статті 123 ЗК України визначено, що передача земельних ділянок відбувається шляхом прийняття рішення на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Звертаючись до суду з позовом прокурор посилався на те, що отримання ОСОБА_1 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою на земельну ділянку не призвело до виникнення у відповідача прав на спірну земельну ділянку. Рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Однак отримання такого дозволу не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права, оскільки сам по собі дозвіл не є правовстановлюючим актом. Тому правовідносини, пов'язані з прийняттям та реалізацією такого рішення не підпадають під визначення приватноправових, оскільки не породжують особистих майнових прав та зобов'язань осіб. Подібні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц (провадження №14-301цс18). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно з технічним паспортом на житловий будинок індивідуального житлового фонду на АДРЕСА_1 від лютого 2006 року, відомості з якого стали підставою для внесення характеристик у свідоцтво про право власності та реєстрацію таких прав, останній складається з житлового будинку літ. "А-І"; літньої кухні літ. "Б, б"; комори літ. "В"; сараю літ. "Г"; гаража літ. "Д"; огорожі №1-3. Відповідно до плану земельної ділянки зазначеного житлового будинку індивідуального житлового фонду загальна її довжина зі сторони вулиці становить 27,40 м - під будинком та городом, а також проїздом по правій стороні з боку вулиці (т. 1, а. с. 76-79). Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Згідно з частиною другою статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_1 самовільно зайняла земельну ділянку орієнтовною площею 0,02 га із земель житлової та громадської забудови, що підтверджується актами перевірки дотримання вимог земельного законодавства, була притягнута до адміністративної відповідальності, визнала допущені нею порушення земельного законодавства та сплатила штрафи, дійшов правильного висновку про те, що відповідачка користується спірною земельною ділянкою без достатньої правової підстави. Доводи касаційної скарги про те, що проїзд існує виключно для технічного обслуговування вигрібних ям, які там знаходяться з часу зведення будинку у 1989 році, є безпідставними, оскільки відповідно до технічного паспорта на житловий будинок індивідуального житлового фонду від лютого 2006 року -вигрібні ями, як складові будинку, не були зареєстровані в установленому законом порядку (т. 1, а. с. 76-79). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Доводи касаційної скарги про те, що поштові повідомлення про надсилання рекомендованих листів з ухвалою суду та з повісткою адвокат Поклітар Г. О. не отримувала, підпис на поштових повідомленнях належить іншій особі, є безпідставними, оскільки в матеріалах справи наявні два поштових повідомлення про вручення поштового відправлення - судових повісток з Чернівецького апеляційного суду - 12 травня 2021 року (т, 2. а. с. 128, а. с. 129), на цих повідомленнях є підпис про отримання поштових повідомлень Поклітар Г. О., неналежність цього підпису Поклітар Г. О. належними та допустимими доказами не доведено. Відповідно до частини п'ятої статті 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не отримували повістки про виклик до Чернівецького апеляційного суду є безпідставними, оскільки відповідно до договору про надання правової допомоги від 11 липня 2020 року та від 10 червня 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1, уповноважили Поклітар Г. О. представляти їх інтереси в судах. Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанцій по суті спору не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Поклітар Ганна Олександрівна, залишити без задоволення. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 квітня 2021 року м. Київ справа №343/2041/7 провадження №61-22828св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С. Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю "Долина Агро", Долинська міська рада, третя особа - Малотурянська сільська рада, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області в складі судді Монташевич С. М. від 13 вересня 2019 року та постанову Івано-Франківської області в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Мелінишин Г. П., Ясеновенко Л. В. від 20 листопада 2019 року, ВСТАНОВИВ: 1.Описова частина Короткий зміст заяви У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідачів про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою. У 2016 році, рішенням Долинської міської ради про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,9000 га для обслуговування виробничої бази по АДРЕСА_1 за рахунок земель міської ради та з метою підтвердження за територіальною громадою міста Долини права комунальної власності, Долинська міська рада фактично захопила спадкове майно - належну їй земельну ділянку в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_2. Далі Долинська міська рада своїм рішенням від 26 січня 2017 року затвердила проект землеустрою на вказану земельну ділянку (у масив якої входить земельна ділянка площею 0,5949 га), та цим же рішенням затвердила, що на дану земельну ділянку право оренди підлягає продажу на земельних торгах. 05 квітня 2017 року відбувся земельний аукціон, на якому вказана земельна ділянка була продана за 39 742 грн ТОВ "Долина Агро". Позивач, посилаючись на порушення її прав як власника земельної ділянки просила ухвалити рішення, яким усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом визнання незаконним та скасування рішення №312-10/2016 від 23 червня 2016 року (із змінами від 29 вересня 2016 року №463-16/2016) Долинської міської ради про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,900 га для обслуговування виробничої бази по АДРЕСА_1 за рахунок земель міської ради та з метою підтвердження за територіальною громадою міста Долини права комунальної власності на відведену земельну ділянку; визнання незаконним та скасування вішення від 26 січня 2017 року №609-21/2017 Долинської міської ради про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,9000 га, та про те, що на дану земельну ділянку (кадастровий номер 2622010100:01:012:0094) право оренди підлягає продажу на земельних торгах; визнання земельного аукціону на якому земельна ділянка продана за 39 742 грн ТОВ "Долина Агро" таким, що не відбувся. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 13 вересня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Постановляючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довела те, що вона на законних підставах, правомірно користується спірною земельною ділянкою на території м. Долина. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 13 вересня 2019 року без змін. Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції про відмову в позові зазначив про те, що позивач не довела, що оспорювані нею рішення порушують її права чи інтереси. Аргументи учасників справи Узагальнені доводи вимог касаційної скарги У грудні 2019 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 13 вересня 2019 року та постанову Івано-Франківської області апеляційного суду від 20 листопада 2019 року, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що хоча вона і не отримала державний акт на право власності на землю, однак є належним та добросовісним користувачем та власником спірної земельної ділянки. Спірна земельна ділянка не була вилучена у неї, вона не відмовлялась від права користування даною земельною ділянкою, а посилання відповідачів на те, що земельна ділянка відійшла до відання Долинської міської ради, а також те, що у неї немає державного акту не може бути підставою визнання прийнятих рішень Долинською міською радою законними. Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу У січні 2020 року на адресу Верховного Суду від Долинської міської ради надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому заявник просить зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Зазначає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для їх скасування з мотивів, викладених в касаційній скарзі, немає. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу №343/2041/17 з Долинського районного суду Івано-Франківської області. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2020 року цивільну справу №343/2041/17 призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд установив, що рішенням Малотур'янської сільської ради народних депутатів від 30 грудня 1993 року № Д-477 "Про передачу земель у приватну власність" - ОСОБА_2, батькові позивача, передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,5949 га, в тому числі по ділянках №1 - 0,0804 га (ріллі - 0,0544 га), №2 - 0,1130 га (ріллі - 0,1130 га), №3----, №4 - 0,2190 га (ріллі - 0,2190 га), №5-0,05254 га (ріллі - 0,0525 га) та №6 - 0,1300 га (ріллі - 0,1300 га), в користуванні - 0,0984 га. Указане рішення та плани земельних ділянок складають тимчасові документи на приватизацію земельних ділянок ОСОБА_2. Згідно з даними архівного витягу №137/04-02 П -11 від 26 червня 2017 року із рішення 22 позачергової сесії 21 скликання Малотур'янської сільської ради від 30 грудня 1993 року "Про приватизацію земель с. Мала Тур'я", сесія сільської ради вирішила приватизувати земельні ділянки жителям села Мала Тур'я, в тому числі ОСОБА_2 0,5949 га. Державний акт на земельну ділянку ОСОБА_2 не отримував. ОСОБА _2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Після його смерті спадкове майно, яке складається з житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_2, успадкувала його дружина ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: Відповідно до заповіту складеного ОСОБА_3 09 вересня 1997 року, остання розпорядилася, що всю її землю, її майно, яке буде їй належати на праві особистої власності, вона заповідає ОСОБА_4 Свідоцтво про право на спадщину за заповітом ОСОБА_3, видане ОСОБА_1, на спадкове майно, а саме домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Відповідно до рішень за №319-12/17 та №320-12/17 сесії Малотур'янської сільської ради Долинського району від 14 липня 2017 року "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)", надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки площею - 0,0804 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_3 та передачу у власність. Установлено, що рішенням Долинської міської ради від 23 червня 2016 року №312-10/2016 із змінами від 29 вересня 2016 року; №463-16/2016 надано дозвіл Долинській міській раді на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,900 га для обслуговування виробничої бази по АДРЕСА_1, за рахунок земель міської ради та з метою підтвердження за територіальною громадою міста Долини права комунальної власності на відведену земельну ділянку. На виконання вказаного рішення Долинською міською радою виготовлено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність Долинської міської ради для обслуговування виробничої бази за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер ділянки: 2622010100:01:012:0094 (2,900) та отримано витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку серія та номер: НВ-2602306132017, сформований 14 лютого 2017 року, згідно з яким земельна ділянка площею 2,9000 га, кадастровий номер 2622010100:01:012:0094, розташована в АДРЕСА_1, призначена для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості (цільове призначення), знаходиться у комунальній власності, дата державної реєстрації земельної ділянки 20 січня 2017 року. Рішенням Долинської міської ради від 26 січня 2017 року №609-21/2017 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,900 га, що знаходиться в АДРЕСА_1, для обслуговування виробничої бази та присвоєно даній земельній ділянці поштову адресу: АДРЕСА_1. На виконання рішення Долинської міської ради від 26 січня 2017 року №609-21/2017 проведено аукціон з продажу права оренди на вищевказану земельну ділянку, згідно протоколу земельного аукціону за №19/1 від 05 квітня 2017 року, переможцем аукціону стало ТОВ "Долина-Агро", яким в цей день укладено договір оренди земельної ділянки із Долинською міською радою а проведено його державну реєстрацію. ОСОБА_1 вважаючи, що спірна земельна ділянка належить їй на праві власності, яке вона набула в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_2, пред'явила позов про усунення перешкод у користуванні належною їй земельною ділянкою площею 0,5949 га шляхом визнання незаконним та скасування рішень Долинської міської ради про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,9000 га для обслуговування виробничої бази по АДРЕСА_1, про затвердження проекту землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки, продажу 2.Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 13 вересня 2019 року та постанову Івано-Франківської області від 20 листопада 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Частинами першою та другою статті 52 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, в відшкодування завданих збитків. Виходячи з принципу диспозитивності, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Згідно статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може гуртуватися на припущеннях. Позивач в обґрунтування своїх позовних вимог посилалася на те, що вона є власником земельної ділянки площею 0,5949 га в с. Мала Тур'я, яка рішенням сільської ради у 1993 році була надана її батьку ОСОБА_2 у порядку спадкування. Долинська міська рада фактично захопила спадкове майно - належну їй земельну ділянку в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_2, яку у подальшому відчужила на користь ТОВ "Долина Агро". Так, згідно із частиною першою статті 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Позивач не надала доказів того, що межі земельної ділянки, яка належала її батьку на праві власності на підставі рішення 22 позачергової сесії 21 скликання Малотур'янської сільської ради від 30 грудня 1993 року, та у подальшому увійшла до спадкового майна, накладається на землі, які знаходяться у користуванні ТОВ "Долина Агро". Доказами по справі підтверджено, що під час надання ОСОБА_2 земельних ділянок у власність в 1993 році їх межі в натурі, у відповідності до вимог статті 22 ЗК України 1990 року, не встановлювались, не були встановлені межі наданої у власність землі й його спадкоємцям, а тому доводи позивачки про те, що відповідач незаконно розпорядився частиною успадкованої нею земельної ділянки безпідставні. Долинською міською радою надано належні та допустимі докази того, що спірна земельна ділянка, щодо якої виник спір знаходиться на території м. Долина, оскаржувані рішення приймались в межах повноважень органу місцевого самоврядування та відповідно до вимог земельного законодавства. Те, що земельна ділянка по АДРЕСА_1, право на оренду якої продано на земельних торгах, знаходиться на території м. Долина та належить до земель територіальної громади м. Долина, розмір та межі якої не змінювалися з 1964 року, підтверджено рядом письмових доказів, зокрема: актом на право користування землею, виданим 21 лютого 1964 року, до якого долучено план земель, наданих в постійне користування місту Долині; викопіювання з генерального плану м. Долина 1981 року із копією умовних позначень до нього; викопіюванням із коректури планового матеріалу м. Долина Долинського району; викопіюванням з проекту формування за 1992 рік, викопіювання з генплану с. Мала Тур'я 2012 року, викопіювання з генплану с. Мала Тур'я за 2008 рік проекту формування території та встановлення меж Долинської міської ради і населених пунктів м. Долина та с. Новичка Долинського району Івано-Франківської області 1997 року, проектом формування території та встановлення меж Малотур'янської сільської ради і населеного пункту с. Мала Тур'я Долинського району Івано-Франківської області 1997 року; каталогом координат кутів зовнішніх меж землекористування земельної ділянки з кадастровим номером 2622010100:01:012:0094, рішенням від 27 серпня 1999 №188-9/99 дев'ятої сесії Івано-Франківської обласної ради "Про проекти формування територій та встановлення меж сільських, селищних та міських рад" з додатками №1, 2, 3 до нього. Суди попередніх інстанцій, на підставі встановлених обставин справи, дійшли правильного висновку про те, що між м. Долина і с. Мала Тур'я проходить по річці Тур'янка - м. Долина знаходиться по лівій стороні, а с. Мала Тур'я по правій стороні річки. Тобто, межі вказаних населених пунктів не співпадають, не накладаються один на одний та не змінювалися. Посилання ОСОБА_1 на те, що судами попередніх інстанцій не застосовано положення пункту 7 Перехідних положень ЗК України 2001 року, відповідно до яких громадяни, що одержали у власність земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством зберігають свої права на ці земельні ділянки не заслуговують на увагу, оскільки позивач не довела, що саме частина земельної ділянки, яку Долинська міська рада відчужила на користь ТОВ "Долина Агро", належала ОСОБА_1 в порядку спадкування після смерті її батька. Таким чином, правильними є висновки судів попередніх інстанції про те, що позивач не довела той факт, що саме спірна земельна ділянка належить їй на законних підставах на праві власності чи праві користування, та що оскаржуваними рішеннями Долинської міської ради порушено її права на вказану земельну ділянку. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Оскільки оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін, а скаргу без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 13 вересня 2019 року та постанову Івано-Франківської області від 20 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 березня 2021 року м. Київ справа №306/1549/15-ц провадження №61-19120 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2; відповідачі: ОСОБА_3, Тибавська сільська рада Свалявського району Закарпатської області; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - на постанову Закарпатського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Собослоя Г. Г., Фазикош Г. В., Готри Т. Ю., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3, Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним. Позовна заява мотивована тим, що вони у порядку спадкування після смерті ІНФОРМАЦІЯ _1 ОСОБА_5 є співвласниками житлового будинку та земельної ділянки АДРЕСА_1. Власником сусіднього житлового будинку №39 є ОСОБА_3. Рішенням Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 20 квітня 2010 року ОСОБА_3 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою на земельну ділянку, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування його житлового будинку №39. Рішенням Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 14 липня 2011 року ОСОБА_3 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право власності на вищевказану земельну ділянку, площею 0,1120 га. На підставі цього рішення сільської ради від 14 липня 2011 року ОСОБА_3 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 травня 2012 року серії ЯК №328763. Позивачі вважали, що ОСОБА_3 самовільно зайняв частину земельної ділянки, яка належала померлій ОСОБА_5, а тепер їм у порядку спадкування, оскільки межі його земельної ділянки згідно з оспорюваним державним актом від 07 травня 2012 року серії ЯК №328763 накладаються на межі їх земельної ділянки відповідно до державного акту на право приватної власності на землю від 21 листопада 1996 року, виданого на ім'я ОСОБА_5. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд визнати державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0,1120 га, у АДРЕСА_2 від 07 травня 2012 року серії ЯК №328763, виданий на ім'я ОСОБА_3, недійсним. У ході розгляду справи 29 вересня 2015 року позивачі збільшили позовні вимоги та просили суд визнати частково недійсним рішення Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 20 квітня 2010 року в частині надання ОСОБА_3 дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою на земельну ділянку, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку АДРЕСА_2. Крім того, просили суд визнати частково недійсним рішення Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 14 липня 2011 року у частині передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 0,1120 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку за вищевказаною адресою. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 13 вересня 2016 року у складі судді Вінер Е. А., з урахуванням додаткового рішення цього суду від 01 листопада 2016 року, позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено. Визнано частково недійсним рішення Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 20 квітня 2010 року в частині надання ОСОБА_3 дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою на земельну ділянку, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування будинку за адресою: АДРЕСА_2. Визнано частково недійсним рішення Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 14 липня 2011 року в частині передачі ОСОБА_3 земельної ділянки у приватну власність, площею 0,1120 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_2. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0,1120 га, у АДРЕСА_2 від 07 травня 2012 року серії ЯК №328763, виданий на ім'я ОСОБА _3. Рішення районного суду мотивовано тим, що у порушення вимог статей 120, 122, 198 ЗК України з позивачами, як власниками житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, які є землекористувачами земельної ділянки за вказаною будівлею, не погоджено проєкту відведення земельної ділянки, площею 0,1120 га, за адресою: АДРЕСА_2, яка виділена ОСОБА_3. Тибавська сільська рада Свалявського району Закарпатської області при прийнятті відповідних рішень вказані обставини не перевірила, не переконалася, що виділена ділянка ОСОБА_3 є вільною від будь-яких забудов, не здійснила реальні заміри земельної ділянки для уникнення спору між суміжними землекористувачами. У зв'язку з цим видача державного акту на право власності на земельну ділянку від 07 травня 2012 року серії ЯК №328763, площею 0,1120 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на ім'я ОСОБА_3 призвело до незаконного позбавлення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права на оформлення своїх спадкових прав на земельну ділянку після смерті ОСОБА_5. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 13 березня 2017 року зупинено провадження у вищевказаній справі №306/1549/15-ц до набрання законної сили судовим рішенням у справі №306/2513/16-ц за позовом ОСОБА_3 до Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним рішень Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області та державного акту на право приватної власності на земельну ділянку. Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 04 вересня 2019 року поновлено апеляційне провадження у справі №306/1549/15-ц. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_3 і Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області задоволено. Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 13 вересня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції з урахуванням висновку судової будівельно-технічної експертизи від 07 червня 2016 року №10-06/16 та вимог статей 116, 120, 122, 125, 152, 158 ЗК України дійшов обґрунтованого висновку про порушення прав позивачів оспорюваними рішеннями сільської ради та державним актом про право власності на земельну ділянку, який виданий ОСОБА_3. Разом з тим, суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_3 було подано заяву про застосування строку позовної давності. Позивачі просили суд визнати частково недійсним рішення сільської ради від 20 квітня 2010 року та від 14 липня 2011 року, а також державний акт на право власності на землю, що виданий ОСОБА_3 07 травня 2012 року, проте з позовом до суду звернулися у липні 2015 року. Отже, позов подано з пропуском строку позовної давності, передбаченого статтею 257 ЦК України. При цьому позивачі не ставили питання про поновлення строку позовної давності, не зазначали, коли саме довідалися або могли довідатися про порушення свого права і судом першої інстанції не надано жодного обґрунтування підстав відхилення клопотання відповідача про застосування строку позовної давності. Короткий зміст касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палити Касаційного цивільного суду від 28 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Свалявського районного суду Закарпатської області. У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палити Касаційного цивільного суду від 05 березня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області про визнання частково рішень сільської ради недійсними та державного акта на право приватної власності на земельну ділянку недійснимпризначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - мотивована тим, що апеляційний суддійшов помилкового висновку про пропуск позивачами строку позовної давності для звернення до суду за захистом свого порушеного права, так як не врахував, що оспорюваний державний акт на право власності на земельну ділянку було видано відповідачу 17 липня 2012 року, в якому, як підстава його видачі, є оспорювані рішення сільської ради від 20 квітня 2010 року та від 14 липня 2011 року. Тобто позивачам стало відомо про існування оспорюваних рішень сільської ради з оспорюваного державного акта на право власності на земельну ділянку від 17 липня 2012 року, а з позовом до суду вони звернулися 08 липня 2015 року, тобто з дотриманням строку позовної давності, передбаченого статтею 257 ЦК України. При цьому апеляційний суд погодився із висновками районного суду про порушення прав позивачів оспорюваними рішеннями сільської ради та державним актом про право власності на земельну ділянку, що виданий ОСОБА_3, але порушене право позивачів не захистив. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу, в якому зазначено, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, а доводи касаційної скарги - безпідставними. З матеріалів справи вбачається, що позивачам було відомо про існування оспорюваних рішень сільської ради від 20 квітня 2010 року та від 14 липня 2011 року, а також державного акту на його право власності на землю від 07 травня 2012 року, проте до суду вони звернулися лише у липні 2015 року. Крім того, позивачі постійно проживають на суміжній земельній ділянці, а тому були обізнані з наявними межами його земельної ділянки, яка починаючи з 1997 року є незмінною, огороджена металевою сіткою з відповідними металевими опорами та її щорічне оброблення. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Тибавської сільської ради народних депутатів Свалявського району Закарпатської області від 16 червня 1995 року ОСОБА_5, мешканці АДРЕСА_1, надано дозвіл на приватизацію земельної ділянки у розмірі 0,1650 га для будівництва та обслуговування житлового будинку. 08 серпня 1996 року ОСОБА_5 склала заповіт, яким заповідала своєму сину - ОСОБА_2 вітальню та веранду, а внуку ОСОБА_6 - спальню, прихожу та кладову у житловому будинку у АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ _1 ОСОБА_5 померла. 21 листопада 1996 року на підставі рішення Тибавської сільської ради народних депутатів Свалявського району Закарпатської області від 16 червня 1995 року на ім'я ОСОБА_5 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, згідно з яким ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,30 га, для обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства на території Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області. На підставі рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2011 року у справі №2-1009/2011 за ОСОБА_2 було визнано право на отримання свідоцтва про право власності на частину житлового будинку у розмірі двох кімнат: вітальні та веранди у АДРЕСА_1. ОСОБА _1 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (т. 1, а. с. 8,9). Рішенням Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 20 квітня 2010 року ОСОБА_3 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою на земельну ділянку, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування його жилого будинку №39. Рішенням Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області від 14 липня 2011 року ОСОБА_3 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право власності на вищевказану земельну ділянку, площею 0,1120 га. На підставі цього рішення сільської ради від 14 липня 2011 року ОСОБА_3 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 травня 2012 року серії ЯК №328763 (т. 1, а. с. 5). Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи від 07 червня 2016 року №10-06/16, проведеної на підставі ухвали Свалявського районного суду Закарпатської області від 07 грудня 2015 року за клопотанням ОСОБА_1 і ОСОБА_2, фактична (на час проведення експертизи) конфігурація, геометричні параметри та площа земельної ділянки ОСОБА_5 не відповідає державному акту на право приватної власності на земельну ділянку від 21 листопада 1996 року. Фактична (на час проведення експертизи) конфігурація, геометричні параметри та площа земельної ділянки ОСОБА_3 не відповідають показникам, які зазначені у державному акті на право власності на земельну ділянку від 07 травня 2012 року. По спільній межі суміжних земельних ділянок виявлено часткове накладання земельної ділянки № НОМЕР_1 на земельну ділянку № НОМЕР_2. По цій самій межі суміжних земельних ділянок виявлено часткове накладання земельної ділянки № НОМЕР_2 на земельну ділянку № НОМЕР_1. Часткове захоплення присадибної ділянки ОСОБА_5 (зараз - ділянки № НОМЕР_2) ОСОБА_3 має місце (т. 1, а. с. 105-115). 13 вересня 2016 року ОСОБА_3 подав заяву про застосування строку позовної давності (т. 1, а. с. 148). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив лише з того, що позов є обґрунтованим, проте позивачі пропустили строк позовної давності для звернення до суду за захистом свого порушеного права, про застування якого заявлено ОСОБА_3. При цьому позивачі не заявляли клопотання про поновлення строку позовної давності, не зазначали, коли саме довідалися або могли довідатися про порушення свого права. З такими висновками апеляційного суду Верховний Суд не погоджується. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2010 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі" судам роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Тобто у випадку обґрунтованості позовних вимог суд відмовляє у їх задоволенні у зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не одночасно застосовує наслідки пропуску позовної давності. Отже, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Апеляційний суд установив, що права позивачів порушено, але за заявою ОСОБА_3 про застосування позовної давності відмовив у задоволенні позову через пропуск позивачами строку позовної давності. Разом з тим, відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Отже, відмовити у позові у зв'язку з пропуском строку позовної давності можна лише за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав, унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасно подати позов, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Верховний Суд зауважує, що закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення строку позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням доводів та поданням належних і достовірних доказів, так і від інших учасників справи. Водночас незаявлення такого клопотання не є підставою для автоматичної відмови в позові, оскільки для дослідження поважності пропуску строку позовної давності достатньо й пояснення позивача, а не письмової заяви. Судом установлено, що відповідач ОСОБА_3 подав заяву про застосування строку позовної давності 13 вересня 2016 року (т.1, а. с. 148), тобто під час розгляду справи у день, коли ухвалено судове рішення по суті. Із журналу судового засідання вбачається, що позивач ОСОБА_1 висловив свою позицію щодо позовної давності (т.1, а. с. 153), проте апеляційний суд на неї не відреагував. Як уже зазначалося, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) ; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Отже, для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Зазначене узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, провадження №14-208цс18. Апеляційний суд застосував наслідки спливу позовної давності за заявою ОСОБА_3. Проте позивачі заявили декілька позовних вимог, а саме до ОСОБА_3 про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним, а також до Тибавської сільської ради Свалявського району Закарпатської області про визнання частково рішень сільської ради недійсними. При цьому стороною за вимогою про визнання частково рішень сільської ради недійсними, а саме Тибавська сільська рада Свалявського району Закарпатської області клопотання про застосування строку позовної давності не заявляла. За таких обставин, судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 - задовольнити. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: Б. І. Гулько І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №619/766/18 провадження №61-19465св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області, відповідачі: ОСОБА_1, Фермерське господарство "Колос 2018", Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, Товариство з обмеженою відповідальністю "Агроленд-2010", третя особа - Державна служба з геодезії, картографії та кадастру, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бурлаки І. В., Хорошевського О. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області (далі - прокурор) звернувся з позовом до ОСОБА_2, Фермерського господарства "Колос-2018" (далі - ФГ "Колос 2018"), Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Харківській області), Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроленд-2010" (далі - ТОВ "Агроленд-2010") про визнання наказів незаконними, договорів оренди та суборенди землі недійсними, скасування їх реєстрації та повернення земельних ділянок. Позовна заява мотивована тим, що наказами ГУ Держземагентства у Харківській області від 12 листопада 2014 року №3128-СГ та №3129-СГ ОСОБА_2 надано в оренду дві земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, загальною площею 77,9695 га (38,9424 га та 39,0271 га), за кадастровими номерами: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245, для ведення фермерського господарства, розташовані за межами населених пунктів на територіях Протопопівської сільської та Вільшанської селищної рад Дергачівського району Харківської області, строком на 49 років. 15 грудня 2014 року між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 укладені два договори оренди на вказані вище земельні ділянки строком на 49 років, які зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 13 лютого 2015 року. 30 грудня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 укладені додаткові угоди про внесення до вищевказаних договорів оренди землі доповнень, відповідно до яких визначено розмір орендної плати. З листа ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 26 грудня 2017 року №10-20-14-17271/0/9-17 прокурор встановив, що ОСОБА_1 не зверталася до ГУ Держгеокадастру у Харківській області із заявою про надання згоди на передачу в суборенду земельних ділянок та згода на передачу в суборенду зазначених земельних ділянок ГУ Держгеокадастру у Харківській області не надавалась. Крім того, ОСОБА_1 передано в оренду дві земельні ділянки, які не є єдиним масивом, оскільки вони перебувають на територіях різних рад, тому накази прийнято з порушенням вимог статей 116, 118, 121, 123, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство". Посилаючись на порушення вимог статті 7 Закону України "Про фермерське господарство", прокурор стверджував, що ОСОБА_1 належним чином не обґрунтувала розміру вищевказаних земельних ділянок з урахуванням можливості їх обробітку. Тобто майбутній фермер для отримання земельної ділянки великої площі не довела, що новостворене фермерське господарство матиме змогу самостійно, силою та працею членів фермерського господарства, обробляти отриману у користування землю, чи має вона власну техніку для обробітку землі, ресурси для оренди сільськогосподарської техніки, а також досвід для ефективного обробітку 77,9695 га землі. Розглядаючи заяву ОСОБА_1 про надання їй в оренду земельних ділянок, ГУ Держземагентства в Харківській області не провело належну перевірку та не пересвідчилося у дійсності волевиявлення заявника, наявності в неї бажання створювати фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду, виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельній ділянці. ОСОБА_1 без створення фермерського господарства та використання землі для ведення фермерського господарства, після оформлення договорів оренди земельних ділянок та без згоди власника землі 21 квітня 2015 року спірні земельні ділянки передала в суборенду ТОВ "Агроленд-2010" строком на 47 років, з метою обходу участі в земельних торгах. Прокурор вказував, що ОСОБА_1, передавши в суборенду земельні ділянки, допустила порушення вимог пунктів 27 договорів оренди та статті 8 Закону України "Про оренду землі", оскільки згідно з відомостями Єдиного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, інформації фіскальної служби, ОСОБА_1 не створила фермерське господарство, а запис про його реєстрацію на час звернення до суду з позовом відсутній. Прокурор просив суд: - визнати незаконними та скасувати накази ГУ Держземагентства у Харківській області від 12 листопада 2014 року №3128-СГ та №3129-СГ про надання в оренду земельних ділянок ОСОБА_1; - визнати недійсними договори оренди земельних ділянок площею 38,9424 га та 39,0271 га, за кадастровими номерами: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245, укладені 15 грудня 2014 року між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1, скасувати їх державну реєстрацію; - визнати недійсними договори суборенди земельних ділянок площею 38,9424 га та 39,0271 га, кадастрові номери: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245, укладені 21 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Агроленд-2010", скасувати їх державну реєстрацію; - зобов'язати ТОВ "Агроленд-2010" повернути державі в особі ГУ Держгеокадастру в Харківській області земельні ділянки площею 38,9424 га та 39,0271 га, кадастрові номери: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245; - стягнути з ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 судові витрати. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 31 жовтня 2019 року, ухваленим у складі судді Остропілець Є. Р., у задоволенні позову прокурора відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що, зважаючи на дотримання цивільного, земельного законодавства, Закону України "Про оренду землі", передбачені законодавством підстави для визнання недійсним договорів оренди землі від 15 грудня 2014 року, укладених між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1, відсутні. Крім того, суд першої інстанції вважав, що держава в особі спеціально створених органів державної влади знала з 2008 року про те, що відбулось незаконна передача у приватну власність земельної ділянки, однак уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов'язків щодо усунення вказаних порушень протягом позовної давності. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Харківської області задоволено частково. Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 31 жовтня 2019 року скасовано в частині вирішення позову про визнання недійсними договорів суборенди та скасування їх державної реєстрації. Позов керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області задоволено частково. Визнано недійсними договори суборенди земельних ділянок від 21 квітня 2015 року площею 38,9424 га та 390271 га за кадастровими номерами: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245, укладені між ОСОБА_1 та ТОВ "Агроленд-2010", скасовано їх державну реєстрацію. В іншій частині позов керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області залишено без задоволення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Харківської області суму сплаченого судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції у розмірі 3 524,00 грн та у суді апеляційної інстанції - 5 286,00 грн, а всього 8 810,00 грн. частково скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції вказав, що суд першої інстанції не звернув уваги, що ОСОБА_1, набувши право оренди землі у грудні 2014 року, вже у квітні 2015 року, за відсутності яких-небуть істотних перешкод для самостійного використання земельних ділянок за цільовим призначення, про що нею було заявлено при отриманні земельної ділянки в оренду, за відсутності істотних та непереборних перешкод, не розпочала самостійного використання земельної ділянки відповідно до заявленої мети як фермер, а передала земельні ділянки у суборенду ТОВ "Агроленд-2010", що свідчить про відсутність у неї такої мети на день отримання землі в оренду. Крім того, ФГ "Колос 2018" зареєстровано 25 квітня 2018 року, тобто вже після звернення прокурора із цим позовом до суду у березні 2018 року, за спливом більше ніж трьох років після отримання земельної ділянки в оренду, що з урахуванням залишення земельної ділянки у суборенді не пов'язано з наміром самостійного фермерського її використання. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 отримала земельну ділянку не за тим цільовим призначенням, як це визначено нормами Закону України "Про фермерське господарство", її дії були об'єктивно спрямовані в інтересах суборендатора ТОВ "Агроленд-2010", яке внаслідок цього отримало земельну ділянку без дотримання конкурсної процедури - земельного аукціону. Окрім того, пунктом 30 спірних договорів оренди землі, укладених між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1, передбачено право орендаря передавати в суборенду земельну ділянку або її частину без зміни цільового призначення за письмовим погодженням з орендодавцем. Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що договори суборенди підлягають визнанню недійсними згідно зі статтями 203, 215 ЦК України, оскільки не відповідають умовам основного договору оренди, в якому міститься така умова. При цьому суд вказав, що оскільки спірна земля фактично використовується ФГ "Колос 2018", до якого ніяких вимог не заявлялося, не підлягає задоволенню вимога про витребування землі від ТОВ "Агроленд-2010". Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вимог про визнання недійсними наказів та договорів оренди, суд апеляційної інстанції вказав, що прокурор, звернувшись до суду з позовом у березні 2018 року, пропустив строк позовної давності до цих вимог, тому дійшов висновку, що відповідно до вимог часини четвертої статті 267 ЦК України у задоволенні позову в цій частині необхідно відмовити. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2020 року прокурор подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 14 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Коломієць Г. В. касаційну скаргу залишено без руху, надано час на усунення недоліків. 21 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Дергачівського районного суду Харківської області. У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду апеляційної інстанції щодо відмови у витребуванні спірної земельної ділянки з тих підстав, що вона перебуває у користуванні ФГ "Колос 2018", а не ТОВ "Агроленд-2010", ґрунтуються на припущеннях та не підтверджені письмовими доказами. Прокурор вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив строк, з якого прокурору стало відому про порушене право держави, тому неправильно застосував позовну давність. Крім того, прокурор вважає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18). Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу У лютому 2021 року ГУ Держгеокадастру у Харківській області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказувало, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, постанова Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року прийнята з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. У січні 2021 року ФГ "Колос 2018" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказувало, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, постанова Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року прийнята з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами 14 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернулася до ГУ Держземагентства у Харківській області із заявами про надання в оренду терміном на 49 років земельних ділянок, а саме: площею 39,0271 га (кадастровий номер 6322056200:02:000:0245), розташованої за межами населених пунктів на території Вільшанської селищної ради Дергачівського району Харківської області, та площею 38,9424 га (кадастровий номер 6322081000:01:000:1021), розташованої за межами населеного пункту на території Протопопівської сільської ради Дергачівського району Харківської області. До заяв додано копії паспорта та ідентифікаційного коду, копії витягів з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, копії витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на земельні ділянки, обґрунтування розмірів земельних ділянок з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на земельні ділянки площею 39,0271 га (кадастровий номер 6322056200:02:000:0245) та площею 38,9424 га (кадастровий номер 6322081000:01:000:1021) на момент звернення ОСОБА_1 зареєстровані на праві власності за державою в особі ГУ Держземагентства у Харківській області, і, таким чином, надання земельних ділянок в оренду здійснювалось без розробки документації із землеустрою. Наказами ГУ Держземагентства у Харківській області від 12 листопада 2014 року №3128-СГ та №3129-СГ ОСОБА_1 надано в оренду дві земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, загальною площею 77,9695 га (38,9424 га та 39,0271 га), за кадастровими номерами: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245, цільове призначення - для ведення фермерського господарства, розташовані за межами населених пунктів на територіях Протопопівської сільської ради та Вільшанської селищної рад Дергачівського району Харківської області, строком на 49 років. Згідно з Положенням про ГУ Держземагентства у Харківській області, затвердженим наказом Державного агентства земельних ресурсів України від 21 вересня 2012 року №449, (зі змінами) та статті 122 Земельного кодексу України, до компетенції ГУ Держземагентства у Харківській області (на час укладення оскаржуваних договорів оренди землі) належала передача земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в межах області. 15 грудня 2014 року між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 укладені два договори оренди земельних ділянок площами 38,9424 га та 39,0271 га, з кадастровими номерами: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245, строком на 49 років, які зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 13 лютого 2015 року за №8776923 та №8777429. Згідно з договорами оренди зазначених земельних ділянок: - орендар приймає в строкове платне користування земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства (пункт 1 договорів оренди) ; - земельні ділянки передаються в оренду для ведення фермерського господарства (пункти 14 договорів оренди) ; - умовою використання земельних ділянок є збереження стану об'єкта оренди, а саме: дотримання заходів щодо охорони земель та навколишнього природнього середовища, використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням, дотримуватися вимог земельного та природного господарства (пункти 16 договорів оренди) ; - орендар мав право передавати в суборенду земельну ділянку або її частину без зміни цільового призначення за письмовим погодженням з орендарем (пункти 30 договорів оренди) ; - договори оренди набирають чинності після підписання сторонами та державної реєстрації права оренди (пункти 42 договорів оренди). Оскаржувані договори оренди землі набрали чинності. 21 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Агроленд-2010" укладені договори суборенди земельних ділянок аз кадастровими номерами: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245, згідно з якими ОСОБА_1 передала ТОВ "Агроленд-2010" в суборенду вищевказані земельні ділянки строком на 47 років. 20 травня 2015 року відбулися установчі загальні збори засновників фермерського господарства "Колос 2018", на яких були присутні: ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4. Прийнятим рішенням ОСОБА_5 доручено здійснити державну реєстрацію вказаного фермерського господарства, проте останній не виконав таких дій. 30 грудня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 укладені додаткові угоди про внесення до договорів оренди землі, укладених 15 грудня 2014 року, змін, згідно з якими визначено розмір орендної плати. У зв'язку з порушенням ОСОБА_5 взятих на себе зобов'язань, постала необхідність у проведенні повторних загальних зборів, рішення яких від 25 квітня 2018 року покладені в основу реєстрації ФГ "Колос 2018". З виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань встановлено, що 25 квітня 2018 року відбулася реєстрація ФГ "Колос 2018". Представником ТОВ "Агроленд-2010" адвокатом Мироненко С. М. заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності у суді першої інстанції. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що постанова суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині не відповідають вимогам закону. Щодо застосування позовної давності до вимог про визнання наказів та договорів незаконними Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1, набувши право оренди землі у грудні 2014 року, вже у квітні 2015 року, за відсутності яких-небудь істотних перешкод для самостійного використання землі за цільовим призначенням, про що нею було заявлено при отриманні земельної ділянки в оренду, не розпочала самостійного використання земельної ділянки відповідно до заявленої мети які фермер, а передала її у суборенду ТОВ "Агроленд-2010", що свідчить про відсутність у неї такої мети на день отримання землі в оренду. Крім того, суд апеляційної інстанції взяв до уваги і той факт, що ФГ "Колос 2018" було зареєстроване відповідачем ОСОБА_1 25 квітня 2018 року, тобто вже після звернення прокурора із цим позовом до суду у березні 2018 року, за спливом більше ніж трирічного строку після отримання земельних ділянок в оренду, що, враховуючи залишення земельних ділянок у суборенді, не пов'язано з наміром самостійно використовувати спірні ділянки. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що ОСОБА_1 отримала земельну ділянку не за тим цільовим призначенням, як це визначено нормами Закону України "Про фермерське господарство", її дії були об'єктивно спрямовані в інтересах суборендатора ТОВ "Агроленд-2010", яке внаслідок цього отримало земельну ділянку без дотримання конкурсної процедури - земельного аукціону. У своїй касаційній скарзі прокурор, зокрема, вказував на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував позовну давність до спірних правовідносин, а висновки щодо фактичного перебування у користуванні фермерського господарства спірних земельних ділянок ґрунтуються на припущеннях та не підтверджені письмовими доказами. Ці доводи заслуговують на увагу. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2010 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі" судам роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Тобто у випадку обґрунтованості позовних вимог суд відмовляє у їх задоволенні у зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не одночасно застосовує наслідки пропуску позовної давності. Отже, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Отже, відмовити у позові у зв'язку з пропуском строку позовної давності можна лише за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Однак, усупереч цьому, суд першої інстанції встановив відсутність підстав для визнання оскаржуваних договорів недійсними, вказав, що відбулася незаконна передача у приватну власність земельних ділянок, тобто відмовив у задоволенні позову по суті, при цьому одночасно підставою відмови у позові зазначив і пропущення прокурором строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасно подати позов, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Встановлено з матеріалів справи, що заяву про застосування строку позовної давності заявив лише представник відповідача ТОВ "Агроленд-2010" - адвокат Мироненко С. С. Інші відповідачі про застосування позовної давності не заявляли. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) ; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Отже, для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Зазначене узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18). Оскільки із заявою про застосування позовної давності звернувся лише відповідач ТОВ "Агроленд-2010", то суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що підлягає застосуванню позовна давність до позовних вимог про визнання незаконними та скасування наказів ГУ Держземагентства у Харківській області від 12 листопада 2014 року №3128-СГ та №3129-СГ про надання в оренду земельних ділянок та визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, кадастрові номери: 6322081000:01:000:1021 та 6322056200:02:000:0245, укладених 15 грудня 2014 року, та скасування їх державної реєстрації, які стосуються інших відповідачів: ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду. У постанові від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц (провадження №14-85цс18), яка конкретизована постановою від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом порушених прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави. Колегія суддів звертає увагу, що прокурор у цій справі звернувся до суду з позовом в інтересах держави, має окремий процесуальний статус, однак судом першої інстанції не надана належна оцінка доводам прокурора про те, що він довідався про порушення прав держави лише у червні 2017 року. Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій про те, що прокурор пропустив строк позовної давності до вимог про визнання недійсним наказів та договорів оренди землі, є передчасними. Щодо витребування земельної ділянки Заявник, оскаржуючи постанову суду апеляційної інстанції, висловив свою незгоду із рішенням суду першої інстанції в частині вирішення вимог про витребування земельної ділянки та визнання незаконними наказів, договорів оренди та просив скасувати судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду. Висновки суду апеляційної інстанції про те, що спірні земельні ділянки фактично використовуються ФГ "Колос 2018", а не ТОВ "Агроленд-2010", не підкріплені письмовими доказами та ґрунтуються на припущеннях, тому суперечать положенням статтям 12, 13 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції, приймаючи постанову в оскаржуваній частині, не перевірив обставин щодо фактичного користувача земельних ділянок, тому доводи касаційної скарги в цій частині заслуговують на увагу. Враховуючи процесуальні обмеження суду касаційної інстанцій, встановлені у статті 400 ЦПК України, колегія суддів позбавлена можливості ухвалити своє рішення у справі, оскільки суд першої інстанції не встановив, а суд апеляційної інстанції не перевірив, хто є дійсним користувачем спірних земельних ділянок - ТОВ "Агроленд-2010" чи ФГ "Колос 2018". Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За правилами частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За викладених обставин доводи касаційної скарги щодо скасування судових рішень судів попередніх інстанцій слід задовольнити, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Судове рішення в частині задоволення позову прокурора про визнання недійсними договорів суборенди також підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки висновки суду апеляційної інстанції про те, що оскаржувані договори суборенди не відповідають умовам основних договорів оренди землі, хоча і є правильними, однак ці позовні вимоги тісно пов'язані з вимогами щодо оскарження договорів оренди та витребування земельних ділянок, тому колегія суддів вважає за потрібне вийти за межі доводів касаційної скарги та скасувати постанову суду апеляційної інстанції в повному обсязі. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити. Постанову Харківського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року та рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 31 жовтня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №752/3612/19 провадження №61-1129св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач), суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - державний реєстратор філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко Оксана Сергіївна, третя особа- Акціонерне товариство "Альфа-Банк", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 червня 2019 року у складі СУДДІ: Шевченко Т. М. та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Приходька К. П., Таргоній Д. О., ВСТАНОВИВ: Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко Оксани Сергіївни, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк "), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк"), про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності. Позовна заява мотивована тим, що 12 вересня 2006 року між Акціонерно -комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк "), назву якого змінено на ПАТ "Укрсоцбанк", а у подальшому - на Акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - АТ "Укрсоцбанк"), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 70 550 дол. США зі сплатою 12,25% річних з кінцевим терміном повернення кредиту до 12 вересня 2021 року включно. З метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань АКБСР "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки від 12 вересня 2006 року, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА _1. Рішенням державного реєстратора від 08 листопада 2017 року право власності на вказану вище квартиру було зареєстроване за ПАТ "Укрсоцбанк". Такі дії банку позивач вважає протиправними. Так, у державного реєстратора були відсутні належним чином зареєстровані повноваження на проведення такої дії. Крім того, реєстратору не було надано усіх передбачених законом документів, на підставі яких він мав право здійснити таку реєстрацію. Розмір кредитної заборгованості, заявлений банком при реєстрації права власності на об'єкт іпотеки, не відповідає дійсності, а договір про задоволення вимог іптекодержаржателя у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку", між сторонами спірного зобов'язання не укладався. Державна реєстрація проведена з порушенням вимог Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". На підстав викладеного, ОСОБА_1 просив визнати протиправними дії та скасувати рішення державного реєстратора філії Комунального підприємства Миронівської сільської ради "Результат" у місті Києві Коровайко О. С. від 08 листопада 2017 року №38020615 про державну реєстрацію права власності ПАТ "Укрсоцбанк" на квартиру АДРЕСА _1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1402115180000. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 12 червня 2019 року позов задоволено. Визнано протиправними дії та скасовано рішення державного реєстратора філії Комунального підприємства Миронівської сільської ради "Результат" у місті Києві Коровайко О. С. від 08 листопада 2017 року №38020615 про державну реєстрацію права власності ПАТ "Укрсоцбанк" на квартиру АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1402115180000. Стягнуто з державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С. на користь ОСОБА_1 1 536,80 грн судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між сторонами іпотечного договору в порядку вимог Закону України "Про іпотеку" не було укладено договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Державний реєстратор не дотримався процедури, передбаченої Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року №868. На час вчинення реєстраційних дій були чинними норми Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", який унеможливлював вчинення оскаржуваної реєстраційної дії державним реєстратором. Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року залучено АТ "Альфа-Банк" до участі у справі як правонаступника третьої особи - ПАТ "Укрсоцбанк". Постановою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року рішення суду першої інстанції змінено в частині мотивів та підстав для задоволення позову. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що можливість проведення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку передбачена самим іпотечним договором, тому укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя в даному випадку не є обов'язковим. Суд першої інстанції не зазначив конкретних порушень, які були допущені державним реєстратором або банком. Відповідно до статті 36 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі окремого договору або відповідного застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, не може вважатися примусовим стягненням майна, відтак положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не розповсюджуються на такі правовідносини. Апеляційний суд не погодився з твердженнями суду першої інстанції щодо незаконності оскаржуваної реєстрації права власності через її невідповідність вимогам Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Разом з тим, заявлені у справі вимоги підлягають задоволенню з інших підстав, зокрема, банк не подав до суду оригіналів вимоги до боржника про усунення порушень договірних умов та попередження про звернення стягнення у разі його невиконання. Безпідставними є доводи банка про те, що оригінали зазначених документів були передані державному реєстратору, оскільки останній після вчинення реєстраційної дії та зняття цифрових копій зобов'язаний був повернути ці документи заявнику. Крім того, банк не був позбавлений можливості, у разі відсутності таких оригіналів документів, ставити перед судом питання про їх витребування в особи, в якої вони знаходяться, однак відповідного клопотання до суду подано не було. Встановлена законом процедура позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки належним чином дотримана не була, що у свою чергу обумовлює необхідність задоволення позовних вимог. Державний реєстратор є належним відповідачем у справі, оскільки саме його дії та рішення оскаржуються. У даній справі можливість банку, залученого третьою особою, брати участь у справі та захищати свої права повністю забезпечена як судом першої інстанції, так і при розгляді даної справи апеляційним судом. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі АТ "Альфа-Банк" просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що банк не має можливості у повній мірі заперечувати позовні вимоги, оскільки у порушення вимог процесуального законодавства його не залучено до участі у справі як відповідача. Отже, вимоги у цій справі заявлені до неналежного відповідача, що є окремою та самостійною підставою для відмови у позові, проте суди не дали належної оцінки цим обставинам, про які банк зазначав, зокрема в апеляційній скарзі, та помилково розглянули заявлені у справі вимоги до державного реєстратора. У даній справі належним відповідачем є особа, право чи обтяження якої зареєстровано, спір виник саме з АТ "Альфа-Банк" як правонаступником ПАТ "Укрсоцбанк" з приводу права позивача на квартиру внаслідок дій банку щодо реєстрації за ним такого права. Державний реєстратор не може бути відповідачем у цій справі. ОСОБА _1 неправильно обрав спосіб захисту та невірно визначив позовні вимоги. Так, позивач не врахував, а суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою, що після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права. Позивач в суді першої інстанції не спростовував обставин отримання повідомлень банка про усунення порушень та про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим, банк не має можливості надати оригінал вказаних повідомлень, оскільки вони направлялися на адресу боржника, а у кредитора зберігалися лише засвідчені копії цих повідомлень з доказами їх вручення, які у подальшому і були надані державному реєстратору. Висновки судів попередніх інстанцій суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 17 квітня 2018 року у справі №815/6956/15 (провадження №11-192апп18), від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18), від 30 травня 2018 року у справі №826/9417/16 (провадження №11-444апп18), від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18), від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18 (провадження №12-184гс18), від 16 січня 2019 року у справі №755/9555/18 (провадження №14-536цс18), від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18), від 13 березня 2019 року у справі №757/39920/15-ц (провадження №14-61цс19), від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18), від 03 липня 2019 року у справі №127/2209/18 (провадження №14-149цс19), від 13 листопада 2019 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19), від 20 листопада 2019 року у справі №802/1340/18 (провадження №11-474апп19), та висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі №201/10848/17 (провадження №61-11238св19). Доводи інших учасників справи ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими. Позивач зазначає про безпідставність твердження банку про те, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, оскільки ОСОБА_1 вважає неправомірними дії саме державного реєстратора, а також просить скасувати рішення цього реєстратора. Відповідач та третя особа не подали до суду належних доказів вручення позивачу повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, а з поданої до суду копії повідомлення про вручення поштового відправлення вбачається, що у ньому відсутній підпис іпотекодавця. Інший учасник справи не скористався своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу. 16 березня 2020 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 червня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 12 вересня 2006 року між АКБСР "Укрсоцбанк", назву якого змінено на ПАТ "Укрсоцбанк", а у подальшому - на АТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 70 550 дол. США зі сплатою 12,25% річних з кінцевим терміном повернення кредиту до 12 вересня 2021 року включно. З метою забезпечення виконання кредитних зобов'язань позичальника АКБСР "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки від 12 вересня 2006 року, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Згідно з довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 13 лютого 2018 року державний реєстратор філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської сільської ради у місті Києві Коровайко О. С. 08 листопада 2017 року зареєструвала право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ "Укрсоцбанк" на підставі іпотечного договору від 12 вересня 2006 року. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - в редакції, що діяла до набрання чинності Законом №460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України). Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 вказував, що державний реєстратор з порушенням вимог закону та без належних повноважень провів реєстрацію права власності банка на предмет іпотеки. Державна реєстрація проведена без документів, які є обов'язковими для такої реєстрації. Банк неправильно визначив заборгованість за кредитним договором. Відповідач не врахував наявності мораторію на примусове стягнення іпотечного майна. Заперечуючи проти заявлених вимог, банк вказував, що позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого виникла кредитна заборгованість, тому кредитор у визначеному законом та договором іпотеки порядку набув право власності на спірне майно. Державний реєстратор діяв у спосіб, що передбачені законом. Вимоги позивача не доведені належними та допустимими доказами, а також заявлені до неналежного відповідача. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами іпотечного договору не було укладено договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Державний реєстратор не дотримався визначеної нормами матеріального права процедури визнання за банком права власності на іпотечне майно. На час вчинення спірної реєстрації діяв мораторій щодо звернення стягнення на іпотечне майно, який унеможливлював вчинення оскаржуваної дії державним реєстратором. Змінюючи рішення місцевого суду в частині мотивів задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що банк не подав до суду оригіналів вимоги до боржника про усунення порушень договірних умов та повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки у разі його невиконання, а також не заявив клопотання про витребування цих доказів в іншої особи, в яких вони можуть знаходитися. Встановлена законом процедура позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки належним чином дотримана не була, що у свою чергу обумовлює необхідність задоволення позовних вимог. Державний реєстратор є належним відповідачем у цій справі, оскільки саме його дії та рішення оскаржуються. Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з вказаними висновками судів, враховуючи наступне. Відповідно до статті 15 Цивільного кодекс України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі №335/4558/19 (провадження №61-5661св20). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно з абзацом четвертим частини п'ятої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація прав проводиться за заявами у сфері державної реєстрації прав будь-яким державним реєстратором з урахуванням вимог, встановлених абзацами першим - третім цієї частини, крім випадку, передбаченого абзацом п'ятим цієї частини. Тобто державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою. Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб'єктом звернення за такою послугою та суб'єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії. За змістом абзацу другого частини першої статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Частина перша статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачає, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина четверта статті 33 Закону України "Про іпотеку"). Згідно з частиною першою статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону (частини друга та третя статті 36 Закону України "Про іпотеку"). Відповідно до частини першої статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Позивач заявив вимогу про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності до державного реєстратора. Суди вважали останнього належним відповідачем. Натомість, третя особа - іпотекодержатель, за яким було зареєстровано право власності на спірну квартиру, вважає, що належним відповідачем у цій справі має бути саме особа, за якою зареєстровано право власності на предмет іпотеки, оскільки її права порушуються скасуванням рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА _1. Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 4 частини третьої статті 175 ЦПК України). Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Відповідач є обов'язковим учасником цивільного процесу - його стороною. Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість, саме сторони є суб'єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права. Тобто, відповідач це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. При цьому неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі №344/16101/17 (провадження №61-9395св20). Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18). Відповідно до частин другої та третьої статті 51 ЦПК України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Тлумачення статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Позивач у цій справі клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв. При цьому ОСОБА_1 стверджував, що саме державний реєстратор Коровайко О. С. є належним відповідачем у цій справі. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що у подібних з цією справах за позовом іпотекодавця до державного реєстратора із залученням іпотекодержателя третьою особою спірні правовідносини виникають здебільшого саме між позивачем та третьою особою через невиконання договірних зобов'язань і реалізацію прав іпотекодержателя щодо предмета іпотеки - нерухомого майна позивача (постанови від 17 квітня 2018 року у справі №815/6956/15 (провадження №11-192апп18), від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19)). Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19), від 16 вересня 2020 року у справі №804/8836/17 (провадження №11-1165апп18). Визнання протиправними дій і скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірний об'єкт нерухомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ПАТ "Укрсоцбанк" є захистом прав позивача на вищевказану квартиру від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна. Зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи засвідчують, що спір виник саме між позивачем і третьою особою з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій третьої особи щодо реєстрації за нею такого права. Отже, позовна вимога про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки не може бути звернена до державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С., якого позивач визначив відповідачем. Пред 'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Вирішуючи спір, суди не звернули уваги, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, проте вирішили спір по суті. Належним відповідачем у справі є АТ "Альфа-Банк" як правонаступник АТ "Укрсоцбанк", за яким зареєстровано речове право на належне позивачу майно, яке він передав в іпотеку банку. Встановлюючи обставини та надаючи правовий аналіз заявленим у справі вимогам, суд першої інстанції у рішенні не дав неналежної оцінки суб'єктному складу судового процесу та вирішив спір до державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С., якого позивач визначив відповідачем. Переглядаючи рішення суду першої інстанції у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не дав належної правової оцінки твердженням банку про те, що саме він має бути відповідачем у цій справі. Висновки апеляційного суду, що позов заявлено до державного реєстратора як належного відповідача є помилковими. Суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, висновки судів про задоволення позовних вимог зроблені за неналежного суб'єктного складу, отже, є помилковими, а судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права. З огляду на те, що позивач пред'явив позов до неналежного відповідача, висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог є помилковими. Верховний Суд зауважує, що відмова в позові з указаної підстави не перешкоджає ОСОБА_1 звернутися до суду з позовом на загальних підставах з визначенням належного складу учасників справи. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі №320/9049/18 (провадження №61-8431св20), від 03 березня 2021 року у справі №335/4558/19 (провадження №61-5661св20). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Враховуючи те, що позов у цій справі пред'явлений до неналежного відповідача, а касаційна скарга є обґрунтованою, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Альфа-Банк" задовольнити. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року скасувати та прийняти нову постанову. У задоволенні позову ОСОБА_1 до державного реєстратора філії Комунального підприємства "Результат" Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко Оксани Сергіївни, третя особа - Акціонерне товариство "Альфа-Банк", про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 березня 2021 року м. Київ справа №299/3230/19 провадження №61-19107св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк", державного реєстратора Велятинської сільської ради Хустського району Горщар Михайла Васильовича, третя особа - ОСОБА_2, про визнання рішення про реєстрацію права власності незаконним та зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою представником - ОСОБА_3, на постанову Закарпатського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі: Собослой Г. Г., Готра Т. Ю., Мацунич М. В. ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк", банк), посилаючись на те, що 10 квітня 2008 року ОСОБА_2 уклав із банком кредитний договір, відповідно до умов якого отримав кредитні кошти у розмірі 100 тис. грн з кінцевим терміном повернення до 07 квітня 2023 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору банк того ж дня уклав із ОСОБА_1 договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.01 жовтня 2019 року ОСОБА_1 стало відомо, що 03 червня 2019 року ПАТ "Укрсоцбанк" набуло право власності на предмет іпотеки в позасудовий спосіб шляхом реєстрації права власності на своє ім'я, проведеної державним реєстратором Велятинської сільської ради Горщар М. В. Посилаючись на те, що договору про задоволення вимог іпотекодержателя ОСОБА_1 не укладала, порядок реєстрації права власності як спосіб позасудового задоволення вимог іпотекодержателя був порушений, позивачка просила скасувати рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень про реєстрацію права власності на зазначену вище квартиру за ПАТ "Укрсоцбанк" та скасувати запис про цю реєстрацію у державних реєстрах, поновити відомості в державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про цю квартиру, які передували скасованим записам. Короткий зміст судових рішень Рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 14 квітня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 47167277 від 03 червня 2019 року державного реєстратора Велятинської сільської ради Хустського району Закарпатської області Горщар М. В., яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ "Укрсоцбанк". Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстраційний запис від 29 травня 2019 року №31828409 про реєстрацію за ПАТ "Укрсоцбанк" права власності на зазначену квартиру. Поновлено відомості в державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про об'єкти нерухомого майна - вказану вище квартиру, що передували скасованим записам. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у договорі іпотеки сторони не передбачили можливості задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання за ним права власності, а окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя вони не укладали. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року рішення Виноградівського районного суду від 14 квітня 2020 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційної інстанції мотивоване тим, що у договорі іпотеки міститься застереження щодо можливості задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання за ним права власності, тому цей договір і є договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником - ОСОБА_3, на постанову Закарпатського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року, у якій представник заявника просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи Відзиву на касаційну скаргу не надходило. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2021 року справу призначено до розгляду у складі п'яти суддів. Фактичні обставини справи, установлені судами 10 квітня 2008 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредитні кошти у розмірі 100 тис. грн з кінцевим строком повернення до 07 квітня 2023 року. На забезпечення виконання умов цього договору банк того ж дня уклав із ОСОБА_4 договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.03 червня 2019 року державний реєстратор Велятинської сільської ради Хустського району Закарпатської області Горщар М. В. прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на вказану вище квартиру за іпотекодержателем - ПАТ "Укрсоцбанк". Позиція Верховного Суду Згідно із положенням пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випаду, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції від 12 травня 2006 року) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати в тому числі: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Сторони договору досягли згоди про можливість позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя, що випливає з пункту 4.5 договору іпотеки, відповідно до якого іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один з наступних способів: - на підставі рішення суду; - на підставі виконавчого напису нотаріуса; - шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; - шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку"; - шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати". Згідно із частинами першою та другою статті 37 Закону України "Про іпотеку" (в редакції від 12 травня 2006 року) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Згідно з пунктом 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (у редакції на час прийняття рішення про державну реєстрацію), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. Для реєстрації права власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, до державного реєстратора має звернутись належна особа-іпотекодержатель, та надати документи, які підтверджують: - наявність в договорі іпотеки застереження про задоволення вимог іпотекодержателя (або окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя) ; - направлення та вручення іпотекодавцю вимоги про усунення порушень; - сплин 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем вимоги про усунення порушень; - у разі переходу прав на нерухоме майно - документ, що підтверджує перехід. Ураховуючи, що у договорі іпотеки міститься застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом можливості набуття ним права власності на предмет іпотеки, а державний реєстратор при здійсненні державної реєстрації права власності на квартиру діяв у межах своїх повноважень, колегія суддів Касаційного цивільного суду дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції, вирішуючи законність такого рішення державного реєстратора, правильно визначився із законодавством, що підлягає застосуванню, та обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання цього рішення реєстратора незаконним. Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційним судом не враховано висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №199/1276/17 (провадження №14-486цс18), є безпідставними, оскільки у цій постанові, та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини. Зокрема, у справі №199/1276/17 суди встановили, що у договорі іпотеки відсутнє застереження щодо задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання за ним права власності, разом з тим у справі, яка є предметом перегляду, встановлено, що у договорі іпотеки міститься відповідне застереження, яке дозволяє іпотекодержателю зареєструвати за собою право власності на предмет іпотеки. Інші доводи касаційної скарги ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права і зводяться до переоцінки встановлених апеляційним судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки останнє ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права та доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_3, залишити без задоволення. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 лютого 2021 року м. Київ справа №320/9049/18 провадження №61-8431св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: державний реєстратор виконавчого комітету Семенівської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області Боглаєв Дмитро Євгенович, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року в складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С., Кримської О. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду до державного реєстратора виконавчого комітету Семенівської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області Боглаєва Д. Є., третя особа - ОСОБА_2, про скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 14 вересня 2005 року між нею та товариством з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк" (далі - ТОВ "Український промисловий банк") був укладений кредитний договір №146/ЗК-4, відповідно до умов якого вона отримала від банку грошові кошти у сумі 15 000 доларів США на придбання житлового будинку, а також іпотечний договір №120/33-4, на виконання умов якого вона передала в іпотеку житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірний будинок). 30 червня 2010 року між ТОВ "Український промисловий банк", публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк", банк) та Національним Банком України укладено договір про передачу активів та кредитних зобов'язань ТОВ "Український промисловий банк" на користь ПАТ "Дельта Банк". Таким чином, ПАТ "Дельта Банк" набуло право вимоги за кредитним договором. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду від 03 жовтня 2014 року (справа №320/1038/14-ц), зміненим рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 16 грудня 2015 року в частині мотивів ухвалення рішення судом першої інстанції, було відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Тому саме 16 грудня 2015 року банк втратив право повторного звернення до суду з підстав стягнення заборгованості за кредитним договором. Однак, 20 серпня 2018 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_2 був укладений договір №694/к про купівлю-продаж майнових прав, за яким первісний кредитор відступив шляхом продажу новому кредитору право вимоги за кредитним договором №146/ЗК-4 від 14 вересня 2005 року та іпотечним договором №120\33-4 від 14 вересня 2005 року. На підставі застереження, яке є в іпотечному договорі, державний реєстратор виконавчого комітету Семенівської сільської ради Боглаєв Д. Є. 03 жовтня 2018 року в порушення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" здійснив державну реєстрацію права власності на спірний будинок за ОСОБА_2. Оскільки ОСОБА_2 набула право власності на спірний будинок неправомірно, тому вказана державна реєстрація підлягає скасуванню. Крім того, на момент реєстрації права власності за ОСОБА_2 остання не надавала державному реєстратору звіт про оцінку вартості предмету іпотеки. За таких обставин позивач просила суд визнати протиправними дії державного реєстратора Семенівської сільської ради Баглаєва Д. Є. щодо реєстрації права власності ОСОБА_2 на буд. АДРЕСА_1; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на цей будинок та вирішити питання про розподіл судових витрат. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 вересня 2019 року в складі судді Іваненко О. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що положення підпункту 3 пункту 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого для забезпечення кредитів в іноземній валюті" не поширюється на банки, віднесені до категорії неплатоспроможних та щодо яких здійснюються процедури виведення з ринку відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у частині уступки (продажу, передачі) заборгованості або боргу на користь (у власність) іншої особи. Оскільки під час ліквідації банку, між останнім та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі - продажу майнових прав від 20 серпня 2018 року, який є чинним та сторонами не оскаржується, тому посилання позивача на те, що реєстратор Боглаєв Д. Є. при проведенні реєстрації прав власності порушив вимоги Закону України "Про мораторії на стягнення майна громадян України, наданого для забезпечення кредитів в іноземній валюті", є безпідставними. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року скасовано рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 вересня 2019 року та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним і скасовано запис про право власності №28213818 від 01 жовтня 2018 року на нерухоме майно - житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_2. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на виниклі між сторонами правовідносини розповсюджується дія Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", який був чинним під час винесення державним реєстратором оскаржуваного рішення. При внесенні відомостей про державну реєстрацію за ОСОБА_2, остання зобов'язана була надати державному реєстратору оцінку вартості іпотеки. Проте, даний документ відсутній в переліку пункту підстав внесення такого запису. Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи У травні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Крім того, у червні 2020 року ОСОБА_2 подала до суду уточнення до касаційної скарги, а у липні 2020 року - доповнення до неї. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16-ц (провадження №61-155св17), від 16 грудня 2019 року у справі №607/4911/16-ц (провадження №61-39994св18), від 21 листопада 2018 року у справі №367/7589/15-ц (провадження №61-6432св18) та у справі №640/17931/16-ц (провадження №61-33342св18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що отримана боржником ОСОБА_1 вимога про намір звернути стягнення на предмет іпотеки та відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя є підставами для реєстрації права власності за іпотекодержателем. Застосування положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого для забезпечення кредитів в іноземній валюті" у даних правовідносинах є безпідставним, оскільки мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання, і не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання боржником зобов'язання за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати зазначене майно. Поведінка позивача в частині надання згоди іпотекодержателю на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки і подальше ухилення від сплати заборгованості за кредитом та оскарження реєстрації є недобросовісною. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. У липні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 14 вересня 2005 року між ТОВ "Укрпромбанк" та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №146/3к-4, згідно із умовами якого остання отримала від банку грошові кошти у сумі 15 000 доларів США на придбання житлового будинку. З метою забезпечення виконання умов кредитного договору 14 вересня 2005 року ОСОБА_1 (іпотекодавець) уклала із ТОВ "Український промисловий банк" (іпотекодержателем) договір іпотеки (далі - Договір), предметом якого є житловий будинок площею 82.8 кв. м, житловою площею 42 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 14 вересня 2005 року, посвідченого нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запрорізької області Левченко В. В., зареєстрованого у реєстрі за №6383. Відповідно до пункту 1.1 Договору предметом цього договору є надання іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в пункті 1.1 цього Договору (предмет іпотеки), на забезпечення вимоги іпотекодержателя за кредитним договором №146\ЗК-4 від 14 вересня 2006 року, в силу чого іпотекодержатель має право в разі невиконання іпотекодавцем/позичальником зобов'язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця/позичальника. Пунктом 4.1 Договору встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Пунктом 4.3 Договору визначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється: на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса, або згідно з порядком задоволення вимоги іпотекодержателя, передбаченого пунктом 4.4 цього договору. Відповідно до пункту 4.4 Договору у випадку настання будь-якої з підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачених пунктом 4.1 Договору, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги одним з наступних способів: шляхом прийняття іпотекодавцем предмета іпотеки у власність в рахунок виконання основного зобов'язання. Цей договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки; шляхом продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі незалежної експертної оцінки предмета іпотеки. 30 червня 2010 року між ТОВ "Український промисловий банк", ПАТ "Дельта Банк" та Національним банком України укладено договір про передачу активів кредитних зобов'язань ТОВ "Український промисловий банк" на користь ПАТ "Дельта Банк". 20 серпня 2018 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_2 був укладений договір №694/к про купівлю-продаж майнових прав, за яким первісний кредитор відступив шляхом продажу новому кредитору право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором №146/ЗК-4 від 14 вересня 2005 року та договором іпотеки 120/33-4 від 14 вересня 2005 року. 01 жовтня 2018 року державний реєстратор Виконавчого комітету Семенівської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області Боглаєв Д. Є. зареєстрував іпотечне майно за ОСОБА_2 (запис про право власності №28213818). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Цим вимогам судове рішення апеляційної інстанції не відповідає з таких підстав. Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Тлумачення статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У постанові Великої Палати Верховного Суду 01 квітня 2020 року в справі №520/13067/17 зроблено висновок, що "[...] позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18) зазначено, що "спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано". Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13 січня 2021 року в справі №753/905/18 (провадження №61-12528св19). Отже, належним відповідачем ту цій справі про визнання протиправними дії державного реєстратора Семенівської сільської ради Баглаєва Д. Є. щодо реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірний будинок та скасування цієї державної реєстрації має бути саме ОСОБА_2, право власності якої на спірний будинок зареєстровано. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, підтверджують, що даний спір виник між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та щодо права власності на предмет іпотеки, а тому державний реєстратор виконавчого комітету Семенівської сільської ради Мелітопольського району Запорізької області Боглаєв Д. Є. є неналежним відповідачем. Оскільки процесуальний закон не дозволяє на стадії касаційного перегляду справи замінити неналежного відповідача належним, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 необхідно відмовити саме із зазначеної підстави. Суди на зазначене вище уваги не звернули, не визначились зі складом осіб, які беруть участь у справі, та не залучили ОСОБА_2 в якості відповідача. При цьому процесуальний статус відповідача і третьої особи за своїм змістом, процесуальними правами та обов'язками є різними. За таких обставин оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, висновки апеляційного суду про задоволення позовних вимог зроблені за неналежного суб'єктного складу, отже, є передчасними, а судове рішення ухвалене з порушенням норм процесуального права. Констатуючи порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права під час вирішення цієї справи, колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на висновки щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16-ц (провадження №61-155св17), від 16 грудня 2019 року у справі №607/4911/16-ц (провадження №61-39994св18), від 21 листопада 2018 року у справі №367/7589/15-ц (провадження №61-6432св18) та у справі №640/17931/16-ц (провадження №61-33342св18), як передчасні. Згідно із частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Положеннями статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Хоча суд першої інстанції в цілому дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, однак неправильно визначився із мотивами такої відмови з огляду на неналежний суб'єктний склад учасників справи, тому рішення суду першої інстанції підлягає залишенню в силі зі зміною його мотивувальної частини в редакції цієї постанови. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Судовий збір за подання касаційної скарги ОСОБА_2 складає 1 409,60 грн, які в силу положень статті 141 ЦПК України підлягають стягненню на її користь з ОСОБА_1. Керуючись статтями 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2020 року скасувати. Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 23 вересня 2019 року змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у сумі 1 409,60 гривень. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 жовтня 2021 року м. Київ справа №753/4093/20 провадження №61-19507св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач: - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Алькор Інвест", державний реєстратор філії Комунального підприємства "Комунально-реєстраційні послуги" Великобугаївської сільської ради Васильківського району Київської області Дубіна Юлія Володимирівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Алькор Інвест" на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 червня 2020 року в складі судді Комаревцевої Л. В. та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Соколової В. В., Андрієнко А. М., Поліщук Н. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Алькор Інвест" (далі - ТОВ "ФК "Алькор Інвест "), державного реєстратора філії комунального підприємства "Комунально - реєстраційні послуги" Великобугаївської сільської ради Дубіної Юлії Володимирівни (далі - державний реєстратор Дубіна Ю. В. ) про визнання неправомірними дій та скасування державної реєстрації, поновлення права власності. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що 06 жовтня 2005 року між ним та Акціонерним комерційним банком "Інтербанк" (далі - АКБ "Інтербанк "), правонаступником якого було Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Інтербанк" (далі - ПАТ КБ "Інтербанк "), укладено кредитний договір №89/05-1, відповідно до умов якого він отримав 13 000,00 дол. США. Цього ж дня, між ним та АКБ "Інтербанк" укладено іпотечний договір №3805, за умовами якого належну позивачеві квартиру АДРЕСА_1 передано як забезпечення за кредитним договором №89/05-1. У грудні 2007 року ним виплачений кредит в повному обсязі. Разом з тим між ним та АКБ "Інтербанк" було досягнуто згоди про зміну договірних відносин шляхом зміни умов кредитування на умови доступу до кредитної лінії, у разі, якщо позивач забажає скористатись нею, з кредитним лімітом у 37 570,00 дол. США. 10 грудня 2007 року між позивачем та АКБ "Інтербанк" укладено додаткову угоду №1 до кредитного договору та договір про внесення змін до іпотечного договору. Оскільки він фактично не отримував коштів на умовах кредитної лінії, підстав для внесення змін щодо суми основного зобов'язання забезпеченого іпотекою - 13 000,00 дол. США не було. З цих причин державна реєстрація змін до договору іпотеки не здійснювалась. 21 жовтня 2016 року між уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ КБ "Інтербанк" та ТОВ "ФК "Алькор Інвест" укладено договір №89/05/258/05 про відступлення права вимоги. Також між ПАТ КБ "Інтербанк" та ТОВ "ФК "Алькор Інвест" укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором та договором застави від 21 жовтня 2016 року. 09 лютого 2017 року ухвалою Дарницького районного суду міста Києва накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, в межах розгляду цивільної справи №753/2265/17 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "ФК "Алькор Інвест" про визнання правочину недійсним. Незважаючи на це, 30 березня 2017 року державним реєстратором Дубіною Ю. В. протиправно переоформлено право власності належної позивачеві квартири на ТОВ "ФК "Алькор Інвест". На підставі викладеного, просив визнати неправомірними дії державного реєстратора Дубіної Ю. В. щодо державної реєстрації права власності ТОВ "ФК "Алькор Інвест", скасувати державну реєстрацію на квартиру АДРЕСА_1 та поновити його право власності на квартиру АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 04 червня 2019 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано неправомірними дії державного реєстратора Дубіної Ю. В. щодо державної реєстрації права власності ТОВ "ФК "Алькор Інвест" та скасовано державну реєстрацію на квартиру АДРЕСА_1, номер запису про право власності - 19727304, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1211541380000. Поновлено право власності ОСОБА_1 на вказану квартиру. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що державним реєстратором Дубіною Ю. В. прийнято рішення та проведено державну реєстрацію права власності за ТОВ "ФК "Алькор Інвест" на спірну квартиру без урахування відсутності факту виникнення, переходу або припинення права на нерухоме майно та наявності заборони. Постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2020 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 червня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази у їх сукупності та ухвалив законне і обґрунтоване рішення про задоволення позову з додержанням норм матеріального та процесуального права. Апеляційний суд, погодившись з висновками суду першої інстанції, виходив з наявності спору між позивачем та ТОВ "ФК "Алькор Інвест" щодо переходу прав кредитора та іпотекодержателя, який вирішується окремо і на час вчинення оскарженої реєстраційної дії цей спір не був вирішений. Також апеляційним судом наголошено, що за наявності судового рішення, яке набрало законної сили і внесено до державного реєстру, яким накладений арешт на об'єкт нерухомого майна, вчинення державним реєстратором будь-яких дій відносно цього об'єкта нерухомості є неправомірним. Внаслідок визнання неправомірними цих дій, ефективним способом захисту є скасування відповідного запису та відновлення порушеного права власності позивача, яке за ним зберігається до припинення права власності у встановленому законом порядку. Також враховано, що відповідачами під час розгляду справи не надано жодних доказів на спростування заявлених позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали У касаційній скарзі ТОВ "ФК "Алькор Інвест" просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про відмову у позові, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі ТОВ "ФК "Алькор Інвест" посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (ділі - ЦПК України). Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначає, що: суди не дослідили зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1-3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності представника ТОВ "ФК "Алькор Інвест", який перебував на самоізоляції у зв'язку з підозрою на COVID-19, завчасно подавши клопотання до суду про відкладення розгляду справи. Поза увагою апеляційного суду залишилось те, що жодним документом не передбачено надання лікарняного листа в разі самоізоляції, а також, що такий лист видається особі по завершенню лікування, оскільки факт самоізоляції передбачає уникнення будь-яких контактів з іншими особами протягом часу лікування. Також заявник вказує, що в провадженні Солом'янського районного суду міста Києва знаходиться справа №760/17489/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ "Інтербанк", правонаступником якого є ТОВ "ФК "Алькор Інвест", про визнання недійсними договорів, а саме додаткових угод №1 - №10 до кредитного договору від 06 жовтня 2005 року №89/05-1. Вважає, що реєстраційна дія, вчинена державним реєстратором Дубиною Ю. В., а саме державна реєстрація права власності за ТОВ "ФК "Алькор Інвест" на спірну квартиру, в частині визнання її правомірною або неправомірною, безпосередньо пов'язана із підписанням додаткових угод №1 - №10 до кредитного договору, на підставі яких фактично вчинено всі наступні реєстраційні дії, які позивач оскаржує. Встановлення факту справжності або підробки підпису ОСОБА_1 на додаткових угодах є необхідним фактом для встановлення правомірності дій державного реєстратора, дії якого оскаржуються позивачем. Проте клопотання про зупинення провадження у цій справі залишене судом першої інстанції без задоволення. Також суд першої інстанції всупереч частини першої статті 13 ЦПК України взяв до уваги відповідь Міністерства юстиції України на запит позивача від 16 лютого 2018 року, зазначивши також про це у мотивувальній частині оскарженого рішення, залишивши поза увагою, що ця відповідь має виключно інформаційний характер і жодним чином не встановлює норми права. Доводи інших учасників справи ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Павліченко М. С., подав до суду відзив на касаційну скаргу ТОВ "ФК "Алькор Інвест", в якому просив оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими. Вказував, що заявник не навів жодної правової норми, яка неправильно застосована судом або норми, яка б на думку заявника повинна була б бути застосована судом. На думку позивача, касаційна скарга містить виключно надумані доводи про порушення судом норм процесуального закону, що не вплинули на правильне вирішення справи. Фактично заявник наполягає на тому, що суд не повинен був розглядати спір з підстав, заявлених позивачем, тому, що між цими ж сторонами існують інші судові спори з інших підстав та з іншими позовними вимогами. Але жодна із сторін спору не обґрунтовувала свої доводи обставинами, з якими заявник пов'язує необхідність в зупиненні провадження судом через розгляд іншого спору Солом'янським районним судом міста Києва. Тому, необґрунтованими є доводи заявника про те, що обставини вчинення незаконних реєстраційних дій всупереч судового рішення про арешт квартири можуть бути спростовані лише рішенням Солом'янського районного суду міста Києва про визнання недійсними додаткових угод до кредитного договору. Судом було правильно встановлено, що на момент вчинення державним реєстратором перереєстрації права власності з ОСОБА_1 на ТОВ "ФК "Алькор Інвест" в державному реєстрі знаходився запис про арешт квартири, внесений державним реєстратором, тому державний реєстратор не мав права проводити перереєстрацію права власності на заявника. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга ТОВ "ФК "Алькор Інвест" подана до Верховного Суду 28 грудня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що на підставі договору купівлі-продажу від 03 вересня 2003 року позивач ОСОБА_1 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1.06 жовтня 2005 року між ОСОБА_1 та АКБ "Інтербанк" укладений кредитний договір №89/05-1, відповідно до умов якого банк надає позичальнику кредит у розмірі 13 000,00 дол. США, строком погашення не пізніше 05 жовтня 2010 року зі сплатою за користування кредитом 12,5% річних, а позичальник одержує та повертає кредит черговими платежами і сплачує відсотки за користування ним, комісії, у строки та на умовах, передбачених договором. Цього ж дня, між ОСОБА_1 та АКБ "Інтербанк" укладений іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербою Л. О., за реєстровим №3805. Цим договором забезпечено вимогу іпотекодержателя з виконання всіх зобов'язань іпотекодавця за кредитним договором від 06 жовтня 2005 року №89/05-1 (а також усіх додаткових угод до нього, які можуть бути укладені у майбутньому і які будуть невід'ємною частиною цього кредитного договору, в тому числі продовження строку дії кредитного договору, збільшення суми кредиту та процентів) укладеним між іпотекодержателем та іпотекодавцем. Відповідно до змісту іпотечного договору іпотекодержатель має право у випадку невиконання іпотекодавцем своїх зобов'язань за кредитним та цим договором отримати задоволення за рахунок майна, заставленого на умовах цього договору. Предметом іпотеки є нерухоме майно: квартира АДРЕСА_1 та належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі - продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Колєсник С. А. від 03 вересня 2003 року та зареєстрованого за реєстровим №4248. Відповідно до пункту 5.4 договору іпотеки від 06 жовтня 2005 року, звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно з застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно з пунктом 5.5 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки можуть бути задоволені за рахунок іпотеки наступним шляхом: 1) сторони домовились про те, що в разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором та/або цим договором звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання або шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки від свого імені третім особам; 2) після прийняття рішення про продаж предмету іпотеки третім особам іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі - продажу письмово повідомити іпотекодавця та третіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір; 3) якщо особа, що висловила намір придбати предмет іпотеки ухиляється або з інших причин не вчиняє дій до укладення договору купівлі - продажу предмету іпотеки протягом п'яти днів після закінчення тридцятиденного строку, вона втрачає право на придбання предмету іпотеки; 4) за домовленістю сторін ціна продажу предмету іпотеки встановлюється на підставі оцінки майна, здійсненого з моменту прийняття рішення іпотекодержателем про продаж предмету іпотеки третім особам до моменту підписання договору купівлі - продажу предмету іпотеки. Розподіл виручки від реалізації предмету іпотеки виконується в установленому законодавством порядку; 5) договір купівлі - продажу предмету іпотеки третій особі є правовою підставою для реєстрації права власності покупця на нерухоме майно, що було предметом іпотеки. 10 грудня 2007 року між ВАТ КБ "Інтербанк" та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду №1 до кредитного договору від 06 жовтня 2005 року №89/05-1. Відповідно до змісту цієї угоди сторони дійшли згоди про внесення наступних змін до кредитного договору: "Банк надає позичальнику кредит у вигляді звичайної кредитної лінії у граничній сумі 37 750 дол. США, строком погашення не пізніше 05 жовтня 2010 року із сплатою за користування кредитом 13% річних, а позичальник одержує та повертає кредит і сплачує відсотки за користування ним, комісії, у строки та на умовах, передбачених цим договором. Дана угода є невід'ємною частиною кредитного договору №89/05-1 від 06 жовтня 2005 року". Також 10 грудня 2007 року між ОСОБА_1 та АКБ "Інтербанк" був підписаний та нотаріально посвідчений договір про внесення змін до іпотечного договору, в якому кредит визначений як звичайна кредитна лінія у граничній сумі 37 570,00 дол. США строком погашення до 05 жовтня 2010 року, зі сплатою за користування кредитом 13% річних, згідно з графіком. Оціночна вартість предмета іпотеки визначена в 555 500,00 грн. 21 жовтня 2016 року між уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ КБ "Інтербанк" та ТОВ "ФК "Алькор Інвест" було укладено договір №89/05/258/05 про відступлення права вимоги. За умовами цього договору, банк відступає новому кредитору належні банку, а новий кредитор набуває права вимоги банку до позичальника та поручителя, визначених у додатку №1 до цього договору (далі - боржники), включаючи права вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців боржників або інших осіб, до яких перейшли обов'язки боржників за кредитним договором, договором поруки та договором іпотеки (застави), з урахуванням усіх змін, доповнень та додатків до них, згідно реєстру у додатку №1 до цього договору. Новий кредитор сплачує банку за права вимоги грошові кошти у сумі та у порядку, визначених цим договором. Також 21 жовтня 2016 року між ПАТ КБ "Інтербанк" та ТОВ "ФК "Алькор Інвест" було укладено та нотаріально посвідчено договір про відступлення прав за іпотечним договором та договором застави, за умовами якого у зв'язку з переходом прав за кредитним договором, були передані і права кредитора у договорах укладених на забезпечення їх виконання. Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року у справі №753/2265/17 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "ФК "Алькор Інвест" про визнання правочину недійсним застосовані заходи забезпечення позову у вигляді накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 на праві власності. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна дані про арешт на підставі вказаної вище ухвали були внесені 21 лютого 2017 року державним реєстратором Галкіним Є. В., КП "Бюро державної реєстрації" Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. 27 березня 2017 року держаним реєстратором філії комунального підприємства "Комунально-реєстраційні послуги" Великобугаївської сільської ради Дубіною Ю. В. обтяження погашено, підставою вказано "перенесення до новостворених ОНМ", а відомості внесені в реєстр 30 березня 2017 року. Тим же державним реєстратором Дубіною Ю. В. також були внесені дані про зміну власника спірної квартири на ТОВ "ФК "Алькор Інвест", датою яких вказано 27 березня 2017 року. Відповідно до листа Міністерства юстиції України від 18 квітня 2018 року за даними Держаного реєстру, державним реєстратором філії комунального підприємства "Комунально-реєстраційні послуги" Великобугаївської сільської ради Дубіною Ю. В. 30 березня 2017 року було проведено ряд реєстраційних дій щодо спірної квартири, зокрема: 13:50:37 реєстрація заборони на нерухоме майно, суб'єкт ОСОБА_1; 13:59:52 припинення іпотеки, іпотекодавець ОСОБА_1, іпотекодержатель ТОВ "ФК "Алькор Інвест"; 14:12:44 відкриття розділу; 14:13:49 реєстрація права власності, власник ТОВ "ФК "Алькор Інвест"; 15:23:24 реєстрація (перенесення) арешту нерухомого майна, суб'єкт ОСОБА_1, обтяжував Дарницький районний суд міста Києва; 15:23:50 погашення арешту нерухомого майна. Тобто в результаті виконання вищеописаних реєстраційних дій наразі за даними Державного реєстру прав наявний запис про право власності, де суб'єктом виступає ТОВ "ФК "Алькор Інвест" та запис про арешт, де суб'єктом виступає ОСОБА_1. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №810/645/18 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "ФК "Алькор Інвест", державного реєстратора Дубіної Ю. В. про визнання неправомірним і скасування рішення залишена без змін постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 02 серпня 2018 року, якою провадження у справі закрито, оскільки спірні правовідносини визначені як такі, що не є публічно-правовими і мають вирішуватися за правилами цивільного судочинства. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Ухвалюючи рішення про визнання неправомірними дій державного реєстратора Дубіної Ю. В. щодо державної реєстрації права власності ТОВ "ФК "Алькор Інвест" та скасування державної реєстрації на спірну квартиру, а також поновлення прав позивача, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що державним реєстратором Дубіною Ю. В. прийнято рішення та проведено державну реєстрацію права власності на цю квартиру без урахування відсутності факту виникнення, переходу або припинення права на нерухоме майно та наявності заборони. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів. Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" від 05 червня 2003 року №898-IV (далі - Закон України "Про іпотеку") іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону України "Про іпотеку"). За приписами частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Стаття 37 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) передбачала, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем в суді, якщо він доведе, що основне зобов'язання і умови іпотечного договору не були порушені. З внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року №800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (далі - Закон України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва ") статтею 37 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Стаття 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Після внесення Законом України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" змін до статті 36 Закону України "Про іпотеку" зазначеною нормою передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Пунктом 5.5 іпотечного договору визначені способи задоволення вимоги іпотекодержателя. Відповідно до підпункту 1 пункту 5.5.1 цього договору у випадках перелічених у пунктах в пунктах 5.1, 5.2, 5.3 цього договору, що обумовлюють виникнення права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки, вимоги іпотекодержателя можуть бути задоволені за рахунок предмета іпотеки наступним шляхом, зокрема, сторони домовились про те, що в разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором та/або цим договором звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання або шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки від свого імені третім особам. 16 січня 2017 року ТОВ "ФК "Алькор Інвест" надіслало ОСОБА_1 лист-вимогу відповідно до статей 35, 37, 38 Закону України "Про іпотеку" про дострокове погашення заборгованості, в якому зазначило, що станом на 21 жовтня 2016 року заборгованість за кредитним договором становить 16 501,27 дол. США та повідомило, що у разі невиконання зазначеної вимоги, кредитор буде змушений вжити заходів примусового стягнення суми заборгованості за кредитним договором відповідно до статей 22, 611, 623 ЦК України шляхом звернення стягнення на майно, кошти та всі інші активи, що належать позичальнику на правах власності незалежно від способу їх набуття. Однією із загальних засад державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виключно на підставах та в порядку, визначених Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (пункт 4 частини першої статті 3 цього Закону у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру за ТОВ "ФК "Алькор Інвест"). Повноваження державного реєстратора та порядок їх реалізації визначаються Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01 липня 2004 року №1952-IV (далі - Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень "), Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 25 грудня 2015 року №1127 (далі - Порядок). Згідно зі статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно" (тут і далі в редакції чинній на час проведення реєстраційних дій) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Частиною першою статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно" передбачено, що формування заяв у сфері державної реєстрації прав та/або їх реєстрація проводиться у базі даних заяв. При прийнятті заяв у паперовій формі обов'язково виготовляються електронні копії документів, поданих заявником для проведення реєстраційних дій. Електронні копії документів виготовляються шляхом сканування з подальшим їх розміщенням у Державному реєстрі прав. У базі даних заяв також реєструються рішення судів, заяви власників об'єктів нерухомого майна про заборону вчинення реєстраційних дій, рішення судів про скасування відповідних рішень судів, заяви власників об'єктів нерухомого майна про відкликання власних заяв про заборону вчинення реєстраційних дій. Перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень є одним з етапів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 4 частини першої статті 18 вказаного Закону у тій же редакції). Державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (пункти 1-2 частини третьої статті 10 того ж Закону у відповідній редакції). Оспорюючи рішення державного реєстратора щодо реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, позивач обґрунтовував неправомірність рішення державного реєстратора, посилаючись на наявність на момент прийняття такого рішення заборони будь-яким способом, у тому числі суб'єктам державної реєстрації прав та державним реєстраторам прав на нерухоме майно, вчиняти будь-які реєстраційні дії та вносити до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості щодо спірної квартири, встановленої на підставі ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 09 лютого 2017 року у справі №753/2265/17. На час вчинення державним реєстратором оскаржуваних реєстраційних дій (30 березня 2017 року) зазначена ухвала суду відповідно до вимог статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" була зареєстрована в базі даних заяв Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, (реєстрація здійснена 30 березня 2017 року, реєстраційний номер 19727304). У разі коли під час розгляду заяви державним реєстратором встановлено наявність зареєстрованого рішення суду про заборону вчинення реєстраційних дій або заяви власника об'єкта нерухомого майна про заборону вчинення реєстраційних дій щодо цього майна, державний реєстратор невідкладно за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав зупиняє державну реєстрацію прав з обов'язковим посиланням на зареєстроване у базі даних заяв рішення суду чи заяву власника об'єкта нерухомого майна (абзац 2 пункту 17 Порядку, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Ураховуючи наявність прямої заборони на вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо спірного предмета іпотеки, державний реєстратор не мав правових підстав для прийняття оскаржуваного рішення про державну реєстрацію та вчинення оспорюваного запису, що є підставою для визнання його протиправним та скасування. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 26 травня 2021 року у справі №204/3503/19 (провадження №61-2162св21). Суди першої та апеляційної інстанцій, визначившись правильно з характером спірних правовідносин, встановивши фактичні обставини у повному обсязі на підставі наданих сторонами доказів, дійшли обґрунтованого висновку про визнання неправомірними дій державного реєстратора Дубіної Ю. В. щодо державної реєстрації права власності за ТОВ "ФК "Алькор Інвест" та скасування державної реєстрації на спірну квартиру, а також поновлення права позивача, оскільки на виконання частини першої статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час державної реєстрації права власності) ухвала про заборону вчинення реєстраційних дій була зареєстрована у базі даних, доступ до якої мають державні реєстратори. В матеріалах справи відсутні будь-які докази наявності заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 06 жовтня 2005 року 89/05-1 перед кредитором ПАТ КБ "Інтербанк". Разом з цим в Єдиному державному реєстрі судових рішень оприлюднено ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 01 квітня 2014 року у справі №753/16494/13-ц (https://reyestr. court. gov. ua/Review/38055655), від 20 жовтня 2014 року у справі №753/16579/14-ц (https://reyestr. court. gov. ua/Review/40962821), від 06 лютого 2015 року у справі №753/16579/14 (https://reyestr. court. gov. ua/Review/42634536) про стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "Інтербанк". Вказані позови залишено без розгляду. Доводи заявника щодо розгляду апеляційним судом справи без участі представника ТОВ "ФК "Алькор Інвест" через перебування його на самоізоляції у зв'язку з підозрою на COVID-19, які наведені у касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки апеляційний суд розглянувши клопотання відповідача та вважаючи за можливе розглядати справу без його участі, зауважив, що відповідач не надав суду доказів на підтвердження вказаних обставин, а також врахував, що відповідач є юридичною особою і має інших представників. Касаційний суд не бере до уваги аргументи заявника у касаційній скарзі про неврахування судами необхідності зупинення провадження у цій справі до розгляду іншої, оскільки оскарження реєстраційної дії, безпосередньо пов'язане із підписанням додаткових угод №1 - №10 до кредитного договору, на підставі яких фактично вчинено всі наступні реєстраційні дії, які позивач оскаржує. Апеляційний суд, перевіряючи такі доводи виходив з того, що стороною відповідача в ході розгляду справи не надано жодних доказів на спростування заявлених позовних вимог. Їх вимога про зупинення провадження у справі з підстав наявності інших судових справ розглянута судом першої інстанції, постановлена ухвала, яка занесена до протоколу судового засіданні від 04 червня 2020 року. Відсутність зазначення про цю процесуальну дію не є тим порушенням норм процесуального права, що тягне за собою скасування рішення. При цьому відповідачем не зазначені обставини, які свідчили б про неможливість розгляду цієї справи до ухвалення рішень в інших справах між цими ж сторонами. Інші доводи касаційної скарги про доведеність наявності підстав для відмови у позові в повному обсязі є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи. Фактично вказані доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи та до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтям и 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Алькор Інвест" залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 листопада 2021 року м. Київ справа №539/1168/20 провадження №61-2952св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Виконавчий комітет Лубенської міської ради Полтавської області, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 01 жовтня 2020 року у складі судді Алтухової О. С. та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 січня 2021 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Дорош А. І., Лобова О. А., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання незаконним і скасування рішення виконавчого комітету, скасування свідоцтва про право власності та запису про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно. Позовна заява мотивована тим, що 19 лютого 2019 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу, згідно якого останній передав йому у власність нежитлову будівлю - ресторан, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Поряд з рестораном знаходиться трансформаторна підстанція ТП-34 за адресою: АДРЕСА_2, яка живить ресторан електричною енергією та є складовою частиною нежитлової будівлі для її обслуговування. При укладенні договору про право користування земельною ділянкою, де розташована трансформаторна підстанція ТП-34, 01 листопада 2019 року з Комунальним підприємством (далі - КП) виконавчого комітету Лубенської міської ради "Міський ринок" йому стало відомо, що дана електроустановка належить до комунальної власності територіальної громади м. Лубни в особі Лубенської міської ради та зареєстрована у 2005 році, як нерухоме майно. Стверджував, що згідно з договором про технічне обслуговування трансформаторної підстанції ТП-34, укладеним 01 березня 2019 року з Приватним підприємством (далі - ПП) "Мостовенко", він за власні кошти проводить всі технічні роботи та обслуговування вищевказаної підстанції, чим гарантується безпечна експлуатація вищевказаної електроустановки, вживаються заходи спрямовані на запобігання пошкодженню обладнання. 10 лютого 2020 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу майна, згідно з яким останній передав йому у власність рухоме майно - трансформаторну підстанцію КТП-10/0,4 кВ №34 за адресою: АДРЕСА_2.27 та 28 листопада 2019 року він уклав договори підряду з Акціонерним товариством (далі - АТ) "Полтаваобленерго" на обслуговування ТП-34, відповідно до яких сплатив 4 464,51 грн. Вказував на те, що спірна трансформаторна підстанція ТП-34 має всі ознаки рухомого майна, яка складається із шафи, має кілечка для перенесення в інше місце без її знецінення та може бути демонтована і переміщена із збереженням свого цільового та функціонального призначення, а тому, на підставі статті 181 ЦК Україниє рухомим майном. Наголошував на тому, що володілець не використав своє право на володіння майном, оскільки трансформаторна підстанція ТП-34 за адресою: АДРЕСА_2 є його власністю на підставі договору купівлі-продажу між ним та ОСОБА_2 від 10 лютого 2020 року і всі витрати по утриманню, ремонту, безпеці протягом багатьох років здійснював ОСОБА_2 власними коштами, а у 2019-2020 роках - він. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд: визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради від 28 вересня 2005 року №245; скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 29 вересня 2005 року №821586, серія САА, видане виконавчим комітетом Лубенської міської ради; скасувати запис про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, а саме трансформаторну підстанцію ТП-34 за адресою: АДРЕСА_2. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 01 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 25 січня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Судові рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що позивачем не доведено належність трансформаторної підстанції ТП-34 ОСОБА_2 на момент укладення з ним договору її купівлі-продажу та правомірність набуття права власності ним, як не доведено і порушення Виконавчим комітетом Лубенської міської ради норм законодавства при прийнятті рішення про визнання підстанції власністю територіальної громади м. Лубни та видачі оскаржуваного свідоцтва про право власності, а також не доведено, що підстави набуття територіальною громадою м. Лубни в особі Лубенської міської ради права власності на трансформаторну підстанцію ТП-34 є незаконними. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позов. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди надали неправильну оцінку поданим ним доказам набуття права власності на трансформаторну підстанцію ТП-34 ОСОБА_2 у 2000 році. Також, суди не надали належної оцінки тому, що він за власні кошти проводить всі технічні роботи та обслуговування підстанції для гарантування її безпечної експлуатації, запобігає пошкодженню обладнання. Вказує, що суди не звернули уваги на те, що спірна підстанції має всі ознаки рухомого майна. Вважає, що наведені ним у позові доводи та надані докази у своїй сукупності викликають об'єктивні сумніви у законності рішення виконавчого комітету про придбання спірного майна міською владою. Посилається на те, що ним були надані належні докази придбання вказаної підстанції у ОСОБА_2, як рухомого майна. Щодо відзиву на касаційну скаргу Верховний Суд не бере до уваги відзив на касаційну скаргу, поданий до суду у квітні 2021 року від імені Виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області представником за довіреністю Балком С. О., оскільки останнім не надано даних про те, що він є адвокатом, а відповідно до частини першої статті 60 ЦПК України представником у суді може бути адвокат або законний представник. У підпункті 11 пункту 16-1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України встановлено, що представництво відповідно до пункту 3частини першої статті 131-1 та статті 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у судах апеляційної інстанції здійснюється з 1 січня 2018 року. Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 1 січня 2020 року. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010, 10 квітня 2019 року у справі №463/5896/14-ц, 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17, 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18, Верховного Суду від 02 травня 2018 року у справі №914/904/17, 27 червня 2018 року у справі №904/8186/17, 11 квітня 2019 року у справі №910/8880/18, Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі №6-1288цс17, (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) Крім того, вказує, що судами попередніх інстанцій не досліджені зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Відповідно до частини четвертої статті 11 ЦК Україниу випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Згідно із частиною першоюстатті 21 ЦК Українисуд визнає, зокрема, незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (частина перша статті 393 ЦК України). Отже, недійсним у судовому порядку може бути визнано акт (рішення) органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб, якщо він не відповідає вимогам законодавства та (або) визначеній законом компетенції органу, який видав акт (рішення), але при цьому обов'язковою умовою для визнання акту недійсним є порушення в зв'язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Відповідно до статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом. Згідно зі статтею 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Повно та всебічно встановивши обставини справи, врахувавши та надавши правову оцінку поданим ОСОБА_1 доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що він не довів обґрунтованості своїх позовних вимог, оскільки ним не доведено належність трансформаторної підстанції ТП-34 ОСОБА_2 на момент укладення з ним договору її купівлі-продажу, як не доведено і порушення Виконавчим комітетом Лубенської міської ради норм законодавства при прийнятті рішення про визнання підстанції власністю територіальної громади м. Лубни та видачі оскаржуваного свідоцтва про право власності. Також не доведено, що підстави набуття територіальною громадою м. Лубни в особі Лубенської міської ради права власності на трансформаторну підстанцію ТП-34 є незаконними. Суди попередніх інстанції обґрунтовано вказали, що ОСОБА_1 був обізнаний про належність спірного майна до комунальної власності міста, оскільки ще до укладення договору купівлі-продажу підстанції з ОСОБА_2 10 лютого 2020 року та зверненням до суду із цим позовом у квітні 2020 року, сам орендував трансформаторну підстанцію ТП-34 у КП "Міський ринок", на підставі договору від 01 грудня 2019 року, а також звертався до Лубенської міської ради із пропозицією придбати трансформаторну підстанцію ТП-34 за адресою: АДРЕСА_2 у свою приватну власність. Суд апеляційної інстанції правильно врахував, що трансформаторна підстанція ТП-34 на момент укладення договору її купівлі-продажу від 29 грудня 2003 року між КВТФ "Дзеркало" в особі арбітражного керуючого та виконкому Лубенської міської ради була рухомим майном та такий договір не потребував нотаріального посвідчення. Лише на підставі рішення Виконавчого комітету Лубенської міської ради від 28 вересня 2005 року визнано власником трансформаторної підстанції ТП-34 за адресою, пл. Жовтнева, 12 - територіальну громаду м. Лубни в особі Лубенської міської ради та видано свідоцтво про право власності на вказану трансформаторну підстанцію, як на нерухоме майно та вказане право власності внесено у державний реєстр речових прав на нерухоме майно 04 жовтня 2005 року під №12274364. Вказані обставини також спростовують доводи касаційної скарги про те, що спірна підстанція є рухомим майном. Посилання заявника на те, що він за власні кошти проводить всі технічні роботи та обслуговування підстанції для гарантування її безпечної експлуатації, запобігає пошкодженню обладнання, не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій та не вказують беззаперечно на те, що він є власником такого майна. Отже, вказані, а також інші доводи касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 01 жовтня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Р. А. Лідовець І. А. Воробйова Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 липня 2021 року м. Київ справа №678/40/19 провадження №61-9841св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, державний реєстратор Олешинської сільської ради Хмельницького району Андрієвська Марина Василівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Хмельницького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Корніюк А. П., П'єнти І. В., Талалай О. І., від 27 травня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА _2, державного реєстратора Олешинської сільської ради Хмельницького району Хмельницької області Андрієвської М. В. (далі - державний реєстратор) про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора. Позов ОСОБА_1 мотивований тим, що він із 2005 року користується на умовах оренди земельною ділянкою під водним об'єктом у с. Рудня Летичівського району Хмельницької області та на даний час є орендарем земель водного фонду згідно з договором оренди, укладеним із Летичівською районною державною адміністрацією Хмельницької області (далі - Летичівська РДА) 20 листопада 2009 року, зареєстрованим 14 грудня 2009 року у Летичівському районному відділі Хмельницької регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України", про що в Державному реєстрі земель вчинено відповідний запис №040973700074.11 травня 2010 року позивачем отримано дозвіл на спеціальне водовикористання на ставок, що розташований на наданих йому в оренду землях. 31 жовтня 2016 року державним реєстратором прийнято рішення про реєстрацію прав з індексним номером 32124298, яким зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 право власності на об'єкт нерухомого майна реєстраційним номером 1070165868230 - гребля ставу протяжністю 150 м за адресою: Хмельницька область, Летичівський район, с. Рудня (далі - гребля ставу). Підставою для реєстрації права власності за відповідачем права власності на греблю ставу протяжністю 150 м став договір купівлі-продажу, укладений 21 квітня 2016 року між сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю (далі - СТОВ) "Мрія" та ОСОБА_2 (далі - договір купівлі-продажу), який в порушення вимог статті 657 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) укладено в простій письмові формі. Посилаючись на те, що оскаржуване рішення державного реєстратора всупереч вимог статей 22, 24, 27 Закону України від 01 липня 2004 року №1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон №1952-IV) прийнято на підставі документів, які не відповідають вимогам статті 656, 657 ЦК України, спірна гребля ставу розташована на землях водного фонду, переданих позивачу в оренду та ОСОБА_2 ініціював позбавлення позивача права користування водним об'єктом, звернувшись до суду з позовом про розірвання договору оренди земель водного фонду від 20 листопада 2009 року, чим створив загрозу його правам та інтересам, як орендаря водного об'єкту і земельної ділянки, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Олешинської сільської ради Хмельницького району Хмельницької області Андрієвської М. В. про державну реєстрацію прав та обтяжень за індексним номером 32124298 від 31 жовтня 2016 року, яким зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за громадянином ОСОБА_2 право власності на об'єкт нерухомого майна реєстраційним номером 1070165868230 - гребля ставу протяжністю 150 м за адресою: Хмельницька область, Летичівський район, с. Рудня, і внесений на його підставі до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №17176631 про право власності ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1070165868230 - гребля ставу протяжністю 150 м, за адресою: Хмельницька область Летичівський район с. Рудня. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Старосинявського районного суду Хмельницької області, у складі судді Галиш І. Б., від 21 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора Олешинської сільської ради Хмельницького району Хмельницької області Андрієвської М. В. про державну реєстрацію прав та обтяжень індексним номером 32124298 від 31 жовтня 2016 року, яким зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за громадянином ОСОБА_2 право власності на об'єкт нерухомого майна реєстраційним номером 1070165868230 - гребля ставу протяжністю 150 метрів за адресою Хмельницька область, Летичівський район, с. Рудня, і внесений на його підставі до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №17176631 про право власності за громадянином ОСОБА _2 на об'єкт нерухомого майна реєстраційним номером 1070165868230 - гребля ставу протяжністю 150 м. за адресою Хмельницька область Летичівський район с. Рудня. Вирішено питання розподілу судових витрат. Суд першої інстанції виходив з того, що договір купівлі-продажу, на підставі якого державним реєстратором винесено рішення про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на греблю ставу, розташовану на переданих в оренду позивачу землях водного фонду, не відповідає вимогам статті 657 ЦК України, що вказує на незаконність прийнятого державним реєстратором Андрієвською М. В. рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень з індексним номером 32124298 від 31 жовтня 2016 року. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Хмельницького апеляційного суду від 27 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Старосинявського районного суду від 21 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. За відсутності в матеріалах справи належних, допустимих та достатніх доказів щодо наявності у позивача будь-якого речового права на гідроспоруду (греблю ставу) на час прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення і внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі цього рішення оспорюваного запису №17176631 про право власності ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна, - греблю ставу протяжністю 150 м, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність ОСОБА_1 порушення його прав оскарженими рішенням та записом. Короткий зміст вимог касаційної скарги 02 липня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 травня 2020 року у цивільній справі №678/40/19, в якій просить оскаржену постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення Старосинявського районного суду від 21 січня 2020 року. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження і в указаній справі та витребувано її матеріали з місцевого суду. У вересні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Обґрунтовуючи касаційну скаргу, заявник вказав на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №210/3177/17, у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2018 року у справі №333/71/17, у постанові Верховного Суду України від 16 лютого 2010 року №10/14. Звертає увагу касаційного суду, що висновок суду апеляційної інстанції про недоведеність наявності його порушеного права та/або інтересу оспорюваним рішенням державного реєстратора суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 20 вересня 2018 року у справі №822/3024/17. Зокрема закриваючи провадження в справі №822/3024/17 за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора Андрієвської М. В., третя особа - ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування рішення, Велика Палата Верховного Суду вказала, що предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення державного реєстратора як суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки приватний інтерес позивача щодо порушення його прав третьою особою на користування земельною ділянкою водного фонду, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. Також заявник зазначає, що, посилаючись на відсутність в договорі оренди земель водного фонду вказівки на розміщення на ньому об'єктів нерухомого майна, апеляційний суд врахував визначення терміну гідротехнічної споруди, наведеному в статті 1 Закону України від 18 вересня 2012 року №5293-VI "Про аквакультуру" (далі - Закон №5293-VI), який набрав чинності 01 липня 2013 року, та яким вперше визначено гідротехнічні споруди (земляні греблі та дамби) саме як об'єкти нерухомого майна, однак залишив поза увагою те, що правовідносини щодо оренди водного об'єкту між позивачем та власником такого об'єкту виникли у 2009-2010 роках. Застосовуючи Закон №5293-VI при доведеності наявності речового права на нерухоме майно, яким на момент виникнення у 2009-2010 роках орендних відносин гідротехнічна споруда законодавчо не визнавалась, внаслідок чого речове право користування цим майном не потребувало державної реєстрації відповідно до вимог Закону №1952-IV, суд апеляційної інстанції не врахував принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Наголошує на тому, що встановлені апеляційним судом обставини не спростували висновки суду першої інстанції щодо нікчемності договору купівлі-продажу спірної гідротехнічної споруди та протиправності державної реєстрації прав на неї. Доводи особи, що подала відзив на касаційну скаргу У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2, на касаційну скаргу, в якому відповідач, посилаючись на законність та обґрунтованість оскарженої постанови суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 травня 2020 року залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі розпорядження Летичівської РДА від 18 червня 2009 року №272/2009-р між ОСОБА_1 (орендар) та Летичівською РДА (орендодавець) 20 листопада 2009 року укладено договір оренди земель водного фонду (далі - договір оренди), згідно умов якого орендар прийняв в строкове (на 20 років) платне користування із земель державної власності земельну ділянку водного фонду (загальна площа 86,03 га, у тому числі під водним дзеркалом 76,43 га, під дамбою - 1,02 га та 8,58 га - під чагарниками в прибережній смузі) для обслуговування ставу і рибогосподарських потреб, що знаходиться на території Руднянської сільської ради біля села Рудня. Договір оренди зареєстровано у Летичівському районному відділі Хмельницької регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України", про що 14 грудня 2009 року в Державному реєстрі земель вчинено відповідний запис №040973700074.15 грудня 2009 року сторонами договору оренди підписано акт передачі-прийому земельної ділянки під водним об'єктом (ставом), переданої в оренду. Рішенням Летичівської РДА №207/06 надано ОСОБА_1 дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою. На замовлення ОСОБА_1 приватним підприємством "Кілюта" виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку водного фонду ОСОБА_1 на території Руднянської сільської ради. Переданій в оренду ОСОБА_1 земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 6823084600:06:016:0001.11 травня 2010 року ОСОБА_1 отримав дозвіл на спеціальне водокористування на ставок на землях Руднянської сільської ради Летичівського району. На аукціоні з продажу майна СТОВ "Мрія", ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу майна від 21 квітня 2016 року, засвідченим організатором аукціону - Першою українською міжрегіональною товарною біржею, придбав греблю ставу в селі Рудня Летичівського району Хмельницької області протяжністю 150 метрів. 22 квітня 2016 року СТОВ "Мрія" та ОСОБА_2 підписано передавальний акт щодо вказаного майна. На замовлення ОСОБА_2 ФОП ОСОБА_3 виготовлено технічний паспорт на греблю ставу від 10 жовтня 2016 року, та від 17 листопада 2016 року у зв'язку із арифметичною помилкою об'єму греблі, згідно якого основні показники греблі: споруда 1- водоскидна (ширина 6 м, довжина 16 м, об'єм 128 м. куб), споруда 2 - водовипускна (з/б труби 1 м довжиною по 10 м, об'єм 19 м. куб), споруда 3 - дамба (довжина дамби - 150 м, висота - 2,50 - 3 м, ширина 8-10 м, 19,5 м., площа 2925 м. кв, об'єм дамби 6260 м. куб. ). На підставі заяви ОСОБА_2 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 листопада 2016 року державний реєстратор Андрієвська М. В. рішенням від 31 жовтня 2016 року №32124298 здійснила державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на греблю ставупротяжністю 150 м, що розташована в селі Рудня Летичівського району Хмельницької областіна земельній ділянці кадастровий номер 6823084600:06:016:0001. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанов суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 2 ЦПК України встановлено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 зазначено, що, виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. "Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 02 листопада 2004 року №15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України. Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому, обов'язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Відповідно до статті 4 Водного кодексу України (далі - ВК України, в редакції чинній на час передачі позивачу у оренду земельної ділянки) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Водний об'єкт - природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, лиман, річка, струмок, озеро, водосховище, ставок, канал, а також водоносний горизонт) (стаття 1 ВК України). Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, звертаючись із позовом, зазначив, що прямим наслідком прийняття державним реєстратором оскарженого рішення про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на греблю ставу протяжністю 150 м, розташовану в селі Рудня Летичівського району Хмельницької області, яка є складовою частиною орендованого ним водного об'єкту - ставку, є позбавлення його права користування таким об'єктом. Встановивши, що на підставі договору оренди земель водного фонду від 20 листопада 2009 року ОСОБА_1 було передано в строкове платне користування із земель державної власності земельну ділянку водного фонду для обслуговування ставу для рибогосподарських потреб і такий договір не містить відомостей щодо передачу в оренду ОСОБА_1 будь-яких об'єктів нерухомого майна, розміщених на цій земельній ділянці, суд апеляційної інстанції, обґрунтовано скасував рішення районного суду та відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову. Безпідставним є посилання особи, яка подала касаційну скаргу, на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №210/3177/17, у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2018 року у справі №333/71/17. У зазначених справах предметами позовів були: про відшкодування моральної шкоди у зв'язку з втратою професійної працездатності (справа №210/3177/17) та про відшкодування шкоди, завданої військово службовцю під час проходження військової служби (справа №333/71/17). Правовідносини у справах зазначених заявником не є подібними до справи, що розглядається, а висновки, викладені касаційним судом у цих постановах не є релевантними до розглядуваної справи. Закриваючи провадження в справі №822/3024/17 за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора, третя особа - ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування рішення, Велика Палата Верховного Суду вказала на наявність приватного інтересу позивача щодо порушення його прав на користування земельною ділянкою водного фонду ОСОБА_2, що впливає на юрисдикційність спору у вказаній справі, однак факт порушення такого права позивача підлягав доведенню в межах цієї справи. Також Верховний Суд враховує, що рішенням Віньковецького районного суду Хмельницької області від 08 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 24 грудня 2020 року, у справі №678/326/17 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до Летичівської РДА, ОСОБА_1, третя особа - Летичівська селищна рада Летичівського району Хмельницької області про визнання недійсним договору оренди земель водного фонду від 20 листопада 2009 року. Оскільки ОСОБА_1 не доведено факт порушення його прав оскарженим рішенням державного реєстратора, то оцінка законності набуття та подальшої реєстрації права власності ОСОБА_2 на греблю ставу, в межах розглядуваної не надається, а отже і підстави для врахування апеляційним судом під час прийняття оскарженої постанови висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 16 лютого 2010 року у справі №10/14 відсутні. ОСОБА_1 не уповноважений представляти інтереси власника земельної ділянки водного фонду, який до участі у справі №678/40/19 залучений не був та відповідно будь-які вимоги власника або особи, яка уповноважена діяти на захист права власника, у розглядуваній справі судами не вирішувались. Крім того, відповідно до абзацу 3 частини третьої статті 26 Закону №1952-IV ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Верховний Суд за результатами розгляду касаційної скарги встановив, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для її скасування, а доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність оскарженого судового рішення не впливають. Обставини, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржене судове рішення підлягаєобов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Враховуючи наведене, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 травня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 січня 2021 року м. Київ справа №161/15725/18 провадження №61-23133 св 19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідач - ОСОБА_2; третя особа - Чаруківська сільська рада Луцького району Волинської області; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 вересня 2019 року у складі судді Пушкарчук В. П. та постанову Волинського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Матвійчук Л. В., Данилюк В. А., Здрилюк О. І., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Чаруківська сільська рада Луцького району Волинської області, про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, та поділ земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, перебуває у спільній частковій власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Згідно з довідкою в Реєстрі прав власності на нерухоме майно 1/2 частка житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами зареєстрована 08 вересня 2004 року за нею, а інша 1/2 частки зареєстрована 10 квітня 2009 року за ОСОБА_2. Зазначала, що між ними також наявний спір про користування земельною ділянкою для обслуговування будинку, який вони в позасудовому порядку вирішити не можуть. Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд виділити їй в натурі 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами відповідно до належної їй частини: сходи а1, а2; відкрита веранда "а" площею 8,0 кв. м, коридор 1-1 площею 3,1 кв. м, ванна 1-5 площею 4,7 кв. м, кімната 1-3 площею 10,7 кв. м, кімната 1-4 площею 17,3 кв. м; по хліву (сарай Б1) 1/2 частину (площа хліва 60 кв. м) ; провести земельно-технічну експертизу для визначення площі всієї земельної ділянки для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться по АДРЕСА_1, визначити варіанти поділу земельної ділянки та поділити її між нею та ОСОБА_2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Позовні вимоги ОСОБА_1 про виділ в натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності, залишено без розгляду. Виділено ОСОБА_1 земельну ділянку площею 763 кв. м. з наступними геометричними розмірами за годинниковою стрілкою по периметру (м) : 6,1 - 8,13 -5,13 -35,3 -2,0- 1,37 - 12,47 -7,67-3,2 -3,61 -4,75 - 4,38 -2,53 -4,56 -3,57 - 2,03 - 3,27 - 1,76 - 3,36 - 3,06 - 11,61 - 6,31 - 4,33 - 7,19 - 2,45 8,62 - 2,57 -3,57- 3,3 -3,43 -6,1 згідно варіанту 2 висновку експерта від 22 липня 2019 року №8041, на додатку до даного висновку зафарбовано червоним кольором. Виділено ОСОБА_2 земельну ділянку площею 763 кв. м з наступними геометричними розмірами за годинниковою стрілкою по периметру (м) : 6,55 -2,45 -7,19- 4,33 -6,31 -11,61- 3,06 -3,36- 1,76-3,27 - 2,03 - 3,57- 4,56 -2,53 -4,38-4,75 -3,61 3,2 -7,67 -2,03 -11,47 - 12,44 -7,41 3,72 - 8,57 -4,47 -6,05 -4,15 -10,34 - 6,55 згідно варіанту 2 висновку експерта від 22 липня 2019 року №8041, на додатку до даного висновку зафарбовано синім кольором відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Залишаючи позовні вимоги в частині поділу житлового будинку без розгляду суд виходив з того, що позивач ОСОБА_1 позовні вимоги в частині поділу житлового будинку просила залишити без розгляду. Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до висновку судової земельно-технічної експертизи від 22 липня 2019 року №8041 експертом визначено два варіанти поділу земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, а другий варіант поділу земельної ділянки враховує фактичний стан землекористування земельної ділянки. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Волинського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 вересня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач просила поділити між нею і відповідачем земельну ділянку, яка на праві власності у позивача та відповідача не перебуває, в Державному земельному кадастрі не зареєстрована, її площа та межі не визначені, а лише органом місцевого самоврядування надано дозвіл на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну часткову власність, тому підстав для її поділу немає. Крім того, з матеріалів справи, протоколу судового засідання, технічного запису судового процесу убачається, що позивач не заявляла клопотання ні письмового, ні усного про залишення позову без розгляду в частині поділу житлового будинку, а суд апеляційної інстанції позбавлений процесуальної можливості усунути недоліки суду першої інстанції. Судом вказана вимога не розглянута, земельна ділянка у спільну часткову власність для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд не виділялась, а тому суд першої інстанції дійшов передчасного висновку та вирішив спір про поділ земельної ділянки. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове судове рішення по суті спору. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №161/15725/18 з Луцького міськрайонного суду Волинської області. У лютому 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції помилково було залишено без розгляду її вимоги про поділ будинку, оскільки таких клопотань вона не заявляла. Також зазначала, що звернулася з позовом до суду про поділ земельної ділянки, оскільки у них з відповідачем наявний спір щодо земельної ділянки і вона на підставі рішення суду планувала виготовити технічну документації та зареєструвати право власності на земельну ділянку. Крім того, не погоджувалася із варіантом поділу земельної ділянки, визначеним судом першої інстанції. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим. Вважала висновки суду такими, що відповідають вимогам закону та обставинам справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до договору купівлі-продажу від 18 грудня 1992 року №4483 ОСОБА_1 на праві власності належить 1/2 частини домоволодіння, яке розташоване по АДРЕСА_1 (а. с. 6, 7). Інша 1/2 частина вказаного домоволодіння належить ОСОБА_2 на праві власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності, виданим Чаруківською сільською радою Луцького району Волинської області на підставі рішення виконавчого комітету від 25 грудня 2008 року №98. Згідно з довідкою від 18 жовтня 2018 року №548, виданою Чаруківською сільською радою Луцького району Волинської області заїзд до житлових будинків АДРЕСА_2, АДРЕСА_1 відноситься до земель загального користування. Господарський двір, який відноситься до житлового будинку АДРЕСА_1, належить до земель сумісного користування (а. с. 48) Чаруківська сільська рада Луцького району Волинської області на сесіях сільської ради приймала такі рішення: рішення від 26 квітня 2005 року №18/9 про передачу ОСОБА_1 для обслуговування житлового будинку і господарських споруд та для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку площею 0,94 га; рішення від 26 квітня 2005 року №18/9 про передачу ОСОБА_1 для обслуговування житлового будинку і господарських споруд земельну ділянку площею 0,06 га та для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку площею 0,86 га; рішення від 20 липня 2009 року №25/5 про передачу ОСОБА_1 для обслуговування житлового будинку і господарських споруд земельну ділянку 0,06 га; рішення від 28 вересня 2011 року №06/7 про розгляд заяви ОСОБА_1. Розмір земельної ділянки для обслуговування 1/2 частини житлового будинку згідно погосподарської книги становить 0,06 га; рішення від 22 вересня 2015 року №35/4 про надання дозволу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну сумісну власність, наданої раніше в користування для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,14 га; рішення від 01 лютого 2016 року №3/9 про надання дозволу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну часткову власність, наданої раніше в користування для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,14 га. Згідно з актом від 11 лютого 2005 року, складеним узгоджувальною комісією у складі: сільського голови Соломонюк С. В., спеціаліста відділу земельних ресурсів Луцького району Волинської області Михалевич Г. Д. та членів комісії сільської ради з питань економіки, земельної реформи, благоустрою та розвитку підприємництва: Шмід Е. О., Романюк A. B., Перванчук М. П. було вирішено: спільний проїзд між житловими будинками залишити в землях загального користування; земельну ділянку площею 150 кв. м, розміщену біля господарських будинків (хлів) та каналізаційної ями залишити у спільній сумісній власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2; закріпити в користуванні для обслуговування житлових будинків та господарських будівель земельні ділянки площею для: ОСОБА_1 - 638 кв. м, ОСОБА_2 - 799 кв. м. Оскільки вищевказаний акт не враховував інтересів ОСОБА_1, вона звернулась до суду з позовом про встановлення порядку користування земельною ділянкою. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 листопада 2005 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено (а. с. 54). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Згідно з частиною першою статті 196 ЦПК України для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 200 ЦПК України за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 звернулася до суду із цим позовом у жовтні 2018 року. Провадження у справі судом першої інстанції відкрито 24 жовтня 2018 року. 27 листопада 2018 року головуючим у справі було відкрито судове засідання, оголошено склад суду, роз'яснено учасникам справи їхні права, Чаруківську сільську раду Луцького району Волинської області залучено до участі у справі третьою особою. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду. За змістом частин першої, третьої статті 217 ЦПК України у призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання та оголошує, яка справа розглядатиметься. З оголошенням головуючим судового засідання відкритим розпочинається розгляд справи по суті. Враховуючи те, що заява про залишення позовних вимог про поділ в натурі житлового будинку без розгляду не була подана до початку розгляду справи по суті і матеріали справи не містять доказів того, що відповідне клопотання було заявлене позивачем, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про залишення цих позовних вимог без розгляду. За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про поділ в натурі житлового будинку є передчасним. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Таким чином, в силу наданих процесуальним законом повноважень, суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати, або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку. Ураховуючи викладене, суд касаційної інстанції позбавлений можливості ухвалити власне РІШЕННЯ: Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поділ земельної ділянки, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач просила поділити між нею і відповідачем земельну ділянку, яка на праві власності у позивача та відповідача не перебуває, в Державному земельному кадастрі не зареєстрована, її площа та межі не визначені, а лише органом місцевого самоврядування надано дозвіл на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну часткову власність, тому підстав для її поділу немає. Колегія суддів погоджується з таким висновком апеляційного суду з огляду на таке. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Частиною третьою статті 116 ЗК України передбачено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянам. Так, відповідно до частин першої, другої, шостої, сьомої, восьмої, дев'ятої, десятої вказаної статті громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Згідно зі статтею 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника землекористувача. Відповідно до частини першої статті 86 ЗК України земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників цієї власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників (спільна сумісна власність). Зазначена земельно-правова норма пов'язує спільну власність із визначеністю або невизначеністю частки. Право спільної власності на землю, як і інші види права земельної власності, посвідчується державним актом, що передбачено частиною четвертою статті 86 ЗК України. Частки учасників спільної часткової власності на земельну ділянку, як єдиний об'єкт, а відповідно, і частки їхніх прав на неї відомі заздалегідь. Ця визначеність часток закладена у самих підставах виникнення права спільної часткової власності, закріплених у статті 87 ЗК України, згідно з якою право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає: при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок, придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами, прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами, за рішенням суду. Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЗК України земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки: подружжя, членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними, співвласників житлового будинку. Відповідно до частини четвертої статті 89 ЗК України співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. Судом встановлено, що рішенням Чаруківської сільської ради Луцького району Волинської області від 22 вересня 2015 року №35/4 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну сумісну власність для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд" надано дозвіл ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну сумісну власність, наданої раніше в користування для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,14 га. Рішенням Чаруківської сільської ради Луцького району Волинської області від 01 лютого 2016 року №3/9 "Про внесення змін до рішення сільської ради від 22 вересня 2015 року №35/4" внесено зміни до рішення сільської ради від 22 вересня 2015 року №35/4 та викладено в новій редакції. Надано дозвіл ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну часткову власність, наданої раніше в користування для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,14 га. Відповідно до частини першої статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Позивач просила поділити між нею і відповідачем земельну ділянку, яка на праві власності у позивача та відповідача не перебуває, в Держаному земельному кадастрі не зареєстрована, її площа та межі не визначені, а лише органом місцевого самоврядування надано дозвіл на складання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у спільну часткову власність. У справах за позовом учасників спільної власності на землю про встановлення порядку володіння, користування спільною земельною ділянкою, на якій розташовані належні їм: жилий будинок, господарські будівлі та споруди, суд з'ясовує і враховує можливість нормального користування будинком і здійснення догляду за ним, розташування господарських будівель, споруд, необхідність зведення будівель, розташування плодово-ягідних насаджень співвласників, можливість проходу з вулиці на подвір'я тощо. Враховуються також вимоги санітарних правил і правил протипожежної безпеки. В разі неможливості перенесення співвласником господарських будівель і насаджень на надану в його користування частину ділянки суд має обговорити питання про відповідну грошову компенсацію. Враховуючи те, що судом не розглянута позовна вимога про поділ житлового будинку, земельна ділянка у спільну часткову власність для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд не виділялась, висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог про поділ земельної ділянки є обґрунтованим. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 вересня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року скасувати в частині вирішення позовних вимог про поділ житлового будинку, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині постанову Волинського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 7 квітня 2021 року м. Київ справа №727/9591/19 провадження №61-9271св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - судді Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк, в інтересах якого діє Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк", відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Столицяінвест 2008", ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, реєстратор Комунального підприємства "Бюро реєстрації нерухомості і бізнесу" Жар Ілля Георгійович, ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Українська інноваційна компанія" на постанову Чернівецького апеляційного суду від 7 травня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Половінкіної Н. Ю., Кулянди М. І., Одинака О. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк", в інтересах якого діє Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" (далі - ПАТ "Український інноваційний Банк "), звернулось з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Столицяінвест 2008" (далі - ТОВ "Столицяінвест 2008 "), ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В. А., реєстратор Комунального підприємства "Бюро реєстрації нерухомості і бізнесу" (далі - КП "Бюро реєстрації нерухомості і бізнесу") Жар І. Г., ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання правочинів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння. У березні 2020 року ПАТ "Українська інноваційна компанія" звернулась з клопотанням про процесуальне правонаступництво. Клопотання обґрунтовувала тим, що 24 грудня 2015 року Правлінням Національного банку України прийнято постанову №934 "Про віднесення ПАТ "Український інноваційний банк" до категорії неплатоспроможних", а рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №239 від 24 грудня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію у ПАТ "Український інноваційний банк". Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2016 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31 серпня 2016 року у справі №826/1162/16, зазначені розпорядчі акти визнані незаконними та скасовані. 22 березня 2016 року Правлінням Національного банку України на підставі пропозиції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо відкликання банківської ліцензії та ліквідації ПАТ "Український інноваційний банк" винесено постанову №180 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Український інноваційний банк". На підставі цієї постанови виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №385 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Український інноваційний банк" та делегування повноважень ліквідатора банку". Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2016 року і ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року, у справі №826/5325/16 зазначені розпорядчі акти визнані незаконними та скасовані. 13 липня 2016 року за рішенням загальних зборів акціонерів товариства ПАТ "Український інноваційний банк" перейменовано на Публічне акціонерне товариство "Укрінком" (далі - ПАТ "Укрінком "), а 28 березня 2017 року за рішенням загальних зборів акціонерів товариства ПАТ "Укрінком" перейменовано на ПАТ "Українська інноваційна компанія", викладено статут в новій редакції. Також вказувала на визнання протиправним та скасовування рішення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 15 лютого 2018 року №536 "Про продовження строків здійснення процедури ліквідації ПАТ "Український інноваційний банк" строком на один рік з 23 березня 2018 року до 2 березня 2019 року включно". Посилаючись на зазначене, ПАТ "Українська інноваційна компанія" просила здійснити процесуальне правонаступництво і замінити первісного кредитора ПАТ "Український інноваційний банк", в інтересах якого діє Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Український інноваційний банк", на нового кредитора - ПАТ "Українська інноваційна компанія". Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 березня 2020 року, постановленою у складі судді Слободян Г. М., клопотання задоволено. Замінено ПАТ "Український інноваційний банк", в інтересах якого Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Український інноваційний банк", на його правонаступника - ПАТ "Українська інноваційна компанія" у справі за позовом ПАТ "Український інноваційний банк", в інтересах якого діє Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Український інноваційний банк", до ТОВ "Столицяінвест 2008", ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В. А., реєстратор КП "Бюро реєстрації нерухомості і бізнесу" Жар І. Г., ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання правочинів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння. Задовольняючи клопотання ПАТ "Українська інноваційна компанія", суд першої інстанції вважав, що зміна організаційно-правової форми юридичної особи є підставою для процесуального правонаступництва. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 7 травня 2020 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 березня 2020 року скасовано, справу направлено для продовження її розгляду до суду першої інстанції. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та направляючи справу для продовження її розгляду, апеляційний суд вказував на те, що правочин ПАТ "Український інноваційний банк" з ПАТ "Українська інноваційна компанія" щодо передачі прав та обов'язків не відбувся; правонаступництво в розумінні процедури реорганізації також, а іншої, передбаченої статтею 512 ЦК України, підстави заміни кредитора, яким є ПАТ "Український інноваційний банк", на ПАТ "Український інноваційна компанія", не доведено. Посилаючись на зазначене, апеляційний суд вважав клопотання безпідставним і таким, що не підлягає задоволенню і, як наслідок, скасував ухвалу суду першої інстанції з направленням справи до суду першої інстанції. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У червні 2020 року ПАТ "Українська інноваційна компанія" подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила постанову Чернівецького апеляційного суду від 7 травня 2020 року скасувати, провадження у справі закрити. Касаційна скарга мотивована тим, що постанова апеляційного суду прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. ПАТ "Українська інноваційна компанія" вказувала на невстановлення судом апеляційної інстанції фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, ненадання належної оцінки зібраним у справі доказам, що, на думку заявника, призвело до неправильного вирішення питання правонаступництва. Апеляційний суд залишив поза увагою те, що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань юридичної особи з назвою "Український інноваційний банк" не існує, під ідентифікаційним кодом юридичної особи 05839888 в реєстрі зареєстровано ПАТ "Українська інноваційна компанія". За таких обставин ПАТ "Український інноваційний банк" не може бути позивачем у даній справі. Посилаючись на зазначене, а також на неправильне застосування статті 46 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ПАТ "Українська інноваційна компанія" просила про задоволення касаційної скарги. Позиція інших учасників справи У вересні 2020 року представник ОСОБА_3 - адвокат Оберемко Р. А. подав відзив на касаційну скаргу, в якому вказував на безпідставність її доводів. Зазначав, що суд апеляційної інстанції повно і всебічно з'ясував обставини справи, надав належну оцінку зібраним у справі доказам, які подавали учасники справи, та ухвалив законне й обґрунтоване судове РІШЕННЯ: Відповідно до частини першої статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. За змістом статей 80, 83 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому закономпорядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом. Як реорганізація, так і ліквідація банку з ініціативи власників, а також внесення змін до статуту банку відповідно до закону можливі лише після надання на це згоди Національним банком України. При цьому, зважаючи на положення Закону України "Про банки і банківську діяльність", зокрема, на статтю 2 цього Закону, передача, прийняття майна банку, його коштів, прав та обов'язків правонаступником є наслідком саме реорганізації банку, проведеної із дотриманням процедури, також визначеної цим Законом. Крім того, згідно зі статтею 46 Закону України "Про банки і банківську діяльність" правління банку зобов'язане протягом трьох робочих днів інформувати Національний банк України про наступні свої дії: звільнення керівника (керівництво) банку та про кандидатуру на призначення на цю посаду, зміну юридичної адреси і місцезнаходження банку та його відокремлених підрозділів, припинення банківської діяльності. Дана правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 3 серпня 2018 року у справі №910/8117/17 за участю ПАТ "Українська інноваційна компанія". Крім цього, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі №925/698/16 встановлено, що правочин ПАТ "Український інноваційний банку" з ПАТ "Українська інноваційна компанія" щодо передачі прав та обов'язків не відбувся. Вказує, що до ПАТ "Українська інноваційна компанія" та її посадових осіб не перейшов необхідний обсяг цивільної дієздатності для розпорядження майном ПАТ "Український інноваційний банк". Частина четверта статті 82 ЦПК України визначає, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Відповідно, факт відсутності переходу прав ПАТ "Український інноваційний банк" до ПАТ "Українська інноваційна компанія" встановлено рішеннями судів, що набрали законної сили, та не підлягають доказуванню у силу положень частини четвертої статті 82 ЦПК України. Таким чином, з моменту перереєстрації ПАТ "Українська інноваційна компанія" не набуло прав ПАТ "Український інноваційний банк", а, відтак, відсутні правові підстави для процесуального правонаступництва на підставі статті 55 ЦПК України. З урахуванням зазначеного, представник ОСОБА_3 - адвокат Оберемко Р. А. просив касаційну скаргу ПАТ "Українська інноваційна компанія" залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін. Провадження у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судом першої інстанції встановлено, що 24 грудня 2015 року Правлінням Національного банку України прийнято постанову №934 "Про віднесення ПАТ "Український інноваційний банк" до категорії неплатоспроможних", а рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб №239 від 24 грудня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію у ПАТ "Український інноваційний банк". Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2016 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31 серпня 2016 року, у справі №826/1162/16 зазначені розпорядчі акти визнані незаконними та скасовані. 22 березня 2016 року Правлінням Національного банку України на підставі пропозиції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо відкликання банківської ліцензії та ліквідації ПАТ "Український інноваційний банк" винесено постанову №180 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Український інноваційний банк". На підставі цієї постанови виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №385 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Український інноваційний банк" та делегування повноважень ліквідатора банку". Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2016 року і ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року, у справі №826/5325/16 зазначені розпорядчі акти визнані незаконними та скасовані. Також встановлено, що 13 липня 2016 року за рішенням загальних зборів акціонерів товариства ПАТ "Український інноваційний банк" перейменовано на Публічне акціонерне товариство "Укрінком" (далі - ПАТ "Укрінком "), а 28 березня 2017 року за рішенням загальних зборів акціонерів товариства ПАТ "Укрінком" перейменовано на ПАТ "Українська інноваційна компанія", викладено статут у новій редакції. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги і відзиву на неї, суддійшов таких висновків. Задовольняючи клопотання, суд першої інстанції вказував на те, що згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ПАТ "Український інноваційний банк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією і тією ж юридичною особою, оскільки мають один код ЄДРПОУ - 05839888. Посилаючись на зазначене, суд першої інстанції вважав клопотання обґрунтованим і таким, що підлягає задоволенню шляхом заміни первісного кредитора його правонаступником - ПАТ "Українська інноваційна компанія". Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та направляючи справу для продовження її розгляду до суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з наступного. Згідно з частиною першою статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Відповідно до пунктів 1 і 2 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) і правонаступництва. Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Виходячи зі змісту статей 512, 514 ЦК України, та з урахуванням положень статті 442 ЦПК України, заміна кредитора у зобов'язанні можлива з підстав відступлення вимоги (цесія), правонаступництва (смерть фізичної особи, припинення юридичної особи) тощо, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, у тому числі бути стороною виконавчого провадження шляхом подання ним та розгляду судом заяви про заміну стягувача. Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 20 листопада 2013 року у справі №6-122цс13. За змістом статей 80, 83 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом. Положення глави 7 цього Кодексу застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом. Законом України "Про акціонерні товариства" визначено порядок створення, діяльності, припинення, виділу акціонерних товариств, їх правовий статус, права та обов'язки акціонерів. Відповідно до частини шостої статті 1 Закону України "Про акціонерні товариства" особливості правового статусу, створення, діяльності, припинення, виділу акціонерних товариств, що провадять діяльність на ринках фінансових послуг, визначаються законами, що регулюють порядок надання фінансових послуг та здійснення банківської діяльності. У разі суперечності норм цього Закону з нормами законів, що регулюють порядок надання фінансових послуг та здійснення банківської діяльності, норми законів, що регулюють порядок надання фінансових послуг та здійснення банківської діяльності, мають перевагу. Законом України "Про банки і банківську діяльність" визначено структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків (стаття 1 цього Закону). У статті 2 вказаного Закону визначено терміни, які вживаються у ньому, зокрема, передбачено, що банк - це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків; Державний реєстр банків - це реєстр, що ведеться національним банком України і містить відомості про державну реєстрацію усіх банків. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про банки і банківську діяльність" цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків. Відповідно до статті 4 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень цього Закону та інших законів України. Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України, цього Закону, Закону України "Про Національний банк України", інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Національного банку України. Останній визначає особливості регулювання та нагляду за системно важливим банком, банком, що має статус Розрахункового центру з обслуговування договорів на фінансових ринках, з урахуванням специфіки діяльності таких банків. За змістом статті 6 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банки в Україні створюються у формі публічного акціонерного товариства або кооперативного банку. Особливості правового статусу, порядку створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків визначаються цим Законом та Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Згідно з частинами першою і сьомою статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників. Особливості припинення банку як юридичної особи встановлюються законом. Відповідно до статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" реорганізація банку - це злиття, приєднання, виділення, поділ банку, зміна його організаційно-правової форми (перетворення), наслідком яких є передача, прийняття його майна, коштів, прав та обов'язків правонаступникам. Ліквідація банку - це процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону та Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Главою 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено порядок реорганізації банку. Згідно зі статтями 26, 27 цього Закону банк може бути реорганізований за рішенням власників банку. Реорганізація може здійснюватися шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення. У разі реорганізації банку шляхом перетворення до таких правовідносин не застосовуються норми законодавства щодо припинення юридичної особи. Під час проведення реорганізації банку шляхом перетворення кредитори не мають права вимагати від банку припинення чи дострокового виконання зобов'язання. Реорганізація за рішенням власників банку здійснюється згідно із законодавством України про господарські товариства за умови надання попереднього дозволу Національного банку України на реорганізацію банку та затвердження Національним банком України плану реорганізації банку. У разі здійснення реорганізації банку за рішенням його власників шляхом перетворення план реорганізації банку не складається. Національний банк України визначає перелік документів, які подаються для отримання дозволу на реорганізацію та затвердження плану реорганізації банку. Національний банк України не дає дозволу на реорганізацію банку у разі, якщо є достатні підстави вважати, що реорганізація загрожує інтересам вкладників та інших кредиторів і банк, створений у результаті реорганізації та/або банк, який не припиняється як юридична особа у результаті приєднання до нього або виділу з нього, не будуть відповідати вимогам щодо економічних нормативів їх діяльності, порядку реєстрації банків і ліцензування їх діяльності. Національний банк України надає дозвіл чи відмовляє у реорганізації банку протягом одного місяця з моменту отримання заяви банку на реорганізацію. Відповідно до частини першої статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Водночас згідно з частинами першою-третьою статті 15 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк має повне і скорочене офіційні найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку має містити слово "банк", а також вказівку на організаційно-правову форму банку. Банк має печатку зі своїм повним офіційним найменуванням. Слово "банк" та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані Національним банком України як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України. За змістом статті 16 цього ж Закону статут банку складається з урахуванням положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, цього Закону та інших законів України. Статут банку обов'язково має містити таку інформацію про банк: 1) найменування банку (повне та скорочене) ; 2) його місцезнаходження; 3) організаційно-правову форму; 4) види діяльності, які має намір здійснювати банк; 5) розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій (документарна або бездокументарна), кількість акцій, що купуються акціонерами; 6) структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень; 7) порядок реорганізації та ліквідації банку відповідно до глав 5 та 16 цього Закону; 8) порядок внесення змін та доповнень до статуту банку; 9) розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку; 10) порядок розподілу прибутків та покриття збитків; 11) положення про аудиторську перевірку банку; 12) положення про органи внутрішнього аудиту банку. Зміни до статуту банку підлягають державній реєстрації відповідно до законодавства з питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. Відповідно до частини четвертої статті 16 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк подає документи для проведення державної реєстрації змін до статуту банку після їх погодження Національним банком України. Отже, як реорганізація, так і ліквідація банку з ініціативи власників, а також внесення змін до статуту банку відповідно до закону можливі лише після надання на це згоди Національним банком України. При цьому, зважаючи на положення Закону України "Про банки і банківську діяльність", зокрема, на статтю 2 цього Закону, передача, прийняття майна банку, його коштів, прав та обов'язків правонаступниками є наслідком саме реорганізації банку, проведеної із дотриманням процедури, визначеної цим Законом. Крім того, згідно зі статтею 46 Закону України "Про банки і банківську діяльність" правління банку зобов'язане протягом трьох робочих днів інформувати Національний банк України про такі свої дії: звільнення керівника (керівників) банку та про кандидатуру на призначення на цю посаду; зміну юридичної адреси і місцезнаходження банку та його відокремлених підрозділів; припинення банківської діяльності. Відповідно до змісту положень банківського законодавства лише реорганізація банку передбачає правонаступництво. Способи реорганізації банку передбачені статтею 26 Закону України "Про банки і банківську діяльність". До реорганізації не застосовуються норми законодавства щодо припинення юридичної особи. Зміна назви акціонерного товариства (банку) без зміни його організаційно-правової форми, виключення з його назви слова "банк", виключення з видів його діяльності "діяльності комерційних банків" (КВЕД: 64.19) не є ні перетворенням цієї юридичної особи в розумінні статті 108 ЦК України (статті 87 Закону України "Про акціонерні товариства "), ні виділом у розумінні статті 109 ЦК України (статті 86 Закону України "Про акціонерні товариства "), ані припиненням шляхом злиття, приєднання або поділу в розумінні статті 106 ЦК України (статей 83-85 Закону України "Про акціонерні товариства"). Сама лише зміна найменування (типу) юридичної особи не означає її реорганізації, зокрема, перетворення, якщо при цьому не змінюється організаційно-правова форма такої особи. Отже, в результаті організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та від 28 березня 2017 року нова банківська установа відповідно до вимог статті 17 Закону України "Про банки і банківську діяльність" не утворилася. Власники банку, приймаючи рішення про відмову від "банківської діяльності", висловили своє бажання припинити таку діяльність, яка є складовою спеціальної правосуб'єктності банку як юридичної особи, але вони не звернулись до існуючої процедури ліквідації банку за їх рішенням, передбаченої статтею 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", погодження якої з боку Національного банку України неможливе в силу чинності у відповідного банку статусу проблемного, що відповідає статті 78 зазначеного Закону. Банківське законодавство не передбачає правонаступництво у разі ліквідації банку. Крім того, з урахуванням частини шостої статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частини третьої статті 53 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин), пункту 3.1 глави 3 розділу ІІІ Положення про застосування Національним банком України заходів впливу ліквідація банку ані за ініціативою Національного банку України, ані за ініціативою власників банку не може вважатися завершеною, оскільки не відповідає вимогам цих нормативних положень, що визначають момент закінчення ліквідації банку. Апеляційним судом встановлено, що правочин ПАТ "Український інноваційний банк" з ПАТ "Українська інноваційна компанія" щодо передачі прав та обов'язків банку не укладався І правонаступництва у розумінні процедури реорганізації також не відбувся. Враховуючи зазначене та встановлені обставини щодо учасників цієї справи, відсутні підстави стверджувати про заміну сторони її правонаступником. Матеріали справи не містять будь-яких доказів на підтвердження переходу до ПАТ "Українська інноваційна компанія" прав та обов'язків саме банківської установи - банку згідно із законодавчо встановленою процедурою. Стаття 15 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачає, що слово "банк" може бути тільки в назві юридичної особи, яка зареєстрована Національним банком України як банк та має банківську ліцензію. З тієї точки зору, що банк є зареєстрованим Національним банком України як банк, але втратив банківську ліцензію та не відновив її, може видатися, що у цьому є певна невідповідність статті 15 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Однак розуміння статті 15 вказаного Закону має не виходити за межі інших положень банківського законодавства. Дослівне тлумачення цієї статті в тому контексті, що відкликання банківської ліцензії призводить до необхідності виключення з назви банку слова "банк", не відповідає суті подальших процедур щодо банку, у якого відкликана банківська ліцензія, передбачених цим законодавством. Законом не передбачено виключення з назви банку слова "банк" після відкликання ліцензії банку. Банківським законодавством передбачена послідовність процедур для випадку відкликання банківської ліцензії. Перебування банку у цих процедурах з наявним у його назві словом "банк" не порушує мети спеціальних вимог до назви банку та слова "банк" у його назві, оскільки відсутність банківської ліцензії припиняє банківську діяльність банку але не припиняє сам банк з його існуючими правами та обов'язками, які виникли в результаті банківської діяльності до відкликання банківської ліцензії. Права банку щодо його боржників комплексно пов'язані з його зобов'язаннями перед кредиторами. У зв'язку з цим не може процес виконання зобов'язань проблемним банком здійснюватися в порядку ліквідації цього банку, а реалізація його прав бути відділеною від цього процесу. Зокрема, відповідно до банківського законодавства (частини 6 статті 38, частини першої та п'ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб") Фонд забезпечує вимоги кредиторів банку за рахунок реалізації вимог банку до боржників. Реорганізація банку в іншу особу, або передача прав та обов'язків банку іншій особі за іншими правочинами, навіть зміна назви, якщо це тягне трансформацію носія таких прав та обов'язків, має проводитись у спосіб, який відповідає закону, а за наявності прогалин у законодавчому регулюванні - загальним принципам законодавства, в першу чергу спеціального, яке регулює банківську діяльність як специфічний вид діяльності. Не можуть ставитись діями однієї особи під загрозу система банківського нагляду, встановлена банківським законодавством, та реалізація мети цього законодавства. Виведення банку з ринку шляхом виключення слова "банк" з його назви та "банківської діяльності" з видів його діяльності законом не передбачено. Попри те, що закон не містить прямої заборони вказаних рішень керівників банку як таких, здійснення цього без узгодження з НБУ не відповідає загальним принципам банківського законодавства. Якщо юридична особа бажає припинити банківську діяльність, то вона має як банк вийти з ринку за процедурами, які передбачені законодавством, що регулює здійснення банківської діяльності в Україні, для виведення банку з ринку під наглядом НБУ та за участю Фонду. Рішення про здійснення змін у статуті відповідного банку є підставою для державної реєстрації цих змін лише за умови дотримання встановленої законом процедури погодження таких змін. Дії щодо реєстрації змін до статуту банку мають здійснюватися відповідно до частини першої статті 68 Конституції України та частин другої, третьої статті 13 ЦК України, не руйнуючи систему координації та організації банківського ринку, передбачену банківським законодавством, зокрема Законом України "Про банки і банківську діяльність" та Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Отже, перехід прав та обов'язків від ПАТ "Український інноваційний банк" до ПАТ "Українська інноваційна компанія", яка заявляє про своє отримання прав та обов'язків цього банку, не міг відбуватися лише на підставі виключення кредитною установою із своєї назви слова "банк" та виключення з видів своєї діяльності "банківської діяльності" без дотримання вимог банківського законодавства. Організаційні зміни банку від 13 липня 2016 року та від 28 березня 2017 року не відповідають вимогам банківського законодавства. Встановлено апеляційним судом і те, що ПАТ "Український інноваційний банк" не було припинено чи змінено у встановленому законом порядку на ПАТ "Українська інноваційна компанія", а, відтак, ПАТ "Українська інноваційна компанія" не набула прав банку, відсутні юридичні підстави набуття ПАТ "Українська інноваційна компанія" права відповідної вимоги в порядку правонаступництва. Доказів на підтвердження правонаступництва ПАТ "Український інноваційний банк" до ПАТ "Українська інноваційна компанія" матеріали справи також не містять. В Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запис, що ПАТ "Українська інноваційна компанія" є правонаступником ПАТ "Український інноваційний банк" відсутній. Зазначені обставини встановлені і викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі №925/698/16. З урахуванням зазначеного, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку стосовно того, що права та обов'язки ПАТ "Український інноваційний банк" до ПАТ "Українська інноваційна компанія" не перейшли, тому процесуальне правонаступництво не відбулося. Доводи касаційної скарги стосовно залишення поза увагою суду того, що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань юридичної особи з назвою "Український інноваційний банк" не існує і під ідентифікаційним кодом юридичної особи 05839888 в реєстрі зареєстровано ПАТ "Українська інноваційна компанія", касаційний суд відхиляє, оскільки такі доводи спростовуються змістом оскаржуваної постанови апеляційного суду. Інші наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з встановленими апеляційним судом фактичних обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Таких порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов? язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов? язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов? язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов? язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи. Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України у редакції Кодекс від 3 жовтня 2017 року є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статями 400, 410 ЦПК України у редакції Кодексу від 3 жовтня 2017 року, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Українська інноваційна компанія" залишити без задоволення. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 7 травня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 березня 2021 року м. Київ справа №607/8542/16-ц провадження №61-12959св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Публічне акціонерне товариство "Тернопільський радіозавод "Оріон", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року в складі колегії суддів: Дикун С. І., Костів О. З., Парандюк Т. С., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Тернопільський радіозавод "Оріон" (далі - ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон "), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Тернопільський радіозавод "Оріон" (далі - АТ "Тернопільський радіозавод "Оріон", товариство) про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно. Позов обґрунтований тим, що відповідно до договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди від 25 липня 2014 року відповідач, керуючись Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), статтею 28 Закону України від 17 лютого 2011 року №3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі - Закон №3038-VI), встановив їй особистий строковий сервітут на земельну ділянку площею 0,0112 га за адресою: АДРЕСА_1, длярозташування літнього торгового майданчика біля кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1". Споруда літнього майданчика використовуватиметься для провадження підприємницької діяльності. 01 жовтня 2014 року ОСОБА_1 уклала з ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" договір користування земельною ділянкою з покриттям з бетонних плит загальною площею 209 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. На цій земельній ділянці з покриттям із бетонних плит облаштовано заклад громадського харчування, про що власнику земельної ділянки було відомо та проти чого він не заперечував. Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на самочинно збудований заклад громадського харчування, розташований на АДРЕСА_1, загальною площею 173,2 кв. м. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 серпня 2016 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на заклад громадського харчування загальною площею 173,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач отримала згоду відповідача на влаштування нерухомого майна - закладу громадського харчування, і хоча здійснене нею будівництво є самочинним, однак відповідає всім вимогам державних будівельних норм (далі - ДБН), пожежним та санітарним нормам, в інтересах позивача встановлено земельний сервітут на користування земельною ділянкою під забудовою. При цьому суд вважав, що права третіх осіб не порушено, оскільки з приводу самочиннозбудованого позивачем майна суду не надано доказів на підтвердження конфліктів і спорів з іншими особами. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Тернопільського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року апеляційну скаргу ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" задоволено, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 серпня 2016 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, встановивши відсутність доказів належного оформлення початку будівельних робіт (подання повідомлення про початок будівельних робіт, отримання дозволу на виконання будівельних робіт спірного об'єкта нерухомого майна), а також звернення до компетентного державного органу із заявою про прийняття об'єкта нерухомого майна - закладу громадського харчування загальною площею 173,2 кв. м на АДРЕСА_1 до експлуатації, вказував на помилковість висновку суду першої інстанції щодо існування правових підстав для визнання за позивачем права власності на заклад громадського харчування відповідно до статті 376 ЦК України, оскільки виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішення цією нормою закону та статтею 331 ЦК України не передбачено. Аргументи учасників справи Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені доводи У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Тернопільського апеляційного судувід 04 серпня 2020 року та залишити в силі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 серпня 2016 року. Вказує на безпідставне поновлення АТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" строку на апеляційне оскарження рішення від 30 серпня 2016 року, адже товариство не довело, що не знало про його існування та не було з ним ознайомлене у визначені законом строки. Зазначає, що відповідач був обізнаний про існування судового РІШЕННЯ: від 30 серпня 2016 року, про що свідчить те, що додаткова угода про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди від 26 жовтня 2016 року була укладена на підставі інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухому майно від 28 вересня 2016 року, до якої відомості внесено на підставі оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Вважає, що безпідставне та необґрунтоване поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду призвело до порушення її законних прав та інтересів щодо спірного нерухомого майна. Крім того, вказує, що відповідач тривалий час не заперечував її право власності на спірне приміщення, продовжував договір оренди земельної ділянки, на якій розташований предмет спору, що, на її думку, свідчить про відсутність спору між нею та АТ "Тернопільський радіозавод "Оріон". Зазначає також, що згідно з договором купівлі-продажу від 07 грудня 2016 року відчужила частину спірного нерухомого майна ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, тому постанова апеляційного суду стосується права та обов'язків вказаних осіб. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу АТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" зазначає, що дійсно у 2014 році між ОСОБА_1 і ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" було укладено договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди прощею 0,0112 га за адресою: АДРЕСА_1, біля кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1". Проте цей договір не давав позивачеві будь-яких підстав для проведення будівельних робіт та зведення постійної будівлі, адже власником земельної ділянки є Тернопільська міська рада, а АТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" є лише землекористувачем. Щодо поновлення строку на апеляційне оскарження зазначає, що належним повідомленням про ухвалення рішення у справі є докази надсилання його сторонам у справі, проте повний текст рішення товариству не надсилався і про оскаржуване рішення відповідач дізнався лише під час судового розгляду Господарським судом Тернопільської області справи №921/699/19 за позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсною додаткової угоди від 26 жовтня 2016 року до договору від 17 вересня 2015 року про встановлення особистого строкового сервітуту на земельну ділянку, що знаходиться на АДРЕСА_1, для розміщення тимчасової споруди як такої, що укладена всупереч вимогам земельного законодавства. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №607/8542/16-ц та витребувано її з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області. Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи колегією в складі п'яти суддів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що відповідно до договору оренди від 01 жовтня 2014 року №1, укладеного між ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" (орендодавець) та фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_1 (орендар), орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування площадку (земельну ділянку) з покриттям з бетонних плит загальною площею 209 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Майно передається орендарю для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності. 23 жовтня 2014 року на замовлення ФОП ОСОБА_1 приватне підприємство "ВолКаС" (далі - ПП "ВолКаС") виготовило технічний паспорт на заклад громадського харчування за адресою: АДРЕСА_1. У 2016 році на замовлення ФОП ОСОБА_1. ПП "ВолКаС" виготовило проєкт про відповідність ДБН, санітарним, протипожежним нормам виконаного будівництва закладу громадського харчування за адресою: АДРЕСА_1. Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво, ОСОБА_1 посилалась на статті 16, 331, 376 ЦК України та зазначала, що в неї виникло право на об'єкт самочинного будівництва на АДРЕСА_1 загальною площею 173,2кв. м, який збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цього, без належного дозволу та проєкту, але це нерухоме майно не порушує права інших осіб. Матеріали справи містять заяви ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон", підписані в. о. директора з питань економіки та управління Балик Р. Я., від 16 серпня 2016 року про розгляд справи за відсутності відповідача, а також від 18 серпня 2016 року про визнання позовних вимог та розгляд справи за відсутності сторони. Апеляційний суд встановив, що відповідно до статуту ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон" в. о. директора з питань економіки та управління за посадою не належить до осіб, яким надано повноваження на представництво інтересів товариства без доручення, що під час розгляду справи в апеляційному суді підтверджено представником відповідача та витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на 12 серпня 2016 року, де серед осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності Балик Р. Я. не зазначено. Доручення ПАТ "Тернопільський радіозавод "Оріон", яким директору з питань економіки та управління Балик Р. Я. надано повноваження представляти інтереси товариства, в матеріалах справи немає. Доказів належного повідомлення відповідача згідно зі статтею 76 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи судом) про час, дату та місце розгляду справи 30 серпня 2016 року в матеріалах справи немає, також немає і доказів направлення сторонам копії судового РІШЕННЯ: 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги (далі - ЦПК України), завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Судта учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині четвертій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин (частина п'ята статті 26 ЦК України). Згідно з частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, юридичні особи та фізичні особи - підприємці (далі - ФОП), фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України (далі - ГК України), іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, якою передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб'єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №916/1261/18 (провадження №12-37гс19). 15 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі №686/19389/17 (провадження №14-42цс19) сформулювала правовий висновок про те, що для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності нею як ФОП на цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. Установлено, що ФОП ОСОБА_1 використовує площадку (земельну ділянку) за адресою: АДРЕСА_1 під розміщення літнього торгового майданчика біля кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1". Вказане приміщення використовується для здійснення підприємницької діяльності, отже й цільовим призначенням земельної ділянки, на якій його розташовано, є комерційна діяльність. Відповідно до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 з 05 вересня 2012 року, номер запису 26460000000024025, зареєстрована як ФОП (підприємницьку діяльність припинено 30 вересня 2019 року, номер запису: 26460060005024025), тобто на час виникнення спірних правовідносин позивач була зареєстрована як ФОП. З урахуванням встановлених обставин, колегія суддів вважає, що спір у цій справі, який виник за участю суб'єктів господарювання з метою здійснення підприємницької діяльності на спірній земельній ділянці, належить до спорів, які підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ (частина перша статті 256 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги є порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу. З огляду на те, що цю справу суди першої та апеляційної інстанцій розглянули з порушенням правил юрисдикції, судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. З огляду на те, що суд касаційної інстанції рішення не змінює та не ухвалює нове рішення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 255, 256, 400, 403, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 серпня 2016 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Тернопільський радіозавод "Оріон" про визнання права власності закрити. Роз'яснити Публічному акціонерному товариству "Тернопільський радіозавод "Оріон", що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду, і протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення товариство може звернутися до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного судуіз заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №372/979/20 провадження №61-4900св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2020 року в складі судді: Проць Т. В., та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф., Музичко С. Г., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном. Позовні вимоги мотивовані тим, що 03 грудня 2019 року між ЖБК "Енергетик" та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1, та проведено державну реєстрацію права власності. Після придбання квартири позивач не має можливості володіти та користуватись квартирою, оскільки у квартирі безпідставно проживає ОСОБА_2. Позивач зазначав, що він є одноособовим власником квартири, у ОСОБА_2 ніколи не виникало право користування квартирою, відтак порушені права позивача підлягають захисту, шляхом виселення відповідача. ОСОБА_1 просив: усунути перешкоди у користуванні майном, квартирою, яка належить на праві власності ОСОБА_1 та розташована у АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_2 з вказаної квартири без надання іншого житла. Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що в обґрунтування позовних вимог позивач посилався на безпідставність проживання (перебування) відповідача ОСОБА_2 у спірній квартирі Однак відповідно до частини другої статті 384 ЦК України член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооперативу - і розпоряджання квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, якщо він не викупив її. Відповідно до статті 145 ЖК України, члени сім'ї, які проживають разом з членом житлово-будівельного кооперативу, мають рівне з ним право користування жилим приміщенням. Такого ж права набувають особи, які вселилися в жиле приміщення в будинку житлово-будівельного кооперативу як члени сім'ї, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Якщо член житлово-будівельного кооперативу виключений з кооперативу (крім випадків, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7 статті 147), помер або вибув з нього з інших причин чи переселився в іншу квартиру в будинку того ж кооперативу, члени його сім'ї, які проживали разом з ним, зберігають право користування жилим приміщенням за умови вступу до кооперативу одного з них. Член сім'ї, який виявив бажання вступити до кооперативу замість попереднього члена кооперативу, має перевагу перед іншими особами. ОСОБА_2 був вселений і проживав у спірній квартирі з дозволу його сина ОСОБА_3, який на час розгляду справи судом є членом ЖБК "Енергетик" і фактично користувався квартирою АДРЕСА_1. Суд апеляційної інстанції зазначив, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. На підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 надав копію рішення Обухівського районного суду Київської області від 03 жовтня 2017 року та копію рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 вересня 2019 року. Колегія суддів відхилила посилання позивача на рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 вересня 2019 року, як на рішення, що має преюдиційне значення, оскільки у розгляді зазначеної справи, ні ОСОБА_1, ні ОСОБА_2 участі не приймали, вказаним рішенням не встановлювались обставини щодо правомірності чи не правомірності проживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1. При цьому позивач не надав жодного доказу на підтвердження неправомірного вселення та проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі. Посилання на те, що ОСОБА_3 не є членом ЖБК "Енергетик" не підтверджені відповідними доказами, зокрема протоколом загальних зборів чи рішенням ЖБК. Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не є членами ЖБК "Енергетик", відповідач не зареєстрований у спірній квартирі, колегія суддів відхилила, оскільки ОСОБА_2 був вселений і проживав у спірній квартирі з дозволу сина ОСОБА_3, який є членом ЖБК "Енергетик" і фактично користувався квартирою. При цьому позивачем не надано доказів на підтвердження неправомірності користування ОСОБА_2 спірною квартирою. Аргументи учасників справи У березні 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить: скасувати оскаржені рішення; ухвалити нове про задоволення позовних вимог; вирішити питання про розподіл судових витрат. Касаційна скарга мотивована тим, що згідно статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якої вони є, з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї. Дозвіл на користування спірною квартирою не було надано відповідачу, а тому ОСОБА_2, не має правових підстав користування цією квартирою. Суд першої інстанції з власної ініціативи встановив, що ОСОБА_2 був вселений і проживав у спірній квартирі з дозволу його сина ОСОБА_3, який на час розгляду справи судом є членом ЖБК "Енергетик" і фактично користувався цією квартирою. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 09 вересня 2019 року у справі №372/3799/18 встановлено, що відповідно до інформації з протоколу №1 від 05 січня 2019 загальних звітно-виборчих зборів ЖБК "Енергетик", вирішено більшістю голосів ОСОБА_3 з членів ЖБК "Енергетик" виключити, як такого, що не виконав рішення загальних зборів від 27 квітня 2017 року та рішення правління кооперативу від 30 листопада 2018 року. Відповідач не зареєстрований у спірній квартирі, а тому не набув права користування нею, що свідчить про самоправне зайняття жилого приміщення. Відповідно до частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. У частині третій статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 13 травня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі №595/1271/16-ц та Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі №6-2010цс16. Фактичні обставини Суди встановили, що 03 грудня 2019 року між ОСОБА_1 та ЖБК "Енергетик" укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.03 грудня 2019 року проведено державну реєстрацію права власності на квартиру. Постановою Київського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року встановлено, що квартира АДРЕСА_1, належала ОСОБА_4, разом з нею за вказаною адресою з 1983 року був зареєстрований її син - ОСОБА_3. Рішеннями Виконкому Обухівської районної ради народних депутатів від 24 квітня 1990 року №129 та від 12 червня 1990 року №201: затверджено рішення загальних зборів членів ЖБК "Енергетик" від 19 травня 1985 року про прийом ОСОБА_3 в члени кооперативу в зв'язку з тим, що він має переважне право на вступ в члени ЖБК "Енергетик" на підставі абз. 2 пункту 40 Типового статуту ЖБК, як член сім'ї ОСОБА_4; скасовано рішення загальних зборів членів ЖБК "Енергетик" від 02 вересня 1989 року в частині виключення ОСОБА_3 із кооперативу, як неправомірне в зв'язку з тим, що ОСОБА_3 не є членом кооперативу; вказано правлінню ЖБК "Енергетик" на допущені порушення житлового законодавства, Типового і примірного Статуту ЖБК. За змістом цих рішень виконавчого комітету зазначено, що при переселенні з будинку ЖБК "Енергетик" в будинок ЖБК "Днепр" сім'я ОСОБА_2 і ОСОБА_4 залишили в квартирі №15 ЖБК "Енергетик" сина - ОСОБА_3. При цьому ОСОБА_4 як член ЖБК в своїй заяві від 15 січня 1985 року просила загальні збори ЖБК "Енергетик" вивести її з членів ЖБК у зв'язку з добровільною передачею паю сину ОСОБА_3, проте ЖБК "Енергетик" не було подано на затвердження у виконком виписки з рішення загальних зборів про прийом ОСОБА_3 до членів ЖБК, а на користь ОСОБА_4 виплачено суму пайових внесків. До суду надані належно завірені архівні копії цих рішень. 26 серпня 2016 року ОСОБА_3 видав довіреність батькові - ОСОБА_2, в якій уповноважив останнього вести усі справи пов'язані із вказаною квартирою, проживати в ній та слідкувати за її технічним станом. 23 січня 2017 року ЖБК "Енергетик" здійснив реєстрацію права власності на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від №78652432. Підставою виникнення права власності зазначена угода про розірвання договору купівлі-продажу квартири від 29 червня 2016 року. 31 липня 2017 року ОСОБА_3 здійснив переказ ЖБК "Енергетик" 4 400 грн із зазначенням платежу як пайовий внесок, але ЖБК "Енергетик" не прийняв вказану суму. Позиція Верховного Суду Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року у справі №686/11322/16-ц (провадження №61-10093св19) зазначено, що: "відповідно до частин першої та третьої статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР). У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Житло має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, особливої ваги надається процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс в результаті застосування виселення (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, №30856/03, § 41 та § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (пункт 44 та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерстайн та інші проти Франції", заява №27013/07, пункту 148 та пункт 155). Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Висновки судів про відмову в позові з врахуванням принципу пропорційності у цивільному судочинстві та дотримання розумного балансу інтересів сторін є обґрунтованими, оскільки позивач не довела того, що відповідач перешкоджає їй у користуванні та володінні квартирою і відповідно не довела наявності законних підстав для її виселення. Доводи касаційної скарги про те, що проживання у квартири відповідача чинить позивачу перешкоди у користуванні належною їй власністю, відповідач у квартирі проживає незаконно, позивач не має можливості у повній мірі розпоряджатися своїм майном, висновків суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України. Так, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім'ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов'язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2021 року у справі №555/571/20 (провадження №61-3911св21) вказано, що: "у своїй практиці Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу. Заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар внаслідок втручання у її права. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, й наслідками, що настають. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Вирішуючи спори про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, який перебуває у приватній власності, суди з урахуванням обставин справи надають оцінку правам, гарантованим статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, пропорційності втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло з метою захисту права власності. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції". У справі, що переглядається, суди не надали оцінки факту того, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; не звернули уваги на те, що під час ухвалення судового рішення про виселення колишніх членів сім'ї з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року у справі №686/11322/16-ц (провадження №61-10093св19) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2021 року у справі №555/571/20 (провадження №61-3911св21), дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року скасувати. Передати справу №372/979/20 на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №206/3455/17 провадження №61-9725 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - державне підприємство "Придніпровська залізниця", правонаступником якого є акціонерне товариство "Українська залізниця", відповідачі: ОСОБА_1, Дніпровська міська рада, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги акціонерного товариства "Українська залізниця" та ОСОБА_1 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 серпня 2020 року у складі судді Маштака К. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 травня 2021 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А, ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року державне підприємство "Придніпровська залізниця" (далі - ДП "Придніпровська залізниця "), правонаступником якого є акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця"), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод та зобов'язання вчинити певні дії. Позовна заява мотивована тим, що ДП "Придніпровська залізниця", правонаступником якого є АТ "Українська залізниця", видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 18 листопада 2004 року серії ЯЯ №046781, загальною площею 1,6291 га, розташованою по АДРЕСА_1, а 01 вересня 2015 року здійснена реєстрація земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та надано витяг від 03 вересня 2015 року №43250651 про реєстрацію іншого речового права за ДП "Придніпровська залізниця", запис про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 11031356). На підставі права постійного користування земельною ділянкою, що перебуває у державній комунальній власності, без встановлення строку, залізницею здійснюється нарахування плати за земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033. Проте, на цій земельній ділянці розташовані об'єкти нерухомості, які зареєстровані за ОСОБА_1 на підставі ухвали Бабушкінського районного суду від 27 квітня 2007 року у справі №2-2605/2007, якою закрито провадження у справі за позовом останнього до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики у зв'язку з визнанням мирової угоди, згідно з якою ОСОБА_2, як боржник, у рахунок погашення заборгованості у сумі 1 550 000 грн зобов'язувався протягом десяти днів з моменту затвердження цієї мирової угоди судом, передати ОСОБА_1, як кредитору, за актом приймання передачі у власність нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення, розташовані по АДРЕСА_2.21 квітня 2017 року працівниками залізниці виявлено, що ОСОБА_1, порушивши межі належної залізниці земельної ділянки, самовільно захопив її частину, огородивши парканом, огородженнями, побудувавши прохідну. На усні претензії ОСОБА_1 не реагував та відмовлявся від добровільного усунення перешкод у користуванні належною залізниці земельною ділянкою, чим порушено її права. З урахуванням викладеного АТ "Українська залізниця" просило суд на підставі положень статті 391 ЦК України, частини другої статті 152 ЗК України зобов'язати відповідача демонтувати за власний рахунок паркан, огородження та будівлю прохідної, які розташовані на земельній ділянці кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, та зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2. У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до АТ "Українська залізниця", Дніпровської міської ради про визнання права користування земельною ділянкою, припинення права постійного користування земельною ділянкою та скасування запису про державну реєстрацію іншого речового права. Зустрічна позовна заява мотивована тим, що йому відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14 квітня 2009 року на праві власності належать будівлі та споруди, розташовані по АДРЕСА_2, які частково розташовані на земельній ділянці, площею 1,0397 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, яка перебуває у користуванні АТ "Українська залізниця". Вважав, що відповідно до положень пункту е) частини першої статті 141 ЗК України наявні правові підстави для припинення права ДП "Придніпровська залізниця", правонаступником якого є АТ "Українська залізниця", на постійне користування частиною земельної ділянки, на якій розташоване належне йому майно. 01 вересня 2015 року ДП "Придніпровська залізниця" здійснена реєстрація спірної земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та надано витяг від 03 вересня 2015 року №43250651 про реєстрацію іншого речового права за підприємством. 23 травня 2017 року за заявою АТ "Українська залізниця" Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради здійснено реєстрацію припинення речового права постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га за ДП "Придніпровська залізниця" та проведено реєстрацію речового права постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, по АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта 716408512101 за правонаступником - АТ "Українська залізниця", запис про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 20620469) від 26 травня 2017 року. Таким чином, Дніпровською міською радою у 2015 та 2017 роках прийнято два неправомірних рішення про реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою щодо більшої частини, якої АТ "Українська залізниця", на час такої реєстрації, вже втратило право користування на підставі положень ЗК України. Вказаними протиправними діями міської ради порушено його права. У 2007 році на його звернення про добровільне припинення права постійного користування спірною земельною ділянкою ДП "Придніпровська залізниця" було відмовлено з посиланням на наявність державного акту на право постійного користування земельною ділянкою від 18 листопада 2004 року серії ЯЯ №046781. Заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року у справі №2-2016/07 його позов задоволено, визнано за ним право власності на нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення, розташовані по АДРЕСА_2, які складаються з: нежитлової будівлі засолбази літ. "а-1" з прибудовами літ. "а1-1", "а2-1", загальною площею 1 538 кв. м, навіса літ. "а-1", приямку літ. "а", складу літ. "в", "в-1", "в1-1", загальною площею 162,1 кв. м, прохідної літ. "д-1", загальною площею 31,7 кв. м, огорожі №4, №5, мостіння І, II, а також інженерні та інші комунікації, санітарно-технічні системи та іншу інфраструктуру, вартістю 1 550 000 грн. Зобов'язано ДП "Придніпровська залізниця" погодити встановлення зовнішніх меж земельної ділянки АДРЕСА_2 згідно з технічною документацією виготовленою товариством з обмеженою відповідальністю "Фірмою Геосистема". Проте вищевказане заочне рішення суду ДП "Придніпровська залізниця" не виконано, оскільки у підприємства наявний державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 18 листопада 2004 року серії ЯЯ №046781 на всю земельну ділянку, площею 1,6291 га, по АДРЕСА_1, на частині якої розташовано об'єкт ДП "Придніпровська залізниця" - "друкарня". На підставі прийнятих рішень Дніпровською міською радою, АТ "Українська залізниця" набуло речового права на спірну земельну ділянку без урахування усіх обставин, які мали значення для його прийняття та з порушенням його законних прав та інтересів, як власника будівель і споруд та користувача земельної ділянки. З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просив суд: визнати за ним право користування земельною ділянкою, площею 1,0397 га, по фактичному розміщенню нерухомого майна по АДРЕСА_2; припинити право постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, розташованої по АДРЕСА_1, яка належить АТ "Українська залізниця", згідно з державним актом на право постійного користування земельною ділянкою від 18 листопада 2004 року серії ЯЯ №046781; скасувати запис про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 20620469) від 26 травня 2017 року, індексний номер 35394246, дата реєстрації 23 травня 2017 року - права постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер: 1210100000:09:395:0033, по АДРЕСА_1 за АТ "Українська залізниця" у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно; скасувати запис про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису про інше речове право 11031356) від 03 вересня 2015 року, індексний номер 24135073, дата реєстрації 01 вересня 2015 року - права постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер: 1210100000:09:395:0033, реєстраційний номер об'єкта: 716408512101 за ДП "Придніпровська залізниця", у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2018 року клопотання ДП "Придніпровська залізниця" задоволено, залучено до участі у справі правонаступника ДП "Придніпровська залізниця" - АТ "Українська залізниця". Зустрічний позов ОСОБА_1 прийнято до спільного розгляду з первісним позовом та об'єднано в одне провадження. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 серпня 2020 року у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" та зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що АТ "Українська залізниця" просило зобов'язати ОСОБА_1 демонтувати за власний рахунок паркан, огородження та будівлю прохідної, які розташовані на земельній ділянці, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, яка перебуває у користуванні товариства і зареєстровані по АДРЕСА_2, проте ним не конкретизовано, який саме паркан, огородження та будівлю прохідної необхідно демонтувати, оскільки на вказаній земельній ділянці знаходяться декілька об'єктів нерухомості, у тому числі огорожі №3, №4, будівлі прохідних, ворота, хвіртки та багато прибудов, кожен з яких має своє літерне позначення. Отже, задоволення цих вимог може призвести до порушення прав та інтересів відповідача. Власником земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, по АДРЕСА_1 є держава в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, а тому АТ "Українська залізниця", як землекористувач, не має права вимагати усунення перешкод у користуванні майном на підставі положень статті 391 ЦК України, оскільки товариство не є власником земельної ділянки. Також, в АТ "Українська залізниця" відсутнє право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування земельною ділянкою шляхом знесення паркану, огороджень та прохідної у порядку, передбаченому положеннями статей 376, 391 ЦК України. Нерухоме майно, яке просить демонтувати АТ "Українська залізниця", належить на праві власності ОСОБА_1, а земельна ділянка, на якій знаходяться ці об'єкти нерухомості, належить товариству на праві постійного користування, а тому право власності ОСОБА_1 є превалюючим над правом користування АТ "Українська залізниця". Отже, задоволення цих вимог товариства призведе до порушення принципу непорушності права власності ОСОБА_1. Висновком судової земельно-технічної експертизи Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 13 січня 2020 року №1638-19 та його доповненнями, наданими у судовому засіданні, встановлено, що в АТ "Українська залізниця" наявна своя прохідна, через яку працівники залізниці мають вільний доступ до його будівель та земельної ділянки, тому товариством не доведено факту протиправних дій відповідача, якими він перешкоджав у розпорядженні майном. Спірна земельна ділянка фактично використовується та поділена на дві ділянки: ділянка з будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 та ділянка з будівлями та спорудами по АДРЕСА_2. Обидві території благоустроєні та функціонують, де кожна зі своєю проїзною, пропускною системою на територію і режимом роботи. Знесення спірних будівель є крайньою мірою, позивачем не надано доказів технічної можливості демонтажу без пошкодження конструкції споруди ОСОБА_1 у цілому. Крім того, заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року у справі №2-2016/07 зобов'язано ДП "Придніпровська залізниця" погодити встановлення зовнішніх меж земельної ділянки АДРЕСА_2, проте вказане судове рішення ним не виконано. Щодо зустрічного позову ОСОБА_1, то районний суд зазначив, що ним не надано доказів звернення до уповноважених органів із відповідними заявами про вирішення питання про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, а тому відсутні правові підстави для визнання за ним права користування земельною ділянкою, площею 1,0397 га, по фактичному розміщенню нерухомого майна, а саме по АДРЕСА_2. Крім того, згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 13 січня 2020 року №1638-19 орієнтовний розмір земельної ділянки, на якій розміщено належне ОСОБА_1 нерухоме майно, становить 10 359,5 кв. м (1,03595 га), а тому задоволення вимог про визнання за ОСОБА_1 права користування земельної ділянкою, площею 1,0397 га, по фактичному розміщенню нерухомого майна буде виходити за межі площі земельної ділянки, яка встановлена судовою земельно-технічною експертизою. Підстави набуття ОСОБА_1 у власність нерухомого майна по АДРЕСА_2 є сумнівними, оскільки рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації "Захисники правопорядку" від 05 березня 2009 року у справі №6-37/09 у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено, визнано за ним право власності на будівлі та споруди по АДРЕСА_2 без акту введення їх до експлуатації. Проте згідно з пунктом 7 статті 6 Закону України "Про третейські суди" у Третейського суду відсутні повноваження на розгляд справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки. Заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року у справі №2-2016/07 визнано право власності за ОСОБА_1 на об'єкти нерухомості, які знаходяться на території Самарського району м. Дніпропетровська, при цьому частиною першою статті 114 ЦПК України 2004 року перебачено, що позови, які виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Крім того, ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року у справі №2-2605/2007 затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, якою фактично вирішено питання щодо переходу права власності від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 на нерухоме майно по АДРЕСА_2. При цьому предметом позову було стягнення заборгованості за договором позики, а не вирішення питання щодо нежитлових приміщень. Ухвала Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року у справі №2-2605/2007 не містить посилань, на підставі яких правовстановлюючих документів нежитлові приміщення, розташовані за вищевказаною адресою, належали на праві власності ОСОБА_2. При цьому земельна ділянка, на якій знаходяться ці нежитлові приміщення, на момент ухвалення судового рішення належала державі. Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року у справі №2-2605/2007 вирішено питання щодо переходу права власності на нерухоме майно, яке знаходяться на території Самарського району м. Дніпра, чим порушено вимоги частини першої статті 114 ЦПК України 2004 року щодо територіальної юрисдикції спору. Перехід до ОСОБА_1 права власності на частину будівель і споруд, розміщених на спірній земельній ділянці, не може бути правовою підставою для припинення права АТ "Українська залізниця" на постійне користування усією земельною ділянкою площею 1,6291 га. Положення статті 143 ЗК України не передбачають такої підстави для припинення права землекористування в судовому порядку, як набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці. На час набуття ОСОБА_1 права власності на об'єкти нерухомості стаття 141 ЗК України, на яку він посилався, та інші норми земельного законодавства, не передбачали такої підстави припинення права користування земельною ділянкою, як набуття іншою особою права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці. ОСОБА _1 належними та допустимими доказами не підтверджено незаконності набуття у користування ДП "Придніпровська залізниця", правонаступником якого є АТ "Українська залізниця", спірної земельної ділянки, яку надано у користування підприємству у 2004 році, а ОСОБА_1 набув у власність нерухоме майно у 2007 році. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 травня 2021 року апеляційні скарги АТ "Українська залізниця" та ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду першої інстанції змінено у частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" та зустрічного позову ОСОБА_1. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що висновок суду першої інстанції про те, що АТ "Українська залізниця" є неналежним позивачем за первісним позовом є передчасним, так як відповідно до частини другої статті 152 ЗК України землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю. Проте АТ "Українська залізниця" не конкретизовано, які саме паркан, огородження та будівлю прохідної необхідно демонтувати, оскільки на спірній земельній ділянці знаходяться безліч об'єктів, у тому числі огорожі №3, №4, будівлі прохідних, ворота, хвіртки, велика кількість прибудов. Кожен з наявних об'єктів має своє літерне позначення та технічні характеристики. Задоволення первісних позовних вимог, які є неконкретизованими, призведе до неможливості виконання судового рішення або можливого порушення прав та законних інтересів осіб, які не були залучені до участі у справі. ОСОБА_1 на підставі рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації "Захисники правопорядку" від 05 березня 2009 року у справі №6-37/09 належать об'єкти нерухомого майна по АДРЕСА_2. Вказане рішення Третейського суду у встановленому законом порядку оскаржено не було, а тому ОСОБА_1 є власником вказаних будівель та споруд, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14 квітня 2009 року. При цьому, земельна ділянка для будівництва та обслуговування нерухомого майна, яке зареєстроване по АДРЕСА_2, не виділялася. Відсутні докази звернення ОСОБА_1 до повноважних органів, зокрема, до власника земельної ділянки - Дніпропетровської обласної державної адміністрації із клопотанням щодо вирішення питання про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки. Власником земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, по АДРЕСА_1 є держава в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Зустрічний позов ОСОБА_1 про визнання за ним права користування земельною ділянкою, площею 1,0397 га, по фактичному розміщенню нерухомого майна по АДРЕСА_2 не пред'явлено до власника спірної земельної ділянки - Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Апеляційний суддійшов висновку про те, що вимога ОСОБА_1 про припинення права АТ "Українська залізниця" постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, по АДРЕСА_1 є безпідставною, оскільки зазначена земельна ділянка передана у постійне користування товариству згідно з державним актом на право постійного користування земельною ділянкою від 18 листопада 2004 року серії ЯЯ №046781, виданим на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 02 червня 2004 року №154/17, які у встановленому законом порядку не оскаржені. Короткий зміст вимог касаційних скарг У касаційній скарзі АТ "Українська залізниця" просить оскаржувані судові рішення у частині вирішення його позову скасувати й передати справу на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить оскаржувані судові рішення у частині відмови у задоволенні його зустрічного позову скасувати й ухватили нове рішення, яким задовольнити його зустрічний позов, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалами Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 липня 2021 року, від 04 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу №206/3455/17 з Самарського районного суду м. Дніпропетровська. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи осіб, які подали касаційні скарги Касаційна скарга АТ "Українська залізниця" мотивована тим, що на переданій у користування АТ "Українська залізниця" земельній ділянці розташовано належне ОСОБА_1 нерухоме майно, що чинить товариству перешкоди у користуванні нею. У висновку судової земельно-технічної експертизи Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 13 січня 2020 року №1638-19 зазначено, яке саме нерухоме майно ОСОБА_1 розташовано на земельній ділянці АТ "Українська залізниця", тому суди дійшли безпідставного висновку про те, що позивачем не конкретизовано позовні вимоги, а саме, які паркан, огородження та будівлю прохідної необхідно демонтувати. Наявність будівель на спірній земельній ділянці, що належать не землекористувачу, само по собі перешкоджає йому у користуванні такою земельною ділянкою. Судами не зазначено, чим підтверджується, що держава реалізує своє право на спірну земельну ділянку саме через Дніпропетровську обласну державну адміністрацію, оскільки Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Ha виконання постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2015 року №735 "Питання ПАТ "Українська залізниця", якою затверджено Статут ПАТ "Українська залізниця", Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року №200 "Про утворення ПАТ "Українська залізниця" та наказу Міністерства інфраструктури України від 09 липня 2014 №301 "Про заходи щодо реорганізації Укрзалізниці, підприємств та установ залізничного транспорту загального користування та інші заходи щодо виконання постанови Кабінету міністрів України від 25 червня 2014 року №200 "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" та на підставі зведеного переліку земельних ділянок державного підприємства "Придніпровська залізниця", затвердженого 18 серпня 2015 року Міністром інфраструктури України, земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:09:395:0033, площею 1,6291 га, розташовану по АДРЕСА_1 включено до Статутного капіталу АТ "Українська залізниця" на праві постійного користування. Таким чином, держава через центральний орган виконавчої влади, тобто Кабінет Міністрів України, розпорядилась вказаною земельною ділянкою, яка перебуває у державній формі власності. Судами не залучено до участі у справі належного відповідача. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що відповідно до положень статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України у редакції чинній, на час набуття ним права власності на нерухоме майно, передбачали право на отримання у користування земельної ділянки, на якій розташовані будівлі. Розмір земельної ділянки, на якій розташовані будівлі ОСОБА_1,не погоджений з АТ "Українська залізниця", але товариством, як землекористувачем, протягом 14 років не заперечувався факт користування ОСОБА_1 частиною земельної ділянки, на якій розташовано належне йому нерухоме майно. АТ "Українська залізниця" не користується частиною земельної ділянки, на якій розташовані будівлі та споруди по АДРЕСА_2, які належать на праві власності ОСОБА_1, тому наявні підстави для припинення права постійного користування товариства цією земельною ділянкою на підставі положень пункту е) частини першої статті 141 ЗК України. Доводи особи, яка подала відзив У серпні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу АТ "Українська залізниця", посилаючись на те, що товариство має свою прохідну, через яку його працівники мають вільний доступ до будівель та земельної ділянки, а тому АТ "Українська залізниця" належними доказами не доведено вчинення ОСОБА_1 протиправних дій, а саме перешкоджання товариству у користуванні земельною ділянкою. Спірна земельна ділянка фактично використовується та поділена на дві ділянки, а саме земельна ділянка з будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 та по АДРЕСА_2. У жовтні 2021 року Дніпровська міська радаподала відзив на касаційні скарги АТ "Українська залізниця" та ОСОБА_1, посилаючись на те, що спірна земельна ділянка є державною власністю та перебуває у користуванні АТ "Українська залізниця", що підтверджується відповідними доказами. Положення статті 92 ЗК України не передбачають набуття права постійного користування із земель державної та комунальної власності унаслідок набуття особою права власності на будівлі і споруди, що розташовані на земельній ділянці, оскільки громадяни набувають право власності, користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень. Фактичні обставини справи, встановлені судами ДП "Придніпровська залізниця" видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 18 листопада 2004 року, серії ЯЯ №046781, на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 02 червня 2004 року №154/17, відповідно до якого у постійне користування було надано земельну ділянку, площею 1,6291 га, яка розташована по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням використання земельної ділянки по фактичному розміщенню будівель хлібзаводу та засолбази (а. с. 6, т. 1). Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 26 травня 2017 року право постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, розташованою по АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта: 716408512101, 01 вересня 2015 року зареєстроване за ДП "Придніпровська залізниця" (а. с. 88, т. 2). Відповідно до копії акту від 21 квітня 2017 року комісією АТ "Українська залізниця" встановлено, що перевірити технічний стан будівлі засолбази та розміщення на території, яка належить згідно з актом залізниці інших забудов не має можливості з причини охорони території (а. с. 7, т. 1). Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року у справі №2-2605/2007 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики визнано мирову угоду наступного змісту: ОСОБА_1, як кредитор, позивач, та ОСОБА_2, як боржник, відповідач, уклали цю мирову угоду у справі про наступне: (пункт 2 порядок виконання умов мирової угоди) сторони домовились, що боржник (відповідач) у рахунок погашення заборгованості у сумі 1 550 000 грн зобов'язується протягом десяти днів з моменту затвердження цієї мирової угоди судом, передати кредитору (позивачу) за актом приймання передачі у власність нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення, розташовані по АДРЕСА_2, які складаються з нежитлової будівлі засолбази: літ. "а-1" з прибудовами літ. "а1-1", "а2-1", загальною площею 1 538 кв. м, навісу: літ. "а-1", приямок літ. "а", складу: літ. "в " з прибудовами літ. "в-1", загальною площею 162,1 кв. м, прохідної: літ "д-1", загальною площею 31,7 кв. м, огорожі: №4, мостіння: І, ІІ, а кредитор (позивач) прийняти це майно, у залік остаточного погашення заборгованості боржника (відповідача) (а. с. 9, т. 1). Ухвала Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року у встановленому законом порядку не оскаржувалась та набрала законної сили. Заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року у справі №2-2016/07 позов ОСОБА_1 до державного підприємства "Дніпровська залізниця" про встановлення зовнішніх меж земельної ділянки та визнання права власності на нерухоме майно задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно, а саме нежитлові приміщення, розташовані по АДРЕСА_2, які складаються з нежитлової будівлі засолбази: літ. "а-1" з прибудовами літ. "а1-1", "а2-1", загальною площею 1 538 кв. м, навіса: літ. "а-1", приямку літ. "а", складу: літ. "в " з прибудовами літ. "в-1", загальною площею 162,1 кв. м, прохідної: літ "д-1", загальною площею 31,7 кв. м, огорожі: №4, мостіння: І, ІІ, а також інженерні та інші комунікації, санітарно-технічні системи та іншу інфраструктуру, вартістю 1 550 000 грн та зобов'язано ДП "Придніпровська залізниця" погодити встановлення зовнішніх меж земельної ділянки по АДРЕСА_2 згідно з технічною документацією виготовленою товариством з обмеженою відповідальністю "Фірмою Геосистема" (а. с. 58-60, т. 1). Вказане заочне рішення суду набрало законної сили 31 січня 2008 року. Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації "Захисники правопорядку" від 05 березня 2009 року у справі №6-37/09 у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на будівлі та споруди, а саме літ. "а-1" - виробнича будівля, літ. "а1-3" - прибудова 1-3 поверхи, антресоль, літ. "а3-1" - прибудова, літ. "а4-1" - прибудова, літ. "а-1" - прибудова, п/д літ. "а-1" - підвал, загальної площею 3 089,4 кв. м, літ. "в-1" - склад, літ. "в1-1" - прибудова, літ. "в-1" - прибудова, літ. "д-1" - прохідна, літ. "ж-1" - підсобна будівля, площею 32,6 кв. м, літ. "з " - ТП (тимчас. ), літ. "І" - ТП (тимчас. ) за адресою: АДРЕСА_2 без акту введення до експлуатації (а. с. 92-93, т. 1). 14 квітня 2009 року на підставі вищевказаного рішення Третейського суду зареєстровано право власності на будівлі та споруди, які розташовані по АДРЕСА_2, за ОСОБА_1, що підтверджується копією витягу про реєстрацію права власності на нерухома майно №22479276 (а. с. 94, т. 1). Згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 13 січня 2020 року №1638-19 на земельній ділянці, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, по АДРЕСА_1, яка належить АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії ДП "Придніпровська залізниця" на праві постійного користування, розташовані наступні нежитлові будівлі та споруди: паркан, огородження і будівля прохідної по АДРЕСА_1, а саме: виробнича будівля літ. "а-1" з прибудовами літ. "а1-3" (триповерхова), "а3-1", "А4-1" та "а-1" і підвалом п/д літ. "А-1"; склад (підземне, сховище - експ. ) "В-1" з двома прибудовами входів "в-1" та "в1-1"; частина будівлі прохідної літ. "д-1" (~ 3,2 кв. м) ; підсобна будівля (маслостанція - експ. ) літ. "ж-1"; ТП (тимчасова) літ. "3-1"; ТП (тимчасова) літ. "І-1"; ворота №7 (металева профільований лист, у додатку 6.4 до технічного паспорту з характеристиками дані про огорожу не вказано - експ.) ; хвіртка №8 (металева профільований лист, у додатку 6.4 до технічного паспорту з характеристиками дані про огорожу не вказано - експ.) ; огорожа (з/б плити) №9 (частина цієї огорожі), (у додатку 6.4 до технічного паспорту з характеристиками дані про огорожу не вказано - експ.) ; огорожа №10 (металева сітка, у додатку 6.4 до технічного паспорту з характеристиками дані про огорожу не вказано - експ.) ; ворота №11 (у додатку 6.4 до технічного паспорту з характеристиками дані про огорожу не вказано - експ.) ; мостіння І (у додатку 6.4 до технічного паспорту з характеристиками дані про мостіння не вказано - експ. ). На земельній ділянці, окрім комунікацій підземного прокладання (мережі водопостачання, каналізації та теплопостачання) наявна ділянка теплотраси надземного прокладання у з/б коробі і розташована уздовж (~ 60 м) стіни будівлі з автомобільними боксами іншого підприємства, що безпосередньо межує з досліджуваною ділянкою з кадастровим номером 1210100000:09:395:0033; зі слів присутніх на дослідженні та зовнішніх ознак ця мережа теплопостачання не працює і виробничими об'єктами по АДРЕСА_1 і АДРЕСА_2 не використовується. Враховуючи забудову ділянки (частину території) з будівлями та спорудами по АДРЕСА_2 технічно можливим є виконання демонтажу паркана, огородження та прохідної, і зокрема огорожі №5, для користування тільки вільною від забудови частиною земельної ділянки, яка безпосередньо примикає до ділянки, на якій розташовані будівлі по АДРЕСА_1, тобто поруч з огорожею №5, при цьому вид користування та площа повинні бути обґрунтовані відповідними проєктними рішеннями. Також зазначено, що можливість використання іншими підприємствами та організаціями інших місць вільних від забудови на частині ділянки з будівлями та спорудами по АДРЕСА_2, та враховуючи: технічні, технологічні, організаційні питання, режими роботи у тому числі пов'язаних з виробничими процесами, санітарними і протипожежними вимогами, питаннями охорони праці та безпеки життєдіяльності, можливого впливу на навколишнє середовище тощо, повинно бути передбачене за відповідно виконаними обґрунтуваннями, погодженими та затвердженими проєктами, як для підприємства по АДРЕСА_2, так і підприємства по АДРЕСА_1. Площа земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:09395:0033, площею 1,6291 га розташованої по АДРЕСА_1, що перебуває у користуванні АТ "Українська залізниця", згідно з державним актом на право постійного користування від 18 листопада 2004 року серії ЯЯ №046781, реєстровий номер об'єкта: 716408512101, відповідно до технічної документації із землеустрою та/або схематичного плану земельної ділянки, виготовленої комунальнім підприємством "Дніпропетровське міське бюро технічної інвентаризації", яка фактично використовується підприємством з будівлями та спорудами розташованими по АДРЕСА_2, і на підставі рішення суду від 05 березня 2009 року (а. с. 92, 93), зареєстрованого 14 квітня 2009 року, реєстраційний номер 16907780 (а. с. 94), які належать на праві власності ОСОБА_1, орієнтовно складає: 10 359,5 кв. м (1,03595 га) (а. с. 2-48, т. 2). Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 26 травня 2017 року за АТ "Українська залізниця" зареєстроване 23 травня 2017 року право постійного користування земельною ділянкою, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, розташованою по АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта: 716408512101, згідно з передавальним актом ДП "Придніпровська залізниця" від 03 травня 2015 року, виданим Міністерством інфраструктури України (а. с. 87, т. 2). Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 01 липня 2020 року земельна ділянка, площею 1,6291 га, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, розташована по АДРЕСА_1, належить на праві власності Державі Україні в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації та на праві постійного користування АТ "Українська залізниця" (а. с. 108-110, т. 2). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційні скарги АТ "Українська залізниця" та ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Спір стосується земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, розташованої по АДРЕСА_1, право власності і право користування якою згідно з правовстановлюючими документами вимагає за собою і АТ "Українська залізниця", і ОСОБА_1. Суди відмовили у позові і АТ "Українська залізниця", і ОСОБА_1, тим самим спір по суті не вирішили, а згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. 1. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Згідно з частинами першою, третьою і п'ятою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону. У частинах другій та третій статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. За змістом статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. За змістом положень статей 102, 103 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, суд призначає експертизу. Колегія суддів вважає, що особа, яка подає позовну заяву, вправі очікувати від суду застосування вказаних норм процесуального законодавства, які надають їй право звернення з позовом із можливістю подальшого вирішення процесуальних питань щодо визначення предмета доказування, надання та витребування доказів в установленому порядку. Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення процесуального закону, яке б гарантувало особі право на судовий захист, зокрема звернення з позовною заявою до суду відповідно до приписів частини першої статті 4 ЦПК України, оскільки держава не вправі обмежувати права особи, не маючи на меті захист суспільних інтересів. Виходячи із характеру спірних правовідносин, у цій справі в першу чергу підлягала встановленню обставина, чи розташовано на переданій у користування АТ "Українська залізниця" земельній ділянці нерухоме майно, належне ОСОБА_1. Суди, відмовляючи у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" на вказане уваги не звернули, хоча у справі наявні докази розташування на земельній ділянці товариства нерухомого майна ОСОБА_1, дійшли передчасного висновку про те, що АТ "Українська залізниця" не конкретизовано, які саме паркан, огородження та будівлю прохідної необхідно демонтувати, оскільки належним чином не дослідили доводи товариства про те, що у висновку судової земельно-технічної експертизи Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 13 січня 2020 року №1638-19 зазначено, яке саме нерухоме майно ОСОБА_1 розташовано на земельній ділянці АТ "Українська залізниця". Відмова у позові з формальних підстав є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду. Суд зобов'язаний забезпечити (організувати) дійсно змагальний процес, тобто створити особам, які беруть участь у справі, всі умови для реалізації ними своїх процесуальних прав і виконання покладених на них процесуальних обов'язків. У разі, якщо у висновку судової земельно-технічної експертизи Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 13 січня 2020 року №1638-19 не конкретизовано, яке нерухоме майно ОСОБА_1 розташовано на земельній ділянці АТ "Українська залізниця", то суд мав роз'яснити сторонам їх право на звернення з клопотанням про призначення повторної чи додаткової земельно-технічної експертизи. Таким чином, суди у порушення вищезазначених положень закону спір між сторонами не вирішили, права АТ "Українська залізниця", як землекористувача, у встановленому законом порядку не захистили, не врахували, що наявність будівель на спірній земельній ділянці, які належать не землекористувачу, само по собі перешкоджає йому у користуванні такою земельною ділянкою. 2. Суди допустили взаємовиключні висновки, які унеможливлюють звернення до суду з іншим позовом, наприклад до Дніпропетровської обласної державної адміністрації, як ними помилково зазначено, так як у цьому немає потреби, оскільки одночасно зазначено про те, що АТ "Українська залізниця" пред'явило позов до неналежного відповідача, а, по-друге, відмовили в позові АТ "Українська залізниця" по суті позовних вимог, вказавши, що позов є необґрунтованим, що само по собі буде створювати преюдиційні обставини. Районний суд не взяв до уваги рішення Третейського суду при Асоціації "Захисники правопорядку" про визнання за ОСОБА_1 права власності на будівлі та споруди по АДРЕСА_2, пославшись на пункт 7 статті 6 Закону України "Про третейські суди", що є вірним. Разом з тим, апеляційний суд безпідставно не погодився з таким висновком, так як рішення третейського суду не оскаржено і зазначив, що на підставі цього рішення за ОСОБА_1 зареєстровано право власності. Також апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 оскаржив рішення Дніпропетровської міської ради від 02 червня 2004 року №154/17 про надання ДП "Придніпровська залізниця", правонаступником якого є АТ "Українська залізниця", у постійне користування земельної ділянки, площею 1,6291 га, яка розташована по АДРЕСА_1. Разом з тим, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19, провадження №12-52 гс 20, від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18, провадження №14-125 цс 20, викладено правовий висновок про те, що оскарження відповідних рішення міської ради, свідоцтва не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), тобто позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушених прав. 3. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є обов'язковість судового РІШЕННЯ: Згідно з частинами першою, другою статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. У порушення наведених норм права суди у позапроцесуальний спосіб (замість оскарження судового рішення у встановленому ЦПК України порядку) критично оцінили і не взяли до уваги, пославшись на припущення, про те, що сумнівними є як заочне рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року у справі №2-2016/07 через порушення правил територіальної підсудності, так і ухвала Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року у справі №2-2605/2007 про затвердження мирової угоди. Разом з тим після набрання судовим рішенням законної сили воно набуває таких властивостей, як: загальнообов'язковість, незмінність, неспростованість, виключність, преюдиційність та реалізованість. Щодо наведених вище судових рішень, то ці умови законної сили судового рішення у цій справі є діючими. 4. Відповідно до частин другої, третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору. Як на час пред'явлення позову, так і на час ухвалення судового рішення цивільне процесуальне законодавство не передбачало обов'язкового досудового врегулювання спору перед пред'явленням позову. Такого закону суди не зазначили, проте помилково вказали про те, що позов ОСОБА_1 є передчасним, оскільки він не звертався до відповідних органів влади щодо надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, не звернули уваги на те, що між сторонами виник спір щодо земельної ділянки, наявності приміщень на ній, що унеможливлює вирішення спору у позасудовому порядку, при тому, що кожен зі сторін має правовстановлюючі документи на майно. Ураховуючи викладене, суди у порушення вищевказаних вимог закону фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, не встановили, виключно на припущеннях, що заборонено частиною шостою статті 81 ЦПК України, дійшли висновку про відмову у задоволенні як позову АТ "Українська залізниця", так і зустрічного позову ОСОБА_1, належним чином не перевіривши наявні у справі докази, подані сторонами. З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд. Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги акціонерного товариства "Українська залізниця" та ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 серпня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 травня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 березня 2021 року м. Київ справа №198/631/19 провадження №61-12032св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Ткачука О. С. (суддя-доповідач), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" про розірвання договору оренди земельної ділянки, за касаційною скаргою ОСОБА_2, який є правонаступником ОСОБА_1, на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2019 року, ухвалене суддею Маренич С. О., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року, прийняту у складі суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" (далі - ТОВ "Лан") про розірвання договору оренди земельної ділянки. Позов мотивований тим, що на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІІ-ДП №013651 від 06 грудня 2001 року, позивач є власником земельної ділянки площею 7,412 га, яка розташована на території Новов'язівської сільської радои Юр'ївського району Дніпропетровської області, з кадастровим номером 1225982500:01:002:0993.29 жовтня 2014 року між ним та ТОВ "Лан" було укладено договір оренди цієї земельної ділянки, який зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08 червня 2015 року. Відповідно до пункту 7 цього договору строк дії договору оренди становить 15 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору письмово, або усно повідомити орендодавця про намір продовжити його дію. Крім того, орендар дає згоду на розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше, як за 100 днів про свій намір. 06 червня 2019 року ОСОБА_1 направив на адресу орендаря заяву, в якій, посилаючись на пункт 7 вказаного вище договору, заявив про свій намір розірвати договір та повернути належну йому на праві власності земельну ділянку, оскільки у нього виникла потреба та можливість самостійно її використовувати. У відповідь на цей лист ТОВ "Лан" повідомило, що не вбачає підстав для надання згоди на розірвання договору, оскільки вони належним чином виконують свої обов'язки за цим договором та наведені заявником підстави для його розірвання є необґрунтованими. Посилаючись на те, що відповідач своєю відмовою у розірванні договору порушує його конституційні права, ОСОБА_1 просив суд розірвати договір оренди земельної ділянки від 29 жовтня 2014 року, укладений між ним та ТОВ "Лан". Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що позивач не довів можливості розірвання укладеного договору оренди землі кожні п'ять років в односторонньому порядку. Зокрема, пунктом 28 договору оренди передбачено, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається. З огляду на це суди дійшли висновку, що цей пункт договору чітко та недвозначно визначає неможливість розірвання договору в односторонньому порядку. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2020 року ОСОБА_2 як правонаступник ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року і ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, зокрема відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ТОВ "Лан", у якій останнє просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року задоволено заяву ОСОБА_2 про залучення його до участі у справі як правонаступника ОСОБА_1. Відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. 02 листопада 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. 04 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, щовідповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії ІІ-ДП №013651 від 06 грудня 2001 року ОСОБА_1 був власником земельної ділянки площею 7,412 га, яка розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області, з кадастровим номером 1225982500:01:002:0993 (а. с. 9). 29 жовтня 2014 року відповідно до договору оренди земельної ділянки ОСОБА_1 (орендодавець) передав в оренду ТОВ "Лан" (орендарю) належну йому на праві власності земельну ділянку площею 7,412 га, яка розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області (а. с. 10). Договір було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08 червня 2015 року (а. с. 51). Пунктом 7 зазначеного договору оренди передбачено строк дії договору - 15 років (тобто до 08 червня 2030 року). Також передбачено, що після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору письмово, або усно повідомити орендодавця про намір продовжити його дію. Крім того, орендар дає згоду на розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше як за 100 днів про свій намір. Якщо після закінчення дії договору (15 років) у сторін не виникає одна до одної претензій протягом трьох місяців, договір продовжується автоматично. У пункті 27 цього договору передбачено, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за: взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однієї із сторін у наслідок невиконання іншою стороною обов'язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається (пункт 28 договору). Встановлено, що 06 червня 2019 року ОСОБА_1 направив на адресу орендаря заяву, в якій, посилаючись на пункт 7 договору, просив про розірвання договору оренди та повернення належної йому на праві власності земельної ділянки, оскільки у нього виникла потреба та можливість самостійно її використовувати (а. с. 11). ТОВ "Лан" у відповіді на цей лист повідомило, що не вбачає підстав для надання згоди на розірвання договору, оскільки вони належним чином виконують свої обов'язки за цим договором та одностороннє розірвання укладеного між ними договору без вагомих причин та рішення суду не допускається, про що зазначено у пункті 28 договору (а. с. 12). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду зазначеним вимогам закону відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Вирішуючи питання щодо правомірності розірвання достроково в односторонньому порядку оспорюваного договору, колегія суддів виходить із такого. Частиною першою статті 2 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (далі - ЗК України), ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За приписами статті 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання, або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Частинами третьою та четвертою статті 31 Закону України "Про оренду землі", який є спеціальним законом і має пріоритет перед іншими законами в застосуванні до спірних правовідносин, передбачено, що договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором. З системного аналізу вищезазначених норм матеріального права слід дійти висновку, що чинним законодавством передбачається можливість розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку у разі, якщо це передбачено умовами такого договору. Наявність відповідної умови в договорі є вирішальною для розгляду справи. Отже, сторони у договорі мають чітко визначити можливість розірвання договору в односторонньому порядку та механізм (процедуру) такого розірвання (шляхом підписання відповідної угоди, тощо). Таке визначення має бути чітким та недвозначним, закріплювати всі умови співпраці. Суди правильно встановили, що абзац другий пункту 7 договору оренди, на який посилається позивач як на можливість розірвання договору в односторонньому порядку, не містить чіткого визначення саме про можливість розірвання договору в односторонньому порядку та механізму (процедури) такого розірвання. Натомість, зі змісту вказаного пункту очевидно, що для розірвання договору потрібна згода відповідача, яку останній має надати, що виключає можливість розірвання договору в односторонньому порядку без будь-яких додаткових умов. Водночас умовами оспорюваного договору (пункт 27) передбачено, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за: взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однієї із сторін у наслідок невиконання іншою стороною обов'язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом. Разом із цим пункт 28 договору оренди містить чітке зазначення, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається. Ухвалюючи оскаржувані судові рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, суди правильно виходили із недоведеності останнім своїх позовних вимог, зокрема суди встановили, що взаємної згоди на розірвання договору немає, ТОВ "Лан" (орендар) належним чином виконує свої обов'язки, передбачені цим договором. Вказані ОСОБА_1 підстави для розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не є вагомими. У той же час частиною другою статті 651 ЦК України передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. У заявленому позові ОСОБА_1 не посилався як на підставу для розірвання договору оренди земельної ділянки в односторонньому порядку на частину другу статті 651 ЦК України та не вказував на наявність істотних порушень договору другою стороною (орендарем), а тому позов не може бути задоволено з цих підстав. Доводи касаційної скарги заявника щодо розбіжностей застосування норм матеріального права судами України у подібних правовідносинах є необґрунтованими, а отже, не приймаються колегією суддів. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки останні ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права та доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, який є правонаступником ОСОБА_1, залишити без задоволення. Рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 травня 2021 року м. Київ справа №198/15/20 провадження №61-13533св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лан", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2020 року у складі судді Гайдар І. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Варенко О. П., Городничої В. С., Лаченкової О. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" про розірвання договорів оренди землі сільськогосподарського призначення, ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" (далі - ТОВ "Лан") про розірвання договорів оренди землі сільськогосподарського призначення. Позовну заяву мотивовано тим, що їй на праві власності належать земельні ділянки, площею 7,361 га кожна, кадастрові номери: 1225982500:01:002:0832, 1225982500:01:002:0833, 1225982500:01:002:0834, 1225982500:01:002:0836, на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області. 02 вересня 2014 року між нею та ТОВ "Лан" укладено чотири договори оренди без номеру тотожного змісту, предметами яких виступили зазначені земельні ділянки, на строк 15 років кожний. 23 січня 2015 року право користування земельними ділянками зареєстровано реєстраційною службою Юр'ївського районного управління юстиції Дніпропетровської області. У спірних договорах сторони обумовили порядок їх дострокового розірвання. Зокрема, орендар дає згоду на розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше, ніж за 100 днів про свій намір (пункт 7 договорів). Тому, керуючись відповідними положеннями правочинів, 03 червня 2019 року вона направила ТОВ "Лан" листи, в яких повідомила про свій намір розірвати укладені з ним договори оренди землі. Проте, ТОВ "Лан" відмовило їй у розірванні договорів оренди землі, посилаючись на відсутність вагомих підстав для надання згоди на розірвання укладених договорів, оскільки товариством були виконані всі обов'язки за договорами. Окрім того, ТОВ "Лан" посилалося на те, що умови договорів не передбачають можливості розірвання договору в односторонньому порядку. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила розірвати договори оренди земельних ділянок, кадастрові номери: 1225982500:01:002:0832, 1225982500:01:002:0833, 1225982500:01:002:0834, 1225982500:01:002:0836, укладені 02 вересня 2014 року між нею та ТОВ "Лан" і зареєстровані реєстраційною службою Юр'ївського районного управління юстиції Дніпропетровської області 23 січня 2015 року. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суди виходили із того, що позивач не довела можливості розірвання укладених договорів оренди землі кожні п'ять років в односторонньому порядку. Пунктом 28 договорів оренди передбачено, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається. Доказів про наявність підстав для розірвання договорів в односторонньому порядку позивачем не надано. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила скасувати рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначила відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи неправильно застосували до спірних правовідносин вимоги частини третьої статті 19 Закону України "Про оренду землі" в частині визначення мінімального строку оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства, особистого селянського господарства. Також суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що пункт 7 договорів оренди землі чітко передбачає можливість розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше, як за 100 днів про свій намір. Короткий зміст позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Лан" зазначило, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року залишено без руху для доплати судового збору. У жовтні 2020 року заявником у встановлений судом строк зазначений недолік касаційної скарги усунуто. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 листопада 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Черняк Ю. В. Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року і витребувано із Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області цивільну справу №198/15/20.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: ОСОБА _1 на праві власності на підставі державних актів на право приватної власності на землю серії І-ДП №096723, серії І-ДП №096724, серії ІІ-ДП №002293 та свідоцтва про право власності на спадщину за законом від 24 квітня 2012 року належать земельні ділянки сільськогосподарського призначення з кадастровими номерами: 1225982500:01:002:0832, 1225982500:01:002:0833, 1225982500:01:002:0834, 1225982500:01:002:0836, площею 7,361 га кожна, розташовані на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області. 02 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Лан" укладено чотири договори оренди земельної ділянки тотожного змісту, за умовами яких ОСОБА_1 передала в оренду ТОВ "Лан" належні їй земельні ділянки строком на 15 років. 23 січня 2015 року державним реєстратором реєстраційної служби Юр'ївського районного управління юстиції Дніпропетровської області здійснено державну реєстрацію речового права оренди зазначених земельних ділянок. Пунктом 7 договорів оренди земельних ділянок сторони закріпили положення про те, що орендар дає згоду на розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше, як за 100 днів про свій намір. 03 червня 2019 року ОСОБА_1, керуючись цим пунктом договорів, звернулася до ТОВ "Лан" з листами про намір припинити дію договорів оренди та проектами відповідних угод про їх розірвання, пославшись на бажання обробляти належні їй земельні ділянки самостійно. ТОВ "Лан" не погодилось на розірвання договорів оренди, оскільки відсутні вагомі причини для розірвання договорів в односторонньому порядку, а товариство належним чином виконує обов'язки орендаря. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Частиною першою статті 2 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актам, прийнятими відповідно до них, а також договорами оренди землі. Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. За приписами статті 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання, або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 651 ЦК України). Закони України "Про оренду землі" є спеціальним законом і має пріоритет перед іншими законами в застосуванні до спірних правовідносин. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди можу бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором. Отже, чинним законодавством України передбачається можливість розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку у разі, якщо це передбачено умовами такого договору. Наявність відповідної умови в договорі є вирішальною для розгляду справи. Таким, чином сторони у договорі повинні чітко визначити можливість розірвання договору в односторонньому порядку та механізм (процедуру) такого розірвання (шляхом підписання відповідної угоди, тощо). Таке визначення має бути чітким та недвозначним, закріплювати всі умови співпраці. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено та не спростовано матеріалами справи, що абзац другий пункту 7 договорів оренди, на який посилається позивач як на можливість розірвання договору в односторонньому порядку, не містить чіткого визначення саме про можливість розірвання договору в односторонньому порядку та механізму (процедури) такого розірвання. Натомість, зі змісту цього пункту очевидно, що для розірвання договору потрібна згода відповідача, яку останній має надати, що виключає можливість розірвання договору в односторонньому порядку без будь-яких додаткових умов. Крім того, пунктом 27 оспорюваних договорів передбачено, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за: взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однієї із сторін унаслідок невиконання іншою стороною обов'язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої ділянки, яке істотно перешкоджає її використання, а також з інших підстав, визначених законом. Відповідно до пункту 28 договорів оренди землі розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається. Частиною другою статті 651 ЦК України передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. У позовній заяві ОСОБА_1 не посилалася як на підставу для розірвання договорів оренди земельних ділянок в односторонньому порядку на частину другу статті 651 ЦК України та не вказувала на наявність істотних порушень договорів другою стороною (орендарем). Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що взаємної згоди на розірвання договорів немає, ТОВ "Лан" (орендар) належним чином виконує свої обов'язки, передбачені цими договорами. Зазначені позивачем підстави для розірвання договорів оренди землі в односторонньому порядку не є вагомими. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшли обґрунтованих висновків про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1. Доводи касаційної скарг зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18)). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Ю. В. Черняк І. А. Воробйова Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 вересня 2021 року м. Київ справа №146/349/20 провадження №61-3364св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс "Зелена Долина", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 26 січня 2021 року у складі колегії суддів: Сала Т. Б., Берегового О. Ю., Ковальчука О. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрокомплекс "Зелена Долина" (далі - ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина"") про визнання недійсними договорів оренди землі, скасування державної реєстрації договорів оренди землі. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є власником двох земельних ділянок. У 2006 році між ним та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина"" укладено договір оренди земельних ділянок строком на 10 років. Договір зареєстрований у Томашпільському районному відділі Вінницької регіональної філії Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" (далі - ДП "Центр ДЗК") 27 червня 2007 року. Після закінчення строку договору оренди землі він звернувся до ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина"" із заявою про припинення використання належних йому земельних ділянок, на що йому 17 лютого 2020 року надано відповідь, у якій зазначено, що 30 грудня 2014 року між позивачем та відповідачем укладені договори оренди землі і що дані договори оренди зареєстровані у встановленому законом порядку 15 лютого 2016 року, умови даних договорів товариство виконує у повному обсязі. Договори оренди землі від 30 грудня 2014 року він не підписував, оскільки в даний період часу діяв договір оренди землі, підписаний між ним та відповідачем у 2006 році, тому підписання оспорюваних договорів не відповідало його волевиявленню та було здійснено всупереч його бажанню, в результаті чого порушено істотні умови договору, у зв'язку з чим наявні підстави для визнання договору оренди землі недійсним на підставі статтей 203, 215 ЦК України. З урахуванням наведеного та уточнення позовних вимог просив: 1) визнати недійсним договір оренди землі від 30 грудня 2014 року №477/В, площею 2,093 га, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина"", зареєстрований реєстраційною службою Чечельницького районного управління юстиції Вінницької області 15 лютого 2016 року, номер запису 13262973, а також скасувати його державну реєстрацію; 2) визнати недійсним договір оренди землі від 30 грудня 2014 року №477-1/В, площею 2,1002 га, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина", зареєстрований реєстраційною службою Чечельницького районного управління юстиції Вінницької області 15 лютого 2016 року, номер запису 13260902, а також скасувати його державну реєстрацію. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 27 жовтня 2020 року позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 30 грудня 2014 року №477/В, площею 2,093 га укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина"", зареєстрований реєстраційною службою Чечельницького районного управління юстиції Вінницької області 15 лютого 2016 року, номер запису 13262973. Скасовано державну реєстрацію вказаного договору оренди землі. Визнано недійсним договір оренди землі від 30 грудня 2014 року №447-1/В, площею 2,1002 га, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина"", зареєстрований реєстраційною службою Чечельницького районного управління юстиції Вінницької області 15 лютого 2016 року, номер запису 13260902. Скасовано державну реєстрацію вказаного договору оренди землі. Вирішено питання судових витрат. Суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 оскаржувані договори оренди землі, які укладені від його імені, особисто не підписував, отже, відсутнє його волевиявлення, а відтак спірні договори укладені всупереч вимогам частини третьої статті 203 ЦК України та підлягають визнанню недійсними, оскільки відповідно до частини третьої статті 245 ЦК України, довіреність від 17 травня 2008 року на розпорядження нерухомим майном не може бути посвідчена уповноваженою на це особою органу місцевого самоврядування. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 26 січня 2021 року рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 27 жовтня 2020 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідно до чинного на момент посвідчення довіреності від 17 травня 2008 року законодавства, до повноважень посадових осіб виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів тих населених пунктів, де немає нотаріусів, входило посвідчувати доручення, а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що секретар Вилянської сільської ради не мала повноважень посвідчувати довіреність щодо розпорядження нерухомим майном. Узагальнені доводи касаційної скарги У березні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що при підписанні договору оренди землі повноваження ОСОБА_2 за довіреністю на представництво інтересів ОСОБА_1 не мала юридичної сили, оскільки на момент вчинення оспорюваних правочинів законодавцем визначено нотаріально посвідчену її форму. Крім того, ОСОБА_1 вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Доводи інших учасників справи У квітні 2021 року ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина " " подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Зазначало, що вказані ОСОБА_1 обмеження були запроваджені Законом України від 03 березня 2009 року №1055-VI "Про внесення зміни до статті 245 Цивільного кодексу України щодо повноважень посадових осіб органів місцевого самоврядування по вчиненню дій, прирівняних до нотаріальних", який набрав чинності 28 березня 2009 року, тобто після посвідчення довіреності секретарем. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №146/349/20, витребувано її з Томашпільського районного суду Вінницької області. Фактичні обставини справи, встановлені судом ОСОБА_1 є власником земельних ділянок загальною площею 4,19 га (2,09 га та 2,10 га) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані на території Вилянської сільської ради, кадастрові номери 0523981500:03:0181 та 0523981500:03:0180, що підтверджується копіями державного акта на право власності на земельну ділянку серії ІІІ-ВН №030835 від 20 грудня 2001 року та витягами з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17 грудня 2019 року №193378451 та від 17 грудня 2019 року №193373384.01 вересня 2006 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена долина " " укладено договір №583 оренди землі, відповідно до якого ОСОБА_1 передав, а товариство отримало в оренду земельну ділянку площею 4,19 га строком на 10 років. Договір зареєстрований в Томашпільському районному відділі Вінницької регіональної філії ДП "Центр ДЗК", про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 27 червня 2007 року 040781500432.30 грудня 2014 року між ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа ОСОБА_2 за довіреністю від 17 травня 2008 року, виданою Вилянською сільською радою та зареєстрована в реєстрі за номером 63, та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина"" укладено договір оренди землі №447-1/В, відповідно до якого ОСОБА_1 передав, а товариство отримало в оренду земельну ділянку площею 2,100 га строком на 49 років. Договір зареєстровано Реєстраційною службою Чечельницького районного управління юстиції Вінницької області 15 лютого 2016 року. 30 грудня 2014 року між ОСОБА_1, від імені якого діяла уповноважена особа ОСОБА_2 за довіреністю від 17 травня 2008 року, виданою Вилянською сільською радою та зареєстрована в реєстрі за номером 63, та ТОВ "Агрокомплекс "Зелена Долина"" укладено договір оренди землі №447/В, відповідно до якого ОСОБА_1 передав, а товариство отримало в оренду земельну ділянку площею 2,0900 га строком на 49 років. Договір зареєстровано Реєстраційною службою Чечельницького районного управління юстиції Вінницької області 15 лютого 2016 року. 17 травня 2008 року секретарем Вилянської сільської ради посвідчено довіреність, відповідно до якої ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 розпоряджатися всім його майном, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося, укладати від його імені всі дозволені законом угоди (на умовах та за ціну за його власним розсудом) щодо розпорядження його майном, в тому числі, здавати майно в оренду. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (частина перша статті 245 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 37 Закону України від 2 вересня 1993 року №3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон України №3425-XII) у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, у населених пунктах, де немає нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, окрім дій, передбачених у частині першій цієї статті, вчиняють також такі нотаріальні дії: посвідчують заповіти; посвідчують доручення; засвідчують вірність копій документів і виписок з них; засвідчують справжність підпису на документах. Згідно з підпунктом 5 пункту б частини першої статтею 38 Закону України від 21 травня 1997 року №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон України №280/97-ВР) у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до їх відання, реєстрація актів громадянського стану (за винятком виконавчих органів міських (крім міст обласного значення) рад). Відповідно до пункту 2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року №22/5, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин (втратила чинність 02 грудня 2011 року), нотаріальні дії у виконавчих комітетах сільських, нотаріальні дії у виконавчих комітетах сільських, селищних, міських Рад народних депутатів вчиняють посадові особи, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної Ради народних депутатів покладено вчинення цих дій. Зазначені норми закону передбачали повноваження посадових осіб виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів тих населених пунктів, де немає нотаріусів, посвідчувати доручення. Натомість, Законом України від 03 березня 2009 року №1054-VI "Про внесення змін до Закону України "Про нотаріат" щодо повноважень по вчиненню нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування" (далі - Закон України №1054-VI) викладено в новій редакції частину першу статті 37 та частину другу статті 40 Закону України "Про нотаріат". Законом України від 03 березня 2009 року №1055-VI "Про внесення зміни до статті 245 Цивільного кодексу України щодо повноважень посадових осіб органів місцевого самоврядування по вчиненню дій, прирівняних до нотаріальних" (далі - Закон України №1055-VI) викладено в новій редакції частину третю статті 245 ЦК України. 28 березня 2009 року набрали чинності Закони України №1054-VI та №1055-VI та нові редакції частини першої статті 37 та частини другої статті 40 Закону України "Про нотаріат", та частини третьої статті 245 ЦК України, якими передбачено, що довіреність особи, яка проживає у населеному пункті, де немає нотаріусів, може бути посвідчена уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, довіреностей на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування і розпорядження транспортними засобами. Таким чином суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що на момент посвідчення спірної довіреності від 17 травня 2008 року секретар Вилянської сільської ради мала повноважень посвідчувати довіреність Мазура Р. Й. щодо розпорядження нерухомим майном, оскільки до набрання чинності Законами України №1054-VI та №1055-VI заборони на посвідчення довіреностей посадовою особою органу місцевого самоврядування на право розпорядження нерухомим майном не існувало. Правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі №185/7043/16-ц (провадження №61-18272св18). За таких обставин не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Касаційна скарга не містить обґрунтованих посилань на неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, натомість наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції, щодо встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржуваного судового рішення без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Вінницького апеляційного суду від 26 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №274/4716/20 провадження №61-10695св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "А. Т. К.", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Житомирського апеляційного суду від 27 травня 2021 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Коломієць О. С., Галацевич О. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "А. Т. К." (далі - ТОВ "А. Т. К.") про розірвання договорів оренди землі та стягнення заборгованості за орендною платою. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 20 березня 2016 року між його матір'ю ОСОБА_3 та ТОВ "А. Т. К." укладено договори оренди земельних ділянок площею 2,2681 га (кадастровий номер 1820880300:05:000:0066) та 2,2687 га (кадастровий номер 1820880300:05:000:0065), які призначені для ведення особистого селянського господарства та розташовані на території Райгородоцької сільської ради Бердичівського району Житомирської області. 10 лютого 2013 року між ними також укладено договори оренди землі, за умовами яких ОСОБА_3 передала в оренду ТОВ "А. Т. К." належні їй земельні ділянки площею 1,4716 га (кадастровий номер 1820880300:02:000:0597) та площею 1,7656 га (кадастровий номер 1820880300:03:000:0596), які призначені для ведення особистого селянського господарства та розташовані на території Райгородоцької сільської ради Бердичівського району Житомирської області. 14 березня 2016 року та 20 березня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ "А. Т. К." укладено додаткові угоди до договорів оренди землі від 10 лютого 2013 року, відповідно до яких строк оренди земельних ділянок продовжено до 20 березня 2031 року. Вказував, що ІНФОРМАЦІЯ_1 його мати померла. Він у встановлений законом строк прийняв спадщину та отримав свідоцтва про право на спадщину за законом на зазначені земельні ділянки. Посилався на те, що в порушення вимог договорів оренди землі ТОВ "А. Т. К." протягом 2018-2019 років не сплачувало орендну плату, що є підставою для розірвання цих угод. З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просив суд розірвати договори оренди земельних ділянок: від 20 березня 2016 року, укладений між ТОВ "А. Т. К." та ОСОБА_3, на земельну ділянку площею 2,2681 га, кадастровий номер 1820880300:05:000:0066, який зареєстрований Бердичівським міськрайонним управлінням юстиції у Житомирській області; від 10 лютого 2013 року, укладений між ТОВ "А. Т. К." та ОСОБА_3, з урахуванням додаткової угоди від 20 березня 2016 року, на земельну ділянку площею 1,4716 га, кадастровий номер 1820880300:02:000:0597, який зареєстрований Бердичівським міськрайонним управлінням юстиції у Житомирській області; від 20 березня 2016 року, укладений між ТОВ "А. Т. К." та ОСОБА_3, на земельну ділянку площею 2,2687 га, кадастровий номер 1820880300:05:000:0065, який зареєстрований Бердичівським міськрайонним управлінням юстиції у Житомирській області; від 10 лютого 2013 року, укладений між ТОВ "А. Т. К." та ОСОБА_3, з урахуванням додаткової угоди від 14 березня 2016 року, на земельну ділянку площею 1,7656 га, кадастровий номер 1820880300:03:000:0596, який зареєстрований Бердичівським міськрайонним управлінням юстиції у Житомирській області; стягнути з ТОВ "А. Т. К." невиплачену орендну плату за 2018-2019 роки у розмірі 51 347,15 грн. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 19 січня 2021 року у складі судді Хуторної І. Ю. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Розірвано договір оренди землі від 20 березня 2016 року, укладений між ТОВ "А. Т. К." та ОСОБА_3, щодо земельної ділянки площею 2,2681 га, кадастровий номер 1820880300:05:000:0066, який зареєстрований Бердичівським міськрайонним управлінням юстиції у Житомирські області. Розірвано договір оренди землі від 10 лютого 2013 року, укладений між ТОВ "А. Т. К." та ОСОБА_3, з урахуванням додаткової угоди від 20 березня 2016 року, щодо оренди земельної ділянки площею 1,4716 га, кадастровий номер 1820880300:02:000:0597, який зареєстрований Бердичівським міськрайонним управлінням юстиції у Житомирській області. Розірвано договір оренди землі від 20 березня 2016 року, укладений між ТОВ "А. Т. К." та ОСОБА_3, щодо земельної ділянки площею 2,2687 га, кадастровий номер 1820880300:05:000:0065, який зареєстрований Бердичівським міськрайонним управлінням юстиції у Житомирські області. Розірвано договір оренди землі від 10 лютого 2013 року, укладений між ТОВ "А. Т. К." та ОСОБА_3, з урахуванням додаткової угоди від 14 березня 2016 року, щодо земельної ділянки площею 1,7656 га, кадастровий номер 1820880300:03:000:0596, який зареєстрований Бердичівським міськрайонним управлінням юстиції у Житомирські області. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо судових витрат. Судове рішення місцевого суду мотивовано тим, що ТОВ "А. Т. К.", знаючи про смерть орендодавця у 2018 році, не надало доказів вжиття необхідних заходів товариством для виплати орендної плати за вказаними договорами оренди землі, зокрема, доказів нарахування орендної плати за вказаний період, направлення повідомлень орендодавцю щодо її отримання, вчинення інших дій, спрямованих на виконання грошового зобов'язання за договорами оренди землі шляхом внесення їх кредитору за місцем його проживання або дій щодо виконання зобов'язання шляхом внесення боргу в депозит нотаріуса. Таким чином, суддійшов висновку, що відповідачем не доведено виконання (вчинення дій, спрямованих на виконання) свого обов'язку зі сплати орендної плати за 2018-2019 роки. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення заборгованості за орендною платою, суд виходив із того, що відповідач сплатив орендну плату за вказаними договорами. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Житомирського апеляційного суду від 27 травня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ "А. Т. К." задоволено. Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 19 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивач з дня відкриття спадщини після смерті матері на виконання положень статті 148-1 ЗК України повинен був повідомити відповідача про прийняття ним спадщини та про перехід до нього прав та обов'язків за договорами оренди землі, проте таких дій позивач не здійснив. Також апеляційний суд зазначив, що дії щодо внесення грошових коштів на депозит нотаріусу, передбачені статтею 537 ЦК України, не є обов'язковими, а лише регламентують можливу поведінку орендаря та нотаріуса. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2. Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 вересня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення місцевого суду. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17, провадження №61-41932сво18, від 23 січня 2019 року у справі №355/385/17, провадження №61-30435сво18, від 01 вересня 2020 року у справі №383/1211/18-ц, провадження №61-15903св19, від 22 вересня 2020 року у справі №327/163/17, провадження №61-46216св18, від 08 квітня 2020 року у справі №139/1248/18, провадження №61-17168св19, від 07 жовтня 2020 року у справі №484/4708/18, провадження №61-8142св19, від 01 квітня 2020 року у справі №623/3443/16-ц, провадження №61-19711св19, від 04 березня 2020 року у справі №613/1107/16-ц, провадження №61-24327св18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про те, що смерть орендодавця є підставою для припинення нарахування та виплати орендної плати за договорами оренди землі. При цьому апеляційним судом не враховано, що після смерті орендодавця, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1, відповідач продовжив майже протягом трьох років безоплатно користуватися земельними ділянками. Крім того, вказує, що сам факт виявлення наміру орендарем сплатити заборгованість по орендній платі за 2018-2019 роки після подання позивачем позову до суду, тобто у січні 2021 року, свідчить про недобросовісність дій і підтверджує факт ухилення від виконання обов'язку, визначеного договорами оренди. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 від ТОВ "А. Т. К.", у якому вказано, що судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують. Фактичні обставини справи, встановлені судами 20 березня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ ТОВ "А. Т. К." укладено договір оренди землі, відповідно до якого відповідачеві передано в оренду земельну ділянку площею 2,2681 га, кадастровий номер 1820880300:05:000:0066, яка розташована на території Райгородоцької сільської ради Бердичівського району Житомирської області та призначена для ведення особистого селянського господарства. 20 березня 2016 року між ними укладений договір оренди землі, відповідно до якого ОСОБА_3 передала в оренду ТОВ "А. Т. К." належну їй земельну ділянку площею 2,2687 га, кадастровий номер 1820880300:05:000:0065, яка розташована на території Райгородоцької сільської ради Бердичівського району Житомирської області та призначена для ведення особистого селянського господарства. Вказані договори укладені строком на 15 років та зареєстровані у встановленому законом порядку 11 квітня 2016 року. 10 лютого 2013 року між ОСОБА_3 та ТОВ "А. Т. К." укладено договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_3 передала в оренду відповідачеві строком на 5 років належну їй земельну ділянку площею 1,4716 га, кадастровий номер 1820880300:02:000:0597, яка призначена для ведення особистого селянського господарства та розташована на території Райгородоцької сільської ради Бердичівського району Житомирської області. 20 березня 2016 року між ними укладено додаткову угоду до вказаного договору оренди землі, згідно з якою ОСОБА_3 та відповідач погодили строк дій договору оренди землі до 20 березня 2031 року. 10 лютого 2016 року ОСОБА_3 та ТОВ "А. Т. К." укладено договір оренди землі, відповідно до якого ОСОБА_3 передала відповідачеві в оренду належну їй земельну ділянку площею 1,7656 га, кадастровий номер 1820880300:03:000:0596, яка призначена для ведення особистого селянського господарства та розташована на території Райгородоцької сільської ради Бердичівського району Житомирської області. 14 березня 2016 року між орендодавцем та орендарем укладено додаткову угоду до даного договору оренди землі, якою сторони дійшли згоди про продовження строку оренди до 14 березня 2031 року. Вказані договори зареєстровані у порядку, встановленому законодавством. Договорами оренди землі передбачено, що орендна плата вноситься у строк до 31 грудня щорічно, шляхом виплати орендодавцю у грошовій формі, а саме готівкою або шляхом перерахування на банківський рахунок орендодавця за вказаними ним реквізитами, протягом терміну дії цих договорів. Виплата орендної плати за згодою сторін може проводитися шляхом натуроплати. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Позивач прийняв спадщину після смерті своєї матері та 21 травня 2020 року отримав свідоцтва про право на спадщину за законом на вказані земельні ділянки. 17 червня 2020 року ОСОБА_1 на адресу ТОВ "А. Т. К." направив лист-вимогу про дострокове розірвання договорів оренди землі, у зв'язку з несплатою орендної плати, який товариство отримало 02 липня 2020 року. Із вказаним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 16 липня 2020 року. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Правовідносини сторін за договором оренди землі регулюються спеціальним Законом України "Про оренду землі", ЗК України та загальними нормами ЦК України щодо підстав дострокового розірвання договору. Відповідно до положень статті 1 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 24 Закону України "Про оренду землі" орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати. Згідно з частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. У пункті "д" частини першої статті 141 ЗК України визначено, що підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати. Згідно зі статтями 13, 15, 21 Закону України "Про оренду землі" основною метою договору оренди земельної ділянки та одним із визначальних прав орендодавця є своєчасне отримання останнім орендної плати у встановленому розмірі. У разі систематичної несплати орендної плати за користування земельною ділянкою, тобто систематичне порушення договору оренди земельної ділянки може бути підставою для розірвання такого договору. Отже, наведеними положеннями закону, які регулюють спірні відносини, передбачена систематична (два і більше випадки) несплата орендної плати, передбаченої договором як підстава для розірвання договору оренди. Наведене відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (провадження №61-41932сво18). Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1218 ЦК України). Частиною третьою статті 1223 ЦК України визначено, що спадщина належить спадкодавцю від дня відкриття спадщини. Тобто дата оформлення спадщини, а саме отримання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину не може обмежувати можливість реалізації належних спадкоємцю прав власника від дня відкриття спадщини. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Судами встановлено, що після смерті ОСОБА_3 орендовані земельні ділянки успадкував ОСОБА_1, що підтверджується копіями свідоцтв про право на спадщину від 21 травня 2020 року та витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21 травня 2020 року, отже у позивача виникло право вимагати у відповідача сплати орендної плати з моменту отримання ним спадщини. Пунктами 9 договорів оренди передбачено, що оплата орендної плати здійснюється щорічно до 31 грудня поточного року. Згідно пунктів 11 договорів оренди орендна плата здійснюється готівкою або шляхом перерахування на банківський рахунок орендодавця за вказаними ним реквізитами, протягом дії цього договору. 17 червня 2020 року ОСОБА_1 на адресу ТОВ "А. Т. К." направив лист-вимогу про дострокове розірвання договорів оренди землі, у зв'язку з несплатою орендної плати, який товариство отримало 02 липня 2020 року. Із вказаним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 16 липня 2020 року. З наведеного вбачається, що з липня 2020 року ТОВ "А. Т. К." було обізнано про спадкоємця орендодавця, а з урахуванням умов договорів оренди мало сплатити орендну плату до 31 грудня 2020 року за вказаний рік й, відповідно, за 2018-2019 роки також. Судами встановлено, що ТОВ "А. Т. К." лише у січні 2021 року, тобто з порушенням строків, встановлених у договорах оренди землі, сплатило позивачу орендну плату за договорами оренди землі за 2018-2019 роки. Таким чином, здійснюючи оплату за договорами оренди землі у січні 2021 року, ТОВ "А. Т. К." порушило умови вказаних договорів щодо строків її здійснення, а враховуючи те, що з часу обізнаності про нового власника земельних ділянок, тобто з липня 2020 року, відповідач не здійснив оплату за 2018-2019 роки до 31 грудня 2020 року, вбачається систематична несплата орендної плати за договорами оренди землі, що є підставою для їх розірвання. Посилання апеляційного суду на те, що позивачем не було виконано приписи статті 148-1 ЗК України, а отже з незалежних від орендаря причин він був позбавлений можливості виконати свій обов'язок щодо виплати орендної плати, є безпідставними, оскільки чинне законодавство України не встановлює наслідків порушення вказаних строків. Крім того, матеріали справи не містять доказів намагання орендарем здійснити оплату за 2018-2019 року до обізнаності про спадкоємця орендодавця, так і після обізнаності про нього, тобто з липня 2020 року, у відповідності до умов договорів оренди землі, а саме здійснення оплати до 31 грудня поточного року. Суд касаційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції були належним чином оцінені подані сторонами докази, вірно встановлені обставини справи та правильно застосовані норми матеріального та процесуального права, а апеляційний суд помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Згідно статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасоване судове рішення, яке відповідає закону. За таких обставин ухвалене судом апеляційної інстанції судове рішення не можна вважати законним та обґрунтованим, тому воно підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, з ТОВ "А. Т. К." на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати, пов'язані з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 8 4008 грн. Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416, 419ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити. Постанову Житомирського апеляційного суду від 27 травня 2021 року скасувати. Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 19 січня 2021 року залишити в силі. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "А. Т. К." на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов'язані з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 8 408 грн (вісім тисяч чотириста вісім гривень). Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №375/278/20 провадження №61-3449св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Таращанського районного суду Київської області, у складі судді Зінкіна В. І., від 07 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Махлай Л. Д., від 26 січня 2021 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор" про розірвання договору оренди землі. Позов ОСОБА_1 мотивований тим, що він є власником земельної ділянки площею 4,08 га з кадастровим номером 3223784000:05:003:0023, цільове призначення - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Ольшаницької сільської ради Рокитнянського району Київської області. 23 березня 2012 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Агрофірма "Рокитне-цукор" було укладено договір оренди вказаної земельної ділянки, строком на 5 років. 20 грудня 2015 року сторонами було укладено додаткову угоду №1 до вказаного договору оренди, якою погоджено, зокрема збільшення строку оренди до 31 грудня 2025 року. Згідно пунктів 8.3, 8.6 договору оренди сторони погодили, що цей договір може бути припинений достроково за взаємною згодою сторін або на вимогу однієї із сторін у випадках, передбачених законодавством України та цим договором. При цьому зміна директора підприємства-орендаря є підставою для розірвання договору оренди. Зазначав, що на момент укладення договору оренди від 23 березня 2012 року та додаткової угоди №1 від 20 грудня 2015 року директором ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" був ОСОБА_2, тоді як за відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань із 06 березня 2018 року керівником товариства став ОСОБА_3. Не маючи бажання продовжувати договірні відносини у зв'язку із зміною керівника підприємства-орендаря, 19 вересня 2018 року він звернувся до відповідача із заявою про розірвання договору оренди та додаткової угоди, проте ця заява залишилась без відповіді. Посилаючись на викладене, позивач просив суд розірвати договір оренди земельної ділянки № б/н від 23 березня 2012 року зі змінами, згідно додаткової угоди №1 від 20 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА _1 та ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" щодо земельної ділянки площею 4,08 га з кадастровим номером 3223784000:05:003:0023, право оренди за яким зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 22 вересня 2016 року, номер запису про інше право 16608888 та стягнути із відповідача понесені судові витрати. Короткий зміст оскаржуваних судових рішень Рішенням Таращанського районного суду Київської області від 07 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 січня 2021 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що захисту підлягає порушене, невизнане або оспорюване право, проте позивачем не доведено, що від зміни керівника юридичної особи - орендаря змінилась суть правовідносин сторін, розмір чи порядок виплати орендної плати та інші обставини, внаслідок яких позивач зазнав шкоди та значною мірою позбувся того, на що розраховував при укладенні договору. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Таращанського районного суду Київської області від 07 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 січня 2021 року, в якій просив оскаржені судові рішення скасувати, ухваливши нове рішення про задоволення вимог його позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування приписів статей 629, 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у правовідносинах, де орендодавцем є фізична особа, а орендарем - юридична особа; об'єктом оренди є земельна ділянка; сторони на власний розсуд визначили підстави для розірвання договору оренди; власник об'єкта оренди не змінювався; у випадку настання підстав для розірвання договору оренди, орендар в добровільному порядку відмовляється його розірвати. Вказує, що сторони на власний розсуд, керуючись принципом свободи договору, домовились про розірвання договору оренди землі у певних випадках, без врахування наявності або відсутності шкоди для орендодавця. При цьому, відповідач, відмовляючись розірвати договір оренди, порушує взяті на себе зобов'язання за договором оренди. Звертає увагу на те, що положеннями статті 651 ЦК України передбачено розірвання договору судом на вимогу однієї зі сторін з підстав, передбачених договором, а не лише у разі істотного порушення договору, коли внаслідок завданої цим шкода інша сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У квітні 2021 року ТОВ "АФ "Рокитне-цукор", в інтересах якого діє представник - адвокат Квітін Р. В., подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Наголошує на тому, що від зміни керівника підприємства-орендаря не змінилась суть правовідносин сторін, розмір чи порядок виплати орендної плати та інші обставини, внаслідок яких позивач зазнав би шкоди чи значною мірою позбувся б того, на що розраховував при укладенні договору. Зазначає, що позивач укладав договір оренди землі із відповідачем, а не із директором товариства, а тому усі права та обов'язки, які виникли між сторонами залишилися чинними незалежно від зміни директора. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії КВ №090424 від 28 квітня 2005 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 4,08 га, цільове призначення: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, з кадастровим номером 3223784000:05:003:0023, яка розташована на території Ольшаницької сільської ради Рокитнянського району Київської області. 23 березня 2012 року між ОСОБА_1 та ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки, строком на 5 років. 20 грудня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" укладено додаткову угоду №1 до договору оренди земельної ділянки від 23 березня 2012 року, умовами якої зокрема передбачено продовження строку оренди до 31 грудня 2025 року. 22 вересня 2016 року право оренди (зі змінами) ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" щодо земельної ділянки ОСОБА_1 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Пунктом 8.3 Договору оренди земельної ділянки від 23 березня 2012 року передбачено, що договір може бути припинений достроково за взаємною згодою сторін або на вимогу однієї із сторін у випадках, передбачених законодавством України та цим договором. У пункті 8.6. Договору оренди земельної ділянки від 23 березня 2012 року, сторони погодили, що реорганізація юридичної особи, а також зміна директора підприємства-орендаря є підставою для розірвання цього договору. На момент укладення Договору оренди земельної ділянки від 23 березня 2012 року та додаткової угоди від 20 грудня 2015 року керівником ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" був ОСОБА_2. За відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань із 06 березня 2018 року керівником ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" став ОСОБА_3, а із 04 березня 2020 року - ОСОБА_4 19 вересня 2018 року ОСОБА_1 у зв'язку зі зміною керівника підприємства-орендаря, з посиланням на пункт 8.6 договору оренди, звернувся до ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" з проханням розірвати договір оренди та додаткову угоду. 11 березня 2020 року ОСОБА_1 повторно звернувся до ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" із заявою про розірвання договору оренди з тих же підстав. Відповіді на подані заяви ОСОБА_1 від ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" не отримав. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частини першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Звертаючись із позовом до суду, ОСОБА_1 наголошував на тому, що підставою для розірвання договору оренди землі є настання події, яка передбачена сторонами в договорі, а саме зміна директора підприємства-орендаря. Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що захисту підлягає порушене, невизнане або оспорюване право, проте позивачем не доведено того, що від зміни керівника підприємства-орендаря змінилась суть правовідносин сторін, розмір чи порядок виплати орендної плати та інші обставини, внаслідок яких позивач зазнав шкоди та значною мірою позбувся того, на що розраховував при укладенні договору. Колегія суддів не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне. Частиною першою статті 2 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (далі - ЗК України), ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За приписами статті 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. До загальних засад цивільного законодавства належить свобода договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) Тлумачення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових, зокрема, свобода укладання договору, вибору контрагента, виду договору, визначення умов договору. Згідно із частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання, або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із статтею 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Частинами третьою та четвертою статті 31 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. Згідно пункту 8.3 договору оренди земельної ділянки від 23 березня 2012 року договір може бути припинений достроково за взаємною згодою сторін або на вимогу однієї із сторін у випадках, передбачених законодавством України та цим договором, а в пункті 8.6. договору сторони погодили, що зміна директора підприємства-орендаря є підставою для розірвання цього договору. Тобто наведеними умовами договору передбачена можливість його розірвання на вимогу однієї із сторін та визначенні підстави для такого розірвання, без необхідності встановлення будь-яких інших передумов, зокрема істотного порушення договору. Положення пунктів 8.3., 8.6. договору були погоджені сторонами на власний розсуд, не суперечать загальним засадам цивільного законодавства, не змінені та не визнані недійсними, а тому є обов'язковими для виконання сторонами правочину. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010 (провадження №14-308цс18) вказала, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Суди попередніх інстанцій, встановивши, що змінився керівник підприємства-орендаря, і ця обставина передбачена умовами договору оренди, як підстава для його розірвання, при цьому орендодавець наполягає на розірванні договору, а орендар ухиляється від такого розірвання, дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову. Поведінка ОСОБА_1 щодо розірвання договору оренди є послідовною та не суперечливою. Так, право орендодавця вимагати розірвання договору оренди на підставі пунктів 8.3., 8.6. виникло при зміні керівника підприємства-орендаря. Довідавшись, що у березні 2018 року змінився директор ТОВ "АФ "Рокитне-цукор", орендодавець у вересні 2018 року звернувся до орендаря із письмовою заявою про розірвання договору оренди. В подальшому з'ясувавши, що у березні 2020 року знов змінився керівник підприємства-орендаря, ОСОБА_1 в тому ж місяці повторно звернувся до ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" із заявою про розірвання договору. Відомості про надання орендарем відповідей на подані ОСОБА_1 заяви, в матеріалах справи відсутні. Посилання судів на те, що від зміни керівника підприємства-орендаря позивач не зазнав шкоди та не позбувся того, на що розраховував при укладенні договору, на обґрунтованість позовних вимог не впливають, оскільки ОСОБА_1 просив розірвати договір не у зв'язку з істотним порушенням договору орендарем, а у зв'язку із настанням події, яку сторони, на власний розсуд, керуючись принципом свободи договору, погодили як підставу для розірвання договору оренди земельної ділянки. У разі якщо ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" не погоджувалось із такими підставами розірвання договору оренди, воно на стадії укладання договору або додаткової угоди до договору, мало право навести свої заперечення або запропонувати внесення відповідних змін. Висновки Верховного Суду про обґрунтованість вимог ОСОБА_1 у розглядуваній справі не суперечать висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08 вересня 2020 року в справі №920/418/19 на які послався апеляційний суд в оскаржуваній постанові, та згідно з якими право сторони договору звернутися до суду з вимогою про розірвання договору за наявності відповідних умов, передбачених договором чи законом, не є тотожнім праву на таке розірвання, а свідчить про наявність спору про розірвання договору, який підлягає вирішенню судом з урахуванням усіх істотних обставин. При цьому колегією суддів враховано, що у справі №920/418/19 суди встановили, що на земельній ділянці, договір оренди якої просив розірвати орендодавець (Верхньосироватська сільська рада Сумського району Сумської області), розташовані об'єкти нерухомого майна, які на праві власності належать орендарю ТОВ "Рітейл Девелопмент" та, укладаючи договір оренди, вказане товариство мало на меті узаконення користування земельною ділянкою, враховуючи правомірні очікування на вільний доступ до свого майна та можливість його використання. Саме на вказані обставини Велика Палата Верховного Суду вказала, як істотні при вирішенні питання розірвання договору оренди землі в справі №920/418/19. Натомість у розглядуваній справі ОСОБА_1 передана в оренду ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на якій будь-яке нерухоме майно, належне орендарю, відсутнє та не встановлено істотних обставин для незастосування погоджених сторонами в договорі оренди від 23 березня 2012 року підстав його розірвання. Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи судами встановлені, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, Верховний суддійшов висновку, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, рішення Таращанського районного суду Київської області від 07 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 січня 2021 року скасувати, ухваливши нове рішення про задоволення позову. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). Із ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути сплачений ним судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 840,80 грн, апеляційної скарги - 1 261,20 грн, касаційної скарги - 1 681,60 грн та витрати на професійну правничу допомогу - 5 000 грн. При визначенні розміру витрат, понесених позивачем на професійну правничу допомогу, колегією суддів враховано, що представником позивача - адвокатом Плаксієм Р. В. суду першої інстанції надано договір №15/Ц від 11 лютого 2020 року про надання правничої допомоги, додаток №1 до цього договору, ордер від 17 лютого 2020 року, квитанцію №16 від 13 лютого 2020 року, розрахунок витрат та акт про надання правничої допомоги від 06 квітня 2020 року Відповідно до наданих доказів позивачем були понесені витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі 5 000 грн. Підстав вважати вказану суму витрат на професійну правничу допомогу неспівмірною із складністю справи, значенням справи для позивача та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), колегією суддів не встановлено. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Таращанського районного суду Київської області від 07 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 січня 2021 року скасувати, ухваливши нове РІШЕННЯ: Позов ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор" про розірвання договору оренди земельної ділянки задовольнити. Розірвати договір оренди земельної ділянки № б/н від 23 березня 2012 року зі змінами, згідно додаткової угоди №1 від 20 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та товариством з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор" щодо земельної ділянки площею 4,08 га з кадастровим номером 3223784000:05:003:0023, право оренди за яким зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 22 вересня 2016 року, номер запису про інше право 16608888. Стягнути із товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор" на користь ОСОБА_1 судові витрати, а саме судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 840,80 грн, за подання апеляційної скарги в розмірі 1 261,20 грн, за подання касаційної скарги в розмірі 1 681,60 грн та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000 грн, а усього 8 783, 60 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 червня 2021 року м. Київ справа №243/12647/19 провадження №61-6484св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "КЗТС Машинінг", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - Краматорська міська рада Донецької області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 12 листопада 2020 року у складі судді: Сидоренко І. О., та постанову Донецького апеляційного суду від 17 березня 2021 року в складі колегії суддів: Тимченко О. О., Мірури О. А, Хейло Я. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ТОВ "КЗТС Машинінг" звернулося з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору оренди землі недійсним та скасування його державної реєстрації. Позов мотивований тим, що 01 травня 2012 року між ТОВ "КЗТС Машинінг" та ОСОБА_3 укладено договір оренди земельної ділянки щодо земельної ділянки, кадастровий №1424288200:02:000:0399, зареєстрований відділом Держкомзему в Слов'янському районі Донецької області, про що у державному реєстрі земель вчинено запис від 06 листопада 2012 року №142420004002274. Термін дії вказаного договору - 01 травня 2022 року. Відповідно до відомостей, що містяться у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, наразі ОСОБА_1 є власником земельної ділянки за кадастровим номером 1424288200:02:000:0399, загальною площею 4,5944 га, розташованої на території Андріївської сільської ради Слов'янського району, яку відповідно до рішення Слов'янського міськрайонного суду від 15 вересня 2014 року, ухваленого у цивільній справі №243/3908/14, успадкував за заповітом після смерті ОСОБА_3. З моменту укладення договору та по цей час земельна ділянка не вибувала з орендного користування ТОВ "КЗТС Машинінг". На цей час вона засіяна та використовується ТОВ "КЗТС Машинінг" за призначенням. У зв'язку з набуттям ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку, до нього перейшли права та обов'язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договором оренди, щодо цієї земельної ділянки, тобто за договором оренди укладеного між позивачем та ОСОБА_3. Незважаючи на вказане, на земельну ділянку, яка наразі перебуває в оренді ТОВ "КЗТС Машинінг" за відповідним договором оренди землі від 01 травня 2012 року, згідно даних, що містить державний реєстр речових прав на нерухоме майно, 26 березня 2018 року було зареєстроване інше речове право - право оренди землі за ОСОБА_2. Однак підстав для припинення або дострокового розірвання договору не виникало, жодних письмових змін або доповнень щодо припинення користування земельною ділянкою ТОВ "КЗТС Машинінг" з однієї сторони, та ОСОБА_3 та/або ОСОБА_1, з іншої сторони, не підписувалось. З дати укладання договору та станом на дату подання позовної заяви ТОВ "КЗТС Машинінг" систематично, сумлінно та в повному обсязі виконує взяті на себе зобов'язання, в тому числі щодо сплати орендної плати. Договір, укладений між ТОВ "КЗТС Машинінг" та ОСОБА_3 на даний час є діючим, нерозірваним сторонами у встановленому порядку, земельна ділянка використовується позивачем, з його орендного користування не вибувала. Укладення договору оренди землі між відповідачами щодо земельної ділянки, яка перебуває в орендному користуванні позивача, є порушенням права орендаря самостійно господарювати на землі, передбаченого статті 25 Закону України "Про оренду землі" та статті 410 ЦК України, а тому повинен бути визнаний недійсним, а його державну реєстрацію скасовано. ТОВ "КЗТС Машинінг" просило: визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 4,5944 га, кадастровий номер 1424288200:02:000:0399, право оренди за яким зареєстровано в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; скасувати запис №25477484 про державну реєстрацію права оренди, яке виникло на підставі договору оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 4,5944 га, кадастровий номер 1424288200:02:000:0399. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 12 листопада 2020 року позов ТОВ "КЗТС Машинінг" задоволено. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 4,5944 га, кадастровий номер 1424288200:02:000:0399, право оренди за яким зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Скасовано запис №25477484 про державну реєстрацію права оренди, яке виникло на підставі Договору оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 4,5944 га., кадастровий номер 1424288200:02:000:0399. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що договір оренди земельної ділянки, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "КЗТС Машинінг" не припинив своєї дії, а його положення є обов'язковими для виконання як позивача, так і для ОСОБА_1, а укладений договір оренди земельної ділянки між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суперечить нормам чинного законодавства та порушує права позивача, як орендаря земельної ділянки, які підлягають захисту шляхом визнання оспорюваного договору оренди недійсним. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Донецького апеляційного суду від 17 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 12 листопада 2020 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що згідно копії договору оренди землі, укладеного 01 травня 2012 року між ОСОБА_3 та ТОВ "КЗТС МАШИНІНГ", його зареєстровано у відділі Держкомзему в Слов'янському районі Донецької області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис №142420004002274. Тому договір оренди землі № б/н від 01 травня 2012 року, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "КЗТС МАШИНІНГ", був зареєстрований 06 листопада 2012 року відповідно до вимог законодавства, що діяло на той час, та є чинним з моменту його державної реєстрації. Апеляційний суд зазначив, що смерть фізичної особи (наймодавця) не є підставою для розірвання та припинення договору оренди землі від 01 травня 2012 року укладеного між ОСОБА_3, спадкоємцем якої є ОСОБА_1 та ТОВ "КЗТС МАШИНІНГ", оскільки разом із правом власності на земельну ділянку до його спадкоємців переходять права та обов'язки за договором оренди, якщо інше прямо не передбачено в самому договорі. Згідно пункту 38 договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ "КЗТС МАШИНІНГ", перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи - орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору. Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності вбачається, що 17 листопада 2014 року право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 1424288200:02:000:0399, перейшло до відповідача по справі - ОСОБА_1 на підставі рішення суду №243/3908/14 від 15 вересня 2014 року, ухвалене Слов'янським міськрайонним судом Донецької області. Згідно з рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 15 вересня 2014 року, ухваленого у цивільній справі №243/3908/14 (номер провадження 2/243/1706/2014), за ОСОБА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Сергіївка Слов'янського району Донецької області, визнано право власності на земельні ділянки, розташовані в адміністративних межах Сергіївської сільської ради Слов'янського району Донецької області: площею 4,5944 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки 1424288200:02:000:0399; площею 0,9552 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки 1424288200:02:000:0935; площею 4,5724 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки 1424288200:02:000:0400; площею 0,9550 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки 1424288200:02:000:0936. ОСОБА_1 з заявою до позивача про розірвання договору оренди земельної ділянки не звертався. Таким чином укладений договір оренди земельної ділянки від 01 травня 2012 року між ТОВ "КЗТС МАШИНІНГ" та ОСОБА_3, спадкоємцем якої є ОСОБА_1 не припинений та не розірваний. Згідно відомостей про земельну ділянку, відповідач ОСОБА_1 уклав договір оренди землі з відповідач ОСОБА_2, про що 26 березня 2018 року в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено відповідний запис №25477484. Договір оренди земельної ділянки від 01 травня 2012 року, укладений між ТОВ "КЗТС МАШИНІНГ" та ОСОБА_3, спадкоємцем якої є ОСОБА_1 не припинений та не розірваний на час прийняття оскаржуваного рішення державного реєстратора, був зареєстрований в установленому законодавством 06 листопада 2012 року у відділі Держкомзему в Слов'янському районі Донецької області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис №142420004002274. Наявність такої суперечності між заявленим ОСОБА_2 правом користування земельною ділянкою на підставі договору оренди землі та вже зареєстрованим правом оренди земельної ділянки ТОВ "КЗТС МАШИНІНГ", відповідно до пункту 5 частини 1 статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" є підставою для відмови в державній реєстрації прав. Однак через неналежне виконання державним реєстратором його обов'язків під час проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно у вигляді проведення реєстрації спірного договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_1, як спадкоємця ОСОБА_3 та ОСОБА_2, та прийняття відповідного рішення, факт існування реєстрації права ТОВ "КЗТС МАШИНІНГ" на користування цією ж земельною ділянкою залишився поза увагою, що призвело до подвійної державної реєстрації права. Одночасне існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну земельну ділянку суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням чинного законодавства та інтересів позивача, за яким право оренди земельної ділянки зареєстровано первинно та не припинялося. Укладення договору про оренду землі між ОСОБА_1, як спадкоємця ОСОБА_3 та ОСОБА_2 суперечить частині першій статті 95 ЗК України, частині першій статті 25 Закону України "Про оренду землі", Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та порушує права позивача, як орендаря земельної ділянки, які підлягають захисту. Внаслідок укладення оспорюваного договору оренди ОСОБА_2 отримала право оренди спірної земельної ділянки, що безумовно є перешкодою для позивача у реалізації наявного в нього права користування тією ж самою земельною ділянкою. Таким чином суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для визнання оскарженого договору оренди недійсним. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2020 року у справі №387/515/18 та від 24 червня 2020 року у справі №229/4059/19. Колегія суддів відхилила доводи апеляційної скарги про те, що договір оренди земельної ділянки від 01 травня 2012 року між ТОВ "КЗТС Машинінг" та ОСОБА_3 в установленому порядку проведена не була, у зв'язку з чим право користування у позивача на спірну земельну ділянку не виникло, а тому не порушене діями відповідачів з укладення щодо неї правочину, оскільки на час державної реєстрації договору оренди земельної ділянки від 01 травня 2012 року діяла постанова КМ України від 09 вересня 2009 року №1021 "Про затвердження порядків ведення Поземельної книги і Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі", яка також наділяла повноваженнями щодо державної реєстрації земельних ділянок територіальні органи Держземагентства за місцем розташування земельної ділянки. Аргументи учасників справи У квітні 2021 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу на рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 12 листопада 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 17 березня 2021 року, в якій просила: скасувати оскаржені судові рішення; постановити нове рішення про відмову в позові в повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що станом на час укладення договору оренди земельної ділянки між позивачем та ОСОБА_3 на виконання постанови КМ України від 09 вересня 2009 №1021 року "Про затвердження порядків ведення Поземельної книги і Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі" (далі - Порядок) функціонувала Перехідна реєстраційна системи, що діяла у період з 03 серпня 2011 року по 30 грудня 2012 року, адміністраторами якої були підрозділи державного підприємства "Центр державного земельного кадастру". Факт державної реєстрації договору оренди земельної ділянки, якщо така відбулася, відображався у тексті цього договору відповідно до Типового договору оренди землі, затвердженого постановою КМ України від 03 березня 2004 року №220. У тексті, зокрема, зазначалася інформація про орган, який провів державну реєстрацію договору та його посадову особу, а також дата вчинення та номер запису в Державному реєстрі земель. На підтвердження вказаної інформації державний реєстратор посвідчував напис своїм підписом та печаткою органу реєстрації за наявності. За змістом наведених пунктів 4-11 Порядку датою державної реєстрації документа (договору), що посвідчує право на земельну ділянку (зокрема, право оренди), є дата внесення запису до розділу Книги записів спочатку в електронному вигляді (до автоматизованої системи державного земельного кадастру), в подальшому - в паперовому вигляді, що формується з використанням автоматизованої системи. Зазначені дії у наведеній послідовності обов'язково передують вчиненню уповноваженою посадовою особою (державним реєстратором) напису про реєстрацію на документі (договорі), що посвідчує речове право на земельну ділянку і саме на підставі таких дій у державного реєстратора виникає право у межах повноважень вчинити на документі (договорі), що посвідчує речове право (право оренди земельної ділянки), напис про державну реєстрацію, засвідчити його своїм підписом і скріпити печаткою підрозділу Державного земельного кадастру. При вирішенні справи, суди неправильно витлумачили пункти 10, 11 Порядку та не застосували до спірних правовідносин пункти 1, 4, б, 14 Порядку, які підлягали застосуванню, у результаті чого, дійшли помилкового висновку про те, що відмітка посадової особи на копії договору оренди земельної ділянки від 01 травня 2012 року із прикладенням гербової печатки про те, що цей договір зареєстрований у Державному реєстрі земель і є фактом державної реєстрації документа. Застосовуючи норми права до спірних правовідносин, які викладені у пунктах 10, 11 Порядку, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні зробив висновок про те, що державна реєстрація договору оренди земельної ділянки від 01 травня 2021 року відбулася, про що свідчить відмітка посадової особи на копії цього договору, а тому на час прийняття оскаржуваного рішення він є чинним. Висновок апеляційного суду щодо застосування норм права, передбачених пунктами 10, 11 Порядку не відповідає висновку, який було викладено в подібних справах у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року по справі №669/930/16-ц та від 26 лютого 2020 року по справі №669/1037/16-ц. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що державна реєстрація договорів оренди землі пов'язана саме із датою внесення запису до відповідного розділу Книги записів, а реєстраційний напис на договорі оренди земельної ділянки є похідним від запису у Книзі записів. Державний реєстратор не був наділений правом проставити такий напис, поки не зробив відповідний запис у Книзі записів за певним номером. Тому реєстраційний напис на примірнику договору оренди земельної ділянки, укладеного 01 травня 2012 року між ОСОБА_3 та позивачем про його реєстрацію у Державного реєстру земель 06 листопада 2012 року за №142420004002274, не є фактом державної реєстрації вищевказаного договору, оскільки цей запис є похідним від запису у Книзі записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі, Поземельній книзі і сам по собі не свідчить про проведену належним чином державну реєстрацію договору. Державна реєстрація договору оренди земельної ділянки, укладеного 01 травня 2012 року між ОСОБА_3 та позивачем в установленому порядку проведена не була, у зв'язку з чим право користування у позивача на спірну земельну ділянку не виникло, а тому не порушене діями відповідачів з укладення щодо неї правочину. Суди не надали жодної оцінки доводу щодо відсутності у Національній кадастровій системі Державного земельного кадастру відомостей про державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки, укладеного 01 травня 2012 року між ОСОБА_3 та позивачем. Також судами не було надано оцінки доказам, які спростовують доводи позивача щодо державної реєстрації договору оренди земельної ділянки укладеного меж ним та ОСОБА_3 в установленому законом порядку. На виконання постанови КМ України від 09 вересня 2009 року №1021 року функціонувала Перехідна автоматизована реєстраційна система Державного земельного кадастру, що діяла у період з 03 серпня 2011 року по 30 грудня 2012 року, адміністраторами якої були підрозділи ДП "Центр державного земельного кадастру". У зв'язку з набранням чинності Законом України "Про державний земельний кадастр" з 01 січня 2013 року Перехідна автоматизована реєстраційна система Державного земельного кадастру припинила функціонування, наявні у ній відомості в автоматизованому порядку перенесено до Національної кадастрової системи Державного земельного кадастру. Для підтвердження обґрунтованості заперечень, відповідачем разом з відзивом на позов було надано до суду витяг з Державного земельного кадастру. Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку з кадастровим номером 1424288200:02:000:0399, наданого Міжміським управлінням у м. м. Краматорську та Дружківці Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області від 24 квітня 2018 року за № НВ-1403277162018, у Національній кадастровій системі Державного земельного кадастру відсутні будь-які відомості щодо реєстрації договору оренди земельної ділянки, укладеного 01 травня 2012 року між ОСОБА_3 та позивачем. Відсутність відомостей у Національній кадастровій системі Державного земельного кадастру про договір оренди земельної ділянки, укладений 01 травня 2012 року між ОСОБА_3 та позивачем свідчить про те, що державна реєстрація договору в установленому порядку проведена не була, у зв'язку з чим право користування у позивача на спірну земельну ділянку не виникло, а тому не порушене діями відповідачів з укладення щодо неї правочину. У червні 2021 року ТОВ "КЗТС Машинінг" надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені рішення - без змін. Відзив мотивований тим, що відповідачем не надано доказів на підтвердження непроведення державної реєстрації договору оренди, який був зареєстрований 06 листопада 2012 року та є чинним з моменту його державної реєстрації. Укладення договору про оренду землі між ОСОБА_1, як спадкоємця ОСОБА_3 та ОСОБА_2 суперечить частині першій статті 95 ЗК України, частині першій статті 25 Закону України "Про оренду землі", Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та порушує права позивача, як орендаря земельної ділянки. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 01 червня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №669/930/16-ц та від 26 лютого 2020 року у справі №669/1037/16-ц. Фактичні обставини Суди встановили, що ОСОБА_3 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_4 на підставі розпорядження голови Слов'янської райдержадміністрації від 06 жовтня 205 року за №460 була власником земельної ділянки площею 5,5496 га, розташованої у АДРЕСА_1, цільове призначення (використання) земельної ділянки: ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 01 травня 2012 року між орендодавцем ОСОБА_3 та орендарем ТОВ "КЗТС МАШИНІНГ" укладено договір оренди земельної ділянки, б/н, згідно з яким орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Сергіївської сільської ради Слов'янського району Донецької області, площею 4,5944 га, в тому числі ріллі 4,5944 га, кадастровий номер: 1424288200:02:000:0399. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 95 288,64 грн. Договір укладено строком на 10 (десять) років з можливим його подовженням. Орендна плата вносить орендарем у грошовій формі в розмірі 3% від базової нормативної грошової оцінки земельної ділянки з урахуванням її щорічної індексації, що становить 2 858,66 грн за 2012 рік. За домовленістю між орендодавцем та орендарем орендна плата може бути виплачена у натуральній формі або в якості надання послуг (виконання робіт). Обчислення орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Орендна плата вноситься щорічно до 31 грудня розрахункового року. В копії договору оренди землі від 01 травня 2012 року вказано, що його зареєстровано у відділі Держкомзему в Слов'янському районі Донецької області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис №142420004002274. ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Сергіївка Донецької області. Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 17 листопада 2014 року право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 1424288200:02:000:0399, перейшло до ОСОБА_1 на підставі рішення суду №243/3908/14 від 15 вересня 2014 року, ухвалене Слов'янським міськрайонним судом Донецької області. Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 15 вересня 2014 року в справі №243/3908/14 (номер провадження 2/243/1706/2014), за ОСОБА_1 у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Сергіївка Слов'янського району Донецької області, визнано право власності на земельні ділянки, розташовані в адміністративних межах Сергіївської сільської ради Слов'янського району Донецької області: площею 4,5944 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки 1424288200:02:000:0399; площею 0,9552 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки 1424288200:02:000:0935; площею 4,5724 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки 1424288200:02:000:0400; площею 0,9550 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки 1424288200:02:000:0936. Ухвалою слідчого судді Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 26 квітня 2018 року, слідчому надано дозвіл на тимчасовий доступ до документів, що знаходяться у володінні ТОВ "КЗТС Машинінг", а саме до договорів оренди земельних ділянок 1424288200:02:000:0399 та 1424288200:02:000:0400, які знаходяться на території Сергіївської сільської ради Слов'янського району Донецької області, а також актів прийому-передачі та актів визначення меж зазначених земельних ділянок. В ухвалі вказано, що 26 січня 2018 року до чергової частини Слов'янського ВП ГУНП в Донецькій області надійшла заява ОСОБА_1 про вчинення підробки особистого підпису його померлої бабусі ОСОБА_3. Звернувшись до правоохоронних органів з заявою, ОСОБА_1 обґрунтував її тим, що спадкодавець ОСОБА_3 не могла укласти договір оренди земельної ділянки та підписати його, оскільки на час укладення договору остання перебувала у хворобливому стані. Згідно відомостей про земельну ділянку відповідач ОСОБА_1 уклав договір оренди землі з ОСОБА_2, про що 26 березня 2018 року в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено відповідний запис №25477484. У відповідності до бухгалтерської довідки щодо нарахування та виплати орендної плати ОСОБА_3 та ОСОБА_1 за укладеним договором оренди земельної ділянки від 01 травня 2012 року, ТОВ "КЗТС МАШИНІНГ" повідомило, що виплата орендної плати орендодавцю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (особа, яка набула право власності на земельну ділянку в порядку спадкування) проводилася в строки та у розмірі, визначені умовами договору, укладеного між ТОВ "КЗТС МАШИНІНГ" та ОСОБА_3 щодо земельної ділянки, кадастровий №1424288200:02:000:0399, з урахуванням положень чинного законодавства. Зокрема, за період 2012-2019 років: нараховано доходу - 35 684,53 грн; утримано податків - 6 610,65 грн; виплачено з урахуванням утримання податків - 32 023,33 грн; переплата на кінець періоду (на 01 жовтня 2019 року) - 2 949,45 грн (строк оплати до 31 грудня 2019 року. Станом на жовтень 2019 року відсутня заборгованість з виплати орендної плати у ТОВ "КЗТС МАШИНІНГ" перед ОСОБА_1. Згідно доручень, посвідчених 24 травня 2012 року та 26 липня 2012 року секретарем виконавчого комітету Сергіївської сільської ради Слов'янського району Донецької області спадкодавець ОСОБА_3 за попередньо укладеною домовленістю уповноважила ОСОБА_4 та ОСОБА_5, здійснювати дії пов'язані з правом підпису на договорі оренди з ТОВ "КЗТС Машинінг" та одержувати в касі ТОВ "КЗТС Машинінг" грошову оплату по договору пая посвідченого сертифікатом серії НОМЕР_4 та одержувати в касі ТОВ'КЗТС Машинінг" грошову або натур оплату по договору пая посвідчених сертифікатів серії НОМЕР_4 та серії НОМЕР_5, відповідно. Згідно з текстом наведених доручень особи повірених осіб - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 встановлені на підставі паспортів громадян України серії НОМЕР_1 виданого Слов'янським РВ УМВС України в Донецькій області 28 червня 2002 року та серії НОМЕР_2 Ізюмської МРВ УМВС України в Харківській області 14 квітня 1997 року. Таким чином, ОСОБА_3 уповноважила ОСОБА_4 на підписання та укладення договору про оренду земельної ділянки у травні 2012 року. Відповідно до копії видаткового касового ордеру від 16 жовтня 2012 року ОСОБА_3 виплачено орендну плату у розмірі 2 200 грн, яку отримано у ТОВ "КЗТС Машинінг" представником ОСОБА_3 за дорученням - ОСОБА_5, на що вказує зазначення паспорту останньої - серії НОМЕР_2 Ізюмської МРВ УМВС України в Харківській області 14 квітня 1997 року, дані якого збігаються із зазначеними у вищевказаному Дорученні. Згідно копії видаткового касового ордеру від 25 травня 2012 року на підставі доручення №122 від 24 травня 2012 року ОСОБА_4, як представником ОСОБА_3, отримано у ТОВ "КЗТС Машинінг", орендну плату у розмірі 500 грн, що підтверджується відповідністю даних паспорту ОСОБА_4, зазначених у цьому видатковому касовому ордері. Відповідно до платіжних відомостей №380, №381 від 25 жовтня 2017 року, №598 від 28 грудня 2016 року, №391 від 22 грудня 2015 року та №189 від 15 червня 2015 року, ОСОБА_1 нарахована орендна плата у таких розмірах: 12 648,17 грн, 9 198,32 грн, 12 648,17 грн, 3 449,85 грн та 13 172,51 грн відповідно. ТОВ "КЗТС Машинінг" на ім'я відповідача ОСОБА_1 здійснено перерахування поштовим зв'язком через ДД УДППЗ "Укрпошта" 29 грудня 2016 року на суму 12 648,17 грн та 29 грудня 2015 року на суму 3 449,85 грн. На підставі платіжного доручення №21023 від 09 квітня 2019 року на картковий рахунок ОСОБА_1 № НОМЕР_3, відкритий у АТ "Ощадбанк", позивачем перераховано орендну плату за земельну ділянку за 2018 рік у розмірі 9 198,34 грн. Позиція Верховного Суду Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №669/930/16-ц (провадження №14-486цс19) вказано, що: "згідно зі ст. 202 ЗК України державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель. Державний реєстр земель складається з двох частин: а) книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок (далі - Книга записів) ; б) Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку. На час укладення позивачем договору оренди від 16 квітня 2010 року, його державна реєстрація була пов'язана із датою внесення запису до відповідного розділу Книги записів. Виконання Порядку на час укладення договорів оренди від 16 квітня 2010 року забезпечувалося функціонуванням Перехідної реєстраційної системи, що діяла у період з 03 серпня 2011 року до 30 грудня 2012 року включно й адміністраторами якої були підрозділи Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру". Факт державної реєстрації договору оренди земельної ділянки, якщо така відбулася, відображався у тексті цього договору відповідно до Типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року №220. У тексті, зокрема, зазначалася інформація про орган, який провів державну реєстрацію договору та його посадову особу, а також дата вчинення та номер запису в Державному реєстрі земель. На підтвердження вказаної інформації державний реєстратор посвідчував напис своїм підписом та печаткою органу реєстрації за наявності (далі - реєстраційний напис). Отже, реєстраційний напис на договорі оренди земельної ділянки є похідним від запису у Книзі записів. Державний реєстратор не був наділений правом проставити такий напис, поки не зробив відповідний запис у Книзі записів за певним номером. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що на оригіналі договору оренди землі від 16 квітня 2010 року є відмітка посадової особи із прикладенням "мокрої" гербової печатки про те, що цей договір зареєстрований у відділі Держкомзему Білогірського району Хмельницької області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 16 квітня 2010 року №041074800223. ТОВ НВА "Перлина Поділля" стверджувало, що згідно з листами відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області від 17 листопада 2016 року (а. с. 71, т. 1) і від 21 лютого 2017 року (а. с. 240, т. 1) та відповіддю Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 21 лютого 2017 року (а. с. 241, т. 1) запис про реєстрацію договору оренди від 16 квітня 2010 року у Державному реєстрі земель не вчинявся, а Книга записів на земельну ділянку не формувалася. Суд першої інстанції не дослідивши зазначені докази та не спростувавши доводи ТОВ НВА "Перлина Поділля" щодо відсутності Книги записів на земельну ділянку, вказав на наявність реєстраційного напису на договорі оренди від 16 квітня 2010 року, що на думку суду, беззаперечно свідчить про державну реєстрацію цього договору. Апеляційний суд також не надав оцінки листу відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області від 28 жовтня 2016 року (а. с. 44, т. 1), згідно з яким договір оренди від 16 квітня 2010 року був зареєстрований у Перехідній реєстраційній системі, а також листу цього ж відділу від 17 листопада 2016 року (а. с. 71, а. 1), в якому вказано про відсутність інформації щодо внесення записів про реєстрацію договору оренди від16 квітня 2010 року у Книгах записів і Поземельних книгах та про відсутність інформації про реєстрацію цього договору у Перехідній реєстраційний системі у зв'язку з припиненням її дії. Натомість на підставі договору оренди від 16 квітня 2010 року, суд апеляційної інстанції встановив, що він був зареєстрований, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис №041074800223 і вказав, що факт відсутності Книги записів щодо реєстрації цього договору також беззаперечно не свідчить про те, що такий договір не пройшов процедуру державної реєстрації відповідно до діючого на той час порядку. Належно не дослідивши наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, не надавши оцінки договору оренди від 16 квітня 2010 року та листам відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області, апеляційний суддійшов суперечливих висновків стосовно того, чи було внесено запис про державну реєстрацію договору оренди від 16 квітня 2010 року у Державний реєстр земель (Книги записів і Поземельні книги), а відтак, чи був зареєстрований цей договір у встановленому на той час порядку". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №287/167/18-ц (провадження №14-536цс19) зазначено, що: "згідно зі статтею 202 ЗК України державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель (частина перша). Державний реєстр земель складається з двох частин: а) книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок (далі - Книга записів) ; б) Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку (частина друга). На час укладення позивачем договору оренди від 24 березня 2010 року його державна реєстрація була пов'язана із датою внесення запису до відповідного розділу Книги записів. Факт державної реєстрації договору оренди земельної ділянки, якщо така відбулася, відображався у тексті цього договору відповідно до Типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року №220. У тексті, зокрема, зазначалися інформація про орган, котрий провів державну реєстрацію договору та його посадову особу, а також дата вчинення та номер запису в Державному реєстрі земель. На підтвердження вказаної інформації державний реєстратор посвідчував напис своїм підписом та печаткою органу реєстрації за наявності (далі - реєстраційний напис). Отже, реєстраційний напис на договорі оренди земельної ділянки є похідним від запису у Книзі записів. Державний реєстратор не був наділений правом проставити такий напис, допоки не зробив відповідний запис у Книзі записів за певним номером. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що на оригіналі договору оренди від 24 березня 2010 року є відмітка посадової особи з прикладенням "мокрої" гербової печатки про те, що ці договори зареєстровані у Відділі Держкомзему Білогірського району Хмельницької області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 06 квітня 2012 року №682030004002576. ТОВ НВА "Перлина Поділля", посилаючись на довідки (листи) Відділу Держгеокадастру у Білогірському районі Хмельницької області від 28 листопада 2016 року №9-28-99.1-2023/15-16 і від 24 листопада 2016 року №29-28-99.1-2011/15-16, Хмельницької регіональної філії Державне підприємство "Центр державного земельного кадастру" від 28 листопада 2016 року №4.1/649 та Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" від 29 листопада 2016 року №3/2763, а також показання свідка ОСОБА_2, стверджувало, що реєстрація договору оренди від 24 березня 2010 року не відбулася. Суд першої інстанції, спростувавши такі доводи ТОВ НВА "Перлина Поділля", вказав на наявність відмітки посадової особи із прикладенням "мокрої" гербової печатки, що цей договір зареєстрований у Відділі Держкомзему Білогірського району Хмельницької області, про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 06 квітня 2012 року №682030004002576. Також суд першої інстанції вказав, що невнесення інформації про зареєстроване право до поземельної книги, якщо це відбулось з вини суб'єкта владних повноважень, а не з вини особи, не може бути підставою вважати таку реєстрацію відсутньою. Апеляційний суд також спростував зазначені доводи ТОВ НВА "Перлина Поділля" тим, що договір оренди від 24 березня 2010 року зареєстрований у Відділі Держкомзему у Білогірському районі, про що 06 квітня 2012 року вчинено запис №682030004002576, посвідчений підписом посадової особи із прикладенням "мокрої" гербової печатки, а отже позивач здійснив усі обов'язкові для нього дії щодо реєстрації договору оренди землі. Надані ТОВ НВА "Перлина Поділля" відомості суд апеляційної інстанції не вважає беззаперечними доказами відсутності державної реєстрації договору оренди. Суд апеляційної інстанції не дослідив у належному порядку листи Держгеокадастру від 06 березня 2017 року №29-22-0.2-3416/2-17 та Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 07 березня 2017 року №29-28-0.21-3241/2-17, що були подані до суду, та, розглянувши клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи від 2017 року, не зробив висновок про його задоволення або відмову в його задоволенні. Належно не дослідивши наявні у матеріалах справи докази, не надавши їм оцінки, апеляційний суддійшов суперечливих висновків стосовно того, чи був внесений запис про державну реєстрацію договору оренди від 24 березня 2010 року у Державний реєстр земель (книги записів і поземельні книги), а не у Державний земельний кадастр, а відтак, чи були зареєстровані ці договори в установленому на той час порядку". У справі, що переглядається: позивач надав копію договору оренди земельної ділянки щодо земельної ділянки, кадастровий №1424288200:02:000:0399, від 01 травня 2012 року, укладений між ТОВ "КЗТС Машинінг" та ОСОБА_3, в якому міститься запис про те, що договір зареєстрований відділом Держкомзему в Слов'янському районі Донецької області, про що у державному реєстрі земель вчинено запис від 06 листопада 2012 року №142420004002274 (Т. 1, а. с. 8); відповідач надала копію витягу з державного земельного кадастру про земельну ділянку, кадастровий №1424288200:02:000:0399, від 24 квітня 2018 року, в якому відсутні відомості про договір оренди земельної ділянки від 01 травня 2012 року, укладений між ТОВ "КЗТС Машинінг" та ОСОБА_3 (Т. 1, а. с. 79-81); у відзиві на позовну заяву (Т. 1, а. с. 71-73), а також у запереченні (Т. 1, а. с. 110, 111) відповідач зазначала про відсутність доказів державної реєстрації договору оренди земельної ділянки від 01 травня 2012 року, укладеного між ТОВ "КЗТС Машинінг" та ОСОБА_3; у заяві від 22 червня 2020 року відповідач просила виключити запис у договорі оренди земельної ділянки щодо земельної ділянки, кадастровий №1424288200:02:000:0399, від 01 травня 2012 року, укладений між ТОВ "КЗТС Машинінг" та ОСОБА_3, про те, що договір зареєстрований відділом Держкомзему в Слов'янському районі Донецької області, про що у державному реєстрі земель вчинено запис від 06 листопада 2012 року №142420004002274, з числа доказів у справі (Т. 2, а. с. 1, 2); суди не врахували, що на час укладення позивачем договору оренди від 01 травня 2012 року його державна реєстрація була пов'язана із датою внесення запису до відповідного розділу Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі; не звернули уваги на те, що реєстраційний напис на договорі оренди земельної ділянки є похідним від запису у Книзі записів; державний реєстратор не був наділений правом проставити такий напис, поки не зробив відповідний запис у Книзі записів за певним номером; не надали оцінки наданій відповідачем копії витягу з державного земельного кадастру про земельну ділянку, кадастровий №1424288200:02:000:0399, від 24 квітня 2018 року, в якому відсутні відомості про договір оренди земельної ділянки від 01 травня 2012 року, укладений між ТОВ "КЗТС Машинінг" та ОСОБА_3; зробили необґрунтований висновок про те, що надана позивачем копія договору оренди земельної ділянки щодо земельної ділянки, кадастровий №1424288200:02:000:0399, від 01 травня 2012 року, укладений між ТОВ "КЗТС Машинінг" та ОСОБА_3, в якому міститься запис про те, що договір зареєстрований відділом Держкомзему в Слов'янському районі Донецької області, про що у державному реєстрі земель вчинено запис від 06 листопада 2012 року №142420004002274, є належним доказом державної реєстрації такого договору. За таких обставин суди зробили передчасний висновок про наявність підстав для задоволення позову. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. У частині четвертій статті 411 ЦПК України закріплено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 12 листопада 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 17 березня 2021 року скасувати. Передати справу №243/12647/19 на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 12 листопада 2020 року та постанова Донецького апеляційного суду від 17 березня 2021 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №522/8520/20 провадження №61-9203св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради, відповідачі: ОСОБА_1, державний реєстратор управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашнік Дмитро Сергійович, реєстраційна служба Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на постанову Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року в складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюка О. В., Погорєлової С. О., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року перший заступник керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніка Д. С., реєстраційної служби Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області про визнання незаконним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання незаконним свідоцтва, звільнення земельної ділянки. На обґрунтування позову вказав, що 28 жовтня 2010 року між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради та товариством з обмеженою відповідальністю "Берег-Трейд" (далі - ТОВ "Берег-Трейд") було укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого останнє прийняло у строкове платне користування земельну ділянку, площею 3,8121 га, що знаходиться на АДРЕСА_1, для будівництва житлового комплексу та благоустрою території. У 2013 році вказаний комплекс прийнято в експлуатацію. 16 липня 2015 року орендарем розірвано договір оренди земельної ділянки від 28 жовтня 2010 року, зазначена земельна ділянка площею 3,8121 га передана орендодавцю. Під час здійснення слідчих дій у кримінальному провадженні №42017160690000064 від 20 квітня 2017 року, зареєстрованого за фактом самовільного зайняття земельної ділянки, встановлено, що ОСОБА_1 самовільно зайняв земельну ділянку на АДРЕСА_1, яка була вільна від забудови, під автомобільну стоянку, металеві паркани, шлагбауми та асфальтове покриття. Крім того, встановлено, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 07 вересня 2015 року №24254681 зареєстроване право власності на машино-місце № НОМЕР_1 як на об'єкт нерухомості, розташований у будинку АДРЕСА_1, яке при цьому не відноситься до житлового будинку, не було побудовано як об'єкт нерухомості, а розташоване на земельній ділянці без чіткого визначення її меж, присвоєння кадастрового номера. За таких обставин прокурор просив: - визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніка Д. С. від 07 вересня 2015 року №24254681, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстроване право власності на машино-місце № НОМЕР_1 площею 14 кв. м, розташоване по АДРЕСА_1; - визнати незаконним свідоцтво про право власності № НОМЕР_2, видане 10 вересня 2015 року реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1, на вказане нерухоме майно; - скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №11113950 про право власності ОСОБА_1 на вказаний об'єкт нерухомого майна; - зобов'язати ОСОБА_1 звільнити земельну ділянку площею 14 кв. м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (машино-місце № НОМЕР_1); - встановити порядок виконання рішення, відповідно до якого це рішення суду є підставою для припинення права власності ОСОБА_1 на об'єкт нерухомого майна №721480551101 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року позов першого заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніка Д. С. від 07 вересня 2015 року. Визнано незаконним свідоцтво про право власності, серія та номер: НОМЕР_2, видане 10 вересня 2015 року реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1, на об'єкт нерухомого майна - машино-місце № НОМЕР_1, площею 14 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №11113950 про право власності ОСОБА_1 на вказаний об'єкт нерухомого майна. Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити земельну ділянку, площею 14 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (машино-місце № НОМЕР_1). Встановлено порядок виконання рішення, відповідно до якого це рішення суду є підставою для припинення права власності ОСОБА_1 на об'єкт нерухомого майна №721480551101, розташований за адресою: АДРЕСА_1, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Рішення суду першої інстанції мотивоване порушенням прав територіального громади м. Одеси, оскільки Одеська міська рада не приймала будь-яких рішень щодо передачі земельної ділянки, на якій розташоване вказане машино-місце, у власність (користування) ОСОБА_1. Існуюча реєстрація права власності на спірне машино-місце порушує права територіальної громади м. Одеси як власника земельної ділянки, на якій розташоване це майно. Машино-місце, яке є предметом спору, не є об'єктом нерухомого майна, не наділене індивідуальними ознаками, а тому не може бути об'єктом цивільних прав та не підлягає державній реєстрації, а тому відповідні дії державного реєстратора є неправомірними. Постановою Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року скасовано заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року та ухвалено нове, яким у задоволенні позову першого заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради відмовлено. Постанову апеляційного суду мотивовано безпідставністю позовних вимог прокурора до реєстраційної служби Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області як неналежного відповідача. При цьому суд не узяв до уваги встановлений у кримінальному провадженні факт самовільного зайняття ОСОБА_1 земельної ділянки, оскільки по даному факту відсутній обвинувальний вирок, що набрав законної сили. ОСОБА_1 надав державному реєстратору повний пакет документів, визначений чинним законодавством України, та необхідний для прийняття державним реєстратором рішення відносно спірного об'єкта нерухомого майна, а тому у останнього були відсутні правові підстави для відмови у проведенні державної реєстрації. При цьому право власності на спірне машино-місце набуто ОСОБА_1 на підставі чинного укладеного з ОК "Граніт", який був замовником будівництва житлового комплексу, договору про порядок викупу паю від 18 серпня 2015 року. З огляду на вжиття обслуговуючим кооперативом "Шлях" (далі - ОК "Шлях"), який об'єднує інтереси співвласників машино-місць та головою якого є ОСОБА_1, заходів з оформлення земельної ділянки, частина якої знаходиться під спірним машино-місцем, у користування, а саме звернення до Одеської міської ради із заявою про надання дозволу на виготовлення проектної документації щодо відведення в довгострокову оренду земельної ділянки, відсутні правові підстави для застосування приписів статті 212 ЗК України та повернення землі власнику. Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи У червні 2021 року заступник керівника Одеської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу на судове рішення апеляційної інстанції, у якій просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №826/192/16, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, постановах Верховного Суду у справах № №902/889/16, 910/22093/17, 910/24190/16. Касаційна скарга мотивована тим, що державну реєстрацію права власності на спірне машино-місце проведено всупереч вимогам чинного законодавства, оскільки машиномісце фактично розташоване не у будівлі, а на вільній від забудови земельній ділянці, яка не має визначених меж та кадастрового номера, про що був обізнаний ОСОБА_1. Окрім цього, судом першої інстанції правильно встановлено, що спірне машино-місце не знаходиться на земельній ділянці, що перебувала в оренді ТОВ "Берег-Трейд", а тому ОК "Граніт" в особі його голови ОСОБА_1 як забудовник орендованої землі ТОВ "Берег-Трейд" не мало законних підстав для укладення з ОСОБА_1 як фізичною особою договору про порядок викупу паю від 18 серпня 2015 року. Разом із тим договір оренди землі, на підставі якого ТОВ "Берег-Трейд" користувалось земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, на час укладення договору про порядок викупу паю від 18 серпня 2015 року був розірваний, і вказана земельна ділянка повернута Одеській міській раді. За таких обставин державний реєстратор не мав правових підстав для реєстрації за ОСОБА_1 права власності на спірне машино-місце, а тому відповідний висновок суду першої інстанції про незаконність проведеної державної реєстрації та необхідність її скасування є обґрунтованим. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 03 червня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2021 року справу призначено дос удового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 28 жовтня 2010 року між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради (орендодавець) та ТОВ "Берег-Трейд" (орендар) було укладено нотаріально посвідчений договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку, площею 3,8121 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва житлового комплексу та благоустрою території. 19 січня 2011 року між ТОВ "Берег-Трейд" та ОК "Граніт" укладений договір, згідно з яким останній отримав право на ведення робіт по будівництву житлового комплексу за адресою: АДРЕСА_1. У 2013 році комплекс багатоповерхових житлових будинків з підземними гаражами та вбудованими приміщеннями громадського призначення по АДРЕСА_1 прийнято в експлуатацію. 16 липня 2015 року орендарем розірвано договір оренди земельної ділянки від 28 жовтня 2010 року та зазначена земельна ділянка площею 3,8121 га передана орендодавцю - Одеській міській раді. 18 серпня 2015 року між головою кооперативу ОК "Граніт" ОСОБА_1 та пайщиком ОСОБА_1 був укладений договір про викуп паю машино-місця, серія та номер: 800/м, на підставі пункту 1.2. якого кооператив зобов'язується по закінченню будівництва передати пайщикам розташовані у будинку по АДРЕСА_1 машино-місця, в тому числі за № НОМЕР_1. Державним реєстратором управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Калашніком Д. С. на підставі вказаного договору від 18 серпня 2015 року прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 07 вересня 2015 року №24254681, а реєстраційною службою Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області ОСОБА_1 видане свідоцтво про право власності на спірний об'єкт від 10 вересня 2015 року №43601224. Під час здійснення слідчих дій у кримінальному провадженні від 20 квітня 2017 року №42017160690000064, зареєстрованого за фактом самовільного зайняття земельної ділянки, встановлено, що ОСОБА_1 зайнято земельну ділянку на АДРЕСА_1, яка вільна від забудови, під автомобільну стоянку, металеві паркани, шлагбауми та асфальтове покриття. У висновку експерта №17-2694/2695 від 26 лютого 2019 року, отриманому в рамках кримінального провадження від 20 квітня 2017 року №12015160020000062, визначено, що машино-місце № НОМЕР_1 як об'єкт нерухомості, розташований у будинку АДРЕСА_1 (як частина відповідної автостоянки), знаходиться поза межами земельної ділянки ТОВ "Берег-Трейд". Згідно із листом Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 16 вересня 2018 року №01-12/1744/1, листом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради від 17 жовтня 2017 року №0119/2491-09-01, листом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 07 серпня 2019 року №10-15-0.4-7059/2-19 вказане машино-місце не перебуває у житловому будинку. Воно не було побудовано як об'єкт нерухомості, а розташоване на земельній ділянці без чіткого визначення її меж, присвоєння кадастрового номера, тощо. Земельна ділянка орієнтовною площею 0,3838 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, використовується для влаштування, експлуатації та обслуговування автостоянки ОК "Шлях" за відсутності правостановлюючих документів. Військовою прокуратурою Південного регіону України листом від 08 серпня 2018 року №06/3-555-вих18 про зазначені порушення законодавства повідомлено Одеську міську раду, яка отримала вказаний лист 04 вересня 2018 року за вх. №02.2-15/713. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Цим вимогам судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає з таких підстав. Щодо спору по суті Відповідно до частин першої-третьої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. За змістом статті 80 ЗК України до суб'єктів права власності на землю відносяться територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування (стаття 83 ЗК України). Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування регламентований статтею 123 ЗК України. Статтею 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" визначено, що самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. У пункті 1 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" зазначено, що обов'язковій державній реєстрації підлягають право власності та речові права на нерухоме майно. Відповідно до частини першої статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Частиною восьмою статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам. Машино-місце (на автостоянці або в гаражі) - площа, необхідна для встановлення одного автомобіля, що складається із площі горизонтальної проекції нерухомого екіпажа з додаванням розривів наближення (захисних зон) до сусідніх екіпажів або будь-яких перешкод (ДБН В.2.3-15:2007. Автостоянки і гаражі для легкових автомобілів). Установивши, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 уповноваженим на те органом місцевого самоврядування не надавалась у користування ОСОБА_1, однак останній її фактично використовував, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносини та дійшов обґрунтованого висновку про самовільне зайняття відповідачем ОСОБА_1 спірної земельної ділянки. При цьому безпідставним є посилання апеляційного суду на недоведеність факту самовільного зайняття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки у зв'язку із відсутністю відповідного обвинувального вироку, який би набрав законної сили, за частиною першою статті 197-1 КК України, оскільки саме по собі встановлення вказаного факту не залежить від наявності обвинувального вироку суду, який з огляду на гіпотезу зазначеної норми права є обов'язковим лише у правовідносинах щодо відшкодування шкоди, завданої незаконним захопленням землі. Відповідно до пункту 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об'єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються: документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об'єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо) ; технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартира, житлове, нежитлове приміщення тощо). Установивши, що останній до заяви про реєстрацію права власності на машино-місце, яке при цьому розташоване поза межами вказаної земельної ділянки, додав документи, що не свідчать про законність підстав для набуття ним права на зазначену земельну ділянку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання державної реєстрації права власності на спірне машино-місце незаконною та такою, що підлягає скасуванню. Водночас суд підставно виходив із того, що машино-місце, яке є предметом спору у цій справі та розташоване поза межами об'єкта нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, не є об'єктом нерухомого майна, не наділене індивідуальними ознаками, а тому не може бути об'єктом цивільних прав та не підлягає державній реєстрації, а тому дійшов обґрунтованого висновку про неправомірність відповідних дій державного реєстратора. Щодо способу захисту Предметом оскарження у цій справі є рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності на машино-місце за відповідачем ОСОБА_1. Прокурор вважав, що вказане рішення державного реєстратора прийнято з порушенням вимог містобудівного законодавства, оскільки надані реєстратору документи не відповідали вимогам законодавства та спірним рішенням фактично легалізовано самочинне захоплення земельної ділянки, що перебуває у власності територіальної громади. Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Такий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16-ц (провадження №14-545цс19). Необхідність звернення до суду із розглядуваним позовом в інтересах Одеської міської ради прокурор обґрунтував порушенням прав міської ради як власника земельної ділянки, на якій розміщено машино-місце, яке за рішенням державного реєстратора відповідач набув у власність. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. Статтею 212 ЗК України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду. Враховуючи зазначене та з огляду на обставини цієї справи, не ґрунтуються на вимогах закону посилання апеляційного суду про неправильно обраний прокурором спосіб захисту порушених прав та відсутність правових підстав для застосування приписів статті 212 ЗК України. Щодо повноважень прокурора У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 зроблено висновок про те, що невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Таким чином, сам факт незвернення до суду уповноваженого органу може свідчити про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави. Установивши, що військовою прокуратурою Південного регіону України листом від 08 серпня 2018 року №06/3-555-вих18 було повідомлено Одеську міську раду про зазначені порушення законодавства і остання отримала вказаний лист 04 вересня 2018 року за вх. №02.2-15/713, проте не здійснила юридично значимих дій для захист прав територіальної громади, суд першої інстанції правильно виходив із того, що у прокурора виникли обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду із цим позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради. Щодо суб'єктного складу Спір про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача особою, за якою зареєстровано право власності на ці об'єкти нерухомого майна. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Участь державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру, а тому такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис. Зазначений правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18, від 12 лютого 2020 року у справі №820/4524/18, від 16 січня 2019 року у справі №755/9555/18, від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, від 04 квітня 2018 року у справі №817/1048/16. За таких обставин суд першої інстанції підставно розглядав позов прокурора, заявлений серед інших і до державного реєстратора, врахувавши, що до участі у справі залучено належного співвідповідача - особу, за якою зареєстровано право власності на спірне машино-місце. Враховуючи вищевикладене, при розгляді цієї справи суд апеляційної інстанції, неправильно застосувавши норми матеріального права та неповно установивши обставини, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, дійшов помилкових висновків про неефективність обраного прокурором способу захисту прав, неправильний суб'єктний склад учасників справи та правомірність дій державного реєстратора під час реєстрації за ОСОБА_1 права власності на спірне машино-місце. Щодо позовної давності Обґрунтовуючи позов про скасування рішення державного реєстратора від 07 вересня 2015 року та свідоцтва про право власності від 10 вересня 2015 року, прокурор вказав, що строк позовної давності для позивача, в інтересах якого прокурор звернувся до суду, почав спливати з часу повідомлення Військовою прокуратурою Південного регіону України Одеської міської ради про факт виявлених порушень, тобто з 04 вересня 2018 року. Отже, звернувшись із цим позовом у травні 2020 року, прокурор не пропустив трирічний строк позовної давності. Натомість ОСОБА_1 у заяві про перегляд заочного рішення і апеляційній скарзі стверджував, що у задоволенні цього позову слід відмовити через пропуск строку позовної давності, який слід обраховувати з часу коли Одеська міська рада як учасник спору у якості третьої особи при розгляді цивільної справи №522/7822/16-ц у 2016 році дізналась про розташування на спірній земельній ділянці машино-місць. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). І в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц, провадження №61-20952св19). Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у позові, підставами такого рішення вказував безпідставність вимог прокурора, не надавши при цьому оцінки доводам і відповідній заяві відповідача ОСОБА_1 щодо застосування позовної давності, про яку останній заявив у заяві про скасування заочного рішення і апеляційній скарзі (а. с. 140-151, т.1, а. с. 1-19, т. 2) Суд апеляційної інстанції не врахував, що строк позовної давності обчислюється з моменту коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідалися або могли довідатись саме особа, в інтересах якої подано позов - Одеська міська рада, а не прокурор, та не перевірив, коли саме про порушення свого права стало відомо цій особі. Отже, апеляційний суд не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, подані сторонами докази належним чином не дослідив, а тому дійшов передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. У силу наданих процесуальним законом повноважень суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку. Колегія суддів ураховує наведене, тривалість розгляду зазначеної справи в судах, разом з тим, оскільки до повноважень Верховного Суду не належить установлення фактичних обставин справи, надання оцінки та переоцінки доказів, зазначене унеможливлює ухвалення у справі нового судового РІШЕННЯ: Згідно з підпунктом першим частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Таким чином, оскаржувана постанова апеляційного суду в силу положень статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 25 березня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №220/2751/18 провадження №61-2853св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - Селянське (фермерське) господарство "Прометей", відповідачі: ОСОБА_1, приватний виконавець виконавчого округу Донецької області Чернецький Юрій Дмитрович, державне підприємство "СЕТАМ", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Селянського (фермерського) господарства "Прометей" на рішення Великоновосілківського районного суду Донецької області від 11 жовтня 2019 року у складі судді Яненко Г. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 08 січня 2020 року у складі колегії суддів: Зайцевої С. А., Кочегарової Л. М., Ткаченко Т. Б., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року Селянське (фермерське) господарство "Прометей" (далі - С (Ф)Г "Прометей ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, приватного виконавця виконавчого округу Донецької області Чернецького Ю. Д., державного підприємства "СЕТАМ" (далі - ДП "СЕТАМ") про визнання недійсними електронних торгів. Позов обгрунтовано тим, що продаж належного позивачу майна здійснено в період дії арешту, накладеного в іншій цивільній справі, в оголошенні про торги містилась недостовірна інформація та відсутня інформація про обтяження, обмеження щодо майна та права третіх осіб, в провадженні державного та приватного виконавців одночасно перебували виконавчі провадження на виконання одного й того ж судового рішення, на торги виставлено майно без проведення його вилучення у встановленому законом порядку, оцінка майна проведена без погодження його вартості з власником-боржником, в акті про проведені електронні торги відсутня інформація про документи, які посвідчують право власності боржника на майно та посилання на суму, внесену переможцем торгів. Позивач просив визнати недійсними електронні торги, результати яких оформлено протоколом від 23 листопада 2018 року №371561 та актом від 03 грудня 2018 року "Про проведені електронні торги". Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Великоновосілківського районного суду Донецької області від 11 жовтня 2019 року, яке залишене без змін постановою Донецького апеляційного суду від 08 січня 2020 року, у позові відмовлено. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що боржник (позивач у справі) самостійно в добровільному порядку рішення господарського суду не виконав, інше майно для задоволення вимог кредитора не запропонував, визначену експертом вартість майна не оспорив, зі скаргою на дії виконавця чи із заявою про зупинення виконання судового рішення, продажу майна в порядку визначеному ЦПК України не звертався. Доказів на підтвердження іншого позивач суду не надав. Жодних доказів, які б свідчили, що при проведенні електронних торгів було допущено порушення Закону України "Про виконавче провадження" (далі - Закон), Порядку реалізації арештованого майна та інших норм законодавства, позивач не навів. Позивач не довів допущені під час проведення електронних торгів порушення, на які він посилався на обґрунтування заявлених позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги 06 лютого 2020 року С (Ф)Г "Прометей" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Великоновосілківського районного суду Донецької області від 11 жовтня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 08 січня 2020 року, просило оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Ухвалою Великоновосілківського районного суду Донецької області суду від 09 листопада 2018 року у порядкузабезпечення позову накладений арешт на автозаправну станцію "Янісоль", а тому 23 листопада 2018 року вказане майно не могло бути реалізоване з прилюдних торгів. Об'єкти приватної власності відповідно до Конституції України можуть примусово відчужуватися лише з мотивів суспільної необхідності, а тому Закон та Порядок реалізації арештованого майна суперечать Конституції України. Виконавець наклав арешт на спірне майно, проте у порушення частини першої статті 48 та частини сьомої статті 56 Закону не вилучив його, а без вилучення арештованого майна у виконавця відсутнє право його продавати. Продавцем за договором, який укладається на наслідками проведення електронних торгів, має виступати державна виконавча служба, проте у спірних правовідносинах продавцем виступає приватний виконавець, тобто неналежна особа. Суди не дали оцінки та не перевірили доказами підстави позову, зокрема не оцінили, що звіт про оцінку автозаправної станціїне зареєстрований в Єдиній базі даних звітів про оцінку, у вартість оціненого майна не включено податок на додану вартість, у заяві на реалізацію майна виконавець не вказав про обтяження майна вимогами про поділ майна подружжя, в акті про проведення електронних торгів не вказано суми, сплаченої переможцем за придбане майно. Аргументи інших учасників справи Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ухвала суду про забезпечення позову не є постановою виконавця про зупинення електронних торгів, тому організатор торгів діяв відповідно до вимог закону. Справа про поділ майна подружжя, в якій вжито заходи забезпечення позову, має штучний характер з метою уникнення звернення стягнення на майно. Перевірка відповідності Закону та Порядку реалізації арештованого майна вимогам Конституції України не є повноваженням суду загальної юрисдикції. Законодавець не вимагає від виконавця складення окремої постанови про вилучення арештованого майна. Організатор торгів не є суб'єктом сплати податку на додану вартість, тому вартість майна не має визначатися із податку на додану вартість. Операція з продажу арештованого майна не підлягає оподаткуванню, тому підстави для реєстрації оцінки майна у Єдиній базі даних звітів про оцінку відсутні. Обтяження арештованого майна відсутнє, розгляд спору щодо спірного майна в суді не є обтяженням майна, про яке має вказувати виконавець. Відсутність в акті про проведення електронних торгів суми, сплаченої переможцем за придбане майно, не має наслідком недійсність торгів, оскільки розмір сплаченої суми підтверджується протоколом проведення електронних торгів. Відзив ДП "СЕТАМ" на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. За достовірність інформації, зазначеної у заявці на реалізацію арештованого майна, відповідають посадові особи відділу державної виконавчої служби (приватний виконавець). Порушення вимог Порядку реалізації арештованого майна суди не ВСТАНОВИЛИ: Ухвала про забезпечення позову не є підставою для зупинення електронних торгів. Реалізація арештованого майна шляхом проведення прилюдних торгів не є протиправним позбавленням права власності, а є елементом виконання судового рішення, що забезпечується державою відповідно до статті 129-1 Конституції України. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У квітні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. 12 липня 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з клопотанням, в якому просив врахувати обставини, встановлені в ухвалі Великоновосілківського районного суду Донецької області від 20 травня 2021 року про забезпечення позову у справі №220/798/21, провадження №2-з/220/4/21. Також, просив задовольнити касаційну скаргу, не передаючи справу на новий розгляд. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням Господарського суду Донецької області від 19 жовтня 2016 року позов Приватного підприємства "Рондо" (далі - ПП "Рондо ") задоволено. Стягнено з С (Ф)Г "Прометей" 658 240,34 грн боргу та 9 873, 61 витрат зі сплати судового збору. У добровільному порядку боржник судове рішення не виконав. На виконання судового рішення 15 листопада 2016 року Господарський суд Донецької області видав відповідний НАКАЗ: 05 грудня 2016 року наказ Господарського суду Донецької області від 15 листопада 2016 року №905/2458/16 пред'явлено до виконання у Великоновосілківський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області. 06 грудня 2016 року головний державний виконавець Кравченко Л. І. відкрив виконавче провадження та виніс постанову про накладення арешту на все майно боржника. На виконання виконачого документа державний виконавець вчиняв виконавчі дії направлені на розшук майна боржника та наклав штраф за невиконання законних вимог державного виконавця. 20 березня 2018 року начальник Великоновосілківського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області Пирог С. М. виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з відсутністю у боржника майна та коштів на яке може бути звернено стягнення, а транспортний засіб, який належить боржнику, не був виявлений протягом року, сума боргу на час повернення виконавчого документа становила 663 289,93 грн, встановлено строк пред'явлення виконавчого документа до виконання - до 20 березня 2021 року. 16 липня 2018 року приватний виконавець виконавчого округу Донецької області Чернецький Ю. Д. прийняв до виконання наказ Господарського суду Донецької області від 15 листопада 2016 року №905/2458/16, за яким боржник С (Ф)Г "Прометей", стягувач ПП "Рондо", черга 1, сума стягнення основного боргу в сумі 658 240,34 грн, та витрати зі сплати судового збору у сумі 9 873,61 грн. Відповідно до інформації про виконавче провадження (а. с. 18 - 20) приватний виконавець Чернецький Ю. Д. вчинив такі виконавчі дії: 17 липня 2018 року винесено постанову про арешт майна боржника; 20 липня 2018 року винесено постанову про стягнення 1 200,00 грн витрат на проведення виконавчих дій; 23 липня 2018 року винесено постанову про звернення стягнення на кошти на рахунках боржника накладено арешт на його рахунки в банках; 21 серпня 2018 року винесено постанову про розшук майна боржника; 22 серпня 2018 року за участі працівників поліції проведено опис майна боржника за адресою: автозаправна станція "Янісоль", АДРЕСА_1; 24 серпня 2018 року винесено постанову про призначення суб'єкта оціночної дяльності - суб'єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні; 14 вересня 2018 року виготовлено експертну оцінку майна автозаправної станції "Янісоль", вартість майна визначено в сумі 1 036 080,00 грн; 26 вересня 2018 року майно приміщення автозаправочної станції "Янісоль" передано на реалізацію ДП "СЕТАМ". 23 листопада 2018 року проведено електронні торги з реалізації майна С (Ф)Г "Прометей", код ЄДРПОУ 24310751, будівлі і споруди автозаправної станції "Янісоль", загальна площа 356,00 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, переможець учасник 5. Відповідно до акта проведення електронних торгів від 23 листопада 2018 року, реєстраційний номер виконавого провадження №56787666, переможцем визнано ОСОБА_1. Відповідно до протоколу від 23 листопада 2018 року №371561 лот №371561, переможцем внесено на рахунок продавця кошти у розмірі 1 045 000,00грн. 27 листопада 2018 року винесено постанову про стягнення з боржника основної винагороди. 30 листопада 2018 року винесено постанову про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій, які на час винесення постанови складають 1 400,00 грн. 03 грудня 2018 року у зв'язку з виконанням судового рішення повністю, приватний виконавець Чернецький Ю. Д. виніс постанову про зняття арешту з коштів; зняття арешту з майна, припинення розшуку майна боржника, інших виконавчих дій, оскільки боржник (позивач у справі) самостійно в добровільному порядку рішення господарського суду не виконав, інше майно для задоволення вимог кредитора не запропонував, визначену експертом вартість майна не оспорив, зі скаргою на дії державного виконавця чи заявою про зупинення виконання судового рішення, продаж майна в порядку визначеному ГПК України не звертався. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана 06 лютого 2020 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиви на неї, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Предметом спору у цій справі є вимоги С (Ф)Г "Прометей" про визнання недійсними проведених 23 листопада 2018 року електронних торгів щодо продажу автозаправної станції "Янісоль" з підстав порушення їх процедури і порядку. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Верховний Суд зазначає, що вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Згідно з частинами першою, третьою статті 431 ЦПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Виконавчий лист, судовий наказ, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - ухвала суду є виконавчими документами. Виконавчий лист, судовий наказ, ухвала мають відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом. Суди встановили, що 16 липня 2018 року приватний виконавець виконавчого округу Донецької області Черненко Ю. Д. на підставі наказу Господарського суду Донецької області від 15 листопада 2016 року №905/2458/16 відкрив виконавче провадження стосовно боржника С (Ф)Г "Прометей" щодо стягнення коштів в розмірі 658 240,34 грн основного боргу та 9 873,61 грн судового збору на користь ПП "Рондо". Згідно з частиною другою статті 16, частиною першою статті 215 ЦК України одним зі способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою, третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема у зв'язку з невідповідністю змісту правочину цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства. Умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом, Інструкцією про проведення виконавчих дій, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року №74/5 (далі - Інструкція), а також Порядком реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №2831/5 (далі - Порядок). Ураховуючи те, що відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених частинами першою-третьою та частинами п'ятою, шостою статті 203 ЦК, зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства (частина перша статті 215 ЦК України). Для застосування наслідків недотримання вказаних вимог при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити чи мало місце порушення вимог Порядку та інших норм законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів. Відповідно до частини першої статті 61 Закону (в редакції, чинній на момент проведення торгів) реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. Порядком визначено, що електронні торги - це продаж майна за допомогою функціоналу центральної бази даних системи електронних торгів, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну. Згідно зі статтею 650 ЦК України особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства. Відповідно до частин першої, четвертої статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Аналізуючи частину першу статті 650, частину першу статті 655 та частину четверту статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на прилюдних торгах є різновидом договору купівлі-продажу. Сторонами в договорі купівлі-продажу є продавець і покупець. Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №465/650/16-ц та від 23 січня 2019 року у справі №522/10127/14-ц, правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає у продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця-учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складення за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів, зазначене свідчить про оформлення договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто є правочином. При вирішенні спору про визнання недійсними результатів торгів (аукціону) необхідним є встановлення того, чи мало місце порушення вимог порядку та інших норм законодавства під час проведення електронних торгів, чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів, чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивача, який оспорює результати електронних торгів (постанови Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №911/494/17, від 11 червня 2019 року у справі №920/1316/14, від 26 вересня 2019 року у справі у справі №11/19, від 18серпня 2020 у справі №5023/4363/12). Правова природа продажу майна з торгів (аукціону) дає підстави для визнання (за наявності підстав) результатів таких торгів (аукціону) недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, у тому числі й на підставі норм цивільного законодавства (постанови Верховного Суду України від 29червня 2016 року у справі №6-370цс16, від 14 грудня 2016 року у справі №3-1406гс16 та постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 у справі №5006/5/39б/2012). До предмета доказування в цій справі належить дотримання порядку проведення електронних торгів, а саме правил проведення торгів, визначених Законом і Порядком. Однією з підстав недійсності результатів електронних торгів позивач вказує наявність на дату проведення електронних торгів заходів забезпечення позову в іншій справі у вигляді заборони продавати спірне майно автозаправної станції "Янісоль". Отже, необхідно встановити, чи дотримано правила проведення торгів за наявності арешту відповідно до ухвали Великоновосілківського районного суду Донецької області суду від 09 листопада 2018 року щодо автозаправної станції "Янісоль", інформація про який містилася у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, на момент їх проведення, та чи порушено права позивача у цій справі. Досліджуючи обставини продажу автозаправної станції "Янісоль" на електронних торгах, суди встановили, що 14 листопада 2018 року С (Ф)Г "Прометей" надіслано виконавцю електронною поштою копію заяви, яка адресована Великоновосілківському районному відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління у Донецькій області, та копію ухвали Великоновосілківського районного суду Донецької області від 09 листопада 2018 року у справі №220/2470/18 про поділ майна між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 і накладення арешту на майно С (Ф)Г "Прометей". 21 листопада 2018 року після проведеної перевіркиприватний виконавець направив повідомлення до ДП "СЕТАМ" про наявність додаткового обтяження нерухомого майна від 14 листопада 2018 року. 23 листопада 2018 року проведено електронні торги з реалізації будівлі і споруди автозаправної станції "Янісоль" загальною площею 356,00 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з частинами першою, другою статті 56 Закону (у редакції на час вчинення виконавчих дій) арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. Виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що він виносить постанову або зазначає обмеження в постанові про арешт. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. За змістом статті 56 Закону арешт майна боржника є сукупністю заходів, що передбачають оголошення заборони розпоряджатися ним. Опис майна може бути складовою арешту майна, а також самостійною виконавчою дією. Згідно з частинами першою, другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом. Позов забезпечується: накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб (пункт 1 частини першої статті 150 ЦПК України). Під забезпеченням позову необхідно розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом. Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року, справа №381/4019/18, провадження №14-729цс19). Верховний Суд зазначає, що за змістом наведених норм права виконавець під час проведення виконавчих дій вчиняє примусові заходи щодо виконання рішень, які набрали законної сили і підлягають примусовому виконанню, зокрема накладення арешту на майно та кошти боржника. Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог, тобто заходи, які гарантують реальне виконання ухваленого судом рішення на користь позивача. Згідно з частиною другою статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація обтяжень проводиться на підставі: 1) рішення суду щодо обтяження речових прав на нерухоме майно, що набрало законної сили; 2) рішення державного виконавця, приватного виконавця щодо обтяження речових прав на нерухоме майно; 3) визначеного законодавством документа, на якому нотаріусом вчинено напис про накладення заборони щодо відчуження нерухомого майна; 4) рішення органу місцевого самоврядування про віднесення об'єктів нерухомого майна до застарілого житлового фонду; 5) договору, укладеного в порядку, визначеному законом, яким встановлюється обтяження речових прав на нерухоме майно, чи його дубліката; 6) закону, яким встановлено заборону користування та/або розпорядження нерухомим майном; 7) інших актів органів державної влади та посадових осіб згідно із законом. Відповідно до пункту 2 розділу XI Порядку підставою для зупинення електронних торгів (торгів за фіксованою ціною) в цілому або за окремим лотом є: рішення суду щодо зупинення реалізації арештованого майна; зупинення вчинення виконавчих дій у випадках, визначених Законом України "Про виконавче провадження"; відкладення проведення виконавчих дій; зупинення виконавчого провадження у разі поновлення судом строку подання апеляційної скарги або прийняття такої апеляційної скарги до розгляду, відкладення проведення виконавчих дій; наявність технічних підстав, що унеможливлюють роботу Системи, виключно на період відновлення її працездатності. За наявності підстав, визначених у пункті 2 цього розділу, Організатор негайно зупиняє електронні торги (торги за фіксованою ціною) в цілому або за окремим лотом, про що складає акт про зупинення електронних торгів (торгів за фіксованою ціною) з фіксацією підстави та рішення про їх зупинення. З моменту зупинення електронних торгів (торгів за фіксованою ціною) в цілому або за окремим лотом строки електронних торгів автоматично зупиняються. Підстави зупинення вчинення виконавчих дій визначено статтею 34 Закону (уредакції на час вчинення виконавчих дій), згідно з якою виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій, зокрема, у разі: зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа; зупинення судом реалізації арештованого майна у разі відсутності іншого майна боржника, на яке може бути звернено стягнення. З Єдиного державного реєстру судових рішень відомо, що у грудні 2018 року ОСОБА_3 звернуласядо суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_1, С (Ф)Г "Прометей", про поділ спільного сумісного майна подружжя (справа №220/2470/18). Ухвалою Великоновосілківського районного суду Донецької області суду від 09 листопада 2018 року за заявою представника ОСОБА_3 для забезпечення позову до його пред'явлення накладений арешт на рухоме та нерухоме майно, що є предметом спору, у тому числі намайно С (Ф)Г "Прометей "- автозаправну станцію "Янісоль". Із матеріалів справи відомо, що 27 серпня 2018 року сторонам виконавчого провадження направлено належним чином завірені копії постанови про опис та арешт майна (коштів). Незважаючи на вжиті судом у справі №220/2470/18 заходи забезпечення позову щодо спірного нерухомого майна, 23 листопада 2018 року проведено електронні торги з реалізації будівлі і споруди автозаправної станції "Янісоль" загальною площею 356,00 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. У справі, яка переглядається в касаційному порядку, арешт на майно у виконавчому провадженні з метою виконання ухваленого рішення суду, яке набрало законної сили, накладений приватним виконавцем раніше, ніж накладений арешт на це ж майно відповідно до ухвали суду про забезпечення позову в іншій цивільній справі. Крім того, в ухвалі про забезпечення позову від 09 листопада 2018 року не зазначено про зупинення реалізації арештованого майна чи зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа. Тому ця ухвала не могла бути перешкодою для проведення електронних торгів. Верховний Суд зауважує, що доводи касаційної скарги, що ухвала суду про забезпечення позову, зокрема про заборону відчуження нерухомого майна, встановлює обтяження такого майна, отже, є підставою для визнання електронних торгів недійсними, є безпідставними, з огляду на таке. Судове рішення є обов'язковим до виконання; обов'язковість судового рішення належить до основних засад судочинства (пункт 9 частини другої статті 129, частина перша статті129 Конституції України). Отже, ухвала суду про забезпечення позову, зокрема про заборону відчуження нерухомого майна, встановлює обтяження такого майна. Заходи забезпечення позову у справі №220/2470/18, на які посилається С (Ф)Г "Прометей", спрямовувалися на захист інтересів ОСОБА_3, яка заявляладо ОСОБА_2 (учасника С (Ф)Г "Прометей ") вимоги про поділ майна. ОСОБА_3 претендувала також на спірну автозаправну станцію "Янісоль", вважаючи таке майно спільним майном подружжя, проте у такій вимозі суд відмовив з тих підстав, що автозаправна станція "Янісоль" належить С (Ф)Г "Прометей" як юридичній особі. Верховний Суд зазначає, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза увагою такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі №317/3272/16-ц, провадження №61-156св17. З огляду на встановлені судами обставини справи правочин з продажу належного С (Ф)Г "Прометей" майна під час дії заходів забезпечення позову третьої особи, що має самостійні вимоги на автозаправну станцію "Янісоль", не порушує його прав чи законних інтересів", у рахунок погашення боргу якого зараховано вартість спірного майна. З урахуванням цих обставин Верховний Суд критично ставиться до дійсних мотивів звернення С (Ф)Г "Прометей" з позовом, з якого вбачається намір уникнути виконання наказу Господарського суду Донецької області від 15 листопада 2016 року, яке направлене на виконання, в межах якого здійснений продаж майна С (Ф)Г "Прометей" в 2018 році. Доводи касаційної скарги про те, що продавцем за договором, який укладається на наслідками проведення електронних торгів, має виступати державна виконавча служба, а у спірних правовідносинах продавцем виступає приватний виконавець, тобто неналежна особа, є безпідставними з огляду на зміст статті 5 Закону. Відповідно до пункту 1 статті 5 Закону примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Оскільки наказ Господарського суду Донецької області від 15 листопада 2016 року перебував на виконанні у приватного виконавця, саме вказана особа є належною стороною договору купівлі-продажу майна на електронних торгах. Заявник у касаційній скарзі також зазначає, що об'єкти приватної власності відповідно до Конституції України можуть примусово відчужуватися лише з мотивів суспільної необхідності, а тому Закон та Порядок реалізації арештованого майна суперечать Конституції України. Статтею 41 Конституції України гарантовано громадянам України захист від протиправного позбавлення права власності, а відчуження майна позивача у межах процедури примусової реалізації майна боржника на виконання судового рішення виключає ознаку протиправності та забезпечується державою відповідно до статті 129-1 Конституції України. Щодо доводів касаційної скарги про те, що виконавець арештував спірне майно, проте не вилучив його у порушення вимог частини першої статті 48 та частини сьомої статті 56 Закону, а без вилучення арештованого майна у виконавця відсутнє право його продавати, Верховний Суд виходить з такого. Згідно з частиною першою статті 48 Закону (у редакції на час вчинення виконавчих дій) звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що він виносить постанову або зазначає обмеження в постанові про арешт. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. Вилучення арештованого майна з передачею його для реалізації здійснюється у строк, встановлений виконавцем, але не раніше ніж через п'ять робочих днів після накладення арешту. Продукти та інші речі, що швидко псуються, вилучаються і передаються для продажу негайно після накладення арешту (частини друга, сьома статті 56 Закону у редакції на час вчинення виконавчих дій). Верховний Суд зазначає, що нерухоме майно окремої виконавчої дії щодо вилучення не потребує, оскільки нерухомість не переміщається у просторі та у виконавця не виникає труднощів у зверненні на нього стягнення, що має місце у випадку невизначеного (змінного) місця перебування рухомих речей. Щодо інших доводів касаійної скарги, то відсутність в акті про проведення електронних торгів суми, сплаченої переможцем за придбане майно, є порушенням пункту 5 Розділу Х Порядку, проте не має наслідком недійсність торгів, оскільки розмір сплаченої суми підтверджується протоколом проведення електронних торгів, тому доводи касаційної скарги в цій частині не є підставою для скасування судових рішень. Суд апеляційної обгрунтовано зазначив, що твердження позивача про одночасне перебування двох виконавчих проваджень на виконання одного й того ж судового рішення та продаж майна без його вилучення у встановленому законом порядку не відповідають приписам закону та фактичним обставинам справи, а також спростовуються інформацією про виконавче провадження. Посилаючись на те, що суди не надали оцінки та не перевірили доказами підстави позову, заявник не вказав, яким чином наведені ним обставини (звіт про оцінку автозаправної станції не зареєстрований в Єдиній базі даних звітів про оцінку, у вартість оціненого майна не включено податок на додану вартість у заявці на реалізацію майна виконавець не вказав про обтяження майна вимогами про поділ майна подружжя, в акті про проведення електронних торгів не вказано суми, сплаченої переможцем за придбане майно) свідчать про недійсність результатів торгів та порушення його прав чи законних інтересів. З огляду на викладене доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Селянського (фермерського) господарства "Прометей" залишити без задоволення. Рішення Великоновосілківського районного суду Донецької області від 11 жовтня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 08 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 квітня 2021 року м. Київ справа №292/90/19 провадження №61-4604св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Зоря", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Червоноармійського районного суду Житомирської області від 17 жовтня 2019 року у складі судді Рябенької Т. С. та постанову Житомирського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Галацевич О. М., Григорусь Н. Й., Микитюк О. Ю., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У січні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення загальних зборів співвласників у формі протоколу №1 зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря" від 18 грудня 2017 року. Позов мотивований тим, що позивач є власником майнового паю члена КСП "Зоря" с. Соколів Пулинського району Житомирської області на суму 10 353,00 грн. 18 грудня 2017 року сільський голова с. Соколів ОСОБА_4 без попередження організував збори співвласників майна колишнього КСП "Зоря", на яких були присутні максимум 40 чоловік, та через деякий час склав протокол загальних зборів, згідно якого загальні збори співвласників майна колишнього КСП "Зоря" 18 грудня 2017 року проголосували за продаж майна колишнього КСП "Зоря" ОСОБА_3. Даний протокол є сфабрикованим документом, оскільки збори проведені не були, голосування за вказані в ньому рішення не проводилось. Через деякий час після цього співвласникам майнових паїв стало відомо, що нерозпайоване майно КСП "Зоря" передано в безкоштовну оренду ОСОБА_3, який оформляє його на себе та фактично розпродає майно, яке перебуває у спільній власності усіх громадян-власників майнових паїв колишнього КСП "Зоря". При цьому про укладення, підписання та реєстрацію згідно чинного законодавства договору про безоплатну оренду майна колишнього КСП "Зоря" їм не відомо, на зборах це питання не піднімалося, істотних умов цього договору ніхто не оголошував. Вважає, що в даному випадку за відсутності кворуму та повноважень на проведення загальних зборів співвласників майнових паїв колишнього КСП "Зоря", рішення, за які нібито проголосували на загальних зборах, є недійсними. Статуту спілки не існує, на підставі чого діяла голова комітету співвласників майна ОСОБА_2 невідомо. Всупереч цьому ОСОБА_3, використовуючи це рішення, безпідставно продає худобу та вивозить рухоме майно, нерухоме майно приводиться до стану, непридатному для його використання чи продажу, чим наносить шкоду майну усіх співвласників пайового фонду майна колишнього КСП "Зоря", в тому числі порушує і його права як співвласника пайового фонду даного КСП. Вважає, що рішення загальних зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря" від 18 грудня 2017 року, оформлене протоколом №1 від 18 грудня 2017 року, прийнято з порушенням норм чинного законодавства, оскільки на зборах не були присутні усі співвласники пайового фонду майна колишнього КСП "Зоря", що є обов'язковим для вирішення питань відчуження майна та виділення в натурі часток з майна, яке повинно бути прийнято одностайно усіма співвласниками. Позивач просив визнати недійсним рішення загальних зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря", оформлене протоколом №1 загальних зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря" від 18 грудня 2017 року. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Червоноармійського районного суду Житомирської області від 17 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, ОСОБА_3, сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Зоря", про визнання недійсним рішення загальних зборів співвласників у формі протоколу №1 зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря" від 18 грудня 2017 року, відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що прийнятими рішеннями на загальних зборах від 18 грудня 2017 року зачіпаються інтереси усіх власників майнових паїв, які були присутні на зборах та голосували за вказані рішення, та тих, які були відсутні з певних причин, оскільки ці рішення створюють для них юридичні наслідки. Між тим, позивач у справі не ставив питання про залучення до участі у справі інших, крім відповідачки, співвласників майнових паїв. Крім того, позивачем не доведено, що рішенням загальних зборів співвласників майнових паїв від 18 грудня 2017 року або діями відповідачки ОСОБА_2, яка підписала дане рішення, порушуються його права як власника майнового паю та створюються перешкоди вільно розпоряджатися ним. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оспорюване позивачем рішення загальних зборів від 18 грудня 2017 року було прийнято власниками майнових паїв, до яких позовні вимоги пред'явлені не були і позивач не ставив питання про їх залучення, що свідчить про неналежний суб'єктний склад цивільних процесуальних правовідносин. Крім того, вказаним рішенням зачіпаються інтереси власників паїв, які не брали участь на загальних зборах, до яких також позовні вимоги пред'явлені не були. За таких обставин, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції правильно виходив із того, що позов пред'явлений до неналежного відповідача, яким позивач визначив ОСОБА_2, яка згідно протоколу зборів вказана, як голова комітету майнових паїв. Позивач під час розгляду справи не був позбавлений права звернутися до суду із клопотанням про залучення інших співвласників майнових паїв. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Червоноармійського районного суду Житомирської області від 17 жовтня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій поверхнево та однобічно дослідили докази по справі. Відповідач у справі належний, оскільки саме ОСОБА_2 зазначена у протоколі загальних зборів від 18 грудня 2017 року як голова зборів та саме вона підписала протокол. Протокол №1 зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря" від 18 грудня 2017 року є сфабрикованим документом. У відповідача не було жодних повноважень ініціювати та проводити загальні збори співвласників майна колишнього КСП "Зоря" та підписувати протокол від 18 грудня 2017 року. Права позивача оспорюваним рішенням загальних зборів порушуються, тому, що усе майно передано одному ОСОБА_3 не в правовий спосіб, обманним шляхом. Суди не застосували правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2019 року у справі №132/2483/16-ц (провадження №61-4128св19), від 14 листопада 2019 року у справі №207/2364/2012 (провадження №61-14850св18), від 28 жовтня 2019 року у справі №148/722/16-ц (провадження №61-24530св18). Позиція інших учасників справи У липні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_6, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Відзив мотивований тим, що при розгляді справи про визнання рішення зборів співвласників майнових паїв недійсним необхідно до участі у справі залучити всіх інших співвласників та осіб, присутніх на зборах в якості відповідачів. Позивачем не залучено до участі у справі належних відповідачів, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Доводи скаржника суперечать один одному. Так, спочатку він посилається на те, що його права порушено, оскільки він не був присутній на зборах та не брав участі у прийнятті рішення про відчуження майна, а потім зазначає, що він був на зборах головою лічильної комісії і нарахував 63 співвласника майнових паїв. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі №292/90/19, витребувано справу з суду першої інстанції. У липні 2020 року матеріали цивільної справи №292/90/19 надійшли до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 11 червня 2020 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2019 року у справі №132/2483/16-ц, від 14 листопада 2019 року у справі №207/2364/2012; від 28 жовтня 2019 року у справі №148/722/16-ц; та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що ОСОБА_1 відповідно до свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства від 16 лютого 2018 має право на пайовий фонд майна колективного сільськогосподарського підприємства "Зоря" с. Соколів Пулинського району Житомирської області. Згідно із протоколом №1 зборів співвласників майнових паїв КСП "Зоря" с. Соколів Пулинського району Житомирської області від 18 грудня 2017 року Постановою Житомирського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року, на яких були присутні 120 з 176 співвласників майнових паїв, одноголосно було прийнято рішення про продаж ОСОБА_3 залишку майна (техніку, будівлю, споруди, інше), що є основними засобами СТОВ "Зоря", по залишковій його вартості згідно балансу шляхом викупу майнових сертифікатів у співвласників майна КСП "Зоря" та їх погашення після викупу, по ціні 1,50 грн за 1 грн майнового сертифікату. У даному рішенні також зазначено, що остаточний розрахунок слід провести до 31 грудня 2018 року; перереєстрацію (зняття з обліку майна, у тому числі рухомого (автомобілі, трактори, комбайни, причепи та інше) провести у встановленому порядку. Цим же рішенням затверджено список майна, яке підлягає викупу по залишковій вартості та на період оформлення відповідної документації надано дозвіл ОСОБА_3 на використання цього майна на правах оренди без сплати орендної плати Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; (пункти 1 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України). Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача (частина перша, друга та третя статті 51 ЦПК України). Позивач у цій справі клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Отже суди дійшли вірного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки до участі у справі не були залучені інші співвласники майнових паїв КСП "Зоря", а доводи касаційної скарги безпідставні. Висновки суду першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2019 року у справі №132/2483/16-ц, від 14 листопада 2019 року у справі №207/2364/2012; від 28 жовтня 2019 року у справі №148/722/16-ц. Висновки Верховного Суду Відповідно до частин першої та другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції та постанову суд апеляційної інстанції залишити без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Червоноармійського районного суду Житомирської області від 17 жовтня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 05 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 серпня 2021 року м. Київ справа №282/423/20 провадження №61-15207св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітов М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - приватне сільськогосподарське підприємство ім. Пархоменка, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка, яка підписана представником Герасимовим Петром Олександровичем, на рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року у складі судді Вальчук В. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до Приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною. Позов мотивований тим, що 25 березня 2005 року уклала з Приватним сільськогосподарським підприємством ім. Пархоменка договір оренди землі, відповідно до якого передала відповідачеві в оренду строком на п'ять років належну їй земельну ділянку, площею 2,3301 га, кадастровий номер 1823182400:03:002:0019, яка розташована на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області, та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 15 лютого 2010 року між ними укладено додаткову угоду до договору оренди землі, відповідно до якої строк оренди продовжено до 01 березня 2020 року. 10 грудня 2018 року вона підписала додаткову угоду до договору оренди землі. Однак, при підписанні даної угоди не були погоджені істотні умови договору оренди, а саме - не чітко визначений відсотковий розмір орендної плати (понад 3%), який, в свою чергу, пов'язаний із розміром грошової оцінки земельної ділянки. Враховуючи вищезазначене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди землі, укладену між нею та відповідачем 10 грудня 2018 року. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року, яке залишене без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року позовні вимоги задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 25 березня 2005 року, укладену 10 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та Приватним сільськогосподарським підприємством ім. Пархоменка. Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 840 грн. 80 коп. судового збору. Рішення суду першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що зміст спірної угоди свідчить про те, що визначеній у п.4.1 розмір орендної плати понад 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю) не відповідає положенням статей 15, 21, 22 Закону України "Про оренду землі", що, в свою чергу, є підставою для визнання цієї угоди недійсною. Положення угоди щодо визначення орендної плати у розмірі понад 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки надає орендарю право за власним волевиявленням визначати орендну плату, розмір якої не може бути меншим від зазначеної межі, проте щороку може бути різним й залежить від волі відповідача, внаслідок чого орендодавець не отримує того, на що вона розраховувала при підписанні додаткової угоди. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2020 року ПСП ім. Пархоменка подало до Верховного Суду касаційну скаргу, підписану Герасимовим П. О., в якій просить скасувати рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року та постановити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. Касаційна скарга обґрунтована тим, що всупереч частини першої статті 15 ЦК України судами не з'ясовані обставини, чи були порушені права позивача внаслідок зазначення в оскарженій додатковій угоді розміру орендної палати "понад 3%", не встановлені обставини про те, чи заперечував позивач проти такого розміру орендної плати. Судами зроблені невірні висновки про відсутність істотної умови в додаткові угоді, в той час як мало місце неоднакове тлумачення сторонами істотної умови договору, що є підставою для застосування статті 213 ЦК України, а не визнання договору недійсним. За вказаних обставин, суди помилково застосували положення частини першої статті 215 ЦК України, статті 203 ЦК України, що не підлягали застосуванню до спірних правовідносин, оскільки права позивача не були порушені та дійшли помилкових висновків про наявність підстав для задоволення позову. Аргументи учасників справи У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, який підписаний представником ОСОБА_3, та просив в задоволенні касаційної скарги відмовити. Відзив мотивований тим, що правова позиція Верховного Суду з даного питання чітко визначена. Якщо відсутність істотної умови договору оренди, в даному випадку не визначення розміру орендної плати, потягнули порушення прав орендодавця, то такі правочини підлягають визнанню недійсними. Посилання представника відповідача як на підставу оскарження судових рішень на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах є надуманим. Суди визнавши додаткову угоду недійсною, захистили її законні права та інтереси. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У задоволенні клопотання ПСП ім. Пархоменка про зупинення виконання рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року відмовлено. У лютому 2021 року матеріали цивільної справи №282/423/20 надійшли до Верховного Суду та 17 лютого 2021 року передані судді-доповідачу Дундар І. О. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 09 листопада 2020 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц, від 10 травня 2018 року у справі №322/1008/16, від 03 вересня 2018 року у справі №482/2215/15-ц, від 20 лютого 2019 року в справі №535/856/16-ц, від 13 травня 2019 року у справі №171/1351/17-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі 562/2026/16-ц, від 16 березня 2020 року у справі №922/1658/19 та у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі №6-849цс15, відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що 25 березня 2005 року між сторонами укладений договір оренди землі, відповідно до якого ОСОБА_1 передала відповідачеві в оренду строком на п'ять років належну їй земельну ділянку, площею 2,3301 га, кадастровий номер 1823182400:03:002:0019, яка розташована на території Вигнанської сільської ради Любарського району та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Орендна плата погоджена сторонами у розмірі 1,5% від грошової оцінки земельної ділянки (31020 грн. ), що становить 465 грн. в рік. 15 лютого 2010 року сторони уклали додаткову угоду до договору оренди землі, відповідно до якої строк договору оренди землі продовжений до 10 березня 2020 року. Даною угодою також погоджений розмір орендної плати, а саме: 3% від грошової оцінки земельної ділянки, що становить 1141 грн. на рік. 10 грудня 2018 року між сторонами укладено додаткову угоду до договору оренди землі, відповідно до якої строк оренди пролонговано на 10 років, до 1 березня 2030 року, а також викладено в новій редакції окремі положення договору оренди землі. Зокрема, зазначено, що орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі (понад 3% нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю) ; розмір орендної плати у грошовій формі у гривнях (готівкова та безготівкова) ; можлива оплата виробленою продукцією за окремою домовленістю. Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Предметом спору у даній справі є визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною з підстав відсутності істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі" - нормативної грошової оцінки, та невизначеність в угодах чіткого відсоткового розміру орендної плати унеможливлює проведення індексації, визначення її розміру та відповідної виплати. Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно з частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі". Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення оспореної угоди) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону. Відповідно до частини першої, другої статті 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Статтею 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані із позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, у тому числі, шляхом визнання угоди недійсною. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України та частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі №282/180/20 (провадження №61-2248св21) вказано, що "у справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі", об'єкта оренди суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв'язку з відсутністю в договорі таких умов, передбачених статтею 15 указаного Закону, визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 09 грудня 2015 року №6-849цс15. Встановивши відсутність в змісті оспорюваних додаткових угод до договорів оренди землі істотних умов, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі" - розмір орендної плати, який, виходячи із положень цього договору, не відповідає вимогам законодавства, порушує права власника земельної ділянки на отримання орендної плати, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про визнання додаткових угод недійсними". Встановивши порушення прав позивача внаслідок відсутності в додатковій угоді істотної умови договору оренди - конкретного розміру орендної плати, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами компетенції Верховного Суду. Висновки Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладеного у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2021 року в справі №282/180/20 (провадження №61-2248св20), колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, оскаржені судові рішення без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка, яка підписана представником Герасимовим Петром Олександровичем, залишити без задоволення. Рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 квітня 2021 року м. Київ справа №602/1336/20 провадження №61-2060св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач- ОСОБА_1, відповідач- Лановецька міська рада Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Лановецької міської ради Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Лановецького районного суду Тернопільської області від 18 листопада 2020 року у складі судді Костів Л. І. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 січня 2021 року у складі колегії суддів: Храпак Н. М., Дикун С. І., Парандюк Т. С., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Лановецької міської ради Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області від 22 травня 2018 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_2 в с. Юськівці та передачу земельної ділянки у власність" № НОМЕР_1, а також вирішення питання про розподіл судових витрат (а. с. 1 - 30). Позивач є власником земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства площею 0,60 га, розташованої на території Юськовецької сільської ради с. Юськівці. Право власності позивача на вказану земельну ділянку підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю серії І-ТР №040079, виданим 29 травня 2002 року Юськовецькою сільською радою народних депутатів, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №41. За наслідками розгляду заяви позивача внесення відомостей до Державного земельного кадастру від 07 серпня 2020 року (реєстраційний номер ЗВ-9707649112020) Державним кадастровим реєстратором - Відділом у Лановецькому районі Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області прийнято рішення № РВ-6100781142020 про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру від 07 серпня 2020 року. Згідно із протоколом № ПП-6100618622020 проведення перевірки електронного документа від 07 серпня 2020 року має місце накладка земельних ділянок, а саме: земельна ділянка позивача 100% співпадає із земельною ділянкою кадастровий номер 6123886200:02:003:0045. Земельна ділянка кадастровий номер 6123886200:02:003:0045 належить ОСОБА_2 і передана йому у приватну власність на підставі рішення Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області від 22 травня 2018 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_2 в с. Юськівці та передачу земельної ділянки у власність" № НОМЕР_1. Будь-яким законним чином право позивача на спірну земельну ділянку ні самим позивачем, ні органами влади не припинялося. Таким чином, оспорюваним рішенням позивача незаконно позбавлено права власності на належну йому земельну ділянку. Зокрема, позивач позбавлений можливості самостійно господарювати на належній йому земельній ділянці, передати її в оренду, відчужити тощо. На підставі викладеного просив визнати протиправним та скасувати рішення Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області від 22 травня 2018 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_2 в с. Юськівці та передачу земельної ділянки у власність" № НОМЕР_1, вирішити питання про розподіл судових витрат. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Ухвалою Лановецького районного суду Тернопільської області від 18 листопада 2020 року відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Лановецької міської ради Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області. Роз'яснено позивачу право на звернення до Тернопільського окружного адміністративного суду в порядку адміністративного судочинства (а. с. 32). Ухвала суду мотивована тим, що з урахуванням суб'єктного складу учасників справи та характеру правовідносин, що склались між ними, даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та має бути вирішений адміністративним судом. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати ухвалу Лановецького районного суду Тернопільської області від 18 листопада 2020 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на те, що вона постановлена з порушенням норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 13 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Лановецького районного суду Тернопільської області від 18 листопада 2020 року залишено без змін. Постанова суду мотивована тим, що наявність існуючого майнового права позивача на земельну ділянку ОСОБА_2 не встановлено. Тобто між сторонами у справі майнові, приватноправові відносини не виникли. У цих правовідносинах Лановецька міська рада як орган місцевого самоврядування реалізувала управлінські функції, спори про оскарження таких її рішень належать до юрисдикції адміністративного суду. За таких обставин та з підстав, передбачених указаними нормами процесуального права, суд першої інстанції правильно вважав, що спір, який виник між сторонами у справі, є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з касаційною скаргою у якій посилаючись на порушення норм процесуального права, просить судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій скасувати та направити справу для продовження розгляду до Лановецького районного суду Тернопільської області. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу з Лановецького районного суду Тернопільської області. 11 березня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначав, що суди попередніх інстанцій дійшли до помилкового висновку щодо наявності підстав для відмови у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України. Також заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі №26/631/15, від 03 жовтня 2018 року у справі №357/14358/15-а, та постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі №21-493а14, від 09 грудня 2014 року у справі №21-308а14, що призвело до постановлення помилкових судових рішень. 16 березня 2021 року на адресу Верховного Суду надійшло клопотання від Лановецької міської ради про розгляд справи без участі представника відповідача в якій також зазначалось про необхідність взяти судом до уваги відзив на апеляційну скаргу Лановецької міської ради, яка знаходиться у матеріалах справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судом встановлено, що ОСОБА_1 просив визнати протиправним та скасувати рішення Лановецької міської ради Лановецького району Тернопільської області від 22 травня 2018 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_2 в с. Юськівці та передачу земельної ділянки у власність" № НОМЕР_1. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Відповідно до пункту першого частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Матеріалами справи доведено, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Лановецької міської ради про визнання протиправним та скасування рішення органу місцевого самоврядування. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі №815/742/14 (провадження №11-108апп19) зазначила, що якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів. Таким чином, при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Верховний Суд врахував, що звернення ОСОБА_1 до суду з позовом обумовлено виникненням спору приватно-правового характеру, який не може бути вирішено за правилами адміністративного судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору. Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Таким чином, з огляду на зміст спірних правовідносин необґрунтованим є висновок суду про те, що спір, який виник між сторонами у справі є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Колегія суддів вважає, що заявлені вимоги мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. Окрім цього, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц (провадження №14-458 цс18), справа за позовом про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про затвердження акта узгодження меж земельних ділянок залежно від суб'єктного складу має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства. Належними відповідачами у таких справах є особа, прав чи інтересів якої щодо відповідної земельної ділянки стосується оскаржене рішення органу місцевого самоврядування, а також цей орган. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пунктів 1 та 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Щодо клопотання Лановецької міської ради У своєму клопотанні, що надійшло на адресу Верховного Суду 16 березня 2021 року, Лановецька міська рада просила суд взяти до уваги відзив на апеляційну скаргу Лановецької міської ради, яка знаходиться у матеріалах справи. Відповідно до частини першої статті 395 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження. Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2021 року відкрито провадження у справі надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 ЦПК України, у строк, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали. Таким чином відповідач не був позбавлений права подати до суду відзив на касаційну скаргу у встановлений судом строк. Отже, касаційний суд не приймає до уваги як відзив на касаційну скаргу поданий Лановецькою міською радою відзив на апеляційну скаргу. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Верховний Суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Лановецького районного суду Тернопільської області від 18 листопада 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 січня 2021 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №372/468/21 провадження №61-7291св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, товариство з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал", приватний виконавець виконавчого округу Київської області Чучков Михайло Олександрович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал", яка підписана представником Слостіним Андрієм Геннадійовичем, на постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Болотова Є. В., Музичко С. Г., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал" (далі - ТОВ "Вердикт Капітал"), приватного виконавця виконавчого округу Київської області Чучкова М. О. про визнання права власності та зняття арешту з майна. Разом з позовною заявою представником позивача подано заяву про забезпечення позову шляхом заборони органам та суб'єктам, які здійснюють повноваження в сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснювати будь-які реєстраційні дії, в тому числі, але не обмежуючись, державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, а також вносити до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, записи про скасування речових прав та їх обтяжень, зміни до таких записів щодо нерухомого майна - квартири за адресою: АДРЕСА_1. Заява обґрунтована тим, що на примусовому виконанні у приватного виконавця знаходиться зведене виконавче провадження з примусового виконання виконавчих листів про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 на користь ТОВ "Вердикт Капітал" за кредитним договором. Цим же приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження накладений арешт на нерухоме майно ОСОБА_2, а саме: квартиру за адресою: АДРЕСА_1.05 лютого 2021 року йому стало відомо, що вищезазначена квартира виставлена на електронні торги. Вважає, що постанова приватного виконавця про накладення арешту є незаконною, оскільки право власності на Ѕ частину вказаного нерухомого майна належить позивачу, який в свою чергу не є боржником за жодним виконавчим документом перед ТОВ "Вердикт Капітал". Вказував, що вжиття заходів забезпечення позову у даній справі викликані необхідністю нівелювання реальної загрози невиконання чи утруднення виконання рішення суду та своєчасне невжиття цих заходів може стати перешкодою для належного та повного захисту і відновлення порушених прав, у зв'язку з тим, що вказане майно може буди безперешкодно відчужено на користь третіх осіб внаслідок його реалізації. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 12 лютого 2021 року у задоволенні заяви відмовлено. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заходи забезпечення позову, про які просить ОСОБА_1, не є співмірними із заявленими позовними вимогами про визнання права власності та зняття арешту з нерухомого майна. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 12 лютого 2021 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ТОВ "Вердикт Капітал", приватного виконавця виконавчого округу Київської області Чучкова М. О. про визнання права власності та зняття арешту з майна задоволено. Заборонено органам та суб'єктам, які здійснюють повноваження в сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснювати будь-які реєстраційні дії, в тому числі, але не обмежуючись, державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, а також вносити до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень, записи про скасування речових прав та їх обтяжень, зміни до таких записів щодо нерухомого майна, а саме: квартири за адресою АДРЕСА_1. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що існує реальна загроза невиконання судового рішення, що заявлені заходи забезпечення позову є співмірними заявленим позовним вимогам, їх невжиття може зробити неможливим виконання рішення суду у випадку його ухвалення на користь позивача, оскільки предметом спору є дії та рішення державного реєстратора щодо вищевказаного майна, а відтак невжиття заходів забезпечення позову порушить право позивача на судовий захист, а також гарантований законом доступ до правосуддя та є такими, що відповідають обставинам справи та вимогам закону. Крім того є велика вірогідність того, що спірне майно буде відчужено на користь третіх осіб, оскільки станом на сьогодні майно реалізовано на електронних торгах і можливе задоволення позову у даній справі ніяк не вплине на відновлення порушеного права власності позивача на спірне нерухоме майно. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2021 року ТОВ "Вердикт Капітал" подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року про забезпечення позову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не мотивував та не вказав у чому полягають об'єктивні ризики невиконання чи утруднення виконання в майбутньому можливого рішення суду у справі про поділ майна подружжя з огляду на те, що позивачем було надано згоду на укладення кредитного договору та усвідомлено ризики невиконання його дружиною зобов'язань за кредитним договором, зокрема і потенційну можливість примусової реалізації спільного майна, у тому числі для виконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості. В матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що договір кредиту та застави, згода на укладання яких ним була надана, укладені відповідачем всупереч інтересам сім'ї. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Судом апеляційної інстанції не взято до уваги відсутність у заяві про забезпечення позову пропозицій позивача щодо зустрічного забезпечення передбачених п. 6 частини першої статті 151 ЦПК України. З матеріалів справи слідує, що у позивача відсутнє будь-яке інше майно для покриття майбутніх збитків відповідача, майновий стан позивача невідомий, а наявність зареєстрованого місця проживання не встановлена. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У серпні 2021 року матеріали цивільної справи №372/468/21 надійшли до Верховного Суду та 03 серпня 2021 року передані судді-доповідачу Дундар І. О. Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 21 травня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України (порушення норм процесуального права). Фактичні обставини Суди встановили, що заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2014 року у справі №752/744/14-ц позов ТОВ "ОТП Факторинг Україна" до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором було задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" суму заборгованості за кредитним договором №001/3855/06 про видачу та обслуговування міжнародних кредитних пластикових карток (приватних) від 05 квітня 2006 року станом на 03 грудня 2013 року в розмірі 4740,87 грн, суму заборгованості за кредитним договором № CL-002/982/2007 від 06 листопада 2007 року станом на 05 грудня 2013 року в розмірі 1 284 602,35 грн суму заборгованості за кредитним договором № CL-002/984/2007 станом на 05 грудня 2013 року в розмірі 144 059,26 грн. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 травня 2014 року скасовано, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" суму заборгованості за кредитним договором №001/3855/06 від 05 квітня 2006 року станом на 03 грудня 2013 року у розмірі 4740,87 грн, суму заборгованості та пені за кредитним договором № CL-002/982/2007 від 06 листопада 2007 року станом на 05 грудня 2013 року у розмірі 244 626,24 грн, суму заборгованості за кредитним договором № CL-002/984/2007 від 06 листопада 2007 року станом на 05 грудня 2013 року в розмірі 8375,99 грн, судовий збір у розмірі 3654,00 грн. З метою примусового виконання вищезазначених судових рішень, видано виконавчі листи від 27 січня 2017 року №752/744/14-ц. Постановою приватного виконавця виконавчого округу Київської області Чучкова М. О. від 08 грудня 2020 року у виконавчому провадженні №63856973 з примусового виконання виконавчого листа №752/744/14-ц, виданого 27 січня 2017 року накладено арешт нам нерухоме майно Боржника - ОСОБА_2: трикімнатна квартира, загальною площею 72,6 кв. м, житлова площа 47,3 кв. м., за адресою: АДРЕСА_1.05 лютого 2021 року з офіційного сайту "СЕТАМ" позивач дізнався, що нерухоме майно: трикімнатна квартира, загальною площею (кв. м) : 72,6, житлова площа (кв. м) : 47,3 за адресою: АДРЕСА_1 виставлена на електронні торги на 03 лютого 2021 року о 09:00 год. та реалізовано на цих торгах. Відповідно до протоколу №524461 проведення електронних торгів від 03 лютого 2021 року переможцем торгів було визнано ОСОБА_3, який придбав вказане нерухоме майно за 1 020 000 грн. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. У частині першій та другій статті 149 ЦПК України, зазначено, що суд за заявою учасника справи має право вжити передбачені статтею 150 цього кодексу заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. За змістом пунктів 1, 2 частини 1 статті 150 ЦПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі №331/1255/17 (провадження №61-11180св18) зазначено, що "забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі №909/835/18 зазначено, що"...повинен бути наявним зв'язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги. Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу". У справі, що переглядається, суди не звернули уваги, що заходи забезпечення позову застосовуються щодо нерухомого майна, а саме: квартири за адресою АДРЕСА_1, яке реалізовано з прилюдних торгів 03 лютого 2021 року ОСОБА_3, який до розгляду справи не залучений. Отже суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення заяви про забезпечення позову. Натомість суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову, але помилився щодо мотивів такої відмови. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2021 року у справі №755/5333/20 (провадження №61-17180св20), дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; постанову апеляційного суду скасувати, ухвалу суду першої інстанції змінити виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал", яка підписана представником Слостіним Андрієм Геннадійовичем задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року скасувати. Ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 12 лютого 2021 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 жовтня 2021 року м. Київ справа №569/1649/17 провадження №61-18305св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Рівненська міська рада, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником - адвокатом Дяденчуком Анатолієм Івановичем, на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 серпня 2020 року у складі судді Ковальова І. М. та постанову Рівненського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Хилевича С. В., Шимківа С. С., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовної заяви У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, Рівненської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення Рівненської міської ради від 26 червня 2012 року №2122 в частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0391 га за адресою: АДРЕСА_1; визнання недійсним державного акту серії ЯМ №367680 на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 5610100000:01:028:0532, за адресою: АДРЕСА_1. Позовні вимоги мотивовано тим, що вона є співвласником квартири АДРЕСА_2, на підставі договорів дарування від 31 липня 2013 року. Посилаючись на те, що ОСОБА_2 є власником квартири №1 за вказаною адресою, проте Рівненська міська рада передала їй у власність земельну ділянку більшого розміру, ніж її частка у домоволодінні, та ніж встановлено мировою угодою, визнаною судом, ОСОБА_1 просила позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 03 серпня 2020 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Рівненської міської ради від 26 червня 2012 року в частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0391 га за адресою АДРЕСА_1. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №367680 з кадастровим номером 5610100000:01:028:0532. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що до складу спірної земельної ділянки включена частина земельної ділянки, на якій розміщені приміщення належної позивачці квартири, що порушує її право на користування цією земельною ділянкою, а приватизація ОСОБА_2 земельної ділянки у розмірі 0,0391 га суперечить вимогам цивільного та земельного законодавства, оскільки не відповідає її частці на право власності у будинковолодінні та мировій угоді, укладеній при вирішенні спору про користування земельною ділянкою. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, подану її адвокатом Дяденчуком А. І., залишено без задоволення, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 серпня 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що прийняття органом місцевого самоврядування рішення про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_2 з порушенням статей 88, 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), є порушенням законних прав позивачки щодо володіння та користування приватною власністю, а також права на користування земельною ділянкою, що перебуває у спільному користуванні співвласників будинку. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року ОСОБА_5 (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Відповідно до розпорядження керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2021 року №1766/0/226-21 та протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 вересня 2021 року у зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_5 справу призначено судді-доповідачеві Сакарі Н. Ю., судді: Білоконь О. В., Осіян О. М. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Дяденчук А. І., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає, що: - апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року в справі №21-493а14, від 09 грудня 2014 року в справі №21-308а14, від 13 квітня 2016 року в справі №6-253цс16, від 01 листопада 2017 року в справі №334/2465/14-ц, Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17, Верховного Суду від 15 серпня 2019 року в справі №1340/4630/18, від 10 квітня 2019 року в справі №390/34/1, від 03 липня 2019 року в справі №467/1637/16-ц, від 03 червня 2020 року в справі №318/89/18, від 01 липня 2020 року в справі №452/1520/16-ц, від 30 липня 2020 року в справі №357/7734/18, від 03 серпня 2020 року в справі №477/1499/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) ; - суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що наслідком визнання мирової угоди між сторонами про встановлення порядку користування земельною ділянкою є припинення права спільної сумісної власності на земельну ділянку, і з цього моменту кожен співвласник будинку отримав речове право на земельну ділянку як окремо індивідуально визначене майно. Позивач ОСОБА_1 набула право власності на відповідну земельну ділянку на тих самих умовах, які мав попередній власник, - ОСОБА_6, а тому прийняття рішення Рівненською міською радою від 26 червня 2012 року №2122 про передачу ОСОБА_2 земельної ділянки площею 391 кв. м не вплинуло на зміну площі земельної ділянки позивача, яка залишилася незмінною і становить 0,0543 га. Збільшення площі земельної ділянки відповідачки (на 6,2 кв. м) відбулося за рахунок земель житлової та громадської забудови, а не за рахунок земельної ділянки ОСОБА_6, а в подальшому - позивачки ОСОБА_1. Позивачкою при укладенні договору дарування від 31 липня 2013 року з ОСОБА_6 і під час оформлення державного акта на право власності на земельну ділянку не оспорювалися частки земельних ділянок, визначені мировою угодою. Також відповідачка зазначала, що судами не було досліджено правомірність набуття нею права власності на спірну земельну ділянку та не наведено підстав для визнання незаконним та скасування рішення міської ради від 26 червня 2012 року №2122, чим порушено її право на мирне володіння майном. Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу, в якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, посилаючись на те, що частина спірної земельної ділянки, передана у власність відповідачки оскаржуваним рішенням міської ради, завжди перебувала у спільному користуванні співвласників житлового будинку, оскільки має місце накладення приміщень 1-го поверху будинку, які належать ОСОБА_2, та 2-го поверху будинку, які належать ОСОБА_1, що підтверджується планом земельної ділянки з інвентарної справи на житловий будинок. Згідно умов мирової угоди відповідачці переходить земельна ділянка площею 384,8 кв. м шириною 5,00 м, в той час як оспорюваним рішенням міської ради їй передано земельну ділянку площею 391 кв. м шириною 5,74 м, а відповідно до висновку експерта від 24 січня 2020 року №8501-8504 фактичний розмір земельної ділянки ОСОБА_2 становить 393,6 кв. м. Крім того, у тексті оспорюваного рішення Рівненської міської ради від 26 червня 2012 року №2122 було вказано, що земельна ділянка, яка передається ОСОБА_2, обліковується за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 і у них не вилучалась, що спростовує доводи відповідачки про те, що збільшення площі її земельної ділянки відбулось за рахунок громадської та житлової забудови. Також у березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу, в якому він просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки судами попередніх інстанцій правильно встановлено порушене право ОСОБА_1 і можливість його захисту шляхом задоволення позову. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами попередніх інстанцій встановлено, що житловий будинок з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_1 є двоквартирними будинком. Квартира №1 з надвірними будівлями, що становить 21/100 частину будинку, належить ОСОБА_2. Право власності ОСОБА_2 зареєстровано у Державному реєстрі права власності на нерухоме майно на підставі договору дарування від 15 грудня 2002 року, відповідно до якого ОСОБА_2 отримала в дар від ОСОБА_8 21/100 частину будинковолодіння в АДРЕСА_1, яке розташоване на земельній ділянці для будівництва та обслуговування будинковолодіння. В договорі дарування зазначено, що на земельній ділянці розташований один дерев'яний житловий будинок, житловою площею 48,2 кв. м. Квартира №2 з надвірними будівлями, що становить 79/100 частини будинку, належить на праві спільної часткової власності по 1/2 частки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 31 липня 2013 року, відповідно до якого ОСОБА_6 подарував ОСОБА_1 та ОСОБА_3 по 1/2 частки квартири АДРЕСА_2. В договорі дарування зазначено, що житлова площа подарованої квартири за договором дарування складає 40,8 кв. м, загальна площа - 89,1 кв. м. Також 31 липня 2013 року ОСОБА_6 на підставі договору дарування подарував ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних долях по 1/2 ідеальної частки кожному належну йому на праві власності земельну ділянку, загальною площею 0,0543 га, за адресою АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер №5610100000:01:028:0537. Рішенням Рівненської міської ради від 26 червня 2012 року №2122 громадянці ОСОБА_2 безоплатно передано у власність земельну ділянку площею 391 кв. м на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель житлової та громадської забудови, які згідно із земельно-обліковими документами міста Рівного обліковувалися за громадянами ОСОБА_6 та ОСОБА_7.06 листопада 2012 року ОСОБА_2 на підставі рішення Рівненської міської ради від 26 червня 2012 року видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №367680 площею 0,0391 га з кадастровим номером 5610100000:01:028:0532 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Також судами встановлено, що ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 30 червня 2011 року було визнано мирову угоду у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2, Рівненської міської ради про визначення порядку користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1, згідно із додатком №1 до мирової угоди. Зазначений додаток передбачає, зокрема, що в користування ОСОБА_2 як власника квартири №1 переходить земельна ділянка площею 384,8 кв. м, а у користування ОСОБА_6 - 543,2 кв. м. Висновком експертів Українського незалежного інституту судових експертиз за результатами проведення комплексної судової земельно-технічної і будівельно-технічної експертизи від 04 жовтня 2017 року №05/08-2017, встановлено, що приміщення 2-8 квартири №2 (станом на 19 січня 2006 року та станом на 23 липня 2015 року), що належать ОСОБА_3 та ОСОБА_1, розташовані над приміщеннями квартири №1 ОСОБА_2. Накладення приміщення квартири №2, що належить позивачці на приміщення квартири №1, що належить ОСОБА_2, підтверджується також матеріалами технічної інвентаризації КП "РМБТІ" та встановлено під час огляду земельної ділянки та житлового будинку судом першої інстанції при виїзному судовому засіданні від 18 червня 2019 року. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення судів попередніх інстанцій є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, четвертої статті 120 ЗК України, в редакції, що діяла на час прийняття міською радою оскаржуваного рішення, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. У разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду кількома особами право власності на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності житлового будинку, будівлі або споруди. За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули право власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17, провадження №14-47цс20. Володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташований належний співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, слід брати до уваги цю угоду (статті 88 ЗК України). Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 набула право власності на квартиру №1 на підставі договору дарування від 15 грудня 2002 року. Попередньому власнику ОСОБА_8 земельна ділянка, на якій розміщена квартира, належала на праві користування. Загальний розмір земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_1 становить 1066 кв. м, фактичний розмір земельної ділянки станом на 24 березня 2011 року складав 928 кв. м. Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 30 червня 2011 року визнано мирову угоду між ОСОБА_6 та ОСОБА_2, відповідно до якої в користування ОСОБА_2 як власника квартири №1 переходить земельна ділянка площею 384,8 кв. м, а у користування ОСОБА_6 - 543,2 кв. м. Разом з тим, рішенням Рівненської міської ради від 26 червня 2012 року ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку за вказаною адресою площею 0,0391 га, тобто яка на 6,2 кв. м перевищує розмір земельної ділянки, користування якою було визначено сторонами в мировій угоді. З огляду на вказане, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що маючи у власності 79/100 частин будинковолодіння попередній власник квартири №2 ОСОБА_6 при укладанні мирової угоди погодив право користування відповідачкою земельної ділянки площею 384,8 кв. м, тому інша частина земельної ділянки, яка не була ним приватизована і не перейшла за його згодою у користування ОСОБА_2, перебуває у спільному користування співвласників будинку. При цьому апеляційний суд обґрунтовано відхилив доводи відповідачки про те, що оскаржуваним рішенням міської ради від 26 червня 2012 року їй додатково передано 6,2 кв. м за рахунок земель житлової та громадської забудови, оскільки з цього рішення міської ради вбачається, що надана їй земельна ділянка згідно із земельно-обліковими документами міста Рівного обліковується за громадянами ОСОБА_6 та ОСОБА_7. Підставою для ухвалення вказаного рішення міської ради зазначено договір дарування від 15 грудня 2002 року, однак останній стосувався дарування житлових приміщень, конкретний розмір земельної ділянки в ньому зазначений не був, оскільки на момент його укладання спірна земельна ділянка не перебувала у власності дарувальника. Отже правильним є висновок судів попередніх інстанцій про те, що оскаржуване рішення міської ради про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0391 га, що складає 41,86/100 частки всієї фактичної земельної ділянки для обслуговування будинку, суперечить вимогам земельного законодавства, оскільки передача такого розміру земельної ділянки не відповідає її частці у праві власності на будинковолодіння (21/100) та встановленому між співвласниками будинку порядку користування земельною ділянкою, затвердженого судом у мировій угоді. Враховуючи скасування рішення органу місцевого самоврядування, яке було підставою для одержання документів на право власності, суди правильно визнали недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2, відповідно до вимог статті 155 ЗК України. Доводи касаційної скарги про те, що оскаржуваним рішенням міської ради ніяким чином не порушуються права позивачки, оскільки у її власності розмір земельної ділянки залишився незмінний, є необґрунтованими, оскільки прийняття органом місцевого самоврядування рішення про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 з порушенням вимог статей 88, 120 ЗК України є порушенням законних прав позивачки щодо володіння та користування приватною власністю, а також права на користування земельною ділянкою, що перебуває у спільному користуванні співвласників будинку. Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року в справі №21-493а14, від 09 грудня 2014 року в справі №21-308а14, від 13 квітня 2016 року в справі №6-253цс16, від 01 листопада 2017 року в справі №334/2465/14-ц, Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17, Верховного Суду від 15 серпня 2019 року в справі №1340/4630/18, від 10 квітня 2019 року в справі №390/34/1, від 03 липня 2019 року в справі №467/1637/16-ц, від 03 червня 2020 року в справі №318/89/18, від 01 липня 2020 року в справі №452/1520/16-ц, від 30 липня 2020 року в справі №357/7734/18, від 03 серпня 2020 року в справі №477/1499/17, на які посилається заявниця в касаційній скарзі, а також спростовують її доводи про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником - адвокатом Дяденчуком Анатолієм Івановичем, залишити без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 серпня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Н. Ю. Сакара О. В. Білоконь О. М. Осіян

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №130/1777/20 провадження №61-6411св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: Жмеринська міська об'єднана територіальна громада в особі Жмеринської міської ради, треті особи: Жмеринська районна державна адміністрація, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Жмеринської міської об'єднаної територіальної громади в особі Жмеринської міської ради, треті особи: Жмеринська районна державна адміністрація, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, про поновлення порушеного права та визнання права на земельні ділянки в порядку спадкування за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 05 січня 2021 року у складі судді Шепеля К. А. та постанову Вінницького апеляційного суду від 10 березня 2021 року у складі колегії суддів: Сопруна В. В., Войтка Ю. Б., Матківської М. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, у якому просили поновити строк на звернення до суду та визнати право на отримання в порядку спадкування земельної частки (паю) на території Жмеринської ОТГ (Жуковецький старостинський округ), за ОСОБА_1 після смерті її матері - ОСОБА_3, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, а за ОСОБА_2 після смерті його батька - ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, площею по 3,08 га за кожним. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на те, що їх спадкодавці - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - як працівники КСП "Хлібороб" за життя мали право на отримання земельної частки (паю), оскільки рішенням зборів пайовиків КСП "Хлібороб" від 21 березня 2003 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 включені до уточненого списку (пайовиків) членів підприємства, які мають право на майновий пай. З метою оформлення своїх спадкових прав на земельні частки (паї) вони звернулись до Жмеринської районної державної нотаріальної контори, однак 13 березня 2020 року отримали повідомлення, якими їм було відмовлено в оформленні та видачі свідоцтв про право на спадщину на земельну частку (пай) після смерті ОСОБА_3 та ОСОБА_4 через відсутність документів, які підтвердили б належність земельної частки (паю) із земель колективної власності КСП "Хлібороб" спадкодавцям. У зв'язку з цим просили позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та апеляційної скарги Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області рішенням від 05 січня 2021 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що спадкодавці позивачів за життя не набули права на відповідні земельні частки (паї), а отже це, право не ввійшло до складу спадщини. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Вінницький апеляційний суд постановою від 10 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишив без задоволення. Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 05 січня 2021 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У квітні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 05 січня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 10 березня 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Як на підставу касаційного оскарження судових рішень посилалися на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що право на колективну власність спадкодавців було відновлено в досудовому порядку передбаченому статутом КСП, а саме зборами пайовиків КСП "Хлібороб" села Жуківці від 21 березня 2003 року, що підтверджується протоколом №1. Водночас суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки цим обставинам та не зробили висновків які мають важливе значення для прийняття законного рішення, а саме в частині набуття спадкодавцями права на майновий фонд КСП "Хлібороб". Після розпаювання колективного майна, у тому числі і земель, у позасудовому порядку спадкодавці як члени КСП "Хлібороб", згідно зі статутом КСП відновили своє право на колективну власність (пайовий фонд, до якого увійшло нерухоме, рухоме майно, а також землі товарного сільськогосподарського виробництва згідно зі статутом товариства). Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 06 липня 2021 року справа №130/1777/20 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що згідно зі свідоцтвом про смерть ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Після її смерті відкрилася спадщина за законом, спадкоємицею, яка прийняла спадщину є ОСОБА_1. Згідно зі свідоцтвом про смерть ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2. Після його смерті відкрилася спадщина за законом, спадкоємцем, який прийняв спадщину є ОСОБА_2 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після смерті спадкодавців отримали свідоцтва про право на спадщину за законом на майнові паї члена КСП (майновий сертифікат). КСП "Хлібороб" села Жуківці 20 травня 1996 року видано державний акт про право колективної власності на землю на території Жуковецької сільської ради в розмірі 1 055,6 га землі в межах згідно з планом. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не були включені до списку громадян, які мають право на отримання земельної частки (паю), який є додатком до державного акта на право колективної власності на землю. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Щодо вимог ОСОБА_1. Частиною дев'ятою статті 5 Земельного кодексу України 1990 року у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (тут і далі - ЗК України), визначалось, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. Відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Згідно з частиною першою статті 5 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" членство в підприємстві ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу із складу його членів. Особа набуває права на земельну частку (пай) у разі, якщо на момент одержання колективним сільськогосподарським підприємством акта на право колективної власності на землю вона була його членом та включена до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Спадщина після смерті ОСОБА_3 відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто під час дії Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР), а тому положення саме цього Кодексу підлягають застосуванню при вирішенні питання про спадкування майна ОСОБА_3. Згідно зі статтею 9 ЦК Української РСР здатність мати цивільні права і обов'язки (цивільна правоздатність) визнається в однаковій мірі за всіма громадянами Української РСР та інших союзних республік. Правоздатність громадянина виникає в момент його народження і припиняється зі смертю. Установивши, що на час передання земель у колективну власність КСП "Хлібороб" села Жуківціта одержання ним державного акта на право колективної власності на землю ОСОБА_3 вже не перебувала у членах підприємства, оскільки ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права на земельну частку (пай) у порядку спадкування, оскільки її мати ОСОБА_3 як спадкодавець такого права за життя не мала. Щодо вимог ОСОБА_2. Згідно зі статтями 22, 23 ЗК України особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: перебування в членах колективного сільськогосподарського підприємства на час паювання; включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; одержання колективним сільськогосподарським підприємством цього акта. Тобто за відсутності трьох умов одночасно, а саме: перебування особи в членах колективного сільськогосподарського підприємства, отримання підприємством державного акта на право колективної власності на землю та включення особи до списку, доданого до цього акта, - особа не має права на земельну частку (пай). Громадянин, якого помилково (безпідставно) не внесено до списку чи виключено з нього як додатка до державного акта на право колективної власності на землю, має до проведення розпаювання і видачі сертифікатів звернутися до загальних зборів членів колективного сільськогосподарського підприємства з питанням щодо внесення його до списку. Якщо землі вже розпайовані, то за згодою всіх власників сертифікатів має бути проведено перепаювання; у разі ж недосягнення згоди спір розглядається в судовому порядку. У такому випадку особа має звернутися до суду з позовом про визнання її права на земельну частку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві. Питання набуття та припинення членства в колективному сільськогосподарському підприємстві регулюється статутом підприємства. Список громадян, які мають право на земельну частку (пай), як додаток до державного акта, формується самим підприємством відповідно до статуту, розглядається і затверджується загальними зборами (зборами уповноважених) членів підприємства, підписується головою сільськогосподарського підприємства та головою місцевої ради. У спірних правовідносинах основою набуття статусу члена й виникнення відповідних прав, пов'язаних з членством у колективному підприємстві, є юридичний склад, що включає в себе прийняття уповноваженим органом відповідного рішення про прийняття заявника до складу членів колективного сільськогосподарського підприємства, та його трудова участь у діяльності цієї організації. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 17 травня 2021 року у справі №599/2259/19 (провадження №61-12498св20), від 13 липня 2021 року у справі №274/3394/20 (провадження №61-3806св21). Суди попередніх інстанцій встановили, що на момент видачі КСП "Хлібороб" в селі Жуківці державного акта на право колективної власності на землю (1996 рік) і до дня смерті (ІНФОРМАЦІЯ_2) спадкодавець ОСОБА_4 до списків осіб, які мають право на земельну частку (пай), включений не був, сертифікат на право на земельну частку (пай) не отримав, а доказів того, що у нього за життя виникло право на земельну частку (пай), позивач не надав. За життя ОСОБА_4 не доводив наявності у нього як члена КСП права на земельну частку (пай). З відповіді відділу у Жмеринському районі управління Держгеокадастру від 17 січня 2020 року №0-2-0.22-10/106-20 та відповіді виконавчого комітету Жмеринської міської ради від 15 січня 2020 року №02-5/10-154 відомо, що у технічній документації щодо паювання земель колективної власності КСП "Хлібороб" та списку громадян, які мають право на отримання земельної частки (паю), прізвищ ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 - немає. Встановивши зазначені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2. Посилання в касаційній скарзі на неврахуванням судами того, що право на колективну власність спадкодавців було відновлено в досудовому порядку, передбаченому статутом КСП, а саме зборами пайовиків КСП "Хлібороб" села Жуківці від 21 березня 2003 року, що підтверджується протоколом №1, не заслуговують на увагу, оскільки зазначеними зборами вирішено, зокрема, питання про уточнення списків пайовиків майнового фонду КСП "Хлібороб" села Жуківці. Водночас ОСОБА_2 не надавдоказів того, що цим протоколом вирішувалося питання про уточнення списку громадян, які мають право на земельну частку (пай) та, відповідно, внесення до цього списку його спадкодавця, і суди попередніх інстанцій таких обставин не ВСТАНОВИЛИ: Таким чином доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального та процесуального права і зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 05 січня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 10 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 листопада 2021 року м. Київ справа №296/6657/17-ц провадження №61-10349св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Луспеника Д. Д., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідачі: ОСОБА_2, Житомирська міська рада; третя особа - міськрайонне управління Держгеокадастру у Житомирському районі та м. Житомирі; розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - Сірої Аліни Василівни - на постанову Житомирського апеляційного суду від 12 травня 2021 року у складі колегії суддів: Шевчук А. М., Талько О. Б., Коломієць О. С., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який неодноразово було уточнено, до ОСОБА_2, Житомирської міської ради, третя особа - міськрайонне управління Держгеокадастру у Житомирському районі та м. Житомирі, про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, встановлення порядку користування земельною ділянкою. Позовна заява мотивована тим, що він є власником 27/100 частини домоволодіння, розташованого по АДРЕСА_1, та має право на отримання у власність частини земельної ділянки відповідно до своєї частки у будинку. Звернувшись до Житомирської міської ради із відповідною заявою, він отримав відмову. Вказував, що рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 16 жовтня 1998 року №495 за ним та ОСОБА_3, співвласником іншої частини будинку за адресою: АДРЕСА_1, закріплено земельну ділянку, загальною площею 0,1335 га, із них ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку, площею 0,0730 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та у постійне користування - 0,0244 га для особистого підсобного господарства. Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 її майно успадкувала онука - ОСОБА_2, яка виготовила технічну документацію із землеустрою та отримала державний акт від 07 серпня 2009 року серії ЯЗ №431219 на право власності на земельну ділянку, площею 0,0730 га. Позивач вважав, що вищевказаний державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2009 року серії ЯЗ №431219 видано незаконно, оскільки у технічній документації відсутня згода співвласників будинків на приватизацію частини земельної ділянки. Окрім того, конфігурація та межі земельної ділянки ОСОБА_2 відрізняються від конфігурації, які були визначені рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 16 жовтня 1998 року №495 та розподілом між співвласниками, який було проведено у 1997 році. Вважав, що такими діями відповідачки він фактично позбавлений права вільно та у повному обсязі користуватися і розпоряджатися своєю частиною земельної ділянки. Посилаючись на викладене, остаточно уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд: - визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2009 року серії ЯЗ №431219, яким надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,0730 га, яка розташована по АДРЕСА_1; - встановити порядок користування земельною ділянкою, площею 0,1335 га, що знаходиться по АДРЕСА_1, відповідно до ідеальних часток співвласників житлового будинку: 27/100 частки ОСОБА_1 та 73/100 частки ОСОБА_2 згідно з варіантом №1 висновку експерта від 23 січня 2019 року №73/01-2019, за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 02 грудня 2019 року у складі судді Маслак В. П. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, посилаючись на правові висновки Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц, провадження №61-19526сво18, виходив із того, що непідписання суміжним власником або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, а на підтвердження доводів щодо невідповідності конфігурації земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_2, позивач клопотань про проведення експертизи щодо визначення конфігурації земельної ділянки, площею 0,0730 га, не заявляв. Вимога про встановлення порядку користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 відповідно до ідеальних часток житлового будинкує похідною від вимоги про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, а тому задоволенню не підлягає. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Житомирського апеляційного суду від 12 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 02 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2009 року серії ЯЗ №431219, яким надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,0730 га, що розташована по АДРЕСА_1. Встановлено наступний порядок користування земельною ділянкою, площею 0,1335 га, яка знаходиться по АДРЕСА_1, відповідно до ідеальних часток співвласників житлового будинку (27/100 частки - ОСОБА_1; 73/100 частки - ОСОБА_2) згідно з варіантом №1, зображеним на схемі у додатку №2 висновку експерта від 23 січня 2019 року №73/01-2019 за наслідками проведення судової земельно-технічної експертизи: - виділити ОСОБА_1 у користування земельну ділянку, площею 360 кв. м (0,0360 га), що на схемі позначена під №1 (зображена зеленим кольором), яка проходить по точках: 1-2-3-4-5-6-7-20-19-17-16-15-14-1 зі сторонами: лінія проходить по суміжній стіні квартири №1 та №2 житлового будинку (літ. "А") - 1,02 м - 6,63 м - 2,0 м - 3,52 м - 16,01 м - 3,42 м - 2,0 м - 16,05 м - 0,23 м - 1,0 м - 17,57 м - 1,0 м, у тому числі, ділянку, що на схемі позначена: під номером №1-1, яка проходить по точках: 14-15-16-17-18-21-1-14, площею 18,2 кв. м (0,00182 га), зі сторонами: 17,57 м - 1,0 м - 0,23 м - 0,45 м - лінія проходить по стіні правого фасаду гаража (літ. "Е ") - лінія проходить по стіні правого фасаду житлового будинку (літ. "А ") - 1,0 м з обмеженим використанням для забезпечення ОСОБА_2 можливості обслуговувати та здійснювати поточний ремонт стіни правового фасаду житлового будинку (літ. "А") відповідно до пункту 3.25 ДБН 360-92** та пункту 6.1.41 ДБН Б.2.2-12:2018; під номером №1-2, яка проходить по точках: 4-19-20-5-4, площею 31,6 кв. м (0,00316 га), зі сторонами: 15,79 м - 2,0 м - 15,85 м - 2,0 м, для забезпечення ОСОБА_2 можливості обслуговувати та здійснювати поточний ремонт труби водопроводу; - виділити ОСОБА_2 у користування земельну ділянку, площею 974,5 кв. м (0,09745 га), що на схемі позначена під №2 (зображена жовтним кольором), яка проходить по точках: 11-12-13-14-1-2-3-4-5-6-7-8-9-10-11 зі сторонами: 20,62 м - 10,11 м - 4,06 м - 1,0 м - лінія проходить по суміжній стіні квартири №1 та №2 житлового будинку (літ. "А") - 1,02 м - 6,63 м - 2,0 м - 3,52 м - 16,01 м - 7,81 м - 31,71 м - 19,24 м - 21,1 м. Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що при вирішення спору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 суд першої інстанції не врахував укладену між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, попереднім співвласником земельної ділянки, угоду від 07 вересня 1998 року про порядок розподілу земельної ділянки, яка є обов'язковою для ОСОБА_2, як нового співвласника земельної ділянки. Позич позбавлений можливості оформити право власності на належну йому частину земельної ділянки у зв'язку з необхідністю поділу земельної ділянки, яка перебуває у спільній частковій власності, на дві, а такий поділ неможливо здійснити, так як відсутнє звернення іншого співвласника земельної ділянки - ОСОБА_2. Висновком судового експерта від 30 листопада 2020 року №251/11-2020 за наслідками проведення додаткової судової земельно-технічної експертизи встановлено, що проміри та конфігурація земельної ділянки за адресою: АДРЕСА _1, які наведені на плані зовнішніх меж у державному акті на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2009 року (бланк серії ЯЗ №431219), не відповідає промірам та конфігурації, які наведені на плані зовнішніх меж у державному акті на право власності на земельну ділянку від 20 листопада 1998 року (бланк серії IV-ЖТ №044000). Отже, конфігурація земельної ділянки, якою користувалася спадкодавець ОСОБА_3, не є тотожною конфігурації земельної ділянки, якою користується спадкоємець ОСОБА_2, чим істотно порушуються права позивача. Таким чином, державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2009 року серії ЯЗ №431219 підлягає визнанню недійсним, оскільки без згоди позивача відступлено від угоди від 07 вересня 1998 року, яку він уклав із ОСОБА_3 та яка є обов'язковою для її спадкоємця. Висновком судового експерта від 23 січня 2019 року №73/01-2019 за наслідками проведення судової земельно-технічної експертизи запропоновано три варіанти порядку користування земельною ділянкою, площею 0,1335 га. Позивач просив обрати перший варіант, а відповідачка заперечувала проти жодного варіанту. Оцінивши всі запропоновані варіанти експертизи, суд встановив порядок користування земельною ділянкою за варіантом, який просить позивач, оскільки він єдиний не передбачає залишення частини земельної ділянки у спільному користуванні сторін. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати, а рішення районного суду залишити у силі. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Корольовського районного суду м. Житомира. Клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про зупинення дії судового рішення задоволено. Дію постанови Житомирського апеляційного суду від 12 травня 2021 року зупинено до закінчення її перегляду у касаційному порядку. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 - мотивована тим, що суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив усіх обставин справи, не врахував, що позивачем неодноразово збільшувалися та уточнювалися позовні вимоги, внаслідок чого остаточні позовні вимоги позивача мають інші предмет та підстави позову, що не передбачено положеннями ЦПК України, що свідчить про фактичне подання позивачем окремого позову. Таким чином, апеляційний суд, задовольнивши вимоги позивача, фактично вийшов за межі первинних позовних вимог, заявлених позивачем у суді першої інстанції. Крім того, апеляційним судом не встановлено, які права позивача порушено внаслідок отримання ОСОБА_2 державного акту на право власності на земельну ділянку у порядку спадкування. Земельна ділянка під житловим будинком по АДРЕСА_1, площею 0,1000 га, є сформованою та має кадастровий номер, а тому позивач у повній мірі може реалізувати своє право та отримати у приватну власність 27/100 частин вказаної земельної ділянки. Доказів того, що ОСОБА_2 перешкоджає або не визнає право позивача на приватизацію належної йому частини земельної ділянки матеріали справи не містять. При цьому скасування державного акту на право власності на земельну ділянку жодним чином не змінить ні площу, ні конфігурацію спірної земельної ділянки та не забезпечить можливості поділу земельної ділянки, а тому вказана позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів позивача. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4, в якому зазначено, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, а доводи касаційної скарги - безпідставними. Посилання касаційної скарги на те, що апеляційний суд вийшов за межі первинних позовних вимог не відповідає дійсності, оскільки позивачем при розгляді справи у суді першої інстанції було подано заяву про збільшення позовних вимог, яка була прийнята та розглянута судом. Оспорений державний акт на право на власності на земельну ділянку беззаперечно впливає на права та інтереси позивача. Позивачем було обрано ефективний спосіб захисту своїх прав. Інші доводи касаційної скарги в основному зводяться до переоцінки доказів у справі. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Судом установлено, що згідно з договором, посвідченим 03 квітня 1987 році у нотаріальному порядку, ОСОБА_3 продала ОСОБА_1, 27/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 87-88). У цьому договорі зазначено, що житловий будинок розташований на земельній ділянці розміром 600 кв. м. Після укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_3 залишилася власником 73/100 частин житлового будинку АДРЕСА _1. Отже, у 1987 році між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, як співвласниками житлового будинку, визначилася спільна часткова власність. Положення статті 90 ЗК Української РСР 1970 року, чинного на час укладення вищевказаного договору купівлі-продажу від 03 квітня 1987 року 27/100 частин житлового будинку по АДРЕСА_1, передбачали, що на землях міст при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі. Якщо попередній власник будівлі одержав земельну ділянку на пільгових умовах за нормами, що перевищують діючі, за новим власником будинку може бути закріплена в користування земельна ділянка, виходячи з норм, встановлених статтею 88 цього Кодексу. Особи, яким належить будинок на праві спільної власності, користуються земельною ділянкою спільно. Порядок користування нею визначається співвласниками будинку залежно від розміру часток в спільній власності на будинок. Наступні зміни в розмірі часток в спільній власності на будинок, які сталися у зв'язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін встановленого порядку користування ділянкою. Угода про порядок користування земельною ділянкою є обов'язковою і для особи, яка згодом придбає відповідну частку в спільній власності на цей будинок. Якщо згоди на користування спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується в порядку, встановленому статтею 167 цього Кодексу (стаття 91 ЗК Української РСР 1970 року). Таким чином, придбавши 27/100 частини будинку АДРЕСА _1, до ОСОБА_1 перейшло право користування земельною ділянкою у відповідній частці. Аналогічні положення містяться у статті 30 ЗК України 1990 року, відповідно до яких при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди. Відповідно до статті 42 ЗК України 1990 року, громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду. Наступні зміни в розмірі часток у спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі, що сталися у зв'язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін установленого порядку використання та розпорядження земельною ділянкою. Угода про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою є обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі. Якщо згоди на використання та розпорядження спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується судом. 07 вересня 1998 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено угоду про порядок розподілу земельної ділянки, площею 1 335 кв. м, пропорційно розміру часток у спільній частковій власності на будинок: ОСОБА_3, якій належить на праві власності 73/100 ідеальних частин житлового будинку та господарських споруд, користується земельною ділянкою, площею 974 кв. м, а ОСОБА_1, якому на праві власності належить 27/100 ідеальних частин житлового будинку та господарських споруд, за залишковим принципом залишена у користування земельна ділянка, площею 361 кв. м (т. 1, а. с. 11). Рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 16 жовтня 1998 року №495 "Про закріплення за власниками домоволодінь земельних ділянок, надання їх в користування та передачу в приватну власність" за домоволодінням по АДРЕСА_1 (співвласники ОСОБА_3 та ОСОБА_1) закріплена земельна ділянка, площею 0,1335 га. ОСОБА_3 надана земельна ділянка, площею 0,0974 га, із яких: 0,0244 га - надано у постійне користування, а 0,0730 га - передано у приватну власність (т. 1, а. с. 112-116). Державним актом на право приватної власності на землю серії IV-ЖТ №044000, виданим виконавчим комітетом Житомирської міської ради 20 листопада 1998 року, ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,0730 га, за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (т. 1, а. с. 84 т). ІНФОРМАЦІЯ _1 ОСОБА_3 померла (т. 2, а. с. 15). Державним нотаріусом видано свідоцтво про право на спадщину за законом від 06 листопада 2008 року, яким посвідчено, що спадкоємцем цілого майна ОСОБА_3 є її онука - ОСОБА_5. Спадкове майно, на яке видано свідоцтво про право на спадщину, складається із земельної ділянки, площею 0,0730 га, що знаходиться по АДРЕСА_1. На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 06 листопада 2008 року ОСОБА_5 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2009 року серії ЯЗ №431219. У розділі списку співвласників земельної ділянки державного акту зазначено, що частка ОСОБА_5 у спільній власності складає 73/100, а 27/100 землі у власність нікому не надані. На плані меж земельної ділянки з кадастровим номером: 1810136600:02:021:0030 зображена земельна ділянка площею 0,1000 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1. (т. 1, а. с. 8). Рішенням Житомирської міської ради від 30 листопада 2016 року №420 "Про надання дозволу громадянам на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу (об'єднання) земельних ділянок" ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, площею 0,1000 га, наданої у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель (т. 1, а. с. 79). Листом постійної комісії з питань містобудування, архітектури та землекористування Житомирської міської ради від 18 липня 2017 року №220/ПК-3/22 повідомлено ОСОБА_1 про те, що 0,0270 га із 0,1000 га не оформлено, але для їх оформлення ОСОБА_1 необхідний дозвіл на поділ земельної ділянки, площею 0,1000 га, на дві. Йому було відмолено у наданні дозволу на поділ земельної ділянки у зв'язку із відсутністю звернення власника земельної ділянки ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 7). За таких обставин, суд апеляційної інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що права ОСОБА_1 порушуються оспорюваним ним державним актом на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2009 року серії ЯЗ №431219, який він просить визнати недійсним, оскільки він позбавлений можливості оформити право власності на належну йому земельну ділянку у зв'язку з необхідністю поділу земельної ділянки, яка перебуває у спільній частковій власності, на дві, а такий поділ неможливо здійснити, так як відсутнє звернення власника земельної ділянки ОСОБА_2. Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Крім того, Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного суду про те, що порядок користування спільною земельною ділянкою насамперед визначається угодою між співвласниками житлового будинку залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок. Суд першої інстанції безпідставно не врахував угоду, укладену 07 вересня 1998 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, про порядок розподілу земельної ділянки, яка є обов'язковою для нового власника частини домоволодіння, тобто для ОСОБА_2, яка успадкувала за законом відповідну частку у спільній часткові власності на житловий будинок. Висновком судового експерта від 30 листопада 2020 року №251/11-2020 за наслідками проведення додаткової судової земельно-технічної експертизи встановлено, що проміри та конфігурація земельної ділянки за адресою: АДРЕСА _1, які наведені на плані зовнішніх меж у державному акті на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2009 року (бланк серії ЯЗ №431219), виданого ОСОБА_2, не відповідає промірам та конфігурації, які наведені на плані зовнішніх меж у державному акті на право власності на земельну ділянку від 20 листопада 1998 року (бланк серії IV-ЖТ №044000), виданого ОСОБА_3. Таким чином, конфігурація земельної ділянки, якою користувалася спадкодавець ОСОБА_3, не є тотожною конфігурації земельної ділянки, якою користується ОСОБА_2, чим істотно порушуються права позивача, а тому державний акт на право власності на земельну ділянку від 07 серпня 2009 року серії ЯЗ №431219 підлягає визнанню недійсним, оскільки без згоди позивача відступлено від угоди від 07 вересня 1998 року, яку він уклав із ОСОБА_3 та яка є обов'язковою для її спадкоємця. Зазначеним спростовуються доводи касаційної скарги у відповідній частині. Висновком судового експерта від 23 січня 2019 року №73/01-2019 за наслідками проведення судової земельно-технічної експертизи запропоновано три варіанти порядку користування земельною ділянкою, площею 0,1335 га. Позивач просив обрати перший варіант, а відповідач заперечував проти жодного варіанту. За таких обставин, суд апеляційної інстанції правильно встановив порядок користування земельною ділянкою за варіантом, який просить позивач, оскільки він єдиний не передбачає залишення частини земельної ділянки у спільному користуванні сторін. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд вийшов за межі первинних позовних вимог є безпідставними, оскільки позивачем при розгляді справи у суді першої інстанції було подано заяву про збільшення позовних вимог, яка була прийнята та розглянута судом, і відповідачкою рішення суду першої інстанції в цій частині в апеляційному порядку не оскаржувала. Посилання касаційної скарги на те, що позовна вимога про скасування державного акту на право власності на земельну ділянку не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів позивача не заслуговують на увагу, оскільки позивачем було об'єднано позовні вимоги, які в сукупності захистили його право на отримання земельної ділянки у власність відповідно до його частки у спільній частковій власності та з урахуванням площі земельної ділянки, затвердженої рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 16 жовтня 1998 року №495. Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із висновками суду, направлені на переоцінку доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. При цьому, згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 - залишити без задоволення. Постанову Житомирського апеляційного суду від 12 травня 2021 року залишити без змін. Поновити дію постанови Житомирського апеляційного суду від 12 травня 2021 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Д. Д. Луспеник

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №473/1538/20-ц провадження №61-18641св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - прокурор Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та державного підприємства "Вознесенське лісове господарство", відповідачі: Вознесенська районна державна адміністрація Миколаївської області, Головне управління Держгеокадастру в Миколаївській області, ОСОБА_1, Бузька сільська рада Вознесенського району Миколаївської області, представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Серебрякової Т. В., Лисенка П. П., Самчишиної Н. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року прокурор Миколаївської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства "Вознесенське лісове господарство" (далі - ДП "Вознесенське лісове господарство") з позовною заявою до Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області, Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області, ОСОБА_1 та Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі, визнання незаконним та скасування наказу, скасування запису у державному реєстрі речових прав та повернення земельної ділянки. Позовну заяву мотивовано тим, що розпорядженням Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області від 27 грудня 2012 року №1046-р затверджено проект землеустрою та надано ОСОБА_1 в оренду на 49 років земельну ділянку, площею 19,6629 га, кадастровий номер 4822080800:01:000:0037, для сінокосіння та випасання худоби із земель, не наданих у власність чи користування, в межах території Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області. 06 березня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства в Миколаївській області та ОСОБА_1 було укладено договір оренди цієї земельної ділянки, який 17 березня 2014 року було зареєстровано у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №4998743. Прокурор Миколаївської області зазначав, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31січня 2018 року №60-р Держгеокадастр України було зобов'язано забезпечити формування земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в межах, визначених перспективним планом формування території громад, шляхом проведення інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності з подальшою передачею зазначених земельних ділянок у комунальну власність відповідних об'єднаних територіальних громад згідно із статтею 117 ЗК України. На виконання зазначеного розпорядження Кабінету Міністрів України, на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області від 20 грудня 2018 року №9136/0/14-18-СГ та акта приймання-передачі земельної ділянки від 21 грудня 2018 року спірну земельну ділянку було передано у комунальну власність Бузької об'єднаної територіальної громади в особі Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області, про що у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 березня 2019 року вчинено запис №30758339.15 березня 2019 року до державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено зміни щодо орендодавця спірної земельної ділянки з Головного управління Держземагентства в Миколаївській області на Бузьку сільську раду Вознесенського району Миколаївської області. Також прокурор Миколаївської області зазначав, що спірна земельна ділянка належала до земель державного лісового фонду та не вилучалась із постійного користування ДП "Вознесенське лісове господарство". Вважав, що із власності держави в особі Кабінету Міністрів України поза волею власника вибула земельна ділянка державного лісового фонду. З урахуванням викладеного та уточнень позовних вимог прокурор Миколаївської області просив: визнати незаконним і скасувати розпорядження Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області від 27 грудня 2012 року №1046-р "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду на 49 років громадянці ОСОБА_1 для сінокосіння та випасання худоби із земель не наданих у власність чи користування в межах території Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області", яким затверджено проект землеустрою та надано в оренду на 49 років ОСОБА_1 земельну ділянку площею 19.6629 га пасовищ для сінокосіння та випасання худоби у межах території Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області; визнати недійсним договір оренди землі від 06 березня 2014 року, укладений між Головним управлінням Держземагентства у Миколаївській області та ОСОБА_1, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала в оренду земельну ділянку з кадастровим номером 4822080800:01:000:0037 площею 19,6629 га; визнати незаконним і скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області від 20 грудня 2018 року №9136/0/14-18-СГ у частині надання територіальній громаді сіл, в особі Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області у комунальну власність земельної ділянки площею 19.6629 га з кадастровим номером 4822080800:01:000:0037; скасувати у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4822080800:01:000:0037 за Бузькою сільською радою Вознесенського району Миколаївської області від 15 березня 3019 року за №30758339; зобов'язати ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Кабінету Міністрів України з правом постійного користування державного підприємства "Вознесенське лісове господарство" земельну ділянку площею 19.6629 га з кадастровим номером 4822080800:01:000:0037, розташовану в межах території Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 жовтня 2020 року у складі судді Ротар М. М. позовну заяву прокурора Миколаївської області залишено без розгляду. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано відсутністю у прокурора передбаченого вимогами частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" права на звернення до суду з позовом в інтересах ДП "Вознесенське лісове господарство". Суд першої інстанції вважав, що, оскільки спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні ДП "Вознесенське лісове господарство", яке є самостійним суб'єктом господарювання з повним обсягом процесуальної дієздатності, має всі процесуальні можливості для самостійного захисту своїх прав та інтересів у суді, то позов прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП "Вознесенське лісове господарство" щодо визнання незаконним і скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі, визнання незаконним та скасування наказу, скасування запису у державному реєстрі речових прав, повернення земельної ділянки підлягає залишенню без розгляду до вимог пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України, оскільки провадження у справі було відкрито. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року апеляційну скаргу керівника Миколаївської обласної прокуратури задоволено. Ухвалу Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 жовтня 2020 року скасовано і справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що у позовній заяві прокурором визначено орган, який уповноважений державою на здійснення функцій у спірних правовідносинах, та підтверджено нездійснення цим органом захисту інтересів держави, що, у свою чергу, відповідно до статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру" відноситься до "виключних випадків", які передбачають повноваження прокурора на здійснення представництва інтересів держави в суді. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права. Представник заявника вважав, що ДП "Вознесенське лісове господарство" є самостійним суб'єктом господарювання з повним обсягом процесуальної дієздатності, який має всі процесуальні можливості для самостійного захисту своїх прав та інтересів у суді, а тому відсутня необхідність захисту інтересів держави саме прокурором. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи №473/1538/20 із Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області. У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2021 року справу призначено до розгляду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У січні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив прокурора Миколаївської області на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржувана постанову суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Згідно із абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи. У постанові від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті цього засадничого положення відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави. Цим висновком Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року у справі №363/4656/16-ц, який зводився до необхідності визначення організаційно-правової форми суб'єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства. Таким чином, ухвалюючи судове рішення у справі в частині позову, поданого прокурором Миколаївської області в інтересах держави в особі ДП "Вознесеньке лісове господарство", суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства і залишення позову в цій частині без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України. Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають обставинам справи і ґрунтуються на вимогах закону. Установивши, що судом апеляційної інстанції скасовано судове РІШЕННЯ: у частині позову, поданого прокурором Миколаївської області в інтересах держави в особі ДП "Вознесенське лісове господарство", яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції у частині позовних вимог прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі ДП "Вознесенське лісове господарство" до Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області, Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області, ОСОБА_1 та Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі, визнання незаконним та скасування наказу, скасування у державному реєстрі речових прав та повернення земельної ділянки і залишає в силі рішення суду першої інстанції у цій частині відповідно до статті 413 ЦПК України. Щодо позову, поданого прокурором Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України Звертаючись із позовом у цій справі, прокурор зазначав, що спірна земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду та не вилучалась із постійного користування ДП "Вознесенське лісове господарство". Вознесенською районною державною адміністрацією в односторонньому та позасудовому порядку, з перевищенням, наданих законом повноважень, незаконно вилучено поза волею належного розпорядника держави в особі Кабінету Міністрів України та постійного землекористувача ДП "Вознесенське лісове господарство'спірну земельну ділянку з земель лісогосподарського призначення та передано в оренду громадянину для сінокосіння та випасання худоби. Незаконне вилучення спірної земельної ділянки призвело до зміни її правового статусу, а саме: державна власність змінена на комунальну, а розпорядник з держави на територіальну громаду. У пункті 37 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19) зроблено висновок про те, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. У пункті 76 постанови від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала вказаний висновок та зазначила, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття "компетентний орган" у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (див. пункт 27 зазначеної постанови). Згідно висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у пункті 69 постанови від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Відповідно до частин першої та другої статті 84 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України). Пунктами 1 та 5 частини першої статті 27 ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що до повноважень Уряду у сфері лісових відносин належить забезпечення реалізації державної політики у сфері лісових відносин, а також передача у власність та надання у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок, що перебувають у державній власності. Відповідно до частини першої статті 57 ЛК України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Згідно із частиною сьомої статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного, лісогосподарського призначення, що перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюється за погодженням з Урядом. Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, частинами першою та другою якої встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Уряду, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК Уряд вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу. Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що вилучення від постійних користувачів лісових ділянок державної власності для нелісогосподарських потреб, зміна їх цільового призначення з метою використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, та передача таких земельних ділянок у власність або постійне користування належить до повноважень Уряду. Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №359/2012/15-ц (провадження 14-101цс18). Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи законним представником або суб'єктом владних повноважень. Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України. Так, згідно з частиною четвертою статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини п'ятої статті 56 ЦПК України, що кореспондується положеннями статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Враховуючи викладене, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави. У рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються, як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф. В. проти Франції" (F. W. v. France) від 31 березня 2005 року, заява №61517/00, пункт 27). Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін. Враховуючи викладене, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України). Наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Разом із тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб'єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (частини 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, частина 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. "Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. "Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень для захисту інтересів держави. У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду. Згідно з частиною п'ятою статті 175 ЦПК України у разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. Близька за змістом вимога застосовується згідно з абзацами першим і другим частини четвертої статті 23 Закону: прокурор має обґрунтувати наявність підстав для представництва. Таким чином, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції в частині позову, поданого прокурором Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України і ухвалюючи в цій частині постанову про направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, суд апеляційної інстанції врахував, що в обґрунтування підстав для звернення до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України прокурор посилався на те, що ОСОБА_1 на підставі розпорядження Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області від 27 грудня 2012 року №1046-р було передано в оренду строком на 49 років спірну земельну ділянку, яка входить до складу земель державного лісового фонду ДП "Вознесенське лісове господарство" та яка не може передаватись у користування будь-якій іншій особі, що порушує інтереси держави у сфері використання земель державного лісового фонду, дійшов правильного висновку, що звертаючись до суду з позовом у цій справі, прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 56 ЦПК України належним чином обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив у чому полягає порушення інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та зазначив орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом апеляційної інстанції були дотримані норми процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області, Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області, ОСОБА_1 та Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі, визнання незаконним та скасування наказу, скасування у державному реєстрі речових прав та повернення земельної ділянки залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги в цій частині висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року у частині позовних вимог прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі державного підприємства "Вознесенське лісове господарство" до Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області, Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області, ОСОБА_1 та Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі, визнання незаконним та скасування наказу, скасування запису у державному реєстрі речових прав та повернення земельної ділянки скасувати. Ухвалу Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 жовтня 2020 року у цій частині залишити в силі. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року у частині позовних вимог прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Вознесенської районної державної адміністрації Миколаївської області, Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області, ОСОБА_1 та Бузької сільської ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі, визнання незаконним та скасування наказу, скасування запису у державному реєстрі речових прав та повернення земельної ділянки залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 вересня 2021 року м. Київ справа №444/2315/18 провадження №61-13828св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - акціонерне товариство "Українська залізниця", відповідач: Грядівська сільська рада Жовківського району Львівської області, ОСОБА_1, Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення Жовківського районного суду Львівської області, у складі судді Зеліско Р. Й., від 29 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., від 06 липня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпня 2018 року публічне акціонерне товариство "Українська залізниця", яке в подальшому змінило своє найменування на акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Укрзалізниця"), звернулось до суду із позовом до Грядівської сільської ради Жовківського району Львівської області, ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру у Львівській області про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, скасування запису у Поземельній книзі щодо земельної ділянки, скасування державної реєстрації земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що під час інвентаризації земель смуги відведення виробничого структурного підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" регіональної філії "Львівська залізниця" АТ "Укрзалізниця" виявлено, що в межах Грядівської сільської ради Жовківського району Львівської області на 11 км + 410 м - 11 км + 442 м за напрямком Рудно - Підбірці (ліва сторона по ходу кілометрів) в смузі відведення залізниці, на відстані 42 м від осі головної колії, знаходиться земельна ділянка ОСОБА _1, тоді як ширина смуги відведення залізниці на даному перегоні становить 45 м від осі головної колії. Право власності на земельну ділянку, яка належить ОСОБА_1, виникло на підставі рішення Грядівської сільської ради Жовківського району Львівської області №8 від 21 грудня 2006 року, відповідно до якого видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №432527 площею 0,1511 га. Позивач вказує, що рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність спірної земельної ділянки суперечить чинному законодавству та порушує права АТ "Укрзалізниця" на користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху, оскільки земельна ділянка знаходиться у смузі відведення залізниці. При цьому АТ "Укрзалізниця" не погоджувало як проект відведення земельної ділянки, так і акта встановлення та узгодження зовнішніх меж землекористування в натурі, не надавала погодження на вилучення спірної земельної ділянки. Посилаючись на викладене, позивач просив суд: - визнати незаконним та скасувати рішення Грядівської сільської ради Жовківського району Львівської області №8 від 21 грудня 2006 року в частині передачі ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1511 га; - визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №432527 від 07 серпня 2007 року, виданого на ім'я ОСОБА_1, на земельну ділянку площею 0,1511 га; - скасувати запис у Поземельній книзі щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4622782500:01:007:0001 шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування; - скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 4622782500:01:007:0001. Короткий зміст оскаржуваних рішень Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року, у задоволенні позову АТ "Українська залізниця" відмовлено. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що станом на час прийняття спірного рішення Грядівською сільською радою Жовківського району Львівської області, спірна земельна ділянка не належала на праві користування позивачу, оскільки останній не оформив таке право у відповідності до діючого на той час земельного законодавства, а посилання позивача щодо перебування частини спірної земельної ділянки у смузі відведення залізниці є безпідставним та необґрунтованим. Також суд констатував, що ОСОБА_1 не порушено прав позивача, а позивачем належно не обґрунтовано позовні вимоги та не надано відповідних доказів, що їх підтверджують, зокрема не доведено і порушення Грядівською сільською радою Жовківського району Львівської області норм законодавства при прийнятті оскаржуваного РІШЕННЯ: Короткий зміст вимог касаційної скарги 16 вересня2020 року засобами поштового зв'язку АТ "Українська залізниця" подало касаційну скаргу на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, ухваливши нове рішення про задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали з місцевого суду. У жовтні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, від 01 лютого 2018 року у справі №909/277/16, від 14 березня 2019 року у справі №918/1373/16, від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №3-305гс15. Вказує, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги План смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці, розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, який визначає розташування земель залізничного транспорту, оскільки наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу. Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами У 1962 році проектною організацією Дорпроект Південно-Західної розроблений План смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (на сьогоднішній день Жовківського) району Львівської області від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м. 07 серпня 2007 року ОСОБА_1 на підставі рішення Грядівської сільської ради №8 від 21 грудня 2006 року виданий державний акт на право власності земельною ділянкою серії ЯД №432527, відповідно до якого вона є власником земельної ділянку площею 0,1511 га з кадастровим номером 4622782500:01:007:0001 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться у АДРЕСА_1. Відповідно до акта обстеження земельної ділянки від 16 лютого 2016 року, складеного комісією у складі головного інженера виробничого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" Батюка В. Б., інженера-землевпорядника Приставської О. В., старшого шляхового майстра Скучинського С. О., вбачається, що на 11 км + 410 м - 11 км + 442 м перегону Рудно-Підбірці за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії в смузі відведення залізниці на відстані 42 м знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує земельну ділянку ОСОБА_1, на якій знаходиться житловий будинок з господарською будівлею за адресою: АДРЕСА_1. Ширина земельної ділянки залізниці на 11 км + 410 км - 11 км + 442 м перегону Рудно-Підбірці за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії становить 45 м. Згідно довідки №689 від 19 вересня 2018 року, виданої Грядівською сільською радою, земельна ділянка з кадастровим номером 4622782500:01:007:0001, яка належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, з південної сторони не загороджена та межує із землями залізниці. Позиція Верховного Суду Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Звертаючись до суду з позовом, АТ "Укрзалізниця" посилалось на те, що на час прийняття Грядівською сільською радою оскаржуваного РІШЕННЯ: від 21 грудня 2006 року частина земельної ділянки, наданої у приватну власність ОСОБА_1, належала до земель залізничного транспорту та перебувала у користуванні залізниці. Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Пунктом "б" частини четвертої статті 84 ЗК України визначено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту. Відповідно до статті 6 Закону України №273/96-ВР від 04 липня 1996 року "Про залізничний транспорт" (далі - Закон №273/96-ВР, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - передачі у власність спірної земельної ділянки) землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та Закону України №273/96-ВР від 10 листопада 1994 року "Про транспорт" (далі - Закон №232/94-ВР, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - передачі у власність спірної земельної ділянки). До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. Згідно з частиною першою та другої статті 11 Закону №232/94-ВР землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації. Частиною першою статті 23 Закону №232/94-ВР, яка кореспондується з положеннями статті 68 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні та укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту. Наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Подібні висновки викладено в постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №3-305гс15, у постановах Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі №909/277/16, від 14 березня 2019 року у справі №918/1373/16, від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц та підтвердженні у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі №466/6682/14-ц, від 13 січня 2021 року у справі №715/2402/18, від 19 травня 2021 року у справі №715/2081/18, які прийняті після подання касаційної скарги. Разом з тим, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому, позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)). Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суддійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19). Предметом спору в цій справі є визнання незаконним та скасування рішення Грядівської сільської ради Жовківського району Львівської області №8 від 21 грудня 2006 року в частині передачі ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1511 га, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД №432527 від 07 серпня 2007 року, виданого на ім'я ОСОБА_1, на земельну ділянку площею 0,1511 га, скасування запису у Поземельній книзі щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4622782500:01:007:0001, скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 4622782500:01:007:0001. На думку позивача, земельна ділянка, яка надана ОСОБА_1 у приватну власність, частково належить до земель залізничного транспорту. Отже, позовні вимоги заявлено позивачем, у тому числі, з підстав порушення сільською радою норм ЗК України при виділенні земельної ділянки ОСОБА_1 Верховний Суд у постановах від 14 квітня 2021 року в подібних справах №450/2352/18 та №450/2410/18 за позовом за позовом АТ "Українська залізниця" до власників земельних ділянках про визнання рішення сільської ради незаконним та його скасування, визнання державного акта недійсним вже вказував на те, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення цих вимог не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки. Серед способів захисту речових прав ЦК України виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391), визнання права власності (стаття 392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди (статті 1166, 1167, 1173). Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна, державного акта на право власності не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункти 85, 86, 94), від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (пункти 38, 39), від 01 та 15 жовтня 2019 року у справах №911/2034/16 (пункт 46) та №911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункти 42-43, 47, 49). Також Верховний Суд звертає увагу на неефективність обраного позивачем способу захисту свого права і шляхом скасування запису у Поземельній книзі щодо земельної ділянки та скасування державної реєстрації земельної ділянки з огляду на таке. Так, відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера. Згідно до частини першої статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державна реєстрація земельної ділянки здійснюється при її формуванні шляхом відкриття Поземельної книги на таку ділянку. Відповідно до частини четвертої статті 25 Закону України "Про Державний земельний кадастр" поземельна книга закривається у разі скасування державної реєстрації земельної ділянки. Таким чином, скасування державної реєстрації земельної ділянки та запису у Поземельній книзі щодо земельної ділянки не призведе до припинення речових прав відповідача на земельну ділянку та скасування державної реєстрації таких речових прав. Схожі висновки викладені Верховним Судом у постанові від 20 жовтня 2020 року у справі №372/2650/17. Отже, задоволення вказаних вимог не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки. Крім того, відповідно до частини десятої статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень). Ухвалення судом рішення про визнання нечинним рішення органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, за якою була сформована земельна ділянка, щодо якої виникли речові права, а також про скасування державної реєстрації такої земельної ділянки, що допускається за умови визнання нечинним рішення про затвердження такої документації (за його наявності) та припинення таких прав (за їх наявності). Виходячи із встановлених обставин належним способом захисту позивача може бути звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння, за умови доведеності, що позивач був позбавлений права володіння (користування) земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, у разі доведеності, що позивачу чиняться перешкоди в реалізації цих прав. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій дійшли загалом правильного висновку про відмову у задоволенні позову, але допустили помилку при мотивуваннісвоїх рішень, оскільки у задоволенні позову необхідно було відмовити саме у зв'язку із обранням позивачем неналежного способу захисту своїх прав. За змістом статті 412 ЦПК України суд змінює судове рішення повністю або частково, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). За таких обставинрішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року необхідно змінити, шляхом зміни мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень з урахуванням висновків, викладених у цій постанові Верховного Суду про те, що підставою для відмови у задоволенні позову є обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" задовольнити частково. Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 липня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови Верховного Суду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 березня 2021 року м. Київ справа №760/21125/20 провадження №61-18457св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Р10", треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анісімов Костянтин Сергійович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рохманова Оксана Володимирівна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Р10" на ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2020 року у складі судді Українця В. В., постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Желепи О. В., Рубан С. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Р10" (далі - ТОВ "Р10"), третя особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анісімов К. С., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рохманова О. В., про визнання договорів недійсними, витребування майна. Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2020 року відкрито позовне провадження у справі. ОСОБА_1 подала до суду заяву про забезпечення вказаного позову. Заява мотивована тим, що ОСОБА_2 відчужено спірну земельну ділянку в порушення вимог закону, а новий власник ТОВ "Р10" може відчужити її іншій особі, що утруднить або зробить неможливим виконання рішення суду. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила накласти арешт на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1; заборонити ТОВ "Р10", а також будь-яким особам проводити будь-які підготовчі та/або будівельні роботи на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1; заборонити ТОВ "Р10", а також будь-яким особам у будь-який спосіб вчиняти дії щодо перепродажу та продажу майнових прав на нерухомі об'єкти, які будуть побудовані на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2020 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Заборонено відчуження земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні інших вимог заяви відмовлено. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що продаж спірної земельної ділянки може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду у випадку задоволення позову. Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ТОВ "Р10" подало до суду апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року ухвалу місцевого суду залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням норм процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для її скасування при апеляційному розгляді не встановлено. Узагальнені доводи касаційної скарги У грудні 2020 року ТОВ "Р10" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати. Касаційна скарга мотивована тим, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову у цій справі суди попередніх інстанцій не взяли до уваги інтереси ТОВ "Р10" як власника земельної ділянки. Застосування заходів забезпечення позову в обраний позивачем спосіб порушує право власника на володіння, користування та розпорядження своїм майном. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити без змін оскаржувані РІШЕННЯ: Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 05 лютого 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Забезпечення позову - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: Водночас загрози утруднення або неможливості виконання рішення суду наявні тоді, коли у сторони спору до його вирішення є можливість розпорядитися об'єктом прав, що став предметом спору. Відповідно до вимог статті 150 ЦПК України позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; Згідно із частиною третьою статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Під час вирішення питання про забезпечення позову суд здійснює оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття заходів забезпечення позову з урахуванням адекватності вимог заявника, забезпечення збалансованості інтересів сторін, наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, ймовірності утруднення виконання рішення суду в разі невжиття таких заходів. Обґрунтованою підставою для забезпечення позову має бути існування очевидної загрози порушення законних прав та інтересів позивача у справі в разі невжиття заходів забезпечення позову. Відповідно, звертаючись із заявою про забезпечення позову, особа повинна довести належність їй таких прав та що невжиття заходів забезпечення позову призведене до утруднення чи неможливості виконання майбутнього рішення суду, при цьому існування загрози порушення прав позивача повинно мати очевидний та об'єктивний характер. Отже, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19). Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду у разі задоволення позову. Обґрунтовуючи заяву про забезпечення позову, ОСОБА_1 зазначила, що предметом спору, який виник між сторонами, є нерухоме майно, а саме земельна ділянка. Зазначає, що відповідач відчужив спірну земельну ділянку в порушення вимог закону, а новий власник ТОВ "Р10" може відчужити її іншій особі, що утруднить або зробить неможливим виконання рішення суду. Пересвідчившись в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, суди дійшли обґрунтованого висновку про необхідність забезпечення позову. При цьому суди дійшли правильного висновку про забезпечення позову саме шляхом заборони відчуження спірної земельної ділянки, оскільки цей вид забезпечення позову є співмірним, ефективним та буде спрямований на реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача. Посилання у касаційній скарзі на те, що застосування заходів забезпечення позову в обраний позивачем спосіб порушує право власника на володіння, користування та розпорядження своїм майном, є необґрунтованим, оскільки заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті, а власник спірного майна фактично не позбавлений користуватись спірним майном за винятком відчуження такого. Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Р10" залишити без задоволення. Ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2020 року, постанову Київського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Коротенко С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 квітня 2021 року м. Київ справа №324/216/20 провадження №61-16св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Базова асоціація ресурсних систем", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Пологівського районного суду Запорізької області від 31 серпня 2020 року в складі судді Каретник Ю. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 24 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Крилової О. В., Онищенко Е. А., Полякова О. З. у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Базова асоціація ресурсних систем", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, про розірвання договору оренди землі та стягнення орендної плати, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Базова асоціація ресурсних систем" (далі - ТОВ "Базова асоціація ресурсних систем "), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, в якому просив суд розірвати договір оренди земельної ділянки від 07 квітня 2015 року, площею 6,4 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована за адресою: Запорізька область, Пологівський район, село Григорівка, кадастровий номер 23224281400:02:016:0060, укладений між ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ТОВ "Базова асоціація ресурсних систем"; стягнути з ТОВ "Базова асоціація ресурсних систем" на користь ОСОБА_1 орендну плату у розмірі 11 649,00 грн, 3% річних - 350,00 грн, пеню - 4 252,00 грн, всього - 16 251,00 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Пологівського районного суду Запорізької області від 17 лютого 2020 року в задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору відмовлено. Позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, надавши позивачеві строк у сім днів, з дня отримання копії даної ухвали, для усунення недоліків. Залишаючи без руху позовну заяву, суд виходив з того, що в позовній заяві позивачем не зазначено доказів на підтвердження обставин, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, зокрема позивачем ОСОБА_1 в позовній заяві не зазначено доказів систематичного невиконання орендарем умов договору оренди землі, доказів на підтвердження факту існування заборгованості відповідача перед позивачем по виплаті орендної плати, її розрахунок, доказів звернення до відповідача з приводу проведення з ним розрахунку за договором, чи з пропозицією розірвати договір оренди землі та відмови орендаря від цього. Не додано таких документів і до позову. Також в позовній заяві позивачем не зазначений попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи. Позивачем до позовної заяви не додано документ, що підтверджує сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, а подано клопотання про звільнення позивача від сплати судового збору, з посиланням на свій матеріальний стан, однак доказів на підтвердження доводів щодо свого незадовільного майнового стану на час звернення із позовом до суду позивачем не надано, тому суд позбавлений можливості визначити, чи перешкоджає майновий стан позивача сплаті ним судового збору у встановленому законодавством порядку і розмірі, та відповідно прийняти рішення про звільнення від його сплати. Відмовляючи у задоволенні клопотання про звільнення позивача від сплати судового збору, суд виходив з того, що ОСОБА_1 не надав до суду доказів на підтвердження свого майнового стану, за рік, що передував року подання позову, тобто 2019 рік. Ухвалою Пологівського районного суду Запорізької області від 31 серпня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 до ТОВ "Базова асоціація ресурсних систем", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, про розірвання договору оренди землі та стягнення орендної плати визнано неподаною і повернуто позивачу. Повертаючи позовну заяву позивачу, суд першої інстанції виходив з того, що у наданий судом строк позивач усунув не всі недоліки, зазначені в ухвалі Пологівського районного суду Запорізької області від 17 лютого 2020 року про залишення позовної заяви без руху, то відповідно до статті 185 ЦПК України позовна заява про розірвання договору оренди землі та стягнення орендної плати має бути визнана неподаною та підлягає поверненню. Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Постановою Запорізького апеляційного суду від 24 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Пологівського районного суду Запорізької області від 31 серпня 2020 року залишено без змін. Постанова мотивована тим, що суд першої інстанції правомірно визнав неподаним та повернув позов, оскільки ані протягом знаходження справи у суді першої інстанції, ані в апеляційній скарзі, позивачем не долучено до справи жодних відомостей про його майновий стан на час подання позову. Позивач обмежився посиланням на те, що він не може надати довідку з реєстру платника податків станом на час подання позову. Натомість ним не надано і інших відомостей про майновий стан: джерело доходів, наявність майна та майнових прав, коло утриманців, склад сім'ї тощо. Короткий зміст вимог та доводів наведених у касаційній скарзі У січні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу Пологівського районного суду Запорізької області від 31 серпня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 24 листопада 2020 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції для продовження розгляду по суті, посилаючись на порушення судами норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що ухвала Пологівського районного суду Запорізької області від 17 лютого 2020 року про залишення позовної заяви без руху на адресу позивача не надходила, тому позивач не міг її виконати. Повертаючи позовну заяву, суд не в повному обсязі повернув додані до неї документи. Зазначає, що суд першої інстанції не врахував вимоги статті 82 ЦПК України, а також не взяв до уваги додані до клопотання про звільнення від сплати судового збору ухвали Верховного Суду в іншій справі №0840/4075/18, якими встановлено як майновий стан позивача, так і звільнення з роботи за станом здоров'я. Крім того Верховним Судом у справі №0840/4075/18 встановлено, що позивач з вересня 2017 року через стан здоров'я та відсутність роботи, яку може виконувати за станом здоров'я, заробітку не має, інші передбачені законодавством доходи як джерела існування також відсутні, що унеможливлює сплату судового збору за подання касаційної скарги. Майновий стан, звільнення з роботи за станом здоров'я та відсутність коштів для сплати судового збору підтверджено відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків, які були направлені до Верховного Суду на виконання ухвали від 06 червня 2019 про залишення касаційної скарги без руху. На час звернення в лютому 2020 року з позовом до суду у позивача не могла бути довідка на підтвердження майнового стану за весь 2019 рік, як зазначає суд першої інстанції, бо таку довідки податкова відповідно до вимог податкового законодавства станом на лютий місяць могла надати лише по 3 квартал 2019 року. Заявник не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що позивачем протягом знаходження справи у суді першої інстанції не було долучено до справи жодних відомостей про його майновий стан. Так до клопотання про звільнення від сплати судового збору було додано ухвали Верховного Суду у справі №0840/4075/18, надано суду також довідку від 13 лютого 2020 року з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків по 3 квартал 2019 року. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Пологівського районного суду Запорізької області. Справа надійшла до Верховного Суду у квітні 2021 року. Фактичні обставини справи, встановлені судами У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про розірвання договору оренди землі та стягнення орендної плати. Ухвалою Пологівського районного суду Запорізької області від 17 лютого 2020 року позивачу ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні клопотання про звільнення його від сплати судового збору, вказану позовну заяву було залишено без руху та надано позивачу час для усунення недоліків, а саме: запропоновано в уточненій позовній заяві викласти відомості, передбачені у підпунктах 5, 8, 9, 10 частини третьої статті 175 ЦПК України, надати до суду уточнену позовну заяву та її копії відповідно до кількості відповідачів та третіх осіб, додати до позову документи та інші докази, а також платіжні документи про сплату судового збору у розмірі 840,80 грн за вимогу немайнового характеру та 840,80 грн за вимогу майнового характеру. У зв'язку з тим, що поштове повідомлення про вручення позивачеві копії ухвали судді від 17 лютого 2020 року до суду не повернулося, заява позивача про усунення порушень вимог підпунктів 5, 8, 9, 10 частини третьої статті 175 ЦПК України та платіжний документ про сплату позивачем судового збору до суду не надходило, суд ухвалою від 01 червня 2020 року продовжив ОСОБА_1 строк для усунення недоліків позовної заяви, пред'явленої до ТОВ "Базова асоціація ресурсних систем", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2, про розірвання договору оренди землі та стягнення орендної плати, до семи днів з дня отримання копії даної ухвали. 13 серпня 2020 року до суду на виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху від позивача ОСОБА_1 надійшла заява, в якій, зокрема, зазначено про те, що майновий стан позивача за 2019 рік встановлено рішеннями Верховного Суду та даний факт не підлягає повторному доказуванню. ОСОБА_1 надав суду копію довідки, виданої Олександрівським управлінням у м. Запоріжжя ГУ ДПС у Запорізькій області від 13 лютого 2020 року щодо відомостей з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків, відповідно до якої за період з 1 кварталу 2018 року по 3 квартал 2019 року інформація про доходи ОСОБА_1 відсутня. Позивач також вказав, що позовна заява відповідає вимогам ЦПК України, тому просив відкрити провадження по справі. Ухвалою Пологівського районного суду Запорізької області від 31 серпня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 визнано неподаною і повернуто позивачу. Не погоджуючись із вказаною ухвалою суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Постановою Запорізького апеляційного суду від 24 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Пологівського районного суду Запорізької області від 31 серпня 2020 року залишено без змін. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Цивільним процесуальним законодавством України визначено вимоги до форми і змісту позовної заяви. Так, відповідно до частини третьої статті 175 ЦПК України передбачено, що позовна заява повинна містити: 1) найменування суду першої інстанції, до якого подається заява; 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв'язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти; 3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; 4) зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; 6) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору; 7) відомості про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися; 8) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності) ; зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви; 9) попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи; 10) підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав. Відповідно до частини четвертої статті 177 ЦПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону. Згідно із частиною першою статті 136 ЦПК України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі. Відповідно до статті 8 Закону України "Про судовий збір", враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: 1) розмір судового збору перевищує 5% розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або 2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім'ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або 3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров'ю. Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті. З аналізу статті 8 Закону України "Про судовий збір" чітко вбачається, що законодавець, застосувавши конструкцію "суд, враховуючи майновий стан сторони, може...", тим самим визначив, що питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, які не зазначені в статті 5, або у справах із предметом спору, не охопленим статтею 5, є правом, а не обов'язком суду навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 січня 2021 року у справі №0940/2276/18 (провадження №11-336апп20). Разом із тим, Верховний Суд зауважує, що єдиною підставою для відстрочення чи розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати фізичної особи є врахування судом її майнового стану. Особа, яка заявляє відповідне клопотання, згідно зі статтею 12 ЦПК України повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що її майновий стан перешкоджав (перешкоджає) сплаті нею судового збору у встановленому законодавством порядку і розмірі. Визначення судом майнового стану сторони є оціночним і залежить від доказів, якими обґрунтовується рівень її майнового стану. Вичерпного і чіткого переліку документів про майновий стан особи закон не містить, тому суд встановлює можливість сплатити судовий збір на підставі поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням. Підстави для відмови суду у подібних клопотаннях мають бути достатньо аргументовані. Оцінюючи фінансовий стан особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового становища (рішення ЄСПЛ у справах: "Княт проти Польщі" ("Kniat v. Poland") від 26 липня 2005 року; "Єдамскі та Єдамска проти Польщі" ("Jedamski and Jedamska v. Poland") від 26 липня 2005 року). Отже, скрутний майновий стан, на підтвердження якого заявником надані відповідні документи, може бути підставою для задоволення судом клопотання про звільнення його від сплати судового збору, зменшення розміру судового збору, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору. У справі, яка переглядається, установлено, що ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції позов до якого додав клопотання про звільнення його від сплати судового збору, з посиланням на свій матеріальний стан. На обґрунтування вимог щодо звільнення від сплати судового збору позивач посилався на статтю 82 ЦПК України, а також на ухвали Верховного Суду від 08 липня 2019 року та від 12 листопада 2019 року у справі №0840/4075/18, якими звільнено позивача від сплати судового збору та встановлені обставини щодо його майнового стану. Так, ухвалою від 08 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Третього апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2019 у справі за позовом ОСОБА_1 до Південного районного центру зайнятості м. Запоріжжя, Міністра соціальної політики України Реви А. О. про визнання дій та бездіяльності протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, дійсно звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору, враховуючи його майновий стан, оскільки позивач з вересня 2017 року через стан здоров'я та відсутність роботи заробітку не має. Майновий стан, звільнення з роботи за станом здоров'я та відсутність коштів для сплати судового збору було підтверджено відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків, які були направлені до Верховного Суду на виконання ухвали від 06 червня 2019 року про залишення касаційної скарги без руху. Ухвалою від 12 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Третього апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Південного районного центру зайнятості м. Запоріжжя, Міністра соціальної політики України Реви А. О. про визнання дій та бездіяльності протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, дійсно звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору, враховуючи його майновий стан. При цьому, як підставу для звільнення позивача ОСОБА_1 від сплати судового збору зазначено, що ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2019 року ОСОБА_1 звільнено від сплати судового збору та відкрито касаційне провадження, оскільки скаржником було усунуто недоліки касаційної скарги та надано документи, які підтверджують, що розмір судового збору за подання касаційної скарги перевищує 5% розміру річного доходу позивача за 2018 рік. Тобто Верховним Судом був перевірений майновий стан позивача ОСОБА_1 за 2018 рік і було встановлено, що розмір судового збору за подання касаційної скарги перевищує 5% розміру річного доходу позивача ОСОБА_1 за 2018 рік, тому його було звільнено від сплати судового збору. Виходячи з вищезазначеного, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано відхилили посилання позивача на ухвали Верховного Суду від 08 липня 2019 року та від 12 листопада 2019 року у справі №0840/4075/18, як на підставу звільнення від сплати судового збору, оскільки зазначеними ухвалами встановлено майновий стан позивача за 2018 рік, а з даним позовом у справі яка переглядається позивач звернувся до Пологівського районного суду Запорізької області 13 лютого 2020 року і документів, які підтверджують, що розмір судового збору за подання даного позову перевищує 5% розміру річного доходу позивача за 2019 рік не подав. Також позивачем не надано і інших відомостей про майновий стан, а саме джерело доходів, наявність майна та майнових прав, коло утриманців, склад сім'ї тощо. Крім того, залишаючи позовну заяву без руху, суд зазначив, що в позовній заяві позивачем не зазначено доказів на підтвердження обставин, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, зокрема позивачем ОСОБА_1 в позовній заяві не зазначено доказів систематичного невиконання орендарем умов договору оренди землі, доказів на підтвердження факту існування заборгованості відповідача перед позивачем по виплаті орендної плати, її розрахунок, доказів звернення до відповідача з приводу проведення з ним розрахунку за договором, чи з пропозицією розірвати договір оренди землі та відмови орендаря від цього. Враховуючи те, що ОСОБА_1 не виконав вимоги ухвали суду від 17 лютого 2020 року, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про визнання неподаною та повернення позовної заяви. Доводи касаційної скарги про те, що позивач не отримував ухвалу суду від 17 лютого 2020 року, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, з огляду на наступне. Так, з матеріалів справи вбачається, що у зв'язку з тим, що поштове повідомлення про вручення позивачеві копії ухвали судді від 17 лютого 2020 року до суду не повернулося, заява позивача про усунення порушень вимог підпунктів 5, 8, 9, 10 частини третьої статті 175 ЦПК України та платіжний документ про сплату позивачем судового збору до суду не надходило, суд ухвалою від 01 червня 2020 року продовжив ОСОБА_1 строк для усунення недоліків позовної заяви. В ухвалі суду було зазначено недоліки, які потрібно було усунути. Дану ухвалу суду позивач отримав 03 серпня 2020 року. Тому посилання позивача в касаційній скарзі на неотримання ухвали суду про залишення позовної заяви без руху є безпідставними. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, колегія суддів дійшла висновку, що такі не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права. Також колегія суддів враховує, що визнання неподаним та повернення позовної заяви ОСОБА_1 не є позбавленням його права доступу до суду у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки вказане не перешкоджає повторному зверненню заявника з позовною заявою, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення скарги (частина сьома статті 185 ЦПК України). Судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, №303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Наведені заявником доводи не можна визнати такими, що унеможливлюють чи утруднюють сплату судового збору або свідчать про відсутність коштів для сплати судового збору, тому не можуть вважатися достатньою підставою для звільнення від сплати судового збору, що узгоджується із статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Пологівського районного суду Запорізької області від 31 серпня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 24 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 березня 2021 року м. Київ справа №198/877/19 провадження №61-9624св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Лан", представник відповідача - Ануфрієва Альона Сергіївна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" - Ануфрієвої Альони Сергіївни на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2020 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" (далі - ТОВ "Лан") про визнання договору оренди землі припиненим (розірваним) і витребування земельної ділянки з незаконного володіння. Позовна заява мотивована тим, що він є власником земельної ділянки площею 7,3360 га, яка розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області, кадастровий номер: 1225982500:01:001:0397, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії ІІІ-ДП №037155, виданим Новов'язівською сільською радою Юр'ївського району Дніпропетровської області 27 серпня 2001 року. 02 вересня 2014 року між ним і ТОВ "Лан" було укладено договір оренди вищевказаної земельної ділянки строком на 15 років. У пункту 7 зазначеного договору оренди землі сторонами погоджено, що орендар кожні п'ять років дає згоду на розірвання договору оренди земельної ділянки, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря про це (про свій намір) не пізніше як за 100 днів. Керуючись положеннями пункту 7 договору оренди земельної ділянки від 02 вересня 2014 року, він 03 червня 2019 року направив орендарю попередження про намір розірвати договір оренди землі, оскільки має бажання самостійно нею користуватися, однак ТОВ "Лан" відмовило йому у розірванні договору оренди землі і поверненні земельної ділянки, що, на його думку, порушує умови укладеного сторонами договору. На підставі вказаного ОСОБА_1 просив суд визнати припиненим з 20 вересня 2019 року договір оренди земельної ділянки від 02 вересня 2014 року, укладений між ним і ТОВ "Лан", та витребувати від ТОВ "Лан" земельну ділянку площею 7,3358 га, яка розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області, кадастровий номер: 1225982500:01:001:0397. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2020 року у складі судді Літвіченко В. О. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявність в договорі умови про можливість його розірвання в односторонньому порядку є вирішальною для розгляду справи, тому сторони у договорі мають чітко визначити можливість розірвання договору в односторонньому порядку та механізм (процедуру) такого розірвання (шляхом підписання відповідної угоди, тощо). Таке визначення має бути чітким і однозначним. Разом з тим, пункт 7 договору оренди землі, на який посилається позивач як на підставу для розірвання договору в односторонньому порядку, не містить чіткого визначення можливості розірвання договору в односторонньому порядку та механізму (процедури) такого розірвання. Натомість зміст вказаного пункту вказує, що для розірвання договору потрібна згода орендаря, яку останній має надати, що виключає можливість розірвання договору в односторонньому порядку. Крім того, у пункті 28 договору оренди землі сторонами погоджено, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається, а пунктом 27 цього договору визначено, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за взаємною згодою сторін. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1. Визнано договір оренди земельної ділянки площею 7,3358 га, кадастровий номер: 1225982500:01:001:0397, яка розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області, укладений 02 вересня 2014 року між ОСОБА_1 і ТОВ "Лан", припиненим (розірваним) з 20 вересня 2019 року. Витребувано від ТОВ "Лан" на користь ОСОБА_1 земельну ділянку площею 7,3358 га, кадастровий номер: 1225982500:01:001:0397, яка розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області. Стягнуто з ТОВ "Лан" на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 7 401,66 грн. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що, підписавши договір оренди земельної ділянки, орендар дав згоду на розірвання цього договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше як за 100 днів про свій намір. Тобто, згідно з положеннями пункту 7 договору оренди умовою розірвання договору в односторонньому порядку є потреба або бажання орендодавця з обов'язковим попередженням орендаря, що було виконано позивачем, тому наявні підстави для задоволення позову ОСОБА_1 і розірвання договору оренди земельної ділянки. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 жовтня 2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі представник ТОВ "Лан" - Ануфрієва А. А., посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі №532/384/16-ц і від 29 січня 2019 року у справі №369/2769/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, заявник зазначає, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, оскільки безпідставно відхилив клопотання про відкладення розгляду апеляційної скарги. Касаційна скарга мотивована тим, що, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції не врахував, що розірвання договору в односторонньому порядку не передбачено умовами цього договору. При цьому положення пункту 7 договору оренди не передбачає обов'язку орендаря розірвати договір. При цьому суд апеляційної інстанції не правильно застосував положення частини четвертої статті 213 ЦК України, оскільки не врахував мету укладеного договору оренди земельної ділянки. Так, укладаючи 02 вересня 2014 року договір оренди землі, сторони погодили строк його дії у 15 років, оскільки ТОВ "Лан" є сільськогосподарським підприємством, яке для здійснення своєї діяльності орендувало значну кількість земельних ділянок, закупило техніку та устаткування для обробітку землі та збору урожаю, закупило сировину, добриво та насіння, уклало договори з великою кількістю контрагентів, створило велику кількість робочих місць та прийняло на роботу людей тощо. Виходячи з указаного кошти, витрачені на капітальні інвестиції по встановленню зрошувальної системи, підприємство перенесе на собівартість виробленої продукції у повній мірі лише через 15 років. Вказане свідчить, що ТОВ "Лан" укладало спірний договір саме з метою довготривалих правовідносин для ведення своєї господарської діяльності і саме на 15 років товариство спланувало свою господарську діяльність та зробило відповідні економічні витрати. Відзив на касаційну скаргу позивачем не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії III-ДП №037155, виданого Новов'язівською сільською радою Юр'ївського району 27 серпня 2001 року, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 7,336 га, яка розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області. 02 вересня 2014 року між ТОВ "Лан" і ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого останній передав в оренду ТОВ "Лан" строком на 15 років земельну ділянку площею 7,336 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області, кадастровий номер: 1225982500:01:001:0397. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права право оренди земельної ділянки з кадастровим номером: 1225982500:01:001:0397 зареєстровано за ТОВ "Лан" на підставі договору від 02 вересня 2014 року, укладеного з орендодавцем ОСОБА_1. У пункті 7 цього договору визначено, що договір укладено на 15 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору письмово, або усно повідомити орендодавця про намір продовжити його дію. Крім того, орендар дає згоду на розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше, як за 100 днів про свій намір. Якщо після закінчення дії договору (15 років) у сторін не виникає одна до одної претензій протягом трьох місяців, договір продовжується автоматично. 03 червня 2019 року ОСОБА_1 направив ТОВ "Лан" повідомлення, що має намір припинити договір оренди, оскільки бажає самостійно використовувати земельну ділянку, на яке отримав від товариства відповідь, що умови договору не передбачають можливості його розірвання в односторонньому порядку, при цьому всі умови договору орендарем виконуються належним чином та підстав для його розірвання до сплину 15 років дії договору немає. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга представника ТОВ "Лан" - Ануфрієвої А. С. підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно зі статтею 2 Закону України "Про оренду землі" відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. За приписами статті 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. У пункті "б" частини першої статті 90 ЗК України закріплено право власника земельних ділянок самостійного господарювання на землі. Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Частинами першою-четвертою статті 31 Закону України "Про оренду землі", який є спеціальним законом і має пріоритет перед іншими законами в застосуванні до спірних правовідносин, передбачено, що договір оренди землі припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; смерті фізичної особи-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідації юридичної особи-орендаря; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці; припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійного договору (щодо договорів оренди землі, укладених у рамках такого партнерства/концесії). Договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. У частині першій статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Судом установлено, що спір між сторонами виник у зв'язку з різним розумінням і тлумаченням змісту пункту 7 договору оренди землі. У пункті 7 укладеного сторонами договору оренди землі сторонами погоджено, що договір укладено на 15 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору письмово, або усно повідомити орендодавця про намір продовжити його дію. Крім того, орендар дає згоду на розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше, як за 100 днів про свій намір. Якщо після закінчення дії договору (15 років) у сторін не виникає одна до одної претензій протягом трьох місяців, договір продовжується автоматично. При цьому сторонами у пунктах 26-28 договору оренди земельної ділянки погоджено порядок припинення його дії. Згідно з пунктом 26 договору оренди земельної ділянки дія договору припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; придбання орендарем земельної ділянки у власність; викупу земельної ділянки для суспільних потреб або примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; ліквідації юридичної особи-орендаря. Відповідно до пункту 27 договору оренди земельної ділянки дія договору припиняється шляхом його розірвання за: взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однією із сторін у наслідок невиконання іншою стороною обов'язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення. Пошкодження орендованої ділянки, яке істотно перешкоджає її використання, а також з інших підстав, визначених законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається (пункт 28 договору оренди земельної ділянки). Вказане свідчить, що умовами укладеного сторонами договору оренди земельної ділянки не передбачено можливості його розірвання в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця. При цьому заперечення зі сторони орендаря свідчить, що останній не погоджується на розірвання, тобто відсутня взаємна згода сторін на розірвання цього договору. Бажання позивача самостійно обробляти земельну ділянку не є окремою підставою, визначною законом або договором, для розірвання спірного договору оренди землі. Жодних інших окремих підстав як в сукупності, так і окремо, необхідних і достатніх для розірвання договору оренди землі, позивачем не наведено. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що абзац другий пункту 7 договору оренди земельної ділянки, на який посилається позивач як на можливість розірвання договору в односторонньому порядку, не містить чіткого визначення можливості розірвання договору в односторонньому порядку та механізму (процедури) такого розірвання. Натомість, зі змісту вказаного пункту очевидно, що для розірвання договору потрібна згода орендаря (відповідача у справі), яку останній має надати, що виключає можливість розірвання договору в односторонньому порядку. Крім того, пункт 28 договору містить імперативну норму про неможливість розірвання договору в односторонньому порядку. Аналогічний за змістом правовий висновок висловлено Верховним Судом у постанові від 03 березня 2021 року у справі №198/631/19. З урахуванням вказаного суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що підстав для визнання договору оренди земельної ділянки від 02 вересня 2014 року припиненим (розірваним) немає. Крім того, колегія суддів вказує, що позивачем не було пред'явлено вимоги про розірвання оспорюваного договору на підставі пункту 7 цього договору, а останній просив визнати його припиненим (розірваним). Підстави припинення договору оренди землі, зазначені у частинах першій-другій статті 31 Закону України "Про оренду землі", розширеному тлумаченню не підлягають. При цьому згідно з частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України. Судом установлено, що ТОВ "Лан" свої зобов'язання за договором оренди від 02 вересня 2014 року виконує належним чином. Отже, відповідно до умов договору та положень статті 32 Закону України "Про оренду землі" і статті 651 ЦК України відсутні підстави для розірвання цього договору в судовому порядку. Крім того, сторони взаємної згоди щодо розірвання договору не досягли. При цьому Верховний Суд наголошує, що свобода договору не є абсолютною та безмежною, оскільки при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням ЦК України та інших актів цивільного законодавства, враховуючи, що не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини у випадках коли така домовленість суперечить суті відносин між сторонами. Так, у частині третій статті 19 Закону України "Про оренду землі" визначено, що при передачі в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства, особистого селянського господарства строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може бути меншим як 7 років. Отже, Закон не допускає строк дії договору менший ніж 7 років. З урахуванням зазначеного, колегія суддів приходить до висновку про те, що розглядаючи спір, який виник між сторонами, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Вказане свідчить, що судом апеляційної інстанції внаслідок неправильного тлумачення змісту укладеного сторонами договору оренди земельної ділянки було помилково скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, постанова апеляційного суду згідно зі статтею 413 ЦПК України підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Лан" підлягають стягненню судові витрати, пов'язані з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 5 906,88 грн. Керуючись статтями 402, 409, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" - Ануфрієвої Альони Сергіївни задовольнити. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2020 року скасувати. Рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2020 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" судовий збір у розмірі 5 906,88 грн (п'ять тисяч дев'ятсот шість гривень вісімдесят вісім копійок). Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 листопада 2021 року м. Київ справа №573/746/20 провадження №61-13539св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - Приватне сільськогосподарське підприємство "Слобожанщина Агро", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - Путивльська міська рада Путивльського району Сумської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Білопільського районного суду Сумської області від 19 червня 2020 року в складі судді Терещенко О. І. та постанову Сумського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року в складі колегії суддів: Ткачук С. С., Кононенко О. Ю., Хвостика С. Г., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року Приватне сільськогосподарське підприємство "Слобожанщина Агро" (далі - ПСП "Слобожанщина Агро") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - Путивльська міська рада Путивльського району Сумської області, про визнання недійсним договору оренди землі. Позовна заява мотивована тим, що 01 червня 2012 року ПСП "Слобожанщина Агро" та ОСОБА_1 уклали договір оренди землі, відповідно до умов якого останній передав позивачу в оренду строком на 10 років земельну ділянку площею 4,2014 га, яка розташована на території Супрунівської сільської ради Білопільського району Сумської області. Вказана земельна ділянка належала орендодавцю на підставі державного акта серії СМ №109601 від 19 березня 2004 року, в якому зазначено її кадастровий номер 5920688200:04:001:0081. Договір оренди землі від 01 червня 2012 року був зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 22 грудня 2014 року. 01 жовтня 2017 року ПСП "Слобожанщина Агро" та ОСОБА_1 уклали додаткову угоду до договору оренди землі від 01 червня 2012 року, відповідно до якої збільшили строк оренди земельної ділянки до 31 грудня 2030 року. Вказана угода була зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. ПСП "Слобожанщина Агро" належним чином виконує умови договору оренди земельної ділянки, проте 17 квітня 2020 року воно отримало від орендодавця лист, в якому останній просив припинити укладений між ними договір оренди землі, оскільки кадастровий номер 5920688200:04:001:0081 не належить його земельній ділянці. Позивач вказує, що у подальшому йому стало відомо, що ОСОБА _1 присвоїв своїй земельній ділянці новий кадастровий номер - 5920688200:04:001:0113, а також передав її в оренду ОСОБА_2 за договором оренди землі від 31 грудня 2019 року. Крім того, 24 лютого 2020 року відповідачі зареєстрували право оренди спірної земельної ділянки. Отже, права ПСП "Слобожанщина Агро" є порушеними внаслідок укладення спірного договору, тому його необхідно визнати недійсним. На підставі викладеного, ПСП "Слобожанщина Агро" просило визнати недійсним договір оренди землі від 31 грудня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 щодо передачі в оренду земельної ділянки загальною площею 4,2014 га, з кадастровим номером 5920688200:04:001:0113, що зареєстрований державним реєстратором Виконавчого комітету Путивльської міської ради Сумської області 24 лютого 2020 року за №35673273. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Білопільського районного суду Сумської області від 19 червня 2020 року позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 31 грудня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 щодо оренди земельної ділянки загальною площею 4,2014 га, з кадастровим номером 5920688200:04:001:0113, яка розташована на території Супрунівської сільської ради Білопільського району Сумської області, зареєстрований державним реєстратором Виконавчого комітету Путивльської міської ради Сумської області 24 лютого 2020 року за №35673273. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 по 1 051 грн з кожного судового збору на користь ПСП "Слобожанщина Агро". Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що договір оренди землі, укладений між ПСП "Слобожанщина Агро" та ОСОБА_1, набрав чинності з часу державної реєстрації права оренди позивача у Державному реєстрі речових прав, тобто з 22 грудня 2014 року, а також є дійсним. Разом з тим, зібраними у справі доказами підтверджено, що переданій позивачу в оренду земельній ділянці з кадастровим номером 5920688200:04:001:0081 у подальшому було присвоєно новий кадастровий номер 5920688200:04:001:0113. Тобто, предметом спірного договору оренди землі від 31 грудня 2019 року та предметом договору оренди землі, укладеного 01 червня 2012 року між ПСП "Слобожанщина Агро" та ОСОБА_1, є одна і та сама земельна ділянка площею 4,2014 га, яка розташована на території Супрунівської сільської ради Білопільського району Сумської області та належить ОСОБА_1. Оскільки, укладений між відповідачами правочин порушує речове право позивача на спірну земельну ділянку, а одночасне існування двох договорів оренди щодо вказаної земельної ділянки та їх державна реєстрація суперечать вимогам матеріального права, то порушене право позивача підлягає захисту шляхом задоволення позову. Постановою Сумського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що належній ОСОБА_1 земельній ділянці з кадастровим номером 5920688200:04:001:0081 було змінено кадастровий номер та присвоєно новий - 5920688200:04:001:0113, тому договори оренди землі між ОСОБА_1 та ПСП "Слобожанщина Агро", між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладені щодо однієї і тієї ж земельної ділянки, а не щодо різних земельних ділянок. Рішення про визнання недійсним оскарженого договору є самостійною підставою для скасування запису про державну реєстрацію прав за цим договором. На підставі такого судового рішення, що набрало законної сили, державний реєстратор зобов'язаний скасувати відповідний запис про державну реєстрацію права оренди, а у разі його відмови заінтересовані особи не позбавлені права звернутися до суду. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_2 просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі ОСОБА_2 як на підставу оскарження судових рішень посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказує на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №823/378/16 (провадження №11-374апп18). Касаційна скарга мотивована тим, що твердження судів про належність одній земельній ділянці кадастрових номерів 5920688200:04:001:0081 і 5920688200:04:001:0113 не відповідає дійсності, не є всебічним та спростовується матеріалами справи та нормами матеріального права. ПСП "Слобожанщина Агро" не передавалася в оренду земельна ділянка з кадастровим номером 5920688200:04:001:0113, оскільки договір оренди з позивачем був укладений 01 червня 2012 року, а спірна земельна ділянка була внесена до Державного земельного кадастру 19 січня 2017 року, право власності на неї за ОСОБА_1 було зареєстровано 24 лютого 2020 року. Доводи інших учасників справи ПСП "Слобожанщина Агро" подало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими. Вказувало, що предметом договорів оренди землі від 01 червня 2012 року та від 31 грудня 2019 року є одна і та ж сама земельна ділянка. Вказані обставини підтверджені зібраними у справі доказами, зокрема листом Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, відповідно до якої у власності ОСОБА_1 є земельна ділянка загальною площею 4,2 га, якою він володіє відповідно до державного акта серії СМ №109601 від 19 березня 2004 року. Проте, при перенесенні інформації до Державного земельного кадастру кадастровий номер, що був вказаний у державному акті, вже присвоєно іншій земельній ділянці, тому належній ОСОБА_1 земельній ділянці автоматично було присвоєно інший кадастровий номер - 5920688200:04:001:0113. Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2 08 вересня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 19 березня 2004 року серії СМ №109601 є власником земельної ділянки площею 4,2 га, що розташована на території Супрунівської сільської ради Білопільського району Сумської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. У державному акті вказано кадастровий номер земельної ділянки - 5920688200:04:001:0081.01 червня 2012 року ПСП "Слобожанщина Агро" та ОСОБА_1 уклали договір оренди землі, відповідно до умов якого останній передав позивачу в оренду строком на 10 років земельну ділянку площею 4,2014 га, яка розташована на території Супрунівської сільської ради Білопільського району Сумської області, з кадастровим номером 5920688200:04:001:0081, зі сплатою коштів за користування земельною ділянкою у розмірі 5% від нормативно грошової оцінки земельної ділянки на рік, що складає 4 315,38 грн. Пунктом 46 вказаного договору передбачено, що він набирає чинності після його підписання сторонами та державної реєстрації. Також, між ПСП "Слобожанщина Агро" та ОСОБА_1 було складено акт прийому-передачі земельної ділянки, що надається в оренду, від 01 червня 2012 року. Державний реєстратор Реєстраційної служби Білопільського районного управління юстиції Сумської області 22 грудня 2014 року зареєстрував право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 5920688200:04:001:0081, згідно з договором оренди землі від 01 червня 2012 року, укладеним між ОСОБА_1 і ПСП "Слобожанщина Агро". 01 жовтня 2017 року ПСП "Слобожанщина Агро" та ОСОБА_1 уклали додаткову угоду до договору оренди землі від 01 червня 2012 року, відповідно до якої збільшили строк оренди земельної ділянки до 31 грудня 2030 року. Крім того, вказаною додатковою угодою збільшено розмір плати за користування земельною ділянкою та встановлено її, починаючи з 2017 року, в розмірі 10% від нормативно грошової оцінки земельної ділянки на рік, що складає 12 935,34 грн. Додаткова угода від 01 жовтня 2017 року зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 22 грудня 2014 року. У подальшому, 17 квітня 2020 року, ОСОБА_1 звернувся до позивача із заявою про припинення договору оренди земельної ділянки. Як підставу для припинення договору оренди землі від 01 червня 2012 року ОСОБА_1 у зазначеній заяві вказав те, що об'єктом оренди за цим правочином є земельна ділянка з кадастровим номером 5920688200:04:001:0081, яка йому не належить. Відповідно до інформаційної довідки з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 23 квітня 2020 року та з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 26 лютого 2020 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 5920688200:04:001:0113, площею 4,2014 га і цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Супрунівської сільської ради Білопільського району Сумської області. Строк дії договору визначено до 31 грудня 2028 року. Право оренди землі зареєстровано Виконавчим комітетом Путивльської міської ради Путивльського району Сумської області 24 лютого 2020 року. За змістом листа Головного управління Держгеокадастру в Сумській області від 16 червня 2020 року земельна ділянка з кадастровим номером 5920688200:04:001:0081 площею 4,2014 га, що належить ОСОБА_1 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії СМ №109601 від 19 березня 2004 року, була зареєстрована у Державному реєстрі земель. Однак, до Державного кадастру ця ділянка не була внесена. Відповідно до вимог пункту 4 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Державний земельний кадастр" спірна земельна ділянка була перенесена з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру 19 січня 2017 року. Кадастрові номери автоматично присвоюються за допомогою програмного забезпечення. Оскільки кадастровий номер 5920688200:04:001:0081 вже було присвоєно іншій земельній ділянці, то земельній ділянці, що належала ОСОБА_1, було присвоєно кадастровий номер 5920688200:04:001:0113. В указаному листі від 16 червня 2020 року також зазначено, що у Державному реєстрі земель станом на 31 грудня 2012 року відомості про укладені договори на оренду земельної ділянки площею 4,2 га, яка належить ОСОБА_1, відсутні. Документація із землеустрою на земельну ділянку з кадастровим номером 5920688200:04:001:0113 не виготовлялася. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Задовольняючи позов, суди виходили з того, що предметом спірного договору оренди землі від 31 грудня 2019 року та предметом договору оренди землі, укладеного 01 червня 2012 року між ПСП "Слобожанщина Агро" та ОСОБА_1, є одна і та сама земельна ділянка площею 4,2014 га, яка розташована на території Супрунівської сільської ради Білопільського району Сумської області та належить ОСОБА_1. Укладений між відповідачами правочин порушує право позивача на оренду спірної земельної ділянки, а одночасне існування двох договорів оренди щодо вказаної земельної ділянки та їх державна реєстрація суперечать вимогам матеріального права, тому порушене право позивача підлягає захисту. Зібраними у справі доказами підтверджено, що переданій позивачу в оренду земельній ділянці з кадастровим номером 5920688200:04:001:0081 у подальшому було присвоєно новий кадастровий номер 5920688200:04:001:0113. Колегія суддів погоджуються з вказаними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Статтею 13 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Згідно зі статтею 18 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. За змістом статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Встановлено, що 01 червня 2012 року ПСП "Слобожанщина Агро" та ОСОБА _1 уклали договір оренди землі, відповідно до умов якого останній передав позивачу в оренду строком на 10 років земельну ділянку площею 4,2014 га, яка розташована на території Супрунівської сільської ради Білопільського району Сумської області. Вказана земельна ділянка належала орендодавцю на підставі державного акта серії СМ №109601 від 19 березня 2004 року, в якому зазначено її кадастровий номер 5920688200:04:001:0081. Договір оренди землі від 01 червня 2012 року був зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 22 грудня 2014 року. Відповідно до пункту 37 договору оренди землі від 01 червня 2012 року дія цього договору припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; придбання орендарем земельної ділянки у власність; викупу земельної ділянки для суспільних потреб або примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; ліквідації юридичної особи - орендаря. Згідно з пунктом 39 договору оренди землі від 01 червня 2012 року розірвання цього договору в односторонньому порядку не допускається. 17 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до позивача із заявою про припинення договору оренди земельної ділянки. Як підставу для припинення договору оренди землі від 01 червня 2012 року ОСОБА_1 у зазначеній заяві вказав те, що об'єктом оренди за цим правочином є земельна ділянка з кадастровим номером 5920688200:04:001:0081, яка йому не належить. Разом з тим, згідно з державним актом серії СМ №109601 від 19 березня 2004 року ОСОБА_1 належить земельна ділянка з кадастровим номером 5920688200:04:001:0081. Суди також встановили, що належній ОСОБА_1 земельній ділянці з кадастровим номером 5920688200:04:001:0081 було присвоєно новий кадастровий номер - 5920688200:04:001:0113. Відповідно до частини першої статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійснені цивільних прав особа повинна додержуватись моральних засад суспільства. Принципи справедливості, добросовісності та розумності - одні з керівних засад цивільно-правового регулювання суспільних відносин, які визначають характер поведінки учасників з точки зору необхідності сумлінного здійснення ними своїх цивільних прав і виконання цивільних обов'язків, а також права та інтереси інших учасників з метою недопущення їх порушення, закріплення можливості адекватного захисту порушеного права або інтересу. Частина перша статті 27 Закону України "Про оренду землі" визначає, що орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Згідно з абзацом четвертим частини другої статті 24 Закону України "Про оренду землі" орендодавець зобов'язаний, зокрема, не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою. Встановлено, що у період дії договору оренди землі від 01 червня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено новий договір оренди землі від 31 грудня 2019 року щодо оренди земельної ділянки з кадастровим номером 5920688200:04:001:0113 площею 4,2014 га, що розташована на території Супрунівської сільської ради Білопільського району Сумської області. Право оренди землі зареєстровано Виконавчим комітетом Путивльської міської ради Путивльського району Сумської області 24 лютого 2020 року. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання угоди недійсною (пункт "в" частини третьої статті 152 ЗК України). Таким чином, оскільки на момент укладення відповідачами договору оренди земельної ділянки позивач мав чинне право оренди цією земельною ділянкою, то обґрунтованим є висновки судів про порушення права позивача на оренду земельної ділянки та наявність підстав для визнання оскаржуваного договору недійсним. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі №394/518/19 (провадження №61-136св20). Внаслідок укладення договору оренди землі від 31 грудня 2019 року ОСОБА _2 отримав право оренди спірної земельної ділянки, що стало перешкодою в реалізації аналогічного права позивача щодо тієї самої земельної ділянки. З огляду на це Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про порушення права ПСП "Слобожанщина Агро" на оренду земельної ділянки та наявність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №563/1201/18 (провадження №61-7104св19). Доводи касаційної скарги про необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №823/378/16 (провадження №11-374апп18) колегія суддів відхиляє, оскільки ухвалені у цій справі рішення не суперечать вказаним висновкам, крім того стала судова практика при розгляді справ зазначеної категорії слугує однаковому та уніфікованому застосуванню закону, досягненню єдності судової практики, забезпеченню розвитку права і судової практики, здатності адекватно відповідати на зміни в очікуваннях суспільства, дотримання принципу суддівської незалежності. Заявником не наведено об'єктивних підстав для відступлення від висновків щодо застосування норми права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №823/378/16 (провадження №11-374апп18). Крім того, суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не посилалися на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №823/378/16 (провадження №11-374апп18). При цьому, Верховний Судом враховано, що постановами Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18), від 02 жовтня 2019 року у справі №814/2030/17 (провадження №11-893апп19) відступлео від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №823/378/16 (провадження №11-374апп18) щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, до державного реєстратора про скасування його рішень чи записів у відповідному державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, які по суті зводяться до того, що договором оренди землі від 01 червня 2012 року не є земельна ділянка з кадастровим номером 5920688200:04:001:0113, оскільки такі доводи спростовані зібраними у справі доказами та встановленими судами обставинами. Оскаржувані судові рішення обґрунтовані доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні. Дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, оцінка доказів зроблена судами першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18). При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Білопільського районного суду Сумської області від 19 червня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 10 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 лютого 2021 року м. Київ справа №618/1078/19-ц провадження №61-12935св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Фермерське господарство "Гиренко Андрій Іванович", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Фермерського господарства "Гиренко Андрій Іванович" на постанову Харківського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Кругової С. С., Маміної О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Фермерського господарства "Гиренко Андрій Іванович" (далі - ФГ "Григоренко А. І.") про захист права власності на земельну ділянку, визнання додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки недійсною, розірвання договору оренди земельної ділянки, повернення земельної ділянки та стягнення майна, набутого без достатньої правової підстави у результаті користування земельною ділянкою. Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона є власницею земельної ділянки розміром 6,5462 га в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_2, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Миколаївської сільської ради Дворічанського району Харківської області. Вказана земельна ділянка, загальною площею 6,5462 га, складається з двох земельних ділянок площами: 0,1916 га, кадастровий номер 6321883000:01:000:0209, та 6,3546 га, кадастровий номер 6321883000:05:000:0161.13 лютого 2012 року між ОСОБА_2 та ФГ "Гиренко А. І." укладений договір оренди землі, відповідно до умов якого відповідач прийняв від ОСОБА_2 в строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 6,3546 га ріллі для сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6321883000:05:000:0161, яка належить їй на праві приватної власності. Пунктом 8 сторони передбачили, що договір укладений на 10 років. Між сторонами підписаний акт прийому-передачі земельної ділянки, згідно з яким спадкодавиця позивача передала у користування відповідачу земельну ділянку, площею 6,3546 га, кадастровий номер 6321883000:05:000:0161, яка належить ОСОБА_2 на праві приватної власності, згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ІІІ-ХР №055087. Пунктом 35 вказаного договору передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря є підставою для зміни умов або розірвання договору. 27 листопада 2015 року між сторонами договору укладено додаткову угоду №12 до договору оренди земельної ділянки, зареєстрованого за №632180004001303, якою внесено зміни до договору оренди землі в розділи "Предмет договору", "Об'єкт оренди", "Строк дії договору", "Орендна плата", "Умови повернення земельної ділянки", "Зміна умов договору і припинення його дії", зокрема щодо дії договору та припинення дії договору при переході права власності до другої особи. Проте, ОСОБА_3 підписав додаткову угоду від 27 листопада 2015 року №12 від обох сторін, вчинив цей правочин у власних інтересах. Посилаючись на викладене, позивач, із урахуванням уточнених вимог, просила визнати недійсною угоду, розірвати договір оренди землі від 13 лютого 2012 року та зобов'язати відповідача повернути спірну земельну ділянку, стягнути з відповідача орендну плату за користування земельною ділянкою з 13 лютого 2012 року до 01 грудня 2019 року в сумі 43 371,89 грн. Рішенням Дворічанського районного суду Харківської області від 27 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмолено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що укладаючи додаткову угоду до договору оренди, ОСОБА_3 діяв у межах повноважень, наданих йому довіреністю, тому строк дії договору не сплинув, орендна плата сплачена у повному обсязі. Укладення додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки входить до повноважень представника в частині користування та управління належною ОСОБА_2 земельною ділянкою. Заяву про відкликання довіреності ОСОБА_2 не подавала. Враховуючи той факт, що відповідач фактично був позбавлений можливості здійснити перерахунок орендної плати за договором оренди земельної ділянки, так як не був повідомлений про перехід права власності на неї, безпідставним є посилання позивача на систематичну несплату орендної плати, адже саме з метою укладення додаткової угоди із новим власником земельної ділянки та виплати коштів за орендну плату відповідач звернувся до ОСОБА_1, а остання не вчинила дій для виконання умов Закону України "Про оренду землі" та Земельного кодексу України. Постановою Харківського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 Визнано недійсною додаткову угоду №12 до договору оренди земельної ділянки, зареєстрованого за №632180004001303 від 18 червня 2012 року, укладену між ОСОБА_2 та ФГ "Гиренко А. І." на земельну ділянку, площею 6,3546 га, кадастровий номер 6321883000:05:000:0161. Розірвано договір оренди земельної ділянки від 13 лютого 2012 року, укладений між ФГ "Гиренко А. І." та ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 6,3546 га, кадастровий номер 6321883000:05:000:0161. Зобов'язано ФГ "Гиренко А. І." повернути ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 6,3546 га, кадастровий номер 6321883000:05:000:0161. Стягнуто з ФГ "Гиренко А. І." на користь ОСОБА_1 заборгованість з орендної плати у розмірі 37 996,84 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що додаткова угода до договору оренди землі від 18 червня 2012 року, укладена ОСОБА_3 від імені ОСОБА_2 як орендодавця на підставі довіреності від 24 січня 2013 року, а також від імені ФГ "Гиренко А. І." як орендаря, шляхом реалізації ним як керівником повноважень, передбачених статутом товариства, а тому оскаржувана додаткова угода до договору оренди землі підлягає визнанню недійсною, оскільки, підписуючи спірну угоду від імені ОСОБА_2 щодо зміни строку дії договору оренди землі на 49 років, ОСОБА_3 діяв в інтересах ФГ "Гиренко А. І." та у своїх власних інтересах як кінцевий беніфіціарний власник фермерського господарства. Будучи засновником, кінцевим беніфіціарним власником фермерського господарства та головою ФГ "Гиренко А. І.", ОСОБА_3 при укладенні договору оренди землі діяв як представник від імені власника земельних ділянок недобросовісно, порушив вимоги частини третьої статті 238 ЦК України. ОСОБА_3 не мав правових підстав для укладення спірної додаткової угоди до договору оренди землі від імені позивача, оскільки вчинив такий правочин від її імені опосередковано у власних інтересах, тобто прямо порушив заборону, встановлену частиною третьою статті 238 ЦК України. Вказані висновки узгоджуються із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №323/19/16-ц (провадження №61-14514ск18), від 10 січня 2019 року у справі №323/1550/17-ц (провадження №61-40550св18), від 09 жовтня 2019 року у справі №323/1827/17 (провадження №61-9920св19). Оскільки ОСОБА_1 до вирішення судом спору про право власності на спірне майно в порядку спадкування, за результатами якого ухвалене рішення Дворічанського районного суду Харківської області від 31 серпня 2018 року, була позбавлена можливості реалізувати своє право власності, тому строк позовної давності, за вимогами про визнання недійсною додаткової угоди №12 до договору оренди земельної ділянки, розірвання договору оренди земельної ділянки від 13 лютого 2012 року, зобов'язання повернути земельну ділянку ОСОБА_1, стягнення заборгованості за орендною платою за період із 2014 до 2016 року, пропущений з поважних причин. Ухвалою Харківського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року виправлено у постанові Харківського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року допущені арифметичні помилки, а саме правильно вказано суму стягнення заборгованості з орендної плати з ФГ "Гиренко А. І." на користь ОСОБА_1 - 32 693,57 грн замість неправильної - 37 996,84 грн; правильно вказано суму стягнення витрат зі сплати судового збору - 2 689,71 грн замість - 2 971,38 грн. Ухвала суду мотивована тим, що під час складення вказаної постанови, судом допущена арифметична помилка, а саме: неправильно зазначено суму стягнення заборгованості з орендної плати з ФГ "Гиренко А. І." на користь ОСОБА_1, замість правильної суми стягнення - 32 693,57 грн (880,73 + 6 357,12 + 6 363,93 х 4), неправильно зазначена сума -37 996,84 грн. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У серпні 2020 року ФГ "Гиренко А. І." подано до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі №623/2518/17, від 26 вересня 2019 року у справі №400/232/18, від 25 червня 2018 року у справі №389/720/17-ц. Крім того, суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, що не була залучена до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України). Підписавши за ОСОБА_2 додаткову угоду ОСОБА_4 діяв у межах наданих йому повноважень, так як додаткова угода підписана після видачі довіреності представнику і довіреністю передбачено надання права підпису документів від імені довірителя. В порушення норм процесуального права, судом не залучено до розгляду справи довірену особу - ОСОБА_3, який на думку суду, міг вчинити неправомірні дії, а саме укладати додаткову угоду в своїх інтересах, що є порушенням статі 53 ЦПК України. Позивачем не надано жодних доказів того, що правочин вчинено на вкрай невигідних умовах, та не в інтересах довірителя відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України. ФГ "Гиренко A. І." добросовісно виконувало і виконує взяті на себе зобов'язання за договором оренди землі, вчасно виплачує орендну плату, використовує земельну ділянку відповідно до норм чинного земельного законодавства. Позивач пропустила строк позовної давності без поважних причин. У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що про порушення свого права вона дізналася з 31 серпня 2018 року, тобто з часу ухвалення рішення. При цьому, відповідач не подавав заяви про застосування строку позовної давності. У листопаді 2020 року ФГ "Гиренко А. І." подав пояснення, згідно з якими фізична особа ОСОБА_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, та ФГ "Гиренко А. І." (ЄДРПОУ 37010538) у цивільно-господарських відносинах є різними учасниками, тобто різними суб'єктами правових відносин, а тому незрозуміло з яких підстав суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що додаткова угода укладена в інтересах ФГ "Гиренко А. І." Позиція Верховного Суду Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Відповідно до статті 410 ЦПК України Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Обставини встановлені судами Відповідно до державного акта на право власності на землю серії ІІІ-ХР №055087, виданого на підставі розпорядження Дворічанської райдержадміністрації Ради народних депутатів від 04 жовтня 2002 року №200, ОСОБА_2 є власницею земельної ділянки, площею 6,5462 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Миколаївської сільської ради Дворічанського району Харківської області. Згідно з договором оренди землі від 13 лютого 2012 року б/н ОСОБА_2 надала, а ФГ "Гиренко А. І." прийняло в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, що знаходиться поза межами населених пунктів на території Миколаївської сільської ради Дворічанського району Харківської області, загальною площею 6,3546 га ріллі для сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6321883000:05:000:0161. Відповідно до пункту 8 договору, його укладено на 10 років. Згідно з пунктом 39 договору, перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи - орендаря є підставою для зміни умов або розірвання договору. Договір зареєстрований у Відділі Держкомзему у Дворічанському районі Харківської області, про що у державному реєстрі земель вчинено запис від 18 червня 2012 року за №632180004001303. Відповідно до довіреності, зареєстрованої в реєстрі за №45 від 24 січня 2013 року, посвідченої приватним нотаріусом Куп'янського міського нотаріального округу Харківської області Черняєвою А. О., ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_3 користуватись та управляти, у тому числі здавати в оренду на умовах на його розсуд будь-якій фізичній або юридичній особі, належною їй на підставі державного акта серії ІІІ-ХР №055087, виданого 20 грудня 2002 року Дворічанською районною державною адміністрацією Харківської області, земельною ділянкою площею 6,5462 га, наданою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованою на території Миколаївської сільської ради КСП "Миколаївське" Дворічанського району Харківської області, кадастрові номери: 6321883000:01:000:0209 та 6321883000:05:000:0161. Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2, виданого 14 липня 2016 року Виконавчим комітетом Новоєгорівської сільської ради Дворічанського району Харківської області, ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, про що складений актовий запис №11. Згідно з витягом із державного земельного кадастру про земельну ділянку від 17 жовтня 2017 року № НВ-6305098252017, земельна ділянка, загальною площею 5,3546 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована за межами населеного пункту Миколаївської сільської ради Дворічанського району Харківської області, кадастровий номер 6321883000:05:000:0161, належить на праві приватної власності ОСОБА_2. Вказана земельна ділянка орендована ФГ "Гиренко А. І." до 24 січня 2043 року. Рішенням Дворічанського районного суду Харківської області від 31 серпня 2018 року у справі №618/604/18 за ОСОБА_1 у порядку спадкування за заповітом визнано право власності на земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва розміром 6,5462 га, розташовану на території Миколаївської сільської ради Дворічанського району Харківської області після смерті ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05 листопада 2018 року №143957921 на підставі рішення Дворічанського районного суду Харківської області від 31 серпня 2018 року та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05 листопада 2018 року №43855300, вказана земельна ділянка на праві приватної власності належить ОСОБА_1. Згідно з цим же витягом у розділі "актуальна інформація про державну реєстрацію іншого речового права", дата реєстрації 22 грудня 2015 року, на підставі договору оренди землі від 13 лютого 2012 року б/н, право оренди земельної ділянки належить ФГ "Гиренко А. І.", до 24 січня 2043 року з правом пролонгації. Відповідно до витягу з технічної документації про нормативну оцінку земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Миколаївської сільської ради Дворічанського району Харківської області, площею 6,3546, кадастровий номер 6321883000:05:000:0161, нормативна грошова оцінка вказаних сільськогосподарських угідь становить 190 926,63 грн. Згідно з листом від 10 вересня 2019 року, ФГ "Гиренко А. І." звернулось до ОСОБА_1 із проханням надати документи, про смерть орендодавця ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, та які підтверджують перехід права власності на земельну ділянку, площею 6,3546 га, кадастровий номер 6321883000:05:000:0161, яка належить ОСОБА_2 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-ХР №055087. Із додаткової угоди від 27 листопада 2015 року №12 до договору оренди земельної ділянки, зареєстрованого 18 червня 2012 року за №632180004001303, вбачається, що сторони уклали додаткову угоду на умовах договору оренди земельної ділянки зареєстрованого в Відділі Держкомзему Дворічанського району Харківської області під №632180004001303 від 18 червня 2012 року про таке: - 1. Викласти розділ "Предмет договору" орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Дворічанського району Харківської області за межами населеного пункту. - 2. Викласти розділ "Об'єкт оренди" пункт 2 у такій редакції: в оренду передається земельна ділянка (рілля) площею 6,3546 га, що належить орендодавцю на праві приватної власності згідно з державним актом на право приватної власності на землю ІІІ-ХР №055087, зареєстрований 20 грудня 2002 року за №21. - Відомості про земельну ділянку; - Реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: - Адреса: Харківська область, Дворічанський район, Миколаївська сільська рада. - Кадастровий номер: 6321883000:05:000:0161 - Пункт 5 у такій редакції: нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 148 032,95 грн. - 3. Викласти розділ "Строк дії договору" пункт 8 в такій редакції: договір укладено до 24 січня 2043 року. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. "Якщо жодна із сторін упродовж 30 календарних днів до закінчення терміну дії цього договору не попередить письмово іншу сторону про своє бажання або небажання переукласти договір, договір вважається пролонгованим на десять років, про що укладається додаткова угода, яка підлягає державній реєстрації. - 4. Викласти розділ "Орендна плата" пункт 9 у такій редакції: орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі - у грошовій, натуральній або відробітковій формі та в розмірі 3,0 відсотка нормативної грошової оцінки землі, що складає 4 449,89 грн. - 5. Викласти розділ "Умови повернення земельної ділянки" пункт 24 у такій редакції: поліпшення стану земельної ділянки, проведені орендарем не підлягають відшкодуванню. - 6. Перехід Викласти розділ "Зміна умов договору і припинення його дії" пункт 39 у такій редакції: права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи - орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору. - Право на орендовану земельну ділянку у разі смерті фізичної особи - орендаря, засудження або обмеження її дієздатності за рішенням суду переходить до спадкоємців або інших осіб, які використовують цю земельну ділянку разом з орендарем. На підставі заповіту від 24 січня 2013 року, зареєстрованого в реєстрі за №46, посвідченого приватним нотаріусом Куп'янського міського нотаріального округу Харківської області Черняєвою А. О., ОСОБА_2 на випадок її смерті, належну їй на підставі державного акта серії ІІІ-ХР №055087, виданого 20 грудня 2002 року Дворічанською районною державною адміністрацією Харківської області та зареєстрованого в книзі записів державних актів №121, земельну ділянку площею 6,5462 га, розташовану на території Миколаївської сільської ради, КСП "Миколаївське" Дворічанського району Харківської області, надану для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастрові номери: 6321883000:01:000:0209 та 6321883000:05:000:0161, заповіла ОСОБА_3. Відповідно до розписки від 24 січня 2013 року, ОСОБА_2 17 січня 2013 року отримала від ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 40 000,00 грн за земельну ділянку, площею 6,5462 га, яка розташована на території Миколаївської сільської ради, КСП "Миколаївське" Дворічанського району Харківської області. Відповідно до відомості на виплату грошей орендної плати за земельні паї за 2012 рік від 13 вересня 2012 року, ОСОБА_2 отримала 3 022,29 грн від ФГ "Гиренко А. І.". Згідно з відомістю на виплату грошей орендної плати за земельні паї за 2013 рік від 06 серпня 2013 року, ОСОБА_2 отримала 3 022,29 грн від ФГ "Гиренко А. І.". Відповідно до відомості на виплату грошей №25 орендної плати за земельні паї за 2014 рік від 26 листопада 2014 року, ОСОБА_2 отримала 3 022,29 грн від ФГ "Гиренко А. І.". Згідно з відомістю на виплату грошей орендної плати за земельні паї за 2015 рік, ОСОБА_2 отримала 3 894,61 грн від ФГ "Гиренко А. І.", між тим у вказаній відомості відсутній її підпис про отримання грошей. Відповідно до платіжної відомості від 09 жовтня 2016 року №00000000002, ОСОБА_2 отримала 7 509,36 грн від ФГ "Гиренко А. І.". Задовольняючи позов у частині визнання недійсною додаткової угоди №12 до договору оренди земельної ділянки, зареєстрованого за №632180004001303 від 18 червня 2012 року, укладену між ОСОБА_2 та ФГ "Гиренко А. І." на земельну ділянку, площею 6,3546 га, кадастровий номер 6321883000:05:000:0161, суд апеляційної інстанції виходив із того, що додаткова угода до договору оренди землі від 18 червня 2012 року укладена ОСОБА_5 від імені ОСОБА_2 з однієї сторони - орендодавця на підставі довіреності від 24 січня 2013 року, а також з іншої сторони від імені ФГ "Гиренко А. І." як орендаря, шляхом реалізації ним як керівником повноважень, передбачених статутом товариства, а тому вона є недійсною, оскільки, підписуючи спірну угоду від імені ОСОБА_2 щодо зміни строку дії договору оренди землі на 49 років, ОСОБА_3 діяв в інтересах ФГ "Гиренко А. І." та у своїх власних інтересах як кінцевий беніфіціарний власник фермерського господарства. Будучи засновником, кінцевим беніфіціарним власником фермерського господарства та головою ФГ "Гиренко А. І.", ОСОБА_3 при укладенні договору оренди землі діяв як представник від імені власника земельних ділянок недобросовісно, порушив вимоги частини третьої статті 238 ЦК України. Вказані висновки узгоджуються із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №323/19/16-ц (провадження №61-14514ск18), від 10 січня 2019 року у справі №323/1550/17-ц (провадження №61-40550св18), від 09 жовтня 2019 року у справі №323/1827/17 (провадження №61-9920св19). Верховний Суд погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Щодо додаткової угоди до договору оренди землі Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно із частинами першою, третьою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Відповідно до частин другої, третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення "у своїх інтересах" слід розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є. Зазначена норма права передбачає також добросовісність поведінки особи-представника, який діє від імені іншої особи на підставі довіреності або в силу своїх повноважень. Законом не встановлено виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність дій. Проте, з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (стаття 12 ЦК України), висновок про добросовісність поведінки особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала ця особа реального настання правових наслідків, що обумовлені договором, і чи настали такі наслідки насправді. Повноваження представника фізичної особи може здійснюватися за довіреністю, якою є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов'язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Статтею 248 ЦК України визначено, що представництво за довіреністю припиняється в тому числі у разі скасування довіреності особою, яка її видала. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність. Відповідно до статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України). Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно із частинами першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою і шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Норми пункту 6 частини першої статті 3, статті 13 ЦК України вимагають від будь-якого учасника цивільних правовідносин вести себе добросовісно. В результаті тлумачення зазначених норм можна сформулювати правило, що будь-якій особі, у тому числі представнику, забороняється вести себе всупереч своїй попередній поведінці (заявам, твердженням, обіцянкам, фактичній поведінці і навіть бездіяльності) у тих випадках, коли така поведінка не пов'язує цю сторону і не примушує до послідовності дій в силу правочину чи іншого формально-правового ефекту. Якщо попередня поведінка особи сформувала в іншої сторони довіру і розумні очікування, то їх підрив у результаті непослідовності призведе до явної несправедливості. Схожим є правовий висновок об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, сформульований у постанові від 10 квітня 2019 року за результатами перегляду справи №390/34/17, щодо принципу добросовісності, який становить основу доктрини заборони суперечливої поведінки сторони правочину. Аналогічну усталену практику демонструють Касаційний цивільний суд у постановах від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17, від 09 жовтня 2019 року у справі №136/1942/16-ц, від 27 грудня 2019 року у справі №573/595/17 тощо, а також Касаційний господарський суд у постановах від 09 квітня 2019 року у справі №903/394/18, від 17 листопада 2018 року у справі №911/205/18 тощо. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що укладення ОСОБА_3 як представником ОСОБА_2, додаткової угоди до договору оренди землі, з ФГ "Гиренко А. І.", де ОСОБА_3 є його засновником, кінцевим беніфіціарним власником та головою, на умовах, вигідних для ФГ "Гиренко А. І.", є таким, що суперечить вимогам статті 238 ЦК України, оскільки цей правочин вчинено усупереч інтересам ОСОБА_2, як довірителя, і, порушуючи принцип добросовісності, ОСОБА_3 вчинив представницький правочин у своїх інтересах. При цьому, Верховний Суд констатує підміну волі довірителя волею представника, що в свою чергу є підставою для визнання такого правочину недійсним, з огляду на те, що він вчинений безпосередньо на користь представника. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі №544/35/18 (провадження 61-16936св19) та від 12 серпня 2020 року у справі №393/99/18 (провадження №61-48614св18), від 18 березня 2020 року у справі №323/2196/17 (провадження №61-46071св18), від 09 жовтня 2019 року у справі №323/1827/17 (провадження №61-9920св19), від 10 січня 2019 року у справі №323/1550/17-ц (провадження №61-40550св18) та 05 грудня 2018 року у справі №323/19/16-ц (провадження №61-14514ск18). Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у графі відомості про керівника юридичної особи, про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо, ОСОБА_3 є керівником ФГ "Гиренко А. І." та одночасно представником. Таким чином, ОСОБА_3 є уповноваженою особою на представництво ФГ "Гиренко А. І.". З огляду на вказане, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що оскільки ОСОБА_3, будучи представником ОСОБА_2 та одночасно представником ФГ "Гиренко А. І." за установчими документами, діючи недобросовісно в своїх інтересах та як представник від імені власника земельних ділянок, уклав додаткову угоду до договору оренди землі з порушенням вимог закону, такий правочин підлягає визнанню недійсним. Укладаючи спірну додаткову угоду до договору оренди, ОСОБА_3 діяв в інтересах ФГ "Гиренко А. І.", оскільки є його засновником, кінцевим беніфіціарним власником та головою, а значить і у власних інтересах так як він є особою, яка безпосередньо зацікавлена в господарській діяльності цієї юридичної особи, а тому оскаржувана додаткова угода до договору оренди земельної ділянки є недійсною з підстав порушення частини третьої статті 238 ЦК України. З огляду на це, Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що в порушення норм процесуального права, судом не залучено до розгляду справи довірену особу - ОСОБА_3, який на думку суду, міг вчинити неправомірні дії, а саме укладати додаткову угоду в своїх інтересах, що є порушенням статі 53 ЦПК України, оскільки незалучення до участі у розгляді справи ОСОБА_3, який, як фізична особа на підставі довіреності, виданої ОСОБА_2, від її імені уклав додаткову угоду до договору оренди землі з ФГ "Гиренко А. І.", не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки ОСОБА_3 як фізична особа є представником ФГ "Гиренко А. І." Твердження заявника про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі №623/2518/17, від 26 вересня 2019 року у справі №400/232/18, від 25 червня 2018 року у справі №389/720/17-ц, безпідставні та необґрунтовані, з огляду на таке. У постанові Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі №623/2518/17 встановлено, що договір укладено між представником власника земельної ділянки і ТОВ "СК Восток", при цьому, вказаний представник був лише учасником цього товариства, а не представником, власником чи кінцевим бенефіціаром, а тому, суд зробив висновок, що такий правочин, за встановленими обставинами, не суперечить вимогам статей 232 та 239 ЦК України. У постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі №400/232/18, встановлено, що договір укладено між представником власника земельної ділянки і Особою 1, при цьому вказаний представник була дружиною керівника ФГ "Злагода НС", а тому, суд зробив висновок, що такий правочин, за встановленими обставинами, не суперечить вимогам статей 232 та 239 ЦК України, оскільки відсутнє поєднання в одній особі представника різних осіб. У постанові Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі №389/720/17-ц встановлено, що довіреностями від 18 та 29 серпня 2008 року позивач уповноважила свого представника користуватися належними їй земельними ділянками (здавати в оренду). Довіреності видані на 10 років. Скасовані ці довіреності 29 липня 2016 року, тобто після підписання та реєстрації спірних додаткових угод від 21 червня 2016 року. При цьому, позивач свої вимоги обґрунтовувала тим, що оспорювані додаткові угоди укладено всупереч волі позивача, внаслідок перевищення представником своїх повноважень, наслідком чого стала зловмисна домовленість представника та директора ТОВ "Долинське" при укладенні оспорюваних угод. Таким чином, доводи заявника про неврахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах не знайшли своє підтвердження, оскільки у цій справі відсутня подібність змісту спірних правовідносин, а встановлені судами обставини є відмінними. Щодо розірвання договору оренди земельної ділянки Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частин першої та другої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Статтею 2 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договору, передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, іншими нормативно - правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Згідно зі статтею 13 вказаної редакції Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договору, істотними умовами договору оренди землі: є об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Згідно з положеннями статей 21, 22 зазначеної редакції Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання різних форм орендної плати. Орендна плата за земельні частки (паї) встановлюється, як правило, у грошовій формі. За добровільним рішенням власника земельної частки (паю) орендна плата за земельні частки (паї) може встановлюватися у натуральній формі. Внесення орендної плати оформлюється письмово, за винятком перерахування коштів через фінансові установи. Частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договору, визначено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. Відповідно до пункту "д" частини першої статті 141 ЗК Українипідставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати. Аналіз вище вказаних норм права дає підстави для висновку, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме систематична несплата орендної плати. Зазначені положення закону вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (провадження №61-41932сво18) сформульовано висновок, що частинами першою і другою статті 651 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Тлумачення пункту д) частини першої статті 141 ЗК України, частини другої статті 651 ЦК України свідчить, що "несплата орендної плати" охоплює випадки як невиплати орендної плати у цілому, так і її виплата у розмірі меншому, ніж визначеному договором (без урахування індексації, індексу інфляції тощо). Об'єднана Палата Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі №355/385/17 (провадження №61-30435сво18) зазначила, що "у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)". Відповідно до пункту 10 договору оренди землі від 13 лютого 2012 року обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Згідно з додатковою угодою внесено зміни до пункту 9 договору оренди, в якому зазначено, що орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі - у грошовій, натуральній або відробітковій формі та в розмірі 3% нормативної грошової оцінки землі, що складає 4 449,89 грн. Суди під час розгляду справи, яка переглядається, встановили, щозгідно з відомості на виплату грошей за 2012 рік ОСОБА_2 отримала 3 022,29 грн, за 2013 рік - 3 022,29 грн, за 2014 рік - 3 022,29 грн, за 2015 рік - не отримувала, оскільки у вказаній відомості відсутній підпис про отримання грошових коштів. Згідно з відомістю на виплату грошей за 2016 рік, орендну плату ОСОБА_2 отримано в сумі 7 509,36 грн, між тим вказана відомість складена 09 жовтня 2016 року, тобто після смерті останньої. Частиною першою статті 632 ЦК Українивизначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди, крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України (частини перша, друга статті 21 Закону України "Про оренду землі"). Відповідно до пункту 289.1статті 289 Податкового Кодексу України (далі - ПК України) для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Відповідно до положень пункту 289.2статті 289 ПК України центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин за індексом споживчих цін за попередній рік щороку розраховує величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, на який індексується нормативна грошова оцінка сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення за станом на 1 січня поточного року. Коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель. Хоча природа як індексації нормативної грошової оцінки, так і індексації орендної плати базується на індексі споживчих цін, обрахованих Державною службою статистики України, проте механізм їх застосування є різними як за правовим змістом так і за суб'єктами застосування. Зокрема, індексація нормативної грошової оцінки здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, із застосуванням певної методики (стаття 289 ПК України). Більше того, різні числові показники індексації нормативної грошової оцінки та індексу споживчих цін за 2016, 2017, 2018 роки підтверджують відмінність цих двох показників. Пунктами 288.5.1., 288.5статті 288 ПК України передбачено, що мінімальна орендна плата встановлена у розмірі трьох відсотків нормативної грошової оцінки землі. Відповідно до статей 1, 2 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру: пенсії; стипендії; оплата праці (грошове забезпечення) ; суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди в разі втрати годувальника; розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі. Кабінет Міністрів України може встановлювати інші об'єкти індексації, що не передбачені частиною першою цієї статті. Положеннями пункту 2 частини першої статті 13, частини першої статті 15 Закону України "Про оцінку земель" визначено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. Підставою для проведення оцінки земель (бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок) є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі" істотною умовою договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення, перегляду та відповідальності за її несплату. Таким чином, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати. Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах від 18 травня 2016 року у справі №6-325цс16, від 03 грудня 2013 року у справі №3-34гс13 та від 20 серпня 2013 року у справі №3-21гс13. Якщо обов'язкова індексація нормативної грошової оцінки не визначена у договорі, то обчислення орендної плати відбувається відповідно до наведеної норми Закону (індексується лише орендна плата). Умовами додаткової угоди до договору оренди землі індексація нормативної грошової оцінки не визначена. Шляхом множення індексів споживчих цін за період із наступного місяця після укладення договору оренди до грудня 2012 року - інфляція відсутня, до грудня 2013 року - інфляція відсутня; до грудня 2014 року - інфляція становить 24,77%; до грудня 2015 року інфляція становить 78,79%; до грудня 2016 року інфляція становить 100,96%; до грудня 2017 року інфляція становить 128,48%; до грудня 2018 року інфляція становить - 150,89%; до грудня 2019 року інфляція становить 161,17%. Отже, заборгованість з орендної плати за договором оренди та додатковою угодою з урахуванням індексів інфляції становить: - 2014 рік - 880,73 грн (3 555,64 х 24,77%).; - 2015 рік - 6 357,12 грн (3 555,64 х 78,79% + 3 555,64); - 2016 рік - 7 145,41 грн (3 555,64 х 100,96% + 3 555,64); - 2017 рік - 8 124, 28 грн (3 555,64 х 128,49% + 3 555,64); - 2018 рік - 8 920, 74 грн (3 555,64 х 150,89% + 3 555,64); -2019 рік - 9 286,26 грн (3 555,64 х 161,17% + 3 555,64). Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову в частині розірвання договору оренди земельної ділянки від 18 червня 2012 року, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов правильного висновку про неналежне виконання ФГ "Гиренко А. І." умов договору оренди земельної ділянки через невиконання обов'язку зі сплати орендної плати з урахування її індексації, є порушенням умов договору оренди, яке дає право орендодавцю вимагати розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена у подальшому заборгованість. Оскільки орендар не виконав обов'язок зі сплати орендної плати з урахуванням її індексації, тобто допустив істотне порушення умов договору, то суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та ФГ "Гиренко А. І.", дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову в цій частині. Зокрема, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про те, що відповідач здійснював нарахування орендної плати без урахування індексу інфляції, як це передбачено пунктом 10 договору та вимогами законодавства, оскільки виплата орендної плати у меншому розмірі ніж передбачено законом і договором, є підставою для його розірвання у зв'язку із його систематичним невиконанням. Також правильним є висновок суду апеляційної інстанції, про стягнення заборгованості з орендної плати з ФГ "Гиренко А. І." на користь ОСОБА_1 у розмірі 32 693,57 грн. При цьому, Верховний Суд відхиляє доводи заявника про пропуск ОСОБА_1 строку для звернення до суду із такими вимогами, оскільки позивач стала власником земельної ділянки лише з моменту набрання законної сили рішення Дворічанського районного суду Харківської області від 31 серпня 2018 року про визнання за ОСОБА_1 у порядку спадкування за заповітом земельної ділянки, яка є предметом спірного договору оренди та додаткової угоди. Крім того, Верховний Суд відхиляє доводи ОСОБА_1 про те, що відповідач не подавав заяви про застосування строку позовної давності, оскільки така заява міститься у його відзиві на позовну заяву (а. с. 54зв). Інші доводи касаційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду та встановлення нових обставин, які не були встановлені судами попередніх інстанцій. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Узагальнюючи викладене, Верховний суддійшов висновку про залишення без змін рішення суду апеляційної інстанції та ухвали про виправлення описки. Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Фермерського господарства "Гиренко Андрій Іванович" залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа №542/1230/18 провадження №61-15039св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Державне підприємство "Сетам", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Елеватор "Чиста Криниця", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Елеватор "Чиста Криниця" на рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 23 квітня 2019 року у складі судді Афанасьєвої Ю. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 15 липня 2019 року у складі колегії суддів: Бутенко С. Б., Обідіної О. І., Прядкіної О. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного підприємства "Сетам" (далі - ДП "Сетам") про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Позов мотивований тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 27 липня 2010 року, зареєстровано в реєстрі за №1-1160, вона є власником земельної ділянки площею 3,98 га, кадастровий номер 5323483400:00:004:0649, переданої для товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Малоперещепинської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області. Із даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, 18 липня 2018 року, їй стало відомо про державну реєстрацію 03 листопада 2017 року права оренди належної їй земельної ділянки кадастровий номер 5323483400:00:004:0649 за Товариством з обмеженою відповідальністю "Елеватор "Чиста Криниця" (далі - ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця") на підставі договору оренди землі від 01 січня 2011 року №1642 строком на 10 років. Підставою для внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації права оренди земельної ділянки за ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця" є рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 08 листопада 2017 року №38005057 державного реєстратора Полтавської обласної філії державного підприємства "Будинок юстиції" (далі - ДП "Будинок юстиції") Маляр Т. М. Вважає, що рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 08 листопада 2017 року №38005057 є незаконним, та таким, що порушує її майнові права та підлягає скасуванню, оскільки прийнятий на розгляд документ не відповідає вимогам статті 22 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01 липня 2004 року №1952-IV, містить не обумовлені в ньому виправлення: механічні видалення (підчистки) частини початкового запису та дописки нових даних у розділах, що стосуються об'єкту оренди та строку дії договору, а також закреслені слова у розділі "Прикінцеві положення" пункт 43 Договору, що відповідно до статті 24 Закону мало бути підставою для відмови у державний реєстрації прав ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця". Зазначає, що договір оренди землі від 01 листопада 2011 року №1642 не містить усіх істотних умов, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі", що також є підставою для відмови в державній реєстрації. На підставі викладеного, просила суд скасувати рішення Полтавської обласної філії ДП "Будинок юстиції" про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 08 листопада 2017 року) №38005057; стягнути з відповідача на її користь судові витрати понесені нею у зв'язку зі сплатою судового збору у розмірі 704,80 грн. Ухвалою Новосанжарського районного суду Полтавської області від 05 листопада 2018 року до участі у справі залучено третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новосанжарського районного суду Полтавської області від 23 квітня 2019 року позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Полтавської обласної філії ДП "Будинок юстиції" про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 08 листопада 2017 року №38005057. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що подані до ДП "Будинок юстиції", правонаступником якого є ДП "Сетам", документи для державної реєстрації права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 5323483400:00:004:0649 на території Малоперещепинської сільської ради Полтавської області, не повинні були розглядатися державним реєстратором, оскільки сам договір оренди землі від 01 січня 2011 року №1642 має численні закреслення та виправлення, не обумовлені сторонами у договорі, стосовно розміру земельної ділянки, що передається в оренду, строку дії договору оренди, що прямо заборонено частиною другою статті 22 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень", та такий договір оформлений з порушенням вимог законодавства, тому рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 08 листопада 2017 року №38005057 є незаконним та підлягає скасуванню. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції На рішення місцевого суду ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця" та ДП "Сетам" подали апеляційні скарги. Постановою Полтавського апеляційного суду від 15 липня 2019 року апеляційні скарги ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця" та ДП "Сетам" залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а доводи апеляційних скарг не спростовують його висновків. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2019 року ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця" звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції, зупинено виконання рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 23 квітня 2019 року до закінчення касаційного провадження, надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу. У вересні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що до участі у справі не залучено відповідачем ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця", суд апеляційної інстанції помилково вважав, що порушенням з боку реєстратора є відсутність перевірки даних щодо існування судового спору між ОСОБА_1 та ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця" під час здійснення державної реєстрації; вважає, що скасування державної реєстрації договору оренди землі є похідною дією після визнання договору оренди землі недійсним, а не навпаки. У вересні 2019 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_1 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін. У жовтні 2019 року ОСОБА_1 направила до суду додаткові пояснення, у яких зазначила, що між нею ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця" 03 вересня 2019 року укладено додаткову угоду про припинення договору оренди землі від 01 січня 2011 року №1642, відповідно до акту приймання-передачі земельної ділянки від 03 вересня 2019 року, ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця" повернуло, а вона прийняла земельну ділянку з кадастровим номером 5323483400:00:004:0649 площею 3,98 га, що призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва і розташована на території Малоперещепинської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області. Від ДП "Сетам" відзив на касаційну скаргу не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди установили, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 27 липня 2010 року, зареєстрованого в реєстрі за №1-1160, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 3,98 га, кадастровий номер 5323483400:00:004:0649, розташованої на території Малоперещепинської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області, переданої для товарного сільськогосподарського виробництва. Між ОСОБА_1 (орендодавцем) та ТОВ "Елеватор "Чиста криниця" (орендарем) 01 січня 2011 року укладений договір оренди землі №1642 щодо належної позивачці земельної ділянки. За заявою представника ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця" державним реєстратором Полтавської обласної філії ДП "Будинок юстиції" Маляр Т. М. 03 листопада 2017 року здійснено державну реєстрацію речового права оренди земельної ділянки площею 3,9774 га на підставі договору оренди землі від 01 січня 2011 року №1642, укладеного між ТОВ "Елеватор "Чиста криниця" та ОСОБА_1 строком на 10 років. На підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 08 листопада 2017 року №38005057 державного реєстратора Полтавської обласної філії ДП "Будинок юстиції" Маляр Т. М. відповідний запис внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 25 квітня 2018 року зареєстровано припинення юридичної особи - ДП "Будинок юстиції" (код ЄДРПОУ 41409832), правонаступником якого є ДП "СЕТАМ" (код ЄДРПОУ 39958500). ОСОБА_1 18 липня 2018 року отримала Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна стосовно належної їй земельної ділянки кадастровий номер - 5323483400:00:004:0649, з якої довідалась про вчинення державної реєстрації права оренди за ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця" 03 листопада 2017 року. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою і другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Задовольняючи позов місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що подані до ДП "Будинок юстиції", правонаступником якого є ДП "Сетам", документи для державної реєстрації права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 5323483400:00:004:0649 на території Малоперещепинської сільської ради Полтавської області, не повинні були розглядатися державним реєстратором, оскільки сам договір оренди землі від 01 січня 2011 року №1642 має численні закреслення та виправлення, не обумовлені сторонами у договорі, стосовно розміру земельної ділянки, що передається в оренду, строку дії договору оренди, що прямо заборонено частиною другою статті 22 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень", та такий договір оформлений з порушенням вимог законодавства, тому рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 08 листопада 2017 року №38005057 є незаконним та підлягає скасуванню. Колегія суддів з цим висновком судів не погоджується. Із справи відомо, що позивачем пред'явлено вимогу щодо скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень до ДП "Сетам", як правонаступника ДП "Будинок юстиції". Суди вважали ДП "Сетам" належним відповідачем. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини перша та третя статті 13 ЦПК України). Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України). Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 3 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України). Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 48 ЦПК України). Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі №308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі №127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі №570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі №757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі №520/17304/15-ц (пункт 63)). Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов'язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (пункт 36)). Зміст і характер правовідносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивача виник саме з ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця" щодо права оренди належної позивачу земельної ділянки. Проте, позовних вимог до ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця" позивач не пред'явила. Таким чином, позовна вимога про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень не може бути звернена до ДП "Сетам", якого позивач визначила відповідачем. Державний реєстратор зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Установивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі №127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі №570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (пункт 39)). За таких обставин, доводи касаційної скарги про те, що до участі у справі не залучено відповідачем ТОВ "Елеватор "Чиста Криниця" є обґрунтованими та дають підстави дійти висновку про відмову у позові у зв'язку з неналежним суб'єктним складом відповідачів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до статті 412 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. У справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм процесуального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Елеватор "Чиста Криниця" задовольнити. Рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 23 квітня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 15 липня 2019 року скасувати. У позові ОСОБА_1 до державного підприємства "СЕТАМ", за участю третьої особи - Товариства з обмеженою відповідальністю "Елеватор "Чиста Криниця", про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 листопада 2021 року місто Київ справа №301/1379/19 провадження №61-16833св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, державний реєстратор Іршавської районної державної адміністрації Закарпатської області Томич Віталій Ігорович, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Джуги С. Д., Кожух О. А., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні житловим будинком № НОМЕР_1 із надвірними спорудами та земельною ділянкою, яка призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку і надвірних споруд, шляхом визнання незаконним рішення державного реєстратора Іршавської районної державної адміністрації Закарпатської області Томича В. І. про реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_2, за реєстраційним номером запису про право власності від 28 лютого 2019 року, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з відкриттям розділу, індексний номер 45829778 від 06 березня 2019 року; а також про зобов'язання ОСОБА_2 знести самочинно збудований гараж на межі земельної ділянки позивача за адресою: АДРЕСА_1. На обґрунтування позову позивач посилалася на те, що володіє на праві власності житловим будинком АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці, розміром 0, 25 га, яка також належить позивачеві. Мати позивача звернулася до Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області зі скаргою про те, що сусідка ОСОБА_3 незаконно та самовільно збудувала гараж на межі земельної ділянки позивача. Стосовно ОСОБА_3 було складено акт, протокол і припис, а також її притягнуто до адміністративної відповідальності за самовільне будівництво. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, однак самовільно збудованим гаражем продовжує користуватися ОСОБА_2 (відповідач) і ОСОБА_4. У березні 2019 року позивач довідалася про те, що ОСОБА_2 зареєструвала за собою право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 та самовільно збудований гараж. Позивач вважає, що реєстрація права власності на нерухоме майно здійснена без дотримання вимог чинного законодавства, чим порушені законні права позивача. Гараж збудований на межі земельної ділянки, що перешкоджає позивачеві використовувати належним чином власну земельну ділянку, затіняє її, дощові води стікають на земельну ділянку позивача. Стислий виклад заперечень відповідача Відповідач позов не визнала, просила відмовити у його задоволенні, оскільки вважає, що права позивача жодним чином не порушуються, а будівництво проведено відповідно до вимог закону. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 25 листопада 2019 року позов задоволено. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні житловим будинком № НОМЕР_1 з надвірними спорудами та земельною ділянкою, яка призначена для будівництва й обслуговування житлового будинку та надвірних споруд, шляхом визнання незаконним рішення державного реєстратора Іршавської районної державної адміністрації Закарпатської області Томича В. І. про реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_2, за реєстраційним номером запису про право власності від 28 лютого 2019 року та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з відкриттям розділу, індексний номер 45829778 від 06 березня 2019 року. Зобов'язано ОСОБА_2 знести самочинно збудований гараж на межі земельної ділянки ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1. Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що розміщення гаража на межі із земельною ділянкою позивача всупереч вимогам ДБН 360-92** "Державні будівельні норми. Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень" порушує права позивача на володіння і користування своєю земельною ділянкою. При цьому судом встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на підставі договору дарування житлового будинку від 01 жовтня 2018 року, а присадибна земельна ділянка, площею 0, 25 га, з кадастровим номером 2121987200:07:001:0071, передана їй у власність рішенням Чорнопотіцької сільської ради від 20 грудня 2018 року. У жовтні 2018 року мати позивача звернулася до Управління ДАБІ в Закарпатській області зі скаргою на ОСОБА_3 про самочинне будівництво нею гаража на межі земельних ділянок. Відповідно до листа цього управління від 26 жовтня 2018 року стосовно ОСОБА_3 складено акт, протокол і видано припис, а також її притягнуто до адміністративної відповідальності за самовільне будівництво. На звернення позивача від 06 березня 2019 року Управління ДАБІ відповіло про неможливість перевірки виконання припису в зв'язку зі смертю ОСОБА_3. Згідно з кадастровим планом земельної ділянки, кадастровий №2121987200:07:001:0071, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є сусідами та суміжними землекористувачами. Всупереч вимогам ДБН 360-92** "Державні будівельні норми. Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень" надвірні господарсько-побутові будівлі та споруди, а саме гараж відповідача ОСОБА_2, розміщений на межі із земельною ділянкою позивачу ОСОБА_1, що є перешкодою у користуванні належною позивачці земельною ділянкою. У зв'язку з наведеними фатами та обставинами суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість і доведеність позовних вимог. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд послався на те, що суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги повністю (включно з вимогою про усунення перешкод у користуванні житловим будинком), дійшов висновку про порушення права позивача лише у частині володіння і користування своєю земельною ділянкою. Зазначений висновок мотивований розміщенням гаражу ОСОБА_2 на межі земельних ділянок сторін усупереч вимогам ДБН 360-92** "Державні будівельні норми. Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень", що, в свою чергу, ґрунтується на протоколі про адміністративне правопорушення від 23 жовтня 2018 року, приписові про зупинення підготовчих і будівельних робіт від 23 жовтня 2018 року і постанові у справі про адміністративне правопорушення від 29 жовтня 2018 року щодо розпочатого ОСОБА_3 будівництва гаража у АДРЕСА_2, без права на забудову земельної ділянки та без будівельного паспорта. Однак, у цих документах йдеться про порушення ОСОБА_3 статті 26 (забудова територій), статті 27 (будівельний паспорт забудови земельної ділянки) Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" і статті 5 (основні вимоги до містобудівної діяльності) Закону України "Про основи містобудування" і не згадується про порушення нею вимог ДБН 360-92** "Державні будівельні норми. Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень". Не зазначається про це ані у позовній заяві, ані у листах Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області від 26 жовтня 2018 року і від 22 березня 2019 року, на які у підтвердження своїх вимог посилається ОСОБА_1. Позивач також не зазначила, а суд не з'ясував схему розміщення гаража як передумови для встановлення факту можливого порушення прав позивачки, остання не довела, що фактичне розташування гаража порушує її права на користування як житловим будинком, так і земельною ділянкою, а її твердження про наявність перешкод у користуванні земельною ділянкою через затінення і стікання дощових вод є бездоказовими. Натомість ОСОБА_2 на підтвердження своїх заперечень надала до суду протокол №1 комісії сільської ради про погодження меж земельної ділянки у АДРЕСА_2, без суміжного землекористувача, з якого, зокрема, випливає, що законні підстави у ОСОБА_1 не погоджувати земельну ділянку ОСОБА_2 відсутні, оскільки ОСОБА_2 право її приватної власності не порушує, а гараж побудований на земельній ділянці ОСОБА_2 за старою будівлею, без шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки тощо. Тобто висновок суду про порушення права позивача на володіння і користування своєю земельною ділянкою у зв'язку з розміщенням гаража на межі із її земельною ділянкою всупереч вимогам ДБН 360-92** "Державні будівельні норми. Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень" є припущенням, що виключає задоволення позову та застосування обраних позивачем способів захисту. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1 11 листопада 2020 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити без змін рішення суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Заявником як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначено, що: - оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права; - оскаржуване судове рішення не відповідає правовим висновкам, викладеним, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №820/4146/17 (провадження №11-549апп18), від 15 травня 2018 року у справі №522/5487/17 (провадження №11-373апп18). Отже, серед підстав касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції заявником зазначена та підстава, яка згадана у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що свідчить про виконання нею вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У наданому відзиві відповідач просила касацій скаргу зашити без задоволення з огляду на її необґрунтованість. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці, розміром 0, 25 га, належить позивачу ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору дарування житлового будинку від 01 жовтня 2018 року. Рішенням сесії Чорнопотіцької сільської ради від 20 грудня 2018 року зазначену земельну ділянку під житловим будинком та господарськими спорудами, розміром 0,25 га, кадастровий номер 2121987200:07:001:0071, передано позивачу ОСОБА_1 у власність, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У жовтні 2018 року мати позивача ОСОБА_5 звернулася на електронну адресу Управління ДАБІ у Закарпатській області зі скаргою на те, що їхня сусідка ОСОБА_3 незаконно самовільно збудувала гараж на межі земельної ділянки позивача, що порушує її права та завдає їй шкоду, з проханням провести перевірку цього факту з виїздом на місце. Згідно з листом від 26 жовтня 2018 року, який надіслано на адресу позивача, стало відомо, що власником сусіднього будинку № НОМЕР_2 була саме ОСОБА_3, стосовно якої складено акт, протокол та видано припис, і яку притягнуто до адміністративної відповідальності за самовільне будівництво. В цьому листі зазначалося, що будівництво гаража проводилося без права на забудову земельної ділянки та без отримання (складання) відповідної документації. 12 лютого 2019 року Управлінням ДАБІ у Закарпатській області проведена позапланова перевірка виконання припису, якою встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, про що повідомлено матір позивача листом від 26 лютого 2019 року. На звернення позивача від 06 березня 2019 року до Управління ДАБІ у Закарпатській області ОСОБА_1 на її адресу направлено лист від 22 березня 2019 року, в якому зазначено, що перевірити виконання припису неможливо, оскільки особа померла, свідоцтво про право на спадщину видається через шість місяців. Відповідно до протоколу від 22 травня 2019 року №1 комісії сільської ради про погодження меж земельної ділянки у АДРЕСА_2, встановлено, що відсутні законні підстави у ОСОБА_1 не погоджувати земельну ділянку ОСОБА_2, оскільки ОСОБА_2 право її приватної власності не порушує, а гараж побудований на земельній ділянці ОСОБА_2 за старою будівлею, без шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки тощо. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до положень статей 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Частиною першою статті 321 ЦК України установлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому згідно із вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частин другої, третьої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України. Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним. Збудований об'єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України, а саме: якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці; якщо така забудова порушує права інших осіб; якщо проведення перебудови об'єкта є неможливим; особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом РІШЕННЯ: Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Частиною другою статті 90 ЗК України визначено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до вимог частин першої-третьої статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Як встановлено судом апеляційної інстанції, позивач не довела, що фактичне розташування гаража порушує її права на користування як житловим будинком, так і земельною ділянкою, а її твердження про наявність перешкод у користуванні земельною ділянкою через затінення і стікання дощових вод нею належним чином не доведені. Натомість ОСОБА_2 на підтвердження своїх заперечень надала суду докази, на підставі яких апеляційний суд зробив висновки про те, що вона права власності позивача не порушує, а гараж побудований на земельній ділянці ОСОБА_2 за старою будівлею, без шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки тощо. Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення. Виходячи з наведеного, право, що не порушено, не підлягає захистові. З урахуванням наведеного, враховуючи, що позивач не довела порушення її прав, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови у позові. Посилання у касаційній скарзі на те, що рішення суду апеляційної інстанції не відповідають правовим висновкам, викладеним зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №820/4146/17 (провадження №11-549апп18), від 15 травня 2018 року у справі №522/5487/17 (провадження №11-373апп18), Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки справи розглянуті за різних фактичних обставин. У справі №820/4146/17 (провадження №11-549апп18) предметом касаційного перегляду була ухвала апеляційного суду про закриття провадження. У справі №522/5487/17 (провадження №11-373апп18) предметом касаційного перегляду була ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не враховано, що відповідача було притягнуто до адміністративної відповідальності, що свідчить про порушення прав позивача, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки у відповідних документах йдеться про порушення ОСОБА_3 статей 26, 27 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", що саме по собі не доводить факту розташування спірної будівлі на земельній ділянці позивача або ж із порушенням вимог щодо нормативних відстаней від суміжних земельних ділянок. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України. Верховний суддійшов переконання, що суд апеляційної інстанції розглянув спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Відповідно, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 лютого 2021 року м. Київ справа №132/3210/19 провадження №61-5177св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Пиківська сільська рада Калинівського району Вінницької області, особа, яка подавала апеляційну скаргу, - заступник прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області та Калинівської районної державної адміністрації, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник - адвокат Молявчик Олексій Валерійович, на постанову Вінницького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Копаничук С. Г., Медвецького С. К., Оніщука В. В., від 20 лютого 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області про поновлення строку позовної давності та визнання права на земельну частку (пай). Позовні вимоги мотивовані тим, що він із 27 травня 1996 року працював в колективному сільськогосподарському підприємстві "Хлібороб" (далі - КСП "Хлібороб", КСП) на посаді тракториста та був членом вказаного КСП. Указом Президента України №720/95 від 08 серпня 1995 року "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським господарствам, підприємствам і організаціям" було проведено розпаювання земель КСП "Хлібороб" с. Пиків Калинівського району Вінницької області. Вказував, що рішення про виключення з членів підприємства загальними зборами КСП "Хлібороб" щодо нього не приймалось, однак його помилково не було включено до списків осіб, які мають право на земельну частку (пай) в колективній власності КСП "Хлібороб", у зв'язку з чим йому не було видано сертифікат про право на земельну частку (пай). Враховуючи наведені обставини, просив суд визнати за ним право на земельну частку (пай) КСП "Хлібороб" с. Пиків Калинівського району Вінницької області, розміром 2, 06 умовних кадастрових гектарів із земель запасу Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області. Крім того, просив поновити строк позовної давності, посилаючись на те, що лише у січні 2018 року йому було роз'яснено можливість відновлення судом прав на земельну частку (пай). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області, у складі судді Аліменко Ю. О., від 24 вересня 2019 року позов задоволено. Поновлено ОСОБА_1 пропущений строк позовної давності та визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) в колективній власності КСП "Хлібороб" с. Пиків Калинівського району Вінницької області, розміром 2, 06 в умовних кадастрових гектарах із земель запасу Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд виходив, зокрема із того, що відповідач позовні вимоги визнав в повному обсязі, а на час отримання КСП "Хлібороб" с. Пиків Калинівського району Вінницької області державного акту на право колективної власності на землю, позивач був членом КСП, тому, на підставі пункту 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 набув право на земельну частку (пай) в землях, що перебувають в колективній власності. Поновлюючи пропущений строк позовної давності, суд першої інстанції виходив із того, що позивач дізнався про порушення свого права у січні 2018 року, коли йому було роз'яснено, що право на земельну частку (пай) може бути відновлено лише судом. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, Калинівської районної державної адміністрації задоволено, рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 24 вересня 2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове, апеляційний суд виходив із того, що позивач не зазначив відповідачами у справі відповідну районну державну адміністрацію та орган, до повноважень якого входить вирішення питань про виділення земельної частки (паю) в натурі із земель резервного фонду чи земель запасу, які знаходяться за межами населеного пункту, та, відповідно до вимог статті 51 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), не подавав клопотання про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів. Також апеляційним судом зауважено, що суд першої інстанції при розгляді справи не звернув уваги на ту обставину, що ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) в землях, що перебувають в колективній власності, не набув, оскільки не був одним із суб'єктів права колективної власності на час отримання КСП "Хлібороб" державного акту на право колективної власності на землю. Крім того, апеляційний суд погодився із доводами апеляційної скарги про безпідставне поновлення позивачу строку позовної давності, оскільки ОСОБА_1 не навів обґрунтованих підстав для визнання поважними причини пропуску позовної давності. Право на позов у ОСОБА_1 виникло у 1995 році, а в розглядуваній справі до суду він звернувся лише у 2019 році, проте не довів належними та допустимим доказами, що з часу, коли він повинен був дізнатися про порушення свого права, існували обставини, які б перешкоджали йому у доступі до правосуддя протягом 14 років. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2020 року засобами поштового зв'язку представник ОСОБА_1 - адвокат Молявчик О. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу у справі №132/3210/19 на постанову Вінницького апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, в якій посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №132/3210/19 та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У липні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №304/1196/16-ц, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц. Наголошує на тому, що необхідність судового захисту інтересів держави саме прокурором від імені суб'єкта владних повноважень має бути обґрунтована і підтверджена належними доказами. Оскільки при подачі апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції прокурор не довів підстав для свого представництва в суді, то апеляційна скарга підлягала поверненню. Крім того, просив врахувати, що апеляційний суд розглянув справу без винесення ухвали про відкриття апеляційного провадження, що є грубим порушенням норм процесуального права. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду, управління просить касаційну скаргу залишити без задоволення. Фактичні обставини справи, встановлені судами 25 квітня 1995 року КСП "Хлібороб" виданий державний акт на право колективної власності на землю. 27 травня 1996 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу в КСП "Хлібороб" с. Пиків, Калинівського району Вінницької області та прийнятий в члени вказаного КСП, що підтверджено відповідними записами у трудовій книжці позивача. Згідно відповіді Пиківської сільської ради Калинівського району від 05 грудня 2019 року №01-16-282, в межах населених пунктів с. Пиків та с. Шепіївка, що знаходяться в адміністративно-територіальному підпорядкуванні Пиківської сільської ради, земель запасу і резервного фонду немає, а землі резервного фонду, поза межами населеного пункту за рахунок яких можливо було б виділити земельну ділянку позивачу у разі задоволення позову, знаходяться в оренді. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанов суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Пунктом 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Відповідно до пункту 4 цього указу розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями, утвореними у підприємствах, кооперативах, товариствах з числа їх працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству, кооперативу, товариству окремо приймається районною державною адміністрацією. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією (пункт 5 Указу №720/95). Разом з тим відповідно до частини першою статті 17 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року передача земельних ділянок у колективну та приватну власність проводилась Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України (набрав чинності 01 січня 2002 року) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Згідно з пунктом 12 Перехідні положення ЗК України (на час набрання ним чинності) до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Відповідно до повноважень, визначених у статті 122 ЗК України, саме районні державні адміністрації з 01 січня 2002 року до 31 грудня 2012 року були розпорядниками земель сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту, в тому числі земель запасу відповідної сільської ради. Згідно із Законом України від 06 вересня 2012 року №5245-VI Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності, який набрав чинності з 01 січня 2013 року землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими. Відповідно до частини четвертої статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянкисільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. Згідно з підпунктом 13 пункту 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України №333 від 29 вересня 2016 року, Головне управління відповідно до покладених на нього завдань: розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством. Отже у спорах, пов'язаних із паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), відповідачами в таких справах є зокрема КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 07 квітня 2020 року у справі №548/900/19 (провадження №61-17558св19), від 15 квітня 2020 року у справі №351/696/17 (провадження №61-1387св17), від 09 грудня 2020 року у справі №143/1243/18 (провадження №61-9283св19) та від 14 січня 2021 року у справі №530/136/19 (провадження №61-497св20). ОСОБА _1 звернувся до суду з позовом до Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області за захистом прав, які вважав порушеними, а саме щодо отримання земельної частки (паю) при розпаюванні КСП "Хлібороб". Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року по справі №523/9076/16-ц зазначила, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року в справі №761/23904/19 вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад. Встановивши, що позивачем пред'явлено позов не до всіх належних відповідачів, апеляційний суд мав відмовити у задоволенні вимог ОСОБА_1 саме з цих підстав, оскільки висновки суду по суті вирішення спору мають бути зроблені за належного суб'єктного складу її учасників. За таких обставин мотивування апеляційним судом оскаржуваного судового рішення, ще й недоведеністю позовних вимог та пропуском строку позовної давності є помилковим. Крім того, згідно висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач. Колегія суддів відхиляє аргументи скарги про те, що прокурором не наведено необхідності захисту інтересів держави та неможливості здійснення захисту таких інтересів органом державної влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, як безпідставні з огляду на таке. У частині другій статті 4 ЦПК України визначено, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Згідно з частиною четвертою статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Відповідно до висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19) процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Судами встановлено, що прокурор обґрунтував подання апеляційної скарги необхідністю захисту інтересів держави при визнанні права на земельну частку (пай) розміром 2,06 в умовних кадастрових гектарах з земель запасу Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області. Висновки апеляційного суду щодо наявності у прокурора підстав для представництва інтересів держави у цій справі не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц та від 24 жовтня 2018 року у справі №304/1196/16-ц. Факт відкриття апеляційного провадження у справі підтверджено змістом ухвали Вінницького апеляційного суду від 28 грудня 2019 року, прийнятої за результатами вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора. При цьому колегія суддів враховує, що згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. За змістом статті 412 ЦПК України суд змінює судове рішення повністю або частково, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. З урахуванням викладеного Верховний суддійшов висновку, що апеляційний суд, ухвалив правильне по суті рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, але допустив помилку при його мотивуванні, що є підставою для зміни оскаржуваної постанови апеляційного суду, шляхом виключення з її мотивувальної частини посилання на недоведеність позовних вимог та пропуск позивачем строку позовної давності, як підстав для відмови в задоволенні позову. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник - адвокат Молявчик Олексій Валерійович, задовольнити частково. Постанову Вінницького апеляційного суду від 20 лютого 2020 року змінити, шляхом зміни її мотивувальної частини з урахуванням висновків, викладених в цій постанові Верховного Суду. В іншій частині постанову Вінницького апеляційного суду від 20 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 травня 2021 року м. Київ справа №137/1958/18 провадження №61-19452св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Громадська сільська рада Літинського району Вінницької області, треті особи: Літинська районна державна адміністрація Вінницької області, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (письмового провадження) касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Міхасішина І. В., Войтка Ю. Б., Стадника І. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Громадської сільської ради Літинського району Вінницької області (далі - Громадської сільської ради) та просив зобов'язати Громадську сільську раду рішенням сесії виправити помилку, допущену Громадською сільською радою в період розпаювання племрадгоспу "Літинський" щодо невнесення його в списки осіб, які мають право на одержання земельного паю. Свої вимоги обґрунтовував тим, що при розпаюванні племрадгоспу "Літинський" всім його працівникам, а також особам з інвалідністю з дитинства, що проживали на території Громадської сільської ради були виділені земельні ділянки та майнові паї. Зазначав, що він є особою з інвалідністю з дитинства, однак, незважаючи на його письмову заяву, не був включений до списку на розпаювання. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 10 липня 2019 року в задоволення позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що на момент паювання земель ВАТ "Племзавод "Літинський" (правонаступника племзаводу "Літинський") він був членом даного товариства, в тому числі як пенсіонер, що раніше в ньому працював та залишився його членом, а згідно з Указом Президента України №720/95 від 08 серпня 1995 року інвалідність особи, яка раніше працювала в товаристві, не є окремою підставою для набуття права на земельну частку (пай). Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 10 липня 2019 року без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Вінницького апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року, у якій просить скасувати оскаржувану постанову та направити справу на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції неповно з'ясував обставини справи, не врахував надані ним докази на підтвердження того, що він певний час був працівником племзаводу "Літинський" та є особою з інвалідністю з дитинства й відповідно до Указу Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" №720/95 від 08 серпня 1995 року має право на земельну частку (пай), у зв'язку з чим ухвалив судове рішення, яке не ґрунтується на засадах верховенства права, є незаконним та необґрунтованим. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 24 лютого 2020 року справа №137/1958/18 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За вказаних обставин тут і надалі положення ЦПК України застосовуються у редакції, яка діяла до 08 лютого 2020 року. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Фактичні обставини, встановлені судами Установлено, що рішенням Громадської сільської ради № ІІ від 05 березня 1996 року вирішено надати в постійне користування державному племенному заводу "Літинський" 2 284 га землі, а також видати державний акт на право постійного користування землею. 14 травня 1996 року племзавод "Літинський" було реорганізовано у відкрите акціонерне товариство "Племзавод "Літинський". Позивач ОСОБА_1 з 01 лютого 1983 року працював зоотехніком у відділенні ім. Жданова племзаводу "Літинський", а з 01 вересня 1983 року наказом директора племзаводу "Літинський" №150-к звільнений за власним бажанням, за статтею 38 КЗпП України, що підтверджується архівними довідками №01-19/475 від 15 серпня 2018 року, №01-19/5 від 08 січня 2019 року. Протоколом зборів акціонерів ВАТ "Племзавод "Літинський" №2 від 01 квітня 1997 року затверджено списки акціонерів ВАТ "Племзавод "Літинський", які мають право на земельну частку (пай). З доданого до протоколу списку пайовиків суди встановили, що позивач у цьому списку відсутній. Згідно з довідкою до акта огляду МСЕК Серії 10 ААВ №558461 від 29 вересня 2014 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є особою з інвалідністю з дитинства першої групи, у зв'язку із пораненням під час бойових дій в період війни. Листом Громадської сільської ради №02-16/41 від 14 лютого 2018 року позивача повідомлено, що списки пайовиків сільська рада не формувала, списки формувалися в 1997 році правлінням ВАТ "Племзавод "Літинський". Відповідно до довідки Громадської сільської ради №115 від 30 липня 2014 року, при розпаюванні племрадгоспу "Літинський" особам з інвалідністю з дитинства, які проживали на території Громадської сільської ради, були видані земельні та майнові паї, однак позивач відсутній у списку осіб, яким видавалися зазначені паї. З довідок Громадської сільської ради №13 від 03 лютого 2000 року, №38 від 20 січня 2008 року, №471 від 28 листопада 2016 року, №8 від 13 січня 2012 року встановлено, що позивач з 1944 року проживає в селі Кусиківці та є особою з інвалідністю з дитинства першої групи. У наявності земельної частки (паю) та земель соціальної сфери немає. При складанні списків на оформленні земельних та майнових паїв особам з інвалідністю з дитинства, які проживають на території Громадської сільської ради, позивач був механічно пропущений. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За положеннями частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідно до роз'яснень, що містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", у спорах, пов'язаних з паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), відповідачами є КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі, тощо. Частинами першою статті 51 ЦПК України передбачено, що суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. У разі пред'явлення позову до частини відповідачів чи неналежного відповідача, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі в справі як співвідповідачів та зобов'язується вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд повинен відмовляти в задоволенні позову. Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18). Звернувшись з цим позовом до суду, позивач зазначав, що він є особою з інвалідністю з дитинства, у зв'язку з чим мав право на земельну частку (пай) при розпаюванні племзаводу "Літинський", проте працівники Громадської сільської ради помилково не включили його до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай), а тому просив суд зобов'язати відповідача виправити цю помилку. Разом з тим, у справі, яка переглядається, установлено, що списки осіб, які мають право на земельну частку (пай) при розпаюванні племрадгоспу "Літинський" формувалися та затверджувалися ВАТ "Племзавод "Літинський". Отже, даний спір, який полягає в невключенні позивача до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай), виник у ОСОБА_1 з ВАТ "Племзавод "Літинський", правонаступником якого є Приватне акціонерне товариство "Племзавод "Літинський", а тому Громадська сільська рада є неналежним відповідачем. Зважаючи на те, що позов пред'явлено до неналежного відповідача й клопотань про його заміну позивач не заявляв, у задоволенні позовних вимог слід було відмовити саме через їх пред'явлення до неналежного відповідача. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України). Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги в цій справі не підлягають задоволенню з підстав їх пред'явлення до неналежного відповідача, висновок апеляційного суду про залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову в зв'язку із його недоведеністю є помилковим. Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на вищевикладене, враховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, але помилилися щодо мотивів такої відмови, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення судів попередніх інстанцій змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Оскільки Верховний Суд змінює судові рішення судів попередніх інстанцій, але виключно в частині мотивів їх ухвалення, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 10 липня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Ю. Тітов судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 жовтня 2021 року м. Київ справа №511/648/19 провадження №61-9088св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г., Сєвєрової Є. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку, посилаючись на те, що з 22 грудня 1990 року вона перебувала з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 16 лютого 2010 року. В період перебування у шлюбі ними було придбано за спільні кошти житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Право власності на вказане домоволодіння було оформлене на ім'я її колишнього чоловіка. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Після його смерті відкрилася спадщина. Спадкоємцем майна померлого за заповітом є ОСОБА_2, яка виявила намір успадкувати спірний житловий будинок в цілому, хоча за життя колишній чоловік не заперечував її право на набуте в період шлюбу майно. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю її та ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, в рівних частках; визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного домоволодіння. Рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року у складі судді Ільяшук А. В. позов задоволено. Визнано, що житловий будинок загальною площею 57,60 кв. м, житловою площею 33,70 кв. м, розташований по АДРЕСА_1, є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_3 набув право власності на спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами в період перебування в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1, а тому це майно є спільною сумісною власністю колишнього подружжя і частки сторін у ньому є рівними. Матеріали справи не містять і відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що зазначене домоволодіння придбано ОСОБА_3 за особисті кошти, а отже, що воно є його особистою власністю. Заява відповідача та її представника про застосування позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки визначальним для висновку про застосування позовної давності у спорі про поділ майна подружжя, заявленому після розірвання шлюбу, є саме момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Оскільки права позивача на належну їй частку у спірному домоволодінні до моменту смерті ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1)не були порушенні, то перебігу позовної давності почався з часу відкриття спадщини, а не з часу розірвання шлюбу. Постановою Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року скасовано. В задоволенні позову відмовлено. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду щодо належності спірного домоволодіння на праві спільної сумісної власності колишньому подружжю є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Разом з тим суд першої інстанції безпідставно не застосував до спірних правовідносин позовну давність, перебіг якої почався з часу розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, оскільки позивачем не надано доказів того, що після розлучення вона якимось чином реалізовувала чи мала намір реалізувати своє право співвласника спірного майна і їй у цьому перешкоджав колишній чоловік як інший співвласник. Колегією суддів не встановлено непереборних обставин, які б унеможливлювали звернення ОСОБА_1 до суду з відповідним позовом в межах трьох років після розірвання шлюбу або за життя її колишнього чоловіка - ОСОБА_3. Протягом 8 років з часу розлучення позивач не порушувала питання щодо поділу спірного майна, не проявляла жодного інтересу до житлового будинку. Отже, в ОСОБА_1 є суб'єктивне матеріальне право на частку у спільному майні колишнього подружжя, однак не встановлено причин пропуску позовної давності, які б незалежно від волі позивача унеможливлювали або ускладнювали подання нею до суду позову в межах трьох років після розірвання шлюбу. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У травні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, а рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року залишити в силі. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що апеляційний суд грубо проігнорував усталену судову практику щодо застосування позовної давності до вимоги про визнання права власності на частку у майні подружжя, заявленої після розірвання шлюбу, та не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі №320/3072/18. У липні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Роздільнянського районного суду Одеської області. 17 червня 2021 року справа №511/648/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України. Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає. Судами встановлено, що з 22 грудня 1990 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 16 лютого 2010 року. Під час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 придбали за спільні кошти житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, про що свідчить договір купівлі-продажу від 10 червня 1991 року, посвідчений Виконавчим комітетом Кіровської сільської ради народних депутатів Роздільнянського району Одеської області. Право власності на вказане домоволодіння було зареєстроване за ОСОБА_3. В подальшому ОСОБА_1 та ОСОБА_3 реконструювали та добудували спірний житловий будинок, в результаті чого його загальна площа збільшилася до 57,60 кв. м, житлова - до 33,70 кв. м. 27 січня 2010 року Виконавчий комітет Кіровської сільської ради Роздільнянського району Одеської області видав на ім'я ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на житловий будинок загальною площею 57,60 кв. м, житловою площею - 33,70 кв. м, розташований по АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. За життя, а саме 27 грудня 2017 року він склав заповіт, яким вищезгадане домоволодіння заповів відповідачу ОСОБА_2. Заповіт посвідчений секретарем Виконавчого комітету Кіровської сільської ради Роздільнянського району Одеської області Стефанець І. Б. та зареєстрований в реєстрі за №22. Згідно з довідкою Виконавчого комітету Калантаївської сільської ради Роздільнянського району Одеської області від 06 березня 2019 року №128/02-11 у спірному житловому будинку проживає без реєстрації співмешканка ОСОБА_3 - ОСОБА_2. На підставі поданої 26 лютого 2019 року ОСОБА_2 як спадкоємцем за заповітом заяви про прийняття спадщини приватним нотаріусом Роздільнянського районного нотаріального округу в Одеській області Патраманською Л. М. було заведено спадкову справу №37/2019 до майна померлого ОСОБА_3. Свідоцтво про право на спадщину на спірний житловий будинок відповідачу не видавалося. 15 березня 2019 року приватний нотаріус Роздільнянського районного нотаріального округу в Одеській області Патраманська Л. М. повідомила позивача про те, що їй необхідно звернутися до суду для визнання свого права власності на 1/2 частку в майні, придбаному нею із спадкодавцем в період перебування в зареєстрованому шлюбі. Доказів, які б свідчили, що за життя ОСОБА_3 між ним та позивачем виник спір з приводу нерухомого майна (спірного домоволодіння), відповідач не надала, а суди таких обставин не ВСТАНОВИЛИ: Відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), який був чинним на час придбання у 1991 році спірного домоволодіння, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Вищевказане положення закону кореспондується зі статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. У справі, яка переглядається, презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу спірне майно не спростована. Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Частиною першою статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Відповідно до статей 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України). Згідно з частинами першою-третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах -уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відповідно до частини другої статті 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі №6-258цс15 зроблено висновок про те, що згідно зі статтею 76 Цивільного кодексу Української РСР перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно з якою перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила. Частиною третьою статі 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічна позовна давність. Згідно зі статтею 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено позовну давність, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК України. Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. В постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі №320/3072/18 (провадження №61-5819св19), на яку послалася заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, вказано, що у частині другій статті 72 СК України та в пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки; позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі №6-258цс15). Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Початок перебігу позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними. У справі, яка переглядається, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із цим позовом, оскільки про порушення своїх прав вона дізналася лише у березні 2018 року. Доводи касаційної скарги про те, що про порушення свого права позивач дізналася ще під час шлюбу, а також після розірвання шлюбу, коли у неї виникли перешкоди у користуванні та володінні спірним майном, не підтверджені належними доказами. Матеріли справи не містять доказів, які б підтверджували заперечення права позивача як одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно (спірну квартиру), зареєстроване за іншим подружжям - відповідачем. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18). Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Встановивши, що житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 був придбаний ОСОБА_3 під час його перебування в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1, за життя ОСОБА_3 не було здійснено поділ вказаного нерухомого майна, відповідач як спадкоємець за заповітом не довела, що спірний будинок є особистою власністю спадкодавця, тобто не спростувала презумпцію спільності права власності колишнього подружжя на це майно, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вищезгадане домоволодіння є об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, а тому позивач має право на 1/2 його частку. При цьому, ухвалюючи рішення про задоволення позову, місцевий суд обґрунтовано відхилив доводи сторони відповідача про пропуск позивачем встановленої статтею 72 СК України трирічної позовної давності та правильно виходив з того, що перебіг позовної давності починається не з моменту розірвання між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 шлюбу, а з часу, коли позивач дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, в даному випадку - після смерті її колишнього чоловіка та отримання відповіді нотаріуса щодо наявності спадкоємця за заповітом, яка прийняла спадщину та претендує на спірне домоволодіння в цілому. ОСОБА_2 не надано доказів на підтвердження того, що з часу розірвання шлюбу спадкодавець заперечував право позивача на спірне майно, тобто вона не довела обставин, які б могли вказувати на інший початок перебігу позовної давності. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. У справі, яка переглядається, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду, викладений у вищезгаданій постанові від 13 лютого 2020 року у справі №320/3072/18 (провадження №61-5819св19), апеляційний суд залишив поза увагою те, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, отже, сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного з подружжя. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Оскільки суд апеляційної інстанції не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, то постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України. Щодо розподілу судових витрат. Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатила 3 073,60 грн, які підлягають стягненню з відповідача на її користь. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Одеського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року скасувати, а рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 11 листопада 2019 року залишити в силі. Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 073 (три тисячі сімдесят три) грн 60 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 листопада 2021 року м. Київ справа №759/9283/18 провадження №61-3789св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідачі: Київська міська державна адміністрація в особі Департаменту з питань державної реєстрації, Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, розглянув у порядку попереднього судового засідання касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Київської міської державної адміністрації в особі Департаменту з питань державної реєстрації, Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування, визнання неправомірними дій, зобов'язання вчинити дії, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Київської міської державної адміністрації в особі Департаменту з питань державної реєстрації (далі - Департамент), Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна (далі - БТІ), просили визнати за ними в порядку спадкування право постійного користування земельною ділянкою з обліковим номером 75:196:019, площею 1476,25 кв. м, розташованої на території АДРЕСА_1; визнати неправомірними дії БТІ стосовно проставляння у технічному паспорті на будинок на АДРЕСА_1 штампу "Самочинне будівництво"; зобов'язати Департамент зареєструвати за позивачами право спільної часткової власності на будинок АДРЕСА_1, а саме: за ОСОБА_1 на 1/2 частку, за ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по 1/6 частці. Позов обґрунтовано тим, що на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року у справі №2608/5260/12 за позивачами визнано право власності на відповідні частини житлового будинку АДРЕСА_1. Перед проведенням державної реєстрації права власності на будинок у березні 2016 року в БТІ замовлено послуги з технічного обстеження та виготовлення технічного паспорту на вказаний будинок. Проте, у виготовленому технічному паспорті спеціалістами БТІ проставлено відмітку "Самочинне будівництво". Виходячи з цієї відмітки до самочинного будівництва віднесено наступні споруди: житловий будинок літ. "Г", площею 60,7 кв. м, прибудова літ "Г", площею 11,7 кв. м, гараж літ "Д", площею 26,7 кв. м. Такі дії БТІ не відповідали вимогам чинного законодавства, оскільки рішенням суду на підставі статті 376 ЦК України визнано право власності на відповідні частки у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1. У зв'язку з тим, що на технічному паспорті міститься відмітка БТІ "Самочинне будівництво", яка проставлена незаконно, рішенням державного реєстратора від 05 жовтня 2016 року відмовлено позивачам у реєстрації права власності на житловий будинок. Також в рішенні державного реєстратора зазначено, що державна реєстрація прав на об'єкт відбувається після введення його в експлуатацію. На думку позивачів, зроблена незаконна відмітка в технічному паспорті "Самочинне будівництво" унеможливлює зареєструвати право власності на належний їм житловий будинок. В частині визнання в порядку спадкування права користування земельною ділянкою, що знаходиться під спірним будинком, зазначили, що цією земельною ділянкою на законних підставах протягом багатьох років користувався ОСОБА_5. Факт законності користування ОСОБА_5 земельною ділянкою підтверджується архівними довідками, згідно з якими у погосподарських книгах за 1967-1971 на Мик. Борщагівській сільській Раді існував особовий рахунок відкритий на ім'я ОСОБА_5, проживаючого на АДРЕСА_1. Також факт законності користування ОСОБА_5 земельною ділянкою встановлено рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року. Після смерті ОСОБА_5 у 1976 році право користування земельною ділянкою перейшло до ОСОБА_6, який у 1993 році встановив і погодив межі з суміжними землекористувачами. Проте за життя ОСОБА_6 не встиг завершити процес оформлення права приватної власності на спірну земельну ділянку під будинком. Після смерті ОСОБА_6 будинковолодіння успадкував позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_7, яка померла у 2011 році. Спадкоємцями ОСОБА_7 є позивачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Вважали, що оскільки спадкодавець ОСОБА_5 за життя набув право постійного користування земельною ділянкою під будинковолодінням на АДРЕСА_1, тому таке його право зі смертю не втрачено і перейшло у спадок до позивачів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, в позові відмовлено. Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що позивачі не надали суду рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування щодо передачі у власність чи користування спірної земельної ділянки, не надали доказів щодо оформлення спадкодавцем права на земельну ділянку або розпочатої процедури приватизації спадкодавцем. Суд не встановив порушення вимог законодавства при проставленні у технічному паспорті на будинок штампу "Самочинне будівництво", у зв'язку з чим такі позовні вимоги є безпідставними. Щодо вимог про зобов'язання Департамент вчинити дії щодо реєстрації права спільної часткової власності суд зазначив, що не вправі своїм рішенням втручатися у дискреційні повноваження відповідача та визначати, який саме зміст управлінського рішення необхідно приймати за результатом розгляду наданих для реєстрації документів, у зв'язку з чим позовні вимоги не підлягають задоволенню. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У березні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове про задоволення позову. Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суди не застосували до спірних правовідносин статті 20, 90 ЗК Української РСР, статті 120 ЗК України 2001 року, статті 24, 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", не враховано правові висновки, висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі №675/2372/16-ц від 16 березня 2020 року, у постановах Верховного Суду у справі №825/602/17 від 23 травня 2018 року, №819/570/18 від 11 вересня 2019 року, у справі №916/1608/18 від 19 травня 2020 року та від 30 січня 2013 року у справі №2608/5260/12 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Суди не взяли до уваги, що запис в погосподарській книзі прирівнювався до документа, що підтверджував наявність у особи права постійного користування земельною ділянкою. Факт набуття спадкодавцем ОСОБА_5 права постійного користування земельною ділянкою підтверджується записами в погосподарських книгах за 1967-1971 роки по Мик. Борщагівській сільській Раді, які є документом, що засвідчує право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості. Суди не звернули уваги, що підставою для реєстрації за позивачами права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 є рішення Святошинського районного суду м. Києві від 30 січня 2013 року у справі №2608/5260/12. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_2 просили задовольнити касаційну скаргу, оскільки вважать доводи касаційної скарги обґрунтованими. Суди не врахували, що право постійного користування земельною ділянкою входить до складу спадщини незалежно від цільового призначення земельної ділянки, а також переходить до спадкоємців у зв'язку із переходом до них права власності на нерухоме майно, розміщене на земельній ділянці. Суд апеляційної інстанції не надав правової оцінки доводам апеляційної скарги, про надання БТІ права проставляти в технічному паспорті штамп "Самочинне будівництво" за умови наявності чинного рішення, винесеного відповідно до статті 376 ЦК України, яким по суті узаконено об'єкт самочинного будівництва. Суди не врахували, що дискреційні повноваження це ті повноваження коли у державного органу є право вибору між кількома варіантами правомірної поведінки. У цій справі, у державного реєстратора за умови надання йому документів, що підтверджують наявність у позивача права власності на нерухоме майно, був лише один варіант правомірної поведінки, зареєструвати таке право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У відзиві на касаційну скаргу Департамент просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін. Вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою, вимоги в ній не відповідають чинному законодавству. Постанови на які посилається заявник в касаційній скарзі не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки регулюють інші правовідносини ніж у справі, що переглядається. Державний реєстратор під час проведення реєстраційних дій встановив, що на технічному паспорті стоїть відмітка про самочинне будівництво, а відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених статтею 31 цього Закону. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи зі Святошинського районного суду м. Києва. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини, встановлені судами Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Жовтневої районної ради депутатів трудящих від 13 березня 1972 року №755 за ОСОБА_5 та ОСОБА_8 (який помер ІНФОРМАЦІЯ_1) в рівних долях по 1/2 частині визнано право власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2.05 квітня 1972 року на 1/2 частини домоволодіння ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер і після його смерті 1/2 частини домоволодіння успадкована ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3.15 квітня 2003 року на вказану частину будинку в рівних долях по 1/4 частині видано спадкоємцям ОСОБА_1 та ОСОБА_7 свідоцтво про право на спадщину за законом. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 08 липня 2009 року у справі №2-64/2009 припинено право власності ОСОБА_8 на 1/2 частини будинку на АДРЕСА_1 у зв'язку із пожежею, та збільшено розмір часток ОСОБА_7 і ОСОБА_1 з 1/4 частки до 1/2 частки кожному. ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_7, спадкоємцями якої є позивачі: ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року у справі №2608/5260/12 за позивачами визнано право власності на відповідні частини житлового будинку, а саме: за ОСОБА_1 на 1/2 частини, за ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на 1/6 частини за кожним. Перед проведенням державної реєстрації права власності на будинок позивачі замовили в БТІ технічний паспорт на житловий будинок АДРЕСА_1. У виготовленому технічному паспорті спеціалістами БТІ проставлено відмітку "самочинне будівництво". Згідно зі змісту цієї відмітки, до самочинного будівництва віднесено споруди: житловий будинок літ. "Г", площею 60,7 кв. м, прибудова літ. "Г", площею 11,7 кв. м, гараж літ. "Д", площею 26,7 кв. м. Далі рішенням державного реєстратора від 05 жовтня 2016 року №31725889 Департаменту відмовлено у реєстрації вказаного права власності з причин наявності в технічному паспорті відмітки про самочинне будівництво. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, в тому числі шляхом визнання права. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Позивачі звернулися до суду з вимогою про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування. Відповідно до статей 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. За приписами статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут). Аналіз наведених норм матеріального права приводить до висновку, що право користування земельною ділянкою за загальним правилом входить до складу спадщини і таке право спадкування здійснюється лише за умови, якщо спадкодавцем у встановленому законом порядку зареєстровано право користування на земельну ділянку, і воно увійшло до спадкового майна. Згідно статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачою йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім'я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців. Якщо будівництво об'єкта нерухомого майна здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов'язки як забудовника входять до складу спадщини на підставі статті 1216 ЦК України. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивачами не надано доказів, що спірна земельна ділянка з обліковим номером 75:196:019, площею 1476,25 кв. м, розташованої на території АДРЕСА_1, увійшла до спадкового майна. Так, позивачі посилались на те, що право користування ОСОБА_5 спірною земельною ділянкою підтверджується архівними довідками у погосподарських книгах за 1967-1971 роки по Мик. Борщагівській сільській раді, зі змісту яких вбачається, що існував особовий рахунок № НОМЕР_1, відкритий на ім'я ОСОБА_5, проживаючого на АДРЕСА_1. Згідно з даними у погосподарській книзі за вказаним домоволодінням закріплено 0,14 га землі та на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року. Разом з тим, згідно з матеріалами справи, зокрема архівної довідки №277 від 07 травня 2009 року щодо документів архівного фонду "Микільсько-Борщагівська сільська Рада" у погосподарських книгах за 1950-1952 роки є особовий рахунок № НОМЕР_2 ОСОБА_5. У графі "будівлі" та "місце проживання" відсутні відомості, а у графі "Всього землі" зазначено 0,15 га (т. 1, а. с. 25 зворот). Згідно з довідкою від 07 травня 2009 року №276 щодо документів архівного фонду "Микільсько-Борщагівська сільська Рада" у погосподарських книгах за 1953-1955 є особовий рахунок № НОМЕР_3 ОСОБА_5, що проживає на АДРЕСА_3, а у графі "Всього землі" зазначено 0,15 га (т. 1, а. с. 26). Відповідно до архівної довідки від 11 липня 2016 року №06-04/763 у документах архівного фонду "Микільсько-Борщагівська сільська Рада" у погосподарській книзі за 1967-1971 роки є особовий рахунок ОСОБА_5, що проживає на АДРЕСА_2, а у графі "Будівлі" значиться половина житлового будинку 1930 року забудови. У графі "Всього землі" зазначено 0,14 га (т. 1, а. с. 26 на звороті). Також, згідно з архівною довідкою від 18 вересня 2003 року №560 щодо документів архівного фонду "Микільсько-Борщагівська сільська Рада" у погосподарських книгах за 1967-1971 є особовий рахунок № НОМЕР_1 ОСОБА_5, що проживає на АДРЕСА_3, у графі "Всього землі" зазначено 0,14 га (т. 1, а. с. 27). Проаналізувавши та надавши оцінку вказаним документам, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відомості документів не доводять той факт, що спірна земельна ділянка з обліковим номером 75:196:019, площею 1476,25 кв. м, розташована на території АДРЕСА_1, входила до спадкового майна після смерті ОСОБА_6, спадкоємцем якого є позивач ОСОБА_1, та до спадкового майна ОСОБА_7, спадкоємцями якої є позивачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Відомості архівних довідок містять суперечливі дані щодо розміру земельної ділянки, які відрізняються від розміру спірної земельної ділянки право постійного користування в порядку спадкування на яку просять визнати позивачі. З огляду на зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що матеріали справи не містять доказів, що спадкодавцям ОСОБА_6 та ОСОБА_7 за життя було надано у користування земельну ділянку з обліковим номером 75:196:019, площею 1476,25 кв. м, розташовану на території АДРЕСА_1, а матеріали справи також не містять доказів, що за спадкодавцями було зареєстровано право користування на спірну земельну ділянку. Верховний Суд зауважує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. З огляду на зазначене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відхилення доводів апеляційної скарги, які є аналогічним доводам касаційної скарги, про незастосування положень земельного законодавства у редакції 1970 року, згідно з якими запис в погосподарській книзі прирівнювався до документа, що підтверджував наявність в особи право постійного користування земельною ділянкою, оскільки позивачі не довели правомірність користування спадкодавцем саме зазначеною позивачами земельною ділянкою, а матеріали справи містять суперечливі відомості. Доводи касаційної скарги про те, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц про те, що право постійного користування земельною ділянкою входить до складу спадщини у вказаній справі зазначено про те, що право постійного користування земельною ділянкою входить до складу спадщини, але таке право входить до складу спадщини на загальних умовах. Крім того, в ній встановлено інші правовідносини, які виникли між сторонами, ніж у справі, яка переглядається, зокрема спір виник щодо земельної ділянки, яка була отримана у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства. З-поміж іншого, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року у справі №2608/5260/12 за позивачами визнано право власності на відповідні частини житлового будинку, а саме: за ОСОБА_1 на Ѕ частину, за ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на 1/6 частину за кожним. Перед проведенням державної реєстрації права власності на будинок позивачі замовили в БТІ технічний паспорт на житловий будинок АДРЕСА_1. У виготовленому технічному паспорті спеціалістами БТІ проставлено відмітку "самочинне будівництво", до якого віднесено споруди: житловий будинок літ. "Г", площею 60,7 кв. м, прибудова літ. "Г", площею 11,7 кв. м, гараж літ. "Д", площею 26,7 кв. м. З огляду на зазначене та з урахуванням положень Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року №127, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, обґрунтованим є висновок про те, що при проставленні у технічному паспорті на будинок АДРЕСА_1 штампу "Самочинне будівництво" БТІ діяв відповідно до вимог закону. Крім того, доводи касаційної скарги, які є аналогічними доводам апеляційної скарги про те, що право власності на будинок визначено за позивачами на підставі рішення суду, а тому в БТІ не було підстав для проставляння штампу "Самочинне будівництво" є необґрунтованими, оскільки відповідно до резолютивної частини рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 січня 2013 року у справі №2608/5260/12 судом не вирішувалося питання про визнання права власності на прибудову літ. "Г " та гараж літ. "Д", які зазначені у технічному паспорті БТІ як самочинне будівництво. Також, рішення державного реєстратора від 05 жовтня 2016 року №31725889 Департаменту з питань державної реєстрації КМДА, яким позивачам відмовлено у реєстрації права власності на спірний будинок, позивачами не оскаржувалося, в установленому законом порядку неправомірним не визнавалося. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку судів першої та апеляційної інстанцій. З огляду на встановлені фактичні обставини справи, Верховний суддійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій належним чином дослідив й оцінив подані сторонами докази, правильно застосували норми процесуального права, дійшли обґрунтованого висновку про відмову в позові у зв'язку з його недоведеністю. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. СУДДІ: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 грудня 2021 року м. Київ справа №132/1745/20 провадження №61-8895св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В., розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан-Агро" до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Трак", державного реєстратора Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області Білієнко Оксани Василівни про скасування рішення державного реєстратора, визнання договору оренди землі недійсним, визнання додаткової угоди укладеною, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан-Агро" на рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 26 січня 2021 року, ухвалене суддею Сєліним Є. В., та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Медвецького С. К., Копаничук С. Г., Оніщука В. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Лан-Агро " (далі - ТОВ "Лан-Агро ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Трак" (далі - ТОВ "Агро Трак"), державного реєстратора Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області Білієнко Оксани Василівни (далі - державний реєстратор Білієнко О. В. ), про скасування рішення державного реєстратора, визнання договору оренди землі недійсним, визнання додаткової угоди укладеною. Позов обґрунтований тим, що 02 лютого 2009 року між ОСОБА_1 (орендодавцем) та ТОВ "Лан-Агро" (орендарем) укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого орендодавець передав орендарю у платне користування строком на 10 років земельну ділянку площею 1,7050 га, яка знаходиться на території Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області. Договір зареєстровано в Державному реєстрі земель 10 червня 2009 року за №040986300128.04 березня 2019 року рішенням державного реєстратора Білієнко О. В. проведено державну реєстрацію припинення права оренди ТОВ "Лан-Агро" на вказану вище земельну ділянку. Підставою для цього став лист-повідомлення ОСОБА_1 щодо відмови в пролонгації договору оренди землі від 02 лютого 2009 року. Позивач зазначав, що на момент вчинення державним реєстратором вказаної дії строк дії договору оренди не закінчився, а отже підстав для державної реєстрації припинення права оренди за ТОВ "Лан-Агро" не існувало. Виходячи із цього, державний реєстратор Білієнко О. В. діяла всупереч закону, чим незаконно та безпідставно обмежила позивача в праві оренди спірної земельної ділянки. У той же час ОСОБА_1, всупереч чинному договору оренди землі від 02 лютого 2009 року, уклав 02 липня 2019 року договір оренди земельної ділянки із ТОВ "Агро Трак", державна реєстрація якого проведена 10 липня 2019 року. Цим, на думку позивача, порушене його переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). При тому, що ним 26 квітня 2019 року направлявся ОСОБА_1 лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі від 02 лютого 2009 року на новий строк та проект додаткової угоди до нього від 05 квітня 2019 року, які отримані відповідачем 03 травня 2019 року. У зв'язку з цим ТОВ "Лан-Агро" просило суд скасувати рішення державного реєстратора Білієнко О. В. від 04 березня 2019 року в частині державної реєстрації припинення права оренди земельної ділянки площею 1,7050 га, кадастровий номер 0521686300:06:000:0063, яка знаходиться на території Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області, за ТОВ "Лан-Агро" згідно з укладеним 02 лютого 2009 року договором оренди землі із ОСОБА_1; визнати недійсним укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Агро Трак" договір оренди цієї земельної ділянки від 02 липня 2019 року; визнати укладеною додаткову угоду від 05 квітня 2019 року до договору оренди землі від 02 лютого 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Лан-Агро", предметом якої є оренда вищевказаної земельної ділянки, на відповідних умовах. Короткий зміст судових рішень Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 26 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року, позов ТОВ "Лан-Агро" задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області Білієнко О. В. від 04 березня 2019 року за індексним номером 45802823. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Судові рішення мотивовані тим, що ТОВ "Лан-Агро" втратило право на поновлення договору оренди землі, оскільки між сторонами не було досягнуто згоди щодо істотних умов договору. Крім того, встановлено, що ОСОБА_1 до закінчення строку дії договору оренди землі від 02 лютого 2009 року листом від 06 лютого 2019 року повідомляв ТОВ "Лан-Агро" про небажання продовжувати термін дії цього договору на новий строк. Отже, відсутні підстави для застосування положень статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки до закінчення строку дії договору оренди орендодавець повідомив орендаря про відсутність наміру продовжувати вказаний договір оренди. Виходячи із того, що переважне право ТОВ "Лан-Агро" на поновлення договору оренди земельної ділянки не порушено, то суди дійшли висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору оренди землі від 02 липня 2019 року. При цьому суди встановили, що за цим договором земельна ділянка передавалася у користування ТОВ "Агро Трак" вже після закінчення дії договору оренди від 02 лютого 2009 року. Скасування рішення державного реєстратора Білієнко О. В. від 04 березня 2019 року суди мотивували тим, що через неналежне виконання державним реєстратором своїх обов'язків під час розгляду заяви про державну реєстрацію припинення права оренди спірної земельної ділянки за ТОВ "Лан-Агро" та прийняття відповідного рішення від 04 березня 2019 року, не було встановлено строк дії договору оренди землі, а отже не перевірено умови правочину, що призвело до передчасного припинення за ТОВ "Лан-Агро" належного йому права користування землею згідно умов договору оренди землі від 02 лютого 2009 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2021 року ТОВ "Лан-Агро" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 26 січня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 02 липня 2019 року та визнання укладеною додаткову угоду від 05 квітня 2019 року до договору оренди землі від 02 лютого 2009 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити ці позовні вимоги ТОВ "Лан-Агро". В іншій частині судові рішення не оскаржуються. Заявник посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу, який надійшов до Верховного Суду 12 липня 2021 року, ТОВ "Агро Трак" просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 26 листопада 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Обставини справи та висновки за результатами розгляду справи, зроблені судами попередніх інстанцій Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідно до державного акта на право приватної власності на земельну ділянку серії ВН №154407, виданого 01 вересня 2004 року Калинівською районною державною адміністрацією Вінницької області на підставі розпорядження від 05 березня 2004 року №64, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 1,7050 га у межах згідно з планом, яка розташована на території Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського товариства, кадастровий номер 0521686300:06:000:0063 (а. с. 24, т. 1). 02 лютого 2009 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Лан-Агро" укладено договір оренди землі, відповідно до якого ОСОБА_1 (орендодавець) надав, а ТОВ "Лан-Агро" (орендар) прийняло в строкове платне користування зазначену вище земельну ділянку (а. с. 21-22, т.1). Договір оренди землі зареєстрований у Калинівському районному відділі Вінницької регіональної філії ДП "Центру державного земельного кадастру при ДКУ по земельних ресурсах", про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 10 червня 2009 року за №040986300128. Розділом 3 цього договору передбачено строк його дії - 10 років, а також те, що після закінчення строку дії договору орендар має переважне право на продовження його на новий строк та переважне право на викуп земельної ділянки. Сторони дійшли згоди, що у разі відсутності за один рік до закінчення строку дії договору письмового повідомлення орендодавця про ненадання згоди на продовження терміну дії даного договору оренди, цей договір вважається продовженим на той самий термін та на них самих умовах. У справі встановлено, що до закінчення строку дії договору оренди землі від 02 лютого 2009 року, ОСОБА_1 07 лютого 2019 року направив на адресу ТОВ "Лан-Агро" лист-повідомлення (датований 06 лютого 2019 року), в якому він зазначив про небажання продовжувати дію цього договору на новий строк (а. с. 48-49, т. 1). Дану відмову ОСОБА_1 у пролонгації договору оренди землі від 02 лютого 2009 року отримано ТОВ "Лан-Агро", про що свідчить її засвідчена копія, яка додана позивачем до позовної заяви та це не заперечується останнім. Надаючи оцінку цьому доказу у справі, суди вважали, що такий лист є достатнім підтвердженням відмови орендодавця від подальшої пролонгації відповідного договору на новий строк. Незважаючи на відмову ОСОБА_1 продовжити дію договору оренди земельної ділянки від 02 лютого 2009 року на новий строк, 26 квітня 2019 року ТОВ "Лан-Агро" направило на його адресу лист-повідомлення (датований 05 квітня 2019 року) з пропозицією поновлення цього договору на новий строк шляхом підписання додаткової угоди, до якого долучило її проект (а. с. 37-39, т. 1). Згідно проекту цієї додаткової угоди до договору оренди землі від 02 лютого 2009 року ТОВ "Лан-Агро" пропонувало викласти пункт 3.1 цього договору в новій редакції "Договір укладено на 7 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. Строк дії договору оренди, що минув, станом на момент підписання даної додаткової угоди, до строку вказаному в даному пункті додаткової угоди не враховується". Крім цього, ТОВ "Лан-Агро" пропонувало пункт 4.1 цього ж договору викласти в новій редакції "Орендна плата орендодавцю, сплачується орендарем у розмірі 10 500 грн 00 коп., з якої вираховується податок з доходів орендодавця згідно Податкового кодексу України та військовий збір". Вирішуючи позов в частині позовних вимог про визнання додаткової угоди укладеною, суди керувалися положеннями частини третьої статті 33 Закону України "Про оренду землі", відповідно до якої договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У разі поновлення договору оренди землі умови договору можуть бути змінені за згодою сторін з укладенням додаткової угоди. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати чи інших істотних умов договору, переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Суди встановили, що проект додаткової угоди до договору оренди землі від 02 лютого 2009 року містить інші умови, ніж сам договір оренди, а саме ТОВ "Лан-Агро" запропоновано ОСОБА_1 змінити розмір орендної плати та строк дії цього договору, але ж на зміну вказаних істотних умов договору необхідна згода сторін, якої досягнуто не було, а тому суди дійшли висновку, що з огляду на це ТОВ "Лан-Агро" втратило своє право на поновлення договору оренди земельної ділянки но новий строк. 04 березня 2019 року рішенням державного реєстратора Вовчоцької сільської ради Немирівського району Вінницької області Білієнко О. В. за індексним номером 45802823 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесені відомості про дострокове розірвання договору оренди землі від 02 лютого 2009 року. 02 липня 2019 року ОСОБА_1 уклав договір оренди належної йому земельної ділянки з ТОВ "Агро Трак" (а. с. 116-117, т. 1). Вирішуючи позовні вимоги ТОВ "Лан-Агро" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 02 липня 2019 року, суди дійшли висновку, що така вимога не підлягає задоволенню виходячи із того, що ТОВ "Лан-Агро" втратило право на поновлення договору оренди земельної ділянки від 02 лютого 2009 року на новий строк, а тому його право зазначеним договором не порушені, оскільки спірна земельна ділянка передавалась у користування ТОВ "Агро Трак" вже після закінчення дії договору оренди землі від 02 лютого 2009 року. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. У касаційній скарзі ТОВ "Лан-Агро" посилається на те, що в оскаржуваних судових рішеннях суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16ц (провадження №14-545цс19), постановах Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі №908/2484/17 та від 10 грудня 2019 року у справі №923/1061/18. Колегія суддів вважає такі доводи заявника безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій розглянули справу та дійшли висновків, які не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищезазначених постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду. Зокрема, у цих постановах суди зробили правовий висновок про те, що у контексті поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідно зауважити, що такий договір може бути поновлено виключно на тих самих умовах і на той самий строк. Тобто орендар не може вимагати поновлення договору оренди землі на інших умовах. У справі, яка переглядається, суди прийняли до уваги вищезазначені правові позиції Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, однак разом із цим встановили, що орендар вимагав поновлення договору, шляхом укладення додаткової угоди, на інших умовах, ніж було передбачено договором оренди землі від 02 лютого 2009 року, зокрема зі зміненим розміром орендної плати та строком дії договору. Суди встановивши ці обставини у справі, відмовили у задоволенні позовної вимоги про визнання додаткової угоди укладеною. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 07 квітня 2021 року у справі №132/2635/19 (провадження №61-80св21). Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Крім того, слід звернути увагу заявника на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних помилок. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан-Агро" залишити без задоволення. Рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 26 січня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: О. С. Ткачук А. А. Калараш Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 лютого 2021 року м. Київ справа №521/15561/15-ц провадження №61-7454св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси, у складі судді Мазун І. А., від 15 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Цюри Т. В., Гірняк Л. А., Сегеди С. М., від 12 березня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виділ майна в натурі, визнання права власності, встановлення порядку користування земельною ділянкою. Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач на підставі договору дарування від 02 вересня 2009 року є власником 9/50 частин житлового будинку АДРЕСА_1 загальною площею 152,1 кв. м, який позначений на технічному паспорті під літ. "Б1", та огорожі № №5, 6, 7. Відповідачі є власниками інших 41/50 частин цього будинку. Проте між ним та відповідачами не досягнуто згоди щодо поділу домоволодіння та земельної ділянки. З урахуванням заяв про уточнення позовних вимог, ОСОБА_1, просив суд: - виділити в натурі належні йому 9/50 частин житлового будинку АДРЕСА_1, а саме виділити в натурі частину жилого будинку першого поверху літ. "Б", прибудову літ. "б": 2-5 - площу житлових кімнат 12,3 кв. м, 2-6 - кухні 10,3 кв. м, 2-6а - санвузлу площею 2,3 кв. м, 2-9 - коридор площею 1,9 кв. м, загальною площею 26,8 кв. м, огорожі № №5, 6, 7, розташованих на земельній ділянці площею 158 кв. м; - визнати за ним право власності на виділене в натурі ізольоване житлове приміщення; - виділити співвласникам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в натурі 41/50 частину житлового будинку АДРЕСА_1 за варіантом, вказаним експертом у висновку №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року, з подальшим визнанням права сумісної власності; - встановити порядок користування земельною ділянкою площею 158 кв. м за другим варіантом, запропонованим експертом у висновку №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 12 березня 2020 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до наданих технічних паспортів на домоволодіння АДРЕСА_1 житлового будинку під літ. "Б", частину якого позивач просить виділити в натурі, немає. Крім того судом констатовано, що в технічному паспорті житлового будинку АДРЕСА_1 від 23 червня 2016 року допущено ряд помилок при зазначенні товщини перегородок та номеру житлового будинку. Суд відхилив висновок Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року стосовно визначення можливих варіантів виділу в натурі 9/50 частин зазначеного будинку, оскільки в ньому наявні відомості про інший об'єкт нерухомості та їх власників, в запропонованих варіантах виділу часток співвласників зазначені житлові будинки під літ. "А", "Б", прибудови під літ. "А1", "б", яких немає в технічних паспортах, а посилання експерта щодо необхідності на першій стадії виконати розділ домоволодіння і земельної ділянки згідно діючих нормативно-технічних норм і правил, узгодити переобладнання з компетентними органами для можливості автономної експлуатації часток домоволодіння (якщо такі необхідно виконати), не відповідає дійсності з огляду на те, що між сторонами вже склався певний порядок користування спірним будинком. Також судом встановлено, що побутові стоки відходять від частини будинку, яку займає позивач, до самочинно обладнаної вигрібної ями, яка є частиною домоволодіння, а отже судовий експерт повинен був звернутися до суду з відповідним повідомленням та клопотанням щодо роз'яснення подальшого проведення експертизи, однак цього зроблено не було. Щодо позовних вимог про виділ співвласникам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в натурі 41/50 частин житлового будинку під АДРЕСА_1 суд зазначив, що ці вимоги не підлягають задоволенню, оскільки такі вимоги відповідачами у справі не заявлялися, а позивач не вправі заявляти ці вимоги стосовно частини домоволодіння, яка йому не належить. Короткий зміст вимог касаційної скарги 23 квітня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 березня 2020 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та прийняти нове судове рішення, яким його позов задовольнити. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №521/15561/15-ц та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У липні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та порушення судами норм процесуального права, передбачені пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України. Вказує, що через тривалі судові спори між сторонами склалися вкрай неприязні відносини, тому виділ його частки можливий лише в судовому порядку. Вважає, що обраний ним варіант порядку користування земельною ділянкою відповідає фактично встановленому порядку, який склався між сторонами починаючи з моменту набуття ним права власності на 9/50 частин житлового будинку. Інформація про подання відзиву на касаційну скаргу У липні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 та ОСОБА _3 на касаційну скаргу, до якого всупереч вимог частини четвертої статті 395 ЦПК України не додані докази надсилання копії відзиву та доданих до нього документів ОСОБА_1, а тому він не може бути врахований судом при касаційному розгляді. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на підставі заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2008 року у справі №2-7579/08 з домоволодіння АДРЕСА_1 виділено в натурі частину житлового будинку, що перебуває у спільній частковій власності та визнано за ними в рівних частках право власності на житловий будинок загальною площею 152,1 кв. м, житловою площею 80,3 кв. м, підсобною площею 71,8 кв. м, що складається із: 1-й поверх: 2-1 коридор - 9,6 кв. м; 2-1а жила кімната - 10,5 кв. м; 2-2 кухня - 9,5 кв. м; 2-3 санвузол - 6,5 кв. м; 2-4 котельна - 1,3 кв. м; 2-5 жила кімната - 12,3 кв. м; 2-6 кухня - 10,3 кв. м; 2-6а санвузол - 2,3 кв. м; 2-7 коридор - 3,9 кв. м; 2-8 веранда - 5,6 кв. м; 2-9 коридор - 3,4 кв. м; всього по 1 поверху: загальна площа - 75,2 кв. м, житлова площа - 22,8 кв. м, підсобна площа - 52,4 кв. м; 2-й поверх: 2-10 коридор - 2,5 кв. м; 2-11 жила кімната - 20,7 кв. м; 2-12 веранда - 14,4 кв. м; 2-13 жила кімната - 11,0 кв. м; 2-14 коридор - 0,9 кв. м; 2-15 туалет - 1,1 кв. м; 2-16 жила кімната - 11,3 кв. м; 2-17 житлова кімната - 14,5 кв. м; 2-18 коридор - 0,5 кв. м; всього по 2 поверху: загальна площа - 76,9 кв. м, житлова площа - 57,5 кв. м, підсобна площа - 19,4 кв. м, розташованого на земельній ділянці площею 158 кв. м за фактичним користуванням, та присвоєно окрему поштову адресу: АДРЕСА _1. Згідно договору дарування від 02 вересня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білик В. В., зареєстрованого в реєстрі за №1890, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 подарували, а ОСОБА_1 прийняв в дар 9/50 частин будинку АДРЕСА_1 загальною площею 152,1 кв. м, житловою площею 80,3 кв. м, огорожі № №5,6,7, розташованих на земельній ділянці площею 158 кв. м. Відповідно до технічного паспорту на домоволодіння АДРЕСА _1 від 23 травня 2013 року вказаний будинок зазначений під літ. "Б1" та має загальну площу 152,1 кв. м, житлову - 80,3 кв. м, підсобну - 71,8 кв. м, складається з двох поверхів: загальна площа по першому поверху складає 75,3 кв. м, житлова - 22,8 кв. м, підсобна - 52,3 кв. м; по другому поверху: загальна площа складає 76,8 кв. м, житлова - 57,5 кв. м, підсобна - 19,3 кв. м. Відповідно до технічного паспорту на домоволодіння АДРЕСА _1 від 23 червня 2016 року спірний житловий будинок зазначений під літ. "Б1" та має загальну площу 151,7 кв. м, житлову - 80,3 кв. м, підсобну - 71,4 кв. м, складається з двох поверхів: загальна площа по першому поверху складає 75,3 кв. м, житлова - 22,8 кв. м, підсобна 52,5 кв. м; по другому поверху: загальна площа складає 76,4 кв. м, житлова - 57,5 кв. м, підсобна - 18,9 кв. м. Згідно висновку Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року, складеного на виконання ухвали Малиновського районного суду м. Одеси від 26 жовтня 2016 року для виділу 9/50 частин домоволодіння, належної ОСОБА_1, у самостійний об'єкт нерухомості, необхідно на першій стадії виконати розділ домоволодіння і земельної ділянки згідно діючих нормативно-технічних норм і правил, узгодити переобладнання з компетентними органами для можливості автономної експлуатації часток домоволодіння (якщо такі необхідно виконати), що виділяються. На розгляд суду запропоновано один варіант поділу домоволодіння АДРЕСА_1, що відображає фактичний порядок користування домоволодінням, який склався між співвласниками на теперішній час. Згідно запропонованого експертом варіанту поділу домоволодіння АДРЕСА_1 співвласнику ОСОБА_1 з ідеальною часткою 9/50 пропонується виділити частину житлового будинку літ. "Б", прибудову літ. "б": 1-й поверх: 2-5 - житлова кімната площею 12,3 кв. м, 2-6 - кухня площею 10,3 кв. м, 2-6а - санвузол площею 2,3 кв. м, 2-9 коридор площею 1,9 кв. м Разом загальна площа складає 26,8 кв. м, житлова - 12,3 кв. м. Співвласникам ОСОБА_2, ОСОБА_3 з ідеальною часткою 41/50 пропонується виділити: частину житлового будинку літ. "А", прибудову літ. "А1 ": у житловому будинку літ. "Б1" з прибудовою літ. "б2" з підвалом: 1-й поверх: 2-1 - коридор площею 9,6 кв. м, 2-1а - житлова кімната площею 10,5 кв. м, 2-2 - кухня площею 9,5 кв. м, 2-3 - санвузол площею 6,5 кв. м, 2-4 - котельня площею 1,3 кв. м, 2-7 - коридор площею 3,9 кв. м, 2-8 - веранда площею 5,6 кв. м, 2-9а - сходи площею 1,6 кв. м 2-й поверх: 2-10 - коридор площею 2,5 кв. м, 2-11 - житлова кімната площею 20,7 кв. м, 2-12 - веранда площею 7,4 кв. м, 2-13 - житлова кімната площею 11,0 кв. м, 2-15 - санвузол площею 1,9 кв. м, 2-16 - житлова кімната площею 11,3 кв. м, 2-17 - житлова кімната площею 14,5 кв. м, 2-18 - коридор площею 0,5 кв. м, 2-19 - туалет площею 1,4 кв. м, 2-20 - коридор площею 5,2 кв. м Разом загальна площа складає 124,9 кв. м, житлова - 68,0 кв. м. Також експертом у висновку №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року запропоновано два можливих варіанти користування земельною ділянкою по АДРЕСА _1. Судами встановлено, що ОСОБА_1, в порушення державних будівельних норм, за межами земельної ділянкипо АДРЕСА_1, облаштував вигріб. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 3, 4 частини першої статті 389 ЦПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; а також якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із недоведеності підстав для виділення в натурі частки ОСОБА_1 із домоволодіння, яке перебуває у спільній частковій власності, а також визначення порядку користування земельною ділянкою, яка перебуває у спільному користуванні сторін. Колегія суддів вважає такі висновки передчасними. Відповідно до частин першої, другої статті 358 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Частиною третьою статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. За змістом частини 4 статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди. Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Отже за змістом частини першої статті 364 ЦК України виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні. Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки. Враховуючи, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України. При цьому враховується технічна можливість переобладнання будинку в відокремлені частини із самостійним виходом (ізольовані квартири), які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій не звернули уваги, що між сторонами вже склався та існує порядок користування спільним домоволодінням, при цьому у користуванні ОСОБА_1 знаходиться частина першого поверху будинку з окремим входом, житловою кімнатою, кухнею, санвузлом та коридором, а у користуванні відповідачів інші приміщення першого поверху будинку (у тому числі окремі кухня та санвузол), всі приміщення другого поверху та підвал. Також на територію двору (земельної ділянки) за адресою АДРЕСА_1 забезпечено два окремі входи. Очевидно, що вирішення питання наявності технічної можливості виділу частки ОСОБА_1 в натурі із спільного домоволодіння мало ключове значення у розглядуваній справі та судом першої інстанції була вірно призначена будівельно-технічна експертиза. Експерт Одеського НДІСЕ Ярован В. М. у своєму висновку №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року вказав про наявність технічної можливості виділу частки ОСОБА_1 із домоволодіння, що перебуває у спільній власності сторін та визначив можливі варіанти порядку користування земельною ділянкою на який розташовано будинок відповідно до часток сторін у праві власності на будинок. Згідно статті 110 ЦПК України відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні. Для роз'яснення і доповнення висновку експерту можуть бути поставлені питання (частина друга статті 239 ЦПК України). Натомість суди попередніх інстанцій відхилили вказаний висновок експерта з формальних міркувань, вказавши на певні недоліки при його оформленні (зокрема - невідповідність у літерації будівель та споруд, помилкові прізвища співвласників, тощо). При цьому суди не надали оцінки поясненням експерта ОСОБА_4 в судовому засіданні 30 серпня 2018 року, в яких експерт визнав, що висновок у дослідницькій частині містить певні технічні описки, які, однак, не впливають на правильність його заключної частини. Крім того, експерт надав пояснення щодо причин зміни загальної площі житлового будинку у технічному паспорті із 152,1 кв. м, замість 151,7 кв. м вказавши, що це відбулось у зв'язку із округленням площ приміщень під час їх обміру. У разі, якщо суд вважав, що відповідей експерта ОСОБА_4 в судовому засіданні недостатньо для усунення недоліків висновку №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року, суд міг повернути вказаний висновок експерту на доопрацювання, згідно абзацу четвертого пункту 4.13 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року №53/5 (в редакції на час складання висновку експерта №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року) який передбачає, що у разі виявлення у висновку експерта технічних помилок та/або недоліків за рішенням органу (особи) який (яка) призначив (ла) експертизу (залучив (ла) експерта), або керівника установи висновок повертається експерту на доопрацювання. Крім того відповідно до частини першої статті 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Таким чином суди мали достатньо процесуальних засобів для того, щоб усунути недоліки висновку експерта №5389/17-1431 від 27 червня 2017 року та встановити чи наявна технічна можливість виділу частки ОСОБА_1 в натурі зі спільного домоволодіння. Облаштування ОСОБА_1 вигрібної ями за межами земельної ділянки по АДРЕСА_1, за наявності передбачених законом підстав, може бути предметом реагування відповідних контролюючих органів. Відомостей про технічну неможливість облаштування ОСОБА_1 іншого способу відведення стоків із частини домоволодіння, яку він просить виділити собі в натурі, матеріали справи не містять. За таких обставин суди попередніх інстанцій фактично не вирішили спір між сторонами, який триває із 2015 року, не з'ясували обставин справи, що мають істотне значення, належним чином не мотивували відхилення доказів наданих позивачем та дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позову. За змістом статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій. Враховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом першої інстанції належним чином не встановлені, а апеляційним судом в ході перегляду рішення місцевого суду допущені недоліки не усунені, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не в повній мірі відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, що відповідно до статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду необхідно врахувати викладене, об'єктивно дослідити наявні у справі докази, дати належну оцінку доводам і запереченням сторін з урахуванням того, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності та ухвалити законне і обґрунтоване судове РІШЕННЯ: Оскільки справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції, передбачені частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, підстави для нового розподілу судових витрат касаційним судом відсутні. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 12 березня 2020 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №570/1721/20 провадження №61-10072св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Обарівська сільська рада Рівненського району Рівненської області, державний реєстратор управління забезпеченням адміністративних послуг Рівненської міської ради Салійчук Ілона Михайлівна, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області у складі судді Гладишева Х. В. від 08 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду у складі колегії суддів: Боймиструк С. В., Хилевич С. В., Шимків С. С.,від 13 травня 2021 року. Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області, державного реєстратора управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради Салійчук І. М., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2, про визнання незаконними та скасування рішень Обарівської сільської ради, скасування рішення про державну реєстрацію прав. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 27 червня 2003 року Обарівською сільською радою Рівненського району Рівненської області було прийнято рішення №67 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність", яким передано у приватну власність земельні ділянки для обслуговування та будівництва житлових будинків, для ведення особистого селянського господарства, зокрема позивачу виділено земельну ділянку, загальною площею 0,55 га: для обслуговування та будівництва житлових будинків - 0,15 га, для ведення особистого селянського господарства - 0,40 га. ОСОБА_1 зазначав, що у подальшому сільською радою прийнято рішення від 08 листопада 2018 року №995 та №996, згідно з яким позивачу надано дозвіл на складання проєкту землеустрою щодо відведення вищевказаних земельних ділянок у власність. 18 грудня 2018 року Обарівською сільською радою Рівненського району Рівненської області було прийнято рішення №1047 "Про розгляд заяв", відповідно до якого ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 надано місяць на роздуми про вирішення між ними спірного питання щодо поділу земельних ділянок по АДРЕСА_1. Рішенням Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 20 березня 2019 року надано дозвіл ОСОБА_2 на складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селі Ставки Рівненського району Рівненської області. Рішенням від 20 грудня 2019 року №1397 затверджено ОСОБА_2 проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (кадастровий номер 5624687400:01:000:0533) за рахунок земель громадської та житлової забудови у селі Ставки Рівненського району Рівненської області та передано у власність ОСОБА_2 вказану земельну ділянки. На думку позивача, приймаючи оскаржувані рішення, сільська рада протиправно позбавила його права власності на земельну ділянку, передавши її третій особі. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд визнати незаконним та скасувати рішення Обарівської сільської ради Рівненського району №1093 "Про розгляд заяви" від 20 березня 2019 року в частині надання дозволу ОСОБА_2 на складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) в селі Ставки Рівненського району Рівненської області; визнати незаконним та скасувати рішення Обарівської сільської ради Рівненського району №1397 "Про розгляд заяв" від 20 грудня 2019 року в частині затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 5624687400:01:000:0533, за рахунок земель громадської та житлової забудови в селі Ставки Рівненського району Рівненської області та передання у власність ОСОБА_2 вказаної земельної ділянки; скасувати рішення державного реєстратора управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради Салійчук І. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 50630737 від 13 січня 2020 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 08 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних та достатніх доказів, у відповідності до яких можна було б ідентифікувати передану йому рішенням Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 27 червня 2003 року №67 земельну ділянку, визначити її фактичне місце розташування та конфігурацію. При цьому районний суд встановив, що земельна ділянка була передана у власність ОСОБА_2 за рахунок земель житлової та громадської забудови в селі Ставки Рівненського району Рівненської області. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач не довів, що оскаржувані рішення сільської ради порушують його права. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 13 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 08 грудня 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач не довів, що передана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка, площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку є частиною земельної ділянки, площею 40 га, переданої йому для ведення особистого селянського господарства згідно рішення Обарівської сільської ради Рівненського району від 27 червня 2003 року №67, оскільки у цьому рішенні відсутні посилання на місце розташування переданих позивачу земельних ділянок та їх межі. Державний акт на право приватної власності позивач не виготовив та межі земельної ділянки в натурі на місцевості не виносились. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 08 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 13 травня 2021 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що суди попередніх інстанцій не застосували положення законодавства, які були чинними на момент прийняття рішення про передачу позивачу у власність земельної ділянки (27 червня 2003 року). ОСОБА_1 вказує, що поза увагою судів попередніх інстанцій залишилось те, що сільська рада не розглянула його заяву про направлення земельної комісії для погодження меж, а також те, що позивач не погоджував межі земельної ділянки, переданої у власність ОСОБА_2. На думку заявника, Обарівська сільська рада Рівненського району Рівненської області протиправно позбавила його права власності на частину земельної ділянки, передавши її у власність ОСОБА_2. Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Короткий зміст відзивів на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу державний реєстратор управління забезпеченням адміністративних послуг Рівненської міської ради Салійчук І. М. просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Державний реєстратор вказує, що позивач не навів доводів та обґрунтувань щодо незаконності прийнятого рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер 5624687400:01:000:0533. Вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 не відповідають вимогам частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". У відзиві на касаційну скаргу третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. ОСОБА_2 вважає, що спірна земельна ділянка буда передана їй у відповідності до норм чинного законодавства, а доводи позивача не підтверджені належними та допустимими доказами. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Обарівської сільської ради Рівненського району від 27 червня 2003 року №67 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" вирішено передати у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, площею 0,40 га, а також для будівництва житлового будинку - площею 0,15 га. Право приватної власності на землю підтвердити державним актом на право приватної власності. Згідно витягу з рішення Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 08 листопада 2018 року №995 надано дозвіл ОСОБА_1 на складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) в селі Ставки Рівненського району Рівненської області. У відповідності до витягу з рішення Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 08 листопада 2018 року №996 надано дозвіл ОСОБА_1 на складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 0,40 га, для ведення особистого селянського господарства в селі Ставки Рівненського району Рівненської області. 28 листопада 2018 року ОСОБА_2 подала заяву на адресу сільського голови Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області, в якій просила надати їй земельну ділянку, площею 0,15 га в селі Ставки Рівненського району Рівненської області, яка була у користуванні її бабусі, у зв'язку з чим просила переглянути рішення сесії від 08 листопада 2018 року про виділення цієї земельної ділянки ОСОБА_4. Листом від 03 грудня 2018 року №1409/02-12/18 Обарівська сільська рада Рівненського району Рівненської області повідомила ОСОБА_2, що при зверненні нею не надано викопіювань розміщення земельних ділянок, тому сільській раді не зрозуміло, на яку саме земельну ділянку покійної ОСОБА_5 претендує ОСОБА_2: 0,24 га чи 0,15 га в селі Ставки Рівненського району Рівненської області. 18 грудня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області із заявою, в якій просив направити земельну комісію для погодження акту приймання-передачі межових знаків на зберігання. 18 грудня 2018 року ОСОБА_2 звернулась до Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області із заявою, в якій просила надати дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, площею 0,15 га, для ведення особистого сільського господарства, яка раніше перебувала у користуванні її бабусі ОСОБА_5, по АДРЕСА_1. Відповідно до витягу з рішення Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 21 грудня 2018 року №1047 надано місяць часу ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на роздуми про вирішення між ними спірного питання щодо поділу земельних ділянок по АДРЕСА_1.20 березня 2019 року ОСОБА_2 звернулась із заявою до Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області, в якій просила надати дозвіл на складання проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) в селі Ставки Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області. З витягу з рішення Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 20 березня 2019 року №1093 слідує, що ОСОБА_2 надано дозвіл на складання проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селі Ставки Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області. У довідці відділу Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області від 29 травня 2019 року №0-17-0.17.1-3280/176-19 зазначено, що станом на 01 січня 2016 року земельна ділянка, орієнтовною площею 0,15 га, в селі Ставки Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області обліковується у землях запасу у складі угідь: сільськогосподарські землі, в тому числі: сільськогосподарські угіддя, рілля. Земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення комунальної власності. Згідно протоколу №2 від 21 червня 2019 року засідання постійної комісії з питань земельних ресурсів та охорони навколишнього середовища Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області комісією встановлено, що земельна ділянка ОСОБА_2, площею 0,1500 га, на кадастровому плані від Г до А межує з землями ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_3. Комісія вважає, що ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_6 не погоджують спільну межу безпідставно. Протокол від 21 червня 2019 року щодо погодження межі земельної ділянки третій особі затверджено згідно витягу з рішення №1198 від 26 червня 2019 року. Згідно листа Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 30 жовтня 2019 року №994/02-12/19 в публічно кадастровій карті України земельні ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не зареєстровано, тому надати точне їх розміщення сільська рада не має можливості. Згідно витягу з рішення Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області №1397 від 20 грудня 2019 року ОСОБА_2 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (кадастровий номер 5624687400:01:000:0533) за рахунок земель житлової та громадської забудови в селі Ставки Рівненського району Рівненської області та передано у власність ОСОБА_2 вказану земельну ділянку. Листом від 08 січня 2020 року №30/02-12/20 Обарівська сільська рада Рівненського району Рівненської області повідомила ОСОБА_1 про те, що останнім до заяви №763/02-09/19 не надано оригінал проєкту землеустрою, тому здійснити його погодження протягом десяти днів з дня одержання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільська рада не має можливості. Листом від 22 січня 2020 року №83/02-12/20 Обарівська сільська рада Рівненського району Рівненської області повідомила позивача про те, що рішенням сесії сільської ради від 27 червня 2003 року №67 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" йому передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,40 га, для ведення особистого селянського господарства, однак викопіювання з генерального плану населеного пункту села Ставки Рівненського району Рівненської області не надано. Сільська рада повернула ОСОБА_1 оригінал проєкту землеустрою на доопрацювання та запропонувала звернутися до суміжного землекористувача ОСОБА_3 для отримання її погодження (підпису) та винесення меж ділянки на місцевості в присутності представників сільської ради, а також надати погоджені графічні матеріали земельної ділянки, на яку він претендує. Позивачу роз'яснено, що після усунення всіх недоліків необхідно буде повторно подати даний проект на розгляд Обарівській сільській раді Рівненського району Рівненської області. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 08 квітня 2020 року №206406588 державним реєстратором 13 січня 2020 року прийнято рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 5624687400:01:000:0533, яка розташована в селі Ставки Рівненського району Рівненської області. Підставою для проведення державної реєстрації є рішення органу місцевого самоврядування від 20 грудня 2019 року №1397. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до пунктів 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах або якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16 ЦК України). Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (стаття 21 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Відповідно до частини першої статті 155 Земельного кодексу України у разі видання органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Згідно зі статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин. Земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею (стаття 2 ЗК України). Статтями 125, 126 ЗК України (у редакції, чинній на час прийняття рішення про надання позивачу земельних ділянок у власність від 27 червня 2003 року) буловизначено, що право власності та право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж в натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчуються державними актами. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону (частина перша статті 116 ЗК України). Згідно пунктом в) частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування. Підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності визначені статтею 116 ЗК України. У статті 118 ЗК України врегульовано порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб (частина перша статті 122 ЗК України). Відповідно до положень статті 123 ЗК України надання земельних ділянок комунальної власності у користування здійснюється, зокрема, органами місцевого самоврядування на підставі проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у випадках, передбачених законом, або на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). При цьому розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, передбачених статтею 122 цього Кодексу. Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки звертається з клопотанням про надання дозволу на розробку відповідного проєкту до належного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Рішенням про надання земельної ділянки у користування за проєктом землеустрою щодо її відведення здійснюються: затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; вилучення земельних ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі необхідності) ; надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. Підставою відмови у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (стаття 79-1 ЗК України). Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не надав належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка, загальною площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (кадастровий номер 5624687400:01:000:0533),яка була передана у власність ОСОБА_2 на підставі оскаржених рішень органу місцевого самоврядування, є частиною земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, площею 0,40 га, яка була передана ОСОБА_1 на підставі рішення Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 27 червня 2003 року №67. Судами правильно враховано, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що право ОСОБА_1 порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивача, де проходить її межа, чи порушена межа земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста. Позивач під час розгляду справи не заявляв клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи. Також слід зазначити, що спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі. Позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку не може бути звернена до державного реєстратора, якого позивач визначив співвідповідачем. Державний реєстратор зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Належними відповідачами у справах про захист прав на земельну ділянку є особа, яка є власником чи користувачем суміжної земельної ділянки, а також орган місцевого самоврядування, який вирішив питання про передачу у власність чи у користування спірну земельну ділянку. Разом із тим, позивач не залучав до участі у справі ОСОБА_2 в якості відповідача. У відповідності до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, у значній мірі зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, належна правова оцінка доказів зроблена судом першої та апеляційної інстанцій. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 402, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 08 грудня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 13 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 серпня 2021 року місто Київ справа №369/4829/18 провадження №61-10375св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідачі: Києво-Святошинська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_2, третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 жовтня 2019 року у складі судді Ковальчук Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2020 року у складі колегії суддів: Волошиної В. М., Слюсар Т. А., Мостової Г. І., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав, скасування запису про право власності та витребування майна з чужого незаконного володіння. Позивач на обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 08 листопада 2011 року він відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного з продавцем ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстрованого у реєстрі за №2704, придбав у власність земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада. Кадастровий номер земельної ділянки 3222480400:06:002:0152, площа становить 0, 7605 га, цільове призначення - для ведення особистого сільського господарства. 01 грудня 2011 року зазначений договір зареєстровано у Білогородській сільській раді за №433, отримано витяг з Державного реєстру правочинів, в якому відображено інформацію про перехід права власності до позивача, та державний акт на право власності на земельну ділянку від 20 грудня 2007 року, серія ЯЖ №001013, з відміткою нотаріуса про перехід права власності до нього. З 2011 року і до часу звернення до суду він володіє і користується належним йому на праві приватної власності майном - земельною ділянкою та ніколи будь-яким способом не відчужував належного йому майна. Позивачу стало відомо, що 31 липня 2013 року державним реєстратором Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 серпня 2013 року, індексний №4689279, до Державного реєстру внесено запис про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за попереднім власником - ОСОБА_3. Підставою виникнення права власності зазначено договір купівлі-продажу земельної ділянки від 06 грудня 2007 року, серія та номер 2-2759, на підставі якого ОСОБА_3 відчужив земельну ділянку на користь позивача у 2011 році. З метою усунення порушеного права як власника майна позивач у лютому 2017 року звернувся до суду з позовом з вимогами про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності за ОСОБА_3. Відповідач пред'явив зустрічний позов про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08 листопада 2011 року недійсним. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 березня 2018 року у справі №755/2654/17 задоволено первісний позов ОСОБА_1, у зустрічному позові відмовлено. Проте, з інформації про право власності з Державного земельного кадастру позивачу стало відомо, що під час вирішення спору у справі №755/2654/17 ОСОБА_3 відчужено земельну ділянку, площею 0, 7605 га, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, своєму батьку ОСОБА_2, який здійснив заходи щодо поділу земельної ділянки, внаслідок чого утворилося дві земельні ділянки, площами 0, 7505 та 0, 01 га, з присвоєнням кадастрових номерів 3222480401:01:084:5098 і 3222480401:01:084:5099, та 14 вересня 2018 року зареєстрував право власності на дві земельних ділянки. З урахуванням наведеного позивач просив позов задовольнити. Стислий виклад заперечень відповідача Відзив на позов не надходив. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 травня 2020 року, позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 вересня 2018 року, індексний номер 43103473, на об'єкт нерухомого майна - земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер 3222480401:01:084:5098, площею 0, 7505 га, скасовано запис про право власності №28009372 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно стосовно ОСОБА_2. Визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 вересня 2018 року, індексний номер 43104744, на об'єкт нерухомого майна - земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер 3222480401:01:084:5099, площею 0, 01 га, скасовано запис про право власності №28009726 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно стосовно ОСОБА_2. Витребувано у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0, 7505 га, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер земельної ділянки 3222480401:01:084:5098. Витребувано у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0, 01 га, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер земельної ділянки 3222480401:01:084:5099. Здійснено розподіл судових витрат. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, керувався тим, що позивачем надані належні і допустимі докази на обґрунтування пред'явлених вимог про визнання незаконними і скасування рішень про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно, скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності на майно. Зазначив, що майновий перехід спірної земельної ділянки, площею 0, 7605 га, від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, оскільки ОСОБА_3 на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки з ОСОБА_2 від 19 жовтня 2017 року не був законним власником спірної земельної ділянки. Ним реалізовано право власника майна (земельної ділянки) ще у листопаді 2011 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_1. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 08 листопада 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, є дійсним, що підтверджується обставинами, встановленими судовим рішенням у справі №755/2654/17. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА _2 у липні 2020 року звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтовувалася неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права й порушенням норм процесуального права. Заявник стверджує, що судами першої та апеляційної інстанцій ухвалено рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Верховного Суду від 27 вересня 2018 року у справі №903/844/17, від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15-ц (провадження №61-17779св18). Так, судами не враховано, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки. Договір купівлі-продажу, укладений між ним та ОСОБА_3, ніким не оскаржений, не скасований, що виключає можливість витребувати у нього спірні земельні ділянки. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У наданому відзиві відповідач просив касаційну скаргу залишити без задоволення. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року у справі відкрито касаційне провадження. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що земельна ділянка, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, площею 0, 7605 га, належить позивачу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08 листопада 2011 року. Про перехід права власності на цю земельну ділянку від попереднього власника ОСОБА_3 до ОСОБА_1 зазначено у державному акті про право власності на земельну ділянку від 26 грудня 2007 року, серії ЯЖ №001013. З моменту набуття права власності на земельну ділянку і на час розгляду справи позивач ОСОБА_1 володіє і користується належною йому земельною ділянкою. Долучене до матеріалів справи судове рішення у цивільній справі №755/2654/17 свідчить про те, що у лютому 2017 року ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ОСОБА_3 (попередній власник земельної ділянки), Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, треті особи: Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області, ОСОБА_4, про визнання незаконним і скасування рішення про державну реєстрацію прав, скасування запису про право власності. Під час розгляду цієї справи ОСОБА_3 подано зустрічний позов до ОСОБА_1, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Апатенко М. А., Києво-Святошинська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_4, про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08 листопада 2011 року недійсним. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 березня 2018 року по суті розглянутих вимог у справі №755/2654/17 позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 серпня 2013 року, індексний номер 4689279, на об'єкт нерухомого майна - земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності №1986425 за ОСОБА_3, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06 грудня 2007 року №2-2759. Визнано незаконним та скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності на земельну ділянку. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Постановою Апеляційного суду Київської області від 25 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 березня 2018 року - без змін. Обставини, встановлені рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 березня 2018 року (справа №755/2654/17), що набрало законної сили, засвідчують те, що правові підстави для визнання недійсним правочину купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0, 7605 га, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, укладеного 08 листопада 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, відсутні. Також факти, встановлені зазначеним рішенням, свідчать про те, що державний реєстратор під час прийняття оскаржуваного рішення від 01 серпня 2013 року не встановив відповідність заявлених прав і поданих документів ОСОБА_3 вимогам законодавства, та відсутність суперечностей між заявленими і вже зареєстрованими речовими правами на цю земельну ділянку, що призвело до порушення прав та законних інтересів ОСОБА_1 як законного власника спірного об'єкта нерухомості. Судами встановлено, що під час вирішення спору у справі №755/2654/17 ОСОБА_3 відчужено на підставі договору купівлі-продажу від 19 жовтня 2017 року земельну ділянку, площею 0, 7605 га, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Білогородська сільська рада, кадастровий номер 3222480400:06:002:0152, своєму батьку ОСОБА_2. Не заперечувались відповідачем ОСОБА_2 і встановлені судом першої інстанції обставини щодо здійснення ним під час розгляду справи заходів щодо поділу земельної ділянки на дві земельні ділянки, площею 0, 7505 га та площею 0, 01 га, з присвоєнням кадастрових номерів: 3222480401:01:084:5098 та 3222480401:01:084:5099, з проведенням державної реєстрації права власності на зазначені земельні ділянки. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Відповідно до положень статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Статтями 2, 19 Закону України "Про охорону земель" визначено, що об'єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України. У статті 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15). Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі №6-54цс17). За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі №1522/25684/12). Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17 (провадження №12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. З урахуванням наведеного Верховний Суд не погоджується з доводами заявника у касаційній скарзі про те, що договір купівлі-продажу, укладений між ним та ОСОБА_3, ніким не оскаржений, не скасований, що виключає можливість витребувати у нього спірні земельні ділянки. Посилання у касаційній скарзі на те, що оскаржувані рішення ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 вересня 2018 року у справі №903/844/17, від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15-ц (провадження №61-17779св18), Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки рішення ухвалені відповідно до зазначених висновків. Стосовно посилання на постанову Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15-ц (провадження №61-17779св18) Верховний Суд встановив, що у наведеній справі та справі, що переглядається, встановлені різні фактичні обставини. В оцінці факту володіння спірним майном у справі, що переглядається, Верховний Суд застосовує пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), згідно з яким особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). У пункті 114 постанови від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. У пунктах 83-86 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. З урахуванням наведеного, встановивши, що майновий перехід спірної земельної ділянки, площею 0, 7605 га, від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, оскільки ОСОБА_3 на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки з ОСОБА_2 від 19 жовтня 2017 року не був законним власником спірної земельної ділянки, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для задоволення позову. При цьому, Верховним Судом враховано, що у касаційній скарзі фактично не наведено доводів на обґрунтування незаконності рішень у частині визнання незаконним рішень державного реєстратора та скасування записів про право власності щодо спірної земельної ділянки, з огляду на що, згідно зі статтею 400 ЦПК України, судом касаційної інстанції справа у цій частині не переглядалась. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового РІШЕННЯ: Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України. Таким чином, Верховний суддійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №171/331/17 провадження №61-4483св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - прокурор Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області, відповідачі - ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, третя особа - ОСОБА_12, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Рубаном Олексієм Миколайовичем, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року в складі колегії суддів Зубакової В. П., Барильської А. П., Бондар Я. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2017 року прокурор Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області звернувся з позовами до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13 (до кожного окремо) про визнання недійсними свідоцтв про право власності на нерухоме майно та повернення земельних ділянок. Позовні заяви мотивував тим, що Головне управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області є органом, який здійснює розпорядження земельними ділянками державної форми власності сільськогосподарського призначення на території Апостолівського району в Дніпропетровській області, однак указаний орган не здійснив необхідних заходів на захист інтересів держави в галузі земельних відносин. Розпорядженнями голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №59-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_1, №45-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_2, №580-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_3, №57-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_4, №569-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_5, №586-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_6, №58-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_7, №44-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_8, №67-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_9, №570-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_10, №581-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_13 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства на території Мар'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області. Розпорядженнями голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №241-р-12 від 19 березня 2012 року, №230-р-12 від 19 березня 2012 року, №234-р-12 від 19 березня 2012 року, №240-р-12 від 19 березня 2012 року, №231-р-12 від 19 березня 2012 року, №244-р-12 від 19 березня 2012 року, №242-р-12 від 19 березня 2012 року, №227-р-12 від 19 березня 2012 року, №260-р-12 від 19 березня 2012 року, №232-р-12 від 19 березня 2012 року, №235-р-12 від 19 березня 2012 року внесені зміни до вказаних розпоряджень, а саме слова "Мар'янської сільської ради" замінено словами "Кам'янської сільської ради". На підставі розпоряджень ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13 (кожним окремо) замовлено розробку проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області в землевпорядній організації та на їх замовлення виготовлено відповідні проєкти землеустрою. Прокурор указував, що розпорядженням голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №1371-р-12 від 29 грудня 2012 року "Про затвердження проєктів землеустрою та надання земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам на території Кам'янської сільської ради та Апостолівської міської ради, Апостолівського району, Дніпропетровської області" ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13 затверджено проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок площею по 2 га у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області. На підставі вказаного розпорядження було вчинено наступні дії: 10 серпня 2013 року згідно з рішенням №4898211 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0022) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1; 12 серпня 2013 року згідно з рішенням №4933369 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0027) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2; 07 серпня 2013 року згідно з рішенням №4820762 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0029) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_3; 10 серпня 2013 року згідно з рішенням №4901096 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0020) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_4; 13 серпня 2013 року згідно з рішенням №4969906 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0038) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_5; 14 серпня 2013 року згідно з рішенням №4987588 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_6 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0019) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_6 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_6; 17 серпня 2013 року згідно з рішенням №5084917 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_7 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0013) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_7 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_7; 17 серпня 2013 року згідно з рішенням №5086426 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_8 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0024) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_8 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_8; 15 серпня 2013 року згідно з рішенням №5041843 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_9 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0025) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_9 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_9; 10 серпня 2013 року згідно з рішенням №4897172 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_10 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0036) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_10 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_10; 17 серпня 2013 року згідно з рішенням №5088320 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_13 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0030) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_13 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_11. Позивач зазначав, що постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2014 року частково задоволено позов ОСОБА_12: визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №1371-р-12 від 29 грудня 2012 року в частині затвердження проєктів землеустрою щодо відведення та надання у власність земельних ділянок відповідачам, оскільки встановлено факт перетину земельних ділянок, переданих відповідачам, із земельною ділянкою, що перебуває у ОСОБА_12 на праві постійного користування згідно з Державним актом на право постійного користування землі №229 від 12 жовтня 1993 року. Позивач уважав, що оскільки вищезазначена постанова адміністративного суду має преюдиційне значення, то обставини, встановлені вказаним рішенням, не підлягають доказуванню при розгляді даної справи. Указував, що до даних правовідносин слід застосувати положення глави 83 ЦК України, яка регулює правовідносини щодо набуття та збереження майна без достатньої правової підстави, зокрема, статті 1212 ЦК України, оскільки власником спірної ділянки на момент прийняття розпорядження голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №1371-р-12 від 29 грудня 2012 року була держава та вказане розпорядження про відчуження спірних земельних ділянок відповідачам скасоване постановою суду, тому відсутні правові підстави збереження цього майна за відповідачами. З огляду на викладене позивач просив визнати недійсними свідоцтва про право власності на нерухоме майно, а саме: № НОМЕР_1, видане 10 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0022), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_2, видане 12 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0027), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_3, видане 07 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0029), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_4, видане 10 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0020), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_5, видане 13 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0038), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_6, видане 14 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_6 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0019), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_7, видане 17 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_7 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0013), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_8, видане 17 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_8 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0024), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_9, видане 15 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_9 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0025), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_10, видане 10 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_10 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0036), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; № НОМЕР_11, видане 17 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_13 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0030), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; та зобов'язати ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13 повернути передані їм у власність для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки, що розташовані на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області, Головному управлінню Держгеокадастру у Дніпропетровській області за актом приймання-передачі. Ухвалами Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2017 року залучено до участі в справах у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_12. Ухвалою Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 28 липня 2017 року позови прокурора в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13, третя особа ОСОБА_12, про визнання недійсними свідоцтв про право власності на нерухоме майно та повернення земельних ділянок об'єднані в одне провадження. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року замінено відповідача ОСОБА_13 його правонаступником - ОСОБА_11. Короткий зміст рішення суду першої інстанцїі Рішенням Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції виходив із того, що: - посилаючись як на підставу позову на наявність у третьої особи ОСОБА_12 перешкод у належному оформленні земельної ділянки, яка перебуває в її постійному користуванні, позивач не мотивував, у чому саме полягає порушення його прав, із урахуванням того, що він діє в інтересах держави; - реалізуючи свої права та звернувшись із клопотаннями до Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області з метою одержання у власність земельних ділянок, відповідачі сподівалися на легітимність та добросовісність дій державних органів у галузі земельних відносин, які не встановили факту перетину земельних ділянок, а тому ризик помилки державних органів не може бути покладено на відповідачів; - постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2014 року розпорядження голови райдержадміністрації від 29 грудня 2012 року №1371-р-12 скасовано лише в частині затвердження проєктів землеустрою щодо відведення певної частини земельних ділянок у власність відповідачів, а не в цілому; - конструкція статті 1212 ЦК України свідчить про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна, однак із урахуванням часткового, а не повного скасування розпорядження голови райдержадміністрації від 29 грудня 2012 року №1371-р-12 відсутні підстави для висновку про абсолютну безпідставність набуття відповідачами земельних ділянок; - прокурор не довів виправданість і пропорційність втручання у право відповідачів на мирне володіння майном. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року апеляційну скаргу прокуратури Дніпропетровської області задоволено частково, рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: - визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1, видане 10 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0022), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; - визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2, видане 12 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0027), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; - визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_3, видане 07 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_3 на земельну ділянку, площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0029), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; - визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_4, видане 10 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_4 на земельну ділянку, площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0020), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; - визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_5, видане 13 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_5 на земельну ділянку, площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0038), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; - визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_6, видане 14 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_6 на земельну ділянку, площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0019), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; - визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_7, видане 17 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_7, на земельну ділянку, площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0013), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; - визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_8, видане 17 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_8 на земельну, ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0024), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; - визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_9, видане 15 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_9 на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0025), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; - визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_10, видане 10 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_10 на земельну ділянку, площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0036), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства; - визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_11, видане 17 серпня 2013 року реєстраційною службою Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області ОСОБА_13, правонаступником якого є ОСОБА_11, на земельну ділянку, площею 2,0 га (кадастровий номер 1220383300:02:001:0030), що розташована на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, для ведення особистого селянського господарства. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що в постанові Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2014 року в справі №804/1222/14, яка є преюдиційною при розгляді цієї справи, встановлено факт перетину земельної ділянки, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_12, із земельними ділянками, переданими у власність відповідачів, чим порушено права ОСОБА_12 як землекористувача. Апеляційний суд указав, що відповідачі не могли законно набути право приватної власності на частини спірних земельних ділянок, оскільки ці частини перебували в користуванні ОСОБА_12. Відповідачі набули такого права власності в спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного, а юридичне оформлення права власності відповідачів на частину землі стало можливим у результаті прийняття органом виконавчої влади низки незаконних рішень. На час передачі земельних ділянок відповідачам по 2 га кожному частини цих ділянок перебували в користуванні ОСОБА_12, а тому передача цих часток у власність відповідачів відбулася з порушенням діючого законодавства, що відповідно до статті 21 ЗК України є підставою для часткового задоволення позовних вимог позивача та визнання недійсною реєстрації права власності на ці земельні ділянки за вказаними громадянами шляхом визнання недійсними свідоцтв про право власності на нерухоме майно. Апеляційний суд зазначив, що позовні вимоги щодо зобов'язання відповідачів повернути передані їм у власність для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки, що розташовані на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району, Головному управлінню Держгеокадастру у Дніпропетровській області за актом приймання-передачі задоволенню не підлягають, оскільки такі позовні вимоги є передчасними та суду не надано доказів порушення права в цій частині. Аргументи учасників справи 03 березня 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду підписану представником касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року та, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив постанову апеляційного суду скасувати в частині задоволених позовних вимог прокурора Дніпропетровської області до ОСОБА_1 та стягнення з нього судових витрат, залишивши в силі рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вказаної позовної вимоги. Касаційна скарга мотивована тим, що для правильного вирішення спору необхідні спеціальні знання в галузі землевпорядних правовідносин, а саме для встановлення тієї обставини, чи дійсно наявний перетин земельних ділянок ОСОБА_12 та відповідачів, що можливо підтвердити лише висновком земельно-технічної експертизи. У разі встановлення наявності часткового перетину земельних ділянок це є підставою для визнання частково недійсним правовстановлюючого документу, а саме в частині перетину земельних ділянок. Указував, що скасовуючи свідоцтва про право власності на нерухоме майно, на підставі яких відповідачам належать на праві власності земельні ділянки, суд апеляційної інстанції не врахував висновків Європейського суду з прав людини, чим допустив неправомірне і непропорційне втручання держави у право відповідача на мирне володіння своїм майном. У червні 2020 року прокуратура Дніпропетровської області подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін. Посилається на те, що суд апеляційної інстанції, встановивши незаконність отримання відповідачами у власність земельних ділянок з огляду на їх перетин із земельною ділянкою, яка перебуває у власності держави та користуванні ОСОБА_12, дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі та відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про зупинення дії постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року справа призначена до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. В ухвалі Верховного Суду від 19травня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме:застосування норм права без урахування висновків щодо їх застосування в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 липня 2017 року в справі №911/3285/14, від 12 липня 2017 року в справі №911/2351/15 та постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі №635/4361/15-ц, від 29 серпня 2018 року в справі №362/445/15-ц, від 18 грудня 2019 року в справі №715/2525/16-ц, від 27 червня 2018 року в справі №361/1518/16, від 21 лютого 2018 року в справі №751/4245/16-ц, від 26 квітня 2018 року в справі №729/488/17, від 21 лютого 2018 року в справі №302/626/15-ц, від 24 липня 2019 року в справі №727/9488/14-ц. Аналіз доводів та вимог касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_1 оскаржує постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 про визнання свідоцтва про право власності на земельну ділянку недійсним та стягнення з нього судових витрат. В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, а тому в касаційному порядку не переглядається. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що розпорядженнями голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №59-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_1, №45-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_2, №580-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_3, №57-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_4, №569-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_5, №586-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_6, №58-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_7, №44-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_8, №67-р-12 від 11 січня 2012 року - ОСОБА_9, №570-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_10, №581-р-11 від 04 листопада 2011 року - ОСОБА_13 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, площею 2,0 га, у власність для ведення особистого селянського господарства на території Мар'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області. Розпорядженнями голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №241-р-12 від 19 березня 2012 року, №230-р-12 від 19 березня 2012 року, №234-р-12 від 19 березня 2012 року, №240-р-12 від 19 березня 2012 року, №231-р-12 від 19 березня 2012 року, №244-р-12 від 19 березня 2012 року, №242-р-12 від 19 березня 2012 року, №227-р-12 від 19 березня 2012 року, №260-р-12 від 19 березня 2012 року, №232-р-12 від 19 березня 2012 року, №235-р-12 від 19 березня 2012 року внесені зміни до вищевказаних розпоряджень відповідно, а саме слова "Мар'янської сільської ради" замінено словами "Кам'янської сільської ради". Згідно з розпорядженням голови Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області №1371-р-12 від 29 грудня 2012 року "Про затвердження проєктів землеустрою та надання земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам на території Кам'янської сільської ради та Апостолівської міської ради, Апостолівського району, Дніпропетровської області" ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13 затверджено проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надані земельні ділянки, площею по 2,0 га, сільськогосподарського призначення (рілля) у власність для ведення особистого селянського господарства, за межами населеного пункту, на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області. На підставі вказаного розпорядження було вчинено наступні дії: 10 серпня 2013 року згідно з рішенням №4898211 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0022) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1; 12 серпня 2013 року згідно з рішенням №4933369 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0027) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2; 07 серпня 2013 року згідно з рішенням №4820762 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0029) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_3; 10 серпня 2013 року згідно з рішенням №4901096 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0020) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_4; 13 серпня 2013 року згідно з рішенням №4969906 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0038) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_5; 14 серпня 2013 року згідно з рішенням №4987588 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_6 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0019) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_6 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_6; 17 серпня 2013 року згідно з рішенням №5084917 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_7 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0013) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_7 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_7; 17 серпня 2013 року згідно з рішенням №5086426 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_8 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0024) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_8 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_8; 15 серпня 2013 року згідно з рішенням №5041843 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_9 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0025) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_9 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_9; 10 серпня 2013 року згідно з рішенням №4897172 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_10 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0036) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_10 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_10; 17 серпня 2013 року згідно з рішенням №5088320 Апостолівського районного управління юстиції Дніпропетровської області за ОСОБА_13 зареєстровано право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1220383300:02:001:0030) для ведення особистого селянського господарства, а також видано ОСОБА_13 свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_11. Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2014 року в справі №804/1222/14 адміністративний позов ОСОБА_12 до Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, Відділу Держземагенства в Апостолівському районі Дніпропетровської області, треті особи - ОСОБА_14, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_15, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_3, ОСОБА_13, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_4, ОСОБА_22, ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_23, ОСОБА_6 про визнання неправомірним розпорядження задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано розпорядження Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 29 грудня 2012 року №1371-р-12 "Про затвердження проєктів землеустрою та надання земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам на території Кам'янської сільської ради та Апостолівської міської ради, Апостолівського району, Дніпропетровської області" в частині затвердження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам, зокрема, ОСОБА_1 - площею 0,2434 га, ОСОБА_2 - площею 0,3683 га, ОСОБА_3 - площею 0,3252, ОСОБА_4 - площею 0,2602, ОСОБА_5 - площею 0,3575 га, ОСОБА_6 - площею 0,0162 га, ОСОБА_7 - площею 0,2336, ОСОБА_8 - площею 0,2168, ОСОБА_9 - площею 0,3331 га, ОСОБА_10 - площею 0,3468 га, ОСОБА_13 - площею 0,3143 га. Зобов'язано відділ Держземагенства в Апостолівському районі Дніпропетровської області виправити помилки в відомостях про земельні ділянки в Державному земельному кадастрі, що знаходяться на території Кам'янської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області та які належать на праві власності громадянам, зокрема, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_13, щодо перетину вказаних земельних ділянок із земельною ділянкою, площею 34,8 га, яка знаходиться на території Камянської сільської ради Апостолівського району Дніпропетровської області та на підставі Державного акта на право постійного користування землею № НОМЕР_12, виданого 12 жовтня 1993 року Апостолівською районною Радою народних депутатів Дніпропетровської області та знаходиться в користуванні ОСОБА_12. У справі №804/1222/14 встановлено, що: - розпорядженням Апостолівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 26 серпня 1992 року №239/8 було зареєстровано селянське (фермерське) господарство ОСОБА_12 під назвою "ІНФОРМАЦІЯ_1" на території Кам'янської сільської Ради з площею земельної ділянки 29,5 га; - на підставі рішення Апостолівської районної та Кам'янської сільської Рад народних депутатів Дніпропетровської області від 17 квітня 1992 року та 04 червня 1993 року ОСОБА_12 надано у постійне користування земельна ділянка площею 34,8 га, що знаходиться на території Кам'янської сільської Ради народних депутатів для ведення селянського (фермерського) господарства та видано Державний акт на право постійного користування землею №229 від 12 жовтня 1993 року на право користування земельною ділянкою; - судовим оглядом залучених до матеріалів справи копій технічної документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам - ОСОБА_14, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_15, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_3, ОСОБА_13, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_4, ОСОБА_22, ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_23, ОСОБА_6 встановлено, що в кадастрових планах земельних ділянок, що передаються у власність вказаним громадянам, відсутні відомості про перетин земельних ділянок із земельною ділянкою, що належить на праві користування ОСОБА_12; - ОСОБА_12 продовжує здійснювати користування спірною земельною ділянкою на підставі акту на право постійного користування землею № НОМЕР_12, виданого Апостолівською районною Радою народних депутатів 12 жовтня 1993 року, тобто, на законних підставах, і обов'язку щодо переоформлення нею свого права постійного користування, законодавством не передбачено; - прийняття Апостолівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області Розпорядження від 29 грудня 2012 року №1371-р-12 "Про затвердження проєктів землеустрою та надання земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам на території Кам'янської сільської ради та Апостолівської міської ради, Апостолівського району Дніпропетровської області", що призвело до перетину земельної ділянки, яка знаходиться у користуванні позивачки із земельними ділянками, переданим у власність 21 фізичній особі, порушує права користувача земельної ділянки, у зв'язку із чим, розпорядження підлягає частковому скасуванню. Позиція Верховного Суду Згідно частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі №171/332/17 (провадження №61-16642св19) зазначено, що "суд першої інстанції встановив, що звернувшись до суду прокурор в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області в позовній заяві не наводить доводів в чому саме порушені, невизнані або оспорені права позивача, натомість посилається в позові на преюдиційне значення постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2014 року для даної справи, якою встановлено, що внаслідок прийняття Апостолівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області розпорядження від 29 грудня 2012 року №1371-р-12 "Про затвердження проєктів землеустрою та надання земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства громадянам на території Кам'янської сільської ради та Апостолівської міської ради, Апостолівського району, Дніпропетровської області", на підставі якого видані свідоцтва про право власності на нерухоме майно відповідачам у даній справі, порушено права на земельну ділянку, яка знаходиться у постійному користуванні ОСОБА_12. У своїх поясненнях в судовому засіданні прокурор та представник Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області також не навели доводів в чому саме порушені, невизнані або оспорені права позивача, вказуючи, що ОСОБА_12, яка володіє селянським (фермерським) господарством, позбавлена можливості на даний час належно оформити і зареєструвати за собою земельну ділянку на праві постійного користування. За таких обставин, встановивши, що не доведено порушення прав та/або інтересів держави, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовної вимоги до ОСОБА_23 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Тому постанова апеляційного суду в частині задоволення позовної вимоги до ОСОБА_23 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно підлягає скасуванню". У справі, що переглядається, встановивши, що прокурор Дніпропетровської області, який пред'явив позов у інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, не довів факт порушення прав та інтересів держави, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовної вимоги до ОСОБА_1 про визнання свідоцтва на право власності на нерухоме майно недійсним. Апеляційний суд на вказані обставини уваги не звернув, а тому постанова суду апеляційної інстанції в оскарженій частині підлягає скасуванню. Проте суд першої інстанції при вирішенні позовної вимоги прокурора в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно відмовив у її задоволенні з декількох взаємовиключних мотивів (не доведено порушення права та/або інтересу; відсутність належних та допустимих доказів перетину земельних ділянок; із урахуванням часткового, а не повного скасування розпорядження голови райдержадміністрації від 29 грудня 2012 року №1371-р-12 відсутні підстави для висновку про абсолютну безпідставність набуття відповідачами земельних ділянок; задоволення позову у даній справі зашкодить принципу "належного урядування" та вимогам "законності", закріпленим у статті 1 Першого протоколу Конвенції). За таких обставин, рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови. Оскільки встановлено підстави для скасування постанови апеляційного суду, то суд касаційної інстанції інші підстави відкриття касаційного провадження не аналізує. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі №171/332/17 (провадження №61-16642св19) після подання касаційної скарги, колегія суддів уважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині задоволення позовної вимоги до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно та стягнення судових витрат з ОСОБА_1 - скасувати, а рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вказаної позовної вимоги змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. ОСОБА_1 сплатив судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 3 200 грн. Із урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги з прокуратури Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 на підставі положень статті 141 ЦПК України підлягають стягненню понесені судові витрати на сплату судового збору в розмірі 3 200 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Рубаном Олексієм Миколайовичем, задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року в частині задоволення позовної вимоги прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно та стягнення з ОСОБА_1 судових витрат скасувати. Рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Стягнути з прокуратури Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 3200 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. Із моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року в скасованій частині втрачає законну силу. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 березня 2021 року м. Київ справа №635/7366/17 провадження №61-14264св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - садове товариство "Кварцит", третя особа - Харківська районна державна адміністрація Харківської області, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року у складі колегії суддів Кругової С. С., Маміної О. В., Пилипчук Н. П., ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду до садового товариства "Кварцит" (далі - СТ "Кварцит "), третя особа - Харківська районна державна адміністрація Харківської області (далі - Харківська РДА), з позовом, в якому просив поновити його право користування земельною ділянкою №НОМЕР_1, садівничим будинком та службовими будівлями в садівничому товаристві "Кварцит" та право на приватизацію зазначеної земельної ділянки (відповідно до розпорядження Харківської районної державної адміністрації Харківської області від 24 жовтня 2008 року, яким надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою), зобов'язавши відповідача не чинити перешкоди у приватизації. Позов мотивовано тим, що позивач є членом СТ "Кварцит" за особистою заявою та внесення пайового внеску. Як члену товариства, позивачу виділена земельна ділянка площею 0,0660 га, на якій він побудував садовий двоповерховий будинок площею 51 кв. м з гаражем та засадив ділянку плодовими деревами. Позивач своєчасно сплачував необхідні внески та згодом виявив бажання приватизувати виділену йому ділянку. Через представника - голову садівничого товариства ОСОБА_3 (на даний час ОСОБА_2) позивач звернувся до Харківської РДА та згідно розпорядження №3225 від 24 жовтня 2008 року отримав дозвіл на оформлення технічної документації із землеустрою. Деякий час позивач не відвідував належну йому ділянку, а коли повернувся, щоб розпочати ремонтувати розташований на ній будинок, дізнався, що головою товариства припинено оформлення документів щодо приватизації ним земельної ділянки, оскільки головою товариства обрана інша особа. Голова садівничого товариства перешкоджає позивачу користуватися належною йому земельною ділянкою та здійснювати оформлення документів щодо її приватизації, звернення до правоохоронних органів з приводу неправомірних дій відповідача результату не дали, жодних дієвих заходів не виконано. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 28 березня 2018 року у складі судді Панас Н. Л. позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов'язано СТ "Кварцит" не чинити ОСОБА_1 перешкод у здійсненні приватизації земельної ділянки АДРЕСА_1", площею 0,066 га та перешкод у користуванні цією земельною ділянкою і розташованим на ній садівничим будинком з господарськими будівлями, спорудами, які знаходяться в СТ "Кварцит". Стягнуто з СТ "Кварцит" на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 640 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що розпорядженням Харківської райдержадміністрації Харківської області від 24 жовтня 2008 року №3255 членам СТ "Кварцит", у тому числі й позивачу, був наданий дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що підтверджують право власності на земельні ділянки із земель СТ "Кварцит". Позивач заяв про вихід з СТ "Кварцит" не подавав, рішень про його виключення з членів товариства загальними зборами учасників товариства не приймалось. Інших доказів, які б свідчили про те, що позивач більше не є членом СТ "Кварцит", відповідачем не надано. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем незаконно чиняться позивачу перешкоди в користуванні виділеною йому земельною ділянкою та розташованими на ній будівлями та спорудами, а також у здійсненні ним, наданого законом права на приватизацію земельної ділянки. Постановою Харківського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року апеляційну скаргу СТ "Кварцит" задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що довідка про членство позивача у СТ "Кварцит" від 03 червня 2008 року підписана після зміни голови садового товариства, отже особою, яка не мала відповідних повноважень на це, а тому не може вважатися належним доказом у справі. Обставини, викладені у позові, не підтверджені належними та допустимими доказами, а факт порушення прав позивача відповідачем не доведено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1 не погодився з висновками апеляційного суду, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту цим судом постанову з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом проігноровані доводи позивача щодо відсутності у матеріалах справи будь-яких документів СТ "Кварцит", з яких було б можливо встановити обсяг повноважень ОСОБА_2., як керівника садівничого товариства, що дають йому можливість представляти інтереси заявника. Апеляційний суд помилково врахував виписку з протоколу СТ "Кварцит" та інформацію з ЄДРПОУ, як належних доказів на підтвердження повноважень ОСОБА_2, оскільки виписка з протоколу СТ "Кварцит" є актом індивідуальної дії і не встановлює обсяг повноважень ОСОБА_2, а інформація з ЄДРПОУ не підтверджує обсяг повноважень з представництва ОСОБА_2 як голови СТ "Кварцит" та прав на підписання і подання документів. Судом апеляційної інстанції не враховано усталену практику Верховного Суду щодо закріплення повноважень посадової особи для представництва юридичної особи у відповідних статутних документах такої юридичної особи, а саме, не враховано висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2020 у справі №131/897/18, в ухвалі від 12 лютого 2020 року у справі №160/2199/19, в ухвалі від 07 лютого 2020 року у справі №17/495-08, в ухвалі від 20 січня 2020 року у справі №910/3245/19, в ухвалі від 21 січня 2020 року у справі №924/440/19. Єдиним належним і достовірним доказом для встановлення повноважень ОСОБА_3, як керівника СТ "Кварцит", є витяг з ЄДРПОУ станом на 03 червня 2008 року. Проте, у матеріалах справи відсутні будь-які належні та достовірні докази, які з урахуванням усталеної практики Верховного Суду давали б можливість встановити наявність процесуальної дієздатності ОСОБА_2, як представника відповідача. Таким чином, суд апеляційної інстанції, в порушення пункту 2 частини першої статті 362 ЦПК України, 17 вересня 2020 року ухвалою Харківського апеляційного суду безпідставно відмовив у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 про закриття апеляційного провадження. Також апеляційним судом порушено принцип змагальності процесупри дослідженні доказів. В оскаржуваній постанові апеляційний суд посилається на недопустимі докази. У постановах Верховного Суду у справах №904/8549/17 від 11 липня 2018 року, №911/3763/16 від 06 червня 2018 року, №921/149/17-Г/4 від 18 квітня 2018 року; №19/49-10 від 29 березня 2018 року, викладено висновок про те, що докази, які не засвідчені в порядку, встановленому пунктом 5.27 Національного стандарту України "Державна уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів. ДСТУ 4163-2003" є неналежними та недопустимими доказами, а, отже не повинні братися судами до уваги. Отже, письмові докази, які подані відповідачем на підтвердження своєї позиції не можуть вважатися належними та допустимими доказами у даній справі, оскільки посвідчені та подані із порушенням процедури, встановленої чинним законодавством, а тому апеляційний суд не мав брати їх до уваги при розгляді апеляційної скарги ОСОБА_2, поданої від імені СТ "Кварцит". Надаючи оцінку поданим позивачем доказам, суд апеляційної інстанції не врахував висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 06 квітня 2020 року у справі №754/14843/16, відповідно до якого, доказами у справі на підтвердження наявності перешкод у користуванні майном, що належить особі на праві власності, зокрема у його вселенні до спірного житлового приміщення можуть бути: акти про не допуск до належного особі на праві власності майна, звернення до правоохоронних органів, пояснення осіб, які можуть підтвердити ті чи інші обставини, які мають значення для вирішення справи, показання свідків тощо. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до суду не подано. Фактичні обставини, встановлені судами Розпорядженням Харківської РДА від 24 жовтня 2008 року надано дозвіл членам СТ "Кварцит" на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки, із земель СТ "Кварцит", розташованих за межами населеного пункту на території Кулиничівської селищної ради, для ведення садівництва згідно зі списком. Громадянам, вказаним в додатку до розпорядження, необхідно у шестимісячний строк подати до райдержадміністрації розроблену та погоджену згідно з вимогами чинного законодавства технічну документацію із землеустрою для розгляду. На підтвердження обставин щодо членства у СТ "Кварцит", позивач надав довідку №10 від 03 червня 2008 року, видану на ім'я ОСОБА_1 та підписану головою СТ "Кварцит" Першиним А. М., відповідно до якої позивач дійсно є членом СТ "Кварцит" і користується земельною ділянкою № НОМЕР_1 площею 0,066 га, переданою йому в постійне користуванні у 1989 році, а також квитанцію до приходного касового ордеру №56 від 23 грудня 2007 року про сплату останнім членських внесків за 2006-2007 роки у сумі 90 руб. Згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ОСОБА_3 є засновником СТ "Кварцит". Особами, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори та дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи є Євсеєв В. В. - підписант та ОСОБА_2 - підписант. З витягу з протоколу №18 від 22 квітня 2007 року загальних зборів СТ "Кварцит" вбачається, що члена товариства ОСОБА_3, який має свідоцтво електромонтера та IV групу допуску по електробезпеці, призначено відповідальним за електрогосподарство. Згідно із витягом з протоколу №19 від 11 травня 2008 року загальних зборів СТ "Кварцит", заяву ОСОБА_3 про виключення його з членів СТ "Кварцит" задоволено. 18 травня 2008 року головою СТ "Кварцит" обрано ОСОБА_2 (витяг з протоколу №20 від 18 травня 2008 року загальних зборів СТ "Кварцит"). Таким чином, довідка про членство позивача у СТ "Кварцит" від 03 червня 2008 року, підписана після зміни голови СТ "Кварцит", тобто особою, яка не мала відповідних повноважень. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 2 ЦПК України встановлено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України. У вказаній нормі зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (провадження №12-158гс18). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 (провадження №12-46гс19). Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Водночас, у справі, яка переглядається, належними та допустимими доказами не підтверджено факт порушення прав позивача з боку СТ "Кварцит", а також не встановлено у зв'язку із цим обставин і підстав для захисту такого права шляхом усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та перешкод для реалізації права на її приватизацію. Так, у справі установлено, що довідка про членство позивача у СТ "Кварцит" від 03 червня 2008 року, на яку в обґрунтування заявлених вимог посилається позивач, підписана після зміни голови СТ "Кварцит", особою, яка не мала відповідних повноважень, а тому не може вважатися належним доказом у справі та не підтверджує обставин, викладених у позові. При цьому, матеріали справи не містять будь-яких доказів, в тому числі правовстановлюючих документів, на підтвердження факту належності позивачу будинку, розташованого в СТ "Кварцит". Суд апеляційної інстанції, на підставі належної оцінки поданих сторонами доказів, обґрунтовані висновки щодо яких сформулював у мотивувальній частині прийнятої постанови, правильно відмовив у позові з підстав недоведеності заявлених позивачем вимог та обставин, на які він посилався в обґрунтування позову. За своїм змістом усі доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності їх переоцінки, зокрема, надання переваги поданим стороною позивача доказам та відхилення доказів, наданих відповідачем, які за доводами заявника є неналежними і недопустимими. Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки в силу вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими. Колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі №754/14843/16 (провадження №61-3877св19), відповідно до якого доказами у справі на підтвердження наявності перешкод у користуванні майном, що належить особі на праві власності, зокрема у його вселенні до спірного житлового приміщення можуть бути: акти про не допуск до належного особі на праві власності майна, звернення до правоохоронних органів, пояснення осіб, які можуть підтвердити ті чи інші обставини, які мають значення для вирішення справи, показання свідків тощо. Так, спір у вказаній справі стосувався усунення перешкод новому власнику квартири у вселенні до цієї квартири, тобто позов подано на захист прав та інтересів власника нерухомого майна. Підставою для відмови у задоволенні позову у цій справі є не доведення позивачем на підставі належних, допустимих та достатніх доказів того, що відповідачі чинять йому перешкоди у вселенні до належної йому на праві власності спірної квартири. У справі, яка переглядається позивачем не доведено факту порушення його прав відповідачем на користування земельною ділянкою та прав щодо її приватизації. Висновки у зазначених справах, підстави позовів, нормативно-правове регулювання, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично - доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Посилання у касаційній скарзі на те, що докази, які не засвідчені в порядку, встановленому пунктом 5.27 Національного стандарту України "Державна уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів. ДСТУ 4163-2003" є неналежними та недопустимими доказами, а, отже не повинні братися судами до уваги, що викладено у постановах Верховного Суду у господарських справах №904/8549/17 від 11 липня 2018 року, №911/3763/16 від 06 червня 2018 року, №921/149/17 від 18 квітня 2018 року, №19/49-10 від 29 березня 2018 року, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки фактично спрямовані на спростування належності і допустимості поданих відповідачем доказів у справі, яка переглядається, проте, яким суд апеляційної інстанції дав належну оцінку, до переоцінки яких, в силу статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Крім того, у наведених заявником справах спори вирішувались в порядку господарського судочинства і при оцінці доказів суди керувалися іншим процесуальним законом (ГПК України), ніж у справі, яка є предметом перегляду та розглянута за правилами ЦПК України, у якій апеляційний суд, виходив з конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. У цих справах, різні підстави позовів, встановлені фактичні обставини та доказова складова, на підставі якої ці обставини встановлювались. Доводи касаційної скарги про відсутність належних документів на підтвердження повноважень ОСОБА_2., як керівника СТ "Кварцит", що дають йому можливість представляти інтереси останнього, є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи, за якими, суд апеляційної інстанції під час прийняття і розгляді апеляційної скарги відповідача на рішення суду першої інстанції перевірив та встановив повноваження вказаної особи на підставі відповідних доказів, які сумніву у достовірності не викликали. Колегія суддів відхиляє посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2020 у справі №131/897/18 (провадження №61-1741св19), оскільки у цій справі було встановлено порушення позивачем порядку представництва юридичної особи в суді апеляційної інстанції, оскільки особа, яка подала апеляційну скаргу не мала статус адвоката, а відомості про те, що ця особа є керівником або членом виконавчого органу, уповноваженого діяти від імені юридичної особи, були відсутні. У справі, яка переглядається апеляційним судом перевірено повноваження особи, яка підписала апеляційну скаргу та докази, які підтверджували самопредставництво юридичної особи - СТ "Кварцит" під час оскарження рішення суду першої інстанції. Колегія суд відхиляє як безпідставні посилання у касаційній скарзі на ухвали Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №160/2199/19, від 07 лютого 2020 року у справі №17/495-08, від 20 січня 2020 року у справі №910/3245/19, від 21 січня 2020 року у справі №924/440/19, оскільки вказані ухвали постановлені щодо залишення без руху касаційних скарг для виправлення недоліків, та/або повернення касаційної скарги. Такі процесуальні рішення не є остаточним вирішенням відповідної справи та не містять остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 жовтня 2021 року м. Київ справа №346/5268/19 провадження №61-2385св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Печеніжинська селищна рада об'єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 11 січня 2021 року у складі колегії суддів: Томин О. О., Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Печеніжинської селищної ради об'єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області про визнання права шляхом зобов'язання вчинити дії. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що є власником житлового будинку на АДРЕСА_1, за яким обліковується земельна ділянка загальною площею 0,52 га. За наслідками розгляду її заяви про виділення у власність зазначеної земельної ділянки рішенням Сопівської сільської ради від 20 травня 2011 року №142-6/2011 їй надано дозвіл на виконання технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, що передаються у власність. Проте при виході на місце представників землевпорядної організації сусід ОСОБА_2 перешкоджав у проведенні обмірів земельної ділянки та разом з іншими суміжними землекористувачами відмовився підписати акти погодження меж земельних ділянок. На теперішній час вона не має можливості отримати (виготовити) технічну документацію, оформити всі необхідні документи щодо приватизації земельної ділянки, у зв'язку з чим ані Сопівська сільська рада, ані Печеніжинська селищною радою рішень щодо виділення їй земельної ділянки у власність не приймають. Неодноразові її звернення до Печеніжинської селищної ради об'єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області із проханням погодити межі земельної ділянки замість сусідів та вирішити земельний спір залишились без реагування. Посилаючись на наведене, просила зобов'язати Печеніжинську селищну раду об'єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області погодити межі між нею, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, зазначивши про це в актах погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 13 жовтня 2020 року у складі судді Калинюк О. П. позов задоволено. Зобов'язано Печеніжинську селищну раду об'єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області погодити межі земельної ділянки, яка приватизується ОСОБА_1, із суміжними землекористувачами ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, зазначивши про це в актах погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Виходячи із того, що відповідачем порушений порядок вирішення земельного спору між ОСОБА_1 та суміжними землекористувачами і власниками земельних ділянок, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову у визначений позивачем спосіб. Короткий зміст постанови апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 11 січня 2021 року рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 13 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд вважав, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушеного права з огляду на те, що непогодження суміжним землекористувачем меж земельної ділянки, яке мотивоване наявністю земельного спору, є формою реалізації прав останнього, а сама по собі процедура погодження меж є виключно допоміжною стадією у процесі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути технічних помилок. Короткий зміст вимог касаційної скарги 12 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору. Суд не звернув увагу на те, що вона не має можливості отримати технічну документацію без акту погодження меж з усіма сусідами або акту узгоджувальної (земельної) комісії про таке погодження. Неможливість в отриманні технічної документації призводить до неможливості подання всіх документів до Печеніжинської селищної ради для затвердження виготовленої технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, що передаються у власність. Суд вправі усунути невизначеність у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Невизнання відповідачем та сусідами її права на виготовлення технічної документації на земельні ділянки, на отримання правовстановлюючих документів на земельні ділянки полягає в пасивному запереченні наявності в неї суб'єктивного цивільного права, зокрема на майно, на право користування майном, яке безпосередньо не спричиняє шкоду, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб'єктивного права. Відзив/заперечення на касаційну скаргу Печеніжинська селищна рада подала відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Вважає, що позивачка передчасного подала даний позов з огляду на відсутність відмови їй селищною радою у погодженні меж між нею та суміжними землекористувачами. ОСОБА_1 подала пояснення на відзив, у яких просить суд касаційної інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати обставини та ухвалити законне й обґрунтоване РІШЕННЯ: Рух справи в суді касаційної інстанції не надходили Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області цивільну справу №346/5268/19 за позовом ОСОБА_1 до Печеніжинської селищної ради об'єднаної територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області про визнання права шляхом зобов'язання вчинити дії. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1, за яким закріплена земельна ділянка загальною площею 0,52 га з яких: 0,15 га - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; 0,17 га - для ведення особистого селянського господарства, 0,20 га - АДРЕСА_1 - для ведення особистого селянського господарства. Рішенням від 20 травня 2011 року №142-6/2011 Сопівська сільська рада надала ОСОБА_1 згоду на виконання технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, які передаються у власність, орієнтовною площею 0,52 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства, розташованих на АДРЕСА_1 та на АДРЕСА_1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Геоземкадсервіс" провело обміри вищезазначених земельних ділянок для виготовлення державних актів права власності на землю, проте суміжні власники та користувачі земельних ділянок відмовились підписати акти погодження меж. 11 лютого та 28 травня 2019 року ОСОБА_1 зверталася із заявами до Печеніжинської селищної ради, в яких повідомила про відмову суміжних землекористувачів (власників) підписати акти погодження без законних на те підстав, просила розглянути заяви на засіданні земельній комісії з метою надання їй можливості приватизувати земельні ділянки. Комісія з питань житлово-комунального господарства та комунальної власності, питань містобудування, будівництва, земельних відносин та охорони природи Печеніжинської селищної ради розглянула заяву ОСОБА_1 та рекомендувала кадастрові плани на земельні ділянки площею 0,15 га, 0,1115 га, 0,1128 га погодити у відділі містобудування та архітектури у Коломийському районі, врахувавши, що згідно генерального плану АДРЕСА_1 в частині земельної ділянки ОСОБА_1 проходить проектна вулиця. Відділ регіонального розвитку містобудування та архітектури Коломийської РДА, за відсутності даних генерального плану села та інформації розміщень будинковолодінь, рекомендував ОСОБА_1 звернутися до Печеніжинської селищної ради, а в разі незгоди з рішенням селищної ради - до суду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Так, підставою касаційного оскарження постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 11 січня 2021 року є посилання заявника на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Таким чином, зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18). Обґрунтовуючи підстави позову, позивачка посилалась на те, що не має можливості отримати технічну документацію без акта погодження меж із суміжними землекористувачами або акта узгоджувальної (земельної) комісії про таке погодження, у зв'язку з чим просила зобов'язати селищну раду погодити ці межіу судовому порядку. Згідно з пунктом г) частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. У статті 106 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин. Відповідно до вимог частин першої, другої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статті 122 цього кодексу. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. У частині першій статті 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Відповідно до частини п'ятої статті 158 ЗК України у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органу місцевого самоврядування спір вирішується у судовому порядку. У разі відмови суміжного землекористувача підписати акт прийому-передачі межових знаків на зберігання, згідно з частиною третьою статті 158 ЗК України між суміжними землекористувачами виникає земельний спір. Такий спір у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, які перебувають у власності і користуванні громадян, вирішують органи місцевого самоврядування. Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування визначено статтею 159 ЗК України. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-19526сво18) зроблено висновок, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Ненадання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. До подібного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14 (провадження №14-552цс18) та у справі №350/67/15 (провадження №14-652цс18), в яких вказувала про те, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не випливає, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж, необхідно вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки, правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що вирішення питань, пов'язаних із передачею земельної ділянки у власність, належить до повноважень органу місцевого самоврядування, а чинне земельне законодавство не обмежує права на приватизацію земельної ділянки у зв'язку із відмовою суміжного землекористувача від підписання акта погодження меж земельних ділянок. Таким чином відмова суміжних землекористувачів від підписання акта погодження меж земельних ділянок не порушує прав ОСОБА_1 на отримання земельної ділянки у власність і не є перешкодою у проведенні передбачених законом дій, спрямованих на завершення приватизації земельної ділянки. Встановивши, що позивачкою не надано доказів того, що селищна рада відмовила їй у погодженні меж чи завершенні процедури приватизації та, виходячи із того, що обраний позивачем спосіб захисту її порушеного права не відповідає специфіці порушеного права й характеру правовідношення, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові. Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах є безпідставними з огляду на наявність такого у постановах Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-19526сво18) та Великої Палати Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14 (провадження №14-552цс18) та у справі №350/67/15 (провадження №14-652цс18). Інші наведені в касаційній сказі аргументи не спростовують висновків апеляційного суду, не дають підстав вважати, що апеляційним судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, а зводяться до незгоди з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень (стаття 400 ЦПК України). Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалене без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржене судове рішення - без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 11 січня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 січня 2021 року м. Київ справа №351/826/19 провадження №61-21560св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Дундар І. О., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Заболотівська селищна рада об'єднаної територіальної громади, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, представник відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - адвокат Мандзюк Віктор Борисович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3, подану адвокатом Мандзюком Віктором Борисовичем, на рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 10 липня 2019 року у складі судді Калиновського М. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Девляшевського В. А., Ясеновенко Л. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Заболотівської селищної ради об'єднаної територіальної громади, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання права власності на спадкове майно. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що під індивідуальне житлове будівництво на підставі рішення №5 виконавчого комітету Заболотівської селищної ради від 25 лютого 1966 року її батько ОСОБА_5 отримав земельну ділянку площею 700 кв. м на АДРЕСА_1, на якій разом із дружиною ОСОБА_6 у 1972 році побудував житловий будинок. Вказаний будинок є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_6. Правовстановлюючих документів на будинок не збереглось. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, за життя заповіт не залишив. На момент його смерті в домогосподарстві були також зареєстровані та проживали дружина ОСОБА_6, донька ОСОБА_1 (позивачка), та син ОСОБА_8 (брат позивачки), які вступили в управління спадковим майном та яким стало належати: ОСОБА_6 4/6 частини будинковолодіння, ОСОБА_1 - 1/6 частини, ОСОБА_8 - 1/6 частини. Після смерті у 2003 році ОСОБА_8 його спадкоємцями є ОСОБА_6 (мати), ОСОБА_2 (дружина) та діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які успадкували: ОСОБА_6 - 17/24 частин будинковолодіння, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - по 1/24 частині кожний. Після смерті ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, вона (позивачка) є єдиною спадкоємицею всього належного їй майна та у встановлений законом строк звернулась до нотаріальної контори для отримання свідоцтва про право на спадщину. Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 20 вересня 2018 року приватний нотаріус Снятинського районного нотаріального округу Лахнюк О. М. відмовила їй у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок на АДРЕСА_2 у зв'язку з відсутністю у спадкоємця правовстановлюючого документу з державною реєстрацією права власності за спадкодавцем. Посилаючись на відсутність правовстановлюючих документів, позивачка просила визнати за нею право власності на 21/24 частин житлового будинку з відповідною частиною господарських споруд та будівель на АДРЕСА_2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Снятинського районного суду від 10 липня 2019 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 21/24 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд, що знаходиться на АДРЕСА_2, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачка є єдиним спадкоємцем спірного майна після смерті матері, яка прийняла спадщину, інших спадкоємців немає. У зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спірне будинковолодіння, суд вважав можливим визнати право власності на нього у судовому порядку. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року рішення Снятинського районного суду від 10 липня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, та зазначив, що позивачка набула право власності на спадкове майно після смерті своєї матері. Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 через представника Мандзюка В. Б. подали касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, просять скасувати оскаржені судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору. Суди не з'ясували, чи не відноситься спірний будинок до колгоспного чи робочого двору та помилково вважали його спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_6, не врахували правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 18 листопада 2015 року у справі №6-350цс15. Крім того, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не були належним чином повідомлені про розгляд справи та не були присутні у судовому засіданні. Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Снятинського районного суду Івано-Франківської області справу №351/826/19 за позовом ОСОБА_1 до Заболотівської селищної ради об'єднаної територіального громади, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання права власності на спадкове майно. Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2020 року вищезазначену справу призначено до судового розгляду. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Встановлено, що ОСОБА_7 та ОСОБА_6. перебували у зареєстрованому шлюбі з 26 січня 1952 року та є батьками позивачки ОСОБА_1. На підставі рішення №5 виконавчого комітету Заболотівської селищної ради від 25 лютого 1966 року ОСОБА_7 було виділено земельну ділянку під індивідуальне житлове будівництво на АДРЕСА_1 (у 1990 році перейменована на АДРЕСА_2. Згідно з актом про відведення присадибної земельної ділянки від 01 липня 1966 року ОСОБА_7 виділено земельну ділянку площею 700 кв. м. Відповідно до копії технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_3 побудований у 1972 році. ІНФОРМАЦІЯ_3 помер батько позивачки ОСОБА_8, після смерті якого відкрилась спадщина за законом на 1\2 частину будинку, спадкоємцями першої черги, які прийняли спадщину, були дружина ОСОБА_6, дочка - позивачка ОСОБА_1 та син ОСОБА_8. Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_8, належну йому частку у будинку успадкували спадкоємці за законом: мати ОСОБА_6, дружина та двоє синів - відповідачі у справі. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати позивачки ОСОБА_6, після смерті якої відкрилась спадщина за законом, позивачка є єдиною спадкоємицею першої черги, яка прийняла спадщину. Постановою приватного нотаріуса Снятинського районного нотаріального округу 12 вересня 2018 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок з надвірними господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 після смерті її матері ОСОБА_6, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2, оскільки у спадкоємиці відсутній правовстановлюючий документ з державною реєстрацією права власності за померлою на спадкове майно. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3, подану адвокатом Мандзюком В. Б., на рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 10 липня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосування норм права При вирішенні спору про визнання права власності на спадкове майно потрібно розмежовувати час і підстави виникнення права власності у спадкодавця, які кваліфікуються відповідно до законодавства України, чинного на час виникнення права власності, та підстави спадкування такого майна, що визначаються на час відкриття спадщини, та згідно з пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України. За змістом частин четвертої та п'ятої Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2004 року відносини спадкування регулюються нормами ЦК України 2004 року, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати (строк на прийняття якої закінчився до 01 січня 2004 року), або якщо вона була прийнята хоча б одним із спадкоємців, то до таких спадкових відносин застосовуються норми ЦК Української РСР 1963 року. Спадкові відносини виникають з моменту відкриття спадщини. Частиною першою статті 529 ЦК Української РСР встановлено, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, у рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Статтею 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7, після смерті якого відкрилась спадщина за законом. Оскільки спірний будинок був побудований у 1972 році на земельній ділянці, яка була відведена під будівництво, під час перебування ОСОБА_7 та ОСОБА_6 у зареєстрованому шлюбі, спадковою була 1/2 частка будинку. Спадкоємцями першої черги, які прийняли спадщину були: дружина спадкодавця ОСОБА_6, дочка ОСОБА_1 та син ОСОБА_8 спадкоємці свідоцтва про право на спадщину за законом не отримали. ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_8, після смерті якого відкрилась спадщина за законом, яку прийняли спадкоємці першої черги, але не оформили свої спадкові права: мати спадкодавця ОСОБА_6, дружина та двоє синів - відповідачі у справі. Таким чином, на час смерті матері позивачки ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 спадщина за законом відкрилась на 17/24 частин спірного будинку, оскільки спадкодавцю належала 1/2 як співвласниці будинку, 1/6 після смерті чоловіка ОСОБА_7, 1/24 після смерті сина ОСОБА_8. Позивачка після смерті матері спадщину прийняла, оскільки у шестимісячний строк звернулась до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно (частина перша статті 1297 ЦК України). У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України). Звертаючись до суду з позовом, позивачка як на підставу позову про визнання права власності на спірне майно посилалася на відсутність правовстановлюючих документів на нього, внаслідок чого нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. Встановлено, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за вказаною вище адресою побудовано під час перебування ОСОБА_7 та ОСОБА_6 у шлюбі та був їх спільною сумісною власністю відповідно до статті 22 Кодексу законів про шлюб та сім'ю. Встановивши, що житловий будинок, який є предметом спору, збудований батьками позивачки на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці на підставі наданого виконавчим комітетом дозволу на його будівництво, належав їм на праві спільної сумісної власності, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на 21/24 частини (17/24 (частини після смерті матері) + 1/6 або 4/24 частини (які позивачка успадкувала після смерті батька ОСОБА_7) будинковолодіння на АДРЕСА_2 у порядку спадкування. Доводи касаційної скарги з приводу того, що спірний будинок не зареєстрований, колегія суддів відхиляє, виходячи з такого. Належність правовстановлюючих документів встановлюється судом відповідно до законодавства, яке було чинним на час набуття права власності на житловий будинок, споруду, зокрема відповідно до Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства УРСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року. Вказана Інструкція передбачала обов'язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (пункт 4 Інструкції), в тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (пункт 20 Інструкції). Тобто записи у погосподарських книгах визнавались в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності. При вирішенні питання щодо визнання права власності на житлові будинки, споруди у порядку спадкування, записи у погосподарських книгах оцінюються у сукупності з іншими доказами, наприклад, ухваленими органами місцевого самоврядування рішеннями про оформлення права власності громадян на будинки, технічним паспортом на будівлі, документами про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову тощо. Встановлено, що будинок, який є предметом спору, побудований батьками позивачки у 1972 році на відведеній для цього на підставі рішення виконавчого комітету Заболотівської селищної ради від 25 лютого 1966 року земельній ділянці площею 700 кв. м. Згідно з копією технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_3, виданого Обласним комунальним підприємством "Коломийське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" 24 листопада 2016 року, на земельній ділянці розташовані під літерою "А " - житловий будинок, 1972 року будівництва, "Б " - літня кухня, "В " - сарай, "Г" - вбиральня, №1 - огорожа, " №2 - криниця. Відповідно до звіту про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж об'єкта спірний житловий будинок відповідає державним будівельним нормам, санітарно-екологічним нормам та правилам, протипожежним та іншим нормам і правилам, що забезпечують безпечну для життя та здоров'я людей експлуатацію об'єкта. Аргументи скарги про помилкове неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 18 листопада 2015 року у справі №6-350цс15, колегія суддів вважає безпідставними, так як фактичні обставини у справі, яка переглядається, і у справі №6-350цс15 є різними. Посилання у касаційній скарзі на неналежне повідомлення апеляційним судом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про розгляд справи і, як наслідок, відсутність їх у судовому засіданні при вирішенні спору, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки спростовується матеріалами справи. Так, відповідно до договорів про надання правової допомоги від 19 серпня 2019 року, укладених ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з адвокатом Мандзюком В. Б., останній зобов'язався представляти їх інтереси, зокрема в судах першої та апеляційної інстанцій. Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що адвокат Мандзюк В. В., який представляв інтереси ОСОБА_2 та ОСОБА_3, був належним чином повідомлений про розгляд справи, згідно з журналом судового засідання від 29 жовтня 2019 року був присутній у судовому засіданні, надавав свої пояснення та приймав участь у судових дебатах. Інші аргументи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції та апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, чи незгоди заявників із відповідними висновками суду. Верховний Суд не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та переоцінювати їх згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року). Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3, подану адвокатом Мандзюком Віктором Борисовичем, залишити без задоволення. Рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 10 липня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков І. О. Дундар А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 грудня 2021 року м. Київ справа №452/1872/20 провадження №61-17807св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Самбірська міська рада Львівської області, особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги, - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, яка подана її представником - адвокатом Куцалабою Галиною Василівною, на ухвалу Львівського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Самбірської міської ради Львівської області про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності на спадкове майно (справа №452/1872/20). Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його дядько - ОСОБА_1, після смерті якого відкрилася спадщина на житловий будинок, що знаходиться у АДРЕСА_1. Позивач зазначав, що 1/4 частину вказаного житлового будинку він фактично успадкував після смерті матері ОСОБА_3, а 3/4 частини - після смерті сестри ОСОБА_4. Посилався на те, що за життя ОСОБА_1 заповіту не склав; а він, будучи спадкоємцем майна дядька за законом за правом представлення, як племінник спадкодавця (стаття 1266 ЦК України), звертався до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак, йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину через відсутність оригіналів правовстановлюючих документів на спадкове майно. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд: - встановити факт родинних відносин, а саме, що ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, був рідним братом ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: - встановити факт прийняття спадщини ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, після смерті ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: - визнати за ним право власності у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, на житловий будинок загальною площею 92,3 кв. м, житловою 64,1 кв. м, з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 06 серпня 2020 року у складі судді Казана І. С. позов ОСОБА_1 задоволено. Встановлено факт родинних відносин, а саме те, що ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, був рідним братом ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 та фактично прийняв спадщину після її смерті. Визнано за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 на житловий будинок загальною площею 92,3 кв. м, житловою 64,1 кв. м, з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Районний суд врахував визнання позову представником відповідача та зазначив, що позивач звернувся до суду із таким спором, бо іншого порядку переходу права власності немає і такий є законним. Тому суд розглянув справу у підготовчому судовому засіданні (частина четверта статті 200 ЦПК України). Крім того, визнання позову представником відповідача не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_2, яка не брала участі у справі, звернулася до суду з апеляційною скаргою на рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 06 серпня 2020 року. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Ухвалою Львівського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 06 серпня 2020 року. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 06 серпня 2020 року у справі зупинено до набрання законної сили рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2020 року у справі №452/2764/20 за позовом ОСОБА_2 до Самбірської міської ради Львівської області, третя особа - приватний нотаріус Самбірського районного нотаріального округу Кульчицький А. І., про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за законом. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що, оскільки предметом спору у справі за позовом ОСОБА_1 та за позовом ОСОБА_2 є спадкове майно ОСОБА_1, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, відтак, до перегляду апеляційної скарги у справі №452/2764/20 та набрання рішенням суду від 03 грудня 2020 року законної сили, вирішення апеляційної скарги ОСОБА_2 на рішення Самбірського районного суду Львівської області від 06 серпня 2020 року підлягає зупиненню. При цьому апеляційний суд зазначив, що клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Гузьо О. Р. мотивоване тим, що про розгляд справи №452/2764/20 і прийняте рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2020 року їй стало відомо 04 жовтня 2021 року, вона має намір звертатися із апеляційною скаргою на зазначене рішення суду, оскільки вважає його незаконним. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати та направити справу до апеляційного суду для продовження розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, оскільки обґрунтування підстав зупинення апеляційного провадження наміром представника ОСОБА_1 подати апеляційну скаргу на судове рішення, яке набрало законної сили, не відповідає нормам закону та є неправомірним. Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення ОСОБА_2 вказує те, що апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин положення пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України та зупинив апеляційне провадження з підстав того, що ОСОБА_1 має намір оскаржити рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2020 року у справі №452/2764/20 в апеляційному порядку. Вважає, що справа №452/2764/20 не пов'язана зі справою, яка переглядається, оскільки предметом спору у цій справі є спадкове майно померлого ОСОБА_1, а у справі №452/2764/20 - додатковий строк для подання нею заяви про прийняття спадщини. Відзив на касаційну скаргу учасник справи не надав. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У листопаді 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У листопаді 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2021 року справу призначено до розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до абзацу 6 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_2, яка подана її представником - адвокатом Куцалабою Г. В., підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2020 року у справі №452/2764/20 за позовом ОСОБА_2 до Самбірської міської ради Львівської області, третя особа - приватний нотаріус Самбірського районного нотаріального округу Кульчицький А. І., про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за законом, позов ОСОБА_2 задоволено. Визначено ОСОБА_2 додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини за законом, що відкрилась після смерті її рідного брата ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, тривалістю 3 (три) місяці з дня набрання рішенням законної сили. З огляду на наявність судового рішення у справі №452/2764/20 та намір його оскарження в апеляційному порядку представником ОСОБА_1 - адвокатом Гузьо О. Р., суд апеляційної інстанції вважав, що розгляд цієї справи є неможливим до вирішення справи №452/2764/20 про визначення додаткового строку ОСОБА_2 для подання заяви про прийняття спадщини за законом, тому дійшов висновку про наявність підстав для зупинення провадження в справі на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України. В абзаці четвертому пункту 33 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" судам роз'яснено, що, визначаючи наявність передбачених статтею 201 ЦПК України 2004 року (стаття 251 чинного ЦПК України) підстав, за яких провадження у справі підлягає обов'язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, як зазначено у пункті 4 частини першої цієї статті - неможливість розгляду цивільної справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства, застосовується у тому разі, коли в цій іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Визначаючи наявність підстав, передбачених статтею 251 ЦПК України, за яких провадження у справі підлягає обов'язковому зупиненню, суд апеляційної інстанції не врахував, що така підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 6 частини першої цієї статті, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог, чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Крім того, апеляційний суд не зазначив, у чому полягає неможливість розгляду цієї справи до вирішення справи №452/2764/20, чи є ці справи пов'язані спільним предметом чи підставою та яким чином рішення по справі №452/2764/20 може вплинути на вирішення цієї справи. Колегія суддів не погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що розгляд справи неможливий до розгляду та вирішення справи №452/2764/20 з таких підстав. Зазначивши справу №452/2764/20, до вирішення якої зупиняється провадження у справі, суд апеляційної інстанції не проаналізував предмети та підстави позовів у справах і не вказав обставини, які б давали підстави для висновку, що ухвалене судового рішення про визначення ОСОБА_2 додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за законом та ймовірність його оскарження в апеляційному порядку виключає можливість на підставі наявних доказів самостійно встановити при розгляді цієї справи наявність обставин, якими ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги, а саме: встановлення факту родинних відносин і визнання за ним права власності на житловий будинок в порядку спадкування після смерті ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ: Розгляд справи №452/2764/20 не перешкоджає з'ясуванню обставин у цій справі, не є правовою підставою для зупинення провадження на підставі пункту 6 статті 251 ЦПК України. Зупинивши провадження у справі, суд порушив право позивача на розумні строки розгляду справи. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року). У справі "Беллет проти Франції" від 04 грудня 1995 року ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права". Пунктом 1 статті 6 Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення ЄСПЛ у справі "Фрідлендер проти Франції" від 27 червня 2000 року). Отже, колегія суддів вважає, що судом апеляційної інстанції було порушено процесуальні норми у процесі розгляду справи, що є підставою для скасування оскаржуваної ухвали апеляційного суду. Зіставлення змісту наведених суджень із розумінням положень пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України переконує у тому, що оскаржуване судове рішення про зупинення провадження у справі не може бути залишене у силі, оскільки висновки, зазначені в ньому, є необґрунтованими, таке зупинення суперечить принципу ефективності судового процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи, й перешкоджає подальшому провадженню у справі, а, отже, відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи для продовження її розгляду до цього ж суду. Відповідно до частини третьої та четвертої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Керуючись статтями 400, 402, 406, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка подана її представником - адвокатом Куцалабою Галиною Василівною, задовольнити. Ухвалу Львівського апеляційного суду від 04 жовтня 2021 року скасувати та передати справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 травня 2021 року м. Київ справа №725/3818/19 провадження №61-11831св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 (відповідач за зустрічним позовом), відповідач - ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 10 червня 2020 року у складі колегії суддів: Владичан А. І., Перепелюк І. Б., Литвинюк І. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя. Позовні вимоги мотивовані тим, що вона з відповідачем уклала шлюб 24 квітня 2015 року. Від спільного подружнього життя ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3. Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11 вересня 2018 року шлюб між сторонами розірвано. За період шлюбу ними за спільні кошти подружжя придбано наступне майно: земельну ділянку №26, площею 0,0607 га, що розташована в садівничому товаристві "Садівник" на вул. Балтійській м. Чернівці, кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; садовий будинок з належними до нього спорудами, загальною площею 78,5 кв. м, що розташований на земельній ділянці кадастровий номер 73101363300:15:003:0129. Також, за час шлюбу подружжям придбано транспортний засіб (далі - ТЗ) марки "DAEWOO LANOS" державний номерний знак (далі - ДНЗ) НОМЕР_2, який зареєстровано на ім'я позивача, але ТЗ завжди перебував у користуванні ОСОБА_2. Зазначила, що у період шлюбу сторонами за спільні грошові кошти проведено ремонтні роботи у двох квартирах, право власності на які ОСОБА_2 набув до укладення шлюбу. На здійснення ремонтних робіт та покращень у вказаних квартирах ними витрачено 15 000 доларів США, що, на її думку, необхідно враховувати при розподілі майна подружжя. У добровільному поряду розподілити спільне майно подружжя відповідач відмовляється. Таким чином, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд поділити спільне майно подружжя: - визнати за нею право власності на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0607 га, із цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована в садівничому товаристві "Садівник", ділянка АДРЕСА_1, кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; - право власності на 1/2 частку садового будинку з належними до нього спорудами, загальною площею 78,5 кв. м, що розташований на вказаній земельній ділянці; - визнати автомобіль марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2 спільною сумісною власністю подружжя та розділити спільне майно подружжя, визнавши за ОСОБА_2 право власності на вказаний легковий автомобіль та сплатити відповідачу ОСОБА_1 компенсацію за частку автомобіля, який є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, у розмірі вартості 1/2 частки зазначеного автомобіля, що становить 39 500 грн. У вересні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя. У зустрічній позовній заяві ОСОБА_2 виклав аналогічні обставини щодо перебування у шлюбі із ОСОБА_1 та придбаного ними у період шлюбу майна. Однак, не підтвердив обставин щодо проведення ремонтних робіт та покращень у належних йому на праві власності двох квартирах за рахунок коштів подружжя на суму 15 000 доларів США. Таким чином, ОСОБА_2 просив визнати спільною сумісною власністю подружжя майно: земельну ділянку, площею 0,0607 га, із цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована в АДРЕСА_1, кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; садовий будинок з належними до нього спорудами, загальною площею 78,5 кв. м, що розташований на вказаній земельній ділянці; легковий автомобіль, сірого кольору, марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2, та поділити це майно, наступним чином: визнати за ним право власності на: - 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0607 га, що розташована в АДРЕСА_1, кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; - 1/2 частку садового будинку з належними до нього спорудами, загальною площею 78,5 кв. м, розташованого на спірній земельній ділянці; - 1/2 частку легкового автомобіля, сірого кольору, марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2. Право спільної сумісної власності на зазначене майно просив припинити. Короткий зміст судових рішень Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 березня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано спільною сумісною власністю подружжя набуте під час шлюбу майно, а саме: земельну ділянку, площею 0,0607 га, із цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована в садівничому товаристві "Садівник", ділянка АДРЕСА_1, кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; садовий будинок з належними до нього спорудами, загальною площею 78,5 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 та розташований на земельній ділянці кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; ТЗ марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2. Визнано за ОСОБА_1, право приватної власності на: 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0607 га, із цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована в садівничому товаристві "Садівник", ділянка АДРЕСА_1, кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; 1/2 частку садового будинку з належними до нього спорудами, загальною площею 78,5 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 та розташований на земельній ділянці кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; 1/2 частку у праві власності на ТЗ марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2. Визнано за ОСОБА_2, право приватної власності на: 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0607 га, із цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована в садівничому товаристві "Садівник", ділянка АДРЕСА_1, кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; 1/2 частку садового будинку з належними до нього спорудами, загальною площею 78,5 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 та розташований на земельній ділянці кадастровий номер 73101363300:15:003:0129; 1/2 частку у праві власності на ТЗ марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2. Право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припинено. У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Судове рішення мотивовано тим, що набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності, а за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю, при цьому тягар доказування, що вказане майно не належить до спільної сумісної власності, покладається на того з подружжя, хто набув спірне майно за кошти, що належали йому особисто. Таким чином, зазначене вище майно було набуто сторонами у період шлюбу та є спільною сумісною власністю подружжя. Проте, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині поділу майна грошових коштів на покращення житлової площі у квартирах в розмірі 15 000 доларів США є необґрунтованими, оскільки будь-яких доказів на підтвердження зазначених обставин, зокрема: доказів придбання будівельних матеріалів, необхідних для проведення ремонтних робіт, їх вартості, суду надано не було. Отже, істотне збільшення вартості нерухомого майна не було доведено позивачем, оскільки його порівняльної вартості на момент набуття у власності та після проведених ремонтних робіт належними та допустимими доказами суду підтверджено не було. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення грошової компенсації за частку автомобіля, який є об'єктом спільної сумісної власності, суд першої інстанції виходив з того, що ці вимоги можуть бути вирішені на підставі статті 365 ЦК України лише за умови попереднього внесення вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, проте позивачем кошти внесені не були, у зв'язку з чим вказана вимога є необґрунтованою. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 10 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 березня 2020 року в частині поділу ТЗ марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2, та відмови у виплаті ОСОБА_1 компенсації за 1/2 частку вартості автомобіля, скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано автомобіль марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2, 2004 року випуску, сірого кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3, зареєстрований 12 травня 2016 року згідно договору купівлі-продажу від 12 травня 2016 року №2329/487341/2016, спільним майном подружжя. В порядку поділу майна подружжя, виділено у власність ОСОБА_2 автомобіль марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2, 2004 року випуску, сірого кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3, зареєстрований 12 травня 2016 року згідно договору купівлі-продажу від 12 травня 2016 року №2329/487341/2016. В порядку поділу майна подружжя стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у рахунок поділу майна грошову компенсацію на 1/2 частку вартості автомобіля марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2, 2004 року випуску, сірого кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3, зареєстрований 12 травня 2016 року згідно договору купівлі-продажу від 12 травня 2016 року №2329/487341/2016 у розмірі 39 500 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд виходив з того, що звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 погоджувалася на грошову компенсацію вартості своєї частки автомобіля, і як наслідок припинення її права власності на спірне майно, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні цієї вимоги, оскільки в даному випадку внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми не має місця, так як позивач не просила присудити грошову компенсацію за автомобіль другому з подружжя ОСОБА_2, а просила залишити ТЗ у користуванні відповідача, та погоджувалась на грошову компенсацію вартості частки, замість визнання ідеальних часток за собою. Разом з тим, в апеляційній скарзі містяться вимоги про скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови в поділі майна грошових коштів на покращення житлової площі у квартирах у розмірі 15 000 доларів США, однак жодних доводів чи аргументів на спростування такого висновку суду позивачем не надано, тому вказані вимоги апеляційної скарги є необґрунтованими. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 через адвоката Мандзюка В. Б., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №464/7011/16-ц, від 30 червня 2020 року у справі №495/2522/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі №756/16455/16-ц. Позивач не посилалась на застосування статті 364 ЦК України та є обставини, які свідчать про неможливість застосування статті 364 ЦК України, а саме, що: частка відповідача у спірному майні становить 1/2 та не є незначною; позивач є титульним власником і ніхто не забороняє ОСОБА_1 користуватися спірним автомобілем; відповідач немає можливості оплатити 1/2 частку спірного майна, оскільки не працює, а тому це порушує інтереси відповідача. Короткий зміст вимог заперечень (відзиву) на касаційну скаргу У вересні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив від ОСОБА_1, у якому вона просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, посилаючись на те, що судом апеляційної інстанції встановлено, що звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 погоджувалася на грошову компенсацію вартості своєї частки автомобіля, і як наслідок припинення її права власності на спірне майно, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні цієї вимоги, оскільки в даному випадку внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми не має місця, так як позивач не просила присудити грошову компенсацію за автомобіль другому з подружжя ОСОБА_2, а просила залишити транспортний засіб у користуванні відповідача, та погоджується на грошову компенсацію вартості частки, замість визнання ідеальних часток за собою. Апеляційний суд правильно зазначив, що згода на компенсацію повинна бути у того з співвласників, кому присуджується компенсація, а не у того, хто повинен її відшкодувати. Крім того, суд апеляційної інстанції належно оцінив те, що відповідачем не надано жодного доказу з приводу того, що він неспроможний виплатити позивачу компенсацію в рахунок частки у спільному майні і це становитиме для нього надмірний тягар. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Указана справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Установлено, що сторони з 24 квітня 2015 року перебували у зареєстрованому шлюбі. У період перебування сторін у шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3. Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 11 вересня 2018 року шлюб між сторонами розірвано та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини в твердій грошовій сумі у розмірі 1 500,00 грн щомісячно, починаючи з 23 травня 2018 року і до досягнення дитиною повноліття. Таким чином, шлюбні відносини між сторонами припинено, проте у добровільному порядку вони не можуть дійти згоди щодо поділу спільного майна подружжя. Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 21 травня 2018 року договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29 травня 2017 року, ОСОБА_2 набув право приватної власності на земельну ділянку, площею 0,0607 га, яка розташована в м. Чернівці на території АДРЕСА_1, кадастровий номер земельної ділянки 731013630:15:003:0129.29 травня 2017 року, на підставі договору купівлі-продажу зареєстрованого в реєстрі від 29 травня 2017 року №2766 ОСОБА_2 набув у власність садовий будинок з належними до нього спорудами, який знаходиться на території АДРЕСА_1. На земельній ділянці розташовані: садовий будинок літери "А", загальною площею 78,5 кв. м; колодязь І, огорожа 1-3. Також, під час шлюбу на ім'я ОСОБА_1 зареєстровано ТЗ марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2. Крім того, судами встановлено, що ОСОБА_2 належать на праві особистої власності квартира АДРЕСА_2 та квартира АДРЕСА_3. Зазначені об'єкти нерухомості були набуті відповідачем у власність до укладення шлюбу з відповідачем та є його особистою приватною власністю. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У силу частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Постанова Чернівецького апеляційного суду від 10 червня 2020 року переглядається Верховним Судом в межах доводів касаційної скарги, тобто тільки в частині поділу майна, а саме: легкового автомобіля марки "DAEWOO LANOS" ДНЗ НОМЕР_2. Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України). Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. За пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Статтею 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частини друга статті 364 ЦК України). Отже, стаття 60 СК України, стаття 368 ЦК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Вказані висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц та від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. У пунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим. Правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються статтею 364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки. Отже, у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач, не вимагається обов'язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 березня 2021 року у справі №501/2211/18 (провадження №61-19084св20), від 03 лютого 2020 року у справі №235/5146/16-ц (провадження №61-37616св18), від 03 червня 2020 року у справі №487/6195/16-ц (провадження №61-46326св18), від 30 вересня 2020 року у справі №552/1514/19 (провадження №61-21084св19). Таким чином, у випадку, коли один із співвласників погодився отримати грошову компенсацію замість своєї частки в спільному майні, а інша сторона не погодилася її добровільно виплачувати з будь-якої причини, зацікавлений в одержанні замість своєї частки у майні грошової компенсації співвласник звертається до суду із позовом на підставі статті 364 ЦК України. ОСОБА_1 просила суд провести поділ спільного майна подружжя, в тому числі і на підставі статті 364 ЦК України, тобто шляхом припинення її права власності на спірне майно та присудження їй грошової компенсації за належну їй частку у спільному майні подружжя. Суд апеляційної інстанції, врахувавши наведені обставини справи та встановивши, що позивач бажає одержати грошову компенсацію за належну їй частку у спільному майні та припинити своє право спільної власності, спірний автомобіль перебуває у користуванні відповідача, є неподільною річчю, позивачем, як іншим з подружжя, не використовується, дійшов правильного висновку про поділ транспортного засобу, який є спільним майном подружжя, шляхом стягнення з відповідача на користь позивача вартості належної їй 1/2 частки спірного автомобіля. Доводи касаційної скарги про те, що позивач не посилалась на застосування статті 364 ЦК України та є обставини, які свідчать про неможливість застосування статті 364 ЦК України є безпідставними, оскільки спростовуються матеріалами справи (а. с. 120), а саме в новій редакції позовної заяви ОСОБА_1, посилаючись на частину другу статті 364 ЦК України зазначала, що вона фактично позбавлена права користування автомобілем, який є неподільною річчю, у зв'язку з проживанням сторін в різних містах. Отже, позивач обрала належний спосіб захисту оспорюваного права. Посилання в касаційній скарзі на те, що відповідач немає можливості оплатити 1/2 частку спірного майна, оскільки він не працює, а тому це порушує інтереси відповідача є необґрунтованими, оскільки матеріали справи не містять відомостей, що виплата ОСОБА_1 компенсації за 1/2 частку спільного автомобіля подружжя становитиме надмірний тягар для відповідача. Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №464/7011/16-ц, від 30 червня 2020 року у справі №495/2522/16-ц колегія суддів не приймає до уваги з огляду на те, що фактичні обставини в цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається. Разом з тим, заявник посилається на постанову Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №756/16455/16-ц, проте 15 січня 2020 року у вказаній справі була ухвалена лише постанова апеляційного суду, Верховний Суд прийняв постанову лише 12 квітня 2021 року у справі №756/16455/16-ц, однак також не висловлював правову позицію щодо грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності, тому такі посилання заявника не заслуговують на увагу. Таким чином, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновку суду не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 10 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 жовтня 2021 року м. Київ справа №523/17867/19-ц провадження №61-9123св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Темп Плюс +", третя особа - Одеський ордена "Знак Пошани" "Завод продовольчого машинобудування - підприємство з колективною власністю (завод "Продмаш"), розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Темп плюс сервіс", Товариства з обмеженою відповідальністю "Темп плюс +" на ухвалу Одеського апеляційного суду від 18 березня 2021 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюка О. В., Таварткіладзе О. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій У листопаді 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Темп Плюс + " (далі - ТОВ "Темп Плюс + "), третя особа - Одеський ордена "Знак Пошани" "Завод продовольчого машинобудування - підприємство з колективною власністю (завод "Продмаш"), про зобов'язання вчинити певні дії. Свої вимоги позивачі обґрунтовували тим, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1. ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_2. ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_3. На їхню думку, завод "Продмаш" та ТОВ "Темп плюс +" порушили закони щодо розпорядження спільним майном. Адміністрація заводу "Продмаш" та ТОВ "Темп плюс сервіс" 01 жовтня 2014 року на підставі протоколу №68 загальних зборів учасників "Продмаш", склали акт приймання-передачі про передачу домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_4, на підставі рішення Виконавчого комітету Суворовської районної ради народних депутатів від 19 квітня 1991 року за №234, приховавши той факт, що згідно з рішенням Виконавчого комітету Суворовської районної ради народних депутатів від 22 січня 1993 року за №49, рішення Виконавчого комітету Суворовської районної ради народних депутатів від 19 квітня 1991 року за №234 скасовано. Отже, будинок передано на підставі скасованого рішення Виконавчого комітету Суворовської районної ради народних депутатів від 19 квітня 1991 року за №234. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, з урахуванням уточнених позовних вимог та ухвали Суворовського районного суду м. Одеси від 21 травня 2020 року про залишення частини позовних вимог без розгляду, просиливизнати поважними причини пропуску строку позовної давності; поновити строк на оскарження; визнати скасованою декларацію про початок виконання будівельних робіт; визнати скасованою декларацію про початок виконання будівельних робіт від 22 травня 2012 року № ОД 08212080240 "реконструкція нежитлових приміщень першого поверху та квартири АДРЕСА_5", замовник - ТОВ "Темп плюс +" на підставі наказу Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 22 травня 2018 року №01-13/123ДБК. Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 21 травня 2020 року у складі судді Аліної С. С., позов задоволено. Визнано скасованою декларацію про початок виконання будівельних робіт від 22 травня 2012 року № ОД 08212080240 "реконструкція нежитлових приміщень першого поверху та квартири АДРЕСА_5", замовник - ТОВ "Темп плюс +" на підставі наказу Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 22 травня 2018 року №01-13/123ДБК. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що декларація про початок виконання будівельних робіт скасована на підставі наказу Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 22 травня 2018 року №01-13/123ДБК. 17 березня 2020 року на адресу суду від адвоката позивачів надійшла заява про відмову від позову, в якій одночасно заявлено клопотання про розгляд заяви за його відсутності. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 18 березня 2021 року прийнято відмову від позову адвоката Хайнака В. Д., який діяв від імені ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3. Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 21 травня 2020 року визнано нечинним. Провадження у справі закрито. Ухвала суду мотивована тим, що відмова від позову не порушує прав жодних інших осіб. Крім того, оскаржуване рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 травня 2020 року також не мало жодних правових наслідків. Вказане рішення не має наслідком його виконання, на підставі чого відбулося б припинення дії, яке порушує право, або відновлення становища, яке існувало до порушення, або зміна правовідношення, або припинення правовідношення. Декларація про початок виконання будівельних робіт від 22 травня 2012 року № ОД 08212080240 "реконструкція нежитлових приміщень першого поверху та квартири АДРЕСА_5", замовник - ТОВ "Темп плюс +", втратила чинність у зв'язку із її скасуванням згідно з наказом Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 22 травня 2018 року №01-13/123ДБК. Враховуючи відсутність обмежень у адвоката Хайнака В. Д. на вчинення такої процесуальної дії як відмова від позову, колегія суддів вважала за можливе прийняти відмову від позову та закрити провадження у справі. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги У червні 2021 року ТОВ "Темп плюс сервіс", ТОВ "Темп плюс +", тобто стороною відповідачів подано до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Одеського апеляційного суду від 18 березня 2021 року, в якій просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про закриття провадження у справі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції не роз'яснив представнику, а також позивачам наслідки відмови від позову (в матеріалах справи підтвердження вчинення такої процесуальної дії відсутні). Крім того, у своїй заяві про відмову від позову представник позивачів не зазначає, що наслідки відмови від позову йому та його довірителям відомі. Вимог від яких відмовляється представник позивачів в суді не заявлено. Зміна вимог позивачами відбувалась 21 травня 2020 року, вже після того як 25 березня 2020 року судом закрите підготовче судове засідання. Судом першої інстанції заявлені первісні вимоги позивачів залишилися не розглянутими, суд щодо цих вимог не приймав будь-якого рішення, а навпаки прийняв рішення щодо вимог, заявлених позивачами у поза процесуальний спосіб у день ухвалення рішення судом першої інстанції, які суд фактично прийняти і розглядати не міг. Інші учасники справи своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористалися. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ОСОБА_4 (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. від 10 червня 2021 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 15 липня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції. У зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_4, на підставі подань секретаря Другої судової палати, розпорядженням від 22 вересня 2021 року №1776/0/226-21, 22 вересня 2021 року справу на підставі повторного автоматизованого розподілу справи між суддями передано судді Верховного Суду Ступак О. В. Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм процесуального права. Нормативно-правове обґрунтування Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які мають бути справедливими. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України). Згідно з положенням частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Відповідно до частин першої, другої статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. Право позивача відмовитися від позову на будь-якій стадії судового процесу також передбачено пунктом 1 частини другої статті 49 ЦПК України. Згідно з частиною першою статті 373 ЦПК України у суді апеляційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу. До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнання позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі (частини друга, третя статті 206 ЦПК України). Також обов'язок суду роз'яснити учасникам судового процесу наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій передбачено пунктом 3 частини п'ятої статті 12 ЦПК України. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом. За правилами частини другої статті 256 ЦПК України у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Якщо заява про відмову від позову чи мирова угода сторін відповідають вимогам статей 206, 207 цього Кодексу, суд постановляє ухвалу про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, якою одночасно визнає нечинним судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, та закриває провадження у справі (частина друга статті 373 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Установивши, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 через свого представника - ОСОБА_5 реалізували своє право на відмову від позову в суді апеляційної інстанції, апеляційний суд обґрунтовано прийняв заяву про відмову від позову, визнав нечинним рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі. Оцінюючи доводи касаційної скарги про відсутність у представника позивачів повноважень на відмову від позову, Верховний Суд виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Зміст наведеної норми права дає підстави для висновку, що учасник справи може брати участь у судовому процесі особисто, з участю представника або без участі такого. Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов'язки. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері (частини перша та друга статті 64 ЦПК України). Верховний Суд врахував, що до заяви про відмову від позову надано ордери, серій ОД №665362, ОД №665360, ОД №665361 у яких відсутні застереження щодо неможливості вчинення такої процесуальної дії як відмова від позову від імені позивачів, а тому помилковими є доводи заявників, що адвокат не мав права подавати від імені позивачів заяву про відмову від позову. Приймаючи відмову від позову, суд апеляційної інстанції, правильно застосував положення статей 206, 255, 373 ЦПК України. Оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції постановлена з додержанням норм процесуального права, а вимоги касаційної скарги про скасування ухвали суду про закриття провадження у справі з постановленням такого ж процесуального рішення є безпідставними. Твердження ТОВ "Темп плюс сервіс", ТОВ "Темп плюс + " про те, що заява не містить викладу інформації про те, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 відомі та зрозумілі наслідки вчинення такої процесуальної дії як відмова від позову, не є підставою для скасування оскаржуваної ухвали, оскільки таке процесуальне рішення не порушує прав ТОВ "Темп плюс сервіс", ТОВ "Темп плюс +". Суд зазначає, що правом звернення із заявою про відмову від позову у контексті статті 206 ЦПК України процесуальний закон наділяє виключно позивача, тому таке його право є абсолютним і не залежить від волі інших учасників процесу. Таким чином, шляхом звернення до суду із заявою про відмову від позову позивачі через уповноваженого ними представника розпорядилися своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, тому твердження заявника про порушення вимог закону, є безпідставними. ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 отримали копії ухвали Одеського апеляційного суду від 18 березня 2021 року про закриття провадження у справі у зв'язку з їхньою відмовою від позову, що підтверджується зворотним поштовими повідомленнями, які містяться в матеріалах справи. Отримавши ухвали позивачі із процесуальне рішення суду не оскаржили. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 395, 396, 401, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Темп плюс сервіс", Товариства з обмеженою відповідальністю "Темп плюс +" залишити без задоволення. Ухвалу Одеського апеляційного суду від 18 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 липня 2021 року м. Київ справа №2-1/2007 провадження №61-7228 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідач - ОСОБА_2; розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року у складі судді Моцного В. С. та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у складі колегії суддів Копаничук С. Г., Голоти Л. О., Оніщука В. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно. Позовна заява мотивована тим, що він є засновником та головою правління споживчого товариства "Виробник" (далі - СТ "Виробник"). У зв'язку з розширенням виробництва постало питання у необхідності придбання транспортного засобу для доставки продукції. Навесні 2003 року на підставі договору купівлі-продажу за особисті кошти він придбав автомобіль Nissan Sunny 2.OD LX, 1994 року випуску, білого кольору, шасі НОМЕР_1. За домовленістю з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу вказаного автомобіля був оформлений на ОСОБА_2. Така необхідність була обумовлена його розлученням з дружиною та небажанням в подальшому розподілу автомобіля, а також тим, що ОСОБА_2 мав працювати водієм цього автомобіля. Вказував, що автомобілем користувався в основному він по довіреності, виданою ОСОБА_2, автомобіль перебуває у його користуванні і на цей час. Наприкінці 2003 року - початку 2004 року між ним та ОСОБА_2 виник конфлікт, після чого він звернувся до останнього з пропозицією переоформлення вказаного автомобіля на своє ім'я, проте, відповідач відмовив у переоформленні документів на автомобіль, посилаючись на те, що саме він є власником цього транспортного засобу. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на автомобіль Nissan Sunny 2.OD LX, 1994 року випуску, білого кольору, шасі НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2. У січні 2005 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння. Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 16 серпня 2003 року він придбав у ОСОБА_3 автомобіль Nissan Sunny, 1994 року випуску, білого кольору, за 16 000 грн, що підтверджується довідкою розрахунком №019394, виданою підприємством "Вінавто", на підставі якої в подальшому була здійснена державна реєстрація автомобіля у Бершадському МРЕВ УДАІ УМВС України у Вінницькій області, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3, реєстраційний номер автомобіля НОМЕР_2. Вказував, що працюючи у СТ "Виробник", протягом 2003-2004 років він використовував належний йому транспортний засіб як в своїх інтересах, так і в інтересах підприємства. В окремих випадках за його згодою автомобіль використовували і інші працівники підприємства, у тому числі, і ОСОБА_1. У 2004 році між ним та ОСОБА_1 виник конфлікт, після якого останній заволодів належним йому автомобілем і протягом тривалого часу утримує у себе. На неодноразові вимоги повернути належний йому транспортний засіб відповідач не реагує. Вказував, що незаконними діями відповідача йому завдано моральну шкоду, яка полягає у незаконному позбавленні майна - автомобіля Nissan Sunny, 1994 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, що призвело до моральних страждань та переживань, він вимушений розшукувати автомобіль, витрачаючи на це свій особистий час. Розмір моральної шкоди оцінив у 5 000 грн. Ураховуючи викладене, ОСОБА_2 просив суд зобов'язати ОСОБА_1 повернути належний йому на праві власності автомобіль Nissan Sunny, реєстраційний номер НОМЕР_2, яким відповідач незаконно заволодів та утримує; стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 5 000 грн на відшкодування моральної шкоди та судові витрати по справі. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Ухвалою Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без розгляду. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що сторони повторно не з'явилися в судове засідання без поважних причин, заяви про розгляд справи за їх відсутності до суду не надходили, що є підставою для залишення позову та зустрічного позову без розгляду відповідно до пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК України (у редакції, чинній на час постановлення ухвали). Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року відмовлено. У відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року відмовлено. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що заявником пропущено процесуальний строк на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції, заява про поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали не містить обставин для поновлення строку або поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження ухвали, у зв'язку з чим у відкритті апеляційного провадження відмовлено на підставі пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року й передати справу для розгляду до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає істотні для справи обставини, що не були враховані судом, а саме справу було розглянуто у його відсутності, належним чином про розгляд цієї справи він повідомлений не був. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 травня 2021 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу 2-1/2007 із Чечельницького районного суду Вінницької області. У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд не звернув увагу на наявні у матеріалах справи докази, не надав належної оцінки тим обставинам, що він не був належним чином повідомлений про розгляд справи на 23 серпня 2007 року, оскаржувану ухвалу суду першої інстанції не отримував, правомірно очікував на справедливий розгляд справи та прийняття судом відповідного рішення. Вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у відкритті апеляційного провадження, чим порушив його конституційні права. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Фактичні обставини справи, встановлені судами Ухвалою Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без розгляду. У березні 2021 року ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на ухвалу Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року. Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 10 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року залишено без руху та надано строк для усунення недоліків апеляційної скарги шляхом подання клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження із зазначенням поважних причин пропуску строку На виконання ухвали Вінницького апеляційного суду від 10 березня 2021 року, ОСОБА_2 26 березня 2021 року подав заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року, у якій зазначив, що про призначення судового засідання на 23 серпня 2007 року суд його не повідомив, копію оскарженої ухвали він не отримував. Інших поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції заявник не зазначив. Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року відмовлено. У відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року відмовлено з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, в тому числі, ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 324 ЦПК України 2004 року у редакції, чинній на час постановлення ухвали судом першої інстанції, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Згідно пункту 15 частини першої статті 293 ЦПК України 2004 року окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо залишення заяви без розгляду. Аналогічні вимоги мітять пункт 16 частини першої статті 353 та пункт 2 частини першої статті 389 ЦПК Україниу редакції, чинній на час подання апеляційної скарги. Частиною другою статті 17 ЦПК України встановлено, що не допускається касаційне оскарження судового рішення суду першої інстанції без його перегляду в апеляційному порядку. Оскільки ухвала Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року не переглядалось в апеляційному порядку по суті, виключається можливість її перегляду в касаційному порядку. За таких обставин касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року підлягає закриттю. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до пункту 13 частини першої 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (в редакції Закону №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року), судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до частин другої-третьої статті 294 ЦПК України 2004 року у редакції, чинній на час постановлення ухвали судом першої інстанції, заяву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подано протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом десяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків, встановлених цією статтею, залишаються без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється УХВАЛА: Частиною першою статті 354 ЦПК України у редакції, чинній на час подання апеляційної скарги, визначено, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового РІШЕННЯ: Відповідно до частин третьої-четвертої статті 357 ЦПК України, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу. Пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними. Норми, які регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Судом апеляційної інстанції встановлено, що апеляційну скаргу на ухвалу Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року ОСОБА_2 подав 05 березня 2021 року, тобто з пропуском встановленого ЦПК України строку на апеляційне оскарження. У заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції, поданій ОСОБА_2 на виконання ухвали Вінницького апеляційного суду від 10 березня 2021 року про залишення його апеляційної скарги без руху, заявник зазначив, що про призначення судового засідання на 23 серпня 2007 року суд його не повідомив, копію оскарженої ухвали він не отримував. Інших поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції заявник не зазначив. Врахувавши, що з позовом ОСОБА_2 звернувся у січні 2005 року, був обізнаний про розгляд справи, неодноразово повідомлявся судом про судові засідання, зокрема, призначені на 20 січня 2005 року (а. с. 27), 27 липня 2005 року (а. с. 60), приймав участь у судових засіданнях, призначених на 17 листопада 2005 року, 21 грудня 2005 року, що підтверджується журналами судових засідань, однак в розумні інтервали часу заходів, щоб дізнатись про стан відомого йому судового провадження не вживав, результатом розгляду справи не цікавився, поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження ухвали не зазначив, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження у справі відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України. При цьому, апеляційний суд правильно врахував, що безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, яке набрало законної сили, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду та забезпечення принципу правової визначеності. Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (справа "Олександр Шевченко проти України" рішення від 26 квітня 2007 року, справа "Трух проти України" рішення від 14 жовтня 2003 року). У рішенні від 07 липня 1989 року у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" ( №11681/85) ЄСПЛ зазначив, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватися від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження. У рішенні від 29 жовтня 2015 року у справі "Устименко проти України" ЄСПЛ визначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового РІШЕННЯ: ЄСПЛ у рішенні від 03 квітня 2008 року у справі "Пономарьов проти України" зазначив, що у кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип остаточності судового РІШЕННЯ: Таким чином, аналіз вказаних норм процесуального права та судової практики ЄСПЛ свідчить про те, що окрім процесуальних прав, зокрема, права на апеляційний перегляд справи, учасники справи повинні добросовісно виконувати свої процесуальні обов'язки, демонструвати суду готовність брати участь на всіх етапах розгляду справи, проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитися з процесом. Норми, які регулюють строки подачі скарг, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності, а зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. За таких обставин, відмова у відкритті апеляційного провадження з підстав пропуску строку на апеляційне оскарження є законною та обґрунтованою. Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з додержанням норм процесуального права та з'ясуванням обставин, що мають значення при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження, відповідністю висновків апеляційного суду обставинам та матеріалам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, як такого, що ухвалено без порушення норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення апеляційного суду без змін. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтею 17, частиною першою статті 389, частиною другою статті 396 ЦПК України, статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Чечельницького районного суду Вінницької області від 23 серпня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння закрити. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Ухвалу Вінницького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. М. Осіян О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 лютого 2021 року м. Київ справа №264/2232/19 провадження №61-10958св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 травня 2020 року у складі судді Іванченко А. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 08 липня 2020 року у складі колегії суддів: Принцевської В. П., Баркова В. М, Лопатіної М. Ю., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1, загальною площею 30,9 кв. м, та двокімнатну квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 54,09 кв. м, житловою - 39,81 кв. м. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що у період перебування із ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі за його особисті кошти, які були розміщені у Публічному акціонерному товаристві "Донгорбанк" (далі - ПАТ "Донгорбанк"), як депозитний вклад у розмірі 185 000,00 грн та особисті кошти, ввезені ним в Україну 14 лютого 2003 року через Донбаську регіональну митницю в розмірі 20 990,00 дол. США, було придбано нежитлове приміщення АДРЕСА_1, загальною площею 30,9 кв. м, та двокімнатну квартиру АДРЕСА_2. Ця нерухомість була оформлена на відповідачку з метою уникнення будь-яких питань з міграційною службою, оскільки ОСОБА_3 мала намір залишитися громадянкою республіки Вірменія. З урахуванням викладеного просив визнати за ним право особистої приватної власності на зазначене майно. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Іллічівський районний суд міста Маріуполя Донецької області рішенням від 28 травня 2020 року у задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спірне нерухоме майно придбано у період шлюбу з відповідачем за його особисті кошти, а тому позовні вимоги є недоведеними та безпідставними і задоволенню не підлягають. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Донецький апеляційний суд постановою від 09 липня 2020 року рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 травня 2020 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У липні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 травня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 08 липня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Підставою касаційного оскарження вказує те, що суди при вирішенні цього спору застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі №6-801цс16 та постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі №711/5108/17. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували джерело придбання нерухомого майна, прийняли рішення не на доказах, а на припущеннях та критичних ставленнях, незважаючи на надані позивачем належні докази того, що саме позивачу належать кошти як його особисте майно, взявши до уваги лише доводи відповідача, які належним чином не обґрунтовані. Крім того, суди дали неправильну оцінку обставинам справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, а саме статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), яка не поширюється на спірні правовідносини, унаслідок чого дійшли до неправильного та незаконного висновку про відмову в задоволенні позову. У вересні 2020 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку. Суди правильно виходили з того, що позивач не довів належними, допустимими та достатніми доказами те, що спірна нерухомість була придбана за його особисті кошти, тобто він не спростував матеріально-правову презумпцію спільності майна подружжя. У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав відповідь на відзив, у якому заперечив доводи відповідача, наведені на обґрунтування відзиву на касаційну скаргу. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 31 серпня 2020 року справа №264/2232/19 надійшла до Верховного Суду. Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року №84/0/226-21 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями та визначено колегію суддів. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_3 з 16 вересня 2008 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 07 вересня 2018 року. У період перебування у шлюбі ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 11 грудня 2012 року набула право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1,загальною площею 30,9 кв. м. Зазначений договір був укладений між ОСОБА_3 як покупцем та ОСОБА_1, який діяв в інтересах продавця ОСОБА_4 на підставі довіреності. Вартість предмета договору сплачена покупцем представнику продавця ОСОБА_1 до підписання цього договору, а ОСОБА_1 своїм підписом підтвердив отримання коштів у сумі 37 049,00 грн, повний розрахунок за продане нерухоме майно та відсутність до покупця претензій будь-якого характеру. На підставі договору купівлі-продажу від 26 серпня 2014 року ОСОБА_3 набула право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 54,09 кв. м, житловою - 39,81 кв. м. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначав, що зазначені нежитлове приміщення та квартиру придбано за його особисті кошти, які він 14 лютого 2003 року ввіз на територію України через Донбаську регіональну митницю та які він отримав 14 березня 2008 року з депозитного рахунка в банку, тобто ще до укладення шлюбу з відповідачем. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція статті 60 СК України передбачає застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/1 5-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18). Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України. Так, згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Наведене дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тим з подружжя, який її спростовує. Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового РІШЕННЯ: Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. З огляду на викладене правильними є висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції про те, що позивачем не доведено, що спірна нерухомість придбана у 2012, 2014 роках за його особисті кошти, які він у 2003 році ввіз на територію України і які до 14 березня 2008 року перебували на депозитному рахунку в банку. При цьому суди правильно відхилили доводи позивача щодо придбання ним нерухомості за особисті кошти, зняті 04 серпня 2014 року з депозитного вкладу за договором, укладеним 02 липня 2014 року, оскільки ці кошти розміщені на депозитному рахунку у період зареєстрованого шлюбу з відповідачем. Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які суди застосували правильно. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що спірне нерухоме майно придбано за його особисті кошти, Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки позивач не спростував презумпцію спільності майна. Оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, наведеним у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі №6-801цс16, де зазначено, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя, та у постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі №711/5108/17, в якій встановлено, що позивач спростував презумцію спільності права власності та довів витрату особистих коштів на придбання майна у шлюбі. Водночас у справі, що переглядається суди встановили, що позивач не спростував презумпцію спільності майна. Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердились. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 травня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 08 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №2-941/12 провадження №61-7208св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк", відповідачі - ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року у складі судді Данилюка М. І. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 04 березня 2019 року у складі колегії суддів: Литвинюка І. М., Височанської Н. К., Перепелюк І. Б., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2012 року Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позов обгрунтований тим, що 27 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк "), правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_1 укладено договір кредиту №11225235000, згідно з яким відповідач отримала кредит в іноземній валюті у розмірі 480 000,00 дол. США строком до 27 вересня 2028 року зі сплатою 10,5% річних за користування кредитними коштами. 27 вересня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_2 укладений договір поруки №144773, згідно з яким відповідач поручився перед банком за належне виконання позичальником усіх його зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту від 27 вересня 2007 року №11225235000. Через неналежне виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором 13 січня 2012 року банк направив позичальнику та поручителю вимоги №132-4/01-29/Д та №132-4/01-28/Д про погашення простроченої заборгованості у розмірі 33 413,44 дол. США протягом 31 календарного дня з дати одержання повідомлення. У разі не усунення порушень на 32-й день з дня отримання вимоги, за відсутності підтвердження отримання вимоги - з 41-го календарного дня з дати відправлення вимоги про дострокове повернення кредиту, банк вважає термін повернення кредиту таким, що настав, а кредит - обов'язковим до повернення. У зв'язку з порушенням позичальником умов кредитного договору станом на 24 лютого 2012 року утворилась заборгованість у розмірі 483 056,38 дол. США, з яких: за кредитом - 444 814,66 дол. США; за простроченими траншами згідно з графіком погашення кредиту - 6 446,43 дол. США; за простроченими процентами за користування кредитними коштами - 31 795,29 дол. США; пені - 1 726,37 дол. США. Просило стягнути з відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 872 459,84 грн. Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної, касаційної інстанцій Справа розглядалася судами неодноразово. Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 травня 2012 року позов задоволено. Стягнено солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за кредитним договором від 27 вересня 2007 року №11225235000 у розмірі 483 056,38 дол. США, що еквівалентно 3 858 171,31 грн, неустойку за порушення зобов'язань - 500,00 грн, пеню за порушення термінів повернення кредиту - 1 726,37 дол. США, що еквівалентно 13 788,53 грн, а всього 3 872 459,84 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 червня 2014 року задоволено заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суду. Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 травня 2012 року скасовано, справу призначено до розгляду в загальному порядку. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 червня 2014 року задоволено частково заяву ПАТ "УкрСиббанк" про забезпечення позову, накладено арешт на нежитлові приміщення, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, що належать на праві власності ОСОБА_1, у межах суми платежу в розмірі 3 872 459,84 грн. З урахуванням збільшених позовних вимог ПАТ "УкрСиббанк" просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором від 27 вересня 2007 року №11225235000 в розмірі 639 694,43 дол. США, що еквівалентно 9 256 800,61 грн. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року позов задоволено. Стягнено солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за кредитним договором від 27 вересня 2007 року №11225235000 в розмірі 639 694,43 дол. США, що еквівалентно 9 256 800,61 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольнивши позов, суд першої інстанції виходив з того, що в порушення умов кредитного договору ОСОБА_1 зобов'язання належним чином не виконала, що є підставою для стягнення з неї та поручителя солідарно кредитної заборгованості. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 02 квітня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1, подану через представника ОСОБА_3, відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 02 квітня 2015 року залишено без змін. 16 квітня 2015 року Шевченківський районний суд м. Чернівці видав виконавчі листи №941/12 про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованості за кредитним договором від 27 вересня 2007 року №11225235000 у розмірі 639 694,43 дол. США, що еквівалентно 9 256 800,61 грн; судового збору - 3 654,00 грн; витрат на розміщення оголошень у пресі - 1 290,00 грн. 02 листопада 2017 року відповідач ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року та ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 червня 2014 року. Водночас подав заяву поновлення строку на апеляційне оскарження, посилаючись на те, що строк пропущений з поважних причин, оскільки на час звернення ПАТ "УкрСиббанк" з позовом до суду ОСОБА_2 перебував у СІЗО, копію позовної заяви та оскаржуваних судових рішень суд йому не направляв. За наслідками розгляду апеляційної скарги просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року та ухвалити у справі нове рішення про відмову в позові; допустити поворот виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року та стягнути з ПАТ "УкрСиббанк" на його користь 32 806,05 грн; скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 червня 2016 року та постановити нову ухвалу про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову. В апеляційній скарзі посилався на те, що 27 вересня 2007 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду №1 до кредитного договору, згідно з пунктом 1.5 якої, пункт 10.2 основного договору доповнено новим абзацом такого змісту: "У випадках настання обставин: передбачених підпунктами "а", "б " пункту 5.2 договору процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється в розмірі подвійної процентної ставки, що діє відповідно до пункту 1.3.1 договору; передбачених підпунктом "в " пункту 5.2 договору процентна ставка за договором збільшується не більше, ніж на 10% для кредитів у національній валюті та не більше, ніж на 5% для кредитів в іноземній валюті, відповідно до розміру ставки, що діє згідно з пунктом 1.3.1 договору; передбачених підпунктом "г " пункту 5.2 договору процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється на рівні діючих процентних ставок банку за програмами кредитування". Встановлення додатковою угодою між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 від 27 вересня 2007 року №1 можливості установлення банком конкретних розмірів процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних обставин, зокрема: подвійної процентної ставки, процентної ставки, збільшеної не більше ніж на 10% для кредитів у національній валюті та не більше ніж на 5% для кредитів в іноземній валюті, та процентної ставки на рівні чинних процентних ставок банку за програмами кредитування призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а тому вважав, що правовідносини між ним та ПАТ "УкрСибанк" припинені відповідно до частини першої статті 559 ЦК України. 19 грудня 2017 року Апеляційний суд Чернівецької області за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 ухвалив три судові рішення щодо кожної з вимог апеляційної скарги. Постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 08 грудня 2014 року задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року скасовано в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором. У позові ПАТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_2 відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Скасовано ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 02 квітня 2015 року у частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованості за кредитним договором. Постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року задоволено заяву ОСОБА_2 про поворот виконання рішення суду першої інстанції. Здійснено поворот виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованості за кредитним договором. У порядку повороту виконання рішення суду стягнено з ПАТ "УкрСиббанк" на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 32 806,05 грн. Постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року залишено без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 червня 2014 року про забезпечення позову. Додатковою постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 05 квітня 2018 року відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України вирішено питання про розподіл судових витрат. Стягнено з ПАТ "УкрСиббанк" на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 4 019,41 грн. Постановою Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2, подану через представника ОСОБА_3, на ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 червня 2014 року та постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року щодо забезпечення позову залишено без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 24 червня 2014 року та постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року щодо забезпечення позову залишено без змін. Касаційні скарги ПАТ "УкрСиббанк" на постанови Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року щодо перегляду рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року щодо вирішення заяви ОСОБА_2 про поворот виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року, а також на додаткову постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 05 квітня 2018 року про розподіл судових витрат задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року (щодо перегляду рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 08 грудня 2014 року) скасовано, справу у частині вирішення позовних вимог ПАТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_2 про стягнення солідарно заборгованості за кредитним договором направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 19 грудня 2017 року (щодо вирішення заяви ОСОБА_2 про поворот виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року) та додаткову постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 05 квітня 2018 року скасовано, питання про поворот виконання рішення суду та розподіл судових витрат направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Чернівецького апеляційного суду від 04 березня 2019 року рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року залишено без змін. У задоволенні заяви ОСОБА_2 про поворот виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року та ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат відмовлено. Залишивши без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що укладення додаткової угоди №1 до кредитного договору від 27 вересня 2007 року не призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя ОСОБА_2 без згоди останнього, оскільки сторони ще до укладення та підписання кредитного договору погодили його умови, з чим вони погодилися. Зміна без згоди поручителя умов основного договору, не пов'язаних зі збільшення обсягу його відповідальності, не призводить до припинення таких правовідносин. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Закон України "Про захист прав споживачів" (далі - Закон) не поширюється на правовідносини, що виникають при укладенні договору поруки. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 02 квітня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2015 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 04 березня 2019 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Суди не звернули уваги на те, що відсотки, нараховані відповідно до пункту 1.3.1. та збільшені відповідно до пункту 1.5. додаткової угоди, є платою за користування кредитними коштами та регулюються статтею 536 ЦК України, а відсотки, передбачені пунктом 8.1., є неустойкою та регулюються статтею 549 ЦК України. Позивач визнав той факт, що відбулося збільшення розміру відсоткової ставки як плати за користування кредитними коштами, а не розміру неуйстоки. Відповідно до пункту 8.1 кредитного договору не вбачається, що позичальник і кредитор погодили формули підвищеної процентної ставки у разі настання обставин, передбачених вказаним пунктом. Відповідна умова договору не передбачала нарахування збільшеної відсоткової ставки і не свідчить, що поручитель погодився забезпечувати зобов'язання зі збільшеною відсотковою ставкою. Отже, висновок суду апеляційної інстанції про те, що заявнику було відомо та він погодився з умовами пункту 8.1. кредитного договору, підписавши 27 вересня 2007 року договір поруки, є помилковим. Суд апеляційної інстанції, залишивши без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2, не зазначив мотивів відхилення доводів апеляційної скарги, чим порушив частину першу статті 382 ЦПК України. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, порушивши вимоги статті 417 ЦПК України, не дотримався вказівок Верховного Суду та не встановив фактичні обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору, а саме зміст пункту 8.1. кредитного договору та не з'ясував, чи було погоджено з поручителем збільшення процентної ставки. Суд апеляційної інстанції не зазначив, на підставі яких доказів він дійшов висновку про те, що "сторонами ще до укладення та підписання договору були погоджені його умови". У матеріалах справи відсутні докази того, що поручитель був повідомлений про укладення 27 вересня 2007 року додаткової угоди та надав свою згоду на підвищення процентної ставки. Отже, суд апеляційної інстанції не виконав вимоги статей 2, 89, 382 ЦПК України, що призвело до порушення процесуальних прав ОСОБА_2 та є підставою для скасування судових рішень. Також суди не дослідили всі істотні умови кредитного договору, не з'ясували розмір заборгованості за кредитним договором та період, за який вона нарахована, не встановили періоду нарахованих позичальнику процентів за користування кредитними коштами та їх відповідність закону та умовам договору. Суд першої інстанції взагалі не навів мотивів, на підставі яких він дійшов висновку про задоволення позову. Визначаючи розмір заборгованості за кредитним договором, суди належним чином не дослідили подані сторонами докази, не перевірили їх та не оцінили в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами. Задовольнивши позов, суди не врахували практику Великої Палати Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 та від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц, в яких вказано, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитним договором припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка встановлює наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Оскільки у 2012 році позивач реалізував своє право на дострокове стягнення заборгованості, то з моменту пред'явлення позову право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припинилися. Однак всупереч вказаному позивач продовжував нараховувати проценти, а суди не перевірили законність та обґрунтованість такого нарахування. Отже, суди неправильно застосували статті 623 та 1050 ЦК України. Також, ухваливши рішення у справі, суди не встановили, чи дотримався позивач порядку набуття права на дострокове повернення боргу. Недотримання процедури дострокового стягнення заборгованості за кредитним договором не покладає на позичальника та поручителя будь-яких зобов'язань щодо дострокового повернення будь-яких сум, які, на думку кредитора, підлягають сплаті, крім тих, які підлягають сплаті на час пред'явлення вимоги. Суди проігнорували доводи заявника про те, що пеня, нарахована банком, може стягуватися лише у національній валюті, оскільки в договорі чітко визначено, що пеня стягується в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ) від гривневого еквіваленту суми простроченого платежу. Суди порушили право заявника на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аргументи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 в частині оскарження ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 02 квітня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2015 року відмовлено. Відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 08 грудня 2014 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 04 березня 2019 року та витребувано матеріали справи. У квітні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п'яти суддів. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційну скаргу у цій справі подано у квітні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 27 вересня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту №11225235000, згідно з яким остання отримала кредит у іноземній валюті у розмірі 480 000,00 дол. США на строк до 27 вересня 2028 року зі сплатою за використання коштів у межах установленого строку кредитування процентної ставки у розмірі 10,5% річних. 27 вересня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_2 укладено договір поруки №144773, згідно з яким останній поручився перед банком за належне виконання позичальником усіх його зобов'язань перед кредитором, що виникли з договору про надання споживчого кредиту від 27 вересня 2007 року №11225235000. Відповідно до пункту 2.1 договору поруки кредитор не вправі без згоди поручителя змінювати умови основного договору, внаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителя. Під "згодою поручителя" сторони розуміють візування поручителем змін до основного договору (шляхом проставлення підпису уповноваженої особи та печатки поручителя, якщо останній є юридичною особою) та/або отримання його письмової згоди з такими змінами та/або шляхом обміну листами, факсимільними повідомленнями та/або укладення поручителем додаткової угоди до цього договору щодо внесення змін. Згідно з пунктом 10.2 договору про надання споживчого кредиту №11225235000 сторони передбачили, що відповідно до статті 651 ЦК України протягом дії договору, банк відповідно до умов пункту 1.3.1. договору може змінити розмір процентної ставки в сторону збільшення у разі настання будь-якої з наступних обставин, а саме: а) порушення позичальником кредитної дисципліни (тобто належного виконання умов цього договору та/або договорів, за якими надано забезпечення виконання зобов'язань позичальника за цим договором) та/або б) погіршення фінансового стану позичальника, документально підтвердженого в результаті щорічного моніторингу, що проводиться банком відповідно до внутрішніх нормативних документів на підставі довідки про доходи тощо, а також даних щодо дотримання позичальником кредитної дисципліни, тобто своєчасного погашення заборгованості та/або виконання інших зобов'язань, передбачених цим договором, та/або в) здійснення поточних коливань процентних ставок за вкладами та/або кредитами, або зміни в грошово-кредитній політиці НБУ (наприклад, девальвація курсу гривні до курсу долара США більше ніж на 5 відсотків порівняно з курсом гривні до долара США, установленого НБУ на дату укладення цього договору чи останнього перегляду процентної ставки; підвищення ставки за кредитами банків України у відповідній валюті (по статистиці НБУ); підвищення ставки на три відсоткових пункту за бланковими кредитами "овернайт" НБУ з дати укладення цього Договору чи останнього перегляду процентної ставки. Водночас сторони обумовили, що при настанні будь-якої із обставин, передбачених частиною першою пункту 10.2 договору, банк може збільшити розмір процентної ставки за договором у такому порядку: - банк не пізніше ніж за 14 календарних днів до дня зміни розміру процентної ставки в сторону збільшення повідомляє позичальника про встановлення нової процентної ставки, із зазначенням її розміру та дати початку дії такої ставки шляхом направлення поштою відповідного рекомендованого листа за адресою позичальника або за іншою адресою, яку позичальник письмово повідомляє банку при зміні адреси; - такий новий розмір процентної ставки за цим договором починає застосовуватись з дати, що буде вказана у повідомленні банку до позичальника без укладення сторонами відповідної угоди про внесення змін до цього договору. Суди встановили, що 27 вересня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду №1 до кредитного договору, згідно з пунктом 1.5 якої пункт 10.2 (примітка: в умовах додаткової угоди помилково зазначено "пункт 5.2.") кредитного договору доповнено новим абзацом такого змісту: "У випадках настання обставин: - передбачених підпунктами "а", "б" пункту 10.2 договору - процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється в розмірі подвійної облікової ставки, що діє відповідно до пункту 1.3.1 договору; - передбачених підпунктом "в" пункту 10.2 договору - процентна ставка за договором збільшується не більше ніж на 10% для кредитів у національній валюті та не більше ніж на 5% для кредитів в іноземній валюті, відповідно до розміру ставки, що діє згідно з пунктом 1.3.1 договору; - передбачених підпунктом "г " пункту 10.2 договору - процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється на рівні діючих процентних ставок банку за програмами кредитування". Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з пунктом 8.1 основного кредитного договору від 27 вересня 2007 року у випадку порушення зобов'язання позичальником у частині не сплати чергового ануїтентного платежу в установлений день сплати такого платежу чи сплати у розмірі меншому, ніж передбачено цим договором, на прострочену суму основного боргу банк нараховує підвищені проценти в розмірі діючої процентної ставки на момент виникнення такої простроченої суми основного боргу. З цими умовами договору поручитель був ознайомлений та погодився, підписавши 27 вересня 2007 року договір поруки. Відповідно до довідки-розрахунку заборгованості за кредитним договором ПАТ "УкрСиббанк" здійснював нарахування процентів за користування кредитом за ставкою 10,5%, а на прострочену позичальником суму основного боргу нараховував проценти за ставкою збільшеною вдвічі 21% (10,5% х 2). Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Відповідно до статті 610 ЦК України порушення зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Виконання зобов'язання може забезпечуватися порукою, як одним із видів забезпечення виконання зобов'язання (частина перша статті 546 ЦК України). Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 547 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України (тут і далі у редакції на час виникнення спірних правовідносин) за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Згідно з частинами першою та другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання. Підставою поруки є договір, що встановлює зобов'язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов'язання боржника, та кредитором боржника. Обсяг відповідальності поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення його обсягу відповідальності. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо. Отже, у зобов'язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком. Висновок про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України залежить від установлених судом обставин щодо обсягу зобов'язання, на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов'язання. Для цього судам необхідно дослідити відповідні умови кредитного договору та договору поруки щодо порядку погодження поручителем змін до основного зобов'язання. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №2-588/10 (755/18438/16-ц), провадження №14-275цс19. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Разом з тим відповідно до частини третьої статті 651 ЦК України договором або законом може бути передбачено також право сторони договору відмовитися від договору в повному обсязі або частково, тобто розірвати або змінити договір на власний розсуд на підставі одностороннього правочину. Особливістю одностороннього правочину є те, що такий правочин як юридичний факт здійснюється за волевиявленням однієї особи, однак може спричиняти відповідні правові наслідки (породжувати обов'язки) для інших осіб, коли це випливає зі спеціальних положень законодавства. Згідно з абзацом 3 частини третьої статті 202 ЦК України односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Настання правових наслідків, зумовлених вчиненням особою одностороннього правочину, для інших осіб пов'язане з дотриманням вимог щодо вчинення його у відповідній формі, обумовленій законом, та його реалізацією шляхом доведення цього правочину до відома зацікавлених осіб. Частина перша статті 559 ЦК України передбачає спеціальне регулювання порядку зміни забезпеченого порукою зобов'язання, а відтак і договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, з урахуванням волевиявлення та повідомлення, крім сторін цього договору, також поручителя і встановлюють правові наслідки неодержання згоди поручителя. Умови договору поруки про те, що поручитель при укладанні цього договору дає свою згоду на збільшення основного зобов'язання, не виключають застосування правил, передбачених абзацом 3 частини третьої статті 202 ЦК України, та, відповідно, від необхідності узгодження певних вчинених в односторонньому порядку змін до основного зобов'язання із поручителем у належній формі. Відповідно до частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не впливає зі звичаїв ділового обороту. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №910/13109/18, провадження №12-7гс20. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про необхідність стягнення солідарно з відповідачів відповідно до частини першої статі 554 ЦК України заборгованості за кредитом, відсотків за його користування, а також пені, передбаченої кредитним договором, оскільки укладення додаткової угоди №1 до кредитного договору від 27 вересня 2007 року не призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя ОСОБА_2 без згоди останнього, у зв'язку з тим, що сторони ще до укладення та підписання договору погодили його умови. Верховний Суд не погоджується з цими висновками, з огляду на таке. Суди встановили, що згідно з пунктом 8.1 основного кредитного договору від 27 вересня 2007 року у випадку порушення зобов'язання позичальником у частині не сплати чергового ануїтентного платежу в установлений день сплати такого платежу чи сплати у розмірі меншому, ніж передбачено цим договором, на прострочену суму основного боргу банк нараховує підвищені проценти в розмірі діючої процентної ставки на момент виникнення такої простроченої суми основного боргу. З такими умовами основного договору поручитель був ознайомлений та погодився, підписавши 27 вересня 2007 року договір поруки. ОСОБА_2, виступивши поручителем за договором поруки, який є забезпечувальним договором до кредитного договору, відповідно до статті 546 ЦК України погодився з усіма умовами кредитного договору, і діє така порука до повного виконання зобов'язальних правовідносин, які склалися між банком та ОСОБА_1. Також 27 вересня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду №1 до кредитного договору, згідно з пунктом 1.5 якої пункт 10.2 (примітка: в умовах додаткової угоди помилково зазначено "пункт 5.2.") кредитного договору доповнено новим абзацом такого змісту: "У випадках настання обставин: - передбачених підпунктами "а", "б" пункту 10.2 договору - процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється в розмірі подвійної облікової ставки, що діє відповідно до пункту 1.3.1 договору; - передбачених підпунктом "в" пункту 10.2 договору - процентна ставка за договором збільшується не більше ніж на 10% для кредитів у національній валюті та не більше ніж на 5% для кредитів в іноземній валюті, відповідно до розміру ставки, що діє згідно з пунктом 1.3.1 договору; - передбачених підпунктом "г " пункту 10.2 договору - процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється на рівні діючих процентних ставок банку за програмами кредитування". Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з довідкою-розрахунком заборгованості ПАТ "УкрСиббанк" здійснював нарахування процентів за користування кредитом за ставкою 10,5%, а на прострочену позичальником суму основного боргу нараховував проценти за ставкою збільшеною вдвічі 21% (10,5% х 2). Верховний Суд виходить з того, що відповідно до пункту 8.1 основного кредитного договору не випливає, що позичальник і кредитор погодили формули підвищеної процентної ставки уразі настання обставин, передбачених вказаним пунктом. Відповідна умова договору не передбачала нарахування збільшеної відсоткової ставки і не свідчить, що поручитель погодився забезпечувати зобов'язання зі збільшеною відсотковою ставкою. Крім того, Верховний Суд звертає увагу, що у пункті 8.1 основного кредитного договору взагалі не зазначено розміру підвищенної процентної ставки, лише стоїть "___%". Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, порушивши вимоги статті 417 ЦПК України, не дотримався вказівок Верховного Суду та не встановив фактичні обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору, а саме зміст пункту 8.1. кредитного договору та не з'ясував, чи було погоджено з поручителем збільшення процентної ставки. Отже, немає підтвердження того, що заявнику було відомо та він погодився з умовами пункту 8.1. основного кредитного договору, а саме щодо нарахування підвищеної процентної ставки, підписавши 27 вересня 2007 року договір поруки, позивач доказів на підтвердження цього не надав. Оскільки додаткова угода, яка передбачала підвищену процентну ставку, укладена в один день з основним кредитним договором та договором поруки без зазначення часу їх укладення, у зв'язку з цим не можливо встановити чи на момент підписання ОСОБА_2 договору поруки банк погодив умови додаткової угоди з позичальником. Суд апеляційної інстанції, зазначивши, що "сторонами ще до укладення та підписання договору були погоджені його умови", не зазначив, на підставі яких доказів він дійшов такого висновку. У матеріалах справи відсутні докази того, що поручитель був повідомлений про укладення 27 вересня 2007 року додаткової угоди та надав свою згоду на підвищення процентної ставки, що призвело до порушення процесуальних прав ОСОБА_2 та є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Враховуючи викладене, установивши, що зобов'язання за кредитними зобов'язаннями боржника збільшено без погодження з поручителем, суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для солідарного стягнення з боржника та поручителя спірних сум, оскільки порука за договором від 27 вересня 2007 року №144773 є припиненою відповідно до частини першої статті 559 ЦК України. Доводи касаційної скарги щодо недоведеності факту видачі кредиту, Верховний Суд відхиляє, оскільки ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 02 квітня 2015 року, яка залишена без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2015 року, встановлено факт отримання коштів ОСОБА_1, тому відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України є преюдиційними і не підлягають доведенню. Безпідставними є доводи касаційної скарги щодо порушення банком статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", з огляду на таке. Порука є способом забезпечення зобов'язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов'язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, ОСОБА_2 як поручитель, не може бути у договорі поруки як споживач послуг банку, тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закон України "Про захист прав споживачів". Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Згідно з частинами першою - третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного РІШЕННЯ: Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Перевіривши в межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати в частині позовних вимог до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові. В іншій частині оскаржувані судові рішення залишити без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 04 березня 2019 року в частині позовних вимог до ОСОБА_2 скасувати, ухвалити в цій частині нове РІШЕННЯ: У позові Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відмовити. В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 08 грудня 2014 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 04 березня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набираєзаконної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 березня 2021 року м. Київ справа №198/925/19 провадження №61-16735св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Шиповича В. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі - товариство з обмеженою відповідальністю "Лан", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області, у складі судді Маренич С. О., від 19 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., від 24 вересня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" (далі - ТОВ "Лан", Товариство) про розірвання договору оренди земельної ділянки. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого державним нотаріусом Юр'ївської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області 22 липня 2015 року та зареєстрованого в реєстрі за №415, вона є власником земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 7,3457 га, що розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області, з кадастровим номером 1225982500:01:001:0349.02 вересня 2014 року між попереднім власником (спадкодавцем) ОСОБА_2 та відповідачем було укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки, зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20 листопада 2014 року. В силу вимог статті 32 Закону України від 06 вересня 1998 року №161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон №161-XIV), в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та пункту 29 договору оренди земельної ділянки до позивача в поряду спадкування перейшли в повному обсязі права та обов'язки орендодавця. Пунктом 7 договору оренди визначено, що орендар кожні п'ять років дає згоду на розірвання договору оренди земельної ділянки, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря про це (про свій намір) не пізніше, як за 100 днів. ОСОБА _1, вважаючи, що в силу вимог пункту 7 договору оренди земельної ділянки на Товариство покладено обов'язок надання згоди на розірвання договору кожні п'ять років, без будь-яких додаткових підстав, окрім потреби чи бажання позивача, в травні 2019 року звернулася до відповідача з відповідною письмовою заявою про свій намір припинити дію (розірвати) договору оренди земельної ділянки, оскільки бажає самостійно обробляти землю. Однак, відповідач відмовив у розірванні договору оренди, посилаючись на неможливість його розірвання в односторонньому порядку та відсутність вагомих підстав для надання згоди для його розірвання З урахуванням викладеного, на підставі положень статей 526, 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 30, 31 Закону №161-XIV, позивач просила суд розірвати договір оренди земельної ділянки, площею 7, 3457 га, з кадастровим номером 1225982500:01:001:0349, розташованої на території Новов'язівської сільської ради, укладений 02 вересня 2014 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Лан". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів можливості розірвання укладеного договору оренди землі кожні п'ять років в односторонньому порядку, відповідності такої можливості суті відносин між сторонами. Сторони спірного правочину по-різному тлумачать положення його пункту 7. При цьому, судом було враховано, що пункт 28 договору оренди земельної ділянки передбачає неможливість розірвання договору в односторонньому порядку. Інші передбачені законом підстави, необхідні та достатні для розірвання договору оренди земельної ділянки, стороною позивача в судовому засіданні не наведені. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2020 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що укладаючи договір оренди земельної ділянки, сторони обумовили, що для настання події розірвання договору за пунктом 7 повинно бути дотримано одночасно дві умови: своєчасне попередження орендодавця про намір розірвати договір та згода орендаря на таке розірвання. В силу вимог пунктів 27, 28 договору оренди його розірвання в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається. Бажання позивача самостійно обробляти земельну ділянку саме по собі не може бути підставою для розірвання договору оренди, а докази наявності інших підстав для його розірвання в односторонньому порядку суду не надано. Короткий зміст вимог касаційної скарги В поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду касаційній скарзі на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення її позову в повному обсязі. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали з місцевого суду. У січні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків судів попередніх інстанції, які ухвалюючи оскаржені судові рішення застосували нормиправа без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №420/504/16-ц та від 02 вересня 2019 року у справі №623/2421/16-ц. Заявник вважає, що єдиною умовою розірвання договору оренди земельної ділянки в односторонньому порядку на підставі пункту 7 є потреба або бажання орендодавця, з обов'язковим попередженням орендаря про свій намір не пізніше ніж за 100 днів. Наголошує на тому, що її бажання самостійно обробляти свою земельну ділянку є вагомою причиною для розірвання договору оренди землі відповідно до його умов. Вимоги пункту 7 договору оренди земельної ділянки нею виконані належним чином. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу В січні 2021 року засобами поштового зв'язку ТОВ "Лан" подано відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень, відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року у цій справі залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 22 липня 2015 року виданого державним нотаріусом Юр'ївської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Пасевіним А. О. та зареєстрованого за №415, ОСОБА_1 успадкувала після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 свого батька ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 7, 3457 га, розташовану на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області, з кадастровим номером 1225982500:01:001:0349.02 вересня 2014 року між ТОВ "Лан" та ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки № б/н (далі - договір оренди), відповідно до умов якого в оренду Товариству передано земельну ділянку площею 7, 3457 га кадастровий номер 1225982500:01:001:0349. Право оренди земельної ділянки ТОВ "Лан" на підставі зазначеного договору зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19 листопада 2014 року, номер запису про інше речове право 7764130. Умовами укладеного договору оренди передбачено: - Договір укладено на 15 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору письмово, або усно повідомити орендодавця про намір продовжити його дію. Крім того, орендар дає згоду на розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше, як за 100 днів про свій намір. Якщо після закінчення дії договору (15 років) у сторін не виникає одна до одної претензій протягом трьох місяців, договір продовжується автоматично (пункт 7); - Дія договору припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; придбання орендарем земельної ділянки у власність; викупу земельної ділянки для суспільних потреб або примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; ліквідації юридичної особи-орендаря (пункт 26); - Дія договору припиняється шляхом його розірвання за взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однієї із сторін унаслідок невиконання іншою стороною обов'язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом (пункт 27); - Розірвання договору оренди в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається (пункт 28); - Перехід права власності на орендовану земельну ділянку, або її частину до другої особи не є підставою для зміни договору (пункт 29); - Цей договір набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації (пункт 32). 29 травня 2019 року ОСОБА_1 направила ТОВ "Лан" повідомлення, що має намір припинити договір оренди, оскільки бажає самостійно обробляти спірну земельну ділянку, на яке отримала від Товариства відповідь, що умови договору не передбачають можливості його розірвання в односторонньому порядку, при цьому всі умови договору орендарем виконуються належним чином та підстав для його розірвання до спливу 15 років немає. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом (-ами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно зі статтею 2 Закону №161-XIV відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (далі - ЗК України), ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. За приписами статті 1 Закону №161-XIV, яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. У пункті "б" частини першої статті 90 ЗК України закріплено право власника земельних ділянок самостійного господарювання на землі. Відповідно до статті 13 Закону №161-XIV договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до вимог статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Частинами першою-четвертою статті 31 Закону №161-XIV, який є спеціальним законом і має пріоритет перед іншими законами в застосуванні до спірних правовідносин, передбачено, що договір оренди землі припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; смерті фізичної особи-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідації юридичної особи-орендаря; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці; припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійного договору (щодо договорів оренди землі, укладених у рамках такого партнерства/концесії). Договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. У частині першій статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Судами попередніх інстанцій встановлено, що спір між сторонами виник у зв'язку із різним розумінням та тлумаченням змісту пункту 7 договору оренди землі, згідно з яким сторонами погоджено, що договір укладено на 15 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору письмово, або усно повідомити орендодавця про намір продовжити його дію. Крім того, орендар дає згоду на розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше, як за 100 днів про свій намір. Якщо після закінчення дії договору (15 років) у сторін не виникає одна до одної претензій протягом трьох місяців, договір продовжується автоматично. При цьому сторонами у пунктах 26-28 договору оренди земельної ділянки погоджено порядок припинення його дії. Системний аналіз умов договору оренди свідчить, що його умовами не передбачено можливості розірвання в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця. При цьому заперечення зі сторони орендаря свідчить, що останній не погоджується на розірвання, тобто відсутня взаємна згода сторін на розірвання договору. З урахуванням викладеного, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що абзац другий пункту 7 договору оренди земельної ділянки, на який посилається позивач як на можливість розірвання договору в односторонньому порядку, не містить чіткого визначення можливості розірвання договору в односторонньому порядку та механізму (процедури) такого розірвання. Натомість, зі змісту вказаного пункту очевидно, що для розірвання договору потрібна згода орендаря (відповідача у справі), яку останній має надати, що виключає можливість розірвання договору в односторонньому порядку. Крім того, пункт 28 договору містить імперативне положення про неможливість розірвання договору в односторонньому порядку. Судами обґрунтовано вказано, що бажання позивача самостійно обробляти земельну ділянку не є окремою підставою, визначеною законом або договором, для розірвання спірного договору оренди землі. Інших окремих підстав як в сукупності, так і окремо, необхідних і достатніх для розірвання договору оренди землі, в тому числі наявність істотних порушень договору орендарем, позивачем не наведено. До аналогічних висновків в подібних справах за позовами фізичних осіб до ТОВ "Лан" про розірвання договорів оренди землі дійшов Верховний Суд у постановах від 03 березня 2021 року у справі №198/631/19 (провадження №61-12032св20), від 11 березня 2021 року у справі №198/877/19 (провадження №61-9624св20). Верховний Суд також звертає увагу, що згідно з частиною першою статті 32 Закону №161-XIV на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. При цьому свобода договору не є абсолютною, оскільки при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням ЦК України та інших актів цивільного законодавства. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Висновки судів у розглядуваній справі не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним в постановах від 16 травня 2018 року у справі №420/504/16-ц (провадження №61-6268св18) та від 02 вересня 2019 року у справі №623/2421/16-ц (провадження №61-24009св18) з огляду на різні фактичні обставини, зокрема формулювання умов договорів оренди у вказаних справах та у розглядуваній справі за позовом ОСОБА_1. Помилкове посилання апеляційного суду на положення статті 19 Закону №161-XIV в редакції Закону України від 12 лютого 2015 року №191-VIII, прийнятого після укладення договору оренди землі у розглядуваній справі (02 вересня 2014 року), не вплинуло на правильність вирішення справи по суті. При цьому не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Наведені у касаційній скарзі доводи переважно зводяться до тлумачення заявником на власний розсуд умов договору оренди та норм матеріального права, ці доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, з якою погоджується суд касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржені судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Враховуючи наведене, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року залишити без змін. Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. В. Шипович Є. В. Синельников С. Ф. Хопта

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 грудня 2021 року м. Київ справа №646/7678/19 провадження №61-3200св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - Харківська міська рада, відповідач - ОСОБА_1, розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Харківської міської ради на постанову Харківського апеляційного суду від 22 січня 2021 року в складі колегії суддів Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Хорошевського О. М., ВСТАНОВИВ: Історія Справи Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року Харківська міська рада звернулася з позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати. В обґрунтування позовних вимог вказувала, що рішенням Харківської міської ради від 24 лютого 2016 року №141/16 ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтованою площею 0,1360 га для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель літ. "2-А-1" з підвалом (СТО), літ. "Х-1-2" (баня, кафе, СТО) по АДРЕСА_1. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно від 07 жовтня 2019 року №183761812 позивачу стало відомо, що відповідач у березні 2012 року зареєстрував за собою право власності на нежитлові будівлі літ. "Х-1-2" загальною площею 661,9 м2, літ. "2-А-1" загальною площею 130,1 м2 по АДРЕСА_1 на підставі рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 02 грудня 2011 року в справі №2-3283/11. Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру від 16 вересня 2019 року № НВ-0003745122019 земельна ділянка площею 0, 1399 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 6310138800:05:042:0049, на якій розташовані вказані об'єкти нерухомості, з 25 квітня 2017 року перебуває у власності територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради. Оскільки ОСОБА_1, набувши право власності на об'єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці комунальної форми власності, належним чином у встановленому законом порядку не оформив речового права на неї та у період з 01 травня 2017 року по 31 жовтня 2019 року не сплачував за користування земельною ділянкою площею 0,1399 га по АДРЕСА_1 плату за землю, внаслідок чого зберіг за рахунок позивача грошові кошти у розмірі орендної плати, то позивач просив суд стягнути з ОСОБА_1 безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати, що становить 709 346,14 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 13 грудня 2019 року позов задоволено; стягнуто з ОСОБА_1 на користь Харківської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати в сумі 709 346,14 грн; вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд виходив з того, що відповідач без укладення договору оренди земельної ділянки із 01 травня 2017 року по 31 жовтня 2019 року користувався нею без достатньої правової підстави, за рахунок чого зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування земельною ділянкою, а тому зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Харківського апеляційного суду від 22 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; заочне рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 13 грудня 2019 року скасовано; провадження у справі за позовом Харківської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати закрито. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, помилково вважав, що спірні правовідносини підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки ОСОБА_1 з 02 квітня 2008 року зареєстрований як суб'єкт господарської діяльності - фізична особа-підприємець, а нежитлові будівлі, які зареєстровані за ним та розташовані на спірній земельній ділянці, використовуються ФОП ОСОБА_1 у господарській діяльності, а саме: шляхом передачі їх в оренду для розміщення виробництва. Вказане свідчить про те, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є господарсько - правовими, оскільки існує спір між Харківською міською радою та ФОП ОСОБА_1 і цей спір пов'язаний зі здійсненням відповідачем підприємницької діяльності на спірній земельній ділянці, а тому повинен розглядатися за правилами господарського судочинства. Аргументи учасників справи У березні 2021 року Харківська міська рада засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 22 січня 2021 року, в якій просила її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції з порушенням норм процесуального права закрив провадження у справі з підстав юрисдикції, оскільки набуття статусу ФОП не означає, що усі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладати правочини для забезпечення власних потреб, а тому вирішення питання про юрисдикцію спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб'єктом господарювання та чи є ці правовідносини господарськими. Апеляційний суд ухвалив рішення на підставі неналежного доказу - договору оренди нерухомого майна від 01 січня 2017 року, оскільки Харківська міська рада не є стороною цього договору, у зв'язку з чим він не може бути доказом по справі. У квітні 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив, у якому його представник просить касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість оскарженої постанови апеляційного суду. Вказує, що апеляційний суд зробив правильний висновок про закриття провадження у справі з підстав юрисдикції, оскільки відповідач як ФОП здійснює господарську діяльність на спірній земельній ділянці, а саме, здає в оренду СТО та кафе, які розташовані на цій земельні ділянці, а тому спірні правовідносини підлягають розгляду за правилами господарської юрисдикції. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 22 березня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, що суди при вирішенні справи не застосували висновків викладених у постановах Верховного Суду 12 червня 2018 року в справі №922/3204/17, від 27 серпня 2020 року в справі №350/874/17, від 03 липня 2019 року в справі №916/1261/18, від 16 вересня 2020 року в справі №916/122/20 та апеляційний суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів та не дослідив зібрані в справі докази. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником нежитлових будівель літ. "Х-1-2" загальною площею 661,9 м2 та літ. "2-А-1" загальною площею 130,1 м2 по АДРЕСА_1 на підставі рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 02 грудня 2011 року. Відповідно до інформації Відділу у місті Харкові Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 08 червня 2018 року №19-20-0.23, 08-1853/116-18 та інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 07 жовтня 2019 року №183761812 на земельну ділянку по АДРЕСА_1 не обліковуються правовстановлюючі документи на право власності або користування. Земельна ділянка площею 0,1399 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 6310138800:05:042:0049 25 квітня 2017 року зареєстрована у відділі Головного управління Держгеокадастру в Харківській області. 07 жовтня 2019 року Департаментом територіального контролю Харківської міської ради здійснено обстеження спірної земельної ділянки з урахуванням звіту з геодезичної зйомки земельної ділянки. Згідно витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, наданого Відділом у м. Харкові Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 25 червня 2019 року №1063/0/45-19, площа земельної ділянки з кадастровим номером 6310138800:05:042:0049 складає 0,1399 га. Обстеженням на місцевості встановлено, що на земельній ділянці площею 0,1399 га з кадастровим номером 6310138800:05:042:0049 по АДРЕСА_1 розташовані два нежитлових приміщення літ. "Х-1-2", "2-А-1", право власності на які зареєстровано за ОСОБА_1, одна металева споруда та один навіс. Згідно інформації ГУ ДФС у Харківській області від 12 червня 2018 року №13878/9/20-40-13-09-19 ОСОБА_1 не є платником земельного податку або орендної плати за землю. Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 з 02 квітня 2008 року зареєстрований як суб'єкт господарської діяльності - фізична особа-підприємець. З інформаційної довідки з єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань встановлено, що ОСОБА_1 здійснює господарську діяльність, в тому числі, надання в оренду й експлуатацію власного нерухомого майна. Зі змісту договору оренди нерухомого майна від 01 січня 2017 року встановлено, що нежитлові будівлі, розташовані на спірній земельній ділянці, використовуються ФОП ОСОБА_1 у господарській діяльності, а саме: шляхом передачі їх в оренду для розміщення виробництва. Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє доводи, викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Звертаючись до суду з цим позовом, Харківська міська рада посилалась на те, що ОСОБА_1 право на спірну земельну ділянку не оформив і користується нею без правовстановлюючих документів, внаслідок чого територіальна громада м. Харкова позбавлена можливості отримати дохід від здачі її в оренду за період з 01 травня 2017 року по 31 жовтня 2019 року в сумі 709 346,14 грн. Таким чином, предметом позову в цій справі є стягнення з власника об'єктів нерухомого майна ФОП коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій ці об'єкти розміщено, яка належить територіальній громаді м. Харкова. Частиною першою статті 19 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Частиною першою статті 128 ГК України визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. За положеннями частини третьої статті 128 ГК України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється. Частиною першою статті 58 ГК України визначено, що суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом. За приписами частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного суду від 08 листопада 2021 року в справі №639/1347/20 (провадження №61-15409св21) вказано про те, що "під господарською діяльністю потрібно розуміти діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна діяльність) (частини перша та друга статті 3 Господарського кодексу України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року). Тобто для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької діяльності, потрібно встановити факт ведення діяльності ним як фізичною особою - підприємцем на цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру". Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем та власником нежитлових будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1. Згідно Акту обстеження земельної ділянки від 07 жовтня 2019 року земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 використовується ОСОБА_1 для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель (металевої споруди та навісу). ОСОБА_1 на підставі договорів оренди №3, №5, укладених у 2017 році з ПП "Ремтехсервіс", здає нежитлові приміщення в оренду з метою розміщення виробництва (пункт 1.4 договорів). Зінформаційної довідки з єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань встановлено, що ОСОБА_1 здійснює господарську діяльність, в тому числі, і надання в оренду й експлуатацію власного нерухомого майна (том 1 ас 167). Оцінивши зазначені докази, апеляційний суд зробив правильний висновок, що правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є господарсько-правовими, оскільки існує спір між Харківською міською радою та ОСОБА_1 саме як суб'єктом господарювання, і цей спір пов'язаний зі здійсненням останнім підприємницької діяльності на вказаній земельній ділянці. Таким чином, апеляційний суд обґрунтовано закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Аргументи касаційної скарги про те, що наданий відповідачем договір оренди нерухомого майна від 01 січня 2017 року, є неналежним доказом, не заслуговують на увагу, оскільки є письмовим доказом, що містить інформацію щодо предмета доказування. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судами, що в силу положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 листопада 2021 року в справі №639/1347/20 (провадження №61-15409св21) не дають підстав вважати, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, постанову апеляційного суду залишити без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 22 січня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №656/240/19 провадження №61-2022 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Афіни"; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Афіни" на рішення Іванівського районного суду Херсонської області від 01 жовтня 2020 року у складі судді Крисанової В. І. та постанову Херсонського апеляційного суду від 14 січня 2021 року у складі колегії суддів: Ігнатенко П. Я., Воронцової Л. П., Полікарпової О. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Афіни" (далі - ТОВ "СГП "Афіни") про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що він є власником земельної ділянки, площею 3,27 га, розташованої на території Новодмитрівської сільської ради Іванівського району Херсонської області, кадастровий номер 6522983600:06:005:0006, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №120856, виданим Іванівською райдержадміністрацією 09 грудня 2005 року. У 2008 році вказану земельну ділянку він передав у користування ТОВ "СГП "Афіни" на праві оренди строком на 10 років, про що між сторонами було укладено договір оренди земельної ділянки, зареєстрований в Іванівському відділенні Херсонської регіональної філії ДЗК, запис у Державному реєстрі земель від 27 серпня 2008 року за №040872300398. Строк дії цього договору закінчився 27 серпня 2018 року. Вказував, що не бажаючи продовження дії договору, у серпні 2018 року він в усній формі, а 31 січня 2019 року - письмово повідомив відповідача про намір припинити дію договору оренди земельної ділянки у зв'язку із закінченням строку його дії. При цьому, 04 вересня 2018 року йому стало відомо про існування додаткової угоди від 13 травня 2015 року до договору оренди земельної ділянки зі строком дії 10 років, зареєстрованої в державному реєстрі 13 травня 2015 року, номер запису 9648802. Зазначав, що вказану додаткову угоду він не підписував та не уповноважував будь-яку особу на її підписання, його вільне волевиявлення, передбачене статтею 203 ЦК України на укладення такого правочину, відсутнє. Ураховуючи викладене, посилаючись на положення статті 215 ЦК України, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсною додаткову угоду від 13 травня 2015 року до договору оренди земельної ділянки від 27 серпня 2008 року, зареєстровану державним реєстратором Пєшою Т. М. 13 травня 2015 року за номером запису про інше речове право 9648802 щодо оренди земельної ділянки, площею 3,2723 га, кадастровий номер 6522983600:06:005:0006, розташованої на території Новодмитрівської сільської ради Іванівського району Херсонської області, укладеної між ним та ТОВ "СП "Афіни"; скасувати державну реєстрацію додаткової угоди від 13 травня 2015 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Іванівського районного суду Херсонської області від 01 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду від 13 травня 2015 року до договору оренди земельної ділянки від 27 серпня 2008 року, зареєстровану державним реєстратором Пєшою Т. М. 13 травня 2015 року за номером запису про інше речове право 9648802 щодо оренди земельної ділянки, площею 3,2723 га, кадастровий №6522983600:06:005:0006, розташованої на території Новодмитрівської сільської ради Іванівського району Херсонської області, укладеної між ОСОБА_1 та ТОВ "СГП "Афіни"). Скасовано державну реєстрацію додаткової угоди від 13 травня 2015 року до договору оренди земельної ділянки від 27 серпня 2008 року, вчинену державним реєстратором Пєшою Т. М. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний №21274336 від 13 травня 2015 року за номером запису про інше речове право 9648802. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач з ТОВ "СГП "Афіни" оспорювану додаткову угоду до договору оренди землі не укладав, будь-яку особу не уповноважував на її укладення, вільне волевиявлення позивача на укладення спірної додаткової угоди відсутнє. Підпис позивача в додатковій угоді до договору оренди землі йому не належить. Додаткова угода підписана невідомою особою без належних на те повноважень, тому наявні правові підстави для визнання вказаної додаткової угоди недійсною на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України та скасування її державної реєстрації. Вирішуючи питання про застосування строку позовної давності, про яку заявлено відповідачем, суд першої інстанції виходив із того, що позивач про порушення свого права дізнався 04 вересня 2018 року, з позовом до суду звернувся в межах трирічного строку позовної давності - 11 квітня 2019 року, отже строк позовної давності позивачем не пропущено. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Херсонського апеляційного суду від 14 січня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ "СГП "Афіни" задоволено частково. Рішення Іванівського районного суду Херсонської області від 01 жовтня 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі скасовано й ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні вказаних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін з підстав, викладених в мотивувальній частині цієї постанови. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки підпис від імені ОСОБА_1 у додатковій угоді від 13 травня 2015 року до договору оренди земельної ділянки від 27 серпня 2008 року виконано не ОСОБА_1, а іншою особою, оспорювана додаткова угода є неукладеною, а тому такий спосіб захисту, як визнання її недійсною, не є ефективним та належним. В частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації апеляційний суд зазначив, що висновки суду першої інстанції про скасування державної реєстрації загалом є правильними. Разом з тим, зазначені позовні вимоги задоволені в зв'язку з недійсністю додаткової угоди, тоді як матеріалами справи підтверджено, що додаткова угода до договору оренди землі є неукладеною, тому саме з цих підстав підлягає скасуванню державна реєстрація (записів) права оренди земельної ділянки. Короткий зміст вимог касаційної скарги У лютому 2021 року ТОВ "СГП "Афіни" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило оскаржувані судові рішення в частині скасування державної реєстрації додаткової угоди від 13 травня 2015 року скасувати й ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначав неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17, від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16, від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц, постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справі №906/516/19 тощо, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказував на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2021 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №656/240/19 із Іванівського районного суду Херсонської області. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту у формі скасування державної реєстрації додаткової угоди до договору оренди землі, вчиненої державним реєстратором на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки такий спосіб захисту порушених прав не передбачений Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в жодній редакції цього Закону. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №120856 від 09 грудня 2005 року ОСОБА_1 належить земельна ділянка, площею 3,27 га, кадастровий номер: 6522983600:06:005:0006, розташована на території Новодмитрівської сільської ради Іванівського району Херсонської області (а. с. 239). Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та копії договору оренди 27 серпня 2008 року між ОСОБА_1 та товариством з обмеженою відповідальністю "Українсько-грецьке спільне підприємство "Афіни" (далі - ТОВ "УГСП "Афіни "), правонаступником якого є ТОВ "СГП "Афіни", укладено договір оренди земельної ділянки, площею 3,27 га, строком на 10 років, зареєстрований у Іванівському відділенні Херсонської регіональної філії ДЗК, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 27 серпня 2008 року за №040872300398 (а. с. 235, 243-244). Відповідно до додаткової угоди до договору оренди землі від 27 серпня 2008 року №040872300398 між ОСОБА_1 та ТОВ "УГСП "Афіни" погоджено продовження терміну дії договору з дати підписання додаткової угоди на 10 років (а. с. 242). Відповідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 13 травня 2015 року додаткову угоду від 13 травня 2015 року зареєстровано державним реєстратором Реєстраційної служби Іванівського районного управління юстиції Херсонської області Пєшою Т. М. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13 травня 2015 року №21274336, строком на 10 років, з правом пролонгації (а. с. 235 зворот). 04 вересня 2018 року ОСОБА_3, діючи в інтересах ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченої довіреності, звернувся до ТОВ "СГП "Афіни" з листом-повідомленням про припинення договору оренди земельної ділянки, повідомивши про те, що договір оренди земельної ділянки від 27 серпня 2008 року за №040872300398 припинив свою дію, у зв'язку з чим просив не обробляти земельну ділянку, оскільки власник земельної ділянки не має наміру переукладати договір оренди на новий строк. Лист отримано 31 січня 2019 року керівником підприємства Гладким О. Б. (а. с. 12, 13). Згідно висновку експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення почеркознавчої експертизи від 03 березня 2020 року №33924/33925/19-32, підпис від імені ОСОБА_1 в додатковій угоді до договору оренди земельної ділянки від 27 серпня 2008 року №040872300398 у графі "Орендодавець" виконано не ОСОБА_1, а іншою особою (а. с. 127-130). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ТОВ "СГП "Афіни" підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції, застосувавши правові висновки, викладені у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19), відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 з тих підстав, що оскаржувана додаткова угода до договору оренди земельної ділянки не підлягає визнанню недійсною, оскільки вона є неукладеною, а тому позивач обрав неефективний спосіб захисту порушених прав. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про скасування державної реєстрації цієї додаткової угоди, суд апеляційної інстанції виходив із того, що оскільки додаткова угода є неукладеною, то підлягає скасуванню державна реєстрація (записів) права оренди земельної ділянки. Постанова суду апеляційної інстанції оскаржується в частині вирішення позовних вимог про скасування державної реєстрації додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (стаття 19 ЦПК України). Виникнення спірних правовідносин обумовлено наявністю між позивачем та ТОВ "СГП "Афіни" спору про право оренди належної йому земельної ділянки, оскільки, на думку позивача, оскаржувану додаткову угоду, якою продовжено термін дії договору оренди землі він не підписував, а отже було відсутнє його волевиявлення на укладання такого правочину, державна реєстрація такого правочину порушує його права на користування та розпорядження власністю. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України). За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з частиною п'ятою статті 6 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Відповідно до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. За змістом пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об' єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині другій статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року) унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується. Згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції. Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а " пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судових рішень у цій справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Водночас у пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом. Отже, за змістом вказаної норми наразі виконанню підлягають судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах №906/516/19, №905/633/19, №922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі №922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі №910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі №754/8547/19. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Суд першої інстанції, з висновкам якого погодився й апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, надавши належну оцінку заявленим позивачем позовним вимогам, правильно виходив із того, що права позивача підлягають захисту та загалом дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про скасування державної реєстрації. Разом з тим, враховуючи, що суди зробили висновки, що додаткову угоду до договору оренди землі, оспорювану позивачем, сторони не укладали, відсутнє його волевиявлення на досягнення такого правового результату, відповідно, певне речове право на спірну земельну ділянку у відповідача не виникло, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що позовні вимоги в частині скасування державної реєстрації речового права потрібно розуміти як скасування рішення державного реєстратора реєстраційної служби Іванівського районного управління юстиції Херсонської області Пєшої Т. М. про державну реєстрацію іншого речового права - права оренди земельної ділянки, індексний номер: 21274336 від 13 травня 2015 року 16:36:43. Враховуючи положення чинної редакції статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та необхідність забезпечення виконуваності судового рішення (скасування державної реєстрації права), колегія суддів Верховного Суду вважає, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій підлягають зміні. За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції змінити в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ "СГП "Афіни" про скасування державної реєстрації додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки, виклавши мотивувальну частину судових рішень в редакції цієї постанови. Керуючись статтями 400, 402, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Афіни" задовольнити частково. Рішення Іванівського районного суду Херсонської області від 01 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 14 січня 2021 року змінити в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарське підприємство "Афіни" про скасування державної реєстрації додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки, виклавши мотивувальну частину рішень судів першої та апеляційної інстанцій в редакції цієї постанови. В іншій частині постанову Херсонського апеляційного суду від 14 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 жовтня 2021 року м. Київ справа №546/581/19 провадження №61-11197св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Лиманське", розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Лиманське" на рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 03 лютого 2021 року у складі судді Зіненка Ю. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 31 травня 2021 року у складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Абрамова П. С., Бондаревської С. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Лиманське" про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, скасування записів про державну реєстрацію та зобов'язання повернути земельні ділянки, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Лиманське" (далі - ТОВ "Лиманське"), у якому просив визнати недійсними договори оренди земельних ділянок від 31 липня 2015 року, укладені між ОСОБА_1 як орендодавцем та ТОВ "Лиманське" як орендарам, стосовно об'єктів оренди: земельних ділянок із кадастровими номерами 5324281600:00:014:0061, площею 7,0154 га, та 5324281600:00:014:0062, площею 7,02 га, із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташовані на території Лиманської Першої сільської ради Решетилівського району Полтавської області, скасувавши записи про їх державну реєстрацію та зобов'язавши ТОВ "Лиманське" повернути земельні ділянки йому їх власнику. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що 28 січня 2015 року на підставі Указу Президента України "Про часткову мобілізацію" від 14 січня 2015 року №15/2015 був призваний у Збройні Сили України, де перебував у періоди із 15 березня 2015 року до 17 серпня 2015 року, а також із 02 вересня 2015 року до 28 лютого 2016 року та безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі/районах проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей. Після повернення із АТО у 2018 році позивачу стало відомо, що його мати - ОСОБА_2 без його відома та належним чином оформленої довіреності 31 липня 2015 року уклала від його імені з ТОВ "Лиманське" договори оренди земельних ділянок, підписавши їх замість нього, якими передала у строкове платне користування товариства дві належних йому на праві приватної власності земельні ділянки на 10 років. Дізнавшись, що землі знаходяться в оренді ТОВ "Лиманське", ОСОБА_1 звернувся до відповідача з проханням надати йому по одному з примірників кожного договору на земельні ділянки, на що отримав відмову. Посилаючись на те, що він згоди на укладення договорів не надавав та не підписував їх, орендної плати не отримував, просив суд задовольнити позовні вимоги та визнати недійсними договори оренди земельних ділянок від 31 липня 2015 року стосовно об'єктів оренди: земельних ділянок із кадастровими номерами 5324281600:00:014:0061, площею 7,0154 га, та 5324281600:00:014:0062, площею 7,02 га, із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташовані на території Лиманської Першої сільської ради Решетилівського району Полтавської області, скасувати записи про їх державну реєстрацію та зобов'язати ТОВ "Лиманське" повернути земельні ділянки їх власнику. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Решетилівського районного суду Полтавської області від 03 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 31 травня 2021 року, позовні вимоги задоволено частково. Скасовано державну реєстрацію договору оренди землі від 31 липня 2015 року, укладеного від імені ОСОБА_1 із ТОВ "Лиманське", щодо земельної ділянки, площею 7,0154 га, кадастровий номер 5324281600:00:014:0061, яка знаходиться на території Лиманської Першої сільської ради Решетилівського району Полтавської області, здійснену 02 березня 2016 року, номер запису про інше речове право - 13607149, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень -28641492 від 09 березня 2016 року. Зобов 'язано ТОВ "Лиманське" повернути ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 7,0154 га, кадастровий номер 5324281600:00:014:0061, яка знаходиться на території Лиманської Першої сільської ради Решетилівського району Полтавської області. Скасовано державну реєстрацію договору оренди землі від 31 липня 2015 року, укладеного від імені ОСОБА_1 з ТОВ "Лиманське", щодо земельної ділянки, площею 7,02 га, кадастровий номер 5324281600:00:014:0062, яка знаходиться на території Лиманської Першої сільської ради Решетилівського району Полтавської області, здійснену 20 листопада 2018 року, номер запису про інше речове право - 29136885, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень -44280464 від 27 листопада 2018 року. Зобов 'язано ТОВ "Лиманське" повернути ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 7,02 га, кадастровий номер 5324281600:00:014:0062, яка знаходиться на території Лиманської Першої сільської ради Решетилівського району Полтавської області. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, мотивовано тим, що ОСОБА_1 спірні договори не підписував, у зв'язку з чим їх не можна вважати укладеними, а тому такий спосіб захисту, як визнання їх недійсними, не є ефективним та належним. У той час як обраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації та зобов'язання відповідача провернути спірні земельні ділянки є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права, факт порушення якого є доведеним. Наслідки спливу позовної давності, про застосування яких заявлено представником відповідача, у цій категорії справ не застосовуються, що відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2021 року ТОВ "Лиманське" засобами поштового зв'язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 03 лютого 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 31 травня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У серпні 2021 року справу №546/581/19 передано до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Касаційна скарга містить посилання на застосування судами першої та апеляційної інстанцій норми права без урахування правового висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, що відповідає підставі касаційного оскарження, визначеній пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, тобто просить скасувати судові рішення з підстав, передбачених частинами першою та третьою статті 411 ЦПК України, що відповідає підставі касаційного оскарження, передбаченій пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Висновок судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтується на факті не підписання позивачем як власником земельної ділянки спірних договорів, проте ТОВ "Лиманське" не було відомо щодо неналежності підпису ОСОБА _1. Суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не дослідили докази у справі, зокрема, видаткові касові ордери про отримання орендної плати за користування земельними ділянками. Суди дійшли помилкового висновку про те, що вказаний позов є негаторним та помилково посилалися на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц, оскільки на відміну від вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду у цій справі підпис виконано не невстановленою особою, а членом сім'ї позивача - його матір'ю. Позивачем не надано доказів того, що він не міг довідатися про порушення свого права як власника земельної ділянки впродовж строку позовної давності. Крім того, судом першої інстанції порушено принцип рівності учасників процесу та визнано неповажною причину неявки представника відповідача, незважаючи на те, що адвокатом було подано заяву про перенесення розгляду справи. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, Інформацією з Державного земельного кадастру про право власності на речові права ОСОБА_1 на праві приватної власності належать земельні ділянки з кадастровими номерами: 5324281600:00:014:0061, площею 7,0154 га, та 5324281600:00:014:0062, площею 7,02 га, які розташовані на території Лиманської Першої сільської ради Решетилівського району Полтавської області (а. с. 31, 32-33, 36-37, 38, т. 1). Відповідно до договорів оренди землі від 31 липня 2015 року, укладених між ОСОБА_1 (орендодавець) та ТОВ "Лиманське" (орендар), останнім прийнято в строкове (10 років) платне користування (орендна плата 8% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, тобто 16 418,80 грн за кожну) земельні ділянки із кадастровими номерами 5324281600:00:014:0061, площею 7,0154 га, та 5324281600:00:014:0062, площею 7,02 га. У графах "Підпис" містяться підписи від імені орендодавця ОСОБА_1 та від імені орендаря - ТОВ "Лиманське" ОСОБА_3 (а. с. 116-118, 119-121, т. 1). 02 березня 2016 року за ТОВ "Лиманське" здійснена державна реєстрація права оренди на земельну ділянку із кадастровим номером 5324281600:00:014:0061, площею 7,0154 га; 20 листопада 2018 року - на земельну ділянку із кадастровим номером 5324281600:00:014:0062, площею 7,02 га, що підтверджується інформаційними довідками №167646848, №167650448 та інформацією із Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку (а. с. 31, 32-33, 36-37, 38, т. 1). Згідно з висновком експерта №1359-1360, складеного 26 вересня 2019 року за результатами судово-почеркознавчої експертизи Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. засл. Проф. М. С. Бокаріуса, підпис від імені ОСОБА_1 у графі "Орендодавець____" договору оренди земельної ділянки від 31 липня 2015 року, за яким орендодавцем є ОСОБА _1, а орендарем - ТОВ "Лиманське", об'єкт оренди - земельна ділянка з кадастровим номером 5324281600:00:014:0062, площею 7,02 га, виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою. Аналогічний висновок зроблений експертом і щодо договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 5324281600:00:014:0061, площею 7,0154 га (а. с. 90-101, т. 1). 28 січня 2015 року ОСОБА_1 згідно з Указом Президента України від 14 січня 2015 року №15/2015 "Про часткову мобілізацію" призваний Решетилівсько-Великобагачанським об'єднаним військовим комісаріатом у Збройні Сили України, що підтверджується довідкою військового комісаріату від 25 лютого 2015 року №971 (а. с. 29, т. 1). У період із 15 березня 2015 року до 17 серпня 2015 року та із 02 вересня 2015 року до 28 лютого 2016 року ОСОБА_1 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі/районах проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей, що підтверджується довідкою військової частини (польова пошта В2731) від 31 березня 2016 року №2737/167 (а. с. 30, т. 1). Відповідно до листа виконавчого комітету Лиманської Першої сільської ради Решетилівського району Полтавської області від 19 серпня 2019 року №02-24/231 довіреності від імені ОСОБА_1 в періоди із 15 березня 2015 року до 17 серпня 2015 року та із 02 вересня 2015 року до 28 лютого 2016 року секретарем Лиманської Першої сільської ради не посвідчувалися (а. с. 104, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У справі, що переглядається, між сторонами виник спір щодо недійсності договорів оренди земельних ділянок із підстав відсутності волевиявлення орендодавця на їх укладення, у зв'язку з чим позивач просив суд визнати спірні правочині недійсними, скасувати запис про проведену реєстрацію та повернути земельні ділянки власникові. Відповідно до законодавчого визначення правочином є вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до положень статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). За частиною першою статті 14 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 17 цього Закону об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом. Частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті). У разі якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. У справі, що переглядається, висновком судової почеркознавчої експертизи підтверджено, що підпис орендодавця в договорах оренди земельних ділянок від 31 липня 2015 року виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою. У постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв'язку із фактичним використанням земельної ділянки. Ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом заявлення вимоги про повернення таких земельних ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі №610/3162/18, від 23 вересня 2020 року у справі №396/1857/16-ц, від 11 листопада 2020 року у справі №598/538/19, від 19 серпня 2020 року у справі №637/239/14-ц. За таких обставин, договори оренди земельних ділянок від 31 липня 2015 року є неукладеними і, як наслідок, не можуть визнаватися недійсними, у зв'язку з чим суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про те, що у задоволенні позову у цій частині слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту. Доводи касаційної скарги про те, що у спірних договорах підписи в графі орендодавець виконано встановленою особою - членом родини позивача (матір'ю), не змінюють правильних висновків судів про відсутність волевиявлення позивача на укладення договорів та настання наслідків, ними зумовлених. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1, крім того, просив суд скасувати державну реєстрацію спірних договорів оренди землі та зобов'язати повернути земельні ділянки. Судами встановлено, що державна реєстрація права оренди земельної ділянки площею 7,0154 га, кадастровий номер 5324281600:00:014:0061, за ТОВ "Лиманське" здійснена 02 березня 2016 року, що підтверджується інформаційною довідкою №167646848 та інформацією з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку (а. с. 31, 32-33, т. 1). Також відповідно до інформаційної довідки №167650448 та інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку, площею 7,02 га, кадастровий номер 5324281600:00:014:0062, державна реєстрація права оренди вказаної земельної ділянки за ТОВ "Лиманське" здійснена 20 листопада 2018 року (а. с. 36-37, 38). Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України). Разом із тим, реєстрація неукладеного між сторонами договору оренди порушує права та законні інтереси позивача на розпорядження власністю. Отже, реєстрація права оренди ТОВ "Лиманське" на вищевказані земельні ділянки, коли договори оренди ОСОБА_1 фактично не підписував, тобто ці правочини є неукладеними, не відповідає вимогам закону. За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права. При цьому, обраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки власникові є ефективним, а задоволення позову забезпечить реальне відновлення порушеного права. З огляду на зазначене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 у частині скасування державної реєстрації спірних договорів оренди земельних ділянок та зобов'язання повернути земельні ділянки власникові є правильним та обґрунтованим. Крім того, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що на спірні правовідносини не розповсюджується позовна давність, оскільки особа, яка є власником нерухомого майна, не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. У цьому випадку усунення перешкод у користуванні належним майном, зокрема, шляхом пред'явлення вимоги про повернення земельної ділянки є негаторним позовом, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, постановах Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі №125/702/17, від 19 серпня 2020 року у справі №358/815/17. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Доводи касаційної скарги про помилковість посилання судів на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року №145/2047/16-ц, оскільки позов у цій справі не є негаторним, свідчить про неправильне тлумачення скаржником норм права та не може бути підставою для скасування законних і обґрунтованих судових рішень. Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не дослідили докази у справі, зокрема, видаткові касові ордери про отримання орендної плати за користування земельними ділянками, є безпідставними та зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"). Таким чином, Верховний Суд є судом права, а не судом фактів, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку. Доводи касаційної скарги про порушення судами принципу змагальності сторін, оскільки судом першої інстанції визнано неповажною причину неявки представника відповідача, незважаючи на те, що адвокатом було подано заяву про перенесення розгляду справи, не заслуговують на увагу, оскільки вони були предметом правового аналізу суду апеляційної інстанції з наданням відповідного мотивування. Представник відповідача - адвокат Кумечко М. С. була належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи, що не заперечується відповідачем, а тому відсутнє порушення права доступу до суду, передбаченого, зокрема, положеннями статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Колегія суддів вважає, що у справі, яка переглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій, та спрямовані на переоцінку доказів у справі, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Лиманське" залишити без задоволення. Рішення Решетилівського районного суду Полтавської області від 03 лютого 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 31 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №540/544/18 провадження №61-13979св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Карлівське сільгосппідприємство "ЛОС", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Машівського районного суду Полтавської області від 15 березня 2019 року у складі судді Косик С. М., та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 червня 2019 року у складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Панченка О. О., Історія справи Короткий зміст позовних вимог У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Карлівське сільгосппідприємство "ЛОС" (далі - ТОВ "КСП "ЛОС") про стягнення орендної плати. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 4,58 га, яку успадкував після смерті батька ОСОБА_2, розташованої на території Новотагамлицької сільської ради Машівського району Полтавської області. Земельна ділянка перебувала в оренді у відповідача строком на 10 років, тобто до 20 жовтня 2015 року. У подальшому, оскільки він, позивач, відмовився продовжувати орендні правовідносини з відповідачем, останній самостійно та добровільно прийняв рішення не сплачувати орендну плату з 2014 року, яку до цього часу не виплатив. В умовах договору, які сторони добровільно погодили, остаточний розмір орендної плати має визначатися з урахуванням індексів інфляції. ОСОБА_1 просив стягнути з ТОВ "КСП "ЛОС": заборгованість по орендній платі за 2014-2015 роки в сумі 66 250,92 грн, що складається з: основної суми боргу - 13 092,87 грн за 2014-2015 роки; інфляційних втрат - 4 481,98 грн за період з 01 грудня 2015 року по 03 липня 2018 року; 3% річних - 1 018,02 грн за період з 01 грудня 2015 року по 03 липня 2018 року; пені - 47 658,05 грн за період з 03 липня 2017 року по 31 грудня 2017 року; судові витрати. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Машівського районного суду Полтавської області від 15 березня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "КСП "ЛОС" на користь ОСОБА_1 заборгованість з виплати орендної плати за 2015 рік з урахуванням індексу інфляції в розмірі 855,11 грн, 3% річних в сумі 49,54 грн та пеню в сумі 4 651,48 грн, а всього 5 556,13 грн. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що 20 жовтня 2005 року зареєстрований договір оренди землі між ОСОБА_2 та ТОВ "КСП "ЛОС" (дата укладення відсутня), за умовами якого строк дії договору складає 10 років, зі сплатою орендної плати в розмірі 637,19 грн в рік, яка вноситься з 01 березня до 01 грудня кожного року. Після закінчення терміну дії договору 27 жовтня 2015 року сторони склали акт, за яким орендар передав, а орендодавець прийняв земельну ділянку без взаємних претензій. За змістом статті 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом (стаття 632 ЦК України). Статтями 21, 23 Закону встановлено, що розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди та переглядаються за згодою сторін. Відповідно до підпункту 13 договору оренди земельної ділянки, розмірі орендної плати переглядається 1 раз у 2 роки, а пунктом 36 договору передбачено, що зміна його умов здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У період з 2006 по 2015 роки, позивач не звертався з вимогою про зміну умов договору у частині зміни розміру орендної плати чи перегляду нормативної грошової оцінки землі. Тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню орендна плата в розмірі 637,19 грн, як це визначено умовами договору, без урахування індексації щодо якої сторони не дійшли згоди та не внесли зміни до умов договору оренди земельної ділянки за вказаний період, але з урахуванням індексу інфляції, що визначено пунктом 10 договору. Суд першої інстанції вказав, що оскільки орендна плата за умовами договору вноситься до 01 грудня кожного року, то розрахунок інфляційних втрат буде таким: 1) 637,19 грн х 196, 4 (індекс інфляції з грудня 2014 року по червень 2018 року (місяць, що передував зверненню позивача до суду) ) = 1 251,44 грн (орендна плата за 2014 рік) ; 2) 637,19 грн х 134,2 (індекс інфляції з грудня 2015 року по червень 2018 року (місяць, що передував звернення позивача до суду) ) = 855,11 грн (орендна плата за 2015 рік). Представником відповідача подано заяву про застосування до вимог позивача позовної давності. У даних правовідносинах позовна давність до вимог про стягнення орендної плати за 2014 рік почалася 02 грудня 2014 року, а до вимог про стягнення орендної плати за 2015 рік - 02 грудня 2015 року, тобто наступного дня після закінчення граничного строку виплати орендної плати встановленої пункту 11 договору. Оскільки до суду позивач звернувся 05 липня 2018 року, а відтак позовна давність до вимог про стягнення орендної плати за 2014 рік сплинула 02 грудня 2017 року, до вимог про стягнення пені за несплату орендної плати у 2014 році - 02 грудня 2015 року. Тому до вимог позивача в цій частині слід застосувати позовну давність і з цих підстав у задоволенні позову відмовити. Суд першої інстанції зазначив, що позов в частині стягнення орендної плати за 2015 рік, підлягає частковому задоволенню, а тому з відповідача на користь позивача слід стягнути орендну плату за 2015 рік з урахуванням індексу інфляції в розмірі 855,11 грн. У пункті 14 договору передбачена сплата пені в розмір 2% несплаченої суми за кожен день прострочення, а тому з відповідача на користь позивача слід стягнути пеню за рік, що передує зверненню до суду за таким розрахунком: (637,19 *2/100) *365 = 4 651,48 грн. Розрахунок 3% річних такий: 637,19/100*3/365*946 = 49,54 грн, які слід стягнути з відповідача на користь позивача. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Полтавського апеляційного суду від 19 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Машівського районного суду Полтавської області від 15 березня 2019 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що предметом апеляційного розгляду є стягнення орендної плати за 2015 рік з урахуванням індексу інфляції, 3% річних та пені, тобто в межах заявлених вимог в цій частині та доводів апеляційної скарги. Відповідно до пункту 13 договору оренди земельної ділянки, розмірі орендної плати переглядається 1 раз у 2 роки, а пунктом 36 договору передбачено, що зміна його умов здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом першої інстанції, розмір орендної плати сторонами не переглядався, як це передбачено пунктом 13 договору, зміни умов договору сторонами у письмовій формі не здійснювалися, як це передбачено пунктом 36 договору. Пунктом 9 договору оренди землі передбачено, що орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 637,19 грн в рік, з яких в грошовій формі - 100 грн., в натуральній продукції - на 450,00 грн, відробіткової - 87 грн. Згідно пункту 10 договору оренди землі, обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється уз урахуванням індексів інфляції. Апеляційний суд зазначив, що виходячи з умов укладеного між сторонами договору оренди землі, суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що орендна плата у 2015 році становить 637,19 грн, сукупний індекс інфляції за період з 01 грудня 2015 року по 03 липня 2018 року становить 1,342, що правильно встановлено судом першої інстанції та визнається позивачем, як це вбачається з апеляційної скарги, тому орендна плата з урахуванням індексу інфляції за 2015 року буде становити 855,11 грн. (637,11 грн. х 1,342 =855,11 грн). При обчисленні 3% річних та пені суд першої інстанції правильно виходив із розміру орендної плати за 2015 року - 637,19 грн, а тому 3% річних складає 49,54 грн, виходячи з розрахунку - (637,19 грн. х 0,03% річних) : 365 днів) х 946 днів прострочення), з яких кількість днів прострочення 946 визнається позивачем, як вбачається з апеляційної скарги. Розмір пені становить 4 651,48 грн, виходячи з розрахунку - (637,19 грн. х 0,02% пені) х 365 днів (1 рік позовної давності). Апеляційний суд вказав, що представник позивача при обрахуванні орендної плати за 2015 року посилається на те, що розмір орендної плати, визначений договором як 637,19 грн. слід множити на сукупний індекс інфляції, починаючи з часу укладення договору оренди, тобто з 2005 року і по 2015 рік, що є неправильним, оскільки по 2013 рік включно позивач отримував відповідну орендну плату і претензій в цій частині не має, тобто орендна плата була нарахована та виплачена позивачу, вимоги в цій частині ним не заявлені. Представник позивача визнає той факт, що розмір орендної плати сторонами не переглядався, додаткові угоди щодо розміру орендної плати між сторонами не укладалися, розмір орендної плати є фіксованим, крім застосування до неї індексації, і умовами договору не передбачена зміна орендної плати у залежності від нормативної грошової оцінки землі, умови договору не містять про застосування коефіцієнту 1,6%, який вирахуваний шляхом ділення нормативної грошової оцінки земельної ділянки на розмір орендної плати 637,19 грн на час укладення договору оренди, цей коефіцієнт жодним пунктом договору не передбачений, тому це є припущенням представника позивача, крім цього, позивачем не заявлялися вимоги про застосування саме цього коефіцієнту при обрахунках орендної плати за 2015 рік. При відхиленні доводів апеляційної скарги апеляційний суд зазначив, що як слідує з доводів апеляційної скарги, позивач визнає, що згідно пункту 9 договору оренди землі на момент його державної реєстрації орендна плата становила 637,19 грн, яка відповідно до вимог пункту 10 договору підлягає індексації з урахуванням індексів інфляції. При ухваленні судового рішення, суд першої інстанції застосував до вказаного розміру орендної плати сукупний індекс інфляції 1,342 за період з грудня 2015 рік по червень 2018 року, позивач також посилається в апеляційній скарзі на цей період та такий же сукупний розмір інфляції, проте, зазначає інший розмір орендної плати 2 364,83 грн, який обраховано ним безпідставно, оскільки зміни до договору оренди землі сторонами не вносилися. Також з цих же підстав не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги щодо нарахування 3% річних та пені на розмір орендної плати - 2 364,83 грн. Аргументи учасників справи У липні 2019 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені судові рішення в частині відмови ОСОБА_1 у стягненні орендної плати за 2015 рік; стягнути з ТОВ "КСП "ЛОС" на користь ОСОБА_1 суму заборгованості у розмірі 12 688,57 грн, що складається із суми заборгованості з орендної плати за 2015 рік в сумі 2 364,83 грн, 1 386,56 грн - інфляційні втрати (стаття 625 ЦК України), 329,20 грн - 3% річних (стаття 625 ЦК України), 8 607,98 грн - пені; перерозподілити судові витрати понесені ОСОБА_1 на сплату судового збору та витрат на правову допомогу в суді першої та другої інстанції пропорційно до задоволених вимог; стягнути з відповідача на користь позивача витрати пов'язані з підготовкою та поданням касаційної скарги (судовий збір та витрати на правову допомогу). Касаційна скарга мотивована тим, що: відповідно до пункту 10 договору обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Згідно пункту 11 Договору орендна плата вноситься у такі строки з 01 березня до 01 грудня кожного року. Відповідно до пункту 13 Договору розмір орендної плати переглядається раз у 2 роки у разі зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, у томі числі внаслідок інфляції. У постанові Верховного Суду №732/1799/17 від 10 квітня 2019 року зазначено, що "у справі, яка переглядається, у пункті 12 спірних договорів сторони погодили, що обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Однак, у порушення умов укладених між сторонами договорів, орендарем здійснювалася орендна плата без урахування індексів інфляції, які є складовою орендної плати, що свідчить про систематичну несплату у цій частині орендної плати, визначеної договором". Таким чином, Верховний Суд чітко притримується правової позиції про необхідність розраховувати орендну плату з урахуванням індексів інфляції, якщо така умова передбачена в договорі, не зважаючи на це суди першої та апеляційної інстанції в оскаржуваних судових рішеннях відступають від таких правових висновків, не надаючи цьому жодного обґрунтування; орендна плата за 2015 рік - як сума основного зобов'язання повинна обраховуватися: Сукупний індекс інфляції відповідно до пункту 10 договору розраховується за формулою: І ср. = II х 12...х ІХ/100Лп, де II - індекс інфляції з моменту дати набрання чинності Договором; 12 - індекс інфляції за другий місяць дії Договору; IX - індекс інфляції за останній виконання зобов'язання; п - кількість дії договору оренди. Тобто сукупний індекс інфляції береться з дати набрання чинності договором до останньої дати виконання зобов'язання 01 грудня поточного року, відтак для обрахунку орендної плати за 2015 рік до 01 грудня 2015 року. Отже, орендна плата за 2015 рік = С х І ср., що становить 637,19 грн * 3.711 (сукупний індекс інфляції з 20 жовтня 2005 року (дата реєстрації договору) по 01 грудня 2015 року (дата виконання зобов'язання) ) = 2 364,83 грн; суди при стягнення орендної плати за 2015 рік з урахуванням індексів інфляції з 01 грудня 2015 року по червень 2018 року неправомірно ототожнили обрахунок орендної плати з урахуванням індексу інфляції визначеному в договорі та законі України "Про оренду землі" в період дії договору, як суму основного боргу та збільшення суми основного зобов'язання з урахуванням індексів інфляції передбаченої статтею 625 ЦК України після закінчення дії договору, як компенсаційного заходу впливу на порушника зобов'язання, тим самим допустив порушення відповідних норм матеріального права. Розрахунок індексу інфляції з грудня 2015 року по червень 2018 року проводився у відповідності до статті 625 ЦК України, а не договору; відповідач у відзиві визнавав борг з орендної плати за 2015 рік у розмірі 3 490,53 грн. Зокрема вказано, що "у 2015 році грошова оцінка землі змінилася і становила 116 351,24 грн відповідно до якої відповідач повинен був сплатити 3490,53 грн (5 абз. 2 сторінка відзиву)"; нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати без внесення відповідних змін до договору у письмовій формі (правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 03 грудня 2013 року у справі №3-34гс13 та від 20 серпня 2013 року у справі №3-21гс13). Отже, відповідач зобов'язаний самостійно за наявності відомостей про нормативну грошову оцінку землі перераховувати розмір орендної плати; суди визнали, що орендна плата з 2005 по 2015 рік не збільшувалася та через 10 років становить 637,19 грн як і в момент укладення договору оренди землі, що є грубим порушенням норм процесуального права та невірним застосуванням норм матеріального права. Аналіз касаційної скарги свідчить про те, що судові рішення оскаржуються в частині позовних вимог про стягнення орендної плати за 2015 рік, інфляційних втрат, 3% річних, пені та судових витрат. Судові рішення в іншій частині не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються. У вересні 2019 року ТОВ "КСП "ЛОС" подало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та залишити рішення суду першої та апеляційної інстанції без змін. Відзив мотивований тим, що представник позивача визнає той факт, що розмір орендної плати сторонами не переглядався, додаткові угоди щодо розміру орендної плати між сторонами не укладалися, розмір орендної плати є фіксованим, крім застосування до неї індексації. Зазначає, що умовами договору не передбачена зміна орендної плати залежно від нормативної грошової оцінки землі, умови договору не містять умов про застосування коефіцієнту 1,6%, який розрахований шляхом ділення нормативної грошової оцінки земельної ділянки на розмір орендної плати 637,19 грн на час укладення договору оренди, цей коефіцієнт жодним пунктом договору не передбачений, тому це є припущенням представника позивача. Крім цього, позивачем не заявлялися вимоги про застосування саме цього коефіцієнту при розрахунках орендної плати за 2015 рік. відповідно до умов договору орендар не був зобов'язаний самостійно змінювати розмір орендної плати, оскільки умови договору встановлювали лише можливість переглянути розмір орендної плати. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2019 року відкрито касаційне провадження та зазначено, що касаційна скарга може стосуватися питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. У серпні 2019 року матеріали цивільної справи №540/544/18 надійшли до Верховного Суду та 22 серпня 2019 року передані судді-доповідачу Дундар І. О. Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 4,58 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території с. Новотагамлицької сільської ради Машівського району Полтавської області, яку він успадкував після померлого у 2006 році батька ОСОБА_2 20 жовтня 2005 року зареєстрований договір оренди землі між ОСОБА_2 та ТОВ "Карлівське СГП "ЛОС" (дата укладення відсутня), за умовами якого строк дії договору складає 10 років, зі сплатою орендної плати в розмірі 637,19 грн в рік, яка вноситься з 01 березня до 01 грудня кожного року (пункти 8, 9, 11 договору). У договорі оренди землі сторони передбачили, що: нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 39 824,54 грн (пункт 5 договору) ; орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 637,19 грн на рік в грошовій формі - 100 грн, в натуральній продукції - на 450,00 грн., відробіткової - 87,00 грн (пункт 9 договору) ; обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції (пункт 10 договору) ; орендна плата вноситься у такі строки: з 01.03 до 01.12 кожен рік (пункт 11 договору) ; розмір орендної плати переглядається раз у два роки у разі: зміни умов господарювання, передбачених договором; зміни розмірів земельного податку, підвищення цін, тарифів, у тому числі внаслідок інфляції; погіршення стану орендованої земельної ділянки не з вини орендаря, що підтверджено документами; в інших випадках, передбачених законом (пункт 13 договору) ; у разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, справляється пеня у розмірі 2% несплаченої суми за кожен день прострочення (пункт 14 договору) ; зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розв'язується у судовому порядку (пункт 36 договору). Суди встановили, що зміни умов договору сторонами у письмовій формі не здійснювалися. За спірний період у 2014-2015 роках ОСОБА_1 орендної плати від відповідача не отримував. При частковому задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості з орендної суди за 2015 рік, 3% річних, інфляційних втрат та пені суди вважали, що розмір орендної плати сторонами не переглядався, як це передбачено пунктом 13 договору, зміни умов договору сторонами у письмовій формі не здійснювалися, як це передбачено пунктом 36 договору. Тому орендна плата у 2015 році становить 637,19 грн, сукупний індекс інфляції за період з 01 грудня 2015 року по 03 липня 2018 року становить 1,342. Орендна плата з урахуванням індексу інфляції за 2015 року буде становити 855,11 грн (637,11 грн. х 1,342 =855,11 грн). При обчисленні 3% річних та пені, взявши за основу обчислення розмір орендної плати за 2015 року - 637,19 грн, обчислили 3% річних, що складає 49,54 грн, виходячи з розрахунку - (637,19 грн. х 0,03% річних) : 365 днів) х 946 днів прострочення). Розмір пені становить 4 651,48 грн, виходячи з розрахунку - (637,19 грн. х 0,02% пені) х 365 днів (1 рік позовної давності). Колегія частково не погоджується з такими висновками судів з таких підстав. Щодо позовної вимоги про стягнення орендної плати за 2015 рік з урахуванням індексу інфляції (пункт 10 договору) Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі №607/11746/17 (провадження №61-18730св20) зазначено, що "з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності". Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом (частина друга статті 632 ЦК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 серпня 2019 року в справі №395/499/16-ц (провадження №61-15404св18) вказано, що "тлумачення частини другої статті 632 ЦК України свідчить, що в цій нормі закріплено принцип стабільності (або відносної неможливості зміни) встановленої сторонами ціни, що є проявом обов'язковості виконання умов договору (стаття 629 ЦК України). У частині другій статті 632 ЦК України допускається наявність винятків, які можуть бути встановлені договором або законом. При цьому в законі або ж договорі обов'язково мають бути визначені як випадки зміни ціни, так і умови такої зміни". Договір є обов'язковим для виконання сторонами (частина перша статті 629 ЦК України). Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном (частина третя статті 762 ЦК України) Аналіз частини третьої статті 762 ЦК України дозволяє стверджувати, що договором найму або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном. Це правило розраховано на те щоб на майбутнє можна було змінювати або навіть забезпечити автоматичну зміну розміру плати за користування. Зокрема, сторони в договорі найму можуть встановити, що: розмір плати за користування за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць; плата за користування підлягає індексації. Індексація проводиться наймачем шляхом множення розміру орендної плати, визначеного в пункті 3 договору, на коефіцієнт індексації, що розраховується як добуток індексів інфляції за 12 календарних місяців, що передують місяцю, в якому виплачується плата за користування. Істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (абзац 4 частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі"). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди (частина третя статті 21 Закону України "Про оренду землі"). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі №732/1799/17 (провадження №61-44357св18) вказано, що "у пункті 12 спірних договорів сторони погодили, що обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Однак, у порушення умов укладених між сторонами договорів, орендарем здійснювалася орендна плата без урахування індексів інфляції, які є складовою орендної плати, що свідчить про систематичну несплату у цій частині орендної плати, визначеної договором. Поза увагою суду залишився той факт, що систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору. Таким чином, встановивши факт систематичної несплати АПК "Старосільський" за 2015-2016 роки визначеної договором орендної плати у частині обчислення індексу інфляції, суддійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для розірвання договорів оренди землі. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року в справі №180/1735/16-ц (провадження №61-18013сво18) зазначено, що "як в цивілістичній доктрині, так і судовій практиці під принципами виконання зобов'язань розуміються загальні засади згідно яких здійснюється виконання зобов'язання. Як правило виокремлюється декілька принципів виконання зобов'язань, серед яких: належне виконання зобов'язання; реальне виконання зобов'язання; справедливість, добросовісність та розумність (частина третя статті 509 ЦК). Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмету; у належний спосіб; у належний строк (термін) ; у належному місці". У справі, що переглядається: суди встановили, що орендар не сплатив орендну плату за користування земельною ділянкою за 2015 рік. Зміни в письмовій формі до договору оренди сторонами не вносилися; тлумачення умов договору оренди свідчить, що сторони не пов'язали автоматичну зміну розміру орендної плати залежно від збільшення нормативної грошової оцінки земельної ділянки та відповідні зміни до договору не вносилися. А тому підстави враховувати збільшення нормативної грошової оцінки земельної ділянки для визначення боргу з орендної плати за 2015 рік відсутні; у пункті 10 договору оренди сторони домовилися про те, що обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Тому з урахування принципу належного виконання зобов'язання орендар був зобов'язаний сплатити орендодавцеві орендну плату за 2015 рік з індексом інфляції, як про це домовилися сторони в договорі; аналіз умов договору оренди свідчить, що сторони не передбачали в договорі оренди правил обчислення орендної плати з індексом інфляції. Позивач наполягає на тому, що орендна плата за 2015 рік становить 637,19 грн * 3.711 (сукупний індекс інфляції з 20 жовтня 2005 року (дата реєстрації договору) по 01 грудня 2015 року (дата виконання зобов'язання) = 2 364,83 грн. Натомість відповідач вважає, що відповідно до умов договору орендар не був зобов'язаний самостійно змінювати розмір орендної плати; оскільки сторони не передбачили в договорі оренди, що при обчисленні розміру орендної плати враховується сукупний індекс інфляції з 2005 року, то з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності і тлумачення умов договору оренди, зокрема, пункту 10 та 11 (періоду внесення орендної плати), на користь його дійсності, чинності та виконуваності, колегія суддів вважає, що коефіцієнт інфляції має обчислюватися для орендної плати за 2015 рік як добуток індексів інфляції з березня 2015 року по листопад 2015 року та складає 1,3109. А тому розмір орендної плати за 2015 рік, який підлягає стягненню з відповідача складає 835,29 грн; суди, натомість, не визначили розмір орендної плати з індексом інфляції, і неправильно ототожнили інфляційні втрати за період з грудня 2015 року по червень 2018 року із розміром орендної плати з індексом інфляції (пункт 10 договору). Тому судові рішення в цій частині слід змінити в мотивувальній та резолютивній частині рішення суду першої інстанції. Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що відповідач у відзиві визнавав борг з орендної плати за 2015 рік у розмірі 3 490,53 грн, з таких підстав. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (частина третя та четверта статті 206 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2020 року в справі №572/2515/15-ц (провадження №61-1051св17) вказано, що "відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову, які в даному випадку відсутні". Щодо позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, 3% річних (стаття 625 ЦК) та пені Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (абзац перший статті 549 ЦК України). У разі невнесення орендної плати у строки, визначені цим договором, справляється пеня у розмірі 2% несплаченої суми за кожен день прострочення (пункт 14 договору) оренди). Згідно статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц (провадження №14-16цс18) зроблено висновок, що "у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань". У справі, що переглядається: при обчисленні інфляційних втрат, 3% річних (стаття 625 ЦК) та пені суди невірно вказали, що розмір боргу з орендної плати за 2015 рік складає 637,19 грн, замість правильного 835,29 грн; в межах заявлених вимог, з урахуванням розміру боргу з орендної плати за 2015 рік в сумі 835,29 грн, ОСОБА_1 має право на стягнення з ТОВ "КСП "ЛОС": інфляційних втрат в сумі 285,67 грн (за період з грудня 2015 року по липень 2018 року) ; 3% річних в розмірі 64,95 грн (за період з грудня 2015 року по липень 2018 року) ; пені в сумі 3040,46 грн (за період з 03 липня 2017 року по 31 грудня 2017 року). Але за змістом частини першої статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права. Отже, враховуючи межі касаційного перегляду відсутні підстави для зменшення розміру пені, яка стягнута судами на користь позивача. Таким чином судові рішення слід змінити в мотивувальній та резолютивній частині. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені частково без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; судові рішення в оскарженій частині змінити в мотивувальній та резолютивній частині; змінити розподіл судових витрат. Висновки щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; а також вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. При зверненні до суду з даним позовом ОСОБА_1 сплатив судовий збір в сумі 704, 80 грн, поніс витрати на правову допомогу в сумі 4200 грн. При зверненні з апеляційною скаргою ОСОБА_1 сплатив судовий збір в сумі 1057,21 грн, за час розгляду справи поніс витрати на правову допомогу в сумі 4000 грн. При подачі касаційної скарги ОСОБА_1 сплатив судовий збір в сумі 1409,60 грн. За змістом частин 1 та 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, рішення Машівського районного суду Полтавської області від 15 березня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 червня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ "Карлівське сільгосппідприємство "ЛОС" про стягнення орендної плати за 2015 рік з урахуванням індексу інфляції, стягнення інфляційних втрат, 3% річних змінено, тобто позовні вимоги задоволені частково, з ТОВ "Карлівське сільгосппідприємство "ЛОС" на користь ОСОБА_1 слід стягнути витрати по оплаті судового збору в сумі 1197,98 грн та витрати на правову допомогу в сумі 2213,17 грн. Керуючись статтями 137, 141, 400 та 410, 412 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Машівського районного суду Полтавської області від 15 березня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 19 червня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Карлівське сільгосппідприємство "ЛОС" про стягнення орендної плати за 2015 рік з урахуванням індексу інфляції, стягнення інфляційних втрат, 3% річних змінити в мотивувальній частині, виклавши в редакції цієї постанови та резолютивну частину рішення суду першої інстанції викласти в такій редакції: Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Карлівське сільгосппідприємство "ЛОС" на користь ОСОБА_1 заборгованість з виплати орендної плати за 2015 рік в розмірі 835,29 грн, інфляційні втрати в сумі 285,67 грн, 3% річних в сумі 64,95 грн та пеню в сумі 4651,48 грн, а всього 5837,39 грн. У задоволенні інших позовних вимог про стягнення орендної плати за 2015 рік з урахуванням індексу інфляції, стягнення інфляційних втрат, 3% річних та пені - відмовити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Карлівське сільгосппідприємство "ЛОС" на користь ОСОБА_1 витрати по оплаті судового збору в сумі 1197,98 грн та витрати на правову допомогу в сумі 2213,17 грн. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Машівського районного суду Полтавської області від 15 березня 2019 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 19 червня 2019 року в зміненій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 березня 2021 року м. Київ справа №530/544/16-ц провадження №61-17630св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Приватне підприємство "Агроекологія", третя особа - відділ Держгеокадастру у Зіньківському районі Полтавської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного підприємства "Агроекологія" на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 20 листопада 2020 року у складі судді Обідіної О. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст вимог позову та рішень судів У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Приватного підприємства "Агроекологія" (далі - ПП "Агроекологія "), третя особа - відділ Держгеокадастру у Зіньківському районі Полтавської області про розірвання договору оренди землі, у якому просила розірвати договір оренди землі від 16 січня 2008 року, укладений між ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, та ПП "Агроекологія"; витребувати у ПП "Агроекологія" оригінали вказаного договору оренди землі. Ухвалою Зіньківського районного суду Полтавської області від 19 листопада 2019 року зупинено провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ПП "Агроекологія", третя особа - відділ Держгеокадастру у Зіньківському районі Полтавської області про розірвання договору оренди землі до розгляду Верховним Судом касаційної скарги ПП "Агроекологія" на додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 14 травня 2019 року. Не погоджуючись з вказаною ухвалою, ПП "Агроекологія" подало 13 листопада 2020 року електронною поштою на адресу Зіньківського районного суду апеляційну скаргу, в якій просило поновити строк на апеляційне оскарження та скасувати ухвалу. Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 20 листопада 2020 року апеляційну скаргу ПП "Агроекологія" на ухвалу Зіньківського районного суду Полтавської області від 19 листопада 2019 року визнано неподаною та повернуто заявнику. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що апеляційна скарга ПП "Агроекологія" не сформована в системі "Електронний суд", а подана на електронну адресу районного суду, що не є тотожним електронній формі процесуального документу, що подається виключно з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги У листопаді 2020 року ПП "Агроекологія" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 20 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення, апеляційну скаргу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно відмовив у відкритті апеляційного провадження, оскільки ПП "Агроекологія" подало апеляційну скаргу, яку у порядку самопредставництва юридичної особи підписав керівник ПП "Агроекологія" - генеральний директор ОСОБА_3, повноваження якого підтверджуються матеріалами справи. Судом апеляційної інстанції обмежено право ПП "Агроекологія" на судовий захист та не дотримано приписів Закону України "Про електронний цифровий підпис", Закон України "Про електронний документ та електронний документообіг". Через не дотримання судами першої та апеляційної інстанції порядку прийняття і реєстрації вхідної кореспонденції з матеріалів справи не вбачається, що заява ПП "Агроекологія" підписана із застосуванням електронного цифрового підпису, передбаченого Законом України "Про електронні довірчі послуги". Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ПП "Агроекологія" непідлягає задоволенню. Нормативно-правове обґрунтування Згідно з частинами першою, третьою статті 356 ЦПК України апеляційна скарга подається у письмовій формі. Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи. Пунктом 1 частини п'ятої статті 357 ЦПК України передбачено, що апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено. Відповідно до частин першої, четвертої та восьмої статті 14 ЦПК України у судах функціонує Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система (далі - ЄСІТС). ЄСІТС відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Особи, які зареєстрували офіційні електронні адреси в ЄСІТС, можуть подати процесуальні, інші документи, вчинити інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою ЄСІТС з використанням власного електронного цифрового підпису, прирівняного до власноручного підпису, якщо інше не передбачено ЦПК України. Згідно з підпунктом 15.1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України до дня початку функціонування ЄСІТС подання, реєстрація, надсилання процесуальних та інших документів, доказів, формування, зберігання та надсилання матеріалів справи здійснюються в паперовій формі. Водночас, частиною восьмою статті 43 ЦПК України передбачено, якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним цифровим підписом учасника справи (його представника). Отже, учасники процесу мають можливість обрати зручний для себе спосіб комунікації із судом, в тому числі і для подання процесуальних звернень, а саме: подавати у сиди, де працює ЄСІТС, процесуальні та інші документи в електронній формі за допомогою ЄСІТС з використанням власного електронного цифрового підпису, або засобами поштового зв'язку у паперовій формі, Пунктами 12, 32 частини першої статті 1 Закону України "Про електронні довірчі послуги" передбачено, що електронний підпис - це електронні дані, які додаються підписувачем до інших електронних даних або логічно з ними пов'язуються і використовуються ним як підпис; підписувачем є фізична особа, яка створює електронний підпис. Частиною першою, другою статті 6, частиною першою статті 7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" передбачено, що для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис. Електронний підпис використовується фізичними та юридичними особами - суб'єктами електронного документообігу для ідентифікації підписувана та підтвердження цілісності даних в електронній формі. Частина четверта статті 212 ЦПК України у редакції Закону №540-ІХ від ЗО березня 2020 року допускає підтвердження особи учасника справи із застосуванням електронного цифрового підпису. Процесуальний закон не містить заборони на звернення до суду шляхом подання документів на електронну пошту суду, із підтвердженням особи, яка направляє таке звернення, за допомогою електронного цифрового підпису, а не тільки через ЄСІТС. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З урахуванням наведеного, можна дійти висновку, що альтернативою звернення учасників справи до суду із скаргами та іншими визначеними законом процесуальними документами, оформленими в паперовій формі та підписаними безпосередньо учасником справи або його представником, є звернення з процесуальними документами в електронній формі з обов'язковим їх скріпленням власним електронним підписом учасника справи та подання такого документу шляхом направлення на офіційну електронну адресу відповідного суду. Повертаючи апеляційну скаргу заявнику, суд апеляційної інстанції виходив із того, що апеляційна скарга ПП "Агроекологія" не сформована в системі "Електронний суд", а подана на електронну адресу районного суду, що не є тотожним електронній формі процесуального документу, що подається виключно з використанням ЄСІТС. Верховний Суд не може погодитися із зазначеним висновком апеляційного суду, оскільки чинне процесуальне законодавство не забороняє учаснику справи звернутися з процесуальними документами до суду шляхом направлення їх на офіційну електронну адресу суду з обов'язковим скріпленням їх власним електронним цифровим підписом учасника справи. За матеріалами, наявними у справі, які витребувані Верховним Судом, вбачається, що апеляційна скарга ПП "Агроекологія" подана до Зіньківського районного суду Полтавської області, який направив виділені матеріали цивільної справи на адресу Полтавського апеляційного суду, шляхом направлення фотокопій апеляційної скарги на електронну адресу суд. Докази, які підтверджують скріплення апеляційної скарги електронним цифровим підписом особи, уповноваженої на звернення до суду від імені ПП "Агроекологія", у матеріалах справи відсутні. Таким чином, ПП "Агроекологія" подано апеляційну скаргу, яка не підписана заявником, що відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 357 ЦПК України, є підставою для повернення її заявнику. Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ПП "Агроекологія" дійшов помилкового висновку, що апеляційна скарга ПП "Агроекологія" підлягає поверненню, оскільки не сформована в системі "Електронний суд", проте це не вплинуло на правильність кінцевого процесуального рішення суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги, тому Верховний Суд не вбачає підстав для скасування оскаржуваного судового РІШЕННЯ: При цьому, повернення апеляційної скарги не позбавляє права заявника на повторне звернення, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для її повернення. Із відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, вбачається, що ПП "Агроекологія" повторно звернулося із апеляційною скаргою на ухвалу Зіньківського районного суду Полтавської області від 19 листопада 2019 року, яка ухвалою Полтавського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року повернута заявнику, у зв'язку із не усуненням у встановлений судом строк недоліків апеляційної скарги, а саме не сплати судового збору. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного підприємства "Агроекологія" залишити без задоволення. Ухвалу Полтавського апеляційного суду від 20 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 липня 2021 року м. Київ справа №450/2666/16-ц провадження №61-5701св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Львівській області, ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Арнеліа", треті особи: приватний нотаріус Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблий Любомир Зеновійович, Годовицько-Басівська сільська рада Пустомитівського району Львіської області, Пустомитівська районна державна адміністрація Львівської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Сокільницької сільської ради Львівського району Львівської області на постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Крайник Н. П., Цяцяка Р. П., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Львівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Львівській області), ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Арнеліа" (далі - ТОВ "Арнеліа"), треті особи: приватний нотаріус Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблий Л. З., Годовицько-Басівська сільська рада Пустомитівського району Львіської області (далі - Годовицько-Басівська сільська рада), Пустомитівська районна державна адміністрація Львівської області (далі - Пустомитівська РДА), про визнання недійсним та скасування наказів, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки. Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона є користувачем земельної ділянки, площею 0,1 га в межах земельної ділянки, загальною площею 2,0 га, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, в урочищі "Липа" на території Годовицько-Басівської сільської ради, яку незаконно передано Головним управлінням Держземагентства у Львівській області (далі - ГУ Держземагентства) ОСОБА_2. Стверджує, що зазначену земельну ділянку їй виділено для ведення особистого селянського господарства без оформлення будь-якої документації у 1996 році, у зв'язку з чим у 2010 році вона звернулася із заявою до Пустомитівської РДА про надання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, якою вона фактично користувалася, проте отримала відмову. Зазначає, що наказом ГУ Держземагентства від 22 листопада 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00000511 ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 2,0 га, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу її у власність ОСОБА_2 затверджений наказом ГУ Держземагентства від 31 грудня 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00001263, на підставі чого реєстраційною службою Пустомитівського районного управління юстиції у Львівській області видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на зазначену земельну ділянку. Вказує, що 19 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Арнеліа" укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З., що стало підставою для реєстрації права власності за ТОВ "Арнеліа" відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 27 квітня 2016 року №29439577. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним та скасувати наказ ГУ Держземагентства від 22 листопада 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00000511 "Про надання ОСОБА_2 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236; визнати недійсним та скасувати наказ ГУ Держземагентства від 31 грудня 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00001263 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236; визнати недійсним свідоцтво про право власності серії та номер 17196309 від 31 січня 2014 року, видане Реєстраційною службою Пустомитівського районного управління юстиції у Львівській області ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства та скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на зазначену земельну ділянку; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, укладений 19 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Арнеліа", посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З. та скасувати державну реєстрацію права власності ТОВ "Арнеліа" на зазначену земельну ділянку. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 18 грудня 2019 року, у складі судді Данилів Є. О., позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним та скасовано наказ ГУ Держземагентства від 22 листопада 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00000511 "Про надання ОСОБА_2 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району" та наказ ГУ Держземагентства від 31 грудня 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00001263 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2, для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236"; визнано недійсним свідоцтво про право власності серія та номер 17196309 від 31 січня 2014 року, видане Реєстраційною службою Пустомитівського районного управління юстиції у Львівській області ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, площею 2,0 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, за адресою: Годовицько-Басівська сільська рада, Пустомитівський район, Львівська область, та скасовано державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, площею 2,0 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, за адресою: Годовицько-Басівська сільська рада, Пустомитівський район, Львівська область; визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, укладений 19 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Арнелія", посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З. та скасовано державну реєстрацію права власності за ТОВ "Арнелія" на земельну ділянку, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, площею 2,0 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, за адресою: Годовицько-Басівська сільська рада, Пустомитівський район, Львівська область. Вирішено питання розподілу судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що при прийнятті розпорядження від 06 травня 2011 року №455 Пустомитівська РДА порушила вимоги статті 35 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" щодо погодження із сільською радою питання про надання громадянам земельних ділянок із земель, що відносяться до земель запасу сільської ради за межами населеного пункту. Районна державна адміністрація, розпоряджаючись земельними ділянками на території сільської ради з тих підстав, що ці ділянки не були розмежовані із сільською радою, повинна була виходити із того, чи не зачіпає це інтереси місцевого самоврядування, як це зазначено у статті 35 вказаного Закону і при розгляді таких питань повідомити орган місцевого самоврядування. Пустомитівська РДА, розпоряджаючись земельними ділянками, які межують з населеним пунктом, повинна була врахувати й інтереси мешканців цього населеного пункту. З 01 січня 2013 року вступив у силу Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" яким внесено зміни до статті 122 ЗК України, яким надано органам Держземагентства право передати у власність або у користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності. У серпні 2013 року Годовицько-Басівська сільська рада зверталася із клопотаннями до ГУ Держземагентстващодо надання земельних ділянок мешканцям сіл Басівка та Годовиця, які не були вирішені Пустомитівською РДА. Згідно з повідомленням Пустомитівської РДА від 23 січня 2018 року №04 /15-168, у 2010-2011 роках позивач зверталася із заявами про надання їй у власність земельної ділянки, що перебуває у користуванні останньої. Проте такі заяви не розглянуті. Земельні ділянки в урочищі "Липа" на території Годовицько-Басівської сільської ради передані в запас Годовицько-Басівській сільській раді у 2008 році для надання саме жителям сіл Годовиця та Басівка, які користувалися ними з 90-х років ХХ століття, а тому ГУ Держкомзему у Львівській області не мало законних підстав без повідомлення органу місцевого самоврядування - Годовицько-Басівської сільської ради розпоряджатися ними. На вказану обставину звернув увагу Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 22 жовтня 2013 року, залишаючи без змін постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2011 року. Постановою Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано, та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1. Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що згідно з вимогами ЗК України 1991 року та чинного ЗК України земельна ділянка передається у користування чи у власність на підставі відповідного рішення компетентного на розпорядження такою землею органу. Проте рішення компетентного органу про надання ОСОБА_1 у користування спірної земельної ділянки у матеріалах справи відсутнє, а тривале фактичне користування земельною ділянкою не має наслідком законності такого користування за відсутності рішення компетентного органу про надання спірної земельної ділянки у користування та за відсутності рішення суду про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. Крім того, статті 118, 122 ЗК України, які визначають порядок приватизації земельних ділянок громадянами і повноваження органів щодо передачі земельних ділянок у власність, не вимагають погодження із сільською радою. Пункт 4.32 чинного на час передання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки Положення про Головне управління Держземагентства в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 10 травня 2012 року №258, передбачав, що Головне управління Держземагентства в області передає відповідно до закону земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або в користування для всіх потреб у межах області. Вимог щодо узгодження таких рішень із органом місцевого самоврядування за місцезнаходженням земельної ділянки дане положення не містить. Одержання у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності, що розташовані поза межами населених пунктів, у межах норм безоплатної приватизації є можливим незалежно від місця проживання особи, яка звернулася із відповідним клопотанням, для одержання у власність земельної ділянки не є обов'язковим проживання на території сільської ради, а звернення Годовицько-Басівської сільської ради щодо надання спірної земельної ділянки жителям сіл Басівка та Годовиця, яке не було вирішене Пустомитівською РДА, судових спорів між мешканцями сіл Годовиця та Басівка Пустомитівського району та ГУ Держземагентства, щодо оскарження дій останніх, не може бути підставою для визнання оспорюваних наказів незаконними та їх скасування. Вказівка про передачу в запас Годовицько-Басівській сільській раді у 2008 році спірної землі для надання їх саме жителям сіл Годовиця та Басівка суперечить чинному земельному законодавству з огляду на те, що право на отримання у власність землі мають громадяни України незалежно від місця їх проживання. Крім цього, чинне земельне законодавство не передбачає для осіб, які тривалий час користуються земельною ділянкою, жодних переваг при вирішенні питання про отримання її у власність, так як передача такої земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється у загальному порядку, встановленому законодавством. Спірна земельна ділянка набута у власність у передбаченому законом порядку із числа земельних ділянок, вилучених із землекористування ДПДГ Оброшине та переданих сільській раді для ведення особистого селянського господарства, а тому, враховуючи відсутність належних та допустимих доказів про те, що позивач має право користування спірною земельною ділянкою, вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та необґрунтованими. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У квітні 2021 року Сокільницька сільська рада Львівського району Львівської області подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року, в якій просить залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, постанові Верховного Суду від 03 лютого 2020 року у справі №903/563/14. Також як на підставу оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України) ; суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України) ; суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) ; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Суд не врахував, що на час розгляду справи, спірна земельна ділянка знаходилась у межах території Сокільницької сільської ради, як правонаступника Годовицько-Басівської сільської ради, тому, Сокільницька сільська рада мала після складення та підписання передавального акта і завершення реорганізації та державної реєстрації правонаступництва приймати участь під час розгляду справи. Суд безпідставно не задовольнив клопотання про відкладення розгляду справи. Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою докази про те, що земельні ділянки в урочищі "Липа" на території Годовицько-Басівської сільської ради передані в запас Годовицько-Басівській сільській раді у 2008 році для надання саме жителям сіл Годовиця та Басівка, які користувалися ними з 90-х років XX століття, а тому ГУ Держкомзему не мало законних підстав без самоврядування - Годовицько-Басівської сільської ради розпоряджатися ними. На час видання оспорюваних наказів скасоване, як незаконне, заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 травня 2010 року та розпорядження голови Пустомитівської РДА від 06 травня 2011 року №455. У червні 2021 року ТОВ "Арнеліа" подано відзив на касаційну скаргу, згідно з яким скаржник послався на вибіркові пункти (39, 45, 76, 77, 79) постанови від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, які не відображають об'єктивні обставини конкретної справи. Земельна ділянка, площею 2,0 га, сформована як об'єкт цивільних прав лише після прийняття наказу Держгеокадастру про надання ОСОБА_2 дозволу на розробку проекту землеустрою та виготовлення відповідного проекту. До цього такої ділянки як об'єкта цивільних прав не існувало, а тому позивач не міг бути землекористувачем саме спірної земельної ділянки. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2021 року відкрито провадження у справі, витребувано справу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 15 червня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції. Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Встановлені судами обставини ОСОБА_1 проживає в с. Басівка Пустомитівського району Львівської області, безперервно, з 1996 року використовує для сільськогосподарських потреб земельну ділянку, загальною площею 0,10 га, що є складовою частиною земельної ділянки, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236. У ОСОБА_1 відсутні передбачені законодавством документи на право зайняття та користування земельною ділянкою, площею 0,10 га, що є складовою частиною земельної ділянки, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236. Згідно з актомобстеження земельних ділянок в урочищі "Липа" від 01 липня 2016 року, у склад земельної ділянки, що належить ТОВ "Арнеліа" для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236, входить земельна ділянка, площею 0,10 га, якою з 1996 року до цього часу безперервно користується ОСОБА_1 для сільськогосподарських потреб (акт обстеження земельної ділянки в урочищі "Липа" від 03 вересня 2019 року). Вказані обставини також підтверджуються листом Годовицько-Басівської сільської ради від 10 серпня 2020 року №238, про те, що земельні ділянки, які вилучалися з користування ДП ДГ "Оброшино" Інституту землеробства і тваринництва Західного регіону УААН згідно з протоколом від 22 червня 2006 року №10, протоколу від 03 серпня 2006 року №12, постанови президії УААН від 28 грудня 2006 року №19, є одними і тими ж земельними ділянками, якими користуються мешканці сіл Годовиця і Басівка Пустомитівського району Львівської області, серед яких зазначена ОСОБА_1. Земельна ділянка, що є предметом спору, площею 2,0 га в урочищі "Липа", належала до земель колишнього Державного підприємства "Дослідне господарство "Оброшине" Інституту землеробства і тваринництва Західного регіону УААН. 22 червня 2006 року Президія Української академії аграрних наук прийняла рішення про надання згоди на вилучення із користування ДПДГ "Оброшине" земельної ділянки, площею 35 га і передачу її Годовицько-Басівській сільській раді для надання жителям для ведення особистого селянського господарства (протокол від 22 червня 2000 року №10 засідання Президії Української академії аграрних наук). 28 грудня 2006 року Президія Української академії аграрних наук надала згоду на вилучення із користування ДПДГ "Оброшине" земельних ділянок, загальною площею 130 га, (рілля) і передачу їх Годовицько-Басівській сільській раді для ведення особистих селянських господарств. Рішенням сесії Годовицько-Басівської сільської ради від 19 червня 2009 року №920 погоджено місце розташування земельних ділянок, загальною площею 35 га, для ведення особистих селянських господарств згідно з додатком (списком) на території Годовицько-Басівської сільської ради за межами населеного пункту за рахунок земель запасу. Вирішено звернутися до Пустомитівської РДА з клопотанням про погодження місця розташування земельних ділянок та надання дозволу на розробку проекту відведення земель для ведення особистого селянського господарства згідно з додатком (списком). Розпорядженням голови Пустомитівської районної державної адміністрації Львівської області від 11 лютого 2010 року №74 вирішено припинити право постійного користування ДПДГ "Оброшино" земельними ділянками загальною площею 130 га та передати їх до земель запасу Годовицько-Басівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області за межами населеного пункту. 02 березня 2010 року Пустомитівською РДА прийнято розпорядження №124 "Про надання дозволу на розробку проекту відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства на території Годовицько-Басівської сільської ради за межами населеного пункту", згідно з яким у список громадян, яким надаються земельні ділянки (у тому числі спірні), включено осіб, які не є мешканцями сіл Басівка і Годовиця. Цим розпорядженням надано дозвіл на розробку проекту відведення земельних ділянок 53 особам, які не є членами територіальної громади сіл Басівка і Годовиця, у той час як звернення членів цієї громади щодо сприяння їм в отриманні у власність земельних ділянок по 0,10-0,15 га кожному не враховано. 14 березня 2010 року відбулися збори мешканців с. Басівка Пустомитівського району Львівської області, на яких громадою прийнято рішення звернутися до Президента України, голови Львівської обласної державної адміністрації, голови Пустомитівської РДА, прокурора Пустомитівського району Львівської області з вимогою скасувати розпорядження від 02 березня 2010 року №124 у частині надання дозволу на розробку проекту відведення земельних ділянок 53 особам, які не є мешканцями сіл Басівка та Годовиця. 16 березня 2010 року прокурором Пустомитівського району Львівської області внесено протест на розпорядження Пустомитівської РДА від 02 березня 2010 року №124, на виконання вимог протесту головою Пустомитівської РДА 16 березня 2010 року прийнято розпорядження №172, яким скасовано розпорядження від 02 березня 2010 року №124. Заочним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 05 травня 2010 року у справі №2-1015/10 скасовано розпорядження голови Пустомитівської РДА від 16 березня 2010 року №172, фактично відновлено дію розпорядження №124. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 жовтня 2010 року скасовано заочне рішення Пустомитіського районного суду Львівської області від 05 травня 2010 року і закрито провадження у справі №2-1015/10, оскільки спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. У період із квітня по грудень 2010 року жителі сіл Годовиця та Басівка Пустомитівського району Львівської області, у тому числі і ОСОБА_1, та сільський голова неодноразово зверталися до Пустомитівської РДА із заявами про документальне оформлення за жителями зазначених сіл земельних ділянок, які уже фактично перебували в їхньому користуванні, та проводили акції протесту. Незважаючи на це, адміністрація як розпорядник відповідних земель, постійно відмовляла у вирішенні цього питання, посилаючись на відсутність затвердженого генерального плану населених пунктів, схем планування та використання територій на місцевому рівні, іншої містобудівної документації, а також на те, що існують невирішені судові процеси щодо цих земельних ділянок. Рішенням 2 сесії 6 демократичного скликання Годовицько-Басівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 10 грудня 2010 року №7 вирішено звернутися до депутата Пустомитівської районної ради Львівської області Тороуса В. В. про звернення з депутатським запитом до голови Пустомитівської РДА та сприяти у вирішенні заяв жителів сіл Басівка та Годовиця про виділення їм земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту. 06 травня 2011 року голова Пустомитівської РДА прийняв розпорядження №455 "Про внесення змін у додаток до розпорядження від 02 березня 2010 року №124", відповідно до якого у список громадян, яким надавалися земельні ділянки (у тому числі і в межах спірної земельної ділянки), включено нових осіб. Приймаючи це розпорядження, голова адміністрації виходив із того, що рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 08 грудня 2010 року у справі №2-1015, ухваленим у порядку адміністративного судочинства, скасовано розпорядження від 16 березня 2010 року №172, тобто фактично відновлено дію розпорядження від 02 березня 2010 року №124. Проте судами встановлено, що справа №2-1015 у порядку адміністративного судочинства Пустомитівським районним судом Львівської області не розглядалася і рішення від 08 грудня 2010 року судом не ухвалювалося. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2011 року, залишеною в силі ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22 жовтня 2013 року, визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Пустомитівської РДА від 06 травня 2011 року №455. Скасовуючи це розпорядження, суди виходили з того, що при прийнятті цього розпорядження адміністрація порушила вимоги статті 35 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", а саме не погоджувала із сільською радою питання надання громадянам земельних ділянок із земель, що відносяться до земель запасу сільської ради за межами населеного пункту. Районна державна адміністрація, розпоряджаючись земельними ділянками на території сільської ради з тих підстав, що ці ділянки не розмежовані із сільською радою, повинна виходити із того, чи не зачіпає це інтереси місцевого самоврядування, як це зазначено у статті 35 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", і при розгляді таких питань повідомити орган місцевого самоврядування. Суди зазначили, що Пустомитівська РДА, розпоряджаючись земельними ділянками, які межують з населеним пунктом, повинна була врахувати й інтереси мешканців цього населеного пункту. У серпні 2013 року Годовицько-Басівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області звернулася до ГУ Держземагентства із клопотаннями щодо надання земельних ділянок мешканцям сіл Басівка та Годовиця та вирішення клопотань, які не вирішені Пустомитівською РДА, у задоволенні цих звернень ГУ Держземагентства у Львівській області відмовило листами. Згідно з повідомленням Пустомитівської РДА від 23 січня 2018 року №04/15-168, позивач у 2010-2011 роках зверталася із заявами про надання їй у власність земельної ділянки, що перебуває в користуванні, проте такі заяви не розглянуті. У 2013 році житель с. Банюнин Кам'янка-Бузького району Львівської області ОСОБА_2 звернувся до ГУ Держземагентства про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства, яка розташована за адресою: Годовицько-Басівська сільська рада за межами населеного пункту. Наказом ГУ Держземагентства від 22 листопада 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00000511 "Про надання ОСОБА_2 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району" надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки. Наказом ГУ Держземагентства від 31 грудня 2013 року № ЛВ/4623682000:04:000/00001263 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2, для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236" надано у приватну власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства, площею 2,0 га, на території Годовицько-Басівської сільської ради (за межами населених пунктів) Пустомитівського району, кадастровий номер: 4623682000:04:000:0236.31 січня 2014 року Реєстраційною службою Пустомитівського районного управління юстиції у Львівській області ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності, серія та номер: 17197621.19 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Арнеліа" укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З., за умовами якого ОСОБА_2 продав, а ТОВ "Арнеліа" купив земельну ділянку, площею 2,0 га, що розташована на території Годовицько-Басівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області та передана для ведення особистого селянського господарства. На підставі цього договору здійснена державна реєстрація права власності на земельну ділянку за ТОВ "Арнеліа". Нормативно-правове обґрунтування Частиною першою статті 4, частиною другою статті 5 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи, законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Частинами першою-третьою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, шляхом одержання громадянами земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2,0 гектар (стаття 121 ЗК України). Згідно з частиною четвертою статті 122 ЗК України земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб передають центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи. Стаття 118 ЗК України визначає, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади, який передає земельні ділянки у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб). Цей орган розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Відповідний орган виконавчої влади у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Не можуть передаватися у власність земельні ділянки, які уже перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб. Такі земельні ділянки можуть бути передані у власність лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законодавством. За правилами статті 22 ЗК України у редакції 1992 року, який був чинний на стверджуваний час набуття позивачем спірної земельної ділянки у користування, право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникало після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, у тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, заборонялось. Вирішуючи спори про право власності на земельну ділянку, суди мають виходити з того, що: в) з 01 січня 2002 року відповідно до статті 125 ЗК України право користування земельною ділянкою виникало після одержання її власником або землекористувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування або укладення договору оренди, їх державної реєстрації та встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), а з 02 травня 2009 року у відповідності із Законом України від 05 березня 2009 року №1066-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об'єднання земельних ділянок" право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Положеннями статті 41 Конституції України гарантовано кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та дійшов обґрунтованого висновку, що у ОСОБА_1 право користування земельною ділянкою в урочищі "Липа" в порядку, визначеному земельним законодавством, не виникло, оскільки земельна ділянка, за захистом права на яку звернулась до суду позивач, не була сформована, відповідно відсутній об'єкт, права на який підлягають захисту. З урахуванням наведено, обґрунтованим є висновок про відсутність порушених прав позивача, оскільки ОСОБА_1 не надано суду жодного доказу про те, що спірна земельна ділянка передана їй у користування у встановленому законом порядку. Тривале фактичне користування земельною ділянкою, яка не передавалась особі у встановленому законом порядку, не надає жодних переваг при вирішенні питання про передачу цієї земельної ділянки у власність. Встановивши такі обставини, та з урахуванням відсутності порушень ГУ Держземагентства порядку передачі спірної земельної ділянки у власність, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не довела порушення її прав прийняттям оскаржуваних наказів та видачею ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на землю. Визнання незаконними та скасування наказів ГУ Держземагентства про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2, прийнятих у встановленому законом порядку, та в примусовому порядку скасування державної реєстрації права власності ТОВ "Арнеліа", є порушенням його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України. Питання передачі земельних ділянок, розташованих в урочищі "Липа" ГУ Держземагентства не повинно узгоджуватися із Годовицько-Басівською сільською радою Пустомитівського району Львівської області, оскільки відповідно до статей 118, 122 ЗК України, які визначають порядок приватизації земельних ділянок громадянами і повноваження органів щодо передачі земельних ділянок у власність, такого погодження не вимагають. Крім того, пункт 4.32 чинного на час передачі ОСОБА_2 спірної земельної ділянки Положення про Головне управління Держземагентства в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 10 травня 2012 року №258, також визначав, що Головне управління Держземагентства в області передає відповідно до закону земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або в користування для всіх потреб в межах області. Вимог щодо узгодження таких рішень із органом місцевого самоврядування за місцезнаходженням земельної ділянки дане положення не містить. Та обставина, що ОСОБА_2 не є мешканцем сіл Басівка та Годовиця Пустомитівського району Львівської області, у той час як члени територіальної громади цих сіл мають переважне право на отримання спірної земельної ділянки у власність, не є підставою вважати незаконною передачу спірної земельної ділянки відповідачу, оскільки одержання у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності, що розташовані поза межами населених пунктів, у межах норм безоплатної приватизації, здійснюється незалежно від місця проживання особи, яка звернулася із відповідним клопотанням. Подібних за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 09 жовтня 2019 року у справі №450/2738/16 та від 22 січня 2020 року у справі 450/2646/16. У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, постанові Верховного Суду від 03 лютого 2020 року у справі №903/563/14. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) сформульовано висновок про те, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Отже, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проєкту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проєкту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди. Разом з тим, у справі, що переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 у 2010 році зверталася до Пустомитівської РДА із заявами про надання їй у власність земельної ділянки, що перебуває в її користуванні. Проте саме ОСОБА_2 у встановленому законом порядку звернувся до ГУ Держземагентства про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства. Таким чином, відсутні підстави вважати, що судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення не враховано висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, оскільки за встановлених у цій справі обставин, ОСОБА_1 не зверталась за наданням дозволу розроблення проекту землеустрою, у той час, як ОСОБА_2 отримав дозвіл на розробку проекту землеустрою спірної земельної ділянки, після чого отримав її у власність. Отже, Верховний Суд констатує відсутність необґрунтованої переваги у відведенні земельної ділянки ОСОБА_4. У постанові Верховного Суду від 03 лютого 2020 року у справі №903/563/14 зроблено висновок про те, що у разі реорганізації юридичної особи шляхом її приєднання факт настання правонаступництва безпосередньо пов'язаний з моментом передання прав та обов'язків від правопопередника до правонаступника. Крім того, в разі реорганізації юридичної особи шляхом приєднання складається передавальний акт, який має містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються. У вирішенні питань, пов'язаних з таким правонаступництвом, судам необхідно здійснювати аналіз доказів переходу відповідних прав і обов'язків. Стверджуючи про те, що судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення не враховано висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаній постанові, Сокільницька сільська рада Львівського району Львівської області вказує на те, що судом апеляційної інстанції не повідомлено сільську раду про розгляд справи та не враховано, що на час розгляду справи, спірна земельна ділянка знаходилась у межах території Сокільницької сільської ради, як правонаступника Годовицько-Басівської сільської ради, тому, Сокільницька сільська рада мала після складення та підписання передавального акта і завершення реорганізації та державної реєстрації правонаступництва приймати участь у розгляді справи. Верховний Суд відхиляє такі доводи заявника, оскільки тривалість судового процесу, яка встановлена цивільно-процесуальним законодавством, не може залежати від тривалості завершення реорганізації Годовицько-Басівської сільської ради та державної реєстрації правонаступництва Сокільницької сільської ради. За відсутності у суду інформації про перехід прав та обов'язків учасника процесу, особа, яка вважає себе правонаступником такого учасника процесу, має право самостійно звернутись до суду із заявою про залучення її як правонаступника. У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суд не дослідив зібрані у справі докази, та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Проте такі доводи заявника не знайшли свого підтвердження, з огляду на те, що всі ті докази, на які вказує Сокільницька сільська рада, як на належні, оцінені судом апеляційної інстанції, а отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи порушив вимоги процесуального закону. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 395, 401, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Сокільницької сільської ради Львівського району Львівської області залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №727/80/19 провадження №61-3255св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М. учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК", Чернівецька міська рада в особі державного реєстратора Карвацької Галини Федорівни, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК", Чернівецької міської ради в особі державного реєстратора Карвацької Галини Федорівни про визнання факту порушення банком умов іпотечного договору, визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, вилучення запису за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 26 жовтня 2020 року у складі судді Смотрицького В. Г. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Литвинюк І. М., Височанської Н. К., Лисака І. Н., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати факт порушення Акціонерним товариством Комерційним банком "ПРИВАТБАНК" (далі - АТ КБ "ПРИВАТБАНК", банк) умов іпотечного договору, а саме - розділу щодо звернення стягнення і реалізації предмета іпотеки, що призвело до порушення її права власності на об'єкт нерухомого майна: відокремлені 50/100 ідеальних часток нежитлового приміщення на АДРЕСА_1; визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Чернівецької міської ради Карвацької Г. Ф. про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, індексний номер: 32243496 від 07 листопада 2016 року, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 за АТ КБ "ПРИВАТБАНК", вилучивши запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 03 листопада 2016 року №17304645 про реєстрацію права власності на це майно за АТ КБ "ПРИВАТБАНК". Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що 12 жовтня 2006 року між нею та Закритим акціонерним товариством Комерційним банком "ПРИВАТБАНК" (далі - ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК "), правонаступником якого є АТ КБ "ПРИВАТБАНК", був укладений кредитний договір № CVVPGA00000003, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальникові кредитні кошти на строк з 12 жовтня 2006 року до 09 жовтня 2026 року включно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 100 000,00 дол. США на споживчі цілі, а також у розмірі 30 000,00 дол. США на сплату страхових платежів. 13 жовтня 2006 року між нею ы ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК" був укладений договір іпотеки № CVVPGA00000009, за умовами якого для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме відокремлені 50/100 ідеальних часток нежилого приміщення АДРЕСА_1. У подальшому їй стало відомо, що АТ КБ "ПРИВАТБАНК" зареєструвало за собою право власності на нежитлове приміщення, передане в іпотеку. На її думку, реєстрація речових прав на зазначений об'єкт нерухомості за АТ КБ "ПРИВАТБАНК" є незаконною, а тому рішення та запис про право власності повинні бути скасовані судом як такі, що суперечать закону та договору іпотеки, оскільки вона не отримувала від іпотекодержателя письмової вимоги про усунення порушень, а тому АТ КБ "ПРИВАТБАНК" не могло надати державному реєстратору документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання такого документа іпотекодавцем. Звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця. Однак серед документів, які надані реєстратору для реєстрації права власності, немає документів, які підтверджують факт порушення умов кредитного договору та доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги про усунення таких порушень. АТ КБ "Приват Банк", всупереч статті 37 Закону України "Про іпотеку", належним чином не забезпечив оцінку предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. Тобто передання майна у власність АТ КБ "Приват Банк" відбулась без належної оцінки, на підставі застарілих даних, без доступу до об'єкта оцінки, не на замовлення власника чи за рішенням суду, а тому сумнівними є висновки суб'єкта оціночної діяльності в звіті про оцінку. Також зазначала, що в договорі іпотеки від 13 жовтня 2006 року визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки, серед яких немає такого, який би давав право іпотекодержателю задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки саме у спосіб, який оскаржується. Укладаючи у 2006 році іпотечний договір, вона не узгоджувала з іпотекодержателем умови про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття ним права власності у порядку реєстрації такого права державним реєстратором, а лише надавала згоду на задоволення забезпеченої іпотекою вимоги у порядку, визначеному статтею 37 Закону України "Про іпотеку", тобто в порядку укладення окремого договору про задоволення таких вимог, який і міг бути єдиною підставою для реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Крім того, вказувала, що державний реєстратор не взяв до уваги те, що на спірне нерухоме майно накладено обтяження постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження Чернівецьким міським відділом державної виконавчої служби ГТУЮ у Чернівецькій області від 16 червня 2016 року, індексний номер 30078345. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Шевченківський районний суд міста Чернівців рішенням від 26 жовтня 2020 року позов задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора Чернівецької міської ради Карвацької Г. Ф. про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, індексний номер 322496 від 07 листопада 2016 року, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 за АТ КБ "ПРИВАТБАНК", вилучивши запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 03 листопада 2016 року №17304645 про реєстрацію права власності за АТ КБ "ПРИВАТБАНК". У задоволенні іншої частини вимог відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та доведеними, оскільки державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за АТ КБ "ПРИВАТБАНК" проведена всупереч нормам законодавства, а тому підлягає скасуванню. При цьому суд виходив з того, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту у вигляді визнання факту порушення АТ КБ "ПРИВАТБАНК" умов іпотечного договору, а саме розділу щодо звернення стягнення і реалізації предмета іпотеки, є неналежним в розумінні статті 16 ЦК України. Такий спосіб захисту не відновлює права ОСОБА_1 та не сприяє захисту її прав, а тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають. Короткий зміст постанови апеляційного суду Чернівецький апеляційний суд постановою від 08 лютого 2021 року рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 26 жовтня 2020 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував судове рішення тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У лютому 2021 року АТ КБ "ПРИВАТБАНК" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 26 жовтня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 лютого 2021 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Підставою касаційного оскарження вказує те, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №753/12729/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №520/6819/14-ц, від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 та постановах Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі №756/14222/16-ц, від 10 квітня 2020 року у справі №323/299/17. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що банк, використовуючи своє право на позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки, звернувся із заявою до державного реєстратора для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, та надав перелік документів, необхідних для здійснення такої реєстрації, в тому числі повідомлення про усунення порушень від 21 липня 2016 року, адресовані ОСОБА_1, з доказами вручення. Таким чином, вважається, що ОСОБА_1 отримала вимогу про усунення порушень, оскільки банк не тільки відправив на її адресу такого листа, а й довів факт його вручення адресатові. При цьому показання свідків ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про те, що позивачка отримала повідомлення, а не вимогу, не можна брати до уваги як належні докази, адже вказані свідки є заінтересованими особами. АТ КБ "ПРИВАТБАНК" не порушувало Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а також Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (далі - Порядок), надало всі документи, необхідні для проведення державної реєстрації, а тому підстав для відмови у проведенні державної реєстрації не було. Наявність зареєстрованої заборони відчуження нерухомого майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого відбувається перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно не є підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності за іпотекодержателем. Отже, суди дійшли помилкового висновку, що державний реєстратор не мав права здійснювати реєстраційні дії до зняття обтяжень, накладених постановою Чернівецького міського відділу державної виконавчої служби ГТУЮ у Чернівецькій області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 16 червня 2016 року, серія та номер 51454957. Суди не звернули уваги на те, що державний реєстратор є неналежним відповідачем у цій справі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 24 квітня 2021 року справа №727/80/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 12 жовтня 2006 року між ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № CVVPGA00000003, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальникові кредитні кошти на строк з 12 жовтня 2006 року до 09 жовтня 2026 року включно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 100 000,00 дол. США на споживчі цілі, а також у розмірі 30 000,00 дол. США на сплату страхових платежів. 13 жовтня 2006 року між ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки № CVVPGA00000009, за умовами якого для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме відокремлені 50/100 ідеальних часток нежилого приміщення АДРЕСА_1. У договорі іпотеки міститься застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. АТ КБ "ПРИВАТБАНК" надіслало позивачці ОСОБА_1 повідомлення від 21 липня 2016 року, а не вимогу про усунення порушення, згідно з яким ОСОБА_1 повідомлено про те, що на підставі пункту 27 договору іпотеки, статті 38 Закону України "Про іпотеку" банк має намір укласти від свого імені договір купівлі-продажу предмета іпотеки, і протягом 30-денного строку з дня отримання повідомлення вона має право заявити про свій намір купити предмет іпотеки. Вимоги про усунення порушення та сплату простроченої заборгованості за кредитним договором повідомлення від 21 липня 2016 року не містить. Факт надіслання ОСОБА_1 саме повідомлення, а не вимоги, підтверджується показаннями допитаних у судовому засіданні свідків ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, списком згрупованих поштових відправлень рекомендованих листів №2558, наданих з відділення "Чернівці-2", рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, яке 11 серпня 2016 року отримала дочка позивачки. Опис вкладення до листа АТ КБ "ПРИВАТБАНК" не надало. У листопаді 2016 року АТ КБ "ПРИВАТБАНК" на підставі договору іпотеки звернуло стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки. Відповідний запис №17304645 внесено державним реєстратором Чернівецької міської ради Карвацькою Г. Ф. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 03 листопада 2016 року, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Зміст касаційної скарги з урахуванням принципу диспозитивності свідчить про те, що судові рішення оскаржені лише в частині задоволених позовних вимог, а тому переглядаються тільки в частині вирішення цих вимог. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону. Згідно з частинами першою та третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Відповідно до частини першої статті 37 Закону "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Результат аналізу статей 33, 36, 37 Закону України "Про іпотеку" дає підстави для висновку, що згода іпотекодавця про передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, таких як: чинність іпотеки, невиконання або неналежне виконання основного зобов'язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на вказане майно. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", згідно з частиною другою статті 18 якого порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлює Кабінет Міністрів України. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Статтею 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено порядок проведення державної реєстрації прав. У частині першій статті 20 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що заява на проведення реєстраційних дій та оригінали документів, необхідних для проведення таких дій, подаються заявником у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених законодавством. Відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Визначена у частині першій статті 35 Закону України "Про іпотеку" процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 червня 2019 року у справі №205/578/14-ц, провадження №14-48цс19). Порядком визначено процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна. Згідно з пунктом 61 Порядку у редакції, чинній на час проведення реєстрації права власності, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Таким чином, у пункті 61 Порядку визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і державний реєстратор у ході її проведення приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства. Іпотекодержатель на підтвердження факту направлення й отримання іпотекодавцем вимоги про порушення основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки у силу зазначених норм матеріального права зобов'язаний надати державному реєстратору докази отримання іпотекодавцем такої вимоги разом із заявою про державну реєстрацію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі №638/20000/16-ц, провадження №14-2цс19). Підтвердженням надіслання банком іпотекодавцю письмової вимоги щодо усунення порушень виконання договору позики, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту її отримання, є повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року №270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" від 12 травня 2006 року №211. У пункті 3 частини першої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам Закону. Наведені норми спрямовані на фактичне повідомлення боржника, щоб надати йому можливість усунути порушення і цим запобігти зверненню стягнення на майно боржника. Тому повідомлення боржника слід вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення. Встановивши факт неотримання ОСОБА_1 письмової вимоги про усунення порушень та намір здійснити перехід права власності до іпотекодержателя на предмет іпотеки, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробили правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову в частині визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно та вилучення відповідного запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Доводи касаційної скарги про неврахування судами того, що ОСОБА_1 отримала вимогу про усунення порушень від 21 липня 2016 року, не заслуговують на увагу, оскільки суди у цій справі встановили факт надіслання ОСОБА_1 саме повідомлення, а не вимоги про усунення порушень, що підтверджується списком згрупованих поштових відправлень рекомендованих листів №2558, поданих з відділення "Чернівці-2", рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, яке 11 серпня 2016 року отримала дочка позивачки. Опис вкладення до листа банк не надав. Стосовно доводів касаційної скарги про здійснення реєстратором реєстраційної дії за наявності обтяження на нерухоме майно Верховний Суд виходить з такого. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на рухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час проведення реєстраційних дій), у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено, коли наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно. За методом правового регулювання частина перша статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на рухоме майно та їх обтяжень" була сформульована як дозвільна регулятивна диспозитивна норма, оскільки наділяє суб'єкта можливістю здійснювати певні дії за декількома варіантами, вказує на можливість вибору іншого варіанта поведінки нотаріуса: у державні реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у певних випадках. Разом із тим у частині четвертій статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на рухоме майно та їх обтяжень" зазначені підстави, коли така відмова не застосовується. Згідно з пунктом третім частини четвертої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на рухоме майно та їх обтяжень" відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що набувається у результаті його примусової реалізації відповідно до закону. Відповідно до висновку, сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 (провадження №61-45цс20), стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки є примусовою дією іпотекодержателя, то державна реєстрація права власності на спірну квартиру здійснювалася з урахуванням умов, визначених у пункті 3 частини четвертої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", і підстав для відмови у її проведенні у нотаріуса не було. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 12 лютого 2018 року у справі №466/5878/16-ц (провадження №61-1268св17), від 25 червня 2020 року у справі №904/2922/18 (пункти 98, 107-108, 116), від 14 квітня 2021 року у справі №705/4381/19 (провадження №61-17883св20, від 02 червня 2021 року у справі №520/5566/19 (провадження №61-7800св20), від 16 червня 2021 року у справі №761/4651/19 (провадження №61-1787св21). Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку, що на момент прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване обтяження на все майно ОСОБА_1, у тому числі і на спірне нежитлове приміщення, що є підставою для відмови у державній реєстрації права власності на спірну квартиру. Таким чином, доводи касаційної скарги в цій частині є слушними, однак, враховуючи вищенаведені обставини щодо ненаправлення боржнику вимоги про усунення порушень, не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з цих підстав. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. У зв'язку з цим оскаржувані судові рішення в частині задоволених вимог, пред'явлених до АТ КБ "ПРИВАТБАНК", про визнання дій державного реєстратора неправомірними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, вилучення відповідного запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є обґрунтованими, і підстав для їх скасування в цій частині немає. Водночас Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди не врахували правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19), стосовно того, що державний реєстратор є неналежним відповідачем у спірних правовідносинах, з огляду на таке. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Результат аналізу статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Отже, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 зробила висновок, що "[...] позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18) зазначено, що "спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано". Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 13 січня 2021 року у справі №753/905/18 (провадження №61-12528св19). Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивача виник з ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" щодо предмета іпотеки, а тому державний реєстратор Чернівецької міської ради Карвацька Г. Ф. є неналежним відповідачем. Проте суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували та дійшли помилкового висновку про задоволення вимог, пред'явлених до державного реєстратора, хоча за обставинами цієї справи у задоволенні вимог до нього належало відмовити через їх пред'явлення до неналежного відповідача. У зв'язку з наведеним оскаржувані судові рішення в частині задоволених вимог до державного реєстратора підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 26 жовтня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 лютого 2021 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Чернівецької міської ради Карвацької Галини Федорівни про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, вилучення запису скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 26 жовтня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 лютого 2021 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, вилучення запису залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 жовтня 2021 року м. Київ справа №610/1253/17-ц провадження №61-16562св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., учасники справи: позивач - прокурор Лозівської місцевої прокуратури в інтересах держави, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1, Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Україна Нова", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Україна Нова" на рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 14 січня 2020 року у складі судді Феленка Ю. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бурлака І. В., Хорошевського О. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій У травні 2017 року прокурор Лозівської місцевої прокуратури в інтересах держави звернувся до суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Харківській області), ОСОБА_1, Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Україна Нова" (далі - СТОВ Агрофірма "Україна Нова") про визнання незаконним та скасування наказу, визнання недійсними договорів оренди та суборенди земельної ділянки, скасування їхньої державної реєстрації. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що під час вивчення стану законності відведення земельних ділянок для ведення фермерських господарств встановлено, що 26 грудня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства у Харківській області із заявою про надання в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, що розташована за межами населених пунктів на території Асіївської сільської ради Балаклійського району Харківської області. При розгляді заяви ОСОБА_1, ГУ Держземагентства в Харківській області не перевірено її відповідність закону, а саме можливість самостійно ним та працею найманих працівників вести фермерську діяльність, чи мав (має) він власну техніку для обробітку землі, ресурси для залучення найманих працівників чи оренди сільськогосподарської техніки, чи мав ОСОБА_1 потенційних контрагентів, ресурси, яких він може на договірних засадах залучити для ведення фермерського господарства, а також загалом, чи зможе потенційний орендар проводити діяльність на наданій земельній ділянці. ГУ Держземагентства в Харківській області не пересвідчилось у дійсності волевиявлення ОСОБА_1 на створення фермерського господарства з метою вироблення товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації для отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства, не перевірив, чи матиме можливість фермерське господарство, створене заявником, обробляти орендовані землі, чи буде досягнута законна мета оренди земельних ділянок, тобто чи насправді виникли та існують законні сподівання на здійснення майнового права - оренду землі, чи є такі сподівання практичними у своїй реалізації. ГУ Держземагентства у Харківській області, всупереч вимог статей 124, 134 ЗК України та частини першої статті 7 Закону України "Про фермерське господарство", 30 грудня 2013 року незаконно прийнято наказ про передачу ОСОБА_1 у користування вказаної земельної ділянки. 24 березня 2014 року на підставі зазначеного наказу, між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 укладений договір оренди вказаної земельної ділянки строком на 49 років. 05 травня 2014 року між ОСОБА_1 та СТОВ Агрофірма "Україна Нова" укладений договір суборенди зазначеної земельної ділянки, строком на 10 років. Зазначає, що вказані акти органу виконавчої влади прийняті та укладені з порушенням вимог земельного законодавства, у зв'язку з чим підлягають скасуванню. Дії ОСОБА_1 були спрямовані для отримання СТОВ Агрофірма "Україна Нова" в користування земельної ділянки за спрощеною процедурою, а саме: без проведення земельних торгів (аукціону), що передбачені статтями 124, 134 ЗК України, а сам ОСОБА_1 не мав жодних намірів на створення фермерського господарства та використання земельної ділянки за призначенням. Посилаючись на викладене, прокурор просив визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держземагентства у Харківській області № ХА/6320280400:02:000/00000730 від 30 грудня 2013 року "Про надання в оренду земельних ділянок"; визнати недійсним, укладений між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 договір оренди землі від 24 березня 2014 року щодо земельної ділянки, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, загальною площею 139,6 га, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 03 квітня 2014 року за №5252653; скасувати державну реєстрацію договору оренди землі від 24 березня 2014 року, укладеного між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1, відомості про який внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 03 квітня 2014 року за №5252653; визнати недійсним, укладений між ОСОБА_1 та СТОВ Агрофірма "Україна Нова" договір суборенди землі від 05 травня 2014 року, щодо передачі в суборенду земельної ділянки, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 08 липня 2014 року за №6329953; скасувати державну реєстрацію договору суборенди землі від 05 травня 2014 року, укладеного між ОСОБА_1 та СТОВ Агрофірма "Україна Нова", відомості про який внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 08 липня 2014 року за №6329953. Суди неодноразово розглядали цю справу. Рішенням Балаклійського районного суду Харківської області від 31 липня 2017 року у задоволенні позову прокурора відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 не мав наміру створювати фермерське господарство, сприяв для передачі в користування СТОВ агрофірмі "Україна Нова" землі за спрощеною процедурою без проведення земельних торгів (аукціону), передбачених статтями 124, 134 ЗК України, у редакції, чинній на момент передачу землі в оренду. Крім того, плата для СТОВ Агрофірми "Україна Нова" за суборенду землі перевищує орендну плату, яку сплачує ОСОБА_1, що суперечить статті 288.6 Податкового кодексу України. Позов прокуратури є обґрунтованим, проте не підлягає задоволенню за спливом строку позовної давності, який починає свій відлік із дня прийняття ГУ Держземагентства у Харківській області спірного наказу. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 08 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що норма закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокуратури до суду із заявою про захист інтересів держави. Оскільки спірний наказ ГУ Держземагентства у Харківській області прийнятий у грудні 2013 року, договір оренди укладений у березні 2014 року та зареєстрований у квітні 2014 року, то прокуратура, звернувшись до суду з цим позовом у травні 2017 року, пропустила строк позовної давності. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2019 року касаційну скаргу прокуратури Харківської області задоволено. Рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 31 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 08 листопада 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 після укладення договору оренди земельної ділянки відповідно до частини першої статті 8 Закону України "Про фермерське господарство" не зареєстрував в установленому законом порядку фермерське господарство. Установивши зазначене та те, що ГУ Держземагентства у Харківській області не пересвідчилося в наявності у ОСОБА_1 бажання створити фермерське господарство та спроможності вести таке господарство, погодило передачу останнім як фізичною особою цієї земельної ділянки для ведення фермерського господарства в суборенду СТОВ Агрофірмі "Україна Нова", суди дійшли правильного висновку про обґрунтованість вимог прокуратури щодо визнання недійсним спірного наказу про надання в оренду земельної ділянки та договорів оренди і суборенди. Проте, за обставин погодження 29 травня 2014 року ГУ Держземагентства у Харківській області передання земельної ділянки в суборенду фізичною особою та державної реєстрації договору суборенди 29 липня 2014 року, не з'ясувавши всіх обставин щодо того, коли повноважений орган довідався або міг довідатися про порушення інтересів держави, суди дійшли передчасного висновку щодо моменту, з якого у прокуратури виникло право на звернення до суду з позовом. Також суди не надали оцінки доводам Лозівської місцевої прокуратури про те, що орган Держгеокадастру, на який закон покладає функції і повноваження органу Держземагентства, не здійснює або неналежним чином здійснює захист інтересів держави щодо повернення земель державної власності, які одержані в користування приватним суб'єктом поза передбаченою законом обов'язковою процедурою (без проведення земельних торгів), а прокуратура довідалася про порушення інтересів держави лише із інформації Балаклійської державної адміністрації Харківської області у листопаді 2016 року. Рішенням Балаклійського районного суду Харківської області від 14 січня 2020 року позов прокурора задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держземагентства у Харківській області № ХА/6320280400:02:000/00000730 від 30 грудня 2013 року "Про надання в оренду земельних ділянок"; визнано недійсним, укладений між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 договір оренди землі від 24 березня 2014 року щодо земельної ділянки, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, загальною площею 139,6 га, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 03 квітня 2014 року за №5252653; скасовано державну реєстрацію договору оренди землі від 24 березня 2014 року укладеного між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1, відомості про який внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 03 квітня 2014 року за №5252653; визнано недійсним, укладений між ОСОБА_1 та СТОВ Агрофірма "Україна Нова", договір суборенди землі від 05 травня 2014 року, щодо передачі в суборенду земельної ділянки, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 08 липня 2014 за №6329953; скасовано державну реєстрацію договору суборенди землі від 05 травня 2014 року укладеного між ОСОБА_1 та СТОВ Агрофірма "Україна Нова", відомості про який внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 08 липня 2014 року за №6329953. Вирішено питання розподілу судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ГУ Держземагентства в Харківській області під час розгляду заяви ОСОБА_1 не перевірено можливість самостійно ним та працею найманих працівників вести фермерську діяльність, чи мав (має) він власну техніку для обробітку землі, ресурси для залучення найманих працівників чи оренди сільськогосподарської техніки, чи мав ОСОБА_1 потенційних контрагентів, ресурси яких він може на договірних засадах залучити для ведення фермерського господарства, а також загалом, чи зможе потенційний орендар проводити діяльність на наданій земельній ділянці. ГУ Держземагенства в Харківській області не пересвідчилось у дійсності волевиявлення ОСОБА_1 на створення фермерського господарства з метою вироблення товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації для отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства, не перевірило, чи матиме можливість фермерське господарство, створене заявником, обробляти орендовані землі, чи буде досягнута законна мета оренди земельних ділянок, тобто чи насправді виникли та існують законні сподівання на здійснення майнового права - оренду землі, чи є такі сподівання практичними у своїй реалізації. Отримання СТОВ Агрофірма "Україна Нова" спірної земельної ділянки в оренду за спрощеною процедурою позбавило права інших потенційних учасників брати участь у торгах за право користування зазначеною земельною ділянкою. Держава, в свою чергу позбавлена можливості укласти договір оренди на більш вигідних умовах та отримати більші надходження до бюджету. Крім того, СТОВ Агрофірма "Україна Нова", укладаючи договір суборенди спірної земельної ділянки за вказаних обставин, могло передбачити можливість настання негативних наслідків у виді подальшого визнання договору недійсним. У спірних правовідносинах органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції є ГУ Держгеокадастру у Харківській області. Проте, як встановлено в судовому засіданні, вказаний орган є стороною спірних правовідносин, сам допустив порушення вимог законодавства, внаслідок чого є відповідачем у справі, тобто не здійснює захист інтересів держави відповідно до покладених на нього повноважень, а враховуючи подані заперечення на позовну заяву, здійснювати захист порушених інтересів держави і не збирався. За таких обставин, прокурором обґрунтовано необхідність захисту інтересів держави, а отже, прокурор є належним позивачем у справі. Про порушення вимог земельного законодавства під час відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1, Балаклійський відділ Лозівської місцевої прокуратури Харківської області дізнався у листопаді 2016 року з листа Балаклійської районної державної адміністрації Харківської області від 15 листопада 2016 року №01-45/3899. Враховуючи, що Балаклійський відділ Лозівської місцевої прокуратури Харківської області не є учасником спірних правовідносин, а також з огляду на функції та повноваження органів прокуратури, той факт, що орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції - ГУ Держгеокадастру у Харківській області сам порушив вимоги чинного законодавства, заходи щодо відновлення та захисту порушених прав держави не здійснював та здійснювати не збирався, що випливає з його заперечень на позовну заяву, суд вважав, що про порушення інтересів держави прокурор міг дізнатися та дізнався саме в листопаді 2016 року з листа Балаклійської районної державної адміністрації Харківської області. Дізнатися раніше про порушення вимог земельного законодавства, прокуратура можливості не мала. З позовом до суду прокурор звернувся 12 травня 2017 року тобто в межах строку позовної давності, а отже, заяви відповідачів про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності задоволенню не підлягають. Постановою Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_1, отримавши на підставі оскаржуваного наказу ГУ Держземагентства у Харківській області та договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, фермерське господарство не створив, натомість передав вказану земельну ділянку в суборенду, чим допустив порушення земельного законодавства. ОСОБА_1 діяв із метою отримання земельної ділянки в обхід обов'язкової процедури - земельних торгів не для ведення фермерського господарства, а для передачі в суборенду СТОВ Агрофірма "Україна Нова", що порушує законну мету її отримання в оренду, спричиняє до втрат державного бюджету коштів від земельного аукціону, який є обов'язковим для загального порядку отримання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності. При цьому, звертаючись до суду з цим позовом, прокурор набув статусу позивача, оскільки відсутній орган, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Встановивши, що позивач не знав і не міг знати про наявність порушень вимог земельного законодавства до отримання листа Балаклійської районної державної адміністрації Харківської області від 15 листопада 2016 року №01-45/3899, строки позовної давності прокурором не пропущено. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У листопаді 2020 року СТОВ Агрофірма "Україна Нова" подано до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 14 січня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року в справі №910/3723/14, 19 квітня 2017 року в справі №405/4999/15-ц, Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі №813/1897/17, 25 квітня 2018 року в справі №806/1000/17, 10 травня 2018 року в справі №914/1708/17, 22 травня 2018 року в справі №922/1084/17, 25 вересня 2019 року в справі №819/198/17, 19 листопада 2019 року в справі №910/16827/17, 27 травня 2020 року в справі №819/478/17, 22 жовтня 2020 року в справі №140/756/19, Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року в справі №369/6892/15-ц, 22 травня 2018 року в справі №469/1203/15-ц, 30 травня 2018 року в справі №367/2271/15-ц, 30 травня 2018 року в справі №359/2012/15-ц, 05 червня 2018 року в справі №359/2421/15-ц, 06 червня 2018 року в справі №372/1387/13-ц, 17 жовтня 2018 року в справі №362/44/17, 31 жовтня 2018 року в справі №367/6105/16-ц, 20 листопада 2018 року в справі №372/2592/15, 20 листопада 2018 року в справі №907/50/16, 04 грудня 2018 року в справі №910/18560/16, 21 серпня 2019 року в справі №911/3681/17, 26 листопада 2019 року в справі №914/3224/16, 30 вересня 2020 року в справі №815/6347/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; судами попередніх інстанцій не досліджені зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) ; апеляційним судом необґрунтовано відхилено клопотання відповідача про закриття провадження у справі (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України). У своїй касаційній скарзі СТОВ Агрофірма "Україна Нова" просило справу розглядати за участі представника відповідача. Згідно з частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) однією з істотних гарантій справедливого судового розгляду є публічний судовий розгляд. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Практика ЄСПЛ з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року "Varela Assalino contre le Portugal", заява №64336/01). Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Відповідно до частини тринадцятої статті 7ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право особи бути присутньою під час розгляду справи може бути реалізовано у разі розгляду такої справи у відкритому судовому засіданні, у всіх інших випадках присутність інших осіб при розгляді справи у порядку письмового провадження чинним ЦПК Українине передбачено. Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Бажання СТОВ Агрофірма "Україна Нова" через свого адвоката публічно викласти під час слухання справи свої доводи не обумовлює необхідність призначення справи до розгляду у судовому засіданні з викликом сторін. Сторона відповідача реалізувала свої процесуальні права, які відповідають принципу змагальності на стадії касаційного перегляду справи, шляхом викладення своєї позиції у касаційній скарзі. Клопотання про розгляд справи судом касаційної інстанції за участю представника відповідача не містить обґрунтувань того, які ще важливі для справи пояснення може надати представник лише особисто в суді, окрім тих, які викладені письмово. Відмовляючи у задоволення клопотання про розгляд справи у суді касаційної інстанції за участю сторін, Верховний Суд врахував, що ЄСПЛ неодноразово висловлювався з приводу публічного розгляду судами касаційної інстанції, а саме: якщо розгляд справи у суді першої інстанції був публічним, відсутність "публічності" при розгляді справи у другій та третій інстанціях може бути виправданою особливостями процедури по цій справі. Якщо апеляційна скарга стосується виключно питання права, залишаючи осторонь фактичні обставини справи, то вимоги статті 6 Конвенції можуть бути дотримані і тоді, коли заявнику не було надано можливості бути заслуханим у апеляційному чи касаційному суді особисто. Крім того, ЄСПЛ визнав явно необґрунтованим і тому неприйнятним звернення у справі "Varela Assalino contre le Portugal" (заява №64336/01) щодо гарантій публічного судового розгляду (рішення від 25 квітня 2002 року). У цій справі заявник просив розглянути його справу в судовому засіданні, однак характер спору не вимагав проведення публічного розгляду. Фактичні обставини справи вже були встановлені, а скарги стосувалися питань права, а саме тлумачення норм Цивільного кодексу. Верховний Суд, враховуючи практику ЄСПЛ як джерело права, виходячи із повноважень суду касаційної інстанції, який не може встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами, оцінивши характер спору та суть правового питання, яке підлягає вирішенню у розглядуваній справі, вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, тобто за наявними у ній матеріалами. Верховний Суд створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України. Ураховуючи викладене та зважаючи на відсутність необхідності виклику учасників справи для надання пояснень з огляду на обставини справи, Верховний Суд не вбачає підстав для задоволення клопотання СТОВ Агрофірма "Україна Нова". У грудні 2020 року ГУ Держгеокадастру у Харківські області подано відзив на касаційну скаргу, у якому заявник підтримує доводи викладені у цій скарзі та просить скасувати судові рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову прокурора. Крім того, ні ЗК України ні Законом України "Про фермерське господарство не передбачено вимог щодо подання доказів наявності сільськогосподарської техніки та інших засобів обробітку земель разом із заявою про надання земельної ділянки. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ОСОБА_2 (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Кузнєцова В. О. від 07 грудня 2020 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 14 грудня 2020 року справа надійшла до суду касаційної інстанції. У зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2, на підставі подань секретаря Другої судової палати, розпорядженням від 22 вересня 2021 року №1776/0/226-21, 22 вересня 2021 року справу на підставі повторного автоматизованого розподілу справи між суддями передано судді Верховного Суду Ступак О. В. Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Обставини встановлені судами 26 грудня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства у Харківській області із заявою про надання в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, що розташована за межами населених пунктів на території Асіївської сільської ради Балаклійського району Харківської області. До вказаної заяви ОСОБА_1 додані копії паспорта, довідки про присвоєння ідентифікаційного номера, трудової книжки, диплому про вищу освіту, графічні матеріали по земельній ділянці та договір оренди землі. Наказом ГУ Держземагентства у Харківській області від 30 грудня 2013 року № ХА/6320280400:02:000/00000730 "Про передачу в оренду земельної ділянки", ОСОБА_1 надано в оренду земельну ділянку для ведення фермерського господарства, строком на 49 років, яка розташована за межами населеного пункту на території Асіївської сільської ради Балаклійського району Харківської області, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105. Пунктом 3.3 вказаного наказу передбачено, що земельні ділянки використовувати за цільовим призначенням, із дотриманням вимог статей 96, 103 ЗК України, Закону України "Про фермерське господарство" та інших нормативно-правових актів. 24 березня 2014 року на підставі зазначеного наказу, між ГУ Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 укладений договір оренди без номеру вказаної земельної ділянки, строком на 49 років, нормативно грошова оцінка якої становить 3 206 713,58 грн та встановлена орендна плата в розмірі 128 268,54 грн на рік, яка вноситься рівними частками щомісячно. Договір оренди зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 03 квітня 2014 року за №5252653. У вказаному договорі оренди передбачене право орендаря передавати земельну ділянку або її частину в суборенду без зміни її цільового призначення, за погодженням з орендодавцем (пункт 29 договору). 05 травня 2014 року між ОСОБА_1 та СТОВ Агрофірма "Україна Нова" укладений договір суборенди без номеру, земельної ділянки сільськогосподарського призначення, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, яка розташована за межами населеного пункту на території Асіївської сільської ради Балаклійського району Харківської області, строком на 10 років та встановлена суборендна плата у розмірі 153 480,00 грн на рік, яка вноситься рівними частками щомісячно. 29 травня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства у Харківській області із заявою про отримання згоди на передання в суборенду СТОВ Агрофірмі "Україна Нова" земельної ділянки та цього ж дня отримав відповідне погодження. На підставі вказаної заяви, ГУ Держземагентства у Харківській області надано погодження на передачу земельної ділянки, загальною площею 139,6 га, кадастровий номер: 6320280400:02:000:0105, яка розташована за межами населеного пункту на території Асіївської сільської ради Балаклійського району Харківської області в суборенду СТОВ Агрофірма "Україна Нова", терміном на 10 років, що підтверджується листом від 29 травня 2014 року №19-20-14-6621/0/9-14. Після погодження з ГУ Держземагентства у Харківській області зазначений договір суборенди 08 липня 2014 року зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права за №6329953. Нормативно-правове обґрунтування За змістом статті 22 ЗК України (тут і далі - у редакції на час виникнення спірних правовідносин) землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. Статтею 31 ЗК України передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Відповідно до частини першої статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. За змістом статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 134 ЗК України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах), зокрема, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва. Відповідно до частини другої, третьої статті 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Отже, стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу. Разом із тим відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України від 19 червня 2003 року №973-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон №973-IV) та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У спірних правовідносинах Закон №973-IV є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України - загальним. Відповідно до частин першої, другої статті 1 Закону №973-IV (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону. Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (стаття 8 Закону №973-IV). Згідно з частиною першою статті 7 Закону №973-IV для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі. Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом (частини друга, четверта статті 7 Закону №973-IV). Таким чином, спеціальний Закон №973-IV визначає обов'язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, у заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 ЗК України) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону №973-IV). Отже, при вирішенні вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства, визначений статтею 7 Закону як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України. Таким чином, за змістом статей 1, 7, 8 Закону №973-IV заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною першою статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Разом з тим відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб'єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - без проведення земельних торгів. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №525/1225/15-ц, Верховний Суд України у постанові від 18 травня 2016 року у справі №6-248цс16 та у постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №389/29/17-ц Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, перевірив та встановив, що відповідно до статей 8, 14 Закону України "Про фермерське господарство", після укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації, фермерське господарство, яке підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб, ОСОБА_1 так і не створив. Земельну ділянку через короткий інтервал часу він передав у суборенду СТОВ Агрофірма "Україна Нова". Суди дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_1 не мав наміру обробляти земельну ділянку, а діяв з метою отримання земельної ділянки поза межами обов'язкової процедури - земельних торгів, не для ведення фермерського господарства, а для передачі в суборенду СТОВ Агрофірма "Україна Нова", що порушує законну мету її отримання в оренду, спричиняє до втрат державного бюджету коштів від земельного аукціону, який є обов'язковим для загального порядку отримання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності. Таким чином, встановивши, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження волевиявлення ОСОБА_1 щодо оренди земельної ділянки з метою виробництва товарної сільськогосподарської продукції та створення фермерського господарства, а дії ОСОБА_1 спрямовані на отримання СТОВ Агрофірма "Україна Нова" земельної ділянки з метою уникнення проходження процедури земельного аукціону, суди обґрунтовано вважали оспорюваний наказ ГУ Держземагентства у Харківській області незаконним та таким, що підлягає скасуванню. З огляду на викладене, вирішуючи вказаний спір, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог. Щодо повноважень прокурора Відповідно до статті 131-1 Конституції Українив Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Частиною першою та третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Тлумачення частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: (а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; (б) у разі відсутності такого органу. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. Згідно зі статтею 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Відповідно до статей 5, 6 Закону України "Про державний контроль за використанням і охороною земель", постанови Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року №15 Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру є центральним органом виконавчої влади, до повноважень якої належить здійснення контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю. Підпунктом 30 пункту 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру в Харківській області, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області здійснює державний нагляд (контроль) в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, в тому числі за дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладення цивільно-правових договорів, передачі у власність та надання у користування, у тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок. Натомість, прокуратура відповідно до статті 131-1 Конституції України, статті 56 ЦПК України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру", наділена повноваженнями щодо звернення до суду з метою захисту інтересів держави у сфері регулювання земельних відносин і охорони землі шляхом усунення порушень неправомірного володіння земельною ділянкою. Звертаючись до суду з цим позовом, прокурор посилався на те, що порушення інтересів держави полягає в недотриманні ГУ Держземагентства у Харківській області, правонаступником якого є ГУ Держгеокадастру у Харківській області, вимог законодавства, що призвело до незаконної передачі у користування ОСОБА_1, а згодом в суборенду СТОВ Агрофірма "Україна Нова" без проведення обов'язкових земельних торгів (аукціону) земельної ділянки сільськогосподарського призначення, чим підривається авторитет держави в особі органів державної влади, які уповноважені на виконання функцій держави та реалізації державної політики на конкретній території. Оскільки ГУ Держгеокадастру у Харківській області, яке є органом, уповноваженим державою на здійснення державного нагляду (контролю) в частині дотримання земельного законодавства, зокрема і щодо законності укладення цивільно-правових угод, є відповідачем у цій справі, тому цей позов прокурор заявляє в інтересах держави як позивач. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. На підставі викладеного, колегія суддів погоджується із висновком судів про те, що прокурор, заявивши позов до ГУ Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1, СТОВ Агрофірма "Україна Нова" у тексті позовної заяви обґрунтував, на його думку, що нездійснення заходів ГУ Держгеокадастру у Харківській області щодо повернення спірної земельної ділянки у власність держави порушує права та інтереси останньої, а також обґрунтував, у чому, на переконання позивача, полягає порушення цих інтересів (тобто навів підстави позову). Отже, оскільки ГУ Держгеокадастру у Харківській області, надаючи дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки, затверджуючи його на підставі спрощеної процедури, без проведення земельних торгів, неналежно здійснював свої повноваження, а тому прокурор мав право звертатися із позовом до суду в інтересах держави та відповідно до вимог статті 56 ЦПК Українинабув статусу позивача. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19). Можливість звернення прокурора до суду з позовом щодо оскарження, зокрема наказу ГУ Держземагентства у Харківській області, на підставі яких ОСОБА_1 безоплатно набув у користування спірну земельну ділянку, відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19), відповідно до яких прокурор, самостійно обґрунтовує необхідність захисту інтересів держави шляхом визнання такого наказу недійсним та його скасування. У своїй касаційній скарзі СТОВ Агрофірма "Україна Нова" стверджує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №806/1000/17, від 25 вересня 2019 року у справі №819/198/17, від 27 травня 2020 року у справі №819/478/17, від 22 жовтня 2020 року у справі №140/756/19. Разом з тим, вказані доводи не знайшли свого підтвердження, оскільки судами встановлено повноваження прокурора для звернення до суду із цим позовом. Суди надали оцінку доводам прокуратури про те, що орган Держгеокадастру, на який законпокладає функції і повноваження органу Держземагентства, не здійснює захист інтересів держави щодо повернення земель державної власності, які одержані в користування приватним суб'єктом - СТОВ Агрофірма "Україна Нова" поза передбаченою законом обов'язковою процедурою (без проведення земельних торгів). ГУ Держгеокадастру у Харківській області заперечує проти задоволення позову прокурора та вважає, що передача земельної ділянки ОСОБА_1, а потім в суборенду СТОВ Агрофірма "Україна Нова", здійснено на підставі вимог законодавства, а отже, прокурор отримав статус самостійного позивача у справі, з огляду на те, що орган, що уповноважений державою на здійснення функцій захисту інтересів держави щодо повернення земель державної власності не вбачає у своїх діях жодних порушень вимог законодавства. Щодо позовної давності Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим закономзвертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). І в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17). Позов у цій справі прокурор подав до суду 12 травня 2017 року. Відповідачі заявили про сплив позовної давності до всіх вимог. Суди визнали відсутність підстав для застосування позовної давності, оскільки про наявність порушень вимог земельного законодавства Балаклійський відділ Лозівської місцевої прокуратури Харківської області дізнався у листопаді 2016 року з листа Балаклійської районної державної адміністрації Харківської області від 15 листопада 2016 року №01-45/3899 Суди оцінили наявні у справі докази та встановили, що у матеріалах справи відсутні докази того, що прокуратура довідались або могла довідатись про порушення вимог земельного законодавства раніше. З урахуванням викладеного, відповідний довід касаційної скарги є необґрунтованим, а висновки судів про відсутність пропуску позовної давності - правильним. У своїй касаційній скарзі заявник стверджував, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року в справі №910/3723/14, 19 квітня 2017 року в справі №405/4999/15-ц, Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі №813/1897/17, 10 травня 2018 року в справі №914/1708/17, 22 травня 2018 року в справі №922/1084/17, 19 листопада 2019 року в справі №910/16827/17, 22 травня 2018 року в справі №469/1203/15-ц, 30 травня 2018 року в справі №367/2271/15-ц, 30 травня 2018 року в справі №359/2012/15-ц, 05 червня 2018 року в справі №359/2421/15-ц, 06 червня 2018 року в справі №372/1387/13-ц, 17 жовтня 2018 року в справі №362/44/17, 31 жовтня 2018 року в справі №367/6105/16-ц, 20 листопада 2018 року в справі №372/2592/15, 20 листопада 2018 року в справі №907/50/16, 04 грудня 2018 року в справі №910/18560/16, 21 серпня 2019 року в справі №911/3681/17, 26 листопада 2019 року в справі №914/3224/16, 30 вересня 2020 року в справі №815/6347/17. Проте, вказані доводи СТОВ Агрофірма "Україна Нова" не знайшли свого підтвердження. У вказаних постановах Верховного Суду України та Верховного Суду висловлювалася позиція щодо початку перебігу строку позовної давності для звернення прокурора з позовом. Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Категорія "подібні правовідносини" може означати як такі правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і такі, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. При визначенні справ із подібними правовідносинами враховується предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені судами фактичні обставини справи, однакове правове регулювання спірних правовідносин. Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися, оскільки у цих постановах Верховним Судом встановлено обставини, відмінні, від тих, які встановлено в оскаржуваних судових рішеннях судів у справі, що переглядається. Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. У справі, що переглядається, судами правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють строк давності. Щодо визнання оспорюваних договорів оренди та суборенди недійсними Так, відповідно до статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно зі статтею 203 ЦК Українизміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 648 ЦК Українидоговір, укладений на підставі правового акта органу державної влади, має відповідати цьому акту. Частиною третьою статті 228 ЦК Українипередбачено, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. Ураховуючи положення статті 203, частини третьої статті 215 та статті 228 ЦК України, суд касаційної інстанції вважає, що апеляційний суддійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваних договорів оренди та суборенди недійсними. Оцінюючи у цій справі наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, Верховний Суд виходить з такого. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейський суд з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критерій "законності" означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. У справах "Рисовський проти України" (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява №29979/04), "Кривенький проти України" (рішення від 16 лютого 2017 року, заява №43768/07), пов'язаних із земельними правовідносинами, Європейський суд з прав людини, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на землю. Водночас висновки Європейського суду з прав людини потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки Європейський суд з прав людини рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, а й самого скаржника. Це пов'язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов'язані з протиправною поведінкою самого набувача майна. У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України. Верховний суддійшов висновку, що прийняття рішення, яким передано ОСОБА_1 земельну ділянку в оренду для ведення фермерського господарства, з порушенням законодавства позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. Правовідносини у цій справі пов'язані з вибуттям об'єкта з державної власності та становлять суспільний, публічний інтерес. Власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини. Інтереси суспільства для втручання у захищене гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободправо на мирне володіння майном (у даному випадку у вигляді легітимних очікувань орендаря на отримання орендної плати) у даній справі полягають у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання надання земельної ділянки сільськогосподарського призначення, яка перебуває у державній власності, в оренду, а також - в отриманні до національного бюджету коштів від передбаченого для таких загальних випадків земельного аукціону, що не відбулося внаслідок дій відповідачів, які свідомо діяли у своїх приватних інтересах з використанням спрощеного порядку отримання земельної ділянки, передбаченого у статтею 7 Закону України "Про фермерське господарство". Доводи заявника про те, що судами попередніх інстанцій не досліджені зібрані у справі докази; апеляційним судом необґрунтовано відхилено клопотання відповідача про закриття провадження у справі, не знайшли свого підтвердження. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості. Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: відмовити у задоволенні клопотання Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Україна Нова" про розгляд справи за участю представника. Касаційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Україна Нова" залишити без задоволення. Рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 14 січня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 червня 2021 року м. Київ справа №504/2453/15 провадження №61-21284св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - прокурор Комінтернівського району Одеської області в інтересах держави, відповідачі: Комінтернівська районна державна адміністрація Одеської області, ОСОБА_1, особа, яка подавала апеляційну скаргу - ОСОБА_2, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 12 травня 2016 року у складі судді Доброва П. В. та на постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року у складі колегії суддів Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2015 року прокурор Комінтернівського району Одеської області в інтересах держави звернувся з позовом до Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області, ОСОБА_1 про скасування розпорядження, визнання недійсним державного акта та повернення земельної ділянки. Позов мотивував тим, що на підставі розпорядження Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської від 27 грудня 2012 №2874/А-2012 про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 отримала державний акт серія ЯМ №373081 на право власності на земельну ділянку на території Чорноморської селищної ради Комінтернівського району Одеської області, кадастровий номер 5122755900:01:003:0016. В подальшому виявлено невідповідність кадастрового номеру земельної ділянки, зазначеного в державному акті на право власності на земельну ділянку, та кадастрового номеру, внесеного до Державного земельного кадастру. Встановлено, що під час роздрукування державного акту серія ЯМ №373081, виданого ОСОБА_1, помилково зазначено кадастровий номер земельної ділянки 5122755900:01:003:0016, а дійсним кадастровим номером є 5122755900:01:002:0016, який міститься в Державному земельному кадастрі. Позивач зазначав, що земельна ділянка з кадастровим номером 5122755900:01:002:0016 згідно з інформацією управління Держземагенства у Комінтернівському районі Одеської області знаходиться на відстані 85-92 м від урізу води, тобто відноситься до земель водного фонду та не може перебувати у приватній власності фізичних осіб для ведення особистого селянського господарства. За таких обставин прокурор просив: - скасувати розпорядження Комінтернівської РДА Одеської області від 27 грудня 2012 №2874/А-2012 про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1; - визнати недійсним державний акт серії ЯМ №373081 на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_1; - зобов'язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку з кадастровим номером 5122755900:01:002:0016 до земель запасу державної власності. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 12 травня 2016 року позов задоволено: - скасовано розпорядження Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області від 27 грудня 2012 №2874/А-2012 "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Чорноморської селищної ради (за межами населеного пункту)"; - визнано недійсним державний акт серії ЯМ №373081 на право власності на земельну ділянку загальною площею 2 га, розташовану на території Чорноморської селищної ради для ведення особистого селянського господарства, виданий ОСОБА_1; - зобов'язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку загальною площею 2 га, розташовану на території Чорноморської селищної ради з кадастровим номером 5122755900:01:002:0016 до земель запасу державної власності. Суд першої інстанції виходив із того, що спірна земельна ділянка розташована у прибережній захисній смузі Чорного моря, тобто відноситься до земель водного фонду, а тому її передача ОСОБА_1 у приватну власність здійснена всупереч вимогам чинного законодавства. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 (особи, яка не брала участі в справі) задоволено, рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 12 травня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову прокурора Комінтернівського району Одеської області в інтересах держави відмовлено. Апеляційний суд виходив із того, що з 16 грудня 2015 року власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_2, а тому в задоволенні позову відмовив внаслідок неналежного складу співвідповідачів. Аргументи учасників справи У листопаді 2019 року заступник прокурора Одеської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просив постанову апеляційного суду скасувати в повному обсязі, рішення суду першої інстанції - в частині задоволення позовної вимоги про зобов'язання відповідача повернути земельну ділянку, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення суду першої інстанції просив залишити без змін. Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 не є належним відповідачем за позовними вимогами про скасування розпорядження Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області та визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним, а тому апеляційний суд, не здійснивши в цій частині перегляд рішення суду першої інстанції по суті та не надавши оцінки доводам позивача про незаконність виділення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки водного фонду, дійшов помилкового висновку про відмову в позові прокурора в повному обсязі. У лютому 2020 року від представника ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому представник просила залишити скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на те, що апеляційний суд зробив правильний висновок про необхідність пред'явлення позову про повернення земельної ділянки до її дійсного володільця, а не до першого набувача. Вказує також, що на даний момент спірної земельної ділянки з кадастровим номером 5122755900:01:002:0016 не існує як об'єкта нерухомого майна внаслідок її об'єднання з іншими земельними ділянками, а тому направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції є недоцільним. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року справа призначена до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що розпорядженням Комінтернівської районної державної адміністрації Одеської області від 27 грудня 2012 №2874/А-2012 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Чорноморської селищної ради (за населеного пункту) Комінтернівського району Одеської області. На підставі вказаного розпорядження 29 грудня 2012 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №373081 для ведення особистого селянського господарства площею 2 га, що розташована на території Чорноморської селищної ради Комінтернівського району Одеської області, кадастровий номер земельної ділянки 5122755900:01:003:0016. Згідно інформації управління Держземагенства у Комінтернівському районі Одеської області встановлено, що в результаті обробки відомостей, що надійшли в порядку інформаційної взаємодії від органу державної реєстрації прав до органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, виявлено невідповідність кадастрового номеру зазначеної земельної ділянки, вказаного в державному акті на право власності на земельну ділянку, кадастровому номеру, внесеному до Державного земельного кадастру. Під час роздрукування державного акта серії ЯМ №373081, виданого ОСОБА_1, помилково зазначено кадастровий номер земельної ділянки 5122755900:01:003:0016. Земельна ділянка, розташована на території Чорноморської селищної ради (за межами населеного пункту) загальною площею 2 га, що належить ОСОБА_1 на підставі державного акту серії ЯМ №373081, згідно даних Державного земельного кадастру зареєстрована за кадастровим номером 5122755900:01:002:0016. Згідно інформації управління Держземагентства у Комінтернівському районі Одеської області земельна ділянка з кадастровим номером 5122755900:01:002:0016 знаходиться на відстані 85-92 м від урізу води, а отже відноситься до земель водного фонду. Відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 16 грудня 2015 року ОСОБА_1 продала ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2 га, що знаходиться за адресою Одеська область Комінтернівський район, Чорноморська сільська рада, кадастровий номер земельної ділянки 5122755900:01:002:0016 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. Право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16 грудня 2015 року. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України №460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом. За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У пункті 4 частини третьої статті 376 ЦПК України передбачено, що порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року в справі №504/2451/15-ц (провадження №61-40154св18) зазначено, що "доводи касаційної скарги про те, що рішенням суду першої інстанції не були вирішені питання про права та обов'язки ОСОБА_2 є необґрунтованими, оскільки на момент його ухвалення останній був власником спірної земельної ділянки і внаслідок скасування дозвільних та правовстановлюючих документів попереднього власника спірної земельної ділянки ОСОБА_3 вирішується питання про добросовісність набуття цієї земельної ділянки її теперішнім власником ОСОБА_2". Установивши, що на момент ухвалення судом першої інстанції рішення по суті спору власником земельної ділянки був ОСОБА_2, апеляційний суд із урахуванням положень пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України зробив правильний висновок про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову в зв'язку з неналежним складом співвідповідачів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду прийнята без дотриманням норм матеріального й процесуального права, у зв'язку з чим касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 листопада 2021 року м. Київ справа №752/16038/19 провадження №61-7905св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В., розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства "Марс", треті особи: Київська міська рада, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання недійсним державного акта про право постійного користування землею, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року, ухвалену колегією судів у складі: Мельника Я. С., Гуля В. В., Матвієнко Ю. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, посилаючись на те, що 08 вересня 2016 року він набув у власність нежилий будинок АДРЕСА_1, площею 843,30 кв. м, в тому числі і нежитлову будівлю літера "Б", площею 118,1 кв. м, яка є складовою частиною цього будинку. У зв'язку із набуттям у власність зазначеного вище нерухомого майна, 17 травня 2018 року він звернувся до Київської міської ради із клопотанням про відведення земельної ділянки для реконструкції та обслуговування адміністративного будинку з апартаментами на АДРЕСА_1.19 червня 2018 року він подав до Київської міської ради повідомлення про замовлення розроблення документації із землеустрою щодо відведення йому земельної ділянки для реконструкції та обслуговування адміністративного будинку з апартаментами на АДРЕСА_1, без надання дозволу Київською міською радою у зв'язку із закінченням строків, передбачених законом для отримання відповідного рішення щодо надання такого дозволу. Вважає, що оскільки він набув право власності на вказані будівлі, то відповідно до положень статей 120, 141 ЗК України, статті 377 ЦК України, до нього перейшло і право користування земельною ділянкою кадастровий номер 8000000000:79:013:0112, площею 0,1843 га., для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі по АДРЕСА_1, яка, відповідно до державного акта на право постійного користування землею від 15 вересня 1998 року №79-4-00018 належить Акціонерному товариству відкритого типу "МАРС" (далі - АТВТ "МАРС"). Позивач вказує, що площа земельної ділянки, яка зазначена у цьому державному акті, є недостовірною, а відповідач, будучи достовірно обізнаним про набуття ним права власності на нежитлову будівлю АДРЕСА_1, 23 жовтня 2018 року здійснив державну реєстрацію права користування спірною земельною ділянкою, площею 0,1843 га, кадастровий номер 8000000000:79:013:0112, на якій розташована ця будівля, через що він змушений звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Враховуючи викладене, позивач просив визнати недійсним державний акт на право постійного користування землею №79-4-00018 від 15 вересня 1998 року, який був виданий АТВТ "МАРС" на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації №1354 від 26 червня 1998 року. Короткий зміст судових рішень Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним державний акт на право постійного користування землею від 15 вересня 1998 року №79-4-00018. Вирішено питання розподілу судових витрат. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що набутий ОСОБА_1 у 2016 році будинок АДРЕСА_1 загальною площею 843,30 кв. м, розташований на земельній ділянці площею 0,145 га. Ця земельна ділянка входить до складу земельної ділянки площею 0,1843 га, кадастровий номер 8000000000:79:013:0112, що утворилась внаслідок внесення змін згідно з підпунктом 15.3 рішення Київської міської ради від 01 березня 2001 року №209/1186 до державного акта на право постійного користування землею АТВТ "МАРС" від 15 вересня 1998 року №79-4-00018. Суд вказав, що разом із придбаною позивачем будівлею до нього перейшло й речове право на земельну ділянку, а також послався на те, що починаючи з 2003 року, тобто з моменту припинення державної власності на частку у статутному капіталі АТВТ "Марс", останнє було зобов'язано відповідно до вимог ЗК України здійснити переоформлення права постійного користування земельними ділянками площами 3,8750 га, та 0,1843 га., однак вказаних дій АТВТ "МАРС" всупереч п. 6 Перехідних положень Земельного кодексу України 2001 року вчинено не було, як і не було вчинено таких дій і його правонаступником - відповідачем у справі Приватним акціонерним товариством "Марс" (далі - ПрАТ "Марс"). У зв'язку з цим з 2003 року відповідач користувався двома земельними ділянками, площами 3,8750 га, та 0,1843 га, без належно оформленого права на них. Постановою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 не набув права власності чи кориситування земельною ділянкою під придбаною ним нежитловою будівлею, оскільки у попереднього власника цієї будівлі не було речового права на спірну земельну ділянку. Крім того, апеляційний суд вказав, що оскаржуючи дійсність державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, що була надана відповідачу у 1998 році, ОСОБА_1 не довів порушення своїх прав оскаржуваним актом. Сукупність досліджених судом доказів навпаки підтвердила необґрунтованість вимог позивача, який доводячи наявність у нього з 2016 року права власності на нежитловий будинок загальною площею 843,3 кв. м, просив визнати недійсним документ 18-річної давності про право користування іншої особи земельною ділянкою площею близько 4 000 кв. м. Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 17 червня 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Приватного акціонерного товариства "МАРС" витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 60 000 грн та 500 грн витрат, пов'язаних з вчиненням процесуальних дій (поштові витрати). У задоволенні інших вимог заяви відмовлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року, посилаючись на те, що суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи У липні 2021 року ПрАТ "Марс" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому посилалося на законність та обґрунтованість постанови апеляційного суду та просило залишити її без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Обставини справи та висновки за результатами розгляду справи, зроблені апеляційним судом Згідно розпорядження Київської міської державної адміністрації від 26 червня 1998 року №1354 "Про оформлення акціонерному товариству відкритого типу "МАРС" права користування земельною ділянкою для експлуатації та обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд на вул. Володимирській, 101 у Московському районі", оформлено акціонерному товариству відкритого типу "МАРС" за умови виконання пункту 2 розпорядження, право постійного користування земельною ділянкою, площею 4,18 га, для експлуатації та обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд на вул. Володимирській, 101 у Московському районі у зв'язку з переходом права власності на нерухоме майно. 15 вересня 1998 року на підставі вказаного вище розпорядження, АТВТ "МАРС" видано державний акт на право постійного користування землею серії І-КВ №003941, на земельну ділянку площею 4,1794 га, що розташована по вул. Володимирській, 101 у м. Києві. 01 березня 2001 року Київською міською радою прийнято рішення №209/1186 про передачу державній податковій інспекції у Московському районі м. Києва у тимчасове довгострокове користування строком на 24 роки земельну ділянку площею 0,12 га для експлуатації та обслуговування адміністративних будівель на вул. Жилянській, 23 у Московському районі за рахунок частини земель, наданих у користування АТВТ "МАРС". Відповідно до пункту 15.3 цього рішення Київської міської ради надано доручення Київському міському управлінню земельних ресурсів забезпечити внесення змін в державний акт на право постійного користування землею від 15 вересня 1998 року серія І-КВ №003941, реєстраційний номер 79-4-00018, в частині площі відповідно до РІШЕННЯ: Тобто в результаті прийняття рішення Київської міської ради від 01 беерзня 2001 року №209/1186, за рахунок земельної ділянки, площею 4,18 га, наданої АТВТ "МАРС" у постійне користування, було утворено три окремі земельні ділянки: площею 3,8750 га з кадастровим номером 8000000000:79:013:0011, площею 0,1843 га з кадастровим номером 8000000000:79:013:0012, та площею 0,12 га. Рішенням Господарського суду м. Києва від 18 січня 2010 року у справі №36/286 припинено право постійного користування АТВТ "МАРС" частиною земельної ділянки, наданої розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 26 червня 1998 року №1354, кадастровий номер 79:013:112, розташованої у АДРЕСА_1, в межах визначених Технічною документацією із землеустрою щодо передачі земельної ділянки в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Атем" (далі - ТОВ "Атем ") для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі по АДРЕСА_1 у Голосіївському районі, зобов'язано ГУ земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) внести зміни до бази даних земельного кадастру м. Києва та до державного акту на право постійного користування землею серії І-КВ №003941 щодо припинення права АТВТ "МАРС" на постійне користування в частині земельної ділянки кадастровий номер 79:013:0028 площею орієнтовно 0,145 га, розташованою у АДРЕСА_1, зобов'язано ГУ земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) погодити та передати на розгляд Київради технічну документацію із землеустрою щодо передачі ТОВ "Атем" земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі по АДРЕСА_1 у Голосіївському районі, зобов'язано Київську міську раду розглянути на пленарному засіданні технічну документацію із землеустрою щодо передачі земельної ділянки в оренду ТОВ "Атем" для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі по АДРЕСА_1 у Голосіївському районі, а також визнано за ТОВ "Атем" право на оформлення в користування земельної ділянки кадастровий номер 79:013:0028, площею орієнтовно 0,145 га, розташованої у АДРЕСА_1, в межах визначених технічною документацією із землеустрою щодо передачі земельної ділянки в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Атем" для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі по АДРЕСА_1 у Голосіївському районі (т. 2 а. с.192-198). Разом з тим, будь-яких належних та допустимих доказів того, що вказане судове рішення було виконане щодо оформлення та передачі зазначеної земельної ділянки в оренду ТОВ "Атем", а також в частині внесення змін до державного акта на право постійного користування землею серії І-КВ №003941 щодо припинення АТВТ "МАРС" права на постійне користування в частині земельної ділянки площею орієнтовно 0,145 га, матеріали справи не містять. З листа Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вбачається, що інформація про укладення договору оренди між ТОВ "ATEM" та Київською міською радою відсутня. З листа Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 13 травня 2008 року вбачається, що будинок на АДРЕСА_1 розташований в межах земельної ділянки, площею 4,18 га, яка згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 26 червня 1998 року №1354 була оформлена у постійне користування АТВТ "МАРС". Інформація щодо наявності окремих рішень виконавчого комітету Київської міської ради про відведення в передбаченому законом порядку земельної ділянки для будівництва та обслуговування будинку на АДРЕСА_1 в Головному управлінні земельних ресурсів відсутня. 08 вересня 2016 року між ТОВ "РМ-ІНВЕСТ" та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нежилого будинку загальною площею 843,30 кв. м., розташованого по АДРЕСА_1. Цей будинок розміщений на земельній ділянці площею 0,145 га, код земельної ділянки 90:013:0028.13 грудня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тригуб Є. О. також проведено державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю з літерою "Б" за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_1 згідно рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень №50270850 від 17 грудня 2019 року. Проте наказом Міністра юстиції України від 13 травня 2020 року №1642/5 це рішення було скасовано. 17 травня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Київської міської ради з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення йому земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 8000000000:79:013:0112, площею 1842,9 кв. м., цільове призначення - для реконструкції та обслуговування адміністративного будинку з апартаментами. 19 червня 2018 року ОСОБА_1 подано до Київської міської ради повідомлення в порядку ст. 123 ЗК України про замовлення розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для реконструкції та обслуговування адміністративного будинку з апартаментами на АДРЕСА_1. Пред'являючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що він придбав нежитлову будівлю, тому набув право користування земельною ділянкою, на якій цей будинок розташований. За частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (частина друга статті 377 ЦК України). За частиною першою статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу нежилого будинку від 08 вересня 2016 року), у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Статтею 125 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності. Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача-власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування розташованого на ній об'єкта нерухомості. З набуттям права власності на нерухоме майно, яке розташоване на земельній ділянці, до нових власників в силу положень статей 120 ЗК України та 377 ЦК України переходить право власності на цю земельну ділянку, якщо у попереднього власника майна ця земельна ділянка була у користуванні чи у власності. У випадку, якщо попередній власник не оформив право власності або користування земельною ділянкою, то до нового власника нерухомого майна речове право на таку земельну ділянку автоматично не переходить. До схожого за змістом правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (провадження №12-143гс18) та від 19 травня 2020 року у справі №127/10011/18 (провадження №61-13977св19). Абзацами першим та другим частини шостої статті 120 ЗК України передбачено, що істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на ці об'єкти, крім об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації. Укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера. Відповідно до частин першої, третьої, четвертої та шостої статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Відповідно до статті 1 Закону України "Про Державний земельний кадастр": державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування. При укладенні договору купівлі-продажу нежилого будинку від 08 вересня 2016 року ТОВ "РМ-ІНВЕСТ" та ОСОБА_1 не дотримано вимог статті 120 ЗК України, оскільки його укладенню не передувало виділення частини земельної ділянки, яку безпосередньо займає відчужуваний за договором нежилий будинок, в окрему земельну ділянку, та не зазначено у договорі кадастровий номер земельної ділянки, при цьому у ньому зазначено код земельної ділянки, якої не існує. Постановою Вищого господарського суду України від 08 жовтня 2008 року у справі №30/118 за позовом АТВТ "МАРС" до ТОВ "Атем" про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою встановлено, що у попереднього власника нежитлового будинку по АДРЕСА_1 не було права власності чи користування розташованою під ним землею, тому воно не перейшло й ТОВ "Атем" (т. 1 а. с. 78-81). Рішення Київської міської ради від 14 липня 2011 року №754/6141 ТОВ "Атем", за умови виконання пункту 3 цього рішення, передано у короткострокову оренду на 1 рік земельну ділянку площею 0,145 га для експлуатації та обслуговування адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 за рахунок частини земель, оформлених відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 26 червня 1998 року. У пункті 3 цього рішення, зокрема, йдеться про те, що ТОВ "Атем" у місячний строк повинно було звернутися до Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради із клопотання щодо організації робіт по винесенню меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та виготовленню документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою (т. 2 а. с. 29). Апеляційний суд, на підставі поданих сторонами документів, дійшов висновку про недоведеність виконання ТОВ "Атем" вказаного рішення та передачу йому земельної ділянки площею 0,145 га навіть у короткострокову оренду строком на 1 рік, як передбачало вказане вище рішення Київської міської ради. При цьому суд апеляційної інстанції відхилив як доказ лист Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київради (КМДА) від 03 листопада 2020 року №0570202/1-20661, оскільки лист не може вважатися належним доказом передання ТОВ "Aтем" земельної ділянки з кодом 79:013:0028, так як це не передбачено самим рішенням Київської міської ради від 14 липня 2011 року №754/6141. З огляду на викладене, апеляційний суддійшов висновку про те, що матеріали справи не містять жодного належного і допустимого доказу виділення у встановленому законом порядку в користування та державної реєстрації речового права попередніх власників адміністративної будівлі по АДРЕСА_1, зокрема ТОВ "ATEM" чи ТОВ "РМ-ІНВЕСТ", на земельну ділянку кадастровий номер 79:013:0028, площею 0,1450 га або на земельну ділянку кадастровий номер 8000000000:79:013:0112, площею 0,1843 га. Таким чином, до нового власника нежилого будинку ОСОБА_1, в силу положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, не перейшло право користування земельною ділянкою кадастровий номер 8000000000:79:013:0112 площею 0,1843 чи частиною цієї ділянки, оскільки попередній власник будинку на момент укладення цього договору купівлі-продажу не мав належно оформленого речового права на земельну ділянку. Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України було передбачено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. Однак, відповідно до пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 №5-рп/2005, пункт 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). При цьому Конституційний Суд України вказав на те, що юридичні особи на цій підставі не можуть втрачати раніше наданого їм права постійного користування земельною ділянкою. Таким чином, документ, яким посвідчено право постійного користування земельною ділянкою (державний акт на право постійного користування землею), виданий відповідно до законодавства, яке діяло раніше, є дійсним та залишається чинним. Згідно пунктом 3 статті 151-2 Конституції України, рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені. Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не припиняється навіть у тому разі, якщо особа, яка за чинним законом не може набути таке право, не здійснить переоформлення цього права в інший правовий титул. Право постійного користування зберігається і є чинним до приведення прав та обов'язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства й переоформлення права постійного користування у право власності чи оренду. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі №914/839/18. На підставі наведеного апеляційний суддійшов висновку про те, що непереоформлення АТВТ "МАРС", а в подальшому і його правонаступником - ПрАТ "МАРС" (відповідач у справі), права користування спірною земельною ділянкою не може бути підставою для позбавлення його такого права. Крім того, слід наголосити, що права ОСОБА_1 не могли бути порушені передачею АТВТ "МАРС" (ПрАТ "МАРС") земельної ділянки у 1998 році, оскільки право власності на нежитловий будинок позивачем набуто значно пізніше, зокрема у 2016 році за договором купівлі-продажу. Також слід зауважити, що апеляційний суд не знайшов належних правових підстав, котрі б підтверджували, що для обслуговування нежитлового будинку по АДРЕСА_1 необхідна земельна ділянка площею 0,1843 га, яка знаходиться у користуванні іншої юридичної особи. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Посилання у касаційній скарзі на те, що судами не враховано висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц (провадження №14-458цс18), від 19 вересня 2019 року у справі №916/2459/18, від 02 серпня 2019 року у справі №2а-1131/11/1470 та від 25 липня 2019 року у справі №823/1695/17, є безпідставними, оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, яка переглядається не є подібними, оскільки у цих справах визначені інші предмет та підстави позову, а відтак, застосовано інше нормативно-правове регулювання, ніж застосовано у справі, яка переглядається, з урахуванням встановлених у ній конкретних обставин. Так, у постановах від 02 серпня 2019 року у справі №2а-1131/11/1470 та від 25 липня 2019 року у справі №823/1695/17 предметом позовів було нарахуванням суддям заробітної плати, у постанові від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц (провадження №14-458цс18) предметом спору було скасування рішення органу місцевого самоврядування про погодження меж земельної ділянки для надання в оренду, у постанові від 19 вересня 2019 року у справі №916/2459/18 предметом спору визначено припинення права користування земельною ділянкою у зв'язку з припиненням права власності на нерухоме майно. Натомість предметом розгляду у справі, що переглядається, є визнання недійсним державного акта про право постійного користування землею. Посилання у касаційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного суду від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20) також відхиляються колегією суддів, оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, яка переглядається не є подібними, виходячи із встановлених у цій справі конкретних обставин. Зокрема, у наведеній постанові встановлено, що відповідач набув право власності на земельну ділянку на підставі рішення сільської ради, проте не включив цю ділянку до договору відчуження зведеного на ній нерухомого майна. У справі за позовом ОСОБА_1 таких обставин не встановлено, тому й застосовано інше нормативно-правове регулювання спірних правовідносин. Крім того, посилання на неврахування апеляційним судом постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (провадження №12-143цс18) також відхиляються, оскільки викладені у ній висновки та правова позиція з урахуванням встановлених конкретних обставин справи не суперечить висновкам апеляційного суду, а навіть підтверджує їх правильність. Доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який, на думку заявника, свідчить про наявність правових підстав для задоволення його позову. Проте такі аргументи належним чином перевірені апеляційним судом та спростовані під час розгляду справи з урахуванням установлених конкретних обставин. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. Слід звернути увагу заявника на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних помилок. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: О. С. Ткачук А. А. Калараш Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №640/12437/16-ц провадження №61-13037св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2, відповідачі: Харківська міська рада, ОСОБА_1, третя особа - Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Сокол", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Харківської міської ради, яка підписана представником Новіковим Максимом Сергійовичем, та прокурора Харківської області на рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року у складі судді Ніколаєнко І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 28 липня 2020 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У серпні 2016 року заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2 звернувся з позовом до Харківської міської ради, ОСОБА_1, третя особа: Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Сокол" (далі - ОК "ЖБК "Сокол") про скасування рішення, визнання недійсним державного акту, зобов'язання вчинити певні дії. Позов мотивований тим, що згідно пункту 16 додатку 1 до рішення 5 сесії 6 скликання Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 23 лютого 2011 року №154/11 ОК "ЖБК "Сокол" надано у власність земельну ділянку загальною площею 1,2000 га, для будівництва та подальшої експлуатації житлової забудови за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 6310136600:10:001:0194. На підставі вказаного рішення ОК "ЖБК "Сокол" отримав державний акт на право власності на земельну ділянку. В подальшому, на підставі протоколу загальних зборів членів ОК "ЖБК "Сокол" відповідно до договору купівлі - продажу від 18 жовтня 2011 року №3593, посвідченого приватним нотаріусом Малаховою Г. І., серія УК №332509, ОК "ЖБК "Сокол" продав дану земельну ділянку, площею - 1,2000 га. ОСОБА_2 ОСОБА_2, як власник земельної ділянки, розділила належну їй земельну ділянку площею 1,2000 га на сім земельних ділянок, право на які зареєстровано в поземельній книзі 19 січня 2012 року за номерами 6310136600100010282302, 6310136600100010283302, 6310136600100010284302, 6310136600100010285302, 6310136600100010286302, 6310136600100010287302.29 травня 2012 року ОСОБА_1 звернувся із заявою №1615 до нотаріуса з метою об'єднати вищевказані земельні ділянки в одну, загальною площею 1,2000 га, а потім об'єднану земельну ділянку розділити на чотири земельні ділянки, а саме: земельна ділянка 1 - площею 0,4387 га, 2 - площею 0,2500 га, 3 - площею 0,0344 га, 4 - площею 0,4769 га. Оспорюване рішення прийнято у порушення вимог статті 41 Земельного кодексу України, статей 133, 135, 137 Житлового кодексу УРСР та Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 року №186. Оскільки прокурор дізнався про порушення вимог чинного законодавства лише в 2015 році у ході вивчення даних офіційного веб-сайту Харківської міської ради щодо розміщених рішень сесій упродовж 2008-2015 років та ознайомлення з правовстановлюючими документами ОК "ЖБК "Сокол" у відділі державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції та реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції, початок перебігу позовної давності слід обраховувати з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт порушення вимог земельного законодавства. З урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив: визнати незаконними та скасувати пункт 16 додатку 1 до рішення 5 сесії 6 скликання Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 23 лютого 2011 року №154/11, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 11 квітня 2011 року №631010002000036 серія ЯЛ №572607, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 6310136600:10:001:0194) площею 1,2000 га, який зареєстровано за №631010002000036, зобов'язати ОСОБА_1 передати за актом приймання-передачі земельну ділянку площею 1,2000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 6310136600:10:001:0194), громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року у задоволені позовних вимог заступника керівника Харківської місцевої прокуратури №2 до Харківської міської ради, ОСОБА_1, третя особа: ОК "ЖБК "Сокол", про скасування рішення, визнання недійсним державного акту, зобов'язання вчинити певні дії, відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги заявлені позивачем з пропуском строку позовної давності. Обізнаність прокурора з оспорюваним рішенням є доведеною з дати ухвалення рішення Харківською міською радою - 23 лютого 2011 року, саме з цієї дати починається початок перебігу позовної давності щодо оскарження рішення Харківської міської ради №154/11. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 28 липня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Харківської області задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року змінено, викладено текст рішення в редакції цієї постанови. Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що ОК "ЖБК "Сокол" створено із порушенням законодавства. Так, всупереч частини шостої статті 137 Житлового кодексу УРСР та абзацу 2 пункту 4 Примірного статуту ЖБК, рішення про створення ОК "ЖБК "Сокол" протоколу зборів членів (засновників) від 21 лютого 2011 року та список членів кооперативу не затверджено виконавчим комітетом Харківської міської ради, при тому, що статут кооперативу зареєстровано Харківською міською радою. В матеріалах справи відсутні докази того, що члени кооперативу (ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5) на момент його створення потребували поліпшення житлових умов, що суперечить вимогам статті 135 Житлового кодексу УРСР та абзацу І пункту 8 Примірного статуту ЖБК. Однак, частина перша статті 41 Земельного кодексу України надає право місцевій раді передати земельну ділянку безоплатно у власність саме житлово-будівельному кооперативу, який створений у відповідності із статтями 133, 135, 137 Житлового кодексу УРСР, Примірного статуту ЖБК, а не будь-яким, в тому числі обслуговуючим кооперативам. Таким чином, ОК "ЖБК "Сокол" створено всупереч вимогам статей 133, 135, 137 Житлового кодексу УРСР та Примірного статуту ЖБК, які по відношенню до Законів України "Про кооперацію" та "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" є спеціальними нормативно правовими актами та підлягають застосуванню до правовідносин сторін у даній справі. Отже, оскільки пункт 16 додатку №1 до рішення 5 сесії 6 скликання Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 23 лютого 2011 року прийнято з порушенням вимог чинного законодавства України, і воно слугувало підставою для подальшого оформлення державного акту на право власності на зазначену земельну ділянку від 11 квітня 2011 року cepiї ЯЛ №572607, колегія суддів зробила висновок про наявність підстав для визнання їх недійсними. В подальшому перехід права власності на спірну земельну ділянку до інших осіб також не відповідає вимогам закону. Матеріалами справи підтверджується обізнаність прокурора м. Харкова про прийняття оскаржуваного рішення Харківської міської ради ще з 23 лютого 2011 року, саме з цієї дати починається початок перебігу позовної давності щодо оскарження рішення Харківської міської ради №154/11. Разом із тим, прокурором не доведено поважності причин пропуску строку позовної давності. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. У випадку відсутності такого права або коли воно ніким не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а в зв'язку з необґрунтованістю самої вимоги. Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув, та не мотивував доведеність позовних вимог, передчасно застосував позовну давність. Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг У вересні 2020 року прокурор Харківської області подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 липня 2020 року, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно застосували положення ЦК України щодо визначення строків позовної давності. Сама по собі присутність на пленарному засіданні прокурора м. Харкова Поповича Є. М. та направлення оспорюваного рішення на адресу прокуратури м. Харкова не може свідчити про обізнаність органів прокуратури щодо порушення відповідачами вимог чинного законодавства. Крім того, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури" від 18 вересня 2021 року №5288, який набув чинності 01 грудня 2012 року, до ЦПК України внесено зміни, якими прокурору надано право виступати самостійним позивачем, а відтак, визначено й окремий порядок обчислення строку позовної давності. Безпосередньо дані, які свідчать про порушення порядку передачі земельної ділянки ОК "ЖБК "Сокол", прокуратурою області виявлені у березні 2015 року. Враховуючи, що судами першої та апеляційної інстанцій встановлено всі обставини незаконності вибуття спірної земельної ділянки з власності та володіння позивача, водночас, через безпідставне застосування судами до спірних правовідносин про витребування майна наслідків спливу позовної давності, є підстави для скасування судових рішень. У вересні 2020 року Харківська міська рада подала касаційну скаргу, у якій просить змінити мотивувальну частину рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року та мотивувальну частину постанови Харківського апеляційного суду від 28 липня 2020 року. Касаційна скарга обгрунтована тим, що апеляційний суд при прийнятті оскарженої постанови невірно застосував до спірних правовідносин статті 133, 135 (положення частини другої статті 135 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), згідно з рішенням Конституційного Суду №12-р/2019 від 20 грудня 2019 року), 137 ЖК УРСР та Примірний статут ЖБК, які не підлягають застосуванню та не застосував ЦК України, ГК України, Закон України "Про кооперацію", Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" та закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", які підлягали застосуванню. Оспорюване рішення прийняте Харківською міською радою на підставі статей 41,116, 122 ЗК України, статей 25, 26, 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", отже відповідає вимогам чинного законодавства та компетенції органу, що їх видав. Визнання незаконним рішення Харківської міської ради та визнання недійсним державного акту не є безумовною підставою для витребування майна від ОСОБА_1, як добросовісного набувача, і задоволення позову в цій частині залежить від встановлення або спростування обставин, визначених статтями 387, 388 Цивільного кодексу України, що судом не було зроблено взагалі. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №916/2130/15. Харківська міська рада, як власник спірної земельної ділянки, рішенням 5 сесії Харківської міської ради 6 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 23 лютого 2011 року №154/11 з власної волі та відповідно до вимог чинного законодавства надала ОК "ЖБК "Сокол" у власність земельну ділянку за рахунок земель житлової та громадської забудови по АДРЕСА_1, що унеможливлює застосування до спірних правовідносин статей 387, 388 Цивільного кодексу України. У постанові Харківського апеляційного суду взагалі немає висновку про наявність або відсутність порушення цивільних прав або інтересів держави, що є обов'язковою підставою для визнання незаконним правового акту індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування відповідно до статті 21 ЦК України. Апеляційним судом у постанові не надано оцінки висновку щодо співмірності інтересів держави (суспільства) з інтересами особи, яка володіє спірним майном, а саме, не було вказано, чим саме володіння ОСОБА_1 спірною ділянкою загрожує інтересам суспільства, та як саме суспільство планує використовувати дане майно. Суд першої інстанції не застосував частину першу статті 261 Цивільного кодексу України, яка підлягала застосуванню. Аргументи учасників справи У грудні 2020 року Харківська міська рада подала відзив на касаційну скаргу Харківської обласної прокуратури, у якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги прокурора Харківської області, змінити мотивувальну частину рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року та мотивувальну частину постанови Харківського апеляційного суду від 28 липня 2020 року. Доводи, викладені у відзиві, є ідентичними доводам касаційної скарги Харківської міської ради. Крім того, у відзиві зазначено, що обізнаність прокурора з оспорюваним рішенням є доведеною з дати ухвалення рішення Харківською міською радою - 23 лютого 2011 року, саме з цієї дати починається початок перебігу позовної давності щодо оскаржуваного рішення та у відповідності до статті 257 ЦК України строк позовної давності за вимогами щодо оскарження цього рішення сплинув 24 лютого 2014 року. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2020 року касаційну скаргу прокурора Харківської області залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2020 року поновлено Харківській міській раді строк на касаційне оскарження, відкрите касаційне провадження у справі №640/12437/16-ц, витребувано справу з суду першої інстанції. Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора Харківської області. Ухвалою Верховного суду від 27 травня 2021 року відмовлено прокурору Харківської області у задоволенні клопотання про касаційний розгляд справи за участі Офісу генерального прокурора та про повідомлення про дату та час розгляду справи, справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 17 вересня 2020 року, якою відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Харківської міської ради, зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №916/2130/15, відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). В ухвалі Верховного суду від 13 листопада 2020 року, якою відкрито касаційне провадження за скаргою прокурора Харківської області, зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17, від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14 та у постановах Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі №3-18гс13, від 18 жовтня 2013 року у справі №6-92цс13 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що рішенням 5 сесії 6 скликання Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 23 лютого 2011 року №154/11 ОК "ЖБК "Сокол" надано у власність земельну ділянку загальною площею 1,2000 га, для будівництва та подальшої експлуатації житлової забудови за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 6310136600:10:001:0194. На підставі вказаного рішення ОК "ЖБК "Сокол" отримав державний акт на право власності на земельну ділянку від 11 квітня 2011 року №631010002000036 серія ЯЛ №572607. Вказаний акт зареєстрований у Книзі реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №631010002000036.18 жовтня 2011 року на підставі протоколу загальних зборів членів ОК "ЖБК "Сокол" відповідно до договору купівлі - продажу №3593 ОК "ЖБК "Сокол" продав земельну ділянку, площею - 1,2000 га ОСОБА_2. На підставі зазначеного договору купівлі-продажу в державному акті від 11 квітня 2011 року №631010002000036 зроблено відповідну відмітку про перехід права власності на земельну ділянку. ОСОБА_2, як власник земельної ділянки, розділила належну їй земельну ділянку площею 1,2000 га на сім земельних ділянок, а саме: 1 - площею 0.4109 га, 2 - площею 0,00303 га, 3 - площею 0,0124 га, 4 - площею 0,2046 га, 5 - площею 0,1643 га, 6 - площею 0,0100 га та 7 - площею 0,3675 га, які в подальшому за договорами іпотеки від 27.12.2011 року за № №4743, 4746, 4749, 4752, 4755, 4758, 4761 перейшли до ОСОБА_1 з кадастровими номерами 6310136600:10:001:0282, 6310136600:10:001:0283, 6310136600:10:001:0284, 6310136600:10:001:0285, 6310136600:10:001:0286, 10136600:10:001:0287, 6310136600:10:001:0288. Право на вищевказані землі зареєстровано в поземельній книзі 19 січня 2012 року за №6310136600100010282302, №6310136600100010283302, №6310136600100010284302, №6310136600100010285302, №63101366001000102 86302, №6310136600100010287302.29 травня 2012 року ОСОБА_1 звернувся до нотаріуса із заявою №1615 з метою об'єднати вищевказані земельні ділянки загальною площею 1,2000 га в одну, а потім об'єднану земельну ділянку розділити на чотири земельні ділянки, а саме: земельна ділянка 1 - площею 0,4387 га, 2 - площею 0,2500 га, 3 - площею 0,0344 га, 4 - площею 0,4769 га. Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно №64349451 від 26 липня 2016 року ОСОБА_1 є власником вказаних 4 земельних ділянок.. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційних скаргах, з таких мотивів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Згідно частини першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Частиною першою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Звертаючись до суду з вимогою визнати незаконними та скасуванням пункт 16 додатку 1 до рішення 5 сесії 6 скликання Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 23 лютого 2011 року №154/11, згідно якого ОК "ЖБК "Сокол" надано у власність земельну ділянку загальною площею 1,2000 га для будівництва та подальшої експлуатації житлової забудови за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 6310136600:10:001:0194, прокурор зазначив відповідачем Харківську міську раду, ОСОБА_1, при цьому ОК "ЖБК "Сокол" зазначив як третю особу. У справи, що переглядається, за вимогою про скасування рішення Харківської міської ради належними відповідачами мають бути: особа (особи), рішення якої (яких) стосується та Харківська міська рада, рішення якої оскаржується. Тобто особою, якої безпосередньо стосується оспорюване рішення міської ради є ОК "ЖБК "Сокол", який не був залучений до участі у справі як відповідач. Таким чином прокурор пред'явив позов не до всіх осіб, чиїх прав та інтересів стосується предмет позову, зокрема, без залучення до участі у справі ОК "ЖБК "Сокол" як відповідача. Враховуючи викладене, судам слід було відмовити у задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасуванням рішення Харківської міської ради у зв'язку з неналежним суб'єктним складом відповідачів. Вимоги ж про визнання недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку та зобов'язання ОСОБА_1 передати за актом приймання-передачі земельну ділянку є похідними, а тому у задоволенні цих позовних вимог слід також відмовити. За таких обставин, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, але помилились щодо мотивів такої відмови. Висновки Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). На підставі пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Оскільки суди прийняли рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, що не була залучена до участі у справі в якості відповідача, колегія суддів вважає, що касаційні скарги необхідно задовольнити частково, оскаржені судові рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. Оскільки оскаржені судові рішення підлягають зміні тільки в мотивувальній частині, то судовий збір за подання касаційних скарг покладається на осіб, які подали касаційні скарги. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги Харківської міської ради, яка підписана представником Новіковим Максимом Сергійовичем, та Харківської обласної прокуратури, задовольнити частково. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 03 березня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 липня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 серпня 2021 року м. Київ справа №607/15482/14-ц провадження №61-2771св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: заявник (боржник) - ОСОБА_1, суб'єкт оскарження - приватний виконавець виконавчого округу Тернопільської області Мелих Анатолій Іванович, заінтересована особа (стягувач) - Публічне акціонерне товариство "Універсал Банк", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана представником - адвокатом Шмигельською Оленою Василівною, на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 серпня 2020 року у складі судді Грицака Р. М., постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 січня 2021 року у складі колегії суддів: Костів О. З., Міщій О. Я., Шевчук Г. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шмигельська О. В. звернулась до суду зі скаргою до на дії приватного виконавця виконавчого округу Тернопільської області Мелиха А. І., заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство "Універсал Банк" (далі - ПАТ "Універсал Банк"), про визнання незаконним та скасування акту про реалізацію предмета іпотеки. Скарга мотивована тим, що ОСОБА_1, як боржник у виконавчому провадженні, не погоджується з діями приватного виконавця щодо вчинення виконавчих дій у зведеному виконавчому провадженні №61211777 щодо зарахування суми продажу предмета іпотеки на погашення його заборгованості перед ПАТ "Універсал Банк". Вказує, що під час примусового виконання на електронних торгах, які відбулися 12 березня 2020 року, реалізовано належну йому частку приміщення магазину загальною площею 63.4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Найвища запропонована покупцем ціна становила 723 763,10 грн. Переможцем електронних торгів став іпотекодержатель AT "Універсал Банк". Розмір невиконаного і основного зобов'язання, забезпеченого реалізованою на торгах іпотекою (часткою нерухомого майна), становить 552 933,72грн. Отже, іпотекодержатель, який став покупцем реалізованої частки та запропонував за неї найвищу ціну - 723 763,10 грн, був зобов'язаний в десятиденний термін з дня підписання протоколу перерахувати різницю в сумі 170 829,38 грн на банківський рахунок приватного виконавця. Зазначає, що станом на дату складання приватним виконавцем Мелихом А. І. акта про реалізацію предмета іпотеки на його рахунок від AT "Універсал Банк" грошові кошти в сумі 170 829,38 грн не поступали. Однак, приватний виконавець Мелих А. І., в порушення статті 47 Закону України "Про іпотеку", 06 квітня 2020 року, не отримавши від покупця належних коштів, склав Акт про реалізацію предмета іпотеки. Заявник звертає увагу на те, що стягувач звернувся до приватного виконавця з заявою про зарахування коштів на погашення інших боргів лише 03 квітня 2020 року. Нормами Закону України "Про виконавче провадження" та Порядком реалізації арештованого майна, не передбачено право стягувача у разі придбання ним арештованого майна боржника на електронних торгах зараховувати суму боргу боржника в рахунок оплати за придбане на торгах майно. Проте, приватний виконавець 06 квітня 2020 року зарахував всю отриману від продажу нерухомого майна суму на погашення заборгованості по різних зобов'язаннях ОСОБА_1 перед AT "Універсал Банк". Враховуючи викладене, представник ОСОБА_1 - адвокат Шмигельська О. В. просила: - визнати неправомірними дії приватного виконавця виконавчого округу Тернопільської області Мелиха А. І. щодо зарахування до суми основного зобов'язання боржника ОСОБА_1, забезпеченого іпотекою, Ѕ частини приміщення промтоварного магазину загальною площею 63.4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, сум боргу за виконавчими листами Тернопільського міськрайонного суду №1915/5703/2012 від 18 червня 2015 року, №607/15482/14-ц від 08 квітня 2016 року, №1915/2617/2012 від 03 серпня 2015 року; - визнати неправомірними дії приватного виконавця Мелиха А. І. щодо неповного зарахування суми від продажу предмета іпотеки - Ѕ частини приміщення промтоварного магазину загальною площею 63.4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на виконання зобов'язання ОСОБА_1 за виконавчим листом Тернопільського міськрайонного суду №607/15482/14 від 08 квітня 2016 року щодо боржника ОСОБА_1 про звернення стягнення на 1/2 частини приміщення промтоварного магазину загальною площею 63.4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості перед АТ "Універсал Банк" за договором кредиту №11/470-К від 23 листопада 2006 року в розмірі 552 933,72 грн; - визнати незаконним та скасувати Акт про реалізацію предмета іпотеки від 06 квітня 2020 року, складений приватним виконавцем виконавчого округу Тернопільської області Мелихом А. І. при примусовому виконанні виконавчих листів Тернопільського міськрайонного суду №607/15482/14-ц від 08 квітня 2016 року, №1915/5703/2012 від 18 червня 2015 року, №607/15482/14-ц від 08 квітня 2016 року та №1 915/2617/2012 від 03 серпня 2015 року. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 серпня 2020 року у задоволенні скарги відмовлено. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що приватний виконавець під час складення Акта про реалізацію предмета іпотеки діяв у межах наданих йому повноважень, у спосіб та порядок, передбачений Законом України "Про виконавче провадження" з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку", права боржника не порушені, а тому відсутні правові підстави для задоволення скарги. Не погодившись з такою ухвалою місцевого суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 11 січня 2021 року ухвалу місцевого судузалишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для її скасування при апеляційному розгляді не встановлено. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У лютому 2021 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Шмигельської О. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду та ухвалу суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення вимог. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні судових рішень неповно та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу АТ "Універсал Банк" просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК Українипередбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи. 16 квітня 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що на виконанні в приватного виконавця виконавчого округу Тернопільської області Мелиха А. І. перебуває зведене виконавче провадження №61211777, яке включає: - виконавче провадження №60939978 з примусового виконання виконавчого листа Тернопільського міськрайонного суду №607/15482/14-ц від 08 квітня 2016 року про звернення стягнення на приміщення промтоварного магазину загально площею 63.4 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що належить на праві спільної часткової власності по Ѕ частині кожному з відповідачів - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах за початковою ціною продажу, яка буде встановлена на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій в рахунок погашення заборгованості перед AT "Універсал Банк" за договором кредиту №11/470-К від 23 листопада 2006 року в розмірі 552 933,72 грн; - виконавче провадження №60941058 з примусового виконання виконавчого листа Тернопільського міськрайонного суду №1915/5703/2012 від 18 червня 2015 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь AT "Універсал Банк" заборгованості за кредитним договором в сумі 1 525 122,80 грн та судові витрати в розмірі 3 219 грн; - виконавче провадження №60941125 з примусового виконання виконавчого листа Тернопільського міськрайонного суду №607/15482/14-ц від 08 квітня 2016 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь AT "Універсал Банк" сплаченого судового збору в сумі 1 000 грн; - виконавче провадження №60941014 з примусового виконання виконавчого листа Тернопільського міськрайонного суду №1915/2617/2012 від 03 серпня 2015 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь AT "Універсал Банк" заборгованості за договором кредиту №022-208-496 від 29 лютого 2008 року та додатковими угодами до нього в сумі 260 032,99 дол. США, що у гривневому еквіваленті становить 2 077 663,59 грн та 3 219 грн сплаченого при подачі позову судового збору. Установлено, що описане та арештоване майно солідарних боржників ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (по Ѕ частки кожного) передано на електронні торги, про що сформовано заявку та передано ДП "СЕТАМ" для виконання. Протоколом проведення електронних торгів №469659 від 12 березня 2020 року електронні торги щодо реалізації частки нежитлового приміщення солідарно боржника ОСОБА_2 відбулись, майно реалізовано, переможцем визначено AT "Універсал Банк", ціна продажу 502 376,74 грн. Суму, яку повинен був сплатити переможець електронних торгів AT "Універсал Банк", зараховано в погашення заборгованості відповідно до виконавчого документа №607/15482/14-ц від 08 квітня 2016 року. Приватним виконавцем Мелихом А. І. 06 квітня 2020 року складено Акт про реалізацію предмета іпотеки №60939921. Згідно з протоколом проведення електронних торгів №469669 від 12 березня 2020 року електронні торги відбулись. 1/2 частку нежитлового приміщення боржника ОСОБА_1 реалізовано. Переможцем визначено AT "Універсал Банк". Ціна продажу - 723 763,10 грн. Суму, яку повинен був сплатити переможець електронних торгів AT "Універсал Банк", зараховано в погашення заборгованості згідно виконавчих документів №607/15482/14-ц від 08 квітня 2016 року, №1915/5703/2012 від 18 червня 2015 року, №607/15482/14-ц від 08 квітня 2016 року, №1915/2617/2012 від 03 серпня 2015 року. 03 квітня 2020 року на адресу приватного виконавця Мелиха А. І. надійшла заява AT "Універсал Банк" від 03 квітня 2020 року про зарахування коштів після реалізації майна ОСОБА_1 з урахуванням уже сплачених боржниками сум по виконавчих документах. 06 квітня 2020 року приватним виконавцем Мелихом А. І. складено Акт про реалізацію предмета іпотеки №61211777 - Ѕ частки нежитлового приміщення боржника ОСОБА_1. Цим Актом приватний виконавець здійснив зарахування суми продажу предмета іпотеки в розмірі 723 763,10 грн, як погашення боржником ОСОБА_1 заборгованості у зведеному виконавчому провадженні №61211777, де єдиним стягувачем є AT "Універсал Банк", відповідно до наступних виконавчих документів: - виконавчого листа Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області №607/15482/14-ц, виданого 08 квітня 2016 року в сумі 50 556,98 грн; - виконавчого листа Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області №1915/5703/2012, виданого 18 червня 2015 року в сумі 147 908,08 грн; - виконавчого листа Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області №607/15482/14-ц, виданого 08 квітня 2016 року в сумі 1000 грн; - виконавчого листа Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області №1915/2617/2012, виданого 03 серпня 2015 року в сумі 524 295,04 грн, що по курсу НБУ станом на 06 квітня 2020 року становить 19 155,93 дол. США. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Статтею 447 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист та охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Контитуційного Суду України від 13 грудня 2012 року №18-рп/2012). Примусове виконання судових рішень здійснюється відповідно до умов та порядку, передбачених Законом України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII). Статтею 1 Закону №1404-VIII визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Отже, під час виконання судових рішень поряд з нормами Закону №1404-VIII застосовуються положення Конституції України, інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цього Закону. Разом з визначенням особливостей процедури виконавчого провадження Закон №1404-VIII має бланкетні та відсильні норми, які передбачають застосування правових приписів інших нормативних актів при здійсненні виконавчого провадження. Частиною першою статті 18 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Разом із тим, розділом VII Закону №1404-VIII (статті 48 - 61) передбачено загальний порядок звернення стягнення на майно боржника під час примусового виконання судових рішень. Так, частинами першою, другою, п'ятою статті 48 цього Закону визначено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Отже, законодавцем надано право виконавцю звертати стягнення за виконавчими документами як на кошти й інші цінності боржника (рухоме майно), так і на належне боржнику майно, у тому числі нерухоме майно, у разі відсутності в боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача. Статтею 51 Закону №1404-VIII передбачено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Частиною сьомою цієї статті визначено, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку". Отже, ця норма є відсильною та надає судовому виконавцю повноваження застосувати до реалізації предмета іпотеки у виконавчому провадженні за рішенням суду про стягнення боргу положення Закону України "Про іпотеку", які визначають особливості звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку за Законом України "Про іпотеку". Розділом V Закону України "Про іпотеку" від 05 червня 2003 року №898-IV (далі - Закон №898-IV) регламентовано порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, що передбачає підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки (стаття 33) та особливості реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах (статті 41 - 50). За положеннями частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. За змістом статті 41 Закону України "Про іпотеку" реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону. Судами попередніх інстанцій встановлено та з матеріалів справи вбачається, що у даній справі кошти, які повинні бути сплачені переможцем електронних торгів - АТ "Універсал Банк" зараховано приватним виконавцем в рахунок погашення заборгованості по виконавчих документам в межах зведеного виконавчого провадження з урахуванням попередніх погашень за клопотанням (заявою) стягувача АТ "Універсал Банк". Відмовляючи у задоволенні заявлених вимог скарги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з недоведеності порушення приватним виконавцем вимог Закону України "Про виконавче провадження" і прав заявника. При цьому слід приймати до уваги, що положення статті 447 ЦПК України передбачають можливість судового захисту сторін виконавчого провадження виключно у випадках, якщо рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Крім того, судами попередніх інстанцій вірно враховано та взято до уваги передбачений законом обов'язок використання залишку коштів для задоволення інших вимог стягувачів та обов'язок приватного виконавця вживати всіх заходів для виконання рішення суду про стягнення заборгованості у відповідності до вимог Закону України "Про виконавче провадження". Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що приватний виконавець під час складення Акта про реалізацію предмета іпотеки від 06 квітня 2020 року діяв у межах наданих йому повноважень, у спосіб та порядок, передбачений Законом України "Про виконавче провадження" з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку". При цьому Верховний Суд приймає до уваги викладені в рішенні ЄСПЛ у справі "Шмалько проти України" висновки щодо того, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право па доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (рішення справі "Горнсбі проти Греції" від 19 березня 1997 pоку). Доводи касаційної скарги про доведеність наявності підстав для задоволення скарги є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи. Фактично вказані доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи та до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанційухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана представником - адвокатом Шмигельською Оленою Василівною, залишити без задоволення. Ухвалу міськрайонного суду Тернопільської області від 25 серпня 2020 року, постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Коротенко А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 жовтня 2021 року м. Київ справа №444/2235/18 провадження №61-18437св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця", відповідач - ОСОБА_1, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року у складі судді Зеліска Р. Й. та постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., Шандри М. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2018 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позовна заява мотивована тим, що у постійному користуванні АТ "Українська залізниця", яке є правонаступником Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - ПАТ "Українська залізниця "), в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" перебуває земельна ділянка смуги відведення в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області у розмірах, визначених "Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, за яку позивач здійснює сплату земельного податку. Право позивача на цю земельну ділянку виникло до набрання чинності Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", тому права на нерухоме майно, якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав, є дійсними за відсутності їх державної реєстрації. Згідно із законодавством, яке діяло на момент виникнення у позивача права на землі смуги відведення залізниці вадміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, тобто у 1962 році, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта про право власності на землю не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення щодо яких був встановлений спеціальний порядок відводу, реєстрації землекористування та вилучення. АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" зазначало, що під час обстеження земельної ділянки, проведеного 17 лютого 2016 року комісією працівників виробничого структурного підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" Регіональної філії "Львівська залізниця" ПАТ "Українська залізниця" та спеціаліста-землевпорядника Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, виявлено, що на 15 км + 860 м - 15 км + 875 м на перегоні Рудно-Підбірці з лівої сторони за ходом кілометрів на відстані 15 м від осі головної колії розташована сітчаста огорожа та частина житлового будинку, які без належних правових підстав самовільно встановлені відповідачем ОСОБА_1. Зазначене нерухоме майно розташоване відповідачем на землі смуги відведення, яка перебуває у постійному користуванні позивача, у зв'язку з чим порушено право останнього на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, а саме: забезпечення безпечного функціонування залізничного транспорту в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області. Ураховуючи викладене, АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" просило задовольнити його позовні вимоги та зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка знаходиться в постійному користуванні АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця", а саме звільнити самовільно зайняту земельну ділянку в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області на15 км + 860 м - 15 км + 875 м з лівої сторони за ходом кілометрів на перегоні Рудно-Підбірці шляхом демонтажу об'єктів нерухомого майна, які розміщені на цій земельній ділянці. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року відмовлено АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" у задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що посилання позивача про перебування частини земельної ділянки, якою користується відповідач, в смузі відведення залізниці в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області є безпідставними та необґрунтованими. Позивачем не доведено, що відповідач самовільно зайняла спірну земельну ділянку та порушує права позивача. АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" не надано належним чином оформлених документів на право користування спірною земельною ділянкою, оскільки положеннями Земельного кодексу УРСР 1922 року (далі - ЗК УРСР 1922 року) було передбачено отримання державного акта на право користування землею, який у позивача відсутній. При цьому, суд зазначив, що "План смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку. Постановою Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року апеляційну скаргу АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" залишено без задоволення, а рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року без змін. Апеляційний суд виходив з того, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування чи зміни відсутні. При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що правовий аналіз статті 68 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" та статті 23 Закону України "Про транспорт" дає підстави для висновку, що правовий статус земель залізничного транспорту визначений законодавством і не може бути змінений в будь-який інший спосіб, аніж відповідно до закону. Наданим позивачем "Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, не підтверджується, що спірна земельна ділянка належить до земель залізниці або накладається на ці землі. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 09 грудня 2020 року, АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду й ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження судових рішень АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" послалося на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказував, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц (провадження №61-23268св18), від 15 жовтня 2020 року у справі №466/6682/14-ц (провадження №61-1957св19). Касаційна скарга мотивована тим, що "План смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, є належним доказом того, що позивач є постійним користувачем спірної земельної ділянки. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що зазначений доказ не підтверджує, що спірна земельна ділянка належить до земель залізничного транспорту або накладається на ці землі. ЗК УРСР 1922 року, чинним на час набуття у 1962 році позивачем права на земельну ділянку, не передбачалося виготовлення та отримання державного акта на земельну ділянку, а землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів (у тому числі НК СРСР шляхів сполучення), рахувалися закріпленими за ними. Землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі. Інший учасник судового процесу не скористався правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направив. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали справи. 05 березня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. У зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2, на підставі службової записки секретаря Другої судової палати, розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2021 року призначено повторний автоматизований розподіл судової справи. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 вересня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Фаловській І. М. Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що у "Плані смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розробленому проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, зазначено, що у користуванні АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" перебуває земельна ділянка смуги відведення в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області шириною 30 метрів. 17 лютого 2016 року комісією в складі: головного інженера виробничого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" Регіональної філії "Львівська залізниця" АТ "Українська залізниця" Батюка В. Б., інженера-землевпорядника виробничого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" Регіональної філії "Львівська залізниця" АТ "Українська залізниця" Приставської О. В., старшого шляхового майстра виробничого підрозділу "Кам'янка-Бузька дистанція колії" Регіональної філії "Львівська залізниця" АТ "Українська залізниця" Скучинського С. О., за участю спеціаліста-землевпорядника Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області Гупала З. М., складено акт обстеження земельної ділянки, згідно з яким на 15 км + 860 м - 15 км + 875 м перегону Рудно-Підбірці за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії в смузі відведення залізниці на відстані 15 метрів знаходиться сітчаста огорожа та частина житлового будинку, які належать ОСОБА_1. Ширина земельної ділянки залізниці на 15 км + 860 м - 15 км + 875 м за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії згідно з "Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, становить 30 метрів. Згідно з довідкою Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 22 січня 2019 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку на АДРЕСА_1, за яким закріплена земельна ділянка орієнтовною площею 0,03 га з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а. с. 56). Правовстановлюючих документів на земельну ділянку та будинок, виданих на ім'я ОСОБА_1, матеріали справи не містять. Згідно з технічним паспортом на жилий будинок на АДРЕСА_1, складеним 02 січня 1989 року, власником будинку є ОСОБА_1. Будинковолодіння складається з: житлового будинку під літ. "А-1", прибудови під літ. "А1-1", східців №1, сараю під літ. "Б", уборної під літ. "У", хвіртки №2, огорожи (металічна сітка) №3, замощення І (а. с. 57-59). Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" підлягає задоволенню частково. Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам постанова суду апеляційної інстанції не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що діючим на час набуття позивачем права користування спірною земельною ділянкою законодавством передбачалося обов'язковість оформлення, державної реєстрації та видачі землекористувачам правопідтверджуючих документів на землю. Проте у позивача відсутні належним чином оформлені документи, які б посвідчували його право користування спірною земельною ділянкою. "План смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку, а є одним із документів містобудівної документації, на підставі якого слід вчинити дії для належного оформлення землекористування. Натомість Верховний Суд не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, враховуючи наступне. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно із частиною першою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" землі, що надаються у користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України та Закону України "Про транспорт". Частиною другою статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" визначено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. Згідно з частиною першою статті 11 Закону України "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельного кодексу України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні і укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту. (частина перша статті 23 Закону України "Про транспорт"). Аналогічна правова норма міститься у статті 68 ЗК України. За таких обставин, наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц (провадження №61-23268св18), від 15 жовтня 2020 року у справі №466/6682/14-ц (провадження №61-1957св19), на які посилається заявник у касаційній скарзі, а також підтверджені у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №715/2081/18 (провадження №61-3144св21), від 22 вересня 2021 року у справі №444/2344/18 (провадження №61-13565св20), які прийняті після подання касаційної скарги. На підтвердження користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від км 11 + 106 до км 20 + 534, АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" було надано відповідний план смуги відведення, який був розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році. Виходячи із нормативно-правових актів, чинних на момент набуття права на земельні ділянки залізницею у 1962 році, а саме: ЗК УРСР 1922 року, Загальних основ землекористування та землеустрою, затверджених постановою ЦВК СРСР від 1928 року, землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів, рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилученими лише у спеціальному порядку. При цьому, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта на земельну ділянку не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 "Общих начал землепользования и землеустройства" (постанова ЦИК СССР від 15 грудня1928 року). Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув, не надав оцінки доводам позивача з приводу того, що право залізниці на спірну ділянку виникло з моменту побудови залізничної колії у 1958 році, згідно з "Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, ця земельна ділянка зайнята об'єктами залізничної інфраструктури, тобто позивач є належним користувачем зазначеної у плані відведення земельної ділянки і такий план є належним доказом підтвердження права позивача на користування земельною ділянкою, яка розташована у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534, яка відноситься до земель державної власності. Звертаючись до суду із цим позовом АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" зазначало, що ОСОБА_1 самовільно, без будь-яких правових підстав, розмістила сітчасту огорожу та частину житлового будинку на земельній ділянці смуги відведення залізниці, чим порушила право позивача на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, зокрема для забезпечення функціонування залізничного транспорту в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є принцип змагальності сторін (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК України), сутність якого розкрита у статті 12 цього Кодексу. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17). З урахуванням наведеної вище сутності принципу змагальності позивач повинен довести порушення його права на користування земельною ділянкою, а відповідач - спростувати доводи позивача шляхом надання доказів набуття у належний спосіб права власності чи права користування цією земельною ділянкою. Проте, в матеріалах справи міститься лише довідка Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 22 січня 2019 року, що ОСОБА_1 є власником будинку на АДРЕСА_1, за яким закріплена земельна ділянка орієнтовною площею 0,03 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Також наявний технічний паспорт на будинок, складений 02 січня 1989 року. Однак в матеріалах справи відсутні правовстановлюючі документи на земельну ділянку та житловий будинок, видані на ім'я ОСОБА_1. Зробивши висновок, що позивач не надав доказів на підтвердження свого права користування спірною земельною ділянкою, суд апеляційної інстанції в порушення принципу змагальності не дослідив доказів на підтвердження правомірності користування спірною земельною ділянкою відповідачем ОСОБА_1, зокрема доказів отримання останньою земельної ділянки у користування чи у власність на законних підставах, не звернув увагу, що довідка Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 22 січня 2019 року не може бути належним та допустимим доказом на спростування доводів позивача та підтвердження, того, що земельна ділянка, яка є предметом спору, належить ОСОБА_1 на праві власності чи користування. Згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового РІШЕННЯ: Апеляційний суд не з'ясував площу земельної ділянки, яку займає відповідач, а також чи відповідають розміри земельної ділянки, визначені "Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці "Львівської залізниці" від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ", розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, яка перебуває у користуванні АТ "Укрзалізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця", даним, внесеним до Державного земельного кадастру. Крім того, суд апеляційної інстанції в постанові зазначив про те, що встановлено розходження у даних щодо розміру земельної ділянки, якою користується позивач, зокрема у акті обстеження земельної ділянки зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 30,62 га, тоді як у податковій декларації площу земельної ділянки, якою користується позивач, вказано розмір 41,00 га, у зв'язку з чим позивач самостійно встановив, що відповідач самовільно зайняла спірну земельну ділянку. Проте, зазначаючи вказане, суд апеляційної інстанції не роз'яснив сторонам про необхідність призначення експертизи для з'ясування дійсної площі земельної ділянки, яка перебуває у користуванні залізниці, а також перетину та розміру земельної ділянки ОСОБА_1, яка накладається на земельну ділянку, передану у користування позивачу, не попередив про наслідки вчинення або не вчинення таких процесуальних дій. У зв'язку з викладеним, ухвалені у справі судові рішення свідчать про те, що розглядаючи спір у даній справі суд апеляційної інстанції не дотримався вимог процесуального закону щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, не надав належної оцінки доводам і запереченням сторін, не встановив всіх обставин, що входять до предмету доказування у спірних правовідносинах. Крім того, право на справедливий суд, передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає право особи на обґрунтоване РІШЕННЯ: У рішенні від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", заява №49684/99, Європейський суд з прав людини зазначив, що лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя. Європейський суд з прав людини оцінює ступінь вмотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності у ньому достатніх аргументів щодо прийняття чи відмови у прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи. У справі, яка переглядається, допущені апеляційним судом процесуальні порушення на предмет повноти дослідження всіх обставин справи, колегія суддів вважає такою процесуальною помилкою, яка порушила принцип пропорційності цивільного судочинства та баланс інтересів сторін у справі, та, як наслідок, не забезпечила справедливого розгляду справи. У зв'язку з цим Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції, належним чином не дослідив зазначене вище, не врахував вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про справедливий судовий розгляд і справедливі судові процедури та дійшов передчасного висновку, що позивачем не доведено, що частина земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, знаходиться в смузі відведення залізниці, а також, що відповідач самовільно зайняла спірну земельну ділянку. Суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може встановлювати обставин справи, давати оцінку чи переоцінку наданим учасниками справи доказам, а тому не може ухвалити власне рішення, відтак, прохання касаційної скарги про ухвалення нового рішення не може бути задоволено. За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83-84, 228, 229, 235, 243, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Враховуючи вищенаведені норми права та встановлені у справі фактичні обставини, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції слід врахувати вище викладене, повно та всебічно перевірити фактичні обставини справи, дати належну оцінку доказам у справі, доводам та запереченням сторін, встановити чи порушуються права позивача внаслідок дій відповідача, а також чи є такі дії відповідача неправомірними, і в залежності від встановленого та вимог закону прийняти законне та обґрунтоване РІШЕННЯ: Доводи касаційної скарги АТ "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця", в якій заявник посилався на невірне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та суперечність рішення суду практиці Верховного Суду з цього предмета спору, підтвердилися. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Отже, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд не здійснює розподіл судових витрат. Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" задовольнити частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 червня 2021 року м. Київ справа №379/1437/18 провадження №61-11751св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест", відповідачі: ОСОБА_1, Фермерське господарство "Даценко", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Желепи О. В., Кулікової С. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст заявлених вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У листопаді 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" (далі - ТОВ "Інтерагроінвест ") звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1, Фермерського господарства "Даценко" (далі - ФГ "Даценко ") про визнання недійсним договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) та поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк, посилаючись на те, що воно є правонаступником Сільськогосподарського підприємства "Світанок" (далі - СП "Світанок ") та спеціалізується на вирощуванні сільськогосподарських культур. В господарській діяльності підприємство використовує орендовані земельні ділянки (земельні частки-паї) фізичних осіб. 31 липня 2012 року між СП "Світанок" та ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки №256, за умовами якого ОСОБА_1 передав СП "Світанок" в оренду земельну ділянку площею 3,0572 га, кадастровий номер 3224487700:02:014:0082, що розташована в адміністративних межах Калиновецької (раніше Чапаєвської) сільської ради Таращанського району Київської області. Зазначений договір було укладено строком на 5 років, а 29 грудня 2012 року зареєстровано в управлінні Держкомзему в Таращанському районі Київської області за №322440004005355. Термін дії вказаного договору, з урахуванням дати його державної реєстрації, закінчився 29 грудня 2017 року. Пунктом 3.3 договору оренди земельної ділянки від 31 липня 2012 року №256 передбачено, що після закінчення строку договору орендар має першочергове право поновлення його на новий строк в порядку та на умовах, визначених чинним законодавством. Маючи намір скористатися своїм переважним правом на поновлення договору оренди земельної ділянки, 03 червня 2017 року СП "Світанок" направило ОСОБА_1 лист-повідомлення з підписаним проектом додаткової угоди від 03 квітня 2017 року до договору оренди земельної ділянки від 31 липня 2012 року №256 (три примірники), за умовами якої строк оренди пролонгується на 7 років, до 31 грудня 2024 року. Вказаний лист з проектами додаткових угод ОСОБА_1 отримав 06 червня 2017 року, що підтверджується повідомленням про вручення. При цьому 29 березня 2017 року та 20 червня 2017 року СП "Світанок" отримало заяви ОСОБА_1, в яких він просив повернути земельну ділянку в його власне користування. Жодних інших звернень або письмових повідомлень від ОСОБА_1 на адресу підприємства не надходило. У жовтні 2018 року ТОВ "Інгерагроінвест" як правонаступник СП "Світанок" отримало з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно інформацію про те, що 03 січня 2018 року, тобто через кілька днів після закінчення строку дії договору оренди з СП "Світанок", ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" уклали договір оренди №115 тієї самої земельної ділянки. Право оренди за вказаним договором 24 лютого 2018 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про інше речове право 25073687. В подальшому договір оренди земельної ділянки від 03 січня 2018 року №115 було розірвано, натомість 25 квітня 2019 року між ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" було укладено договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), з якого вбачається, що строк користування земельною ділянкою встановлюється до 31 грудня 2029 року, розмір орендної плати складає 14 340 грн. Таким чином, ОСОБА_1 надав СП "Світанок" недостовірну інформацію про свої наміри самостійно використовувати належну йому земельну ділянку, оскільки мав намір укласти договір з іншим орендарем. При цьому у 2017 році СП "Світанок" пропонувало ОСОБА_1 укласти договір оренди землі на значно кращих умовах. Враховуючи викладене, ТОВ "Інтерагроінвест" просило: визнати недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Калиновецької сільської ради Таращанського району Київської області, площею 3,0572 га, кадастровий номер 3224487700:02:014:0082, укладений 25 квітня 2019 між ОСОБА_1 та ФГ "Даценко"; визнати поновленим договір оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва №256, розташованої в адміністративних межах Калиновецької сільської ради Таращанського району Київської області, площею 3,0572 га, кадастровий номер 3224487700:02:014:0082, укладений 31 липня 2012 року між ОСОБА_1 та СП "Світанок", на умовах, викладених в додатковій угоді від 03 квітня 2017 року до договору оренди земельної ділянки від 31 липня 2012 року №256, строком на 7 років. Судові витрати покласти на відповідачів. Також у листопаді 2018 року ТОВ "Інтерагроінвест" звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1, ФГ "Даценко" про визнання недійсним договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) та поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк, в якому просило: визнати недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Калиновецької сільської ради Таращанського району Київської області, площею 3,038 га, кадастровий номер 3224487700:02:014:0083, укладений 25 квітня 2019 між ОСОБА_1 та ФГ "Даценко"; визнати поновленим договір оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва №255, розташованої в адміністративних межах Калиновецької сільської ради Таращанського району Київської області, площею 3,038 га, кадастровий номер 3224487700:02:014:0083, укладений 31 липня 2012 року між ОСОБА_1 та СП "Світанок", на умовах, викладених в додатковій угоді від 03 квітня 2017 року до договору оренди земельної ділянки від 31 липня 2012 року №255, строком на 7 років. Судові витрати покласти на відповідачів. Позовні вимоги ТОВ "Інтерагроінвест" обґрунтовані тими ж обставинами, що і в попередньому позові, який стосувався земельної ділянки площею 3,0572 га, кадастровий номер 3224487700:02:014:0082. Ухвалою Таращанського районного суду Київської області від 13 серпня 2019 року об'єднано цивільну справу №379/1437/18 за позовом ТОВ "Інтерагроінвест" до ОСОБА_1, ФГ "Даценко" про визнання недійсним договору оренди та поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк в одне провадження з цивільною справою №379/1440/18 за позовом ТОВ "Інтерагроінвест" до ОСОБА_1, ФГ "Даценко" про визнання недійсним договору оренди та поновлення договору оренди земельної ділянки на новий строк. Присвоєно об'єднаній справі єдиний унікальний номер 379/1437/18. Рішенням Таращанського районного суду Київської області від 21 листопада 2019 року у складі судді Зінкіна В. І. в задоволенні позову відмолено. Скасовано заходи забезпечення позову, встановлені ухвалою цього суду від 12 серпня 2019 року, а саме - заборону всім державним реєстраторам та нотаріусам у розумінні Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" вчиняти будь-які реєстраційні дії у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно відносно земельної ділянки, що належить ОСОБА_1, кадастровий номер 3224487700:02:014:0082, площею 3,0572 га, розташованої в адміністративних межах Калиновецької сільської ради Таращанського району Київської області. Скасовано заходи забезпечення позову встановлені ухвалою цього суду від 12 серпня 2019 року, а саме - заборону всім державним реєстраторам та нотаріусам у розумінні Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" вчиняти будь-які реєстраційні дії у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно відносно земельної ділянки, що належить ОСОБА_1, кадастровий номер 3224487700:02:014:0083, площею 3,0380 га, розташованої в адміністративних межах Калиновецької сільської ради Таращанського району Київської області. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що орендодавець письмово повідомив орендаря про відмову в поновленні договорів оренди земельних ділянок, тому переважне право позивача на продовження цих договорів не порушено. 26 листопада 2019 року представник ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючий адвокатського бюро "Архипенка" (далі - АБ "Архипенка ") ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою, в якій просив ухвалити додаткове рішення у справі та стягнути з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 47 750 грн. Заява мотивована тим, що під час розгляду цієї справи судом він заявив про стягнення судових витрат, однак рішенням Таращанського районного суду від 21 листопада 2019 року не вирішено питання про судові витрати, які відповідачі понесли у зв'язку з розглядом справи судом. На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу представник ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючий АБ "Архипенка" ОСОБА_2. надав виписки з банківського рахунку АБ "Архипенка", копію договору про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018 з додатками, акт приймання-передачі наданої професійної правничої допомоги від 25 листопада 2019 року, розрахунок витрат на професійну правничу допомогу, копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю та скріншот з інтернет-сторінки https://www. google. com. ua/maps/. Додатковим рішенням Таращанського районного суду Київської області від 06 лютого 2020 року відмовлено у стягненні з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрат, пов'язаних з професійною правничою (правовою) допомогою. Додаткове рішення місцевого суду мотивоване тим, що з наданих представником ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючим АБ "Архипенка" ОСОБА_2. документів, а саме ордера, договору, платіжних доручень не вбачається, в якій саме справі надано правову допомогу та отримані кошти. З меморіальних ордерів випливає, що кошти виплачені за юридичні послуги згідно з договором без зазначення номера справи, в якій надавалася правова допомога. Крім того, платіжні доручення від 15 лютого 2019 року №67, від 25 березня 2019 року №91, від 16 травня 2019 року №108 не містять інформації про те, що зазначені в них суми є оплатою послуг адвоката саме в цій справі. Вимоги про стягнення транспортних витрат адвоката на поїздки до Таращанського районного суду Київської області не підлягають задоволенню з огляду на правовий висновок, викладений в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року у справі №9901/264/19, в якій зазначено, що виїзд адвоката до Касаційного адміністративного суду для подання позову до канцелярії суду (500 гривень) та подання позову безпосередньо до канцелярії Касаційного адміністративного суду (500 грн. гривень) не можуть бути віднесені до жодного з видів правничої допомоги, які передбачені статтями 1, 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Постановою Київського апеляційного суду від 24 червня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Інтерагроінвест" залишено без задоволення, а рішення Таращанського районного суду Київської області від 21 листопада 2019 року - без змін. Постановою Київського апеляційного суду від 24 червня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - ОСОБА_2 залишено без задоволення, а додаткове рішення Таращанського районного суду Київської області від 06 лютого 2020 року - без змін. Судові рішення апеляційного суду мотивовані тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору та про відмову у стягненні з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрат, пов'язаних з професійною правничою (правовою) допомогою, є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. 01 липня 2020 року представник ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючий АБ "Архипенка" ОСОБА_2. звернувся до Київського апеляційного суду із заявою, в якій просив ухвалити додаткове рішення у справі та стягнути з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 043 грн. Заява мотивована тим, що апеляційним судом не було вирішено питання про судові витрати, понесені у зв'язку з розглядом цієї справи судом апеляційної інстанції, а саме витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 043 грн, які складаються з: 4 000 грн - вивчення матеріалів апеляційної скарги позивача, підготовка відзиву, формування документів та відправка сторонам; 3 000 грн - представництво інтересів ФГ "Даценко" в суді апеляційної інстанції 24 червня 2020 року (з урахуванням часу очікування в суді) ; 1 043 грн - фактичні витрати, понесені ФГ "Даценко" на забезпечення прибуття 24 червня 2020 року адвоката в судове засідання з міста Черкаси до міста Києва та у зворотному напрямку. ТОВ "Інтерагроінвест" заперечило проти заяви представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючого АБ "Архипенка" ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення у справі та стягнення з нього на користь ФГ "Даценко" витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 8 043 грн, посилаючись на те, що договір про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018, укладений між ФГ "Даценко" та АБ "Архипенка", не містить переліку послуг, які надаються адвокатським бюро. Заявлена сума витрат на професійну правничу допомогу, яка полягала у вивченні матеріалів апеляційної скарги позивача, підготовці відзиву, формуванні документів та відправці сторонам, в розмірі 4 000 грн (за 4 години) є неспівмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи, зважаючи на складність справи, обсяг наданої послуги, що по суті зводиться до подання відзиву на апеляційну скаргу. Позиція відповідачів протягом всього часу розгляду справи не змінювалася, а доводи відзиву на апеляційну скаргу не відрізнялися від доводів відзиву на позовну заяву. Тому обсяг часу на вивчення матеріалів апеляційної скарги та підготовку відзивуне міг бути таким значним - 4 години. Загальна тривалість судового засідання, яке відбулося 24 червня 2020 року, не перевищила 20-25 хвилин, а виступ адвоката ОСОБА_2 - 5-7 хвилин. Тому заявлена сума витрат на професійну правничу допомогу, яка полягала у представництві інтересів ФГ "Даценко" в суді апеляційної інстанції 24 червня 2020 року (з урахуванням часу очікування в суді) в розмірі 3 000 грн, є необґрунтованою. Фактичні витрати, понесені ФГ "Даценко" на забезпечення прибуття 24 червня 2020 року адвоката в судове засідання з міста Черкаси до міста Києва та у зворотному напрямку, документально не підтверджені, а відтак не підлягають задоволенню. Враховуючи викладене, ТОВ "Інтерагроінвест" просило відмовити в задоволенні заяви представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючого АБ "Архипенка" ОСОБА_2, а в разі, якщо суддійде висновку про наявність підстав для задоволення вказаної заяви, - зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, виходячи з принципів співмірності та розумності судових витрат. Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року клопотання представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - ОСОБА_2 задоволено. Прийнято додаткову постанову, якою стягнуто з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 043 грн. Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що 27 листопада 2018 року між ФГ "Даценко" та АБ "Архипенка" укладено договір про надання професійної правничої допомоги №01/12-2018, а 06 січня 2019 року - додаток №5 до цього договору. Згідно з додатком №5 транспортні витрати адвокатського бюро тарифікуються 5 грн - 1 км, а вартість 1 години роботи складає 1 000 грн. За актом приймання-передачі, складеним 25 червня 2020 року, загальна вартість витрат на професійну правничу допомогу складає 8 043 грн. Крім того, згідно з рахунком від 25 червня 2020 року №42 та платіжним дорученням від 26 вересня 2020 року №284 ФГ "Даценко" сплатило АБ "Архипенка" кошти в розмірі 8 043 грн. Тому суддійшов висновку про стягнення з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрат на правничу допомогу в розмірі 8 043 грн, оскільки саме ця сума фактично сплачена відповідачем на підставі договору про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги. 06 серпня 2020 року ТОВ "Інтерагроінвест" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржуване судове рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення та стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та мотивована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в: - постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі №372/1010/16-ц (провадження №61-3416св18), в якій зазначено, що витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови в задоволенні вимог про відшкодування таких витрат; - постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року у справі №301/1894/17 (провадження №61-30494св18), згідно з якою, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має з'ясувати склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін. ), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження) ; - додатковій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 грудня 2018 року у справі №911/3386/17, в якій зазначено, що правова позиція позивачів не змінювалася в судах першої, апеляційної та касаційної інстанції, відтак адвокату, який надавав правову допомогу відповідачу в судах першої та апеляційної інстанції, не потрібно було вивчати додаткові джерела права, оскільки останній не міг бути не обізнаним про позицію позивачів, законодавство, яким регулюється спір у справі, документи та доводи, якими позивачі обґрунтовували свої вимоги та інші обставини, тобто підготовка цієї справи в суді касаційної інстанції не вимагала великого обсягу юридичної і технічної роботи; - постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі №756/2114/17 (провадження №61-10774св18), в якій судом враховано, що правова позиція позивача в судах апеляційної та касаційної інстанцій не змінювалась, тому не підтверджується існування об'єктивної та нагальної необхідності для адвокатів, які надавали правову допомогу відповідачу в суді апеляційної інстанції, вивчати додаткові джерела права, оскільки вони не могли бути не обізнаними про позицію позивача, законодавство, яким регулюється спір у справі, документи та доводи, якими позивач обґрунтовував свої вимоги та інші обставини, тобто підготовка цієї справи в суді касаційної інстанції не вимагала великого обсягу юридичної і технічної роботи; - постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 жовтня 2019 року у справі №905/1795/18, в якій зазначено, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін; - додатковій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 грудня 2019 року у справі №2040/6747/18, в якій зазначено, що участь одного адвоката при розгляді справи в судах всіх інстанцій свідчить про його обізнаність з обставинами щодо спірних правовідносин, що, поза сумнівом, істотно впливає на обсяг надання ним послуг в межах їх повторного вивчення. Колегія суддів також критично оцінює співмірність розміру судових витрат, пов'язаних із наданням адвокатом послуги з аналізу судової практики, оскільки доводи й позиція сторін протягом усього часу розгляду справи не змінювалися, а доводи відзивів на касаційні скарги не відрізняється від доводів позовної заяви, та відзивів на апеляційні скарги. Таким чином, враховуючи, що правова позиція представника позивача у судах всіх інстанцій не змінювалася, об'єктивна необхідність для професійного досвідченого адвоката, який надав правову допомогу позивачу в судах попередніх інстанцій, втретє вивчати додаткові джерела права та судову практику зі спірних питань була відсутня, оскільки такий представник не міг не бути обізнаним із позицією відповідача, законодавством, яким регулюється спір у справі, документами й доводи, якими відповідач обґрунтовував свої вимоги й інші обставини, а отже, підготовка цієї справи в суді касаційної інстанції не вимагала великого обсягу аналітичної й технічної роботи, з огляду на що розмір таких витрат також підлягає зменшенню; - постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 березня 2020 року у справі №726/549/19, в якій зазначено, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Крім того, апеляційний суд не дослідив доказів понесених ФГ "Даценко" витрат на професійну правничу допомогу, а встановив лише їх наявність, не звернув увагу на заперечення ТОВ "Інтерагроінвест" проти заяви представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючого АБ "Архипенка" ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення у справі та стягнення витрат на професійну правничу допомогу, і безпідставно не вирішив клопотання ТОВ "Інтерагроінвест" про зменшення розміру судових витрат. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Таращанського районного суду Київської області. 27 серпня 2020 року справа №379/1437/18 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, третьою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України). Зазначеним вимогам закону оскаржувана додаткова постанова апеляційного суду не відповідає. Матеріалами справи підтверджується, що разом із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі представник ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - ОСОБА_2. подав до Київського апеляційного суду укладені між ФГ "Даценко" та АБ "Архипенка" договір про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018, додаток №5 та додаток №6 до цього договору, акт приймання-передачі наданої професійної правничої допомоги від 25 червня 2020 року, а також розрахунок витрат на професійну правничу допомогу, складений АБ "Архипенка", та платіжне доручення від 26 червня 2020 року №284 про сплату ФГ "Даценко" на користь АБ "Архипенка" коштів у розмірі 8 043 грн. Згідно з пунктом 1.1 договору про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018 ФГ "Даценко" доручило, а АБ "Архипенка" прийняло на себе зобов'язання надавати адвокатські (юридичні) послуги за замовленням клієнта щодо захисту його прав та інтересів, пов'язаних з участю в адміністративних, господарських судах, судах загальної юрисдикції під час розгляду цивільних справ або справ про адміністративні правопорушення. За пунктом 3.1 договору про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018 вартість послуг адвокатського бюро, умови оплати та відшкодування витрат згідно з умовами договору, погоджені сторонами, визначаються у додатках до договору. 06 січня 2019 року між ФГ "Даценко" та АБ "Архипенка" було укладено додаток №5 та додаток №6 до договору про надання професійної правничої допомоги від 27 листопада 2018 року №01/12-2018, якими визначено порядок оплати юридичних послуг (гонорару) адвоката за надання правової допомоги, представництво інтересів ФГ "Даценко" у цивільній справі №379/1440/18 та цивільній справі №379/1437/18 (відповідачі ОСОБА_1, ФГ "Даценко"), а також погоджено, що вартість 1 години роботи складає 1 000 грн і транспортні витрати адвокатського бюро тарифікуються 5 грн - 1 км. Відповідно до розрахунку витрат на професійну правничу допомогу, складеного АБ "Архипенка", розмір витрат, понесених ФГ "Даценко" під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, в тому числі на правову допомогу, надану адвокатським бюро, та інших витрат складає 8 043 грн. За актом приймання-передачі наданої професійної правничої допомоги, складеним 25 червня 2020 року АБ "Архипенка" та ФГ "Даценко", АБ "Архипенка" виконало вивчення матеріалів апеляційної скарги позивача, підготовку відзиву, формування документів та відправку сторонам - 4 000 грн, представництво інтересів ФГ "Даценко" в суді апеляційної інстанції 24 червня 2020 року (з урахуванням часу очікування в суді) - 3 000 грн, а також ФГ "Даценко" понесло фактичні витрати на забезпечення прибуття 24 червня 2020 року адвоката в судове засідання з міста Черкаси до міста Києва та у зворотному напрямку - 1 043 грн, а всього - 8 043 грн. Виконані АБ "Архипенка" роботи (надані послуги) ФГ "Даценко" прийняті та повністю оплачені. ФГ "Даценко" перерахувало на рахунок АБ "Архипенка грошові кошти в сумі 8 043 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 26 червня 2020 року №284. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Частинами першою-п'ятою статті 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони. Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові сплачується іншою стороною компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять - пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати. Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх представників, що пов'язані з явкою до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України (стаття 138 ЦПК України). Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При цьому склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та таке ін. ), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2020 року у справі №757/16448/17-ц (провадження №61-48191св18). Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору Згідно з частиною першою статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. Договір про надання правової допомоги може вчинятися усно у випадках: 1) надання усних і письмових консультацій, роз'яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди) ; 2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об'єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правової допомоги може укладатися на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Особливості укладення та змісту контрактів (договорів) з адвокатами, які надають безоплатну правову допомогу, встановлюються законом, що регулює порядок надання безоплатної правової допомоги. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики (стаття 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю. Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката. Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц, провадження №14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18, провадження №12-171гс19). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04, § 268)). Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі №596/2305/18-ц (провадження №61-13608св20). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Ухвалюючи додаткове рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що представником ФГ "Даценко" - керуючим АБ "Архипенка" ОСОБА_2. надані належні та допустимі докази на підтвердження заявленого розміру витрат на правничу допомогу адвоката, а також витрат, пов'язаних з переїздом представника з міста Черкаси до міста Києва та в зворотному напрямку. Однак наведений висновок суду апеляційної інстанції зроблений з порушенням норм процесуального права та є передчасним з огляду на таке. Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У справі, яка переглядається, 15 липня 2020 року ТОВ "Інтерагроінвест" подало до Київського апеляційного суду заперечення на заяву представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - керуючого АБ "Архипенка" ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення у справі та стягнення з нього на користь ФГ "Даценко" витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 8 043 грн, в яких заявила клопотання про зменшення розміру цих витрат. Однак, дійшовши висновку про обґрунтованість заяви представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - ОСОБА_2, апеляційний суд безпідставно не розглянув клопотання ТОВ "Інтерагроінвест" про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу. Також поза увагою апеляційного суду залишилося дослідження питання щодо відшкодування витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема переїздом представника до іншого населеного пункту (стаття 138 ЦПК України). Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх законних представників, що пов'язані із прибуттям до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до частини дев'ятої статті 10 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Верховний Суд зауважує, що запровадження законодавцем граничного розміру (верхньої межі) компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх законних представників, що пов'язані з прибуттям до суду, покликане насамперед запобігти завищенню розміру цих витрат та попередженню зловживання правом. Граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних, адміністративних та господарських справ, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 року №590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних, адміністративних та господарських справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави", згідно з додатком до якої витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла, - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, її представникові, не можуть перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження. У свою чергу, питання, пов'язані з відшкодуванням витрат на відрядження унормовані постановою Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року №98 "Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів" та Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1988 року №59. За змістом пунктів 7, 9 постанови Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року №98 державним службовцям, а також іншим особам, які направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, що повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок коштів бюджетів, за наявності підтвердних документів відшкодовуються, окрім іншого, витрати на проїзд (у тому числі на перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад, а також за місцем відрядження (у тому числі на орендованому транспорті). Витрати на проїзд державних службовців, а також інших осіб, які направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, що повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів, у м'якому вагоні, суднами морського та річкового транспорту, повітряним транспортом за квитками 1 класу та бізнес-класу, фактичні витрати, що перевищують граничні суми витрат на найм житлового приміщення та на перевезення багажу понад вагу, вартість перевезення якого входить до вартості квитка того виду транспорту, яким користується працівник, відшкодовуються з дозволу керівника згідно з підтвердними документами. Відповідно до пунктів 6, 7 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1988 року №59 витрати на проїзд (у тому числі перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад відшкодовуються в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов'язаних із придбанням проїзних квитків і користуванням постільними речами в поїздах, та страхових платежів на транспорті. Пунктом 14 розділу І Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1988 року №59 визначено, що підтвердними документами, що засвідчують вартість понесених у зв'язку з відрядженням витрат, є розрахункові документи відповідно до Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" та Податкового кодексу України. В абзаці сімнадцятому статті 2 Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" визначено, що розрахунковий документ - документ встановленої форми та змісту (касовий чек, товарний чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), що підтверджує факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, отримання (повернення) коштів, купівлі-продажу іноземної валюти, надрукований у випадках, передбачених цим Законом, і зареєстрованим у встановленому порядку реєстратором розрахункових операцій або заповнений вручну. В той же час, як пунктом 10 постанови Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року №98, так і пунктом 12 розділу ІІІ Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1988 року №59 передбачено, що у разі відрядження за кордон на службовому автомобілі витрати на пально-мастильні матеріали відшкодовуються з урахуванням встановлених норм за 1 кілометр пробігу відповідно до затвердженого маршруту. Таким чином, сторона, яка не є суб'єктом владних повноважень і на користь якої ухвалене судове рішення, має право на компенсацію здійснених нею та підтверджених документально витрат, пов'язаних із прибуттям до суду, які не можуть перевищувати встановлені законодавством, зокрема постановою Кабінету Міністрів України від 02 лютого 2011 року №98 та Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1988 року №59. Водночас, вищевказані нормативно-правові акти органів виконавчої влади передбачають можливість відшкодування витрат на проїзд в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі), або ж витрат на пально-мастильні матеріали, які відшкодовуються з урахуванням встановлених норм за 1 кілометр пробігу відповідно до затвердженого маршруту. Отже, вирішуючи питання про відшкодування стороні витрат, пов'язаних із прибуттям до суду, необхідно виходити з конкретних обставин справи, зважаючи на вид транспорту, яким скористалася особа, а також документи, подані нею на підтвердження здійснення цих витрат. Якщо на підтвердження здійснених стороною витрат, пов'язаних із прибуттям до суду, подано документи щодо проїзду транспортом загального користування, то такі витрати повинні бути відшкодовані у розмірі вартості квитка, з урахуванням обмежень, встановлених чинним законодавством. Такі витрати також можуть бути відшкодовані у розмірі витрат на пально-мастильні матеріали, з урахуванням встановлених норм за 1 кілометр пробігу, якщо вони підтверджені документально. Норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті затверджено наказом Міністерства транспорту України від 10 лютого 1998 року №43 і призначені для планування потреби підприємств, організацій та установ в паливно-мастильних матеріалах і контролю за їх витратами, ведення звітності, запровадження режиму економії і раціонального використання нафтопродуктів, а також можуть застосовуватись для розроблення питомих норм витрат палива. Суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання про компенсацію витрат, пов'язаних із прибуттям до суду, погодився з доводами представника ФГ "Даценко" - керуючого АБ "Архипенка" ОСОБА_2 про те, що витрати, понесені на забезпечення прибуття 24 червня 2020 року адвоката в судове засідання, складають 1 043 грн, з розрахунку 5 грн за 1 км дороги і відстані з міста Черкаси до міста Києва та в зворотному напрямку - 410 км. При цьому апеляційний суд не з'ясував, яким видом транспорту користувався представник ФГ Даценко" - ОСОБА_2. для прибуття до міста Києва з міста Черкаси та в зворотному напрямку, не встановив наявність документів, що засвідчують вартість понесених витрат. Без належного і повного з'ясування вищенаведених обставин справи та перевірки їх доказами, висновки апеляційного суду про розподіл судових витрат є передчасними. Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним в постанові від 30 вересня 2020 року у справі №379/1418/18 (провадження №61-9124св20), в якій спірні правовідносини були аналогічними (розглянуто касаційну скаргу ТОВ "Інтерагроінвест" на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 04 травня 2020 року, якою було задоволено заяву представника ФГ "Даценко" про ухвалення додаткового рішення та стягнуто з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" судові витрати в розмірі 8 310 грн). Отже, доводи заявника про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі №372/1010/16-ц (провадження №61-3416св18), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року у справі №301/1894/17 (провадження №61-30494св18), в додатковій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 грудня 2018 року у справі №911/3386/17, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі №756/2114/17 (провадження №61-10774св18), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 жовтня 2019 року у справі №905/1795/18, в додатковій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 грудня 2019 року у справі №2040/6747/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 березня 2020 року у справі №726/549/19, знайшли своє підтвердження. Суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення питання про розподіл витрат на правничу допомогу адвоката, а також витрат, що пов'язані з явкою до суду, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про задоволення заяви представника ОСОБА_1 та ФГ "Даценко" - ОСОБА_2, прийняття додаткової постанови, та стягнення з ТОВ "Інтерагроінвест" на користь ФГ "Даценко" витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 8 043 грн. У рішенні ЄСПЛ у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України ") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року. В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії"). В оскаржуваній додатковій постанові суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких вона базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії"). В силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а отже, не має можливості вирішити спір щодо витрат на правничу допомогу адвоката, а також витрат, що пов'язані з явкою до суду, за результатами касаційного перегляду. Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Враховуючи, що внаслідок невирішення клопотання ТОВ "Інтерагроінвест" про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, а також - неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини справи, ухвалена ним додаткова постанова не може вважатися законною і обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерагроінвест" задовольнити частково. Додаткову постанову Київського апеляційного суду від 22 липня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 квітня 2021 року м. Київ справа №504/891/19 провадження №61-1926св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ткаченко Інна Валеріївна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, подану адвокатом Кліменко Володимиром Павловичем, (до якої приєднався ОСОБА_2) на ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області в складі судді Вінської Н. В. від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду в складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Дрішлюка А. І., Черевка П. М. від 19 грудня 2019 року; касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Керамоцентр" на ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду в складі колегії суддів: Сегеди С. М., Комлевої О. С., Таварткіладзе О. М. від 27 січня 2021 року (в частині задоволення заяви про забезпечення позову), ВСТАНОВИВ: 1.Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватним нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ткаченко Інна Валеріївна, про встановлення факту проживання однією сім'єю, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання спільною сумісною власністю та визнання права власності. Разом із позовною заявою ОСОБА_1 подала до суду заяву про забезпечення позову, в якій вона просить вжити по справі заходи забезпечення позову у вигляді: заборони приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу Ткаченко І. В. видавати свідоцтво про право на спадщину в рамках спадкової справи 9/2018; накладення арешту на майно, що зареєстроване за спадкодавцем ОСОБА_5; заборонити державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статутів ТОВ "Кераміт", ТОВ "Ізокерам", ТОВ "Керамоцетр", ТОВ "Одеський Керамзит", ТОВ "Савранський Хліб", ТОВ "Фортуна Компані". Обґрунтовуючи заяву тим, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити або навіть унеможливити виконання рішення суду та ефективний захист порушених прав позивачки, за захистом яких вона звернулася до суду. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року заяву ОСОБА_1 задоволено. Заборонено приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу Ткаченко І. В. видавати свідоцтво про право на спадщину в рамках спадкової справи 9/2018. Накладено арешт на майно, що зареєстроване за спадкодавцем ОСОБА_5 до розгляду справи по суті, а саме на: - квартиру за адресою: АДРЕСА_1; - житловий будинок, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2; - земельну ділянку кадастровий номер: 5122783200:01:002:1189, площею 0,050 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2; - земельну ділянку, кадастровий номер: 5122783200:01:002:1190, площею 0,050 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2; - земельну ділянку, кадастровий номер: 5122783200:01:002:0810, площею 0,07 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2; - земельну ділянку, кадастровий номер: 5122783200:01:002, площею 0,0480 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2; - земельну ділянку, кадастровий номер: 5122783200:01:002:1735, площею 0,0479 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_3; -земельну ділянку, кадастровий номер: 5122783200:01:002:0581, площею 0,1005 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_4; - земельну ділянку, що розташована за адресою: Одеська область, Комінтернівський район, село Вапнярка (Новодофинівської сільської ради), земельна ділянка № НОМЕР_1, Комінтернівської районної громадської організації рибалок-любителів "Аматор", площею 0,007 га; дачний будинок АДРЕСА_5, загальною площею 77,6 кв. м., житловою площею 28,4 кв. м. ; -автомобіль марки BMW, модель Х3 XDRIVE 351, шасі (кузов, рама, коляска) НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_3; -банківський сейф, що обслуговується ПАТ АБ "Південний" ПАТ КБ "Приват Банк" та ПАТ "Перший Український міжнародний банк" та знаходився у користуванні ОСОБА_5, РНОКПП НОМЕР_4. - на грошові кошти, що зберігаються на банківських рахунках, відкритих в ПАТ АБ "Південний" № рахунків НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, картковий рахунок НОМЕР_10, відкритих на ім'я ОСОБА_5, РНОКПП НОМЕР_11. - на грошові кошти, що зберігаються на банківських рахунках відкритих в ПАТ "Приват Банк", ПАТ "Перший український міжнародний банк", номери рахунків не відомі позивачу, які відкриті на ім'я ОСОБА_5, РНОКПП НОМЕР_11. Заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту ТОВ "Кераміт", код ЄДРПОУ 32497386, місцезнаходження юридичної особи: 67562, Одеська обл., Лиманський район, село Крижанівка, вул. Атаманюка, буд. 22; Заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до Статуту ТОВ "Ізокерам", код ЄДРПОУ 32970934, місцезнаходження юридичної особи: 67582, Одеська область, Комінтернівський район, село Ілічанка, вул. Молодіжна, буд. 13 Б; Заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту ТОВ "Керамоцентр", код ЄДРПОУ 39818676, місцезнаходження юридичної особи: 67562, Одеська область, Комінтернівський район, село Крижанівка, вул. Атаманюка, буд. 22; Заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту ТОВ "Одеський Керамзит", код ЄДРПОУ 40309905, місцезнаходження юридичної особи: 67562, Одеська область, Комінтернівський район, село Крижанівка, вул. Атаманюка, буд. 22; Заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту ТОВ "Савранський Хліб", код ЄДРПОУ 34457387, місцезнаходження юридичної особи: 66200, Одеська область, Савранський район, селище міського типу Саврань, вул. Центральна, будинок 5 А; Заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту ТОВ "Фортуна Компані", код ЄДРПОУ 33311905, місцезнаходження юридичної особи: 65005, Одеська область, місто Одеса, вул. Михайлівська, буд. 5. Суд першої інстанції, задовольняючи заяву про забезпечення позову зазначив, що враховуючи вимоги позивача про визнання майна спільним майном подружжя, з метою забезпечення цілісності та незмінності майна, яке є предметом позову суд першої інстанції вважав за необхідне задовольнити заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, яке належало ОСОБА_5. За таких обставин, вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони органам державної реєстрації вносити будь-які зміни до відомостей статутів ТОВ "Кераміт", ТОВ "Ізокерам", ТОВ "Керамоцентр", ТОВ "Одеський Керамзит", ТОВ "Савранський хліб", ТОВ "Фортуна Компані" в даному випадку пов'язане з реальною загрозою ускладнення виконання рішення суду і отримання ефективного захисту прав позивача. Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої зазначив про те, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити або навіть унеможливити виконання рішення суду та ефективний захист порушених прав позивача, за захистом яких вона звернулася. Постановою Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ "Керамоцентр" задоволено частково. Ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року, в частині заборони державному реєстратору Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до Статуту ТОВ "Керамоцентр", скасовано і прийнято нову постанову, якою у задоволенні заяви про забезпечення позову, в частині заборони державному реєстратору Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту ТОВ "Керамоцентр", відмовлено. В іншій частині ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що забороняючи державному реєстратору Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до Статуту ТОВ "Керамоцетр", судом першої інстанції не було враховано, що таким чином ухвалою суду чиняться перешкоди вказаному товариству у здійсненні господарської діяльності, що заборонено законом. Аргументи учасників справи Узагальнені доводи вимог касаційних скарг У січні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга (з урахуванням поданих у подальшому доповнень) ОСОБА_3, до якої приєднався ОСОБА_2, на ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову апеляційного суду від 19 грудня 2019 року, у якій заявник посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове судове рішення про відмову в задоволенні заяви. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не з'ясували співмірність виду забезпечення позову, який просила застосувати позивачка, позовним вимогам. Зазначає, що фактично заборона вчинення дій щодо зміни складу засновників порушує права інших засновників і вони не можуть вільно розпоряджатися своїми частками. У березні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга ТОВ "Керамоцентр" на ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року в частині, що не скасована апеляційним судом та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року в частині залишення в силі ухвали суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що заходи забезпечення позову в частині заборони нотаріусу, видавати свідоцтва про право на спадщину, а також заборони державному реєстратору здійснювати дії щодо реєстрації змін до статутів господарських товариств, не відповідають предмету позову та не є співмірними із заявленими позовними вимогами. Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу У березні 2020 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, у якому заявниця просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Зазначає, що оскаржувані судові рішення винесені з повним дотриманням норм матеріального та процесуального права. Узагальнені доводи пояснень на касаційну скаргу У січні 2021 року ОСОБА_2 подав пояснення на касаційну скаргу ОСОБА_3, у яких просить дослідити законність накладення арешту відповідно до чинного законодавства. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 30 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу №504/891/19 з Комінтернівського районного суду м. Одеси. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2021 року вказану справу за касаційною скаргою ОСОБА_6, подану представником адвокатом Кліменко В. П. (до якої приєднався ОСОБА_2), призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2020 року вказану справу за касаційною скаргою ТОВ "Керамоцентр" призначено до судового розгляду. 2.Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, передбачених цим Кодексом. Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Тобто метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого РІШЕННЯ: Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача. Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до зміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Положеннями статті 150 ЦПК України встановлені види забезпечення позову. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 4 постанови від 22 грудня 2006 року №9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Відтак, заходи забезпечення позову повинні відповідати заявленим вимогам, тобто бути безпосередньо зв'язаними з предметом спору, необхідними і достатніми для забезпечення виконання судового рішення. Підставою забезпечення позову є обґрунтоване припущення заявника про те, що незастосування заходів по забезпеченню позову, може утруднити або взагалі унеможливити виконання рішення суду. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб'єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків. Убачається, що предметом позову є встановлення факту проживання однією сім'єю, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу позивачки і батька відповідачів - ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, визнання спільною сумісною власністю майна, яке за життя належало спадкодавцю ОСОБА_5 та визнання права власності на частку цього майна. У зв'язку із цим судом першої інстанції правомірно накладено арешт на майно, що зареєстроване за померлим ОСОБА_5, на частину якого претендує позивачка ОСОБА_1. За таких обставин, правильними є висновки суду першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, що забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно померлого ОСОБА_5 є достатнім заходом для забезпечення прав та інтересів позивачки в обраний нею спосіб. Разом із тим, місцевий суд визнав обґрунтованим, що видача приватним нотаріусом свідоцтва про право на спадщину на все майно спадкодавця призведе до неможливості виконання рішення суду у випадку задоволення позову. Колегія суддів суду касаційної інстанції не погоджується з таким висновком суду з огляду на таке. Відповідно до 4.17 п. 4 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції N 296/5 від 22.02.2012 року якщо на спадкове майно накладено арешт судовим чи слідчими органами, видача свідоцтва про право на спадщину затримується до зняття арешту. Оскільки вчинити будь-які нотаріальні дії щодо видачі спадкоємиці свідоцтва про право власності на спадщину за законом на вказане майно нотаріус не має можливості у зв'язку з тим, що на нього накладено арешт, у суду не було підстав забезпечувати позов, шляхом заборони нотаріусу видавати свідоцтво. До того ж, судом заборонено державному реєстратору Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту господарських товариств, які не є учасниками справи. Забороняючи державному реєстратору Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради вчиняти дії щодо державної реєстрації змін до статуту господарських товариств, які не є учасниками справи, місцевим судом не було враховано, що таким видом забезпечення позову здійснюється втручання в господарську діяльність вказаних товариств, що не відповідає положенням статте 149, 150 ЦПК України. За таких обставин, ухвала місцевого суду в цій частині не відповідає законності та обґрунтованості. Отже, заходи забезпечення позову в частині заборони нотаріусу видавати свідоцтва про право на спадщину, а також заборони державному реєстратору здійснювати дії щодо реєстрації змін до статутів господарських товариств, не відповідають предмету позову та не є співмірними із заявленими позовними вимогами. За таких обставин та порушення судами норм процесуального права, оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню. Згідно з частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміні рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Ураховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для задоволення заяви позивачки про забезпечення позову шляхом заборони нотаріусу, видавати свідоцтва про право на спадщину, а також заборони державному реєстратору здійснювати дії щодо реєстрації змін до статутів господарських товариств, а тому оскаржувана ухвала Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанова Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року в цій частині не можуть вважатися законними та обґрунтованими та підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову в цій частині. Щодо доводів касаційної скарги ТОВ "Керамоцентр" Убачається, що ТОВ "Керамоцентр" звернулося до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою на ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року (в частині задоволення заяви про забезпечення позову). Згідно з пунктом 3 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Оскільки ТОВ "Керамоцентр", яке не є учасником справи, оскаржує ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року в частині забезпечення позову щодо накладення арешту на майно померлого ОСОБА_5, заборони нотаріусу видавати свідоцтва про право на спадщину, а також заборони державному реєстратору здійснювати дії щодо реєстрації змін до статутів ТОВ "Ізокерам", ТОВ "Одеський Керамзит", ТОВ "Савранський Хліб", ТОВ "Фортуна Компані", касаційне провадження підлягає закриттю з огляду на те, що заходи забезпечення позову в цій частині не зачіпають права та інтереси ТОВ "Керамоцентр". Керуючись статтями 396, 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану адвокатом Кліменко Володимиром Павловичем, (до якої приєднався ОСОБА_2) та касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Керамоцентр" задовольнити частково. Ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року скасувати в частині заборони нотаріусу видавати свідоцтва про право на спадщину, а також заборони державному реєстратору здійснювати дії щодо реєстрації змін до статутів товариства з обмеженою відповідальністю "Керамоцентр", товариства з обмеженою відповідальністю "Ізокерам", товариства з обмеженою відпвідальністю "Одеський Керамзит", товариства з обмеженою відповідальністю "Савранський Хліб", товариства з обмеженою відповідальністю "Фортуна Компані" скасувати. відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову, шляхом заборони нотаріусу видавати свідоцтва про право на спадщину, а також заборони державному реєстратору здійснювати дії щодо реєстрації змін до статутів товариства з обмеженою відповідальністю "Керамоцентр", товариства з обмеженою відповідальністю "Ізокерам", товариства з обмеженою відпвідальністю "Одеський Керамзит", товариства з обмеженою відповідальністю "Савранський Хліб", товариства з обмеженою відповідальністю "Фортуна Компані". Ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року в частині накладення арешту на майно ОСОБА_5 залишити без змін. Касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Керамоцентр" на ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 березня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2021 року (в частині задоволення заяви про забезпечення позову) - закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 листопада 2021 року м. Київ справа №279/790/18 провадження №61-5368 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4; розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Миніч Т. І., Трояновської Г. С., Павицької Т. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про виділ частки зі спільного майна. Позовна заява мотивована тим, що 23 вересня 2011 року відповідно до договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу Житомирської області Добролежею Л. Г., вона набула право власності на 30/100 часток зазначеного житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель та споруд по АДРЕСА_1. Одночасно з договором дарування вказаної частини житлового будинку нотаріусом було посвідчено договір дарування земельної ділянки площею 0,0202 га. кадастровий номер 1810700000:02:002:0205, на якій розташована вказана частина житлового будинку. Відповідачі є власниками інших часток зазначеного домоволодіння. Зокрема ОСОБА_2 належить 18/100 частин, ОСОБА_3 - 17/100 часток, ОСОБА_4 - 35/100 часток спірного будинку. Між нею та відповідачами було визначено порядок користування, оскільки будинок фактично розподілений на окремі ізольовані квартири з господарськими будівлями під № №, 2, 3, 4, 5, з проведеними окремими комунікаціями, окремими входами, розділені парканом. Спільних приміщень у користуванні немає. Проте, той факт, що вказаний будинок перебуває у спільній частковій власності чинить їй перешкоди для реалізації права власності, оскільки вимагає постійної згоди співвласників. Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд виділити їй в натурі частку у будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з відступом від ідеальної частки, згідно з варіантом №1 висновку експертизи від 17 травня 2019 року №45/05-2019 (який схематично зображений в Додатку №2 до неї), а саме приміщення, що станом на дату проведення дослідження зазнали реконструкції та у відповідності до технічного паспорту, складеного фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 станом на 2012 рік, представляють: офіс-магазин, який складається з торгівельного залу №1 (площею 57, 87 кв. м), кімнати персоналу №2 (площею 5,41 кв. м), підсобного приміщення №3 (площею 4,90 кв. м), санвузла №4 (площею 2,37 кв. м), складу №5 (площею 46,62 кв. м), складу №6 (площею 27,21 кв. м), кімнати персоналу №7 (площею 6,15 кв. м). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 20 листопада 2019 року у складі судді Шульги О. М. позов ОСОБА_1 задоволено частково. Виділено ОСОБА_1 в натурі 30/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1, яка складається з таких приміщень: тамбура площею 4,1 кв. м (3-I), комори площею 5,1 кв. м (3-II), електрифікованої кухні площею 10,5 кв. м (3-2), коридору площею 9,7 кв. м (3-1), житлової кімнати площею 17 кв. м (3-3), що становлять кватиру №3; 3/10 частин огорожі та дворового покриття. Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_1 на житловий будинок АДРЕСА_1. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що фактично в натурі частки сторін виділені в окремі приміщення, розмір та вартість яких відповідає належним їм часткам в спільному майні, сформовані в окремі квартири. Даний об'єкт нерухомості являє собою окремо розташоване домоволодіння (садиба), до складу якого входять житловий будинок та господарські споруди. Можливість поділу спірного об'єкту нерухомості підтверджена висновком експерта від 17 травня 2019 року №47/05-2019. При цьому, реконструйовані, переплановані приміщення під час поділу будинку судом не враховуються, як і не враховувались експертом при проведенні експертизи, оскільки в основу експертного дослідження покладено технічний паспорт на будинок, оформлений до набуття його у власність сторонами спору. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Житомирського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 20 листопада 2019 року скасовано, й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачка набула право власності на частину житлового будинку, але без погодження із співвласниками та без отримання містобудівних умов або будівельного паспорта на будівництво здійснила реконструкцію належного їй нерухомого майна під магазин, внаслідок чого змінилося цільове призначення нерухомості. Позивач просить виділити їй приміщення, на яке право власності не оформлено. Крім того, відповідність виділених приміщень розміру ідеальної частки ОСОБА_1 у праві спільної часткової власності на будинок не доведено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 04 грудня 2013 року у справі №6-130цс13 та від 30 вересня 2015 року у справі №6-286цс15, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі й витребувано цивільну справу №279/790/18із Коростенського міськрайонного суду Житомирської області. У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що реконструкцію своєї частини житлового будинку під офіс-магазин з добудовою вона провела з дозволу органу місцевого самоврядування, з розробленням та затвердженням проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, а тому вона відповідає вимогам законодавства та державним будівельним нормам, діючим стандартам і правилам. Крім того, добудову здійснено на земельній ділянці, яка належить їй на праві приватної власності, реконструкція відбулась без втручання в несучі конструктивні елементи житлового будинку та інженерні системи загального користування. Дана реконструкція жодним чином не вплинула на ідеальні частки інших співвласників (їх частки не зменшились). Факт відповідності виділених їй приміщень розміру ідеальної частки у праві спільної власності на будинок відповідачами не спростовано. Тому вважала рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У липні 2020 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні. Фактичні обставини справи, встановлені судами Сторони у справі є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1, а саме: ОСОБА_1 є власником 30/100 часток, ОСОБА_2 - 18/100 часток, ОСОБА_3 - 17/100 часток, ОСОБА_4 - 35/100 часток. Фактично в натурі частки сторін виділені в окремі приміщення та складають окремі квартири. Даний об'єкт нерухомості являє собою окремо розташоване домоволодіння (садиба), до складу якого входять житловий будинок та господарські споруди. У висновку експерта судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи від 17 травня 2019 року №47/05-2019 зазначено, що виділити частку ОСОБА_1, як передбачено пунктом 6 постанови Пленуму Верховного суду України від 04 жовтня 1991 року №7 (зі змінами) в житловому будинку, розташованому по АДРЕСА_1, відповідно до ідеальної частки в розмірі 30/100, не вбачається можливим. Дослідження щодо можливості поділу житлового будинку, господарських будівель та споруд між співвласниками будинковолодіння не проводилося в зв'язку із відсутністю: матеріалів технічної інвентаризації на досліджуване будинковолодіння, які актуальні на дату проведення дослідження; відомостей про правовий статус здійснених прибудов (добудов, перепланувань, реконструкції та ін.) ; відомостей про перерахунок ідеальних часток співвласників в зв'язку із здійсненням добудов (прибудов), а також в зв'язку із не забезпечення доступу до квартир № №1, 4, 5 в житловому будинку по АДРЕСА_1, в зв'язку з чим не вбачається встановити: об'ємно-планувальне рішення квартири (приміщень) ; технічний стан основних конструктивних елементів; інженерне обладнання (оснащення) ; рівень внутрішнього оздоблення та стану (а. с. 137-168,т. 1). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Згідно із частинами першою, третьою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою; кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні. Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки. Ураховуючи те, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України. Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 року №55 (далі - Інструкція №55). Пунктом 2.3 розділу 2 Інструкції №55 передбачено, що не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону. За змістом статей 316, 317 ЦК України право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, відтак виключає це майно із цивільного обороту. За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво жилого будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво, або відведена не для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил. У розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а й об'єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки внаслідок таких дій об'єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Усі об'єкти нерухомого майна, які зведені після одержання акту приймання в експлуатацію, незалежно від того, значились вони до одержання акту приймання в проектній документації чи ні, вважаються самочинними (пункт 3.4.1 Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 05 вересня 2003 року №146). При цьому за змістом частини першої статті 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що не підлягають поділу (виділу) об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, спричиняє визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України). Самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України. Не підлягають поділу (виділу) об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Вирішуючи спір, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про те, що позивачка набула право власності на частину житлового будинку, але без погодження із співвласниками та без отримання містобудівних умов або будівельного паспорта на будівництво здійснила реконструкцію належного їй нерухомого майна під магазин, унаслідок чого змінилося цільове призначення нерухомості. Позивач просить виділити їй приміщення, на яке право власності не оформлено. Крім того, питання про відповідність виділених приміщень розміру ідеальної частки ОСОБА_1 у праві спільної часткової власності на будинок не доведено. Посилання касаційної скарги на те, що реконструкцію своєї частини житлового будинку під офіс-магазин з добудовою вона провела з дозволу органу місцевого самоврядування, з розробленням та затвердженням проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про неможливість виділу частки із спірного домоволодіння, право власності на яку не зареєстровано за позивачем. Крім того, матеріали справи не містять відомостей про оформлення права власності за позивачем не реконструйоване приміщення, а вимог про визнання права власності на таке приміщення позивачем не заявлялось і судом таке питання не досліджувалось, як і не зазначалось про наявність об'єктивних перешкод для реєстрації права власності на реконструйоване приміщення у встановленому законом порядку. Відтак, підстав вважати, що спірне приміщення, яке позивач просить виділити як частку із домоволодіння, не є самочинним будівництвом немає, а рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). При цьому у висновку судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи від 17 травня 2019 року №47/05-2019 зазначено, що дослідження щодо можливості поділу житлового будинку, господарських будівель та споруд між співвласниками будинковолодіння не проводилося в зв'язку із відсутністю, зокрема, матеріалів технічної інвентаризації на досліджуване будинковолодіння, які актуальні на дату проведення дослідження, та відомостей про правовий статус здійснених прибудов, а здійснення виділу частки із домоволодіння, яка на дату виділу вже не існує у первісному стані, суперечить закону та інтересам інших співвласників домоволодіння. Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають, а направлені виключно на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Житомирського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. М. Осіян О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 травня 2021 року м. Київ справа №175/4628/19 провадження №61-18378св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Новоолександрівська сільська рада Дніпровського району Дніпропетровської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області (далі - Новоолександрівська сільська рада) про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради та про ухвалення судового рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що йому на праві власності належить земельна ділянка площею 0,4348 га, яка розташована: АДРЕСА_1, кадастровий номер: 1221486200:09:001:0332, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства. Вказував, що має намір змінити цільове призначення земельної ділянки, яка належать йому на праві власності, тому звертався до відповідача із відповідною заявою. Однак рішенням Новоолександрівської сільської ради від 14 березня 2019 року "Про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 від 20.06.2018 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення по АДРЕСА_1" йому вкотре відмовлено у зміні цільового призначення вказаної вище земельної ділянки безпідставно та невмотивовано. ОСОБА_1 вказував, що його право порушено, просив суд: - визнати незаконним та скасувати рішення Новоолександрівської сільської ради від 14 березня 2019 року "Про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 від 20.06.2018 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення по АДРЕСА_1"; - ухвалити судове рішення, яким змінити цільове призначення земельної ділянки площею 0,4348 га, що належить йому та розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер: 1221486200:09:001:0332, цільове призначення - 01.03. "для ведення особистого селянського господарства" на цільове визначення - 02.10 "для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури". Короткий зміст рішень суду першої інстанції Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2020 року, у складі судді Бойко С. М., позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Новоолександрівської сільської ради від 14 березня 2019 року "Про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 від 20.06.2018 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення по АДРЕСА_1". Змінено цільове призначення земельної ділянки площею 0,4348 га, що належить ОСОБА_1, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1221486200:09:001:0332, з цільового призначення - 01.03 "для ведення особистого селянського господарства" на цільове призначення - 02.10 "для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури". Додатковим рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2020 року, ухваленим у складі СУДДІ: Бойко С. М., вирішено питання розподілу судових витрат. Стягнуто з Новоолександрівської сільської ради на користь ОСОБА_1 сплачений при подачі позову судовий збір у розмірі 1 536,80 грн. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Новоолександрівської сільської ради від 14 березня 2019 року прийнято з порушенням чинного законодавства, а саме: пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"; частин шостої, восьмої статті 186-1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 19 Конституції України, адже не містить жодного посилання на недоліки проекту відведення земельної ділянки, а також посилань на його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. Оскільки з жодних інших підстав власнику не може бути відмовлено у зміні цільового призначення його земельної ділянки, то орган місцевого самоврядування діяв не у спосіб, що передбачений вищевказаним законам України. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року апеляційну скаргу Новоолександрівської сільської ради задоволено. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2020 року та додаткове рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні позову ОСОБА_1 до Новоолександрівської сільської ради про визнання незаконним рішення та про зміну цільового призначення земельної ділянки відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Новоолександрівської сільської ради судовий збір у розмірі 2 305,20 грн. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції порушень прав позивача не встановив. Вказав, що суд першої інстанції, змінивши цільове призначення земельної ділянки, вийшов за межі своїх повноважень. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року, а рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2020 року та додаткове рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2020 року залишити в силі. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 15 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Коломієць Г. В. поновлено строк на касаційне оскарження, касаційну скаргу залишено без руху. 14 січня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області. У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання незаконним та скасування рішення Новоолександрівської сільської ради від 14 березня 2019 року, не обґрунтував підстав скасування. Стверджує, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі доводів апеляційної скарги, не з'ясував всіх обставин справи, на які посилалися сторони. Заявник вказує, що ухвалення судового рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки є належним способом юридичного захисту його прав, оскільки він двічі отримав відмову від органу місцевого самоврядування, які в судовому порядку визнані протиправними. Крім того, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Відзив на касаційну скаргу у визначений судом касаційної інстанції строк не подано. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області від 14 вересня 2017 року затверджено містобудівну документацію - "Генеральний план села Новоолександрівка Дніпровського району Дніпропетровської області" з розрахунковим періодом до 2030 року, у якому немає жодних обмежень щодо використання у майбутньому території, до якої входить і земельна ділянка позивача. 14 березня 2019 року Новоолександрівська сільська рада Дніпровського району Дніпропетровської області винесла рішення №4088-40/VІІ "Про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 від 20.06.2018 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення по АДРЕСА_1", яким вирішила: "На виконання рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2019 року у справі №175/4904/18 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1, на черговій сесії сільської ради з запрошенням власника земельної ділянки - ОСОБА_1 або уповноваженого ним представника". Встановлено, що на земельній ділянці, яка розташована на АДРЕСА_1 позивач має намір збудувати багатоквартирний житловий будинок з об'єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури, про що свідчить містобудівна документація "Генеральний план селища Дослідне Дніпровського району Дніпропетровської області", розроблена ДП "НДПІМІСТОБУДУВАННЯ" м. Києва з розрахунковим періодом до 2030 року, де передбачено зміну цільового призначення земельної ділянки. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону. Відповідно до частин першої, другої статті 20 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спору) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Згідно з частиною третьою статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок та проводиться, зокрема щодо земельних ділянок, розташованих у межах населеного пункту, - сільською, селищною, міською радою. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки приватної власності, цільове призначення якої змінюється, розробляється на замовлення власника земельної ділянки без надання дозволу Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування на його розроблення. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється в порядку, встановленому законом. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, погодженого в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу, приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зміну її цільового призначення. Відмова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у зміні цільового призначення земельної ділянки або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що зміна цільового призначення земель приватної форми власності є виключною компетенцією органів місцевого самоврядування, яка проводиться на підставі відповідних проектів. Згідно з частинами шостою, восьмою статті 186-1 ЗК України підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. Органами, зазначеними в частинах першій - третій цієї статті, може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки. Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належать повноваження щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Згідно з частиною п'ятою статті 46 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сесія ради скликається в міру необхідності, але не менше одного разу на квартал, а з питань відведення земельних ділянок та надання документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності - не рідше ніж один раз на місяць. Відповідно до вимог статі 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. Згідно зі статтею 370 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Зі змісту оскаржуваного рішення, суд апеляційної інстанції встановив, що орган місцевого самоврядування, керуючись положеннями статей 12, 186, 186-1 ЗК України, статті 50 Закону України "Про землеустрій", статями 26, 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", на виконання рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2019 року, ухваленого в адміністративній справі №175/4904/18, прийняв рішення про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки на АДРЕСА_1 на черговій сесії сільської ради із запрошенням власника земельної ділянки, чи його представника. Таким чином, Новоолександрівська сільська рада, приймаючи 14 березня 2019 року рішення, вчинила дії щодо виконання судового РІШЕННЯ: в адміністративній справі, що узгоджується з вимогами статті 370 КАС України, статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування", та не суперечить вимогам частини п'ятої статті 46 Закону України "Про місцеве самоврядування" - а не відмовила позивачу у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи недоліків. Тому, обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про порушення органом місцевого самоврядування вимог пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", частин шостої-восьмої статті 186-1 ЗК України та статті 19 Конституції України. При цьому, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині зміни цільового призначення земельної ділянки, суд апеляційної інстанції правильно вказав, що суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, та приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі повноважень суду. Таким чином, обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про те, що змінивши цільове призначення земельної ділянки, суд першої інстанції вийшов за межі своїх повноважень. При вирішенні спору суд апеляційної інстанції правильно застосував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 11 вересня 2018 року у справі №712/10864/16 (провадження №11-518апп18), підстав для відступлення від яких колегія суддів не вбачає. Таким чином, суд апеляційної інстанції виконав вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив і оцінив докази та встановив обставини у справі. Посилання ОСОБА_1 як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17 (провадження № К/9901/16673/18), від 11 вересня 2019 року у справі №819/570/18 (провадження № К/9901/63008/18) не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини. Так, у вказаних вище справах фактичні обставини стосувалася бездіяльності суб'єкта владних повноважень відповідного Головного управління Держгеокадастру, уповноваженого надавати дозвіл на розробку проекту землеустрою чи надання вмотивованої відмови у його наданні, регламентований положеннями ЗК України. Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 листопада 2021 року м. Київ справа №221/5839/18 провадження №61-11886св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Волноваська районна державна адміністрація, товариство з обмеженою відповідальністю "Маріупольська птахофабрика", Степнянська сільська рада Волноваського району Донецької області, розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волноваського районного суду Донецької області від 28 квітня 2020 року в складі судді Мохова Є. І. та на постанову Донецького апеляційного суду від 08 липня 2020 року в складі колегії суддів Кочегарової Л. М., Пономарьової О. М., Ткаченко Т. Б., ВСТАНОВИВ: Історія справи У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Волноваської районної державної адміністрації, ТОВ "Маріупольська птахофабрика", Степнянської сільської ради Волноваського району Донецької області про визнання права власності в порядку спадкування та зобов'язання вчинити дії. Позов мотивувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її син ОСОБА_2, якому рішенням загальних зборів ТОВ "Маріупольська птахофабрика" від 28 грудня 2000 року вирішено надати земельний і майновий пай як працівнику товариства. Разом з тим голова ТОВ "Маріупольська птахофабрика" на зборах товариства висунув до ОСОБА_2 додаткову вимогу, а саме необхідність пропрацювати на підприємстві не менше трьох років, унаслідок чого ОСОБА_2 був позбавлений права на отримання земельної частки (паю). У подальшому позивачка дізналася, що в списках новоприйнятих членів КСП "Маріупольське", яке було реорганізовано в ТОВ "Маріуопольська птахофабрика", яким надано право на земельну частку (пай), ОСОБА_2 не значиться. Позивачка вважала, що незважаючи на викладені обставини ОСОБА_2 за життя набув право на земельну частку (пай) площею 8,91 умовних кадастрових га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, оскільки перебував у трудових відносинах з КСП "Маріупольське" на момент його реорганізації у ТОВ. З посиланням на те, що вона прийняла спадщину після смерті ОСОБА_2, просила суд: - визнати за нею в порядку спадкування право власності на земельну частку (пай) площею 8,91 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; - зобов'язати ТОВ "Маріупольська птахофабрика" ініціювати проведення загальних зборів та внести члена КСП ОСОБА_2, не включеного до списку на отримання сертифікатів при його складенні, до вказаного списку, затвердити його та погодити передачу частини земель резервного фонду з постійного користування у колективну власність для надання права на земельну частку (пай) ; - зобов'язати Степнянську сільську раду затвердити список громадян-членів КСП, які не були включені до списків на отримання сертифікатів у числі 1 людини ОСОБА_2, та передати землі резервного фонду відповідної площі у колективну власність для надання права на земельну частку (пай) позивачці як спадкоємцю ОСОБА_2; - зобов'язати Волноваську районну державну адміністрацію видати позивачці сертифікат на право на земельну частку (пай) і державний акт на право приватної власності на землю. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Волноваського районного суду Донецької області від 28 квітня 2020 року в задоволенні позовної вимоги про визнання права власності на земельну частку (пай) в порядку спадкування відмовлено; в іншій частині провадження в справі закрито, оскільки позовні вимоги про зобов'язання вчинити дії підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 за життя не набув права власності на земельну частку (пай), що унеможливлює задоволення вимог його спадкоємців про визнання права власності на таке майно в порядку спадкування. В частині вирішення інших позовних вимог про зобов'язання вчинити дії суд першої інстанції вважав, що вони пред'явлені до суб'єктів владних повноважень, а тому підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Донецького апеляційного суду від 08 липня 2020 року апеляційну скаргу представника позивачки задоволено частково, рішення Волноваського районного суду Донецької області від 28 квітня 2020 року в частині закриття провадження у справі скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог про зобов'язання вчинити дії відмовлено; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність у ОСОБА_2 права на отримання земельної частки (паю), оскільки на час отримання КСП "Маріупольське" державного акту на землю ОСОБА_2 не працював у КСП та не був його членом, а тому не був включений до списків осіб, які мають право на отримання сертифікату на право власності на земельну частку (пай). Апеляційний суд також установив, що ОСОБА_2 після працевлаштування в КСП не був включений і до додаткових списків новоприйнятих членів КСП, які мають право на отримання земельної частки (паю), а рішення щодо нього ні загальними зборами товариства, ні сільською радою не приймалося. Суд апеляційної інстанції також прийняв до уваги, що за життя ОСОБА_2 своє право на отримання земельної частки (паю) не відшукував, невключення його до додаткових списків не оскаржував. За відсутності у спадкодавця права на отримання земельної ділянки (паю) апеляційний суд зробив висновок про відмову в задоволенні вимог його спадкоємиці про визнання права власності на земельну частку (пай) у порядку спадкування. Разом з тим, апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги про зобов'язання вчинити дії підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки вони є похідними від цивільного права особи на отримання у власність майна (земельної частки) в порядку спадкування. За встановлених судами обставин колегія суддів відмовила в задоволенні вказаних позовних вимог за їх безпідставністю. Аргументи учасників справи 05 серпня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просила їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що спадкодавець ОСОБА_2 був присутнім на загальних зборах товариства під час прийняття рішення про виділення учасникам товариства майнових паїв та земельних часток. При цьому ОСОБА_2 був включений до списку осіб, які мають право на майновий пай, та в подальшому його отримав, однак до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай), включений не був, що не відповідає прийнятому на загальних зборах рішенню та положенням Указу Президента України №1529 від 03 грудня 1999 року "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки". Уважає, що відсутність у спадкодавця сертифіката на право на земельну частку (пай) не свідчить про відсутність у нього такого права, оскільки на момент реорганізації КСП у ТОВ ОСОБА_2 був його членом. Указує, що за життя ОСОБА_2 намагався захистити своє право на отримання земельної частки, звернувшись до Степнянського сільського голови з проханням пояснити причини ненадання земельної частки, однак отримав відмову. Зазначає, що суди не надали належної оцінки наявним у матеріалах справи письмовим доказам та показанням свідків. У жовтні 2020 року ТОВ "Маріупольська птахофабрика" та Степнянська сільська рада Волноваського району Донецької області подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити касаційну скаргу без задоволення, постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, у тому числі про закриття провадження в частині позовних вимог про зобов'язання вчинити дії. Відзиви на касаційну скаргу мотивовані тим, що суди зробили правильний висновок про відсутність у ОСОБА_2 права на земельну частку (пай) з урахуванням того, що на момент отримання КСП державного акта на землю він не був членом підприємства, та про те, що за життя спадкодавець невключення його до додаткових списків осіб, які мають право на отримання земельної частки (паю), не оскаржував. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 31 квітня 2021 року зазначено, що заявник оскаржує судове рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, вказуючи про неврахування судами висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 травня 2020 року в справі №659/879/17, та недослідження судами зібраних у справі доказів і встановленням фактичних обставин справи на підставі недопустимих доказів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням Степнянської сільської ради від 04 грудня 1996 року передано КСП "Маріупольське" у колективну власність 5406,3 гектарів землі, про що видано Державний акт на право колективної власності на землю від 10 лютого 1997 року серія ДН №035. З 23 лютого 1999 року до 24 квітня 2000 року ОСОБА_2 перебував у трудових відносинах з КСП "Маріупольське" на посаді слюсаря трудомістких процесів. 30 червня 2000 року на підставі розпорядження №133 КСП "Маріупольське" реорганізоване в ТОВ "Маріупольська птахофабрика". ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Спадкоємцем після смерті ОСОБА_2 є його мати ОСОБА_1, яка спадщину прийняла. За інформацією архівного відділу Волноваської районної державної адміністрації Донецької області №16/07-07 від 30 травня 2017 року в документах архівного фонду Степнянської сільської ради щодо рішення сесії від 03 березня 2000 року "Про надання земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства" у списку новоприйнятих членів КСП "Маріупольське" для надання права на земельну частку відсутній запис щодо ОСОБА_2. За інформацією архівного відділу Волноваської районної державної адміністрації Донецької області №30/07-07 від 31 травня 2017 року в документах архівного фонду Степнянської сільської ради в протоколах сесій Степнянської сільської ради за 1999 рік рішення щодо надання земельної ділянки ОСОБА_2 відсутнє. Позиція Верховного Суду Колегія суддів не приймає доводи, викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. У частині другій статті 14 Конституції України закріплено, що право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до Закону. Згідно з пунктом 1 Указу Президента України №720 від 08 серпня 1995 року "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям", який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства; паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості) (абзаци 2, 3). У пункті 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" вказано, що право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського товариства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року в справі №612/401/19 (провадження №61-4633св20) зроблено висновок, що: "за змістом статей 22, 23 ЗК України (в редакції 1990 року) особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: перебування в членах КСП на час паювання; включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; одержання КСП цього акта. Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. При вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат про право на земельну частку (пай). Якщо спадкодавець мав право на земельну частку (пай), але за життя не одержав сертифіката на право власності на земельну частку (пай) або помилково не був включений (безпідставно виключений) до списку, доданого до державного акта про колективну власність на землю відповідного сільськогосподарського підприємства, товариства тощо, при вирішенні спору про право спадкування на земельну частку (пай) суд застосовує положення чинного на час існування відповідних правовідносин Земельного кодексу України, Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям". Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай)". У справі, яка переглядається, суди встановили, що: - КСП "Маріупольське" отримало у колективну власність 5 406,3 га землі на підставі рішення Степнянської сільської ради від 04 грудня 1996 року, у зв'язку з чим видано державний акт на право колективної власності на землю від 10 лютого 1997 року серія ДН №035; - ОСОБА_2 прийнято на роботу в КСП "Маріупольське" 23 лютого 1999 року, тобто на момент паювання та отримання підприємством державного акта на право власності на землю спадкодавець позивачки не був членом КСП; - у списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю, ОСОБА_2 як такий, що не перебував у трудових відносинах з КСП "Маріупольське, відсутній; - після прийняття ОСОБА_2 у члени КСП рішення про надання йому земельної частки (паю) не приймалось, у додаткові списки новоприйнятих членів КСП, які мають право на отримання земельної частки (паю), ОСОБА_2 включено не було; - за життя ОСОБА_2 невключення його до вказаних списків не оскаржував. За встановлених обставин апеляційний суд зробив правильний висновок про ненабуття ОСОБА_2 за життя права на земельну частку (пай) у КСП "Маріупольське", у зв'язку з чим позов його спадкоємиці про визнання за нею в порядку спадкування права на земельну частку (пай) та зобов'язання вчинити дії задоволенню не підлягає. Доводи касаційної скарги з посиланням на безпідставну відмову судів у визнанні за позивачкою права власності на земельну частку (пай) у порядку спадкування зводяться до переоцінки наданих сторонами доказів та встановлених судами обставин у частині набуття ОСОБА_2 за його життя права на земельну частку (пай). Разом з тим, установлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Аргументів щодо незаконності судових рішень у частині вирішення позовних вимог про зобов'язання вчинити дії касаційна скарга ОСОБА_1 не містить. Вимоги про скасування постанови апеляційного суду та залишення в силі рішення суду першої інстанції, у тому числі в частині закриття провадження в справі, викладені у відзивах на касаційну скаргу, оцінці Верховним Судом не підлягають, оскільки згідно пункту 3 частини другої статті 395 ЦПК України відзив має містити обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, а не самостійні вимоги інших учасників справи щодо суті спору. Чинним процесуальним законодавством передбачено інший порядок для вирішення порушених відповідачами у відзивах питань, зокрема, шляхом подання касаційної скарги. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Доводи касаційної скарги з урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року в справі №612/401/19 (провадження №61-4633св20), не дають підстав уважати, що постанова апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в нескасованій частині прийняті з недотриманням норм матеріального або процесуального права, а тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Донецького апеляційного суду від 08 липня 2020 року та рішення Волноваського районного суду Донецької області від 28 квітня 2020 року в нескасованій судом апеляційної інстанції частині залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №296/2561/18 провадження №61-5068св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - заступник керівника Житомирської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Центру професійно-технічної освіти м. Житомира, відповідачі: ОСОБА_1, Управління житлового господарства Житомирської міської ради, третя особа - Департамент реєстрації Житомирської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 03 жовтня 2019 року у складі судді Сингаївського О. П. та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року заступник керівника Житомирської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Центру професійно-технічної освіти м. Житомира (далі - ЦПТО м. Житомира) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, Управління житлового господарства Житомирської міської ради, у якому просив визнати незаконним та скасувати розпорядження про приватизацію від 08 квітня 2016 року №64167, видане начальником Управління житлового господарства Житомирської міської ради, яким задоволено прохання ОСОБА_1 про передачу у приватну власність квартири АДРЕСА_1; визнати недійсним свідоцтво про право власності на цю квартиру від 08 квітня 2016 року; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на зазначене житлове приміщення. Позовну заяву мотивовано тим, що 21 березня 2008 року ОСОБА_1 підставі рішення профкому та адміністрації ЦПТО м. Житомира від 12 лютого 2008 року №42 був виданий ордер на вселення у житлове приміщення, а саме однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Вказаний житловий будинок перебуває у власності держави в особі Міністерства освіти і науки України та знаходиться в оперативному управлінні ЦПТО м. Житомира. 08 квітня 2016 року начальником Управління житлового господарства Житомирської міської ради на підставі заяви ОСОБА_1 видано розпорядження №641676 про приватизацію вказаної квартири, яким дану квартиру передано у приватну власність ОСОБА_1 та видано свідоцтво № НОМЕР_1 про право власності на вказане житлове приміщення. Однак, ЦПТО м. Житомира повідомив, що 12 лютого 2008 року засідання профкому та адміністрації ЦПТО м. Житомира не проводилось, й, відповідно, рішення №42 про надання відповідачу квартири не приймалося. Крім того, відповідно до приписів статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", а також пункту 13 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року №396, приватизація спірної квартири повинна була здійснюватись органами приватизації ЦПТО м. Житомира, а не Управлінням житлового господарства Житомирської міської ради. Таким чином, позивач вважає, що квартира вибула з державної власності всупереч встановленому законом порядку та за відсутності згоди власника Міністерства освіти і науки України та ЦПТО м. Житомира. Короткий зміст оскаржуваних судових рішень Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 03 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року, у задоволенні позову прокурора відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що приватизація вказаної квартири була здійснена уповноваженим органом приватизації, за згодою балансоутримувача, в порядку та у спосіб, передбачені законодавством. У судових рішеннях зазначено, що Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" не містить заборон щодо приватизації державного житлового фонду без його передачі до комунальної власності. Цей Закон лише перелічує уповноважені органи приватизації й не визначає, до компетенції якого органу приватизації належить вирішення питання про приватизацію житла залежно від того, до якого житлового фонду належить цей об'єкт нерухомості. Суди відхилили доводи позивача про те, що засідання профкому та адміністрації ЦПТО м. Житомира 12 лютого 2008 року не було проведене й, відповідно, рішення №42 від 12 лютого 2008 року, на підставі якого ОСОБА_1 був виданий ордер на спірне житло, не приймалось, оскільки наявний у матеріалах ордер на вселення ОСОБА_1 у спірну квартиру не був визнаний недійсним у встановленому законом порядку. Правомірно та добросовісно користуючись даним житлом з 2008 року, ОСОБА_1 у передбаченому законодавством порядку звернулась до органу приватизації із відповідною заявою та надала всі необхідні для приватизації квартири документи. Вказана квартира є єдиним житлом ОСОБА_1, в якому вона постійно проживає. Доказів того, що при приватизації цього житла були порушені вимоги законодавства та права інших осіб, суду не надано, а сам лише факт відсутності у балансоутримувача рішення, на підставі якого був виданий ордер, не може порушувати право ОСОБА_1 на житло. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі заступник прокурора Житомирської області просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування статей 1, 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд у порушення статті 89 ЦПК України не дослідив зібрані у справі докази. Касаційна скарга мотивована тим, що нормами статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", а також пунктом 13 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року №396, повноваженнями на здійснення приватизації наділяються саме ті органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, яким на праві господарського відання або оперативного управління належить об'єкт державної чи комунальної власності, що пропонується до приватизації. Зазначеними нормами передбачено, що необхідною умовою для вирішення питання щодо приватизації об'єкта органом місцевого самоврядування є передача цього об'єкта державного житлового фонду до комунальної власності. Вказує, що до прийняття оспорюваного розпорядження та видачі свідоцтва про право власності на житло, багатоквартирний житловий будинок АДРЕСА_2 перебував у власності держави України в особі Міністерства освіти і науки України та знаходиться в оперативному управлінні Центру професійно-технічної освіти м. Житомира. Отже, житловий будинок у власність відповідної територіальної громади не переданий, Житомирська міська рада не набула права власності на цей будинок у встановленому законом порядку, отже не є уповноваженим органом приватизації. Відзиви на касаційну скаргу У квітні 2020 року від Міністерства освіти і науки України надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник погоджується із доводами скарги та незаконність ухвалених у справі судових рішень. У квітні 2020 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність судових рішень. Крім того, у травні 2020 року від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив Міністерства освіти і науки України, в якій викладено мотиви незгоди з доводами відзиву. При цьому, оскільки ЦПК України передбачає можливість розгляду справи у письмовому провадженні без виклику учасників справи, аргументи про розгляд справи за участю сторін у справі є непереконливими, тому відсутня необхідність у виклику осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, у зв'язку із чим у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 слід відмовити. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 01 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 21 березня 2008 року ОСОБА_1 виданий ордер №12, на підставі якого вона набула право користування квартирою АДРЕСА_1. Зазначений ордер виданий згідно з рішенням профкому та адміністрації ЦПТО м. Житомира від 12 лютого 2008 року №42. Житловий будинок АДРЕСА_2 перебував на балансі Центру професійно-технічної освіти м. Житомира. 23 лютого 2016 року державним реєстратором Житомирського міського управління юстиції здійснено державну реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок за Державою Україна в особі Міністерства освіти і науки України. Відповідно до Статуту ЦПТО м. Житомира (в редакції, яка діяла до вересня 2017 року) об'єкти права власності, в тому числі й житло, є державною власністю, що закріплена Міністерством освіти і науки України за ЦПТО м. Житомира і перебуває у користуванні Центру (п. 6.10 Статуту). Відповідно до пункту 7.9 чинного на час розгляду судами справи Статуту ЦПТО майно Центру, в тому числі: навчально-виробничі, побутові, культурно-освітні, оздоровчі, спортивні будівлі та споруди, гуртожитки, комунікації, обладнання, засоби навчання, транспортні засоби та інші об'єкти є об'єктами державної власності, що закріплюються за Центром на праві оперативного управління. Наказом Міністерства освіти і науки України від 03 березня 2018 року №218 житловий будинок АДРЕСА_2 закріплений на праві оперативного управління за Центром професійно-технічної освіти м. Житомира. Судами установлено, що у Центрі професійно-технічної освіти м. Житомира не створений орган приватизації. 23 березня 2001 року між професійно-технічним училищем, правонаступником якого є Центр професійно-технічної освіти м. Житомира, та відділом приватизації державного житлового фонду при Управлінні житлово-комунального господарства Житомирського міськвиконкому укладений договір про надання послуг з приватизації відомчого житлового фонду. 09 березня 2016 року директор Центру професійно-технічної освіти м. Житомира звернувся до Управління житлового господарства Житомирської міської ради із листом про включення до договору про надання послуг з приватизації житла від 23 березня 2002 року та здійснення приватизації п'яти квартир в будинку АДРЕСА_2.14 березня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Управління житлового господарства Житомирської міської ради із заявою про приватизацію квартири АДРЕСА_1. Розпорядженням начальника Управління житлового господарства Житомирської міської ради від 08 квітня 2016 року №64167 зазначена квартира передана у приватну власність ОСОБА_1. На підставі вказаного розпорядження, 08 квітня 2016 року Управлінням житлового господарства Житомирської міської ради Юшковій Т. І. видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно із статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Порядок та підстави приватизації державного житлового фонду визначається Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" та деталізується Положеннями "Про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян", затвердженим наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року №396 (далі - Положення). У пункті 5 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон) визначено, що кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз. Відповідно до пунктів 1 та 3 статті 8 Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Аналогічна норма міститься в пункті 13 Положення, у якому зазначено, що приватизація квартир (будинків), жилих приміщень в гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд (орган приватизації). У пункті 9 статті 8 Закону зазначено, що державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій та установ, за їх бажанням може передаватись у комунальну власність за місцем розташування будинків з наступним здійсненням їх приватизації органами місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування згідно з вимогами цього Закону. Отже, державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, організацій установ може передаватись у комунальну власність за їх бажанням. При цьому, Закон не містить заборон приватизації такого житлового фонду без передачі до комунальної власності. Крім того, Закон не визначає підпорядкованість вирішення питання приватизації певному органу приватизації в залежності від належності житлового фонду, а лише перелічує уповноважені органи приватизації. Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не надано доказів про створення органу приватизації в ЦПТО м. Житомира. Крім того, приватизація здійснювалася за домовленістю з власником житла - ЦПТО м. Житомира. Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно свідчить про те, що 23 лютого 2016 року було зареєстровано право власності на житловий будинок за Державою Україна в особі Міністерства освіти і науки України у формі державної власності. За змістом пункту 6.10 Статуту ЦПТО м. Житомира в редакції станом на 2016 рік, об'єкти права власності, в тому числі і житло, є державною власністю і перебуває у користуванні ЦПТО м. Житомира. Багатоквартирний будинок, в якому розміщена спірна квартира, закріплений на праві оперативного управління за ЦПТО м. Житомира наказом Міністерства освіти і науки України від 03 березня 2018 року №218, тобто після приватизації житла. Зміни в цій частині в Статут ЦПТО м. Житомира в новій редакції внесені в 2017 році. У частині десятій статті 8 Закону закріплено, що органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом. Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", далі Закон №500-VI); заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону №500-VI, частина друга статті 2 Закону). У частині першій статті 1 Закону №500-VI зазначено, що дія цього Закону щодо реалізації права на приватизацію не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти (крім гуртожитків, що були включені до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, у тому числі тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб). Відповідно до частини другої статті 2 Закону не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, історико культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей) ; квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Судами встановлено, що спірне житлове приміщення (квартира) під цей перелік заборони на приватизацію не підпадає. Згідно із пунктом 17 Положення громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається до органу приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію. Пунктом 18 Положення затверджено перелік документів, які подаються громадянином до органу приватизації. Серед них має бути і копія ордера про надання жилої площі, а також документ, що підтверджує невикористання житлових чеків для приватизації державного житлового фонду. Судами встановлено, що усі необхідні документи ОСОБА_1 додала до заяви про приватизацію нерухомого майна (а. с. 94-100, т. 1). Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач виконав вимогу пункту 18 Положення, а орган приватизації ухвалив законне розпорядження про задоволення заяви ОСОБА_1, а отже, приватизація спірної квартири була здійснена уповноваженим органом приватизації, в порядку та спосіб встановленими законом за згодою балансоутримувача майна. При цьому судами взято до уваги договір, укладений 23 березня 2001 року між професійно-технічним училищем, правонаступником якого є ЦПТО м. Житомира, та відділом приватизації державного житлового фонду при Управлінні житлово-комунального господарства Житомирського міськвиконкому. Цей договір на момент приватизації спірної квартири був чинним, не оспорений у встановленому законом порядку. Предметом цього договору було надання Управлінням житлово-комунального господарства послуг по приватизації відомчого житлового фонду СПТУ-15 м. Житомира з видачею документів згідно із Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду". Листом від 09 березня 2016 року директор ЦПТО звернувся до органу приватизації з проханням включити до даного договору також спірну квартиру та здійснити її приватизацію. Врахувавши наведені обставини, суди попередніх інстанцій обгрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог. Доводи касаційної скарги про те, що рішення про надання позивачу квартири не приймалося є необґрунтованими, оскільки ордер на вселення ОСОБА_1 у спірну квартиру, яке міститься у матеріалах справи, не був визнаний недійсним у встановленому законом порядку. Правомірно та добросовісно користуючись даним житлом з 2008 року, ОСОБА_1 у передбаченому законодавством порядку звернулась до органу приватизації із відповідною заявою та надала всі необхідні для приватизації квартири документи. Доказів того, що при приватизації цього житла були порушені вимоги законодавства та права інших осіб, суду не надано, а сам лише факт відсутності у балансоутримувача рішення, на підставі якого був виданий ордер, не може порушувати право ОСОБА_1 на житло. Суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що ОСОБА_1 вселилася у спірне житлове приміщення на законній підставі і протягом тривалого часу правомірно та добросовісно ним користується, на спірну житлову площу окрім відповідача ніхто не претендує, спірна квартира є єдиним об'єктом нерухомого майна та єдиним житлом сім'ї відповідача. Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (справа EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, №19336/04, § 166-168, рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року). Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Суди попередніх інстанцій, враховуючи встановлені ними належним чином фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, установивши законність приватизації відповідачем спірної квартири, дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову. Подібні за змістом висновки викладені Верховним Судом у постанові від 24 травня 2021 року у справі №296/2566/18 (провадження №61-4038св20). Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не допускаються. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області залишити без задоволення, а рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 03 жовтня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №638/11812/15-ц провадження №61-4458св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариство з обмеженою відповідальністю "АІА Інтернейшнл Груп Інк", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Леонової Юлії Сергіївни на постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю "АІА Інтернейшнл Груп Інк" (далі - ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк ") про визнання права спільної сумісної власності на майно, визнання договору недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння, посилаючись на те, що з 29 січня 1993 року вона перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Київського районного суду міста Харкова від 09 квітня 2012 року. В період перебування у шлюбі сторонами було придбано квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце АДРЕСА_2 загальною площею 15 кв. м, розташоване у підвалі цього ж будинку. 07 жовтня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали іпотечний договір, за яким вищезазначене майно було передане в іпотеку в забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 за договором позики від 07 жовтня 2013 року. Разом з тим вона не давала своєї згоди на передачу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, в іпотеку, у зв'язку з чим вказаний правочин є недійсним. Крім того, згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з 10 грудня 2015 року право власності на спірне майно зареєстроване за ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк". Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним іпотечний договір від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_1 та машиномісця АДРЕСА_2 загальною площею 15 кв. м, розташованого у підвалі цього ж будинку; витребувати у ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" вищевказане майно; визнати спірні квартиру та машиномісце спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2. Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2017 року у складі судді Омельченко К. О. в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що саме позивач вкладала кошти у придбання квартири та машиномісця, отже, спірне майно не є спільною сумісною власністю подружжя, тому позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 03 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2017 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце № НОМЕР_1, яке розташоване в підвалі цього ж будинку, спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано недійсним договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, про передачу в іпотеку 1/2 частки у вищевказаних квартирі та машиномісці. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що квартира та машиномісце, які є предметом іпотеки за іпотечним договором від 07 жовтня 2013 року, придбані під час шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1, а тому є їх спільною сумісною власністю. Оскільки договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року було укладено без згоди ОСОБА_1, то позовні вимоги про визнання спірного майна спільною сумісною власністю та визнання недійсним договору іпотеки є обґрунтованими. Разом з тим, вимоги ОСОБА_1 про витребування у ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" вказаної нерухомості не підлягають задоволенню, так як витребувати можливо тільки реальну, а не ідеальну частку нерухомого майна. Однак вимог щодо виділу майна в натурі, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, Та ОСОБА_5 не заявляла. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 03 жовтня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судове рішення касаційного суду мотивоване тим, що апеляційний суд помилково визнав недійсним договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року про передачу в іпотеку лише щодо 1/2 частки спірної квартири та 1/2 частки машиномісця, зазначивши при цьому, що ОСОБА_1 не заявляла позовних вимог щодо виділу майна, яке є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Разом з цим не підлягає задоволенню вимога ОСОБА_1 про витребування оспорюваного майна з огляду на таке. ОСОБА_2 вніс спірне нерухоме майно як майновий внесок до статутного капіталу ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк", частка ОСОБА_2 була сформована повністю. На час розгляду справи товариство є власником нерухомого майна. Якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Вказаних вимог апеляційним судом також не було враховано, у зв'язку з чим оскаржуване рішення не може вважатися законним і обґрунтованим. Постановою Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано квартиру АДРЕСА_3 та машиномісце АДРЕСА_2, яке знаходиться у підвалі цього ж будинку, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано недійсним договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, про передачу в іпотеку вищевказаних квартири та машиномісця. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що квартира та машиномісце були придбані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі, а тому є їх спільною сумісною власністю. ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів, які б беззаперечно свідчили, що кошти, які були витрачені на придбання спірного майна, є його особистими коштами, а отже, не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на майно. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою для визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо спільного майна, недійсним. Оскільки договір іпотеки від 07 жовтня 2013 року було укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), і така обставина не спростована, то наявні підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним. Разом з цим матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_2 вніс спірне майно до статутного капіталу ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" як майновий внесок, його частка була сформована повністю. Наразі ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" є власником квартири та машиномісця. Якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується у право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя. З огляду на викладене в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про витребування майна необхідно відмовити. Натомість позивач не позбавлена можливості захистити своє порушене право в інший спосіб. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У березні 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Леонова Ю. С. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника зазначила, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 07 травня 2019 року у справі №490/1408/15-ц та від 16 жовтня 2019 року у справі №638/11812/15-ц. Крім того, відсутній прямий висновок Верховного Суду про те, що у зв'язку з переходом майна у власність підприємства і трансформуванням права власності на майно одного з подружжя у право вимоги, право власності подружжя на таке майно є припиненим, внаслідок чого вимога про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя є неналежним способом захисту і не підлягає задоволенню. У квітні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 19 березня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дзержинського районного суду міста Харкова. 15 квітня 2020 року справа №638/11812/15-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що з 29 січня 1993 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Київського районного суду міста Харкова від 09 квітня 2012 року. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 21 серпня 2014 року у справі №2-4919/11 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Київського районного суду міста Харкова від 09 квітня 2012 року змінено. Виключено з мотивувальної частини заочного рішення таке речення: "Спільне господарство подружжя не веде з 2010 року, з цього часу між ними припинені шлюбні відносини та сумісне проживання". В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін. Під час перебування сторін у шлюбі, а саме 09 квітня 2010 року ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_1, а 24 червня 2010 року - машиномісце АДРЕСА_2 загальною площею 15 кв. м, розташоване в підвалі цього ж будинку. 07 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 як іпотекодавцем та ОСОБА_3 як іпотекодержателем було укладено договір іпотеки на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 за договором позики від 07 жовтня 2013 року. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_3 та машиномісце АДРЕСА_2, розташоване в підвалі цього ж будинку. Позивач не давала своєї згоди на укладення договору іпотеки. Судами також встановлено, що 15 лютого 2016 року проведено державну реєстрацію ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк", засновником якого на час такої реєстрації був ОСОБА_6 03 серпня 2007 року на підставі протоколу загальних зборів ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" від 01 серпня 2007 року №3 було проведено державну реєстрацію змін до установчих документів, замість ОСОБА_6 єдиним засновником товариства став ОСОБА_7. Протоколом загальних зборів ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" від 02 квітня 2012 року №2-2012 до складу учасників товариства замість померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 прийнято його спадкоємця ОСОБА_8. Згідно з протоколом загальних зборів ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" від 14 лютого 2014 року №14-02/14 до складу учасників товариства включено ОСОБА_2 з майновим внеском до статутного капіталу на суму 1 781 200 грн, який складався, зокрема, з такого майна: квартири АДРЕСА_3 вартістю 362 100 грн та машиномісця АДРЕСА_2, розташованого у підвалі цього ж будинку, - 58 700 грн. Частка ОСОБА_2 у статутному капіталі ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" була сформована повністю (98,07%). Протоколом загальних зборів ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" від 08 лютого 2016 року №8-02/16 до складу учасників товариства замість ОСОБА_2 прийнято ОСОБА_9 з часткою в статутному капіталі 98,07%, сформованою за рахунок майнового внеску ОСОБА_2, яка була відчужена ОСОБА_9 за договором купівлі-продажу від 11 січня 2016 року. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності квартира АДРЕСА_4 та машиномісце АДРЕСА_2, розташоване у підвалі цього ж будинку, належить на праві власності ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 10 грудня 2015 року. Відповідно до частини першої статті 355 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Згідно з частинами першою, другою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Статтею 63 CК України встановлено рівність прав дружини та чоловіка на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону України "Про іпотеку" передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 травня 2019 року у справі №490/1408/15-ц (провадження №61-30034св18), на яку в касаційній скарзі посилався заявник, наведено такі висновки щодо застосування норм права. За змістом статті 113 ЦК України, статті 1 Закону України "Про господарські товариства" господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. Згідно з частиною першою статті 115 ЦК України, частиною першою статті 12 Закону України "Про господарські товариства" господарське товариство є власником: 1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; 2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; 3) одержаних доходів; 4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці (частина друга статті 115 ЦК України, частини перша, друга статті 13 Закону України "Про господарські товариства"). За змістом статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону України "Про господарські товариства" власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на майно, яке обліковується на його балансі, у тому числі на внесені до статутного капіталу вклади учасників. У постанові Верховного Суду України від 03 червня 2015 року у справі №6-38цс15 зазначено, що грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об'єкт - право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання. Таким чином, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Аналогічної позиції Верховний Суд України дотримався і у справі №6-79цс13 (постанова від 02 жовтня 2013 року) та у справі №6-61цс13 (постанова від 03 липня 2013 року). У цій справі позивач порушує питання про поділ майна подружжя з проведенням відповідної компенсації за частину внесених відповідачем до статутного капіталу ТОВ "Трейдавтотранс" та ТОВ "Інтернаціоналіст" грошових коштів, набутих сторонами під час перебування у шлюбі. При цьому порядок внесення грошових коштів до товариств та питання правового режиму їх власності сторонами не оспорюються. З огляду на викладене та з урахуванням пред'явлених позовних вимог позивач має право вимоги щодо виплати половини суми грошових коштів, внесеної відповідачем до статутного капіталу товариств. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №331/6927/16-ц, провадження №14-651цс18). Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про витребування майна, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що ОСОБА_1 обрано неналежний спосіб захисту порушених прав з огляду на те, що після внесення ОСОБА_2 до статутного капіталу ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" без згоди позивача спірної квартири та машиномісця, придбаних за рахунок спільних коштів подружжя, таке майно перейшло у власність цього товариства, у зв'язку з чим у ОСОБА_1 право власності на майно (тобто речове право) трансформувалося у право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимагати у відповідача як колишнього з подружжя виплати половини вартості внесеного майна. Разом з тим, визнаючи квартиру та машиномісце спільною сумісною власністю колишнього подружжя, апеляційний суд залишив поза увагою те, що з моменту внесення цього майна до статутного капіталу товариства воно стало власністю самого товариства, а тому зазначене майно втратило ознаки об'єкта права спільної сумісної власності подружжя (відбулася зміна правового режиму майна подружжя). Оскільки всупереч статті 65 СК України спільне майно було використане ОСОБА_2 для внесення вкладу до статутного капіталу, то позивач набула право вимагати в іншого з подружжя компенсації половини вартості цього майна. При цьому сам по собі факт подальшого відчуження відповідачем як учасником товариства частки у статутному капіталі на користь іншої особи не позбавляє позивача вказаного права вимоги, оскільки таке відчуження не припиняє права власності товариства на майно, яке обліковується на його балансі, в тому числі на внесені до статутного капіталу вклади учасників. Отже, позовна вимога ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя не може бути задоволена. Відповідний аналіз (висновок про те, що до моменту внесення майна до статутного капіталу товариства воно належало подружжю на праві спільної сумісної власності) має бути зроблений в мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду з позовом, який відповідатиме належному способу захисту порушених прав, а саме - про поділ майна подружжя шляхом стягнення з ОСОБА_2 відповідної компенсації вартості 1/2 частини внесеного ним до статутного капіталу ТОВ "АІА Інтернейшнл Груп Інк" майна, набутого сторонами під час перебування у шлюбі. Крім того, за встановлених в цій справі обставин Верховний суддійшов висновку, що в даному конкретному випадку також відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним іпотечного договору, зважаючи на те, що такий спосіб захисту цивільного права є неналежним та неефективним, його застосування не призведе до поновлення порушеного права позивача, яке може бути захищене лише певним, зазначеним вище способом. Однак ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не застосували вищенаведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що призвело до неправильного вирішення справи. З огляду на викладене в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання договору іпотеки недійсним необхідно відмовити із вказаних вище правових підстав. Рішення місцевого суду про відмову в задоволенні позову в означеній частині з наведених в ньому підстав не може бути залишене в силі, оскільки позов не підлягає задоволенню з інших правових підстав, викладених в цій постанові. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання договору іпотеки недійсним підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову, з наведених у мотивувальній частині цієї постанови підстав. Щодо розподілу судових витрат. Згідно з частинами першою, тринадцятою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За результатами апеляційного перегляду справи суд апеляційної інстанції стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання позовної заяви, в розмірі 3 897,60 грн, з яких: 3 654 грн - за вимогу про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, 243,60 грн - за вимогу про визнання договору іпотеки недійсним. Крім того, взявши до уваги ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 21 червня 2017 року, якою було задоволено клопотання ОСОБА_1 про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції стягнув з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог в сумі 5 846,40 грн (150% від 3 897,60 грн), а з ОСОБА_1 - в сумі 5 481 грн (150% від 3 654 грн, які було сплачено за вимогу про витребування майна). Оскільки Верховним Судом касаційну скаргу задоволено частково, в позові ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі, то весь розмір судових витрат, які вона сплатила або мала сплатити у зв'язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, необхідно покласти на позивача. Таким чином, за розгляд справи в суді апеляційної інстанції з ОСОБА_1 на користь держави підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 11 327,40 грн (5 846,40 грн + 5 481 грн). Крім того, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути 15 785,28 грн судових витрат, понесених цим відповідачем на сплату судового збору за подання обох касаційних скарг. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Леонової Юлії Сергіївни задовольнити частково. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю "АІА Інтернейшнл Груп Інк" про визнання права спільної сумісної власності на майно, визнання договору іпотеки недійсним та в частині розподілу судових витрат скасувати і ухвалити в цій частині нове РІШЕННЯ: В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю "АІА Інтернейшнл Груп Інк" про визнання права спільної сумісної власності на майно та визнання договору іпотеки недійсним відмовити з підстав, наведених у мотивувальній частині цієї постанови. Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 11 327 (одинадцять тисяч триста двадцять сім) грн 40 коп. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 15 785 (п'ятнадцять тисяч сімсот вісімдесят п'ять) грн 28 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційних скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №134/1789/19 провадження №61-9975св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи (за первісним позовом) : позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Городківська сільська рада, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, учасники справи (за зустрічним позовом) : позивач - ОСОБА_3, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, Городківська сільська рада, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 04 лютого 2021 року у складі судді Зарічанського В. Г. та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Голоти Л. О., Денишенко Т. О., Рибчинського В. П., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Городківської сільської ради Крижопільського району, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, про визнання недійсним свідоцтва про право власності, свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання права власності на житловий будинок. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Городківка Крижопільського району Вінницької області помер його батько ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Городківка Крижопільського району Вінницької області померла його баба (мама його батька) ОСОБА_6. Вказував, що станом на 15 квітня 1991 року він, його батько та баба являлись членами колгоспного двору, який розташований в АДРЕСА_1. Після ліквідації колгоспних дворів будинок перейшов у їхню спільну власність. Після смерті батька та баби він прийняв спадщину, фактично вступивши у володіння спадковим майном, оскільки проживав у їхньому спільному будинку. Тривалий час він проживав за межами України, а в травні 2019 року вирішив оформити право власності як на належну йому 1/3 частину будинку, так і на 2/3 частини, які залишились після смерті батька та баби. Документи на житловий будинок знаходились у його сестри ОСОБА_3, яка відмовилась їх віддати, тому він вимушений був зробити новий технічний паспорт на будинок. В Городківській сільській раді йому стало відомо, що сільською радою було видано свідоцтво про право власності на житловий будинок в 2002 році, в якому зазначений він, покійний батько, баба та особи, які станом на 15 квітня 1991 року не являлись членами колгоспного двору, а саме: ОСОБА_7 (його мати) та ОСОБА_2 (його син). В інвентарній справі на житловий будинок АДРЕСА_1 було виявлено рішення виконкому Городківської сільської ради №86 від 2002 року, в якому було зазначено абсурдні підстави для його прийняття, оскільки він та його син знаходились за кордоном, а ОСОБА_6 та ОСОБА_5 були померлими та не могли звернутись до Городківської сільської ради із заявою про видачу свідоцтва про право власності. Звернувшись до архівного сектора Крижопільської районної державної адміністрації, він отримав довідку про те, що 15 травня 2002 року виконавчим комітетом Городківської сільської ради будь-які рішення не приймались. Рішення №86 приймалось 31 липня 2002 року, але права власності на спірний житловий будинок воно не стосується, тому має вважатись недійним. З урахуванням викладеного просив суд: визнати недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, видане на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2002 року, зареєстроване Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року в реєстрову книгу №10 за №1452; визнати за ним право власності на житловий будинок АДРЕСА_1.03 березня 2020 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про зміну та доповнення позовних вимог, у якій доповнив обсяг позовних вимог та просив суд визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 16 квітня 2005 року, за яким за його матір'ю - ОСОБА_7 було визнано право на автомобіль ЛуАЗ-969М, номерний знак НОМЕР_1, який належав його батьку ОСОБА_5, оскільки мати при зверненні за оформленням спадщини не вказала про наявність інших спадкоємців, тобто його, хоча на день смерті батька він проживав із ним разом у спірному будинку, і мати могла б успадкувати лише 1/2 частину спадкового майна після смерті батька. Також просив визнати за ним право власності на 5/6 житлового будинку АДРЕСА_1. У січні 2020 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Городківської сільської ради про встановлення факту спільного проживання, визнання недійсним свідоцтв про право власності на житловий будинок та визнання права власності на частину житлового будинку. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла її мати ОСОБА_7, яка постійно проживала за адресою:, АДРЕСА_1. Вона є єдиним спадкоємцем за заповітом на все майно спадкодавця. Вказувала, що до складу спадщини входить автомобіль ЛуАЗ-969М, номерний знак НОМЕР_1, який її мати ОСОБА_7 прийняла у спадщину після смерті свого чоловіка ОСОБА_5 та отримала свідоцтво про право на спадщину за законом від 16 квітня 2005 року, видане державним нотаріусом Крижопільської державної нотаріальної контори, зареєстроване в реєстрі за №539. У 1958 році її мати ОСОБА_8 та її батько ОСОБА_5 почали проживати як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу у даному колгоспному дворі разом із батьками її батька ОСОБА_9 та ОСОБА_6 24 липня 1973 року її батьки зареєстрували шлюб. З 1958 року та до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 її мати проживала у вказаному будинку. Відповідно до виписки з погосподарської книги за 1986 - 1990 роки від 30 вересня 2019 року №1867 її мати ОСОБА_7 30 листопада 1990 року виписалась за адресою колгоспного двору та приписалась у смт Крижопіль. Однак у 1994 році приписана була знову за вищевказаною адресою. Вказувала, що фактично її мати не залишала свого місця проживання, нікуди не виїжджала, надалі проживала зі своїм чоловіком і своєю працею та коштами приймала участь у ведені майна колгоспного двору. Її мати ОСОБА_7 з 20 вересня 1958 року по 01 січня 1969 року працювала вчителем крою та шиття Городківської середньої школи, та з 01 вересня 1969 року по 12 вересня 1994 року працювала бібліотекарем Городківської СЗШ І-ІІІ ступенів №2, що підтверджується довідками. Зазначала, що станом на 15 квітня 1991 року фактично в даному будинку проживали її баба ОСОБА_6, її батько ОСОБА_5, її мати ОСОБА_7, її брат ОСОБА_1, частка кожного з яких у майні колишнього колгоспного двору становила 1/4.11 червня 2002 року виконавчим комітетом Городківської сільської ради Крижопільського району на підставі рішення виконкому Городківської сільської ради від 15 травня 2002 року №86 видано свідоцтво про право власності на вказаний житловий будинок на ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 в рівних частинах як членам колишнього колгоспного двору. На підставі цього рішення 12 червня 2002 року Тульчинським МБТІ за вказаними особами зареєстровано право власності на 1/5 частини житлового будинку за кожним. Вважала, що дане свідоцтво на право власності від 11 червня 2002 року є незаконним, оскільки ОСОБА_2, син відповідача, народився ІНФОРМАЦІЯ_4, тому він не міг набути частку у майні колгоспного двору, оскільки станом на 1993 рік колгоспні двори було ліквідовано. Також в матеріалах інвентаризаційної справи КП "Тульчинське МБТІ" щодо даного житлового будинку наявна копія свідоцтва на право особистої власності на житловий будинок №1466 від 13 жовтня 1993 року, видане на ім'я ОСОБА_6 на цілий житловий будинок на підставі рішення від 15 липня 1987 року №9. Свідоцтво зареєстроване в Тульчинському МБТІ 13 жовтня 1993 року за реєстром №1452. Дане свідоцтво про право власності також вважала недійсним, оскільки станом на 15 квітня 1991 року членами колгоспного двору були чотири особи, які відповідно мають право на 1/4 частини в майні колгоспного двору, а не одна ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_5, частка якого у майні колишнього колгоспного двору становила 1/4. Після його смерті в силу положень статті 549 ЦК УРСР спадщину прийняла її мати ОСОБА_7 та отримала свідоцтво на право на спадщину на частину спадкового майна, а саме автомобіль автомобіль ЛуАЗ-969М, номерний знак НОМЕР_1. Зазначала, що відповідно до статті 1268 ЦК України її мати прийняла 1/4 частину житлового будинку після смерті її батька, а тому частка її матері становить 1/2. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її баба ОСОБА_6. Спадщину після її смерті ніхто не прийняв. Вказувала, що вона, як спадкоємець за заповітом на все майно своєї матері ОСОБА_7, прийняла спадщину згідно статті 1268 ЦК України, оскільки проживала разом із нею з 2013 року до дня її смерті та здійснювала поховання. Враховуючи наведене просила суд: встановити факт спільного проживання у вищевказаному будинку із ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, а саме з серпня 2013 по день смерті; визнати недійсним свідоцтво на право особистої власності на житловий будинок №1466 від 13 жовтня 1993 року, видане на ім'я ОСОБА_6 на цілий житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, зареєстроване в Тульчинському МБТІ 13 жовтня 1993 року за реєстровим №1452; визнати недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, видане на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_7, зареєстроване в Тульчинському МБТІ 12 червня 2002 року за №1452; визнати за нею право власності в порядку спадкування за заповітом після смерті матері ОСОБА_7 на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями по АДРЕСА_3. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Крижопільського районного суду Вінницької області від 04 лютого 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво на право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466, видане на ім'я ОСОБА_6 на цілий житловий будинок за адресою АДРЕСА_1, зареєстроване в Тульчинському бюро технічної інвентаризації 13 жовтня 1993 року за реєстровим №1452. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, видане на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2002 року, зареєстроване Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року в реєстрову книгу №10 за №1452. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 16 квітня 2005 року, яким за ОСОБА_7 було визнано право власності на автомобіль ЛуАЗ-969М, номерний знак НОМЕР_1, який належав ОСОБА_5 (спадкова справа №162, реєстрованого 539). У задоволенні вимоги ОСОБА_3 про встановлення факту її постійного проживання з ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, на час відкриття спадщини, а саме з серпня 2013 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою: АДРЕСА_1) відмовлено. У задоволенні вимоги ОСОБА_3 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_7 відмовлено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 5/8 частин житлового будинку АДРЕСА_4 (А - житловий будинок загальною площею 62,4 кв. м, житловою площею 44,9 кв. м, а - веранда, а 1 - прибудова, а2 - вхідний майданчик, а3 - прибудова, Б - літня кухня, б - веранда, В - господарська будівля, Г - сарай, г - прибудова, Д - погріб, У - вбиральня, К - криниця, 1-2 - ворота) по АДРЕСА_3. Вирішено питання щодо судових витрат. У задоволенні заяви ОСОБА_3 про стягнення судових витрат відмовлено. Визнаючи за ОСОБА_1 право власності на 5/8 частин житлового будинку, суд першої інстанції виходив із того, що останній прийняв спадщину після смерті батька у розмірі 1/8 частин житлового будинку та після смерті баби у розмірі 1/4 частини житлового будинку, а з урахуванням належної йому 1/4 частини житлового будинку, суддійшов висновку, що він має право на 5/8 частин житлового будинку. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про встановлення факту її постійного проживання з ОСОБА_7 з серпня 2013 року по 06 грудня 2013 року, суд першої інстанції виходив із того, що на час відкриття спадщини ОСОБА_3 була зареєстрована по АДРЕСА_5, працювала в Крижопільському будівельному ліцеї, а її догляд за матір'ю не можна вважати як постійне проживання із нею. Крім того, місцевим судом зазначено, що спадщину після смерті ОСОБА_7 не прийняли ані її дочка ОСОБА_3, ані її син ОСОБА_1, з вимогами про надання додаткового строку для прийняття спадщини останні не звертались, тому у задоволенні їх вимог щодо визнання права на спадщину після смерті матері слід відмовити. Визнаючи недійсним свідоцтво про право на спадщину від 16 квітня 2005 року, за яким за ОСОБА_7 було визнано право на автомобіль ЛуАЗ-969М, номерний знак НОМЕР_1, суд виходив із того, що при оформленні спадщини після смерті ОСОБА_5. ОСОБА_7 не повідомила про наявність іншого спадкоємця - ОСОБА_1. Визнаючи недійсним свідоцтво про право особистої власності на спірний житловий будинок № НОМЕР_2 від 13 жовтня 1993 року, виданого виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2020 року на ім'я ОСОБА_6, та свідоцтво про право власності на спірний будинок, виданого виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2020 року, зареєстроване Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року в реєстрову книгу №10 за №1452, на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7, суд виходив із того, що дані свідоцтва не відповідають фактичним обставинам, які були встановлені під час розгляду справи. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 28 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 04 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 квітня 2005 року, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2002 року, зареєстрованого Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року за №1452, про визнання за ОСОБА_1 права власності на частку у житловому будинку АДРЕСА_1, та позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2002 року, зареєстрованого Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року, скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, видане на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_10, ОСОБА_7, видане виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2002 року, зареєстроване Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року в реєстрову книгу №10 за №1452. У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466 відмовлено. Рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 04 лютого 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, з урахуванням положень частин першої, четвертої статті 367 ЦПК України, дійшов висновку про наявність підстав для виходу за межі апеляційної скарги, оскільки при вирішенні вимог про визнання недійсними свідоцтв про право власності на житловий будинок №1452 від 12 червня 2002 року та №1466 від 13 жовтня 1993 року суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права. Так, вирішуючи питання щодо свідоцтва про право власності на житловий будинок від 11 червня 2002 року №1452, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відсутня правова підстава для його видачі на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7 та відсутні відомості про наявність підстав для переоформлення права часткової власності на житловий будинок у зв'язку з припиненням існування колгоспного двору на ОСОБА_2 з урахуванням того, що останній станом на 15 квітня 1991 року не був членом колгоспного двору, та відсутні відомості щодо наявності підстав для включення у свідоцтво осіб, які станом на час його видачі померли, суддійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання вказаного свідоцтва недійсним. Відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466, суд виходив із того, що рішення виконавчого комітету сільської ради від 15 липня 1987 року №9, яке стало підставою для видачі оскаржуваного свідоцтва, не оскаржувалось та є чинним, а тому визнання недійсним вказаного свідоцтва не породить, не змінить та не припинить певних прав та обов'язків. Враховуючи те, що ОСОБА_1, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, вимога про визнання за ним права власності на будинок визначена у меншій частці ніж він може претендувати за законом, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні вказаної вимоги, оскільки даний спосіб захисту не буде відповідати критерію законності та справедливості. Також суд апеляційної інстанції відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 квітня 2005 року, яким за його матір'ю було визнано право власності на автомобіль, який належав його батьку, у зв'язку із пропуском строку позовної давності, на застосування якої наполягала ОСОБА_11. Колегія суддів погодилась із висновком місцевого суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_12, оскільки ОСОБА_11 після смерті ОСОБА_12 спадщину не прийняла, з вимогами про надання додаткового строку для прийняття спадщини не зверталась. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3. Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні її позовних вимог про встановлення факту спільного проживання, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції; скасувати постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва на право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466 та залишити в цій частині в силі рішення місцевого суду. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі №145/1684/16-ц, провадження №61-30757св18, від 10 лютого 2021 року у справі №340/87/18, провадження №61-15230св19, від 24 вересня 2020 року у справі №352/283/18, провадження №61-1435св19, від 10 січня 2019 року у справі №484/747/17, провадження №61-44149св18, від 01 липня 2020 року у справі №222/1109/17, провадження №61-43496св18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що з погосподарської книги №3аК особового рахунку № НОМЕР_3 вбачається, що станом на 15 квітня 1991 року спірний будинок відносився до суспільної групи колгоспних дворів, членами якого були: ОСОБА_6 (голова двору), ОСОБА_5 (син), ОСОБА_1 (онук). Проте, членом колгоспного двору за вказаною адресою також була мати ОСОБА_1 та її - ОСОБА_7, яка відповідно до виписки з погосподарської книги за 1986-1990 роки від 30 вересня 2019 року №1867 30 листопада 1990 року виписалась за адресою колгоспного двору, а згодом, 28 лютого 1994 року, прибула за цією ж адресою, що підтверджується випискою з погосподарської книги від 30 вересня 2019 року №1868. Заявник вказує, що фактично ОСОБА_7 не залишала свого місця проживання, нікуди не виїжджала і надалі проживала разом із своїм чоловіком ОСОБА_5, що підтверджується довідкою відділу освіти Крижопільської районної державної адміністрації від 16 жовтня 2013 року. Отже, станом на 15 квітня 1991 року членами колгоспного двору були: ОСОБА_6 (голова двору), ОСОБА_5 (син), ОСОБА_1 (онук), ОСОБА_7 (невістка). Також заявник вказує, що згідно із заповітом ОСОБА_7 єдиними спадкоємцем на все її майно є ОСОБА_3. Довідкою виконкому Городківської сільської ради від 11 грудня 2013 року №2086 підтверджується, що вона постійно проживала та вела спільне господарство з ОСОБА_7. Посилається на те, що вона не оскаржувала до апеляційного суду рішення місцевого суду в частині вирішення позовних вимог щодо визнання недійсним свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466, виданого на ім'я ОСОБА_6, проте суд апеляційної інстанції вийшов за межі її апеляційної скарги. Зазначає, що вказане свідоцтво видано на підставі рішення виконкому Городківської сільської ради народних депутатів від 15 липня 1987 року №9. На час прийняття вказаного рішення був живий голова колгоспного двору ОСОБА_9, який помер ІНФОРМАЦІЯ_5, та зареєстровані інші мешканці колгоспного двору, тому у 1987 році не могло прийматись рішення про оформлення особистої власності на цілий житловий будинок на одного члена колгоспного двору. Також заявник вказує, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_6, посилаючись лише на те, що він був зареєстрований з ОСОБА_6 у житловому будинку АДРЕСА_4. Разом із тим, інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 січня 2020 року підтверджується, що 28 вересня 1993 року ОСОБА_1 придбав житловий будинок АДРЕСА_6. Тому на час смерті ОСОБА_6. ОСОБА_1, хоча і був зареєстрований за однією адресою із ОСОБА_6, однак фактично проживав зі своєю сім'єю за іншою адресою, тобто із спадкодавцем ОСОБА_6 він спільно не проживав і не вів спільного господарства. Вважає, що реєстрація місця проживання разом із спадкодавцем не може бути належним доказом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном, якщо на час смерті спадкодавця спадкоємець фактично проживав в іншому жилому приміщення. Крім того, заявник не згодна із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про встановлення факту постійного проживання разом із матір'ю - ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: На підтвердження постійного спільного проживання разом із ОСОБА_7 до дня її смерті нею було надано копію довідки виконкому Городківської сільської ради від 11 грудня 2013 року №2086 про спільне проживання, посвідчену Городківською сільською радою Крижопільського району. Також факт постійного її проживання разом із матір'ю було підтверджено показами свідків. Вважає, що вона в силу положень частини третьої статті 1268 ЦК України, як спадкоємець за заповітом на все майно спадкодавця ОСОБА_7, прийняла спадщину після її смерті на належну останній частку житлового будинку. Також заявник посилається на те, що головуючий суддів місцевого суду під час розгляду її заяви про відвід не дотримався вимог статті 40 ЦПК України та статті 33 ЦПК України. Відзиву на касаційну скаргу позивачем не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно погосподарської книги №3аК особового рахунку № НОМЕР_3 житловий будинок АДРЕСА_1 станом на 15 квітня 1991 року відносився до суспільної групи - колгоспних дворів (т. 1, а. с.22). Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4, виданого Крижопільським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області 19 вересня 2019 року, ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 у с. Городківка Крижопільського району (т. 1, а. с. 14). 13 жовтня 1993 року на ім'я ОСОБА_6 видано свідоцтво на право власності на цілий житловий будинок за адресою АДРЕСА_1, зареєстроване в Тульчинському бюро технічної інвентаризації 13 жовтня 1993 року за реєстровим №1466. Свідоцтво видане на підставі рішення виконкому Городківської сільської ради народних депутатів від 15 липня 1987 року №9 (т. 1, а. с. 82). Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_5, виданого Крижопільським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області 19 вересня 2019 року, ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Городківка Крижопільського району Вінницької області померла ОСОБА_6 (т 1, а. с. 15). Відповідно до відповіді завідувача Державного нотаріального архіву Вінницької області Слободяник О. І. від 04 грудня 2019 року №3894/01-18 згідно даних алфавітної книги обліку спадкових справ Крижопільської державної нотаріальної контори за 1995-2006 роки, яка знаходиться на зберіганні в державному нотаріальному архіві, спадкова справа після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 по фонду даної контори не виявлено (т. 1, а. с. 52). 12 червня 2002 року видане свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_7. Дане свідоцтво видане виконавчим комітетом Городківської сільської ради 11 червня 2002 року, зареєстроване Тульчинським МБТІ 12 червня 2002 року в реєстрову книгу №10 за №1452 (т. 1, а. с. 10-11). 16 квітня 2005 року видане свідоцтво про право на спадщину за законом, яким за ОСОБА_7 було визнано право на автомобіль ЛуАЗ - 969 М, номерний знак НОМЕР_1, який належав ОСОБА_5 (спадкова справа №162, реєстрованого 539). 06 грудня 2013 року відповідно свідоцтва про смерть померла ОСОБА_7 (т. 1, а. с. 13). Відповідно до заповіту, посвідченого Бурдейною В. Б. секретарем Городківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області 27 вересня 2013 року, ОСОБА_7 все майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, у тому числі все майно, що на день смерті буде належатиме їй і на що вона матиме право за законом, заповіла ОСОБА_3, 1960 року народження (т. 1, а. с. 47). Відповідно до довідки Городківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області від 30 травня 2019 року №1091 згідно даних погосподарського обліку по Городківській сільській раді (погосподарська книга №15 за 2011-2015 роки) ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, на день своєї смерті за адресою своєї прописки в АДРЕСА_1 була прописана одна. Інших зареєстрованих членів сім'ї за адресою не було (т. 1, а. с. 137). Відповідно до відповіді Крижопільської державної нотаріальної контори від 31 січня 2020 року №21/01-16 Крижопільською державною нотаріальною конторою до майна померлої ОСОБА_7 спадкова справа не заведена (т. 1, а. с. 93). Згідно довідки Городківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області від 05 серпня 2019 року №1480 згідно даних погосподарського обліку по Городківській сільській раді (погосподарська книга №3аК за 1991-1995 роки) ОСОБА_7, 1936 року народження, була прописана по АДРЕСА_1, з 28 лютого 1994 року (т. 1, а. с. 21). Відповідно до довідки виконкому Городківської сільської ради від 05 серпня 2019 року житловий будинок АДРЕСА_1 станом на 15 квітня 1991 року відносився до суспільної групи колгоспних дворів. Склад двору, як встановлено під час розгляду справи, на 15 квітня 1991 року становив: ОСОБА_6 (голова), ОСОБА_5 (син), ОСОБА_1 (онук) (т. 1, а. с. 22). Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання від 02 травня 2019 року №98, виданої виконавчим комітетом Городківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_6, з 14 лютого 1997 року по теперішній час зареєстрований за адресою АДРЕСА_6 (т. 1, а. с. 6). Відповідно до виписки з погосподарської книги від 30 вересня 2019 року №1868, за 1986-1990 роки в АДРЕСА_1 були зареєстровані: ОСОБА_9 (голова двору) ІНФОРМАЦІЯ_7 - помер ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_8, (дружина) ; ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_9 (син), ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_10, (невістка), виписалась 30 листопада 1990 року в смт. Крижопіль, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_6, (онук), виписаний 27 серпня 1987 року в м. Ладижин, 10 грудня 1988 року РА (т. 1, а. с. 24, 78). Відповідно до виписки з погосподарської книги від 30 вересня 2019 року №1868 за 1991-1995 роки в АДРЕСА_1 були зареєстровані: ОСОБА_6 (голова двору), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2; ОСОБА_5 (син), який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_7 (невістка) прибула 28 лютого 1994 року з смт. Крижопіль, ОСОБА_1 (онук), ОСОБА_2 (правнук) (т. 1, а. с. 23,.79). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. З матеріалів касаційної скарги вбачається, що ОСОБА_3 просить скасувати рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні її позовних вимог про встановлення факту спільного проживання, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції; скасувати постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва на право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466 та залишити в цій частині в силі рішення місцевого суду. В іншій частині судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не переглядаються. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті. Спір щодо спадкового майна має вирішуватися, серед іншого, між особами, які є спадкоємцями, тобто особами, які прийняли спадщину. Враховуючи те, що ОСОБА_3 оскаржуються судові рішення місцевого та апеляційного суду в частині її позовних вимог щодо встановлення факту спільного проживання, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, та постанова апеляційного суду в частині вимог щодо визнання недійсним свідоцтва на право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що перш ніж вирішувати питання про права ОСОБА_13 на спадкове майно, необхідно встановити, чи відноситься вона до кола осіб, які є спадкоємцями, тобто прийняли спадщину у встановленому законом порядку. Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях; 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України). Судами встановлено, що відповідно до заповіту, посвідченого Бурдейною В. Б. секретарем Городківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області 27 вересня 2013 року, ОСОБА_7 все майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, у тому числі все майно, що на день смерті буде належатиме їй і на що вона матиме право за законом, заповіла ОСОБА_3, 1960 року народження. За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Судами встановлено, що ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ: З відповіді Крижопільської державної нотаріальної контори від 30 січня 2020 року вбачається, що спадкова справа щодо майна ОСОБА_7, померлої ІНФОРМАЦІЯ_3, не заведена (т. 1, а. с. 93). Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. Згідно частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. ОСОБА_3 вказувала, що з серпня 2013 року по 06 грудня 2013 року постійно проживала із своєю матір'ю ОСОБА_7 по АДРЕСА_1, а тому в силу положень частини третьої статті 1268 ЦК України прийняла спадщину. На підтвердження вказаного факту ОСОБА_3 було надано довідку Городківської сільської ради від 11 грудня 2013 року №2086, у якій вказано, що остання з покійною ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, постійно проживали разом та вели спільне господарство. Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_13 про встановлення факту спільного проживання разом із ОСОБА_7 з серпня 2013 року по 06 грудня 2013 року, виходили із того, що на час відкриття спадщини ОСОБА_3 була зареєстрована по АДРЕСА_5, працювала в Крижопільському будівельному ліцеї, а її догляд за матір'ю не можна вважати як постійне проживання із нею. Крім того, зазначено, що спадщину після смерті ОСОБА_7 не прийняли ані її дочка ОСОБА_3, ані її син ОСОБА_1, з вимогами про надання додаткового строку для прийняття спадщини останні не звертались. Колегія суддів погоджується зі висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окрему, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у сукупності. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. З копії паспорту ОСОБА_3 вбачається, що вона зареєстрована по АДРЕСА_5. Відповідно до довідки виконкому Городківської сільської ради від 30 травня 2019 року №1091 згідно даних погосподарського обліку по Городківській сільській раді (погосподарська книга №15 за 2011-2015 роки) ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, на день своєї смерті за адресою своєї прописки була прописана одна. Інших зареєстрованих членів сім'ї за даною адресою не було. З наведеного випливає, що на час смерті ОСОБА_7 вона та ОСОБА_13 були зареєстровані за різними адресами. З відповіді на адвокатський запит №35 від 16 липня 2020 року дирекція ДНЗ "Крижопільський професійний будівельний ліцей" повідомила, що педагогічне навантаження викладача ОСОБА_3 на 2013-2014 роки складало 755 годин. Заробітна плата нараховувалася згідно тарифікації. Вичитка запланованих годин проводилась згідно розкладу, який складено відповідно до навчальних планів і замін до розкладу. З 01 липня 2013 року по 27 серпня 2013 року ОСОБА_3 знаходилась у відпустці. Заробітна плата складала: вересень - 3 988,60 грн, жовтень - 2 712,50 грн, листопад - 2 750,56 грн, грудень 3 282,53 грн. Отже, посилання заявника на те, що вона постійно проживала з серпня 2013 року по 06 грудня 2013 року разом із своєю матір'ю ОСОБА_7 по АДРЕСА_1 не знайшли свого підтвердження, оскільки, як вбачається із вищевказаної довідки, вона працювала викладачем у ДНЗ "Крижопільський професійний будівельний ліцей" у смт Крижопіль, тобто у іншому населеному пункті ніж той, де проживала ОСОБА_7, та отримувала заробітну плату. Також колегією суддів враховано показання свідків, допитаних судом, а саме: ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, які зазначили, що коли захворіла мати ОСОБА_13 то вона їздила до неї з серпня та доглядала її до дня смерті, коли її брат був закордоном. Разом із тим, вказані свідки не підтвердили факт спільного проживання ОСОБА_13 з матір'ю по АДРЕСА_1. У судовому засіданні свідок ОСОБА_17, який працював сільським головою з 2006 року по 2019 рік, пояснив, що коли ОСОБА_7 хворіла її дочка здійснювала за нею догляд. Довідка про спільне проживання від 11 грудня 2013 року №2086 видавалась для отримання ОСОБА_3 пенсії своєї матері. ОСОБА_3 здійснювала догляд за матір'ю, періодично навідувалась до неї, приїздивши з смт Крижопіль, а також здійснювала її поховання. Будь-яких інших доказів на підтвердження факту спільного проживання із ОСОБА_7 ОСОБА_3 суду не надано. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що ОСОБА_3 не доведено факту постійного проживання із ОСОБА_7, оскільки допомога, яку вона надавала своїй матері під час хвороби, не доводить факту спільного проживання в одному будинку, ведення спільного побуту, наявності певних взаємних прав та обов'язків, з урахуванням яких відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України можна вважати, що вона прийняла спадщину. Крім того, доказів звернення із вимогами про надання додаткового строку для прийняття спадщини ОСОБА_3 не надано. Посилання заявника у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі №484/747/17 (провадження 61-44149св18), від 01 липня 2020 року у справі №222/1109/17 (провадження №61-43496св18), у яких зроблено висновок про те, що відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем та оцінені судом, не можуть бути прийняті судом, оскільки у справі, яка переглядається, судами встановлено, що позивач здійснювала догляд за хворою матір'ю, періодично до неї приїзджала, проте останньою не було надано доказів наявності обставин, які відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України, можуть слугувати підставою для визнання ОСОБА_3 такою, що прийняла спадщину після смерті матері. Враховуючи те, що ОСОБА_3 не доведено факту прийняття спадщини після ОСОБА_7, тобто в судовому порядку не встановлено фактів, що вона є спадкоємцем ОСОБА_7, яка прийняла спадщину, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання права власності в порядку спадкування. Колегія суддів виходить із того, що позовна вимога ОСОБА_13 про визнання недійсним свідоцтва на право особистої власності на житловий будинок від 13 жовтня 1993 року №1466 є похідною від вищевказаних вимог, оскільки, на думку заявника, визнання права власності на спірний будинок за ОСОБА_6 впливає на розмірі її частки у спадщини, тому перегляд судового рішення апеляційного суду у вказаній частині, з урахування відмови заявнику у задоволенні вимог про встановлення факту спільного проживання, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, не можна вважати таким, що призведе до належного захисту прав ОСОБА_13. Доводи заявника про порушення місцевим судом порядку розгляду заяви про відвід судді, не можуть бути прийняті судом, оскільки під час апеляційного перегляду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи заявника щодо неупередженості та необ'єктивності головуючого судді місцевого суду під час розгляду справи не є такими, що дають підстав для скасування рішення суду першої інстанції повністю відповідно до положень частини третьої статті 376 ЦПК України. Посилання заявника у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду не можуть бути прийняті судом, оскільки рішення у справі, яка переглядається, ухвалено за різних фактичних обставин ніж у вказаних постановах. Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and others v. Ukraine, №4909/04, § 58). Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення в оскаржуваних частинах без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 04 лютого 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 28 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 лютого 2021 року м. Київ справа №671/2181/18 провадження №61-11241св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_4, третя особа - Волочиська міська об'єднана територіальна громада в собі Волочиської міської ради, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Волочиського районного суду Хмельницької області від 05 березня 2020 року у складі судді Павлової А. С. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року у складі колегії суддів: Костенка А. М., Гринчука Р. С., Грох Л. М. у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: Волочиська міська об'єднана територіальна громада в особі Волочиської міської ради про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, стягнення матеріальної та моральної шкоди та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, стягнення майнової та моральної шкоди, визнання нечинним кадастрового плану земельної ділянки, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_5 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що вона є власником домоволодіння таземельної ділянки площею 0,16 га з кадастровим номером 6820983600:01:001:0052, що знаходяться по АДРЕСА_1. У сусідньому житловому будинку по АДРЕСА_1 проживають відповідачі, які в 2013 році на межі з її земельною ділянкою облаштували заїзд транспорту на власне подвір'я, для чого ними було вивезено велику кількість ґрунту, і як наслідок - незаконно змінено рельєф, оскільки знижено рівень власної земельної ділянки зі сторони ділянки позивача на 1,5 м. Зазначений заїзд відповідачами облаштовувався без погодження із нею та без урахування рельєфу сусідньої земельної ділянки, який має нахил від її ділянки до ділянки відповідачів. Після облаштування заїзду відповідачі самовільно демонтували металевий паркан із сусідньою земельною ділянкою, який слугував опорною стіною, оскільки утримував від зсуву ґрунт, а також встановили огорожу із шиферних листів на дерев'яних опорах. При цьому самовільно захопили частину її земельної ділянки. Внаслідок таких дій відповідачів в листопаді 2016 року частина належної їй земельної ділянки просіла через зсув ґрунту, паркан між земельними ділянками впав, а приміщення її літньої кухні зазнало пошкоджень. Враховуючи викладене, ОСОБА_5 просила усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання відповідачів привести земельну ділянку у попередній стан шляхом побудови підпірної стіни для припинення зсуву ґрунту та руйнування приміщення літньої кухні внаслідок їх незаконних дій щодо зміни рельєфу земельної ділянки та стягнути з відповідачів на свою користь завдану майнову шкоду, яка буде визначена після проведення будівельно-технічної експертизи, а також моральну шкоду в розмірі 10 000 грн. У січні 2019 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, посилаючись на те, що ОСОБА_5 у 2015 році на відстані 0,3 м від межі їх ділянок викопала септик об'ємом більше 8 куб. м. Викопану землю розкинула під паркан і навколо своєї літньої кухні, чим утворила різницю рівнів земельних ділянок. Також ОСОБА_5 викопала під парканом рів і положила каналізаційну трубу, якою сполучила хату з септиком. Отже, внаслідок вказаних дій та постійного розмивання ґрунту дощовою водою з літньої кухні відповідача ОСОБА_5 не обладнаної ринвою, наземна частина паркану впала. Вказав, що на встановлення паркану ним було потрачено час, зусилля та матеріальні кошти. Також вказав, що кадастровий план земельної ділянки ОСОБА_5, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, виготовлено з порушенням вимог чинного законодавства. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просив: зобов'язати ОСОБА_5 демонтувати септик та каналізаційну трубу; демонтувати частину літньої кухні розташованої з порушенням ДБР, тобто віднести її від межі на відстань не менше 1 метра; пересадити туї на відстань не менше 3 метрів; пересадити кущі малини на відстань не менше 1 метра; облаштувати ринву для стоку води з даху літньої кухні та хліва на власну земельну ділянку; усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_4 земельною ділянкою, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання ОСОБА_5 привести земельну ділянку у попередній стан, шляхом побудови паркану по межовій лінії; очистити підпорну стінку від своєї насипної землі, яку відповідач за зустрічним позовом викопала з септика на відрізку від точки 6 до точки 7 на кадастровому плані; стягнути з ОСОБА_5 на його користь 30 000 грн, з яких: 10 000 грн майнова шкода та 20 000 грн моральна шкода, а також визнати нечинним (скасувати) кадастровий план земельної ділянки відповідача за зустрічним позовом. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Волочиського районного суду Хмельницької області від 05 березня 2020 року в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено. Відмовляючи у задоволенні первісного позову, місцевий суд виходив з того, що належне ОСОБА_5 приміщення літньої кухні, яке знаходиться з адресою: АДРЕСА_1 було пошкоджено і вартість відновлювальних робіт становить 14 354 грн, що підтверджується актами обстеження присадибних земельних ділянок, фотографіями пошкоджень будівлі та висновком експерта. Проте, будь-яких доказів того, що між діями відповідачів та вказаною шкодою є будь-який зв'язок суду не надано. Надані позивачем акти міської ради, які складені без участі спеціалістів, самими лише представниками органів місцевого самоврядування та правопорядку, можуть разом із фотографіями літньої кухні доводити лише факт руйнування будівлі, а не характер та причину такого. Для отримання таких відомостей (без яких встановити відповідні обставини неможливо) необхідні спеціальні знання, якими ні сторони, ні суд не володіють, а отже, для їх з'ясування обов'язковим є призначення експертизи. В силу положень статті 106 ЦПК України експертиза могла бути проведена позивачем за первісним позовом ще до звернення до суду з цим позовом, однак цього зроблено не було, як і до списку питань, які вона просила поставити на розгляд експерту, не було таких, що б дали відповідь про причину пошкоджень належного їй приміщення літньої кухні. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що рекомендації щодо облаштування ринву між ділянками та пересадки туй відповідно до частини другої статті 80 ЦПК України не є достатніми доказами порушення ОСОБА_5 прав ОСОБА_4 ОСОБА_4 фактично свою зустрічну позовну заяву аргументував порушенням позивачем прав його батьків (інших співвідповідачів за первісним позовом у цій справі), однак останні жодних вимог до ОСОБА_5 не пред'являли. При цьому, суд першої інстанції зазначив про те, що ОСОБА_4 не є власником земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Кадастровий план земельної ділянки є лише складовою документації із землеустрою на підставі якої, особа оформлює свої права на землю, тому вимоги про його скасування самі по собі не можуть вважатися належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача за зустрічним позовом, оскільки обставини щодо ймовірних порушень, допущених під час розроблення технічної документації, можуть бути предметом доказування і встановлюватись при розгляді спору щодо визнання незаконними та скасування записів про проведену державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, зокрема у разі скасування на підставі рішення суду документів, на підставі яких її було проведено. Постановою Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишено без задоволення, а рішення Волочиського районного суду Хмельницької області від 05 березня 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2020 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу на рішення Волочиського районного суду Хмельницької області від 05 березня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що комісія Волочиської міської ради не зобов'язана зазначати відомості, надавати фото, на підставі яких склала висновок. Комісія провела дії безпосередньо на місцевості. Чинне законодавство не вимагає від комісії долучати до акта фотографії чи інші підтвердження проведених замірів. Суд визнав та обставину, що викладена у висновку комісії інформація є достовірною. Користуючись своїми процесуальними правами він довів те, що кадастровий план є підробленим, а тому завідомо недопустимим доказом. Суд повинен був дослідити кадастровий план і надати йому правову оцінку. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 10 серпня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Волочиського районного суду Хмельницької області. 18 серпня 2020 року справа №671/2181/18 надійшла до Верховного Суду. Відповідно до підпункту 2.3.50 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України, пункту 3.3 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року №8, у справі призначено повторний автоматизований розподіл. Доповідачем у цій справі відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено суддю Литвиненко І. В., у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Висоцької В. С., Грушицького А. І. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,16 га з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку за даною адресою. Відповідачі ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 зареєстровані та проживають у сусідньому з ОСОБА_5 будинку за адресою: АДРЕСА_1, розташованому на відповідній земельній ділянці. Згідно з актом обстеження присадибної земельної ділянки АДРЕСА_1 від 05 квітня 2017 року, складеним комісією Волочиської міської ради, внаслідок облаштування ОСОБА_4 заїзду з дороги на власне подвір'я утворився перепад рівнів земельних ділянок від 0,2 м до 1,4 м, який не був укріплений підпорною стіною. Внаслідок зволоження ґрунту, стоку води з будівлі, не обладнаної ринви, прокладання каналізаційної труби, посадки дерев з порушенням ДБН, - шиферна огорожа між ділянками зруйнувала земельний укіс і впала на територію заїзду. Надані документи на право власності на земельні ділянки свідчать про відсутність відхилень по межових лініях. Комісія рекомендувала власнику земельної ділянки № НОМЕР_1 ОСОБА_5: облаштувати ринву між ділянками для стоку води з даху літньої кухні на власну земельну ділянку; пересадити туї між ділянками на нормовану відстань (не менше трьох метрів від межі) ; будь-які будівлі, конструкції, в тому числі септик, повинен облаштовуватися не ближче 1 м від межі. Також, комісія рекомендувала власнику будинковолодіння АДРЕСА_1 ОСОБА_4 побудувати підпорну стінку вздовж межі двох суміжних ділянок у відповідності до розмірів, зазначених у актах на право власності. Згідно з актом обстеження присадибних земельних ділянок АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 від 14 червня 2017 року, комісією Волочиської міської ради встановлено, що власниками домоволодіння АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 не виконано жодного пункту пропозиції комісії за попереднім обстеженням. Не вирішено питання щодо виготовлення документації із землеустрою. Комісією зроблено висновок: сторонам виконати рекомендації комісії за актом обстеження від 05 квітня 2017 року. Згідно з висновком експерта за результатами проведення будівельно-технічної експертизи від 26 грудня 2019 року №1560/19-26 кошторисна вартість ремонтно-будівельних робіт необхідних для відновлення пошкодженого приміщення літньої кухні, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, становить (заокруглено) - 14 354 грн. Згідно з вказаним висновком експертом зазначено, що оплата за проведення експертизи в частині вирішення питань № №1, 2, 4, 5, яка покладена судом на ОСОБА_4 не здійснена, тому експертиза по них не проводилася. Також експертом у висновку зазначено, що основні причини утворення тріщин у стінах будівлі: усадка будинку після будівництва протягом 1-1.5 років; деформація фундаментів внаслідок замерзання і нерівномірне відтавання ґрунтових вод; недостатня глибина закладення фундаментів; неоднакова несуча здатність ґрунту в межах будівлі, що зумовлює нерівномірне осідання різних його частин. На час проведення обстеження наявність тріщин за характером розташування, ступеню їх розповсюдження на поверхні стін, зумовлена характерним просіданням основи фундаменту в середній частині повздовжньої стіни та просіданням фундаментів в кутах будівлі літньої кухні зі сторони суміжного домоволодіння розташованого по АДРЕСА_2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Згідного з пунктами г), е), є), ж) частини першої статті 91 ЗК України передбачено, що власники земельних ділянок зобов'язані: не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. Відповідно до пунктів а), г), е), є) частини першої статті 96 ЗК України землекористувачі зобов'язані: забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Частинами першою, другою статті 103 ЗК України передбачено, що власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Власники та землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше (стаття 104 ЗК України). Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Пунктом б) частини третьої статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази. На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні первісного та зустрічного позовів дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність заявлених позовних вимог, оскільки обставини, на які посилалися сторони мають бути встановлені висновками експертиз, спеціалістів чи іншими письмовими доказами, проте такі надані судам не були. Наданий сторонами акт міської ради від 05 квітня 2017 року, складений першим заступником міського голови, юристом міської ради, дільничним міліціонером, старостою села, як на підтвердження фактів та обставин, на які посилаються сторони, причини їх виникнення є недостатнім доказом у справі при відсутності висновків експертиз та відповідних фахівців. Також обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання нечинним (скасування) кадастрового плану земельної ділянки відповідача, оскільки кадастрова карта (план) - це графічне зображення, що містить відомості про об'єкти Державного земельного кадастру. Кадастровий план земельної ділянки складається при формуванні земельної ділянки у паперовій та електронній (цифровій) формі, а тому є лише складовою документації із землеустрою на підставі якої, особа оформлює свої права на землю. В такому випадку кадастровий план земельної ділянки не породжує для сторін по справі будь-яких прав чи обов'язків. Права та обов'язки сторін породжує факт реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі після її формування та реєстрація права власності особи на цю земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно або видачі Державного акту на право власності на земельну ділянку. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до змісту статей 11, 15 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Враховуючи викладене, заявлені ОСОБА_4 вимоги в цій частині не можуть вважатися належним та ефективним способом захисту порушеного права. Суди правильно застосували до спірних правовідносин норми права, що регулюють спірні правовідносини, тому безпідставним є посилання у касаційній скарзі на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК, оскільки вказана обставина є підставою для касаційного оскарження, а не для скасування судових рішень, які ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають вимогам законності та обґрунтованості. Доводи касаційної скарги є аналогічними аргументам апеляційної скарги, які суд апеляційної інстанції належним чином перевірив та, ухвалюючи рішення, спростував з наведенням відповідних обґрунтованих мотивів. Посилання у касаційній скарзі не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Волочиського районного суду Хмельницької області від 05 березня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 30 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 жовтня 2021 року м. Київ справа №702/61/20 провадження №61-16777 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідач - Аврамівська сільська рада Монастирищенського району Черкаської області; третя особа - ОСОБА_2; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 16 липня 2020 року у складі судді Мазай Н. В. та постанову Черкаського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Гончар Н. І., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. Л., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Аврамівської сільської ради Монастирищенського району Черкаської області про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування. Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати - ОСОБА_3, яка на день смерті проживала у м. Севастополь Автономної Республіки Крим. Після її смерті відкрилась спадщина на земельну ділянку, кадастровий номер 7123480300:03:001:0571, площею 3,4176 га, яка розташована в адміністративних межах Аврамівської сільської ради Монастирищенського району Черкаської області. За життя ОСОБА_3 заповіт не складала. Вказувала, що після смерті матері вона вступила в управління спадковим майном, зберігає у себе державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯА №210905, а також отримує сільськогосподарську продукцію за здану в оренду землю. Крім неї спадкоємцем першої черги за законом є сестра - ОСОБА_2, яка звернулася до Другої Севастопольської державної нотаріальної контори (АР Крим, м. Севастополь, вул. Робоча, 4) із заявою про прийняття спадщини після смерті матері. На підставі заяви ОСОБА_2 була заведена спадкова справа №358 від 12 листопада 2013 року, але спадкове майно і досі не оформлено. Крім того, спадкоємцями першої черги за законом є дочки спадкодавця: ОСОБА_4 та ОСОБА_2, які не прийняли спадщину після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 та не претендують на спадщину, що підтверджується їх заявами, засвідченими нотаріально. Вказувала, що рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 18 листопада 2019 року їй було визначено додатковий строк у два місяці з моменту набрання судовим рішенням законної сили для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1.24 січня 2020 року вона звернулася до Монастирищенської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак, державним нотаріусом було відмовлено в реєстрації її заяви про прийняття спадщини та відкриття спадкової справи після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3, оскільки згідно Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру від 08 червня 2019 року спадкова справа 358 /2013 після померлої ОСОБА_5 вже відкрита 12 листопада 2013 року Другою Севастопольською державною нотаріальною конторою, що унеможливлює оформлення її прав, та відповідно до діючого законодавства України, зокрема, пункту 2.4. глави 10 "Порядку вчинення нотаріальних дій України", затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року за №296/5, заява про видачу свідоцтва про право на спадщину подається за місцем знаходження цієї справи. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею в порядку спадкування право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 7123480300:03:001:0571, загальною площею 3,4176 га, яка знаходиться в адміністративних межах Аврамівської сільської ради Монастирищенського району Черкаської області. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 16 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зверненню до суду з указаним позовом мало передувати вирішення питання про видачу ОСОБА_1 нотаріусом або органом чи службовою особою, уповноваженою вчиняти нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину. Судом встановлено, що заява про видачу свідоцтва про право на спадщину по суті нотаріусом не розглядалась, листом-роз'ясненням від 24 січня 2020 року державний нотаріус Монастирищенської державної нотаріальної контори фактично відмовив ОСОБА_1 у прийнятті заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину на майно, а не у видачі свідоцтва про право на спадщину на це майно. Також суд зазначив, що Аврамівська сільська рада Монастирищенського району Черкаської області є неналежним відповідачем у цій справі, оскільки із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, до нотаріальної контори звернулась її донька - ОСОБА_2, на підставі заяви якої Другою Севастопольською державною нотаріальною конторою була заведена спадкова справа. Враховуючи, що з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення співвідповідача позивачем не заявлено, суд першої інстанції дійшов висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити з цих підстав. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 28 серпня 2020 року за клопотанням ОСОБА_1 до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, залучено ОСОБА_2. Постановою Черкаського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 16 липня 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову та зазначив, що пунктом 4.9. Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5, визначено, що свідоцтво про право на спадщину видається на підставі заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною другою статті 1270, статтею 1276 Цивільного кодексу України, - не раніше зазначених у цих статтях строків. Отже, зверненню до суду з указаним позовом мало передувати вирішення питання про видачу ОСОБА_1 нотаріусом або органом чи службовою особою, уповноваженою вчиняти нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину. Разом з тим, ОСОБА_1 не надала суду належних та достовірних доказів, які б свідчили, що позивач зверталась до Монастирищенської державної нотаріальної контори з відповідною заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину після померлої ОСОБА_5, а лист-відповідь державного нотаріуса Монастирищенської державної нотаріальної контори від 24 січня 2020 року на усне звернення ОСОБА_1 щодо роз'яснення порядку отримання свідоцтва про право на спадщину не свідчить про відмову позивачу у видачі такого свідоцтва. Апеляційний суд також вважав вірним висновок суду першої інстанції, що Аврамівська сільська рада Монастирищенського району Черкаської області є неналежним відповідачем у цій справі за наявності іншого спадкоємця ОСОБА_5 - ОСОБА_2, яка прийняла спадщину в установленому законом порядку, а отже, разом з ОСОБА_1 претендує на спірне спадкове майно (земельну ділянку), право власності на яке просить визнати за собою ОСОБА_1, тому є правильними висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з цих підстав. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 16 липня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень ОСОБА_1 зазначала неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 листопада 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №702/61/20 із Монастирищенського районного суду Черкаської області. У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 січня 2021 року справу передано судді-доповідачеві Осіяну О. М. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 вересня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідно до статті 11-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" у разі якщо останнім місцем проживання спадкодавця є тимчасово окупована територія, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів. Оскільки останнім місцем проживання спадкодавця ОСОБА_5 було м. Севастопіль Автономної Республіки, який є окупованою територією, її заява про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5, подана 24 січня 2020 року до Монастирищенської державної нотаріальної контори, є первинним документом, тому місцем відкриття спадщини згідно вказаного Закону слід вважати м. Монастирище Черкаської області. Вважає, що лист-відповідь державного нотаріуса Монастирищенської державної нотаріальної контори від 24 січня 2020 року є відмовою нотаріуса у видачі їй свідоцтва про право на спадщину, а тому звернення до суду з цим позовом спрямовано на захист її спадкових прав. Вказує, що не заперечує проти права ОСОБА_2 на 1/2 частину спадкового майна (земельного паю), проте, відмовивши у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій взагалі позбавили її права на спадщину. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що позивач ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, виданим 04 січня 2012 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Нахімовського районного управління юстиції у м. Севастополі (а. с. 9, 10, 11). Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на спадкове майно: земельну ділянку, площею 3,4176 га, яка розташована в адміністративних межах Аврамівської сільської ради Монастирищенського району Черкаської області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 7123480300:03:001:0571 (а. с. 8). Крім ОСОБА_1, спадкоємцями першої черги після померлої ОСОБА_5 є її доньки - ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_2. Згідно нотаріально засвідчених заяв ОСОБА_4 та ОСОБА_2 не претендують на спадкове майно, яке залишилось після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 (а. с. 12-13). Відповідно до Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру від 08 червня 2019 року спадкова справа після смерті ОСОБА_5 заведена Другою Севастопольською державною нотаріальною конторою 12 листопада 2013 року (а. с. 19). Рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 18 листопада 2019 року ОСОБА_1 визначено додатковий строк у два місяці з моменту набрання судовим рішенням законної сили для подання нею заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, актовий запис №14 (а. с. 15-17). 24 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Монастирищенської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті матері - ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 18). 24 січня 2020 року державний нотаріус Монастирищенської державної нотаріальної контори, розглянувши усне звернення ОСОБА_1 щодо роз'яснення порядку отримання свідоцтва про право на спадщину, повідомив, що згідно з пред'явленої ОСОБА_1. Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру від 08 червня 2019 року, спадкова справа 358/2013 після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 відкрита 12 листопада 2013 року Другою Севастопольською державною нотаріальною конторою, та відповідно до пункту 2.4. глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України заява про видачу свідоцтв про право на спадщину подається за місцезнаходженням цієї справи (а. с. 14). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до статей 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Відповідно до частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Частиною першою статті 1269 ЦК України визначено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Згідно частини першої статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов'язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно. Відповідно до пункту 1 Глави 13 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5 (далі - Порядок), нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії у випадках, передбачених Законом. Згідно із пунктом 2.4. Глави 10 Порядку у разі підтвердження факту заведення спадкової справи іншим нотаріусом нотаріус відмовляє заявнику у прийнятті заяви (іншого документа) та роз'яснює право її подачі за місцезнаходженням цієї справи, а у разі потреби (неправильно визначено місце відкриття спадщини) витребовує цю справу для подальшого провадження. Пунктом 4.9. Глави 10 інструкції визначено, що свідоцтво про право на спадщину видається на підставі заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною другою статті 1270, статтею 1276 ЦК України, - не раніше зазначених у цих статтях строків. Відповідно до положень частини першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що зверненню до суду з указаним позовом має передувати вирішення питання про видачу ОСОБА_1 нотаріусом або органом чи службовою особою, уповноваженою вчиняти нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину. Разом з тим, ОСОБА_1 не надала суду належних та достовірних доказів, які б свідчили, що позивач зверталась до Монастирищенської державної нотаріальної контори з відповідною заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину після померлої ОСОБА_5, а лист-відповідь державного нотаріуса Монастирищенської державної нотаріальної контори від 24 січня 2020 року на усне звернення ОСОБА_1 щодо роз'яснення порядку отримання свідоцтва про право на спадщину не свідчить про відмову позивачу у видачі такого свідоцтва. Також судами попередніх інстанцій встановлено, що предметом позову у цій справі є визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 7123480300:03:001:0571, загальною площею 3,4176 га, яка знаходиться в адміністративних межах Аврамівської сільської ради Монастирищенського району Черкаської області. Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно зі статтею 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Проаналізувавши статтю 16 ЦК України та статтю 4 ЦПК України слід дійти висновку, що відповідачем у цивільній справі є особа, яка порушує, не визнає чи оспорює права, свободи чи інтереси іншої особи, яка звернулася за їх захистом до суду. Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18 (провадження №14-517цс19) зазначено, що "належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин справи щодо наявності двох спадкоємців, які прийняли спадщину, а також пред'явлення позивачем вимог про визнання за нею права власності в цілому на земельну ділянку, загальною площею 3,4176 га, яка знаходиться в адміністративних межах Аврамівської сільської ради Монастирищенського району Черкаської області, що вплине на розмір частки ОСОБА_2 у спадщині, свідчить, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наявний спір щодо обсягу спадкового майна та розміру їх часток у спадщині після смерті ОСОБА_5, зокрема в частині права на вказану земельну ділянку. При цьому ОСОБА_2 була залучена до часті у розгляді справи за клопотанням позивача як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Клопотання про залучення ОСОБА_2 до участі у справі в якості співвідповідача позивач не заявляла. Ураховуючи викладене, колегія суддів касаційного суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що в межах заявленого ОСОБА_1 позову Аврамівська сільська рада Монастирищенського району Черкаської області є неналежним відповідачем у справі за наявності спадкоємця ОСОБА_5 - ОСОБА_2, яка в установленому законом порядку прийняла спадщину після смерті ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, що є підставою для відмови в позові. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Колегія суддів погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору. Судами правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України). Доводи, наведені у касаційній скарзі, висновків суду не спростовують, на законність рішень судів першої та апеляційної інстанцій не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції за загальним правилом частини першої статті 400 ЦПК України, оскільки Верховний Суд не вправі встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення першої та апеляційної інстанцій- без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 16 липня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта